Особливості регулювання інвестиційної діяльності в Японії

Вступ.

1. Державно-корпоративні структури Японії.

2. Інвестиційна діяльність Японії на світових ринках.

3. Державне регулювання інвестиційної діяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Японія є найбільш економічно розвиненою державою Азії. Завдяки значному економічному потенціалу, стабільно високим темпам зростання та вигідному географічному розташуванню в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, вона, поряд із США та західноєвропейськими країнами, виступає одним із ключових осередків світового господарства.

Країна займає порівняно невеликі острови біля східноазійського узбережжя. Її площа становить 372,2 тис. км², а населення — 124 млн осіб (станом на 1992 р.). Японський архіпелаг — це переважно гірська територія, де густота населення та виробничі потужності сконцентровані на вузьких прибережних рівнинах. Складний ландшафт, дефіцит земель для промислового й житлового будівництва, а також часта сейсмічна активність ускладнюють ведення господарства. Як морська держава, Японія використовує Тихий океан як універсальний і найдешевший шлях до будь-якої точки світу, а її узбережжя перетворилося на своєрідний «фасад» і головну «майстерню» країни.

На порозі XXI століття Японія постає як потужна економічна держава з промисловістю, що базується на новітніх технологіях, значними валютно-фінансовими резервами та міцними позиціями в міжнародному поділі праці. У другій половині XX століття країна пережила безпрецедентний підйом і досягла стадії «економічної зрілості», для якої характерні завершені форми господарювання, де регулююча роль держави гармонійно поєднується з активно діючими ринковими механізмами.

Сучасні продуктивні сили країни демонструють, що брак природних ресурсів компенсується високою кваліфікацією та культурою праці, гнучким застосуванням капіталу, ефективним менеджментом і передовими науковими досягненнями. Державні органи та бізнес-кола реалізують стратегію активної зовнішньоекономічної експансії, успішно вирішуючи складні завдання внутрішнього розвитку.

1. Державно-корпоративні структури Японії

Існує усталена думка, що японська економіка — це високоорганізована та продуктивна система, де тісно взаємодіють урядові інституції та ділові кола. Цю модель часто називають «Джепен інкорпорейтед» — акціонерним товариством «Японія». Насамперед, звертає на себе увагу специфіка відносин власності. У суспільстві утвердився принцип «корпорація понад усе». Основні багатства зосереджені в руках корпорацій — юридичних осіб, які володіють нерухомістю, виробничими фондами та нарощують фінансові активи (акції, облігації, інші цінні папери). Індивідуальні власники капіталу відходять на другий план на ринку капіталів.

Концентрація багатства у юридичних осіб та посилення їхньої ролі порівняно з фізичними особами має глибокі економічні й політичні наслідки. Корпорації починають впливати на політичні процеси, активно діють у культурній сфері (видавництво, музеї, шоу-бізнес), освіті та науці. Відбуваються суттєві зміни у структурі власності. Динаміка розподілу акціонерного капіталу визначає цілі та мотиви діяльності компаній. Частка акцій, що належать індивідуальним власникам, різко скорочується: якщо у 1950 р. вона становила близько 70%, то наприкінці 80-х років — менше 30%, а у 200 найбільших корпораціях цей показник наближався до нуля. Натомість зростає вага юридичних осіб, серед яких виділяються дві групи: промислові компанії, пов'язані діловими зв'язками, та «інституційні інвестори» (страхові, пенсійні, університетські фонди).

Ще однією характерною рисою є поширеність взаємного володіння акціями. Класична схема, коли материнська компанія контролює дочірні структури, типова для кейрецу, однак частіше зустрічаються складніші форми — від простого взаємного володіння між материнською та дочірніми фірмами до багаторівневих перехресних володінь у межах великих підприємницьких об'єднань (сюдан). Така система взаємозв'язків формує основу фінансового капіталу, створюючи величезні конгломерати колективної власності, де володіння акціями слугує не стільки для отримання прибутку, скільки для забезпечення контролю та ефективного управління.

