Основи економіки природокористування

Вступ.

1. Сутність і особливості природокористування.

2. Принципи природокористування, їх класифікація.

3. Екологізація економіки та шляхи подолання екологічних криз.

4. Система економічних оцінок природних ресурсів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економіка природокористування є відносно новою галуззю екологічної науки, яка зосереджується на питаннях економічного оцінювання природних ресурсів, аналізі негативних наслідків забруднення довкілля, а також вивченні суспільних процесів, що виникають через дефіцит ресурсів, стрімке зростання виробництва та забруднення всіх оболонок Землі. Фундаментом цієї дисципліни, як і будь-якої іншої науки, є розуміння основних екологічних законів та закономірностей розвитку природи й соціуму.

Ця наука досліджує співвідношення позитивних і негативних трансформацій природних умов, а також міру використання суспільством природного середовища крізь призму виробничих відносин. Вона спирається на дані конкретних економічних дисциплін та суміжних наук, таких як геологія, біологія, ґрунтознавство, лісівництво, демографія, метеорологія та гідрологія. Як самостійна наукова дисципліна економіка природокористування оформилася в 60–70-х роках XX століття.

Термін «природокористування» вперше ввів у науковий обіг російський еколог Ю.М. Куражковський у 1959 році. Він визначив це поняття як регулювання всіх типів використання природних ресурсів для потреб господарства та охорони здоров'я населення.

Головна мета управління у сфері раціонального природокористування полягає у впровадженні законодавчих норм, контролі за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпеченні ефективних комплексних заходів з охорони навколишнього середовища та раціонального використання ресурсів, а також у координації дій державних і громадських інституцій у цій галузі.

1. Сутність і особливості природокористування

Розвиток продуктивних сил, збільшення масштабів природокористування та прискорення темпів забруднення довкілля, що супроводжуються виснаженням природних ресурсів, погіршенням здоров'я населення та зниженням продуктивності праці, призвели до формування економіки природокористування. Це нова наукова галузь, яка досліджує методи найбільш ефективного впливу людини на природу з метою підтримання динамічної рівноваги та кругообігу речовин. Витрати на збереження цієї рівноваги спрямовані на забезпечення економічно сприятливих умов для відтворення матеріальних благ як у теперішньому, так і в майбутньому.

У процесі суспільного розвитку постійно виникає суперечність між зростаючими потребами людства та обмеженими можливостями біосфери. Саме економіка природокористування покликана враховувати й оцінювати ці суперечності, оперуючи такою складовою довкілля, як природні ресурси — елементи та сили природи, що використовуються людиною для задоволення своїх потреб.

Розглядаючи природні ресурси, необхідно враховувати їхні ключові особливості. Основними з них є земля як просторова основа життя та виробництва (насамперед родючі ґрунти), повітря, водні об'єкти (моря, океани, річки, озера, підземні води), рослинний і тваринний світ, а також корисні копалини, що використовуються як енергетична, мінеральна та будівельна сировина.

Сучасна наука виходить з того, що всі природні ресурси є вичерпними, відрізняється лише час їхнього виснаження. Умовно невичерпними вважаються енергія сонця, вітру, морів, океанів та геотермальна енергія. За здатністю до відновлення ресурси поділяють на невідновні, частково відновні (ліси, ґрунти, окремі види флори та фауни) та умовно відновні.

Ресурси також класифікують за ступенем взаємозамінності. До взаємозамінних належать різні види енергії та сировини (чорні метали, алюміній, будівельні матеріали). Практично незамінними ресурсами є повітря та вода.

Під час визначення запасів корисних копалин та водних ресурсів використовуються поняття ступеня вивченості та розвіданості. Вітчизняні геологи виділяють чотири категорії вивченості:

А — родовища, що детально розвідані та вивчені й можуть бути передані в експлуатацію;

В — попередньо розвідані ресурси з приблизно визначеними межами поширення;

С1 — слабо розвідані та вивчені родовища;

С2 — перспективні райони, визначені на основі наукових прогнозів.

