Основи менеджменту у школах поведінських наук

1. Загальна характеристика школи поведінкових наук.

2. Сутність принципів планування та їхнє практичне застосування.

Перелік використаних джерел.

1. Загальна характеристика школи поведінкових наук

Теорія менеджменту, як і будь-яка інша наука, розвивалася еволюційним шляхом. Більшість світових економістів виокремлюють у цьому процесі кілька етапів, серед яких: передфаза, етап наукового управління, класична школа, рух за гуманні стосунки, школа поведінкових наук, а також сучасний етап.

Школа людських відносин та поведінкових наук, заснована Е. Мейо, М. Фоллєт, Д. Мак-Грегором та іншими дослідниками, по суті є менеджментом людських ресурсів. Її представники перенесли акцент в управлінні з виконання завдань на сприйняття цих завдань людиною. Саме тому ця школа ґрунтується на досягненнях соціології та психології — наук про людську поведінку.

Для передфази розвитку теорії менеджменту характерним був перехід до ієрархічно-пірамідальної структури організацій та використання менеджерами переважно авторитарного стилю керівництва.

Як зазначає американський економіст Ф. Герцберг, головним у фазі розвитку школи поведінкових наук (біхевіористської школи) є допомога менеджера підлеглому в усвідомленні власних можливостей для самовиявлення в процесі трудової діяльності.

Сучасна фаза розвитку теорії менеджменту характеризується розробкою моделей управлінських рішень залежно від конкретних ситуацій. Побудова сучасних управлінських моделей дає змогу скоротити кількість впливових змінних після оцінки їхнього впливу на кінцевий результат. Таким чином, залишаються лише найбільш значущі змінні, що дозволяє менеджерам об'єктивно описати кожну з них окремо та порівняти їхній вплив між собою.

У 50-ті роки відбувся відхід від школи людських стосунків і виник новий напрям — школа поведінкових наук (біхевіористська школа). Її представляють К. Арджиріс, Р. Лайкерт, Д. Мак-Грегор, Ф. Герцберг. Якщо прихильники школи людських стосунків акцентували увагу на налагодженні мікроклімату в колективі, то представники поведінкової школи прагнули допомогти працівникові усвідомити власні можливості для самовиявлення в процесі праці. На цій основі будувалися концепції школи поведінкових наук щодо управління організаціями та підвищення ефективності використання людських ресурсів.

Поведінкові науки зосереджувалися головним чином на методах налагодження міжособистісних відносин з метою найповнішого та найрезультативнішого використання кожного працівника відповідно до його потенціалу (певною мірою це можна назвати психологічним тейлоризмом). Отже, у центрі уваги обох шкіл опинилася людина в аспекті її поведінки та міжособистісних відносин в організації. Методологічною основою цих шкіл є біхевіористський підхід до людини (схема: мотив — стимул — реакція).

У 60-ті роки поведінковий підхід набув надзвичайної популярності й охопив майже всю сферу управління в економічно розвинених країнах. Як і попередні школи, прихильники поведінкового напряму вважали, що знайшли найефективніший спосіб розв'язання проблем управління: «від ефективності працівника — до ефективності організації».

В Україні теоретичні дослідження такого спрямування практично не проводилися. Більшість праць у цьому напрямі була присвячена критиці теорії як засобу експлуатації трудящих капіталістами.

Школа поведінкових наук передусім зосередила увагу на методах налагодження міжособистісних відносин. Цей підхід спрямований на те, щоб допомогти працівникові усвідомити власні можливості. Основною метою школи було підвищення ефективності організації через підвищення ефективності людських ресурсів та повне використання потенціалу кожного працівника.

Серед найвідоміших постатей пізнішого періоду поведінкового напряму (з 1950 р. до сьогодні) — К. Арджиріс, Р. Лайкерт, Д. Мак-Грегор, Ф. Герцберг. Ці та інші дослідники вивчали різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, природи влади й авторитету, лідерства, організаційної структури, комунікацій в організаціях, зміни змісту роботи та якості трудового життя.

Новий підхід прагнув більшою мірою допомогти працівникові в усвідомленні власних можливостей через застосування концепцій поведінкових наук до побудови й управління організаціями. Основною метою школи було підвищення ефективності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів. Головний постулат полягав у тому, що правильне застосування науки про поведінку завжди сприятиме підвищенню ефективності як працівника, так і організації. Однак у деяких ситуаціях цей підхід виявлявся неспроможним.

