Основи загальної теорії культури. Особистість і індивідуальність. Знакова природа культури

Вступ

Культурні явища та процеси вирізняються своєю багатогранністю та складністю, тому в сучасній науці існує кілька сотень тлумачень культури. Чимало з них є загальновідомими: культура як сукупність здобутків людства; уся повнота матеріальних і духовних надбань; інтегральний образ, що поєднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, спосіб життя, де світогляд відіграє визначальну роль. Такі визначення містять перелік елементів культури та вказівку на них.

Соціальне призначення культури розкривається через низку дефініцій. Зокрема, культура — це: 1) надбіологічний механізм адаптації людства до мінливого природного середовища; 2) форми та способи комунікації між людьми; 3) соціальна пам'ять людства; 4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки; 5) характеристика типу суспільства чи певної стадії його розвитку; 6) єдність дій, відносин та інституцій, що забезпечують соціальну стабільність.

У контексті соціальної історії сучасне розуміння культури трактує її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура є сферою духовної, ціннісної та комунікативної організації суспільства, що визначає норми поведінки, мислення та почуттів різних верств населення і націй загалом.

1. Сутність культури та основні культурологічні парадигми

Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (як зовнішнього, так і внутрішнього) виявляється в тому, що вона показує, наскільки людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура, так само як і праця, формує людину. Однак якщо праця є соціальною субстанцією, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, то культура виступає соціальною мірою, яка демонструє, якою мірою людина стала людиною. Іншими словами, культура — це якісна характеристика розвитку суспільства.

Американський філософ Мемфорд стверджував, що культурна діяльність була важливішою для розвитку людини, ніж фізична праця. Створення тотемних стовпів, молитовних дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів — тобто суто людські дії, що формували душу, — були важливішими, ніж обробіток землі.

Аналіз сутності культури, її місця та ролі в суспільстві дає змогу виокремити основні взаємопов'язані аспекти культури:

• культура — це соціальне явище, породжене суспільством, що відображає його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини;
• культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання навколишнього світу та самої людини, на отримання об'єктивної інформації про світ, де головну роль відіграють наука і мистецтво;
• культура покликана допомогти людині не лише пізнати світ і себе, а й визначити своє місце в світі, сформувати світоглядні установки;
• культура охоплює сутність матеріальних і духовних цінностей, досягнутих людиною в процесі освоєння світу, а також відповідні ціннісні орієнтації;
• культура, створюючи норми поведінки та оцінки, необхідні для орієнтації людини у світі, забезпечує регулювання соціальних відносин;
• культура виступає потужним чинником формування людських сутнісних сил, перетворення природних захоплень, потреб та емоцій у справді людські. У цьому полягає її гуманістичний зміст.

Культурологія є порівняно молодою наукою. Її оформлення як специфічної сфери гуманітарного знання відбулося в Новий час і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера та Г. Гегеля [3, c. 32-33].

Більшість культурологів погоджуються, що в розвитку культурології можна виокремити кілька основних теоретичних концепцій, або парадигм, на які спираються культурологічні дослідження. Найбільш типовими серед них є:

• циклічна концепція (концепція циклічних кругообігів);
• еволюціоністська;
• антропологічна;
• філософська;
• революційно-демократична.

Засновником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). На думку вченого, кожен народ у своєму розвитку проходить цикл, що охоплює три епохи: дитинство (бездержавний період, де провідна роль належить жерцям); юність (формування держави та підкорення героям); зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко трактує як «друге варварство».

Концепція циклічного розвитку отримала подальший розвиток у працях М. Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших учених.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818-1881) та англійського історика Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. Сутність цієї концепції полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток народу відбувається прямолінійно — від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму — прямолінійність культурного прогресу та обов'язковість проходження кожним народом усіх необхідних стадій розвитку. Сучасний неоеволюціонізм у розумінні культури (Ю. Стюард, Дж. Мйорок), релігійний еволюціонізм П. Тєйяра де Шардена, рефлексія як імпульс виникнення і розвитку культури, меметика як спрямованість сучасної неоеволюційної думки [6, c. 26-27].

Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях англійського етнографа і соціолога Б.К. Малиновського (1884-1942), французького етнолога і соціолога К. Леві-Строса (1908-1991), американського етнографа А. Кребера (1876-1960) та інших. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення і розвиток культури пов'язуються з потребами людства. Б.К. Малиновський поділяє потреби, що зумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду та забезпечення життєдіяльності; їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці; їм відповідає розвиток економіки та культури господарювання. Інтегративні потреби виявляються в необхідності згуртування людей та потребі авторитету; їм відповідає політична організація суспільства. Відмінності між культурами зумовлені різними способами задоволення потреб.

Засновниками революційно-демократичної, або марксистської, концепції культури були К. Маркс (1818-1883) та Ф. Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні та розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, спрямована на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності [10, c. 21-23].

2. Людина в світі культури

Тріада «культура — суспільство — особистість» становить соціально-філософську та культурологічну проблему, що охоплює безліч аспектів. Наприклад, питання про роль особистості в культурі конкретного історичного суспільства, узгодження інтересів особистості та суспільства, ставлення до людини в певну епоху, роль особистості в культурному прогресі тощо.

Маленька дитина не одразу усвідомлює свою особистість. Так і людство пройшло довгий шлях, відокремивши себе спочатку від природи, а потім проголосивши повагу до чужої індивідуальності та утверджуючи творчий діалог несхожих людей. Античність, Середні віки, Відродження, Просвітництво, ХІХ-ХХ століття — такі етапи дозрівання людства.

Кожна культурно-історична епоха по-своєму розглядає людину та її місце у світі. Світогляд античності був космогонічним: людина уявлялася частиною космосу, ланкою загальної гармонії. Світогляд Середньовіччя був теоцентричним: у центрі світу та над світом перебуває Бог, а людина — раб Божий. Культура Середньовіччя — це передусім культ, а людина — його служитель. Гуманісти Відродження вперше в історії західної культури проголошують антропоцентризм, ставлячи в центр світу особистість, що поєднує почуттєве, інтелектуальне та творче начала. Новим етапом самопізнання людства є епоха Просвітництва. Для Гердера, Канта, Гегеля людина цікава передусім як суб'єкт культури. Особистість — втілення творчої спрямованості людини, а культура — звільнення людини через творчість. Представники романтичного напряму в філософії ХІХ століття (Йоган Фіхте, Фрідріх Шеллінг, Фрідріх Шлегель та ін.) проголошують культ особистості, яка розуміється як рідкісна та виняткова істота з творчою інтуїцією. Трагічним гуманізмом, відчуттям болю людської особистості та самотності людини в світі просякнуті ідеї філософів-екзистенціалістів Ф. Кафки, Л. Шестова, М.О. Бердяєва, Ж.-П. Сартра, А. Камю.

Сьогодні поняття «людина» та «особистість», «індивід» та «індивідуальність» розмежовуються. Необхідно їх конкретизувати та встановити співвідношення між ними [7, c. 41-43].

Людина — вищий рівень розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності та культури. З одного боку, це біологічна істота, з іншого — творець специфічного світу, що є результатом творчої діяльності всього людства.

Дитина, яка щойно народилася, належить до людей, але ще не є особистістю; їй необхідно стати особистістю, сформувати в собі особистісні якості. Для цього потрібні певні біологічні, природні якості, без яких процес формування особистісних якостей неможливий. Наприклад, розумово відсталі хворі, належачи до роду людського, особистостями стати не можуть.

Особистість — це стійка система соціально значущих рис, що характеризують індивіда; вона є продуктом суспільного розвитку та включення індивідів у систему соціальних відносин через предметну діяльність.

Пояснюючи поняття «особистість» через поняття «людина», можна сказати, що особистість — це людина зі сформованим світоглядом, самосвідомістю та здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість — це свідомість та оцінка людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення людина обов'язково стикається з визначенням своєї самості, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) та спільності, подібності до інших.

Індивід — поняття, що вказує на приналежність конкретної людської істоти до людського роду. Поняття «індивід» несе в собі як ознаку цілісності суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Однак, уживаючи слово «індивід», ми акцентуємо на родових ознаках, а не на особистісних властивостях.

Отже, існують певні якості, що характеризують особистість людини, культуру особистості, міру її особистості. Людина формується в конкретному історичному часі, який включає в себе все «тіло культури» — попередній досвід, культурну традицію, загальнокультурну атмосферу [8, c. 36-38].

