Особливості здійснення грошових реформ у розвинених країнах Західної Європи

Вступ

Сучасний етап розвитку глобальних економічних відносин характеризується дедалі глибшими інтеграційними процесами, які зачіпають не лише торговельні зв'язки, а й грошові системи окремих держав. Найбільш виразно цей вплив простежується на європейському континенті, зокрема в межах Європейського співтовариства, де з 1 січня 1999 року в безготівковий обіг запроваджено спільну валюту — євро. Вона прийшла на зміну ЕКЮ та має стати єдиним платіжним засобом для країн Європейського валютного та економічного союзу, що покликаний завершити формування спільного внутрішнього ринку товарів, послуг і капіталу в ЄС.

Починаючи з 1 січня 2002 року, планується паралельне використання національних валют та євро, а вже з 1 липня того ж року — поступове вилучення національних грошових одиниць з обігу.

Післявоєнні грошові реформи, проведені в багатьох країнах, не змогли повністю подолати інфляцію. Її характерною рисою того періоду було збільшення грошової маси при незначному зростанні виробництва та товарообігу. У США та Великобританії, на відміну від більшості інших держав, післявоєнна інфляція супроводжувалася помірним зростанням готівки. Так, у США обсяг банкнотного обігу за 1945–1958 роки зріс на 9% при збільшенні промислового виробництва на 24,4%, а у Великобританії ці показники становили 47% та 58% відповідно. Хоча темпи інфляції в цих країнах були нижчими, знецінення їхніх валют мало особливе значення, оскільки вони виконували роль резервних згідно з Бреттон-Вудською угодою. До 1958 року долар втратив половину своєї довоєнної вартості, а фунт стерлінгів — дві третини. Таким чином, інфляція набула глобального характеру. У середині 50-х — на початку 60-х років у деяких країнах (США, ФРН, Канада) вона дещо сповільнилася, набувши «повзучої» форми, проте згодом знову активізувалася.

1. Відбудова економік держав Західної Європи

На думку автора, ключову причину відмінностей у стратегіях повоєнного відновлення Німеччини, Італії та Франції слід шукати в наслідках Другої світової війни. У переможених Німеччині та Італії інституційна система державної влади була практично зруйнована, а перші кроки з відбудови економіки здійснювалися під наглядом окупаційних адміністрацій. Водночас цей процес не можна трактувати як перехід від централізованого планового господарства до ринкового. Як зауважував В. Ойкен, у воєнний період економікою Німеччини керували центральні органи, на які впливали приватні структури [3, с.81]. У Франції ж державна влада не лише зберегла свою інституційну основу, а й зміцнила її завдяки авторитету генерала Ш. де Голля та загальному піднесенню, характерному для країн-переможниць. Це дало їй змогу проводити власну економічну стратегію відновлення.

Попри статус переможеної держави, економічне відродження Західної Німеччини відбувалося під впливом концепції соціального ринкового господарства (СРГ), яка органічно поєднувала традиційні суспільні цінності з ідеєю вільного ринку.

Ця концепція, що скоординувала приватні та державні економічні стратегії для досягнення відбудови, виникла як синтез ордолібералізму (В. Ойкен) та неолібералізму (Ф. Хайек). З огляду на стратегічні цілі, притаманні нестабільним економікам, з ордолібералізму було запозичено тезу про ключову роль держави у захисті економічного та соціального порядку, а з неолібералізму — визнання важливості ринкового саморегулювання та розвитку ринкового середовища за умови створення державою відповідних рамкових умов. Оскільки інституційна система Німеччини була фактично зруйнована, для забезпечення легітимності політика відбудови мала включати дієві заходи для досягнення соціального миру. За визначенням Г. Бласко, СРГ — це також «метод соціальної політики, що поєднує принцип свободи на ринку з принципом соціального вирівнювання» [5, с.9].

Центральним елементом концепції є поняття господарського порядку як сукупності форм, у межах яких розгортаються економічні стратегії держави та суб'єктів господарювання. Ці форми тісно пов'язані з порядком у суспільстві загалом. Теоретики вважали, що порядок можливий лише тоді, коли поведінка людей характеризується дисципліною, яка, своєю чергою, визначається ринковими відносинами. Як стверджував В. Ойкен, «така поведінка можлива лише там, де з духу вірно усвідомленої свободи виходить підтвердження необхідності бажаного порядку» [3, с.83].