В інших країнах застосовуються дещо відмінні класифікації, однак вони є близькими за змістом до наведеної [5, c. 164-166].

Людство в процесі свого розвитку постійно нарощувало обсяги споживання всіх видів природних ресурсів. Зростання промислового виробництва за останні 150 років майже у 130 разів призвело до безпрецедентного рівня споживання ресурсів. Зокрема, США, колишній СРСР та країни Західної Європи практично повністю вичерпали запаси вугілля, солі, поліметалів, марганцю, залізних руд та лісу. Подальший безконтрольний розвиток людської діяльності може призвести до катастрофічних наслідків для всієї планети. Тому ключовим завданням економіки природокористування є пошук оптимальних шляхів адаптації глобальної соціально-економічної системи до змін у біосфері та визначення допустимих антропогенних навантажень на довкілля з використанням економічних стимулів. Ця наука має розробити основні принципи дії таких стимулів.

Для економічного розвитку будь-якої країни визначальними є три фактори: 1) трудові ресурси (населення); 2) засоби виробництва (знаряддя праці, технології); 3) природні ресурси. Ці фактори завжди використовуються комплексно: раніше — майже безконтрольно, тепер — дедалі більш упорядковано, з урахуванням майбутнього впливу на природу.

Важливим аспектом у вирішенні завдань економіки природокористування є застосування інтегрованого підходу до збереження та раціонального використання ресурсів, тобто розгляд їх як єдиного цілого в умовах багатостороннього впливу людини.

Реальні потреби в природних ресурсах слід визначати з урахуванням взаємозаміни факторів виробництва, а оцінювати їх і отримувати з них продукцію потрібно як єдиний комплекс — цілісну природно-продуктову систему. Для цього для кожного ресурсу чи групи ресурсів необхідно побудувати природно-продуктовий ланцюг, що з'єднує первинні природні фактори з кінцевою продукцією.

Удосконалення природокористування є міжгалузевою проблемою, при вирішенні якої слід враховувати можливості навіть віддалених від природи галузей (наприклад, кібернетики), розглядати альтернативні варіанти та прогнозувати ефект на тривалу перспективу [2, c. 103-105].

Існують три шляхи соціально-економічного зростання:

1) нарощування маси тих самих ресурсів без зміни ефективності їх використання;

2) нарощування маси ресурсів одночасно з підвищенням ефективності їх використання;

3) підвищення ефективності використання всіх видів ресурсів без нарощування їх виробництва.

Найкращим є третій шлях — інтенсивного зростання. Перший — класично екстенсивний, найбільш згубний для природи. Нині переважає другий, перехідний шлях, при якому шкода, заподіяна природі, обчислюється мільярдами гривень. Повний перехід на інтенсивний шлях потребує докорінних змін в економічному механізмі та впровадження прогресивних відносин на конкурентній основі з обов'язковим урахуванням природоємності. Такі зміни можливі лише за умови масових зрушень у свідомості людей.

Сьогодні суспільство та навколишнє середовище слід розглядати як складну соціально-еколого-економічну систему. Раніше економічну ефективність нової технології чи проекту визначали лише за вартістю порівняно з іншими варіантами, не враховуючи шкоди, заподіяної природі в довгостроковій перспективі. Сучасний підхід обов'язково має включати розрахунок показників шкоди від забруднення чи негативних змін природного середовища.

Розрізняють кілька видів шкоди: 1) економічна (збитки від зниження врожайності, втрати від смертності та непрацездатності людей на шкідливих виробництвах); 2) соціальна (збитки від міграції населення через погіршення стану довкілля, війни чи конфлікти, втрати рекреаційних зон); 3) втрати через падіння престижності професій і згортання галузей виробництва [7, c. 51-52].

