Основи соціології праці та управління

Вступ

Соціологія праці є розділом соціологічної науки, що досліджує соціальні спільноти та індивідів, залучених у трудовий процес, їхні професійні та соціальні ролі, статуси, а також умови й форми трудової діяльності [7, с.335]. Вже сама назва дисципліни вказує на те, що в центрі її уваги перебуває саме людська праця.

Проте працю як об'єкт вивчають і інші науки — як гуманітарні (філософія, економіка, право, психофізіологія), так і технічні (ергономіка, що досліджує адаптацію праці до людини; ергологія, яка аналізує працю з погляду продуктивності; праксеологія, що вивчає ефективні дії працівника; наукова організація праці, яка шукає шляхи раціональної організації трудового процесу). Отже, кожна наука розглядає спільний об'єкт — працю, але під власним кутом зору, маючи свій специфічний предмет дослідження.

У такій ситуації особливої ваги набувають теоретичні та прикладні дослідження в галузі соціології праці, проведення конкретно-соціологічних розвідок, спрямованих на аналіз змісту й характеру праці різних категорій працівників, їхніх потреб, інтересів, мотивів і реального ставлення до роботи. Очевидно, що без ґрунтовного аналізу суперечностей у трудовій сфері — зокрема між працею колективу та індивіда, між різними соціальними групами, а також суперечностей національного характеру в соціально-трудових відносинах — подолання економічної кризи видається малоймовірним.

1. Предмет соціології праці та управління

Соціологічний підхід до вивчення праці передбачає, що предметом дослідження є соціальні відносини, які виникають з приводу праці, тобто соціально-трудові відносини. Ці відносини, як і сама праця, є багатогранними, і їх можна класифікувати за різними критеріями:

• за змістом діяльності (виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, соціально-психологічні, громадсько-організаційні);
• за змістом спілкування (безособові, опосередковані, міжособистісні);
• за суб'єктом (міжорганізаційні «колектив — колектив» та внутрішньоорганізаційні «колектив — особистість», «особистість — особистість»);
• за обсягом владних повноважень (відносини по горизонталі та вертикалі);
• за характером розподілу доходів (відповідно до трудового внеску або незалежно від нього);
• за ступенем регламентованості (формальні, офіційно оформлені, та неформальні).

Уся сукупність соціально-трудових відносин фактично становить соціальне життя трудових колективів, у якому визначається місце людини у виробничому середовищі. Для розв'язання наявних проблем потрібні нестандартні підходи, ефективні, науково обґрунтовані соціальні програми, підтверджені результатами соціологічних досліджень. Без соціологічних знань і володіння науковим апаратом соціології праці, основу якого становлять категорії, тут не обійтися.

Серед першочергових завдань у сфері праці — створення умов для формування працівника, який би став справжнім співвласником і розпорядником засобів виробництва, господарем виробництва предметів і послуг.

Особливе занепокоєння викликає зниження ролі трудової діяльності у вирішенні соціальних проблем суспільства, спричинене деструктивними процесами в економіці після розпаду СРСР. Руйнування єдиного економічного простору та послаблення міжреспубліканських зв'язків негативно позначилися на соціально-трудових відносинах, призвели до падіння ефективності праці, зниження рівня життя та зростання соціальної напруги в колективах.

Категорії соціології праці — це загальні поняття, що відображають властивості досліджуваного об'єкта, тобто праці. У методологічному плані вони репрезентують послідовні етапи пізнання соціальних, зокрема соціально-трудових, відносин.

Вихідною категорією тут є праця. Саме в процесі праці люди вступають у соціальні відносини, і праця є базовим соціальним процесом, що змінює становище різних груп працівників, їхні соціальні якості та ролі.

До соціальних функцій праці належать: створення матеріальних і духовних благ, суспільного багатства; формування основ суспільства та його устрою; визначення рівня розподілу суспільного багатства та попиту; забезпечення сфери самовираження, самоствердження і розвитку особистості.