За Ойкеном, до традиційних принципів господарського порядку (окрім підтримки приватної власності, свободи укладення угод та економічної відповідальності підприємців) належать тісний взаємозв'язок усіх економічних важелів, постійність економічної політики та підтримання стабільності економічних показників [4, c.35-38]. Фактично, у термінах цієї роботи, роль держави згідно з концепцією СРГ полягає саме в забезпеченні стабільності економічної системи.

А. Мюллер-Армак, теоретик СРГ, визначав основними елементами державної економічної стратегії забезпечення конкурентної організації економіки, підтримку рівних можливостей у підприємництві, політику зайнятості та економічну безпеку для працівників у межах можливого, вирівнювання доходів економічними методами, соціальне житлове будівництво та розвиток кооперативної взаємодопомоги. Іншими словами, йшлося про створення на підприємстві такого соціального порядку, який би сприяв позитивній мотивації як працівників, так і підприємців [9, с.69-70].

Поразка у війні практично повністю зруйнувала систему державної влади в Німеччині, хоча економічний потенціал західної частини країни майже не постраждав. У перші повоєнні роки політика окупаційних властей спиралася на залишки старої адміністративної системи. Водночас дедалі чіткіше усвідомлювалося, що відродження Європи неможливе без відродження Німеччини, а останнє, своєю чергою, потребує надання їй певної свободи дій. Для цього в західних окупаційних зонах було створено своєрідний парламент — Економічну Раду, яку у 1948 році очолив Л. Ерхард.

Оскільки грошового обігу — невід'ємної складової ринкового саморегулювання — практично не існувало, головним завданням Ради стало проведення грошової реформи як першого кроку широкомасштабної економічної та соціальної трансформації. За словами професора Х. Херберга, «західнонімецьке економічне диво є дитиною від шлюбу грошової реформи та ринкового порядку» [6, с.74]. Під час обміну 20 червня 1948 року кожен житель Західної Німеччини отримав «подушні» гроші в розмірі 40 марок, а через два місяці — ще 20. Приватні заощадження, кредитні активи та інші грошові зобов'язання обмінювалися за курсом 10:1, тоді як зарплати, пенсії та орендна плата — 1:1. Половину банківських рахунків було збережено, а 70% другої половини після перевірки джерел коштів — анульовано. Заощадження банків, державних установ, пошти та залізниці було ліквідовано, а борги рейху банкам погашено лише у 1957 році у пропорції 10:1. Загалом 100 рейхсмарок обмінювалися на 6,5 німецької марки [6, с.73]. Незабаром було створено Центральний банк, незалежний від уряду, а місцевим органам влади заборонено формувати дефіцитні бюджети. Одночасно з реформою скасовано більшість карток та звільнено основні ціни.

Отже, грошова реформа ліквідувала «інфляційний навіс», що утворився внаслідок концентрації ресурсів на військові потреби та відкладеного попиту. Це повернуло грошовій системі функцію економічного регулятора та носія економічної інформації. Важливу роль відіграла виплата «подушних» грошей на початку реформи, що штучно створило купівельну спроможність у 10 млрд німецьких марок. Це дозволило змінити структуру цін. За таких умов приватні економічні суб'єкти отримали змогу реалізовувати ефективні та скоординовані економічні стратегії.

До 1951 року перший етап переходу до економічних методів регулювання було завершено. Хоча, як зазначають дослідники [48], реальним поштовхом до ефективного розвитку німецької економіки стало зростання попиту на інвестиційні товари з початком війни в Кореї. Якщо у 1949 році виробництво становило 94% від рівня 1936 року, то у 1950-му — вже 122% (рис.2). З кінця 50-х років розпочався інтенсивний розвиток соціального компонента СРГ. Темпи зростання суспільного продукту Німеччини трималися на рівні 5% на рік, інфляція — 1–2%, а частка державних витрат зросла з 34,2% у 1961 році до 39,1% у 1970-му. З 1959 по 1973 рік соціальні виплати на одного жителя зросли в середньому в 3,4 раза. Такі швидкі темпи призвели до накопичення структурних диспропорцій та економічної кризи 1965–1967 років.

Уряд «великої коаліції», що прийшов до влади після відставки Л. Ерхарда, посилив державне регулювання економіки. Було ухвалено дві інвестиційні програми на суму 7,8 млрд марок, після чого економічна ситуація почала покращуватися [6, с.78].