2. Принципи планування, їх сутність та застосування на практиці

Принципи планування визначають характер і зміст економічної діяльності в організації. Дотримання принципів планування створює передумови для ефективної підприємницької роботи та зменшує ймовірність негативних результатів. А. Файоль визначив чотири основні принципи планування, назвавши їх загальними рисами хорошої програми дій: єдність, безперервність, гнучкість і точність. А. Ансофф обґрунтував ще один визначальний принцип — принцип участі [3, с. 32].

Принцип єдності передбачає, що планування в організації має бути системним. Поняття «система» в цьому контексті означає:

• наявність сукупності елементів;

• взаємозв'язок між ними;

• єдиний напрям розвитку елементів системи поведінки, орієнтованої на спільну мету бізнесу.

Як основні складові системи можуть бути виражені у внутрішньофірмовому плануванні? Їх можна описати через категорії «координація» та «інтеграція».

Об'єктами планування в організації є окремі підрозділи та частини процесу планування. Взаємозв'язок між підрозділами забезпечується координацією на горизонтальному рівні, тобто на рівні функціональних підрозділів (відділ маркетингу, виробничий відділ, фінансовий відділ тощо).

Єдиний напрям планової діяльності та спільність мети всіх елементів організації досягаються через вертикальну єдність підрозділів (єдність управлінської ієрархії, наприклад, організація загалом → виробничий підрозділ → цех → бригада) та їх інтеграцію.

Координація планової діяльності окремих підрозділів виявляється в тому, що:

• діяльність кожної частини організації не можна планувати ефективно, якщо вона не пов'язана з планами інших одиниць цього рівня;

• будь-які зміни в планах одного підрозділу мають бути відображені в планах інших підрозділів.

Взаємозв'язок і одночасність — основні риси координації планування на підприємстві.

Інтеграція планової діяльності передбачає, що в організації існує різноманітність відносно відособлених процесів планування та планів підрозділів, тобто різноманітність підсистем планування. Кожна з підсистем діє згідно із загальною стратегією фірми, а кожен план є частиною плану вищого рівня — підрозділу й організації загалом.

Отже, всі плани, створені в організації, — це не просто сукупність, а взаємопов'язана система.

Принцип участі тісно пов'язаний із принципом єдності й означає, що кожен член організації стає учасником планової діяльності незалежно від посади та функцій. Іншими словами, процесом планування повинні займатися всі зацікавлені особи (партисипатизм).

Які ж переваги отримують підприємці від реалізації принципу участі?

По-перше, кожен учасник організації отримує ширшу й об'єктивнішу інформацію про саму організацію. Процес обміну внутрішньофірмовою інформацією значно полегшується.

По-друге, особиста участь членів організації, зокрема рядових співробітників, у процесі планування призводить до того, що плани організації стають особистими планами працюючих, а участь у досягненні мети організації приносить задоволення більшості працівників.

По-третє, застосування принципу участі сприяє особистісному розвитку працівників, які займаються плануванням. У них з'являються нові навички та знання, розширюється горизонт особистих можливостей, а отже, організація отримує додаткові ресурси для вирішення майбутніх завдань.

По-четверте, планування участі об'єднує дві функції менеджменту, які часто вступають у суперечність, — оперативне керівництво і планування. Плани перестають бути чимось зовнішнім для керівників, які самі залучаються до їх складання.

Як організувати партисипативне планування? Якщо організація невелика, система участі в процесі планування може ґрунтуватися на безпосередніх контактах між керівництвом фірми, розробниками планів і співробітниками.

Практична участь колективів працівників у плануванні може бути організована в гуртках якості.

Принципи безперервності і гнучкості планування відображені у здійсненні безперервності й гнучкості процесу планування. Значимість безперервності планування полягає в тому, що цей процес на підприємствах має здійснюватися постійно в межах життєвих циклів проектів і продуктів, що виготовляються.

