Основи теорії виникнення держави і права

1. Як рівень соціально-економічного розвитку впливає на державно-правові інститути

Держава та право формуються всередині суспільства і перебувають у прямій залежності від ступеня його розвитку. Будь-яке конкретне суспільство на певному історичному етапі потребує відповідного рівня соціального регулювання та організації публічної влади. Ігнорування цієї закономірності спричиняє негативні явища, що проявляються або в хаотичності, або ж у надмірній зарегламентованості суспільних відносин.

Прогрес у суспільному житті веде до якісних змін у системі регулювання, що знаходить своє відображення у вдосконаленні державних і правових інститутів. Такий зв'язок пояснюється тим, що держава і право тісно взаємодіють із політичною сферою, економікою, релігійними та філософськими вченнями, які є частиною надбудови і впливають на загальний рівень розвитку соціуму.

Разом із тим, не варто переоцінювати вплив соціально-економічних чинників на державу та право. Вони мають здатність до власного розвитку і можуть у певні історичні проміжки часу навіть випереджати загальний рівень розвитку суспільства.

2. Суспільна влада та соціальні норми в епоху первіснообщинного ладу

Будь-яке суспільство має певний ступінь упорядкованості та врегульованості відносин між його членами.

У додержавний період, за первісного ладу, ще не існувало ані держави, ані права, проте вже діяли інші механізми, що забезпечували організованість суспільства. Регулювання суспільних відносин тоді здійснювалося через суспільну владу та соціальні норми.

Влада в первісному суспільстві мала суспільний характер, що підтверджується її ключовими ознаками:

1. Влада ґрунтувалася на родинних зв'язках. Основою соціуму була сім'я, тобто спільність людей, об'єднаних кровною або передбачуваною спорідненістю. Владні повноваження реалізовувалися саме в межах цієї спільності, а не за територіальним принципом.
2. Влада мала безпосередньо суспільний характер, спираючись на засади первісної демократії та самоврядування, а також на авторитет і традиції. Найважливіші питання вирішувалися на спільних зборах усіма членами роду.
3. Оскільки влада здійснювалася самим суспільством, не існувало спеціальних органів чи організацій, укомплектованих професійними чиновниками. Також були відсутні структури, що застосовували б примус від імені держави.
4. Через відсутність поділу суспільства на соціальні групи влада здійснювалася від імені всього суспільства, що забезпечувало єдність влади та соціальної системи.

Норми, що регулювали поведінку людей, мали соціальний характер, про що свідчать їхні особливості:

1. Основною формою правил поведінки були звичаї — історично сформовані правила, що виникли внаслідок багаторазового повторення.
2. Ці норми були мононормами, тобто одна норма регулювала одразу кілька сфер життя: релігію, мораль, працю та суспільні відносини.
3. Норми мали природне походження, оскільки були зумовлені економічною необхідністю та існували безпосередньо в поведінці людей.
4. Дія цих норм забезпечувалася звичкою, тому сама можливість їх невиконання зазвичай не передбачалася.
5. Норми передавалися усно, зберігаючись у свідомості людей і переходячи від покоління до покоління. Вони відображали єдність і взаємодопомогу членів роду.
6. Через низький рівень свідомості та відсутність почуття провини норми не поділялися на права та обов'язки.

Таким чином, суспільна влада та соціальні норми були найефективнішими інструментами впорядкування відносин, оскільки повністю відповідали умовам тогочасного суспільства та забезпечували його цілісність.

3. Держава і право як наслідок та ознака класового суспільства

Перехід від безкласового до соціально неоднорідного суспільства супроводжувався виникненням держави і права. Цей процес був зумовлений комплексом факторів, які відображали особливості розвитку різних сфер суспільних відносин того часу. До них належать:

Економічні причини — умови розвитку економіки, що зумовили потребу в державно-правовій регламентації господарських відносин. Серед них: три суспільні поділи праці, поява надлишкового продукту, внутрішньородова нерівність та виникнення приватної власності.

Політичні причини, що зумовили необхідність удосконалення владних механізмів. Серед них: неефективність родоплемінної організації в нових історичних умовах, поява соціальних груп із різними інтересами та потреба у створенні нового апарату влади, здатного здійснювати примус.