Варто зазначити, що повоєнна відбудова в Західній Європі відбувалася під значним впливом плану Маршалла. На думку автора, цей план є яскравим прикладом успішного поєднання відновлення мотиваційної системи з перерозподілом коштів на відбудову матеріальної бази промисловості.

План передбачав надання протягом чотирьох років (1948–1951) допомоги шістнадцятьом країнам Західної Європи на основі двосторонніх угод зі США для реалізації національних програм відбудови. Він включав цільове визначення основних економічних параметрів та засобів їх досягнення. Надання допомоги поєднувалося зі спрямуванням економічних політик країн-реципієнтів на розвиток ринкової економіки та виконання узгоджених проміжних завдань. При розробці планів визнавалася компетентність національних урядів, а їхні рекомендації стали основою цих планів. Для координації виконання плану було створено Комітет з європейського економічного співробітництва. За підрахунками фахівців, загальний обсяг допомоги становив 65,4 млрд доларів у цінах 1989 року, причому 60% цих коштів отримали Великобританія, Франція, Італія та ФРН.

Однією з поширених схем плану Маршалла було постачання зі США до країн-реципієнтів продовольства, яке реалізовувалося за ринковими цінами. Отримані кошти спрямовувалися на відбудову промисловості, що згодом повернула Америці надані кредити. Ця операція виявилася вигідною як для промисловості країн-отримувачів, так і для американських фермерів та уряду США.

Отже, план Маршалла вимагав чіткого цільового спрямування коштів, а контроль за їх використанням покладався на відповідну інституційну систему. Федеральний уряд ФРН володів значною власністю. Навіть у 60-х роках він контролював не менше 40% видобутку кам'яного вугілля та руди, 62% виробництва електроенергії, 72% виробництва алюмінію, а також 62% банківських установ та Центробанк [6, c.198]. В Італії існували могутні державні холдинги, що контролювали всі ключові галузі промисловості.

Попри те, що надходження спрямовувалися до пріоритетних та перспективних галузей, їх було недостатньо для відновлення відтворювальних процесів. Тому важливою складовою стало формування схем перерозподілу внутрішніх фінансових ресурсів на потреби відбудови. Зокрема, у 1947 році в Італії було створено Фонд фінансування машинобудування, до якого надходили дотації казначейства та кредити експортно-імпортного банку США. На нього покладалося завдання перерозподілу внутрішніх ресурсів та коштів, що надходили за програмою Маршалла, на відбудову та перебудову італійської економіки, розвиток виробництва інвестиційних товарів. Стабілізаційні заходи дали результат. Промисловість, яка спочатку відреагувала на монетарні рестрикції спадом виробництва, почала зростати. Різко знизилися оптові ціни. Протягом 1954–1960 років зростання ВВП становило 5,8% на рік. Слід підкреслити, що річний темп збільшення інвестицій в основний капітал випереджав економічне зростання і становив 6,5% [4, с.116]. У 1952 році для надання фінансової допомоги підприємствам і банкам та фінансування довготермінових інвестиційних програм у Німеччині було створено спеціальний Банк реконструкції.

Порівняно з ФРН стратегія відбудови в Італії мала менш структурований та комплексний характер. Низькі витрати на робочу силу, ціна якої в промисловості у 1948 році становила близько 20% рівня США, дозволили країні тривалий час забезпечувати розвиток національної промисловості на тлі обмеженого попиту внаслідок скорочення державних витрат та кредитних рестрикцій. Ця значна конкурентна перевага була посилена спеціальними заходами зі збільшення експорту, обсяги якого у 1951–1957 роках зросли в півтора раза [4, с.50]. Однак відмова від засобів бюджетного та кредитного регулювання не надавала державі дієвих важелів впливу на розподіл високих прибутків, отриманих підприємствами. Це загальмувало розв'язання актуальних проблем як у технологічній, так і в регіональній економічних структурах, і змусило італійський уряд з 1955 року розширити кредитну експансію для фінансування програми розвитку півдня країни.