Соціально-економічна неоднорідність праці, що виявляється в її диференціації за змістом і характером, є підґрунтям соціальної нерівності працівників. Стійкі соціально-трудові зв'язки, норми та відносини формують соціальну структуру виробничого колективу. Ставлення до праці, що полягає в реалізації трудового потенціалу під впливом потреб та інтересів, виявляється в прагненні працівника проявити свої сили, знання та здібності для досягнення результатів. Об'єктивні показники (відповідальність, сумлінність, ініціатива, дисциплінованість) разом із суб'єктивними (задоволеність зарплатою, змістом праці, взаєминами) є основою для типологізації працівників.

Категорії соціології праці можна умовно поділити на три групи. Категорії визначеності (зміст, форми, характер праці) відповідають на питання «що це?»; категорії зумовленості (мотиви, потреби, інтереси, умови) — на питання «чому?»; категорії вибору (мотивація, стимулювання) — на питання «що робити?». Перша група описує сутнісні характеристики праці, а дві інші — працю як вид соціальної діяльності, що впливає на соціалізацію та соціальний статус індивіда.

Соціальні процеси у сфері праці можна розглядати як зміни стану соціальних груп, колективів та окремих працівників, тобто зміни їхнього соціального становища.

Класифікація соціальних процесів, запропонована А. Дикарьовою та М. Мирською [4, с.20], виокремлює такі групи:

1. Сама праця, що впливає на соціальне становище працівника через його трудові функції та зумовлена науково-технічним прогресом і організаційними змінами.
2. Інтеграційні процеси, спрямовані на забезпечення цілісності колективу (згуртованість, соціальний контроль, стимулювання, управління).
3. Ціннісно-орієнтаційні процеси (мотивація, адаптація), що формують соціальні норми та цінності.
4. Змінно-підтримуючі процеси (трудові переміщення груп і працівників).

Такий підхід найкраще відображає процес трудової соціалізації людини та освоєння нею культури у сфері праці. Він дозволяє розкрити зміст соціології праці та визначити її структуру: від сутності праці як базового процесу до мотивації, адаптації, стимулювання та соціального контролю, а також процесів згуртування чи деструкції в колективах.

Зазначені процеси відбуваються на різних рівнях: 1) народне господарство; 2) регіон (галузь); 3) об'єднання та підприємство; 4) індивідуальний рівень працівника.

Ця логіка відповідає теоретико-методологічним принципам вітчизняної соціології [18, с.300—301], серед яких:

1. Розгляд соціальних і технологічних аспектів праці в межах поліпшення способу життя працівників.
2. Комплексне вивчення трудової діяльності в єдності техніко-технологічних і соціально-організаційних аспектів.
3. Організація досліджень на основі розуміння місця праці в сукупній діяльності людей.

Реалізація цих принципів залежить від використання методів соціологічних досліджень. Залежно від завдань застосовують теоретичні методи (порівняльно-історичний, генетичний, типологічний) та емпіричні (анкетування, інтерв'ю, аналіз документів, спостереження).

2. Концептуальна основа досліджень у галузі соціології праці та соціології управління

Діяльність людини нерозривно пов'язана з умовами її існування, потребами та духовними мотивами. Духовні мотиви, що безпосередньо спонукають до дій, відображають матеріальні умови та потреби їх змінити. Отже, спосіб життя неможливо відділити від об'єктивних потреб та їх відображення у свідомості людей, від почуттів і думок, які визначають цілі та характер діяльності.

Спосіб життя — це сукупність основних форм життєдіяльності, що залежать від умов і потреб людини. Він не обмежується сферою виробництва, а охоплює побут, культуру, політичне життя, мораль. У понятті способу життя синтезуються всі суттєві риси діяльності людей у конкретних історичних умовах.

Спосіб життя тісно пов'язаний із працею. Праця відрізняється за характером і змістом. Зміст праці — це соціально-технологічна характеристика, що враховує розподіл діяльності за галузями та видами операцій. Науково-технічний прогрес суттєво впливає на зміну професійної діяльності, а отже, і на спосіб життя.

Категорія «характер праці» відображає суспільно-економічну специфіку праці, закріплення працівників за різними видами діяльності (фізична — розумова, сільськогосподарська — індустріальна, проста — складна, творча — нетворча).

Соціологія способу життя вивчає не лише соціально-технологічні та економічні основи праці, а й її суспільні форми та умови: колективний характер, стимули, задоволеність працею, шляхи переходу до більш гуманних і творчих видів діяльності.

