Основи наукових досліджень та технічної творчості

1. Наукові розробки та їх характеристика.
2. Система підготовки наукових кадрів

Список використаної літератури.

1. Наукові розробки та їх характеристика

Як засвідчує практика провідних промислово розвинутих країн, запорукою успішного випуску наукоємної та конкурентоспроможної продукції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках є надійний захист і комерціалізація інтелектуальної власності. Саме результати наукової діяльності формують значну групу таких об'єктів, що сприяють зростанню технічного рівня виробництва, його продуктивності та ефективності. В університеті частка охороноспроможної тематики впродовж останніх трьох років залишається сталою і становить у середньому чверть від загального обсягу науково-дослідних робіт. Для тем, віднесених до охороноспроможних, розроблено та затверджено графік подання заявок на об'єкти промислової власності. Науковий рівень таких розробок відповідає світовим стандартам, а тому вони можуть виступати товаром на профільних ринках науки та виробництва — саме в такому ракурсі нині оцінюється результативність наукових досліджень.

Значна частина фундаментальних і прикладних досліджень завершується створенням конкретних наукових розробок, які захищаються патентами України та орієнтовані на вирішення актуальних завдань у різних виробничих сферах.

Головними завданнями наукової та науково-технічної діяльності визначено:

• оновлення змісту фундаментальних і прикладних досліджень, спрямованих на вирішення ключових проблем практичної роботи органів внутрішніх справ відповідно до їхніх функцій і повноважень, визначених законодавством;
• підвищення наукової обґрунтованості експертизи проєктів законодавчих і нормативно-правових актів у сфері протидії злочинності, забезпечення громадської та державної безпеки в межах компетенції ОВС;
• інтенсифікація розроблення новітніх технологій і технічних засобів для захисту безпеки працівників у звичайних та екстремальних умовах;
• створення правових, організаційних, технологічних, економічних, інформаційно-аналітичних, фінансових та інших методів удосконалення діяльності органів внутрішніх справ;
• пошук нових форм організації наукової та науково-технічної роботи, сприяння впровадженню її результатів у практичну діяльність;
• покращення системи підготовки та перепідготовки наукових і науково-педагогічних кадрів;
• застосування сучасних інформаційних технологій у роботі органів внутрішніх справ.

Для успішного виконання цих завдань наука має реалізовувати такі основні функції:

• науковий супровід, інформаційно-аналітичне та науково-технічне забезпечення правоохоронної діяльності;
• орієнтація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт на вирішення нагальних проблем практичної діяльності ОВС;
• підготовка висококваліфікованих кадрів для органів внутрішніх справ;
• впровадження у практику ОВС сучасних вітчизняних і зарубіжних науково-дослідних методик і технологій.

Реформування наукової сфери має базуватися на таких принципах:

• нерозривна єдність науки, освіти та практики;
• збалансоване співвідношення фундаментальних і прикладних досліджень;
• комплексний підхід до вирішення наукових проблем правоохоронної діяльності;
• планомірність проведення наукових досліджень;
• економічна обґрунтованість та результативність досліджень і впровадження їхніх результатів.

Наукова діяльність вимагає реалізації цілого комплексу організаційних і науково-дослідних заходів.

Організаційні заходи спрямовані на вдосконалення структури, форм і змісту організації наукової роботи, тоді як науково-дослідні — на пошук науково обґрунтованих шляхів підвищення якості, планування та організації досліджень.

Наукові дослідження в Університеті виконуються на кафедрах і в науково-дослідних лабораторіях відповідно до їхньої спеціалізації, а також із залученням практичних працівників органів внутрішніх справ.

Подальший розвиток наукової діяльності має бути зосереджений насамперед на формуванні кадрового потенціалу для належного наукового вирішення актуальних проблем функціонування ОВС.

Для виконання наукових досліджень можуть створюватися тимчасові творчі колективи (зокрема, на контрактній основі), до складу яких входять науковці, найдосвідченіші працівники та висококваліфіковані фахівці у відповідних галузях правоохоронної діяльності.

Впровадження наукових розробок у практику відбувається на плановій основі. План впровадження має включати конкретні організаційні, навчальні, методичні та практичні заходи, а також передбачати авторський супровід.

Планування фундаментальних і прикладних досліджень має здійснюватися на основі ретельного вивчення проблем, що вирішуються, чіткого визначення очікуваних результатів і шляхів їхнього подальшого використання з попередньою оцінкою ефективності.