Невирішеність питань технологічної структури, непослідовність та некомплексність заходів економічної стратегії у 1963 році знову призвели до посилення інфляційних тенденцій та спаду в промисловості. Це змусило державу переглянути комплекс засобів економічної політики і перейти до активнішого та адресного втручання в економіку. Останнє, зокрема, набуло вигляду «асистенціалізму» — всебічної підтримки підприємств на всіх етапах відтворення. Держава стимулювала розширення взаємозв'язків сільгосппідприємств із суміжними галузями, підтримувала дрібних сільгоспвиробників. Така переорієнтація державної політики відбилася, зокрема, на частці державних витрат у ВВП, яка у 1964–1969 роках зросла порівняно з 1961–1963 роками з 30,9% до 38,7% [4, c.116].

На відміну від зазначених країн, Франція у повоєнні роки обрала стратегію державної експансії в економіці, керуючись висловом президента Ш. де Голля: «Завдання держави полягає не в тому, щоб начепити залізний нашийник на націю, а в тому, щоб керувати її еволюцією». Заходи з економічної стабілізації французький уряд здійснював через розширення частки державної власності, насамперед у фінансовому секторі, з огляду на значну потребу у фінансових ресурсах. Наприкінці 40-х років було націоналізовано 4 провідні банки та 34 страхові компанії [1, с.63], утворено кілька державних трестів, що встановили контроль у вугільній, газовій, електроенергетичній промисловості та на залізничному транспорті. Обраний шлях виявився ефективним, оскільки темпи відбудови в націоналізованих галузях були вдвічі вищими, ніж у цілому по промисловості [2, с.131].

Слід зазначити, що націоналізація у Франції відбувалася в цивілізованих формах, маючи характер викупу, а конфіскація майна застосовувалася лише до підприємців-колабораціоністів. Це дозволило уникнути значної соціальної напруженості. Оскільки в зруйнованому війною економічному середовищі багато підприємств втратили прибутковість, деякі бізнесмени вважали викуп порятунком від неминучого банкрутства. Процес націоналізації розпочався з фінансових структур, що дозволило підтримувати відносну стабільність грошової системи.

Деголлівська політика «дирижизму», окрім націоналізації фінансових установ та підприємств, передбачала значний бюджетний перерозподіл коштів, створення системи централізованого планування, участь робітників у справах компаній, а з 1967 року було запроваджено обов'язкову участь робітників великих компаній у прибутках. З 1947 року розпочалася розробка п'ятирічних планів — національних програм, що визначали пріоритети та стратегію розвитку економіки. Національні програми 1947–1952 та 1953–1957 років було спрямовано насамперед на відбудову та структурну перебудову народного господарства. Засоби виконання цих програм модифікувалися залежно від стану ринкових регуляторів. У середині 60-х років поширилася практика держзамовлень, а у 60–70-х роках — політика укладення угод між державою та підприємствами щодо досягнення планових показників під надання державою ресурсів.

Таким чином, у повоєнні десятиріччя Німеччині та Італії поєднанням грошової, промислової та соціальної політик, встановленням реального зв'язку виробництва і споживання, ефективності та справедливості вдалося спрямувати активність економічних суб'єктів у позитивне русло і узгодити їхні інтереси зі стратегічною метою — побудовою потужної розвиненої держави. У 50–60-х роках темп зростання ВВП у ФРН становив 7,8%, в Італії — 5,8%, що значно вище, ніж у цілому в Європі [6, с.32]. Слід зазначити, що завдяки наявності чіткої концепції економічної стратегії відбудовчі процеси в Німеччині мали значний успіх, а в Італії через непослідовність у проведенні економічних реформ були менш виразними.

Франція мала такий самий, як у цих двох країн, рівень повоєнної зруйнованої економіки та поставила аналогічну стратегічну мету. Спираючись на особливості інституційної системи як суб'єкта економічної стратегії, вона визначила дещо інші напрями економічної політики, що також принесли успіх. Темпи зростання ВВП у 50–60-х роках там становили 4,6%, що нижче за показник Німеччини. Однак, якщо в останній у 60–70-х роках зростання ВВП скоротилося до 4,8% на рік, то у Франції воно залишалося сталим — 5,7% [6, с.32]. Потреба корегування стратегічної мети, форм і методів економічної політики держави виникла в наступному десятиріччі.