2. Принципи природокористування, їх класифікація

Основним принципом у взаємовідносинах суспільства з природою є єдність охорони природи та її раціонального використання. У цьому контексті поняття охорони природи набуває ширшого змісту: вона стає необхідною умовою використання ресурсів і служить підтриманню динамічної рівноваги між споживанням природних ресурсів і відтворювальними можливостями природи, що особливо важливо за високої технічної оснащеності сучасного виробництва.

Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше слід ставитися до їх експлуатації, особливо коли йдеться про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на збільшення кількості розвіданих копалин як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їх виснаження ще до переходу на нові джерела енергії. Суспільство дедалі більше відчуває дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

У зв'язку з цим раціональне використання та відтворення природних ресурсів стає однією з найактуальніших проблем людства. Поряд із глобальним аспектом, проблема охорони довкілля має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає вдосконалення питань управління, пов'язаних насамперед із діалектикою взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Стосовно природокористування це означає послідовний розвиток наукових засад охорони довкілля на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність та оптимальність.

Планомірність у використанні природних ресурсів — це економічна функція держави з управління та регулювання екологічних і економічних відносин. Вона передбачає розробку та виконання планової системи взаємопов'язаних показників, а також дієвий контроль за їх реалізацією. Перспективне й поточне планування раціонального природокористування виходить із накреслених темпів зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу та підвищення життєвого рівня населення.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як за територією, так і за галузями народного господарства, а також виключення порушень природних взаємозв'язків у довкіллі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, згідно із Законом про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності [14, c. 28-29].

3. Екологізація економіки та шляхи подолання екологічних криз

Через різке погіршення екологічного стану України Верховна Рада в 1991 році оголосила всю територію країни зоною екологічного лиха. За кілька років до цього фахівці Української Академії наук уперше розробили та склали карту стану навколишнього середовища України за окремими компонентами природи.

Розв'язання проблем поліпшення екологічного стану слід розпочинати з упровадження природоохоронних заходів у регіонах із найбільш напруженою екологічною обстановкою, які мають найбільше соціально-економічне значення для держави.

Уряд визнав такими регіонами Поліський, Карпатський, Донецько-Придніпровський та Азово-Чорноморський із річкою Дніпром.

Як зазначалося раніше, головною причиною екологічних криз є переспоживання природних ресурсів, що вимагає зростання виробничих і соціальних витрат суспільства.

Для обмеження надлишкового споживання природних багатств необхідно створити систему регулювання природокористуванням. Будь-яка така система має бути спрямована на обмеження надмірного споживання. Регулювання повинне впливати на систему суспільних відносин, а через неї — на природокористування. Оскільки суспільні відносини є відносинами власності, саме вони стають об'єктом регулювання.

Необхідно обмежувати володіння та користування природними умовами, виходячи з інтересів суспільного відтворення, оскільки приватний інтерес щодо використання природних багатств є лише частиною загального інтересу — інтересу відтворення людського суспільства.

Витрати на охорону навколишнього середовища є досить значними й часто не під силу приватному бізнесу, який нерідко ігнорує принцип «забруднювач платить». Тому єдиною силою, здатною контролювати природокористування, є держава як представник інтересів суспільства у справі використання ресурсів.

Для досягнення цілей екологічної політики держава застосовує методи, які умовно поділяють на дві групи: адміністративні та економічні.

Адміністративні методи називають позаекономічними методами примусу. До них належать: діяльність держави зі встановлення нормативів використання довкілля; заборони на використання сировини, ресурсів і технологій у певних умовах; штрафні санкції; розробка природоохоронних законів; карні процедури щодо порушників.

Економічні методи полягають у допомозі держави фірмам і підприємцям під час проведення природоохоронної політики. До них належать створення умов, за яких природоохоронна діяльність стає вигідною для приватного сектора: кредити, позики, субсидії, надання пільг, встановлення необхідних правил, міжнародний захист інтересів компаній, які проводять екологічну політику.

Хоча поділ методів є умовним, вони відповідають цілям держави з раціонального використання та охорони природних ресурсів. Власник підприємства не бачить принципової різниці між різними важелями впливу, але всі вони мають на меті зміну ціни на сировину та готову продукцію і, як результат, впливають на конкурентні умови [17, c. 241-243].