У сучасній японській економіці конкурентні засади переважають над монополістичними тенденціями. Це пояснюється відсутністю повністю монополізованих галузей. Великі підприємства, що входять до різних фінансово-промислових груп, становлять лише ядро системи. Важливим чинником конкуренції є значна кількість малих та середніх підприємств, роль яких в Японії завжди була вагомішою, ніж в інших розвинених країнах. У рамках кейрецу навколо великих корпорацій групуються дрібніші фірми, для яких боротьба за участь у діяльності групи є суттєвим елементом конкуренції. Загалом, висока значущість конкуренції зумовлена динамічним розвитком ринку та постійними змінами його структури.

Держава відіграє винятково важливу роль в організації господарського життя Японії. Країна має розвинену систему державного програмування. Починаючи з повоєнних років, реалізуються довгострокові плани економічного розвитку, в яких визначаються стратегічні цілі (подвоєння національного доходу, охорона довкілля, лібералізація торгівлі), виявляються проблеми та розробляються механізми їх вирішення. Відповідальність за розробку та втілення цих планів покладено на Управління економічного планування.

Система державного регулювання в Японії є досить ефективною. Через міністерства (зовнішньої торгівлі та промисловості, фінансів), управління економічного планування та численні комітети держава впливає на темпи економічного зростання, структурні пропорції, конкурентні процеси, формування власності, розвиток освіти й науки, кредитно-грошову політику та зовнішньоекономічну стратегію. Основними інструментами впливу є економічні засоби: податки, кредити, відсоткові ставки, пільги, митна політика.

Держава послідовно проводить протекціоністську політику щодо стратегічно важливих галузей. У 50-ті роки підтримка надавалася металургії, залізничному транспорту, електроенергетиці та хімічній промисловості. У 60-ті роки акцент змістився на нафтохімію, автомобілебудування та радіоелектроніку. У 70-80-ті роки пріоритетними стали наукомісткі галузі: від виробництва інтегральних схем і комп'ютерів до робототехніки, біотехнологій та космічної промисловості. У системі державно-корпоративного регулювання ключову роль відіграє «Кейданрен» — штаб великого японського бізнесу.

Корпоративний сектор представлений великими фінансово-монополістичними групами, які консолідують провідні компанії країни. Кожна така група контролює фірми практично всіх галузей, комерційні банки, торгові компанії, транспортні та науково-дослідні організації. Серед наймогутніших груп: «Фуйо» (банк «Фудзі гінко»), «Міцубісі» (понад сотню корпорацій), «Сумітомо», найстаріша система «Міцуї», а також «Дайїті-Кангьо», що об'єднала колишні самостійні групи. Зростає значення груп «Санва», «Дайва», «Когін» та «Кьова».

Територіальна організація діяльності цих груп має певні закономірності. Управлінські штаб-квартири зосереджуються у великих центрах: чим вищий ранг центру, тим більше там управлінських структур. Фірми з головними офісами в Токіо та Осаці мають філії по всій країні, тоді як компанії з Нагої, Саппоро, Кіото, Фукуоки, Хіросіми, Йокогами та Кобе діють переважно у своїх економічних районах. Між провідними центрами створено єдину інформаційну мережу з сучасними системами зв'язку та обчислювальними центрами.

Платіжна інфраструктура Японії включає приватні системи, такі як «Система Дзенгін» (електронні перекази коштів), клірингові палати при регіональних банківських асоціаціях (облік чеків та векселів), «Єнову клірингову систему валютного обміну» та мережу Банку Японії (BOJ-NET). Остання використовується для міжбанківських трансфертів, розрахунків за валютними операціями та обробки державних облігацій. Банкоматні мережі (CD/ATM) банків об'єднані через центральну систему MICS, що дозволяє вкладникам отримувати кошти в будь-якій точці країни.

Фінансова криза 1996-98 рр. завдала Японії серйозних збитків. Загальний борг країни сягнув 80% ВВП, а чистий — близько 10%. Особливо гострою була проблема «поганих» боргів, що накопичилися ще з періоду бурхливого зростання 1980-х років.

Японські банки, маючи близько 77 трлн єн проблемних кредитів, оголосили про масштабні плани їх списання. Наприклад, Asahi Bank планував списати додатково 480 млрд єн понад уже заплановані 300 млрд, що призвело б до збитків у 190 млрд єн. Банківська система також потерпала від корупції та впливу криміналітету. Іноземні інвестори, які скуповували проблемні борги, стикалися з ризиками, пов'язаними з якудзою, що контролювала частину заставленого майна.