Результати наукових розробок впроваджуються в практичну діяльність ОВС на підставі укладених угод між замовниками та виконавцями на проведення конкретних досліджень, а також шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, управлінських рішень, надання методичних рекомендацій тощо.

Необхідно розробити методику оцінювання результатів наукових досліджень із визначенням їхньої ефективності, а також створити базові підрозділи для їх впровадження.

Ефективність наукової діяльності значною мірою залежить від доступу до науково-технічної інформації. Поглиблення поділу наукової праці призвело до суттєвої інтенсифікації інформаційного обміну, перетворивши науково-інформаційну діяльність на ключовий елемент наукової інфраструктури. Одним із пріоритетних напрямів удосконалення досліджень в Університеті визначено інформатизацію.

Основна мета інформатизації наукової діяльності полягає у забезпеченні ефективної координації досліджень та оптимізації використання інформації в структурі Університету для концентрації наукових ресурсів на пріоритетних напрямах діяльності ОВС.

Ключовими напрямами розвитку інформаційного забезпечення наукової діяльності є:

• уніфікація правових, методичних, програмно-технічних і технологічних підходів, першочергове оснащення наукових підрозділів сучасною комп'ютерною технікою, розвиток інформаційного обліку та системи гарантування інформаційної безпеки;
• розроблення з урахуванням вимог Закону України "Про державну таємницю" спеціалізованих інформаційних технологій для формування інтегрованих баз даних колективного користування та локальних інформаційних мереж структурних підрозділів Університету;
• активне використання можливостей глобальної мережі Інтернет для апробації наукових досліджень (розміщення результатів на веб-сторінках для їхнього широкого фахового обговорення).

Необхідно всіляко підтримувати новітні форми наукової діяльності, що використовують сучасні інформаційні технології — електронні журнали, телеконференції, експерименти з віддаленими та розподіленими інформаційними ресурсами тощо.

Застосування сучасних інформаційних технологій дозволить проводити безперервний моніторинг процесу організації розвитку науки, охоплюючи такі аспекти, як статистика у сфері науки та інновацій, реструктуризація системи наукових установ, їхнє фінансування, інтеграція вітчизняної вищої освіти і науки у світовий простір, оцінка результатів реформування тощо.

Використання сучасних інформаційних технологій має бути спрямоване насамперед на забезпечення взаємозв'язку між наукою, освітою та практикою, а також на підвищення якості та прискорення реалізації наукомістких проєктів.

2. Система підготовки наукових кадрів

Світові тенденції розвитку науки свідчать про зростання її ролі у поступі людства. Щоб зайняти гідне місце серед інших країн та перейти до інноваційної моделі економіки, Україна має визнати розвиток науково-технічного потенціалу національним пріоритетом. Це, своєю чергою, вимагає вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

З цією метою Центром досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України було проведено відповідні дослідження та сформовано робочу групу з авторитетних науковців, яка підготувала проєкт Закону України «Про підготовку та державну атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації».

Аналіз чинної системи підготовки та атестації наукових кадрів показав, що за окремими параметрами вона є прогресивнішою порівняно з аналогічними системами багатьох розвинутих країн, зокрема:

- кожен громадянин України може реалізувати своє конституційне право на наукову діяльність і здобуття наукового ступеня зручним для себе способом незалежно від раси, статі, місця роботи чи проживання;

- на всій території країни діє єдина нормативно-правова база, що регулює функціонування цієї системи;

- організаційно підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації належить до сфери науково-технічної діяльності;

- функціонує центральний орган виконавчої влади — Вища атестаційна комісія, яка реалізує державну політику щодо розвитку наукового потенціалу;

- економічна доцільність державної атестації очевидна: державне фінансування вищої та післядипломної освіти, виконання наукових досліджень, доплати за науковий ступінь і вчене звання, наукові пенсії потребують адекватної віддачі та контролю за якістю функціонування наукового потенціалу.

Водночас проведений аналіз виявив суттєві системні проблеми, зумовлені ускладненням ситуації у науково-технологічній сфері та наростанням загроз науково-технологічній безпеці держави.