Адміністративний вплив застосовується тоді, коли зростання соціальних витрат є найбільш значним і немає гарантій успішного застосування легших інструментів ринкового регулювання.

Держава змушена контролювати природокористування, оскільки екологічні кризи породжують не лише екологічні, соціальні та економічні негативні наслідки, а й політичні.

Під час планування шляхів виходу з екологічних криз необхідно дотримуватися таких критеріїв: 1) можливі екологічні наслідки; 2) технічна можливість здійснення; 3) величина інвестицій та їх ефективність; 4) соціальні наслідки.

Враховуючи досвід розвинених країн, можна розглядати такі шляхи виходу з екологічних криз:

1) структурна перебудова економіки регіону;

2) ліквідація неефективних виробництв;

3) скорочення витрат природних ресурсів.

Стратегія заходів і напрямів діяльності на шляху виходу з екологічних криз може мати такий зміст:

- визначення навантаження на людину та екологічні системи, порівняння його з допустимими і критичними навантаженнями;

- розробка критеріїв допустимості та критичних рівнів впливу на живі організми й елементи біосфери;

- оцінка екологічного, економічного та естетичного збитку;

- прогнозування антропогенних впливів (пов'язаних із забрудненням) на біосферу, погоду та клімат;

- визначення зон забруднення та зон підвищеної небезпеки;

- організація моніторингу забруднень;

- організація моніторингу реакції біоти на антропогенний вплив;

- виявлення пріоритетних напрямів для прийняття заходів з урахуванням фактичного стану довкілля та збитку (при максимізації виробничого процесу);

- розробка схем очищення скидів і викидів забруднюючих речовин;

- розробка безвідходних і маловідходних технологічних процесів;

- планування розвитку народного господарства в різних регіонах з урахуванням екологічного резерву та економічних можливостей;

- вибір різних варіантів технічних і технологічних рішень, оптимальне розміщення підприємств, що впливають на довкілля;

- визначення масштабу розвитку деяких напрямів людської діяльності з урахуванням екологічних і економічних обмежень [13, c. 79-81].

Певний досвід екологізації економіки в Україні вже накопичено: розроблено та прийнято низку природоохоронних законів, створено систему державного управління природокористуванням, екологічний моніторинг, сформовано інструменти економічного впливу на природокористувачів (податки, дотації, пільги, штрафи), фонди екології.

Для реалізації програми виходу з екологічної кризи та структурних змін важливе значення має розробка ефективних механізмів реалізації, пряме та індикативне державне регулювання, використання ринкових і стимулюючих інструментів. Надзвичайно важливо розробити достатньо жорсткі економічні та правові регулятори, які забезпечували б надійний економічний захист земельних, водних ресурсів та атмосфери. Така система повинна включати плату за використання водних і земельних ресурсів; грошову оцінку цих ресурсів; механізм дієвих штрафних санкцій за порушення нормативів природокористування; посилення контролю та санкцій за вмістом шкідливих речовин у сільськогосподарській продукції тощо.

Для поліпшення екологічної ситуації в Україні необхідно здійснити такі термінові заходи:

- створення економічних стимулів для проведення екологічних заходів, як це вже ефективно практикується у США, Японії, Німеччині (заохочення комплексного використання сировини, відходів, вторинної продукції, перехід на маловідходні та безвідходні технології);

- збільшення витрат на охорону природи та прискорення темпів будівництва природоохоронних об'єктів та устаткування;

- активізація правоохоронних і природоохоронних органів, захист і підвищення прав останніх, перегляд розмірів штрафів і характеру покарання за екологічні злочини повною в концепції сталого розвитку. Тому в більшості випадків пріоритет повинен надаватися інтересам довгострокової екологічної стабілізації.