2. Моделі грошових реформ

За характером проведення грошові реформи поділяються на три типи:

1. Грошові реформи формального типу, що зводяться лише до технічного аспекту — впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням тієї, що функціонує. Обмін старої валюти на нову здійснюється у співвідношенні 1:1. Приводом до такої заміни може бути:

а) необхідність поліпшення фізичних властивостей (зносостійкості, цупкості, захисту від підробки тощо) банкнот, що перебувають в обігу, зміни їх відносних і абсолютних розмірів, що може бути результатом технічного прогресу (як у розумінні можливостей виробництва банкнот вищої якості, так і вимог до їхньої якості у зв'язку із застосуванням різних технічних пристроїв — банкоматів, електронних машин тощо);

б) підвищення ефективності боротьби з підробкою національної валюти. Це відбувається у тому випадку, коли в обігу перебуває велика кількість підроблених банкнот (наприклад, накопичених за роки війни), виявлення і вилучення яких стає невідкладною справою;

в) необхідність зміни зовнішнього вигляду банкнот, їх оформлення, що може зумовлюватися політичними причинами, наприклад, зміною державної символіки тощо.

Усі наведені аспекти здійснення грошової реформи мають в основному суто формальний, неконфіскаційний характер. Якщо реформа обмежується розв'язанням лише цих проблем, не зачіпаючи більш суттєвих монетарних та економічних аспектів, її точніше називати обміном грошей.

2. Грошові реформи конфіскаційного типу, або реформи «шокового» типу. Такі реформи передбачають комплекс явних або замаскованих заходів конфіскаційного характеру. Стосовно конфіскаційних обмежень слід виділити такі можливі заходи:

• встановлення ліміту на обмін банкнот;
• замороження частки депозитів понад встановлений рівень;
• тимчасове припинення валютно-обмінних операцій тощо.

Мета подібних заходів — конфіскація незаконних доходів, відновлення соціальної справедливості, отримання додаткового доходу держави.

У випадках, коли реформи мають конфіскаційний характер, встановлюються досить обмежені терміни обміну та кількісні ліміти, які доповнюються декларуванням доходів. У цьому випадку обмін звичайно проводиться за регресивною шкалою. Тобто до певного порогу старі грошові знаки обмінюються на нові у відношенні один до одного відповідно до встановленого ліміту обміну, який приблизно зберігає міру вартості, а далі — з понижуючим коефіцієнтом, якщо встановлено кілька послідовних порогів.

Крім того, конфіскаційна природа обміну може базуватися на обміні старих грошей на нові з понижуючим коефіцієнтом, що знижує міру вартості для сум будь-якого розміру обміну, а не лише для тих, які перевищують певний поріг, як у першому випадку.

Аналогічна процедура може використовуватися і для обміну депозитних грошей, хоча частіше тут застосовують певну форму примусового заморожування на спеціальних рахунках сум, що перевищують установлені пороги, нерідко на тривалі строки з процентами, які мають, по суті, конфіскаційний характер.

З економічного погляду такі заходи фактично еквівалентні одноразовому інфляційному податку (на багатство, яке зберігається у грошовій формі) з усіма його соціальними наслідками, оскільки призводять до зменшення купівельної спроможності наявної грошової маси. Тобто у даному випадку коефіцієнт перерахунку цін не збігається з коефіцієнтом обміну старих грошових знаків на нові. І хоч реформа конфіскаційного типу розглядається економічно менш болісно, ніж інфляція, вона усе ж таки призводить до тих самих політичних та соціальних наслідків, що й інфляція, у вигляді підриву довіри до держави, а також, певною мірою, несправедливого перерозподілу трудових доходів населення [3, c. 54-56].

Згадані варіанти реформи застосовуються, якщо нова державна влада знімає з себе відповідальність за дії попередньої (післяреволюційна реформа в Росії) або якщо вона визнає себе банкрутом. Такі випадки мали місце в Німеччині, Угорщині та інших країнах.

Однією з найрадикальніших за змістом грошових реформ конфіскаційного типу вважається реформа, проведена в Західній Німеччині у червні 1948 року. Тоді криза в економіці охопила всі ланки виробництва, але найсильніше вона вдарила по грошовій системі, яка фактично повністю занепала. Про масштаби конфіскації свідчать такі дані. У перший день реформи — 20 червня — всі громадяни, що проживали на території Західної Німеччини, отримали можливість поміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші — німецькі марки. У серпні за цим же курсом було здійснено обмін ще 20 марок. За таким самим принципом було переоцінено й депозитні рахунки: 70% їх суми було анульовано; 20% переведено на строкові (на 20 років) сертифікати; 10% перераховано в нову грошову одиницю. У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% депозитних грошей і готівки, що знаходилася на руках населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг. Ефект реформи був надзвичайно високим, а головне — стабілізувався ринок, розпочався реальний процес економічного відтворення і розвитку.