Азіатська фінансова криза боляче вдарила по країнах-кредиторах. Японія стала лідером за обсягом азіатських боргів — 97,2 млрд доларів, випередивши Німеччину (31,7 млрд), Францію (24,6 млрд) та США (23,8 млрд). Багато японських банків, які ще не оговталися від власних проблем (75% банків вважалися некредитоспроможними), опинилися під загрозою. Уряд запропонував програму порятунку, передбачивши вливання 228 млрд доларів у банківський сектор. Ослаблені банки згортали діяльність за кордоном: дев'ять фінансових інститутів закрилися в Гонконгу, інші скорочували базу активів для підвищення рентабельності. Конкурентоспроможність японських банків страждала через вимоги програми реструктуризації, спрямованої на підготовку до лібералізації фінансового ринку.

Без відновлення японської економіки було б складно вирішити інші азіатські проблеми. За даними 1996 року, японські банки надали Гонконгу кредитів на суму понад 280 млрд доларів (28% усіх кредитів), будучи найбільшими іноземними кредиторами. Вихід Японії з цього ринку міг би спричинити серйозні проблеми для регіону. Попри ризики дефляції та протекціонізму, японський уряд висловлював упевненість у досягненні майже 2% зростання у поточному фіскальному році, вважаючи, що найгірше для банківського сектора вже позаду, а єна зміцніє.

2. Інвестиційна діяльність Японії на світових ринках

Поєднання внутрішніх економічних особливостей та зовнішньоекономічної ситуації стимулювало вивіз капіталу як життєву необхідність. По-перше, протягом двох десятиліть у країні накопичувалися значні кошти з внутрішніх та зовнішніх джерел. Зростання доходів населення та висока схильність до заощаджень дозволили фізичним особам нагромадити наприкінці 80-х років 700 трлн єн (понад 5,5 трлн доларів за курсом 1990 року). Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі щороку становило близько 90 млрд доларів у 80-ті роки, а на початку 90-х тимчасово перевищувало 100 млрд. З кінця 80-х років покращився баланс у торгівлі технологіями, а з 1990 року позитивним став і баланс доходів від зарубіжних інвестицій, що перевищує 20 млрд доларів щорічно.

У 50-ті — першій половині 60-х років валютне становище Японії було нестійким, попри зростання експорту та приплив іноземного капіталу. Країна періодично переживала гострі кризи платіжного балансу. Перелом стався у другій половині 60-х років, коли модернізація виробництва та підвищення конкурентоспроможності товарів призвели до високих темпів зростання експорту. У період кризи Бреттон-вудської системи та падіння курсу долара різко збільшився приплив іноземних капіталів, і платіжний баланс почав зводитися з активним сальдо, що супроводжувалося зростанням золотовалютних резервів.

Під час структурних криз, особливо енергетичної, вартість імпорту значно зросла через подорожчання енергоносіїв та сировини. Це призвело до падіння конкурентоспроможності японських товарів та відпливу капіталів за кордон. У 1973-1975 рр. платіжний баланс був дефіцитним, а резерви скорочувалися. У наступні роки конкурентоспроможність відновилася завдяки НТП та товарному демпінгу. Прибутки від торгівлі почали перекривати від'ємне сальдо інших статей, і золотовалютні резерви досягли 25,7 млрд доларів у 1980 році та 43,3 млрд у 1986 році.

Експансія Японії зустрічала протидію з боку США та Західної Європи. В умовах накопичення великих валютних резервів та ризику їх знецінення, Японія використовувала їх для зовнішньоекономічної експансії, перетворюючись на найбільшого кредитора у світі. Наприкінці 2000 року країна встановила світовий рекорд за обсягом золотовалютних резервів — 354,6 млрд доларів.

Ситуація 90-х років засвідчила подальше падіння ролі золота як грошового металу. Японія, як і більшість країн, поповнює резерви за рахунок конвертованих валют та інших паперових активів. Вихід Японії на друге місце у світі за рівнем економічного розвитку сприяв тенденції перетворення єни в одну з резервних валют.

Важливою перевагою національної валюти як міжнародного резервного засобу є виключення валютних ризиків для японських угод. Однак японські ділові кола часто беруть ці ризики на себе, використовуючи це як інструмент конкурентної боротьби. Тому Японія віддає перевагу розрахункам у національних валютах іноземних контрагентів або в доларах США.