Соціальні причини — умови, що виникли через ускладнення міжлюдських відносин. Серед них: руйнування общинного колективізму, загострення соціальних суперечностей та потреба в упорядкуванні відносин між людьми.

Психологічні причини визначалися особливостями розвитку психіки та свідомості людини. Серед них: усвідомлення понять прав і обов'язків, а також виникнення почуття провини.

Культурні причини — умови, зумовлені рівнем духовного розвитку суспільства. Серед них: потреба в управлінні суспільством цивілізованими методами, поява релігії та писемності.

Отже, виникнення держави і права є результатом внутрішнього розвитку суспільства та його економіки, що призвів до появи соціальних груп із різноманітними інтересами, необхідності впорядкування суспільних відносин та забезпечення функціонування суспільства як єдиної системи.

4. Альтернативні теорії походження держави і права

Існує безліч підходів до пояснення процесу виникнення держави і права. Окрім соціально-економічної теорії, розглянутої вище, до найпоширеніших належать такі концепції:

Теологічна (Фома Аквінський) — пояснює походження держави і права Божественною волею. Головною ідеєю є возвеличення держави, обґрунтування її вічності та недоторканності. Держава підпорядковує собі громадян, а її розвиток залежить від релігійних діячів.

Патріархальна (Арістотель, М. К. Михайловський) — розглядає державу як результат історичного розвитку сім'ї. Влада монарха визнається такою ж священною та необмеженою, як і влада батька в родині.

Договірна (Ж.-Ж. Руссо, О. М. Радіщев) — вважає державу результатом угоди між людьми. Ця угода виражає природну потребу людей до об'єднання та ведення спільних справ. Порушення умов договору може призвести до заміни правителів природним або революційним шляхом.

Психологічна (Л. Й. Петражицький, Т. Тард) — пояснює виникнення держави і права особливими властивостями людської психіки: потребою підкорятися сильнішому, усвідомленням залежності від жерців і вождів. Держава визначається як спосіб керівництва суспільством видатними особами.

Теорія насильства (Є. Дюрінг) — пояснює походження держави і права через процес завоювання одного народу іншим. Завоювання, як закон розвитку природи, потребує захоплення нових територій та управління ними, що й виконує держава.

5. Поняття історичного типу держави і права

Типологія держави і права має на меті розподілити держави та правові системи, що існували й існують, на певні групи для виявлення їхніх найсуттєвіших рис. Сутність держави і права полягає в їхній здатності задовольняти життєво важливі потреби та інтереси певної спільноти (класу, народу, соціальної групи). Ця соціальна сутність змінювалася протягом історії, тому типи називають історичними.

Історичний тип держави і права — це система суттєвих рис, притаманних явищам соціальної дійсності, що виражають їхню сутність та історичне призначення.

Історії відомі рабовласницький, феодальний, буржуазний та перехідний від буржуазного до соціально-демократичного (раніше його називали соціалістичним) типи держави і права. До основних причин зміни типів належать: зміна виробничих відносин внаслідок розвитку продуктивних сил; зміна соціально-класової структури суспільства; встановлення нового співвідношення соціальних сил та зміна панівної групи; зміна соціальної суті держави і права внаслідок переходу влади до іншого класу чи групи.

Однак, характеризуючи зміну типів, необхідно враховувати їхню відносну самостійність. Останній фактор зумовлює існування держав перехідного періоду та можливість як поступової, так і революційної зміни історичних типів.

Водночас формаційний підхід до типології держав останнім часом піддається критиці. Пропонуються інші критерії класифікації. Так, за ставленням до поступового розвитку держави поділяють на прогресивні, консервативні та реакційні. За способом здійснення влади — на демократичні та антидемократичні (авторитарні). За змістом зовнішньої політики — на миролюбні та агресивні. За відношенням до права — на правові та неправові.

6. Основні риси держави і права різних суспільно-економічних формацій

Кожній класовій суспільно-економічній формації відповідає певний історичний тип держави.

Першою в історії була рабовласницька держава, що являла собою диктатуру класу рабовласників. Її виникнення датується IV—III тисячоліттями до н. е. У межах цього типу вирізняють держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія), де зберігалися пережитки первісного ладу. Особливості виробничих відносин зумовили значну економічну роль держави, а характерною формою правління була деспотія. Найбільшого розвитку рабовласницькі держави досягли в античних Греції та Римі. Існували різні форми правління: монархія, аристократична та демократична республіки. Найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичного режиму — авторитарна (деспотична). Право мало рабовласницький характер: раби не визнавалися суб'єктами права та прирівнювалися до неживих предметів. Водночас до світової правової культури увійшли демократичні норми державного права Греції та класичне приватне право Риму.