3. Реформи паралельного, або консервативного, типу є надзвичайно складною за технікою реалізації процедурою. У цьому випадку нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального застосування, поступово витісняє старі гроші. В результаті протягом певного часу, коли в обігу знаходяться дві грошові одиниці — стара й нова, відбувається відповідна сегментація сфери грошового обігу.

Одночасне функціонування в обігу двох грошових одиниць породжує ускладнення не лише технічного порядку. Існує реальна загроза завчасного знецінення «падаючої» валюти (грошової одиниці, що витісняється), сплеску спекулятивних і «тіньових» операцій. Водночас система паралельного обігу має і явні переваги. Вона є найменш ризикованою формою грошової реформи, дозволяє не вдаватися до заходів конфіскаційного характеру, забезпечити стабільність нової грошової одиниці за умов відсутності достатнього товарного наповнення ринку та необхідного стабілізаційного фонду, розширює діапазон маневру грошово-кредитної політики [1, c. 64-67].

3. Особливості грошової реформи у Німеччині

У 1924 році в Німеччині проводиться грошова реформа: нова рейхсмарка обмінювалася на 1 трлн старих. У результаті реформи відбувся перехід до золотодевізного стандарту. Нова рейхсмарка забезпечувалася на 40% золотом та іноземною валютою. Золотодевізний стандарт у Німеччині було скасовано у 1931 році у зв'язку зі світовою економічною кризою, установлювалася система нерозмінних на золото кредитних грошей.

У зв'язку з великими державними витратами у роки Другої світової війни, що значною мірою здійснювалися за допомогою грошової системи, почалася інфляція. Ще законом 1939 року Рейхсбанку дозволялося здійснювати емісію банкнот під забезпечення казначейських векселів. Під час війни кількість грошей в обігу зросла майже в 7 разів. Крім того, в обіг були випущені так звані «окупаційні марки» на суму 84 млрд марок, які були законним платіжним засобом на окупованих територіях.

Стан, у якому після війни перебувала країна, був критичним. Над нею зависла реальна загроза голоду та епідемій. Територія країни являла собою 400 млн м² руїн. До злиднів місцевих жителів додалися поневіряння сотень тисяч біженців та вигнанців зі східних територій — переважно жінок та дітей, усе майно яких уміщувалося в рюкзаку чи на ручному возику. Близько 12 млн солдатів та офіцерів вермахту, а також цивільних осіб опинилися в полоні.

У 1948 році саме під його керівництвом було здійснено грошову реформу, яка економічно поділила Німеччину на дві частини. Ця реформа стала частиною загальної господарської реформи.

Згідно з реформою в обіг було введено нову грошову одиницю — німецьку марку. Реформа розпочалася в неділю, 20 червня, коли всі громадяни дістали можливість обміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші. Пізніше було обмінено ще 20 марок. Пенсії, заробітна та квартирна плата повинні були виплачуватися новими марками. Готівку та половину приватних збережень обмінювали за співвідношенням 1:10, другу половину було «заморожено», а згодом ці гроші обмінювалися за курсом 1:20. Безготівкові кошти було перераховано за курсом 1:10. Реформу було проведено таким чином, що монополії не лише не втратили, а навіть збільшили свої капітали. Отже, у цілому переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6,5 нових марок до 100 старих. Під час реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що перебували на руках у населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг.

Архітектор цих реформ Л. Ерхард добре розумів, що грошова реформа сама собою не забезпечує оздоровлення економіки, вона створює передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка і надійна валюта робить можливим повне використання праці, капіталу, матеріальних ресурсів. Вона забезпечує збалансування купівельної спроможності і товарної маси, упорядкування валютно-фінансових відносин і створення фінансових установ, відповідальних за стабільність грошової системи.