Процес планування має бути безперервним через такі важливі передумови:

• невизначеність зовнішнього середовища та наявність непередбачених змін вимагають постійного коригування очікувань фірми щодо зовнішніх умов і відповідного уточнення планів;

• змінюються не лише передумови, а й уявлення фірми про свої внутрішні цінності та можливості. Якщо фірма не враховуватиме такі зміни, запланований і отриманий результат може виявитися нікому не потрібним.

Безперервний процес планування дає змогу забезпечити постійну участь працівників фірми в плановій діяльності зі всіма позитивними наслідками, що з цього випливають.

Поняття гнучкості пов'язане з безперервністю планування та можливістю змінювати спрямованість у зв'язку з виникненням непередбачених обставин.

Для здійснення принципу гнучкості плани слід складати так, щоб у них можна було вносити зміни, пов'язуючи їх зі змінними внутрішніми та зовнішніми умовами. Тому в плани, як правило, включають резерви.

Принцип точності. Кожен план має бути підготовлений із таким рівнем точності, який усуває можливу невідомість. Тобто плани повинні бути конкретизовані й деталізовані залежно від зовнішніх і внутрішніх умов діяльності фірми.

Стратегічне, довгострокове планування необхідно обумовлювати визначенням основної мети та найзагальніших напрямів діяльності, оскільки кількість достовірної інформації про майбутнє незначна, а діапазон і швидкість змін постійно зростають. У планах, розрахованих на короткі проміжки часу та для окремих підрозділів організації, конкретність і опрацювання деталей обов'язкові.

Розробляючи бізнес-плани, необхідно враховувати Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [4], який нині є єдиним основоположним документом із проблем прогнозування та програмування економічної і соціальної діяльності не лише на рівні держави, а й регіонів та видів економічної діяльності. Цим законом визначено систему прогнозів та планів (програм), що складається з прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньостроковий (5 років) та короткостроковий (1 рік) період; Державної програми економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на короткостроковий період; прогнозів розвитку окремих галузей економіки (видів економічної діяльності) на середньостроковий період.

Унаслідок бізнес-планування склалась система планів нижчого рівня. Такий план включає основні показники діяльності, які мають бути досягнуті до кінця планового періоду. Іншими словами, план — це набір документів для менеджерів, які описують роль, що кожна частина організації повинна відігравати в процесі досягнення мети фірми.

Процес планування, розроблені плани та цілі, шляхи досягнення яких містять плани, відображають індивідуальні характеристики підприємства. Однак процес планування повинен здійснюватися з дотриманням загальних (тільки для планування) принципів.

У сучасній літературі з менеджменту, зокрема з проблем планування, є ряд повторюваних принципів, що висвітлюють окремі вимоги до процесу планування. Наприклад, об'єктивність, системність, комплексність, оптимальність, збалансованість, обґрунтованість.

Неважко помітити, що одні з них є головними, інші — другорядними. Так, комплексність і збалансованість є основною умовою системності, а об'єктивність і обґрунтованість досягаються оптимізацією. Дотримання цих принципів нічого нового не вносить у розкриття сутності процесу планування. Подібне явище свідчить про те, що бурхливий розвиток науки, яка останнім часом займається плануванням, залишається поки що мистецтвом управління. Науковість планування виявляється у використанні сучасних методів оптимізації планів, але не в усвідомленні природи, сутності й можливостей планування як процесу менеджменту. Ясно, що планування — це попереднє прийняття рішень про шляхи досягнення бажаного майбутнього. Однак менш ясні ті особливі риси, що виділяють його із загального процесу менеджменту. Для цього потрібні принципи, що можуть бути основою для прийняття правильних рішень у плануванні. Планові рішення спрямовані на поєднання параметрів усіх змінних організації (матеріальних, фінансових і людських ресурсів, технології, структур продукції) у їхніх можливих змінах, що відбуваються під впливом зовнішнього середовища.

Розглянуті нижче принципи, на нашу думку, відповідають цим умовам. Ці принципи також визначають правила розробки всіх видів планів: стратегічних, тактичних, оперативних. Принципи, які будуть розглянуті нижче, далеко не остаточні. Тому немає ніяких заперечень проти їхнього доповнення або розвитку. На практиці важко встановити «рамки» дії якогось принципу. Ми маємо справу із сумішшю, в якій при відповідному розгляді виявляється який-небудь конкретний принцип. Також складно провести ранжування послідовності їхнього розгляду. Тому при розгляді цих питань використаний довільний порядок їх розгляду.