Феодальна держава виникла із зародженням феодальних виробничих відносин. Основу суспільства становила власність феодала на землю, а держава і право були інструментами диктатури класу феодалів. Основною формою правління була монархія (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Центральна влада підтримувалася багатими станами міст, тому виникли органи станового представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства вимагало правового закріплення нерівності груп та ієрархії їхніх відносин. Феодальне право було жорстким, відверто класовим, неузгодженим і розпорошеним, із значним впливом релігійно-правових норм.

Буржуазна держава та буржуазне право виникли внаслідок буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії. Для них характерні такі риси:

• формальне закріплення рівноправ'я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів, невтручання держави в суспільне життя;
• цензовий характер, тобто відсторонення більшості населення від участі у формуванні органів влади через майнові та інші цензи;
• зосередження основних зусиль держави на політичних функціях;
• збереження значних позицій дворянсько-поміщицьких сил у державному механізмі;
• поступове пристосування старого державного механізму до потреб капіталістичної системи;
• множинність форм правління (конституційна монархія там, де буржуазія йшла на компроміс із дворянством; демократична республіка там, де буржуазія досягла повного панування);
• зростання державного апарату, розширення сфери впливу та функцій держави;
• процес зрощення фінансових монополій із державним апаратом;
• зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин;
• підвищення ролі зовнішніх функцій держави, що часто мають експансивний характер.

Нарешті, держави перехідного від буржуазного до соціально-демократичного періоду з'явилися в процесі поступового чи революційного розвитку суспільства.

Соціальна демократія може існувати лише в суспільстві, де ліквідовано відчуження трудящих від засобів і результатів їхньої виробничої діяльності. Це суспільство, де всі трудящі є (тією чи іншою мірою) власниками або співвласниками засобів і результатів праці. Отже, суспільство соціальної демократії — це, так чи інакше, післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство. Держава в такому суспільстві за своєю сутністю має бути державою трудящих-власників. Одним із варіантів держави такого перехідного періоду стала радянська соціалістична держава, яка, попри безперечні здобутки, не виправдала покладених на неї надій. Такі характеристики соціалістичної держави, як антиексплуататорська спрямованість, демократизм, поєднання законності й дисципліни, вдосконалення напрямів і методів діяльності, лишилися лише теоретичними постулатами. Декларативність основних конституційних прав і свобод, відсутність механізму реалізації нормативних актів і відповідальності держави перед громадянином були характерними рисами соціалістичної держави. Проте цей етап мав і позитивні риси: усвідомлення необхідності поступального розвитку до демократичної держави, відпрацювання механізмів соціального захисту населення, визначення суперечностей соціального розвитку та шляхів їх подолання, оцінка перспектив розвитку суспільства. Тому закономірним є перехід від соціалістичної до соціал-демократичної форми держави.

Держава соціальної демократії — це організація політичної влади трудящих-власників (більшості суспільства), яка, керуючи суспільством відповідно до їхньої волі, забезпечує реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації та народу, а також задоволення загальносоціальних потреб на засадах свободи, справедливості й солідарності. Типова належність цієї держави визначається якісною своєрідністю виробничих відносин. Ідеться про поєднання таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (групова чи індивідуальна), комунальна (муніципальна) і суспільна (державна). Хоча всім їм забезпечуються формально рівні умови, переважна частина засобів виробництва є приватною власністю. При цьому трудящі — абсолютна більшість населення — мають можливість так чи інакше розпоряджатися використовуваними засобами виробництва і результатами своєї праці. Такого варіанта організації економічного життя, такої структури виробничих відносин ще ніколи не існувало в історії людства. Отже, це буде історично новий різновид економічного підґрунтя суспільства, що становитиме об'єктивну основу якісно нового соціального утворення — трудящих-власників і відповідного типу держави. Якісно новому етапу всесвітньо-історичного розвитку, переходу до громадянського правового суспільства соціальної демократії відповідає в політико-юридичній сфері перехідний тип держави, зорієнтованої на соціальну демократію. Нині розрізняють два основні різновиди таких держав:

а) держави, що існують у промислово розвинених країнах соціально орієнтованого, "соціалізованого" капіталізму;

б) держави, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу до громадянського суспільства, перетворюючись з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення.