По-перше, спостерігається розрив між реальним процесом наукових досліджень і підготовкою наукових кадрів вищої кваліфікації. Після здобуття незалежності в Україні стрімко зростала мережа закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. У період 1991-2004 рр. кількість наукових установ з аспірантурою щорічно збільшувалася і зросла в 1,7 раза. Найвищі темпи зростання кількості аспірантур спостерігалися у вузівському секторі науки. Відповідно, у 2,1 раза зросла й кількість аспірантів. Кількість закладів із докторантурою збільшилася у 2,6 раза, а чисельність докторантів — у 2,5 раза. При цьому впродовж останніх п'яти років кількість докторантур у науково-дослідних інститутах (академічному та галузевому секторах) залишалася незмінною, тоді як у вищих навчальних закладах щорічно зростала на 10 докторантур.

За інших умов цей факт свідчив би про зростання обсягів наукових досліджень та розширення фронту науково-технічних робіт. Однак насправді в ці роки відбувалося прямо протилежне — загальний обсяг фінансування науки в Україні скоротився майже втричі, так само зменшилася й чисельність виконавців наукових і науково-технічних робіт.

За даними Держкомстату України, галузь технічних наук, яка найбільше пов'язана з високотехнологічними секторами економіки, вирізняється особливо негативними тенденціями зміни всіх параметрів науково-технічного потенціалу вищої кваліфікації. Період 1995-2004 років характеризується негативною структурною динамікою: частка докторів наук зменшилася з 26% у 1995 році до 18% у 2004 році при скороченні абсолютної кількості на 30%; частка кандидатів наук — з 38% до 24% відповідно при зменшенні абсолютної чисельності на 53%. Це пояснюється як зменшенням на 11% кількості наукових організацій, що виконували науково-технічні роботи в цій галузі, так і відтоком науковців в інші сфери, особливо в бізнесові структури технічного спрямування. Якщо зіставити кількість виконаних наукових і науково-технічних робіт із кількістю докторантів за галузями наук, то виявиться, що у 2004 році найбільша частка таких робіт припадала на галузь технічних наук (69,8% усіх виконаних робіт у країні), однак підготовка докторів наук тут ведеться у незрівнянно менших масштабах, ніж в інших галузях. До того ж у технічних науках середня чисельність докторів наук в одній організації є найменшою порівняно з іншими галузями і становить 1 особу, а кандидатів наук — 5 осіб.

У цей же період відбулося скорочення абсолютної кількості докторів наук у таких пов'язаних із високотехнологічними галузями економіки науках, як фармацевтичні (на 36%), хімічні (на 13%) та біологічні (на 8%).

Отже, зростання чисельності аспірантур і докторантур не було пов'язане з розвитком наукового пошуку, а підготовка кандидатів і докторів наук дедалі частіше перетворювалася на псевдонауковий процес для отримання відповідних дипломів.

Офіційна статистика підтверджує цей факт. Особливе занепокоєння викликає вузівський сектор науки. Так, кількість вищих навчальних закладів, які мали аспірантуру (235 у 2004 році), перевищувала кількість закладів вузівського сектору, які виконували наукові та науково-технічні роботи (168 у 2004 році), майже на 30%. Вибіркова перевірка також підтвердила, що в ряді наукових закладів усіх секторів науки, які навіть виконували певні наукові роботи, готувалися кандидатські та докторські дисертації за науковими напрямами, з яких ця організація не мала жодної зареєстрованої дослідницької теми.

Усе це призводить до того, що аспіранти та докторанти, не маючи необхідної наукової та експериментальної бази, готують компілятивні роботи, які не додають нових знань і не становлять наукової цінності. Тому головним напрямом реформування системи підготовки наукових кадрів в Україні має стати приведення мережі її осередків у відповідність до реального процесу виконання наукових і науково-технічних робіт.

По-друге, загрозою для розвитку якісного наукового потенціалу є існування аспірантур, докторантур і спеціалізованих вчених рад, які недостатньо забезпечені керівним, консультативним та експертним науковим потенціалом вищої кваліфікації.

Аналіз стану справ із науковим керівництвом аспірантів у різних секторах науки свідчить, що у вузівському секторі ця загроза є особливо небезпечною. Так, у 2004 році у вузівському секторі кожен фахівець вищої кваліфікації, який виконував наукові та науково-технічні роботи, мав керувати 8-9 аспірантами на рік. Це не лише нереально (не кожен фахівець має право бути науковим керівником), але й фізично неможливо для плідного здійснення керівництва.

Безумовно, в таких умовах сподівання на високу якість наукового та науково-педагогічного потенціалу, підготовленого у вищих навчальних закладах, є безпідставними.