Заслуга Л. Ерхарда полягала в тому, що він відкинув чимало пропозицій щодо оздоровлення грошової системи через те, що вони мали однаковий недолік — не забезпечували стимулів розвитку виробництва та обмежувалися адміністративним регулюванням цін та заробітної плати. І всупереч цьому зробив усе, аби відновити заінтересованість у праці через оплату її грошима, забезпечити помітне зростання продуктивності праці, завоювати довіру до нової валюти, забезпечити розвиток товарообороту і припинення бартерних угод тощо [4, c. 121-123].

Реформа дала швидкі позитивні результати. Якщо на початку 1948 року обсяг промислового виробництва в західних зонах становив лише 53% від рівня 1936 року, то вже в другій половині того самого року ця цифра сягнула 73%, а в листопаді 1949 року досягла 100%. У листопаді 1950 року обсяг промислового виробництва збільшився на третину порівняно з попереднім роком. Після реформи знову з'явилася заінтересованість у праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, зростала довіра до нових грошей, до нового економічного укладу. Безробіття швидко пішло на спад, і вже з другої половини 1950 року виявилася стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верстви населення стали на собі відчувати позитивні результати економічного піднесення.

Обіцянка прийти через соціальне ринкове господарство до «добробуту для всіх», дана Л. Ерхардом, почала набувати реальності. Щоправда, у зв'язку з дуже великим попитом на товари широкого вжитку незабаром з'явилися інфляційні тенденції, які похитнули авторитет соціальної ринкової економіки та її творця Л. Ерхарда. Та вже через кілька місяців виробництво стало на ноги.

У травні 1949 року після прийняття Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара становив 3,33 марки за долар США. Але вже у вересні того самого року в період масової девальвації валют німецька марка була девальвована, її курс був знижений до 4,2 марки за долар США. У 1953 році ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки в 0,211588 г золота.

У 50-ті та у першій половині 60-х років марка ФРН була найстабільнішою валютою, платіжний баланс зводився з активним сальдо, зростали золото-валютні резерви. ФРН першою із західноєвропейських країн запровадила часткову конвертованість своєї валюти в 1958 році.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище в умовах заборони на виробництво та купівлю озброєння стимулювали зовнішньоторговельну експансію концернів ФРН та неодноразову ревальвацію марки (у 1961, 1969, 1971 та 1973 роках). Західнонімецька марка займала лідируючі позиції в Європейській валютній «змії» (1971 рік), на базі якої в 1979 році була створена Європейська валютна система, на марку припадало 33% валютного кошика екю.

Сьогодні німецька марка посідає друге місце після американського долара в міжнародних валютних резервах, її частка становить 25%. Так само, як і американський долар, німецька марка відіграє велику роль у міжнародній економічній політиці, хоча в основному інтереси Німеччини сфокусовані на її соратниках по Європейському Союзу [1, c. 74-75].

4. Характеристика грошової системи та грошової реформи у Франції

Франція, так само як і Великобританія, унаслідок грошової реформи перейшла до золотого стандарту у зливковій формі (до цього з 1926 року була золотодевізна система). Мінімальна сума банкнот для обміну на золото становила 215 тис. фр., що дорівнювало 12,5 кг золота. Це була недосяжна сума для дрібних власників банкнот. Золотозливкова система у Франції проіснувала до 1936 року.

Спираючись на великі золоті резерви, Франція виступила ініціатором створення «золотого блоку» (1933–1936 роки) з метою збереження золотого стандарту. До нього, крім Франції, увійшли Бельгія, Голландія, Швейцарія та Італія.

Франції, на відміну від інших країн, вдалося під час світової економічної кризи 1929–1933 років зберегти золотозливковий стандарт. Це пояснюється тим, що криза охопила Францію пізніше за інші країни, бо народне господарство на початку кризи ще мало внутрішні потенційні можливості для свого розвитку, оскільки Франція пізніше за інші країни розбудувала свою економіку після Першої світової війни. Крім того, з поновленням золотого стандарту французька буржуазія почала інтенсивно повертати капітали із зарубіжних країн, розпочався інтенсивний приплив іноземних капіталів до країни.

У середині 30-х років економічне та фінансове становище Франції погіршилося. Індекс її промислового виробництва знизився за 1933–1935 роки на 12%, бюджетний дефіцит збільшився з 4,6 млрд фр. у 1932 році до 16,9 млрд фр. у 1936 році, за той самий період золотий запас Банку Франції знизився з 83 до 50 млрд фр. У жовтні 1936 року уряд на чолі з правим соціалістом Блюмом девальвував франк на 25% та припинив розмін банкнот на золото. Було створено стабілізаційний фонд.