У кредитній системі Японії домінують приватні інститути. У 1986 році їх частка в депозитах становила 51,6%, в обліково-позичкових операціях — 49,5%, у портфелі цінних паперів — 55,9%. Близько 15% сукупного балансу приватних кредитних установ припадало на страхові компанії (29 зі страхування життя та 58 зі страхування майна). Державні банки та фінансові корпорації діють у галузях, які не цікаві приватному капіталу, але необхідні для відтворення та соціально-політичної стабільності.

Концентрація та централізація в кредитній сфері відбувалася не через злиття банків, а через використання монополістичним капіталом державних кредитних ресурсів, а також страхової та ощадної систем. Вживалися заходи для залучення іноземних інвестицій, які спрямовувалися переважно в облігації. Близько 97% придбаних іноземцями цінних паперів не давали права участі в управлінні японськими фірмами.

Японські компанії також розміщують облігації на іноземних ринках та укладають численні контракти на технічну допомогу, придбаваючи закордонні ліцензії. З перетворенням Японії на провідну державу вона з нетто-імпортера стала провідним нетто-експортером капіталу. Основними регіонами вивозу капіталу є країни американського континенту, Південної та Південно-Східної Азії, зростає активність на Близькому Сході та в Африці.

Розвиток випереджаючого накопичення позичкового капіталу послабив залежність монополістичних банків від Банку Японії. Зростали прибутки компаній та масштаби самофінансування, але в загальній сумі капіталів переважали позичкові кошти. В умовах перенакопичення підвищилася частка фіктивного капіталу.

Великі монополії перетворилися на фінансово-монополістичні групи з банками в центрі. Посилилася роль міжкорпоративного володіння акціями та концентрація власності. Це створило базу для активної зовнішньої інвестиційної політики у всіх формах: прямі, портфельні та інтелектуальні інвестиції. У 90-ті роки обсяги прямих та портфельних інвестицій були приблизно рівними (понад 50-60 млрд доларів щороку). Однак рух капіталів відрізнявся: у портфельних інвестиціях спостерігалися потужні зустрічні потоки, тоді як у прямих різко переважав вивіз капіталу. На межі 80-90-х років понад 50% прямих інвестицій здійснювалося через придбання акцій, близько 10% — в облігаційні позики, і лише кілька відсотків — в основний капітал. Японські корпорації активно створюють спільні підприємства та купують підприємства в розвинених країнах.

У галузевій структурі прямих зарубіжних інвестицій близько 47% припадає на торгівлю та фінансову діяльність, третина — на обробну промисловість, п'ята частина — на інші галузі (гірничодобувна, транспорт, сільське господарство). Географія інвестицій за 1951-1990 рр.: 44% — Північна Америка (42% — США), 19% — Європа, 16,5% — Азія (з них 10% — «далекосхідні тигри»), також важливими об'єктами є Австралія, Нова Зеландія та ПАР.

Головними учасниками міжнародного бізнесу є комплексні торгові корпорації («сого сьося»), комерційні банки та великі промислові компанії. Серед них: «Іто-тю», «Сумітомо сьодзі», «Марубені», «Міцуї буссан», «Міцубісі сьодзі», а також «Ніссо-Іваї», «Томен», «Нітімен», «Кане-мацу госьо». Сім японських комерційних банків входять до першої десятки найбільших банків світу.

Банк Японії як фінансовий агент уряду керує державними фондами, займається валютно-фінансовою діяльністю для стабілізації курсу єни. Кредити уряду надаються через підписку та андеррайтинг державних цінних паперів. У сфері міжнародних фінансів центральний банк за згодою міністра фінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, кредитування та операції від імені закордонних банків. Банк також контролює кредитну сферу та забезпечує функціонування платіжної системи.

У пасиві балансу Банку Японії емісія банкнот становить 89,1%, внески фінансових установ — 7,3%, урядових — 2,6%. Активні операції включають позички фінансовим установам (12,5%), придбання золота (0,2%), кошти на рахунках в іноземних банках (6,1%); головним забезпеченням емісії є цінні папери (64,3%).

Основні інструменти грошово-кредитної політики Банку Японії:

• встановлення облікової ставки;
• регулювання обсягів купівлі-продажу облігацій та векселів;
• проведення обов'язкового резервування;
• регламентування операцій з іноземною валютою;
• нагляд за банківською діяльністю.