Другим напрямом реформування системи підготовки наукових кадрів є акредитація її осередків лише в тих наукових закладах, які, виконуючи наукові та науково-технічні роботи з певних напрямів, забезпечені належним чином відповідним науковим потенціалом вищої кваліфікації, що за прийнятими нормами має право здійснювати наукове керівництво, консультування та експертизу дисертаційних робіт.

По-третє, почастішали випадки відхилення від норм наукової етики. Плагіат і недостовірність результатів досліджень — це прямий наслідок двох попередніх вад існуючої системи. До того ж нерідко недостатня відповідальність наукових експертів і членів спеціалізованих вчених рад при прийнятті рішень щодо присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, які також бувають поза науково-дослідним процесом відповідного напряму, сприяє цим явищам.

Спроби ВАК України розв'язати проблему належного рівня підготовки та атестації наукових кадрів шляхом створення нових формальних перепон не дають бажаних результатів. Найчастіше такі перепони важко долаються сумлінними науковцями і практично не стають на заваді імітаторам науки. Це викликає пропозиції щодо ліквідації ВАК України та державного контролю за підготовкою наукових кадрів, передачі функцій присудження вчених ступенів і присвоєння вчених звань спеціалізованим вченим радам наукових установ. Проте, виходячи з вищенаведених фактів, зрозуміло, що такі заходи для нашої країни частково можливі, але в повному обсязі передчасні.

Враховуючи, що присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань є формою визнання державою наукової кваліфікації вчених, слід наголосити, що визначення рівня наукової кваліфікації вимагає високої наукової компетентності. Тому наступним напрямом реформування системи державної атестації має стати демократизація процесу формування спеціалізованих вчених рад, експертних рад та Президії ВАК України, посилення їхньої відповідальності, підвищення прозорості всіх процедур атестації, забезпечення їхнього постійного зв'язку з науковим співтовариством.

До основних функцій ВАК України мають належати оптимізація мережі осередків здобуття наукових ступенів, акредитація спеціалізованих вчених рад та контроль за їхньою діяльністю, присудження найвищих наукових ступенів і присвоєння найвищих вчених звань державного рівня та видача відповідних документів.

Усе вищенаведене закладено в запропонованому в ЦДПІН НАН України проєкті Закону України «Про підготовку та державну атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації», в якому також зроблено низку уточнень функцій органів управління розвитком науково-технологічної сфери, передбачено заходи для стимулювання підвищення кваліфікації молодими науковцями, зафіксовано можливість видачі дипломів англійською мовою тощо.

Основні концептуальні засади запропонованого проєкту Закону полягають у наступному:

- підготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації здійснюється під патронатом держави;

- держава доручає ВАК України виконання функцій загальної організації системи та процесу підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

- держава визнає наукову громадськість (спеціалізовані вчені ради, експертні ради) головним осередком у проведенні атестації;

- науковими ступенями вищої кваліфікації вважаються ступені доктора наук та атестованого доктора наук, а вченими званнями — звання асоційованого професора та професора;

- основною формою організованої підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації є докторантура (очна та заочна); самостійною формою підготовки та атестації є здобувацтво;

- підготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації мають бути органічно пов'язані з процесом виконання наукових і науково-технічних робіт та не можуть бути організовані у відриві від нього;

- право на організовану підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації надається виключно тим науковим установам і вищим навчальним закладам IV рівня акредитації різного підпорядкування і всіх форм власності, які постійно проводять наукові дослідження за державно зареєстрованою тематикою та мають розвинуті наукові школи й наукові напрями досліджень у відповідних галузях науки;

- докторантури, спеціалізовані вчені ради із визначеним науковим профілем і статусом створюються за рішенням ВАК України в наукових установах та вищих навчальних закладах IV рівня акредитації різного підпорядкування і всіх форм власності, які здійснюють фундаментальні, прикладні дослідження та науково-технічні розробки за державно зареєстрованою тематикою і мають у своєму складі певний науково-кадровий потенціал;

- науковий ступінь доктора наук і вчене звання асоційованого професора остаточно присуджується та присвоюється спеціалізованою вченою радою наукової установи, де відбувся процес атестації;

- науковий ступінь атестованого доктора наук та вчене звання професора присуджується та присвоюється спеціалізованою вченою радою наукової установи, де відбувся процес атестації, підтверджується (не підтверджується) експертною радою та затверджується (не затверджується) Президією ВАК України;

- за ВАК України закріплюються функції: відповідальність за створення нормативних документів, що регламентують організацію системи підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; оптимізація мережі докторантур та спеціалізованих вчених рад у наукових установах; контроль за діяльністю спеціалізованих вчених рад; організація діяльності експертних рад; затвердження рішень експертних рад, видача відповідних дипломів та атестатів.