Унаслідок трьох девальвацій за період 1936–1938 років франк утратив 58% того золотого вмісту, який було встановлено під час проведення грошової реформи 1928 року. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та подальше знецінення франка. Загалом же через низку девальвацій у міжвоєнний період франк утратив 91,5% золотого вмісту, який він мав напередодні Першої світової війни, тобто Франція вступила в Другу світову війну з помітно знеціненою валютою.

До Другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою, тобто вільно обмінювався на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.

Особливість військової інфляції у Франції визначалася тим, що ця країна, як і ряд інших, була пограбована Німеччиною. Загальна сума окупаційних витрат Франції (контрибуції, заборгованість Німеччині за клірингом, позика Італії та ін.) становила близько 1 трлн фр. Фінансування цих витрат здійснювалося за рахунок позик, податків, кредитів Банку Франції.

Інфляція поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво скоротилося на 70%, сільське господарство — удвічі. Все це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні роки був хронічним, що було зумовлено великими військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки та здійсненням «політики зростання».

Тимчасовий уряд Шарля де Голля провів грошову реформу в 1945 році. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 року в країні розвивалася інфляція. За період 1945–1958 років у Франції було проведено сім прихованих девальвацій. За цей період курс франка знизився з 1 дол. США = 37,5 фр. до 1 дол. США = 493,7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, високих темпів інфляції. За період 1913–1958 років масштаб цін зменшився у 161 раз — з 0,3 г до 0,0018 г золота [5, c. 36-38].

Відносна валютна стабілізація настала у Франції в 1959–1967 роках. Її об'єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.

У 1973 році Франція відмовилася від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених точок коливань ±2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 року Франція — член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 року вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту — євро — у безготівковий обіг.

Франція очолює зону франка, яка виникла у 1939 році. Особливістю її порівняно зі стерлінговою зоною було юридичне оформлення міждержавними угодами та створення централізованого керівного органу — Валютного комітету зони франка. З початку існування зони до неї входили колонії та залежні території. З розпадом колоніальної системи зона франка втратила свою колоніальну базу. Окремі країни покинули зону. Основа сучасної зони франка — незалежні африканські держави. Щоб послабити центробіжні тенденції, які породжуються національно-визвольним рухом, Франція постійно поновлює валютно-фінансовий механізм зони франка [6, c. 65-69].

Висновки

Під впливом історичних особливостей формування та розвитку товарно-грошових відносин, національних традицій тощо грошові системи в кожній окремій країні мають певні особливості.

Грошова система — це форма організації обігу грошей у даній країні, що склалася історично та закріплена законом. Вона не є довільним витвором державної влади, а залежить від реально існуючих економічних відносин.

Унаслідок економічної кризи 1948–1949 років відбулося знецінення валют країн Західної Європи до долара США, що призвело до невідповідності між офіційними й ринковими курсами та стало причиною багатьох девальвацій, серед яких особливе значення мала масова девальвація 1949 року. Вона мала кілька особливостей:

- курс національних валют було знижено безпосередньо відносно долара;

- девальвацію було проведено в умовах валютних обмежень;

- девальвація мала масовий характер. Вона охопила валюти 37 країн, на них припадало 60–70% світового товарообороту. З великих держав лише США зберегли золотий вміст долара на рівні 1934 року, хоча його купівельна спроможність знизилася удвічі порівняно з довоєнним рівнем;

- девальвація відбувалася у значних розмірах (фунт стерлінгів було девальвовано на 30,5%);

- девальвацію було проведено під впливом США, які використали підвищення курсу долара для стимулювання експорту капіталів, купівлі товарів і підприємств у Західній Європі та збільшення доларової заборгованості країн Західної Європи.

Список використаної літератури

1. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник / Микола Карлін; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки. — К.: Кондор, 2004. — 382 с.

2. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 6-те вид., стереотипне. — К.: Знання, 2006. — 405 с.

3. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник / Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2003. — 163 с.

4. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник / Лариса Миргородська; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.

5. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник / Лариса Полякова, Володимир Мохняк; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Львівська політехніка». — Львів: Вид-во Національного ун-ту «Львівська політехніка», 2006. — 240 с.

6. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. — К., 2002.