Для поліпшення екологічної ситуації в Україні необхідно здійснити такі термінові заходи:

- створення економічних стимулів для проведення екологічних заходів, як це вже ефективно практикується у США, Японії, Німеччині (заохочення комплексного використання сировини, відходів, вторинної продукції, перехід на маловідходні та безвідходні технології);

- активізація правоохоронних і природоохоронних органів, захист і підвищення прав останніх, перегляд розмірів штрафів і характеру покарання за екологічні злочини відповідно до діючих на Заході норм (США, Німеччина);

- проведення незалежних наукових комплексних екологічних експертиз із метою складання екологічного прогнозу та виробництва рекомендацій локального масштабу (в усіх регіонах силами місцевих екологів);

- активна пропаганда передового екологічного досвіду в центральній і місцевій пресі, по телебаченню;

- активізація екологічної освіти у школах, вузах та екологічного виховання населення за допомогою телебачення, преси, кіно, природоохоронних товариств;

- врахування громадської думки під час вирішення питань будівництва промислових, енергетичних, військових об'єктів тощо;

- заборона будь-яких відхилень від проектів, шкідливих довкіллю [8, c. 164-166].

4. Система економічних оцінок природних ресурсів

Багато видів природних ресурсів є не лише предметом праці, а й її результатом. При цьому одні й ті самі ресурси як предмет праці мають багато корисних властивостей, ефект від використання яких неоднаковий. Тому існує постійна потреба в оцінці економічного змісту природних ресурсів.

Природні ресурси є частиною природного середовища, яке сформувалося без участі людини та згодом було залучене в господарський оборот. Елементи природного середовища стають ресурсами для суспільства лише на певній стадії розвитку продуктивних сил, коли з'являється потреба в них і можливість їх використання. Так, вода в природному стані є даром природи, вона перебуває поза господарським обігом і не підлягає грошовій оцінці. Інша річ, коли вода, взята з джерел зрошення, набуває нової якості під впливом засобів і праці, вкладеної в процесі будівництва та експлуатації каналів і споруд. У цьому випадку вона має певну вартість і є ресурсом для суспільства. Перетворення води з продукту природи в зрошувальну означає перетворення її в засіб виробництва.

Залучені в господарський обіг природні ресурси є важливим фактором виробництва і не можуть не враховуватися в національному багатстві. Вони є носієм виробничих відносин і втілюють єдність споживної вартості та вартості. Усе це викликає необхідність розглядати природні ресурси як економічну категорію.

У логіці виділяють чотири компоненти оцінок: суб'єкт, об'єкт, характер та основа оцінки. Суб'єкт — це компонент, через який реалізується ідея релятивізму (відносності) в оцінюванні, тобто необхідність співвідношення кожної оцінки з вимогами суб'єкта. Самі по собі природні умови та ресурси не є ні поганими, ні хорошими; питання про їх цінність постає лише тоді, коли людина вступає у взаємодію з ними в процесі господарської діяльності. Отже, характер оцінки змінюватиметься залежно від мети, для якої вона здійснюється. Не можна, наприклад, оцінити клімат чи природу певного регіону як сприятливі чи несприятливі без зазначення конкретного виду діяльності. Правильними будуть такі формулювання: «природні умови несприятливі для розвитку хімічної промисловості» або «клімат сприятливий для вирощування озимої пшениці».

Отже, предметом для оцінки є взаємодія «об'єкта» та «суб'єкта» в кожній конкретній ситуації, а критерії оцінки формуються залежно від її мети.

Оцінки є історичними: вони змінюються не лише від суб'єкта до суб'єкта, але й в одного й того самого суб'єкта з плином часу.

Справа не лише в тому, що на різних етапах господарської діяльності може змінюватися цінність того чи іншого ресурсу. Справа ще й у системі виробничих відносин. Річ, яка оцінюється певним суб'єктом позитивно, може через деякий час стати для нього нецікавою, отже, і не цінною, або навпаки. Тому оцінка природних умов і ресурсів історично відносна та залежить від багатьох умов — соціальних, економічних, природних, науково-технічних, від стану та ступеня використання самих ресурсів і ступеня рівноваги природного середовища.