Принцип системності. Цей принцип є конкретним використанням правил системного підходу в реалізації функції планування. Системність планування виявляється у двох аспектах:

а) у розробленні планів для кожної змінної (елемента) організації як індивідуальної підсистеми і водночас — як цілісної системи. Досягнення цілі можливе лише при збалансованому функціонуванні всіх частин (змінних) організації. Наприклад, продуктово-ринкова стратегія не може бути ефективною, якщо вона розроблялася ізольовано без урахування стратегії маркетингу, конкурентної стратегії, стратегії капіталовкладень та ін. Тільки цілісний розгляд усіх стратегій дає змогу розробити стратегічний план організації;

б) у наскрізному плануванні взаємозалежних показників: стратегічних, тактичних, оперативних показників (рис. 1).

Цей аспект процесу планування змінює підхід до розробки стратегії організації. Сутність цього підходу полягає у відкритості формулювання стратегії, при якій стратегія є прерогативою не тільки вузького кола керівництва, а й справою її безпосередніх виконавців.

Цей принцип визначає організацію процесу планування і масштаби деталізації планів.

Принцип ставлення до суспільства. Користь від планування для організації буде тільки в тому разі, якщо менеджери, відповідальні за розробку планів, зуміють відмовитися від звичного «погляду на прибуток», зверненого на традиційні види продукції та звичні ринки, на користь «погляду на суспільство», що визначатиме майбутні тенденції, небезпеки і нові можливості.

Традиційно в ринковій економіці вважалося, що підприємства приносять блага для суспільства, а їхні головні інтереси полягають в одержанні прибутку. Ця омана призвела до того, що суспільство перестало миритися з волею підприємництва і різко збільшило кількість обмежень у діяльності організацій.

У цих умовах відносини організацій із суспільством перестають бути другорядною проблемою і перетворюються на одну з ключових. Отже, організації необхідно розробляти не лише традиційні стратегії (склад їх буде розглянутий далі), а й стратегії відносин із суспільством.

Стратегія відносин із суспільством повинна охоплювати три основних напрями: аналіз цілей, обмежень і зовнішнього силового поля, у якому діє підприємство [4].

При плануванні організація прагне до вибору найкращих правил гри на ринку. Однак погляди на її діяльність різних соціально-політичних груп, державних або суспільних інститутів (наприклад, товариство захисту споживачів) не збігаються з найкращими для неї правилами гри. Задача планування у цій ситуації полягає у виробленні таких напрямів діяльності, за яких найкращі умови якнайповніше збігалися б із можливими умовами.

Цей принцип зумовлює розробку стратегії організації, представленої трьома компонентами:

1. Найкращих умов діяльності.

2. Прогнозів соціально можливих умов діяльності.

3. Меж зближення можливих і найкращих умов діяльності.

Недотримання цього принципу в процесі планування призведе до марності розробленої стратегії для практичної діяльності організації, оскільки її неможливо буде реалізувати.

Принцип взаємозв'язку. Успішна діяльність організації в конкурентному середовищі досить часто пов'язана зі зміною наборів видів діяльності. Багато організацій надають перевагу стратегії диверсифікованості виробництва. Досить розповсюдженою є діяльність організації в різних стратегічних зонах господарювання (СЗГ).

Планування діяльності організації, що працює в подібних умовах, має проводитися з урахуванням принципу взаємозв'язку.

Суттєвим є те, що розробка плану починається зі встановлення взаємозв'язку між СЗГ у межах базової (у якій традиційно працює організація) сфери діяльності.

Таке ув'язування СЗГ забезпечує синергізм (визначення цього поняття дане в розділі 5) у діяльності організації.

Взаємозалежне спільне планування видів діяльності і СЗГ забезпечує синергізм за рахунок використання того самого устаткування, загальної збутової мережі, дослідницьких і конструкторських підрозділів та ін.

Потенційне значення принципу взаємозв'язку полягає у тому, що планування створює умови для забезпечення більш (або не менш) високої рентабельності капіталовкладень при комбінації СЗГ, ніж у випадку їхнього роздільного планування.

Принцип системності планування. «Планування — це один із найскладніших і нелегких видів розумової праці, доступних людині» [4]. Складність полягає в тому, що управління — це практична діяльність, а що і як робити, визначається до того, коли потрібно діяти.