Досить поширеною є типологія розвитку людської самоорганізації, запропонована Арнольдом Тойнбі в праці "Осягнення історії". Всю історію людства він поділяє на 21 цивілізацію: еллінська, західна, єгипетська, шумерська, мінаїська, індська, хеттська, далекосхідна (Корея, Японія), православна (основна), православна (в Росії), іранська, вавилонська, сирійська, арабська, індуїстська, китайська, далекосхідна (основна), андська, майямська, юкатанська, мексиканська.

7. Теорія конвергенції

Докорінні зміни в суспільному й державному житті останніх років поставили під сумнів колишні уявлення про комуністичне майбутнє. У пошуках відповіді на питання про історичну перспективу розвитку цивілізації багато дослідників звертаються до теорії конвергенції ("конвергенція" з латинської означає "зближення", "сходження"). Ця концепція виникла в 50-х роках XX ст. Її висунули П. Сорокін, Дж. Голбрейт, У. Ростоу, Р. Арон, Ж. Фурастьє, Я. Тінберген та ін. У стислому вигляді теорія конвергенції зводиться до такого. За сучасних умов, стверджують її прихильники, відбувається зближення капіталістичної та соціалістичної систем. Воно здійснюється через подолання відмінностей між ними шляхом запозичення позитивних рис кожної системи та ліквідації негативних. Капіталізм за рахунок розширення елементів планування та державного регулювання економіки, а соціалізм — за рахунок подолання жорсткого централізованого управління зіллються в єдиному "постіндустріальному суспільстві", якому належить майбутнє. Синтез систем заснований на загальних культурних, технічних та індустріальних аспектах науково-технічної революції. За цих умов виникають такі спільні риси суспільства, як індустріалізація, спеціалізація праці, автоматизація, економічне планування та програмування, урбанізація, скорочення сім'ї, що є основою для перетворення держав на єдину державу.

Політична влада в такій державі втрачає класовий характер. Управління суспільством здійснюватимуть менеджери як особливий прошарок, що виникає в процесі науково-технічної революції. Це приведе до ліквідації класових суперечностей і конфліктів між власником і робітниками, зробить можливим здійснення влади від імені та в інтересах суспільства.

8. Перспективи історичного розвитку держави та права

З точки зору сучасних уявлень, процес історичного розвитку держави і права полягає в поступовому перетворенні держави на один із складових елементів громадянського суспільства, що має на меті впорядкування та регулювання суспільних відносин, перетворення людини на найвищу соціальну цінність. Досягненню цієї мети мають сприяти реформи політичної і правової систем.

У політичній сфері необхідні: подальше розгортання демократії; поглиблення форм участі громадян в управлінні справами держави й суспільства; вдосконалення державного апарату з точки зору чіткого визначення та розмежування повноважень; підвищення активності громадських організацій; розширення гласності; більш повне врахування громадської думки; підвищення ролі правового регулювання суспільних відносин.

Основними тенденціями розвитку права можна назвати такі: гуманізація права (втілення в законодавство загальнолюдських принципів, розширення законодавчого закріплення прав людини); соціалізація права (спрямованість на забезпечення погодженості між різними соціальними класами та групами, збільшення кількості актів, що гарантують соціальну захищеність людини); закріплення та захист різноманітних форм власності, сприяння утвердженню засад правової держави; розширення сфери правового регулювання; розширення застосування сучасних технічних засобів у правовому регулюванні.

Здійснення вищезгаданих завдань сприятиме побудові держави, де права і свободи людини будуть не лише проголошені, а й гарантовані; де верховенство матиме справедливе право, а держава та особа стануть рівноправними учасниками суспільних відносин.

Використана література

1) Хропанюк В. Н. "Теория государства и права", Москва, 1993 г.

2) "Общая теория права", Учебник, Москва, 1993 г.

3) Коваленко А. И. "Правовое государство: концепции и реальность", Москва, 1993 г.

4) "Общая теория права и государства", Учебник, Москва, 1994 г.

5) Основи правознавства / під ред. Усенка. — К.: Ірпінь, 1997 р.