Специфіка соціологічного підходу полягає у вивченні не тільки об'єктивних характеристик праці, а й ставлення працівників до її характеру, змісту та умов. Це ставлення виявляється в показниках задоволеності працею. Важливо розрізняти ставлення до професії як конкретного виду діяльності та ставлення до праці в конкретних умовах.

Наукове дослідження способу життя потребує методики конкретних соціологічних досліджень, що включає вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів праці, позиції особистості, мотивів поведінки. Анкетні опитування зазвичай містять такі розділи: а) особисті характеристики респондента; б) рівень задоволення працею та професією; в) мотиви вибору спеціальності; г) вплив умов праці на задоволення роботою; д) вплив факторів формування особистості на ставлення до роботи; е) мотиви ставлення до праці як способу життєдіяльності.

Вивчення умов праці неможливе без аналізу трудових колективів. Колектив — це сукупність людей, об'єднаних спільною діяльністю, зі своїм специфічним способом життя, що характеризується відносинами взаємної відповідальності та допомоги. Соціологія досліджує відносини в колективах, форми організації праці, їх структуру та функції. Сучасні колективи включають соціально різні групи працівників розумової, фізичної, організаційної та виконавчої праці.

Робітничий колектив є клітиною суспільної структури. У будь-якому колективі є люди, що належать до різних верств населення, що свідчить про стратифікацію суб'єктів трудових відносин як по горизонталі, так і по вертикалі. Під час досліджень у трудових колективах застосовується загальна методика емпіричних досліджень, однак є специфіка [8, с.14—28]: а) у змісті основних напрямів дослідження; б) в особливих вимогах до використання методів.

У соціології праці широко застосовуються кількісні математичні методи та обчислювальна техніка. Таким чином, соціологія праці — це самостійна спеціальна соціологічна теорія, яка, спираючись на загальносоціологічні закони, вивчає соціально-трудові відносини та вплив трудової діяльності на соціалізацію індивіда, зміну його ролі та статусу.

3. Взаємозв'язок соціології праці з іншими науками

Місце соціології праці в системі наук зумовлене тим, що вона є наукою про суспільство та його процеси. Загальна соціологічна теорія виступає методологією для всіх суспільних і гуманітарних наук. Усі науки, що вивчають життєдіяльність суспільства, передбачають соціальний аспект — закони та закономірності, що реалізуються через діяльність людей. Методи соціології використовуються всіма суспільними науками. На перетині соціології з іншими науками виникають соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-демографічні дослідження. Соціологія не може розвиватися без взаємодії з іншими науками, але її значення полягає в тому, що вона продукує науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структури.

Найтісніше соціологія праці взаємодіє з історією. Об'єктом обох наук є суспільство та закономірності його розвитку. Обидві науки відтворюють соціальну дійсність в єдності необхідного й випадкового. Однак історія вивчає минуле в хронологічній послідовності, тоді як соціологія зосереджується на актуальних сучасних проблемах. Джерела обох наук збігаються лише частково.

Соціологія праці тісно пов'язана з економічною наукою, предметом якої є закономірності виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ. Оскільки спосіб виробництва є основою соціальних відносин, економічні дослідження змикаються із соціологічними, і навпаки.

Формування уявлень про працю охоплює три періоди: донауковий, класичний і сучасний.

Донауковий період (III ст. до н.е. — XVIII ст. н.е.) є найдовшим і характеризується формуванням загальних уявлень про працю в Стародавньому Єгипті, античних цивілізаціях та середньовічній Європі.

Класичний період (XVIII — початок XX ст.) охоплює такі напрями:

• обґрунтування протестантської трудової етики (М. Лютер, Ж. Кальвін);
• політекономічні дослідження праці (А. Сміт, Д. Рікардо, У. Петті);
• утопічні уявлення про працю (Т. Мор, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен);
• вивчення індустріального суспільства (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс, Ф. Енгельс);
• емпіричні дослідження проблем праці (Ч. Бут, Б. Вебб, Л. Віллерме);
• вироблення основних категорій соціології праці (Е. Дюркгейм, К. Маркс).

Саме в цей період було закладено наукові засади соціології праці як самостійного напряму.

Наприкінці XIX ст. центр розвитку соціології праці переміщується з Європи до США. З 20—30-х років XX ст. американська соціологія стає провідною у світі.