Досягнення бажаного стану, забезпечуване плануванням, залежить від цілого набору взаємозалежних рішень. Це означає, що:

а) прийняті рішення розрізняються за значущістю й охоплюють різні періоди часу, від 10-15 років (стратегічне планування) до одного року (оперативне планування). Усі періоди розглянути відразу неможливо. Тому планування необхідно розбивати на стадії, що можуть виконуватися послідовно, паралельно або комбіновано. При розробці стратегії неможливо передбачити всіх можливостей, що з'являться при складанні тактичного або оперативного плану. Тому доводиться користуватися дуже узагальненою, неповною і неточною інформацією;

б) рішення, прийняті на кожній стадії планування, взаємозалежні. Такі ж взаємозв'язки існують і при переході від однієї стадії до іншої. Усі задачі планування взаємозалежні. Це означає, що рішення, прийняті на стадії розробки стратегії, повинні враховуватися під час прийняття рішень на стадії не лише тактичного, а й оперативного планування. Зрозуміло, на стадії оперативного планування використовується точніша інформація. Отже, оперативний план може не узгоджуватися з первинним стратегічним вибором.

Поки ведеться планування, змінюються внутрішні змінні організації і зовнішнє середовище. Ці зміни потребують постійного коригування складених планів.

Вищезгадані умови планування є реальною причиною дотримання принципу систематичності планування.

Суть його полягає в тому, що планування — це безперервний процес систематичного вироблення стратегії, відповідних змін тактичного плану і постійного коригування оперативних календарних планів. Таким чином, успішне використання стратегії потребує постійного зворотного зв'язку.

Принципи розумної оптимальності. Використання для планування математичних моделей і сучасної обчислювальної техніки дає змогу менеджерові аналізувати і проектувати діяльність складних економічних систем. Однак оптимальність планів залежить від того, наскільки повно і точно побудована модель відповідає самій системі і яку точність рішення вона може забезпечувати.

У спробах домогтися найвищої оптимальності можна створити плани, що не можуть бути реалізовані з багатьох причин. Наприклад, невідповідність оргструктури управління, неефективна система контролю, слабка мотивація виконавців плану та ін.

У модель планування можна закласти лише якісь усереднені показники поведінки людини в самому процесі планування, а також у процесі реалізації прийнятих планів. Навіть найоптимальніший план може бути зірваний неправильними діями або бездіяльністю виконавців.

Тільки ці чинники вже говорять про те, що оптимізувати повністю всі складові планування неможливо. Оптимальність плану повинна визначатися з урахуванням здійснення і дотримання відносин «витрати на планування — вигоди від реалізації плану». На практиці зазвичай вдається досягти певного розумного рівня оптимальності. Це означає скласти плани непогано, але не обов'язково щонайкраще.

Принцип розумної оптимальності полягає в тому, що процес планування оптимізується в тій його частині, де це можливо, інші частини розробляються без залучення методів оптимізації, але дають кращі результати.

Принципи, що визначають правила здійснення процесу планування, діють разом, а не кожний окремо. Тому ігнорування вимог одного принципу негативно позначається на всьому процесі планування.

Список використаної літератури

1. Гріфін Р. Основи менеджменту: Підручник для студ. екон. спец./ Рикі Гріфін, Володимир Яцура,. - Львів: БаК, 2001. - 605 с.

2. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. - К.: Академвидав, 2003. - 414 с.

3. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. - К.: Каравела, 2005. - 494 с.

4. Мурашко М. Менеджмент персоналу: Навчально-практичний посібник/ Микола Мурашко,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 311 с.

5. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. - 3-е вид., перероб. и доп.. - К.: Кондор, 2006. - 661 с.

6. Робінс С. Основи менеджменту: учбовий посібник/ Стефан П. Робінс, Девід А. ДеЧенцо,; Пер. с англ. А. Олійник, М. Корчинська, Р. Ткачук,. - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002. - 671 с.

7. Стеценко І. Основи менеджменту. Хто такий менеджер: Навчальний посібник/ Іван Стеценко,. - К.: А.С.К., 2005. - 221 с.

8. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. - К.: Академвидав, 2003. - 607 с.