Система моніторингу підприємств в Японії була створена наприкінці 40-х — на початку 50-х років для сприяння повоєнному відновленню економіки. Її специфіка полягає в тому, що моніторинг здійснюється одночасно різними відомствами: Банком Японії, Банком розвитку Японії, Агентством з економічного планування, Міністерством промисловості та зовнішньої торгівлі й Міністерством фінансів.

Центральне місце займає система «Танкан», заснована на анкетуванні підприємств. Предметом опитувань є реальні економічні та фінансові показники, баланси, відомості про прибутки та збитки, а також оцінки керівництвом перспектив зміни показників і загальної кон'юнктури («огляд думок»). У межах системи здійснюється короткострокове прогнозування та розраховуються цінові індекси (оптових цін, цін корпорацій у сфері послуг, міжгалузевих таблиць «витрат-випуску»).

Банк Японії також проводить спеціальні дослідження для оцінки фінансового стану підприємств-емітентів, чиї цінні папери використовуються як застава при кредитах рефінансування. На основі балансових даних здійснюється ранжування емітентів на категорії. Ця інформація використовується в роботі з комерційними банками та створює для Банку Японії переваги при короткостроковому прогнозуванні.

Моніторинг інвестиційної діяльності проводить Банк розвитку Японії, збираючи інформацію про фактичні та передбачувані інвестиції великих фірм, їх мотиви та цілі. Агентство з економічного планування аналізує поточний стан економіки, ділову кон'юнктуру та розраховує спеціальний індекс на основі даних про динаміку замовлень, вкладень в обладнання та складські запаси. Міністерство промисловості та зовнішньої торгівлі розробляє промислову політику на основі анкетування про виробництво, поставки та замовлення. Найважливіші фінансові дослідження проводить Міністерство фінансів, включаючи в анкетування баланси підприємств, дані про прибутки та збитки, оцінки тенденцій кон'юнктури та інвестиційної діяльності.

3. Державне регулювання інвестиційної діяльності

За макроекономічне сприяння інвестиційній діяльності відповідають органи влади. Держава має важелі прямої дії (централізовані капітальні вкладення в об'єкти загальнодержавного значення, розвиток державного сектора) та непрямі засоби регулювання через бюджетну та грошово-кредитну політику.

З розвитком ринкової економіки функції прямого впливу на інвестиційний процес звужуються, що дозволяє більше уваги приділяти опосередкованим методам, які держава реалізує через свої інститути як учасник інвестиційного процесу.

Формами опосередкованого впливу держави є:

- державне кредитування;

- державні позики;

- роздержавлення та приватизація;

- податкове регулювання;

- амортизаційна політика;

- державний лізинг;

- ліцензування і квотування;

- антимонопольні заходи;

- стандартизація.

Бюджетні важелі — це система податків, що визначає перерозподіл доходів підприємств і громадян, яку держава вважає оптимальною для формування прибуткової частини бюджету та збереження ринкових стимулів. Витрати бюджету є вагомим засобом формування сукупного попиту та стимулювання інвестицій. Навіть соціальні бюджетні програми впливають на структуру попиту, оскільки соціальні виплати отримують люди, які формують попит на споживчі товари, що стимулює виробництво та інвестиції.

Грошово-кредитна політика впливає на інвестиційні умови через регулювання грошового обігу та роботи банківської системи. Основні інструменти грошово-кредитного регулювання:

- норми страхових резервів, які комерційні банки зобов'язані мати, відволікаючи частину коштів від активного кредитування та інвестування;

- облікова ставка Національного банку, за якою він продає кредитні ресурси, збільшуючи або зменшуючи обсяги кредитних джерел для фінансування інвестицій;

- операції з державними цінними паперами на відкритому ринку. Для кредитної експансії центральні банки купують державні цінні папери, а для обмеження кредиту — продають їх.

Центральні банки впливають на інвестиційну діяльність через регулювання норми обов'язкових резервів. При збільшенні норм зменшується розмір кредитних ресурсів, при зниженні — комерційні банки отримують можливість розширювати кредитні операції та збільшувати частку довгострокових кредитів, стимулюючи інвестиційний процес.