Американський інженер Ф. Тейлор (1856—1915) започаткував детальне вивчення праці окремого робітника та організацію промислового колективу. Він одним із перших розглянув управління трудовим процесом як самостійну галузь. Тейлор виявив явище рестрикціонізму («праці з прохолодою») та розробив заходи для його подолання:

• нормування та раціоналізація трудового процесу;
• ретельний підбір і професійне навчання робітників;
• дотримання принципів управління (висока зарплата, висока норма, відповідні умови, стягнення за невиконання);
• вміння керувати робітниками (розум, освіченість, досвід, такт, енергія);
• запобігання конфліктам, створення умов для реалізації можливостей робітника.

Ця теорія набула поширення, були засновані центри для її впровадження, в університетах введено курс теорії «людських стосунків». Однак згодом теза про безмежне підвищення продуктивності через задоволення потреб робітників не підтвердилася, і наприкінці 50-х років теорія зазнала кризи.

У 1950 р. Ф. Херцберг розробив теорію збагачення праці. Згідно з нею, існують дві незалежні системи чинників. До першої належать гігієнічні чинники, що не стосуються змісту роботи (термін «гігієна» вживається в медичному значенні — «запобігання»). Нормальні умови праці, налагоджений побут, організація праці, режим роботи, пільги та комфортні стосунки забезпечують лише відсутність невдоволення, але не обов'язково спонукають до підвищення продуктивності.

Значну роль відіграла теорія «якості життя», що з'явилася наприкінці 50-х років завдяки працям Д. Рісмана та Дж. Гелбрейта. У 60-х роках Л. Девіс обґрунтував поняття «якість робітничого життя». З 70-х років це поняття вивчається в масштабах США. Теорія передбачає дослідження взаємин між робітником і виробничим оточенням, зокрема:

• встановлення причин плинності кадрів;
• дослідження установок робітників для вироблення національних програм;
• оцінка ефективності управлінських систем;
• вивчення впливу несприятливих умов на психологічні стреси;
• вирішення конфліктів між управлінцями та працівниками.

Останнім часом поширення набула прикладна соціологія, що розвивається як соціальна інженерія та клінічна соціологія. Нові форми організації праці (НФОП) базуються на концепції, що передбачає:

• визнання зв'язку між індивідуальними рисами особи та її працею;
• поєднання формальної та неформальної організації діяльності;
• забезпечення єдності різноманітних завдань у змісті праці;
• обізнаність працівника з кінцевими результатами;
• перевагу самоконтролю над адміністративним контролем.

Вітчизняна соціологія праці тривалий час розвивалася у фарватері російської та радянської соціології. Історію її формування поділяють на дожовтневий (середина XIX ст. — 1917 р.) та сучасний (1917 р. — кінець XX ст.) етапи, у якому виділяють періоди 20—30-х та 50—90-х років.

У 20—30-ті роки соціальні проблеми праці вивчали в багатьох наукових центрах. Лише в 1923 р. було опубліковано 60 монографій та майже 20 часописів з питань управління, організації виробництва та соціально-психологічних проблем праці.

Основними напрямами розвитку соціології праці були: теоретико-методологічний аналіз (С. Струмилін, Ф. Дунаєвський); прикладні дослідження (О. Гастєв, М. Вітке, П. Керженцев, О. Єрманський); соціальна інженерія (О. Гастєв); психотехніка та профорієнтація (В. Бехтерєв).

С. Струмилін досліджував бюджети робітників, взаємодію науки і виробництва, розробляв соціальні основи першого п'ятирічного плану. Його праці з методичних проблем соціології, розробки прийомів ранжування та статистичних методів викликають значний інтерес.

О. Гастєв, директор Центрального інституту праці, вивчав проблеми нормування, культури праці, виробничої поведінки. Він є родоначальником соціоінженерного напряму.

Всеукраїнський інститут праці в Харкові на чолі з Ф. Дунаєвським займався питаннями керівництва трудовими колективами, удосконалення організаційної структури та стилю управління.

Соціологічні ідеї про працю наявні у працях М. Вітке, В. Добриніна, А. Макаренка, які розглядали питання формування трудового колективу, співвідношення лідерства та керівництва. Завдяки цим вченим були закладені наукові засади соціологічної теорії колективу.