До культурно-історичних якостей особистості належать: здатність судження як основа інтелектуальної культури; моральна рефлексія та совість як складові етичної культури особистості; смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості та суспільства; пам'ять і традиції як умова та потреба міжособистісного спілкування; моральність і право як регулятиви поведінки людей та гаранти їх безпеки.

Будучи приналежністю особистостей, що спілкуються, ці якості впливають на створення соціальних інститутів і стають рушієм та барометром їх розвитку. Так, моральність, совість, моральна рефлексія лежать в основі правового устрою суспільства; здатність судження забезпечує розвиток наук; смак впливає на розвиток мистецтва.

Здатність судження можна визначити як здатність людини до розумового акту, що виражає її ставлення до певного об'єкта, коли людина при оцінці об'єкта підключає свої знання, сумніви, досвід, впевненість або віру. Здатність судження лежить в основі моральної рефлексії та формування смаку.

Моральна рефлексія — якісна характеристика особистості, здатної осмислити та оцінити власні вчинки. Вона є характерною рисою високорозвиненої особистості, оскільки виражає потребу людини в самооцінці (зокрема, у вигляді самопокарання). Другою складовою моральної рефлексії (крім здатності судження) є совість — здатність особистості здійснювати етичний самоконтроль. Совість стає вирішальною особистісною якістю, коли людина потрапляє в ситуацію вибору.

Характеризуючи людину, оточуючі майже завжди дають оцінку її смакам: «поганий смак», «добрий смак», «несмак». Смак — це здатність людини до сприйняття та оцінки естетичних якостей явищ і предметів, розмежування прекрасного від потворного.

Формуючись як особистість, людина відчуває на собі безліч культурних впливів. Це і досвід загальнолюдської культури, і конкретно-історичний час, у якому вона живе, і національна культурна атмосфера, безпосереднє культурне оточення та середовище, у якому відбувається пробудження людини до культурного життя.

Проблема визначення національного характеру, розшифрування культурного генофонду народів порушується Просвітництвом і залишається актуальною, багатоаспектною та невирішеною до сьогодні [5, c. 24-26].

Кожен народ має систему цінностей, що визначає та характеризує саме його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки та мислення, які лежать в основі творчості цього народу.

Поняття «національний характер» охоплює і психічні особливості, що відрізняють представників даної нації від інших, і особливий склад мислення, який «прочитується» в культурі народу. Так, «Фауст» Гете був відображенням, з одного боку, духу епохи, з іншого — німецького духу.

Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують певний народ. Це або автостереотипи (те, що люди думають про свій народ), або гетеростереотипи (те, що люди думають про інші народи). Іноді вони збігаються, іноді суперечать один одному. «Англійська манірність», «французька галантність», «німецька мрійність», «німецький педантизм», «російське “авось”», «африканський темперамент», «китайські церемонії», «українська господарність» — усі ці та безліч інших уявлень складають поле етнокультурних стереотипів європейців, американців, китайців, українців, японців, росіян [2, c. 27].

Висновки

Культуру можна визначити як сукупність знаків, об'єднаних у системи. Знаки — це сигнали, предмети, усе, що може бути носієм значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова та числа, символи, зображення тощо). Розрізняють знаки «природні», що виникли стихійно, та штучні, спеціально створені людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього руху). Завдяки системній організації, властивій усім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, нагромаджується та передається від людини до людини, від покоління до покоління. Оскільки обсяг соціальної пам'яті не безмежний, культуру також визначають як спосіб організації та відбору знаків відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей.

Однак, як і попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони буття культури. Уявімо, що внаслідок страшної епідемії люди зникли. Усі створені людством і зафіксовані в знаках культурні цінності втрачають значення. Інакше кажучи, існування знаків має сенс лише тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне, розуміють. Тому у філософському значенні слова в культурі розкривається творчий характер людського буття, здатність людини змінювати природу, суспільство та саму себе, а також наділяти продукти своєї діяльності загальнозначущими функціями.

Таким чином, культура — це поняття, що означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя та діяльності людей, а також у цінностях, які вони створюють.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська ; Наук. ред. Василь Шейко. — К. : Кондор, 2004. — 763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття) : Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2003. — 303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

7. Культурология: История мировой культуры / Под ред. А. Н. Марковой. — 2-е изд., переработ. и доп. — М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 2000. — 575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.