Для впровадження запропонованого закону необхідно внести зміни до відповідних нормативних документів ВАК, МОН, НАН України, галузевих державних академій, міністерств і відомств, а також розробити та затвердити в КМ України нові нормативно-правові документи, а саме: Положення про ВАК України, Перелік наукових галузей та спеціальностей, за якими відбувається підготовка та атестація наукових кадрів вищої кваліфікації, Положення про докторантуру та здобувачів наукових ступенів, Порядок присудження наукових ступенів в Україні, Порядок присвоєння вчених звань в Україні.

Впровадження запропонованого закону не потребує додаткових витрат з Державного бюджету України.

Запропонований правовий режим підготовки та атестації наукових кадрів вищої кваліфікації дасть змогу усунути існуючі недоліки системи, сприятиме на законодавчому рівні підвищенню якості наукового потенціалу української науки та вдосконаленню управління науково-технологічним розвитком країни.

Список використаної літератури

1. Артюх С. Основи наукових досліджень: [підручник] / Українська інженерно-педагогічна академія. — Х. : УІПА, 2006. — 277с.

2. Афанасьєв А. Основи наукових досліджень: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2005. — 96с.

3. Білоусова Т. Основи наукових досліджень: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Кам'янець-Подільський держ. ун-т. — Кам'янець-Подільський, 2004. — 120с.

4. Габович А. Основи наукових досліджень: Підруч. для студ. вищ. навч. закл., які навч. за напрямом "Інформаційна безпека" / Державний ун-т інформаційно-комунікаційних технологій / Володимир Олексійович Хорошко (ред.). — К. : ДУІКТ, 2006. — 174с.

5. Грищенко І. Основи наукових досліджень: Навч. посібник / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : Вид-во КНТЕУ, 2001. — 185с.

6. Ковальчук В. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Володимир Ковальчук, Лев Моїсєєв; Під наук. ред. В. О. Дроздова; М-во науки і освіти України, Акад. пед. наук України, Південний наук. центр АПН України. - 3-є вид. перероб. і доп.. - Київ: ВД "Професіонал", 2005. - 238 с.

7. Крушельницька О. Методологія та організація наукових досліджень: Навчальний посібник/ Ольга Крушельницька,. - К.: Кондор, 2003. - 189 с.

8. Малюга Н. Наукові дослідження в бухгалтерському обліку: Навчальний посібник/ Наталія Малюга; Ред. Ф. Ф. Бутинець; М-во освіти і науки України, ЖДТУ. - Житомир: ПП "Рута", 2003. - 475 с.

9. Микитюк О. Наукові дослідження: Навчально-методичний посібник/ Олександр Микитюк, Володимир Соловйов, Світлана Васильєва; За загальною ред. І. Ф. Прокопенка. - Харків: Скорпіон, 2003. – 77 с.

10. П'ятницька-Позднякова І. Основи наукових досліджень у вищій школі: Навчальний посібник/ Ірина П'ятницька-Позднякова; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 115 с.

11. Пілюшенко В. Наукове дослідження: організація, методологія, інформаційне забезпечення: Навчальний посібник/ Віталій Пілюшенко, Ірина Шкрабак, Едвін Славенко. - К.: Лібра, 2004. - 342 с.

12. Романчиков В. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Володимир Романчиков; Українська академія бізнесу та підприємництва. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 254 с.

13. Філіпенко А. Основи наукових досліджень: Конспект лекцій/ Антон Філіпенко. - К.: Академвидав, 2004, 2005. - 207 с.

14. Федунець А. Методологія виконання наукового дослідження, написання, оформлення, захисту дисертації: Навчально-практичне вид./ Анатолий Федунець. - Кіровоград: Реклама, 2001. - 297 с.

15. Цехмістрова Г. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Галина Цехмістрова; М-во освіти і науки України, КУТЕП. - К.: Слово, 2003. - 235 с.

16. Шломчак Г. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Георгій Шломчак; Мін-во освіти і науки України, Нац. металургійна академія України. - Дніпропетровськ: Пороги, 2005. - 161 с.