Тривали також дослідження умов життя робітничого класу, інтересів молоді, трудових конфліктів. Однак із скасуванням соціології як наукового напряму цей доробок завмер, не створивши єдиної теорії праці.

Відродження соціології праці почалося з середини 50-х років. Були проведені масштабні дослідження впливу науково-технічного прогресу на соціальну структуру робітників. Наприкінці 60-х років видано монографії А. Здравомислова, В. Ядова, В. Осипова.

У 60—80-ті роки здійснено дослідження соціального планування (М. Руткевич, Ж. Тощенко, С. Фролов); проблем трудового колективу (М. Лапін, В. Шдмарков, Б. Князєв); госпрозрахунку та оплати праці (Н. Алексєєва, І. Столя); професійної орієнтації молоді (В. Шубкін, М. Титма); міграційних процесів (В. Осипов, Ф. Філіпов); праці керівника (В. Шепель, Б. Паригін, Д. Кайдалов, Є. Суїменко); соціальних аспектів НТР (В. Афанасьєв, М. Дряхлов, В. Васильєв).

У 1966—1975 рр. соціальні проблеми праці розглядалися у понад 4 тис. монографій та статей.

В останнє десятиліття XX ст. соціологія праці переживає кризу: скоротилася кількість дослідних установ та соціологічних служб на підприємствах, практично не проводяться дослідження трудових процесів через відсутність фінансування.

Висновки

Сфера праці завжди була об'єктом вивчення природничих (фізіологія, психологія, ергономіка), суспільних (філософія, історія, соціологія) та економічних (політекономія) наук. Важливе місце серед них посідає соціологія праці та зайнятості.

Соціологія праці та зайнятості — це галузева соціологічна теорія, що вивчає закономірності формування, функціонування та розвитку соціальних утворень у сфері праці та пов'язані з ними процеси.

Праця є основою функціонування та розвитку суспільства. Її соціальна сутність зумовлена тим, що, по-перше, вона є процесом взаємодії людини з природою, а по-друге, людина, впливаючи на природу, змінює власну природу, розвиває здібності та формує себе як особистість. Праця є фундаментом соціальних процесів і відносин, вона формує соціальний та професійний портрет особистості.

Праця — не лише економічна, а й соціологічна категорія. Об'єктом соціології праці та зайнятості є праця як суспільно значуще явище, а предметом — структура та механізми соціально-трудових відносин, соціальні процеси у сфері праці. Особливість соціологічного вивчення праці полягає в системності та комплексності дослідження соціальних явищ у сфері праці з урахуванням способу життя та інших чинників.

Список використаної літератури

1. Дворецька Г. Соціологія праці: Навч. посіб./ Галина Дворецька; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — К., 2001. — 242 с.
2. Докторова Л. Д. Система основных процедур подготовки и анализа данных в комплексном многоступенчатом исследовании // Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. — Л.: Наука, 1979.
3. Займелин Є.П. Соціальна організація праці. Ульяновск, 1998.
4. Лукашевич Н. П., Туленков Н. В. Введение в социологию: Учеб.-метод. пособ. — К.: МАУП, 1996.
5. Лукашевич Н. П., Туленков Н. В. Соціологія: Учеб. пособ. — К.: МАУП, 2005.
6. Огаренко В. Соціологія праці: Навчальний посібник / Віктор Огаренко, Жанна Малахова; Гуманітарний університет «Запорізький інститут державного та муніципального управління». — Запоріжжя: ГУ «ЗІДМУ», 2001. — 303 с.
7. Паніна Н. В. Технологія соціологічного дослідження: Курс лекцій. — К.: Наук. думка, 1996.
8. Пшеничнюк О. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів / Олена Пшеничнюк, Олена Романовська. — 2-е вид., доп. та переробл. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005. — 169 с.
9. Система социологического знания: Учеб. пособ. / Сост. Г. В. Щёкин. — 3-е изд. — К.: МАУП, 1998.
10. Социологический энциклопедический словарь / Ред.-коорд. Г. В. Осипов. — М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1998.
11. Соціологія: Підручник / За ред. Володимира Пічі. — 3-тє вид., стереотип. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 277 с.
12. Харчева В. Г. Основы социологии: Учебник. — М.: Логос, 1997.