Встановлюючи вигідні умови для своїх цінних паперів, держава стимулює їх купівлю, зменшуючи кількість вільних грошей для кредитування інвестицій. Погіршуючи ці умови, держава стимулює викуп паперів, що збільшує кошти для фінансування інвестицій.

Захист національного інвестиційного ринку (протекціонізм) здійснюється через:

- високі митні збори на імпортні товари;

- податки на іноземні інвестиції;

- обмеження або заборону ввозу окремих товарів;

- заохочення розвитку національного товаровиробника;

- субсидіювання національного інвестора.

Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату здійснюється через:

- податкові пільги чи канікули;

- пільгові кредити;

- державні субсидії;

- заохочення створення підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних концернів та вільних (офшорних) зон.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, регулювання умов діяльності та контроль за її здійсненням усіма інвесторами. Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними та місцевими органами влади та включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішень є прогнози економічного і соціального розвитку, схеми розвитку продуктивних сил, цільові програми та техніко-економічні обґрунтування.

Інвестиційна діяльність може здійснюватися за рахунок:

• власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків, заощадження громадян та юридичних осіб);
• позичкових фінансових коштів (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);
• залучених фінансових коштів (кошти від продажу акцій, пайові внески);
• бюджетних інвестиційних асигнувань;
• безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань.

Висновки

Інвестиційна діяльність як різновид господарської діяльності, як правило, є суспільно корисною. Однак інвестори, прагнучи отримати прибуток, не завжди враховують суспільні інтереси щодо безпечних умов життя, праці та харчування. Максимізуючи прибуток, вони можуть порушувати вимоги щодо:

• якості продукції, робіт, послуг;

• збереження довкілля та раціонального використання природних ресурсів;

• дотримання умов містобудування;

• дотримання умов праці найманих працівників;

• дотримання норм антимонопольного законодавства;

• підтримання конкурентного середовища та утримання від недобросовісної конкуренції.

Забезпечити врахування суспільних інтересів у масштабі країни спроможна лише держава як виразник таких інтересів. Тому законодавством передбачається державне регулювання інвестиційної діяльності.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:

• часткової участі у спільних підприємствах або придбання частки діючих підприємств;
• створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів;
• придбання не забороненого законами нерухомого чи рухомого майна, включаючи акції, облігації та інші цінні папери;
• придбання прав на користування землею та використання природних ресурсів;
• придбання інших майнових прав;
• господарської діяльності на основі угод про розподіл продукції.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

• системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг;

• проведення кредитної та амортизаційної політики, в т.ч. шляхом прискорення амортизації основних фондів;

• надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик;

• державних норм, правил і стандартів;

• антимонопольних заходів;

• роздержавлення та приватизації державної власності;

• визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

• політики ціноутворення;

• експертизи інвестиційних проектів будівництва;

• аналізу стану містобудування, прогнозування його розвитку;

• контролю за дотриманням інвестиційного законодавства, державних стандартів, норм і правил, інвестиційних програм і проектів будівництва, раціональним використанням ресурсів;

• інших заходів.

Список використаної літератури

1. Інвестування: Монографія/ Аркадій Сухоруков, Сергій Пирожков, Георгій Шестопалов та ін.; Рада нац. безп. і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнарод. безпеки. - К.: Віпол, 2005. - 440 с.

2. Борщ Л. Інвестування: теорія і практика: Навчальний посібник/ Людмила Борщ,. - К.: Знання, 2005. - 470 с.

3. Гончаров А. Інвестування: Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни/ Андрій Гончаров,; М-во освіти України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 329 с.

4. Грідасов В. М. Інвестування: Навчальний посібник/ В. М. Грідасов; В. М. Градісов, С. В. Кривченко, О. Є. Ісаєва; М-во освіти і науки України, Донбаська держ. машинобудівна акад.. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 163 с.

5. Данілов О. Інвестування: Навчальний посібник/ Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко,; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. - К.: Видавничий дім "Комп'ютерпрес", 2001. - 362 с.

6. Мойсеєнко І. Інвестування: Навчальний посібник/ Ірина Мойсеєнко,. - К.: Знання, 2006. - 490 с.

7. Сазонець І. Л. Інвестування: міжнародний аспект/ І. Л. Сазонець, В. А. Федорова; М-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 270 с.