Підвищена увага в наш час приділяється економічним оцінкам природних ресурсів, хоча вони досі залишаються недостатньо обґрунтованими.

Суспільству важливо знати, скільки потрібно докласти праці, щоб замістити ті чи інші ресурси, вилучені в природи. Отже, оцінка — це не лише елемент товарного виробництва, вона важлива для будь-якого суспільства, оскільки дає змогу зберігати працю або попереджувати її втрати в майбутньому. Оцінка повинна відображати не стільки фактичні витрати, пов'язані з використанням, скільки значущість природних ресурсів для народного господарства [11, c. 169-171].

Висновки

Отже, одним з основних факторів виходу з глобальної екологічної кризи є якомога ширше та швидше впровадження найновіших технологій різних виробництв, перш за все — найсучасніших технологічних процесів у базових галузях (чорна та кольорова металургія, газо- та нафтовидобувна промисловість, транспортування сировини, обробка найважливіших матеріалів, виробництво енергії). Упровадження таких технологій свідчить про зміну ставлення людини до природи через зменшення витрат сировини (тобто потреб у природних ресурсах) та енерговитрат, підвищення якості виробництва та зменшення його вартості. Характер технології — один із найважливіших показників ступеня використання людством наукових досягнень.

Погодження взаємозв'язків в економіці та природокористуванні є надзвичайно складним завданням, але їх необхідно враховувати під час пошуку методів найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги та кругообігу речовин у природі.

Вихід з екологічних криз на основі структурної перебудови економіки має свої особливості. Можна вказати принаймні три такі особливості: можливе регіональне неспівпадання територій проведення альтернативних заходів і територій власне екологічної кризи; галузеве або продуктове неспівпадання результатів альтернативних заходів; комплексний характер інвестиційної політики при подоланні екологічних криз. Наприклад, альтернативні варіанти розв'язання екологічної проблеми можуть здійснюватися без будь-якого просторового зв'язку із зоною екологічної кризи. По-друге, розвиток хімічної промисловості (хімічний комплекс) може дати еколого-економічний ефект за рахунок економії ресурсів у сільському господарстві. По-третє, структурна перебудова може зачіпати економіку не тільки даного регіону України, а й інших держав.

Список використаної літератури

1. Нестеров П.М., Нестеров А.П. Экономика природопользования и рынок. Учеб. для вузов. М.: ЮНИТИ, 1997. – 413 с.

2. Джигирей В.С., Сторожук В.М., Яцюк Р.А. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: Підручник. – Л: Афіша, 2001. – 272 с.

3. Екология города. Под ред. Стольберга Ф.В.: Учебник. – К.: Либра, 2000. – 464 с.

4. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика. Концептуальні засади сучасного розвитку. – К.: Знання України, 2002. – 598 с.

5. Злобін Ю.А. Основи екології: Підручник. – К.: Лібра, 1998. – 248 с.

6. Екология. Под. ред. Боголюбова: Учеб. пособие. – М.: Знание, 1997. – 288 с.

7. Мельник Л.Г. Екологічна економіка: Підручник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 348 с.

8. Колотило Д.М. Екологія і економіка. – К.: КНЕУ, 1999. – 368 с.

9. Дикань В.Л., Дейнека О.Г. та ін. Основи екології та природокористування: Навч. посібник. – Харків: ОЛАНТ, 2002. – 384 с.

10. Шевчук В.Я., Гусєв М.В. та ін. Економіка та екологія водних ресурсів Дніпра: Посібник. – К.: Вища школа, 1996. – 207 с.

11. Бойчук Ю.Д., Солошенко Е.М., Бугай О.В. Екологія і охорона навколишнього середовища: Навч. посібник. – Суми: Університетська книга, 2002. – 284 с.

12. Шевчук В.Я., Саталкін Ю.М. та ін. Модернізація виробництва і системно-екологічний підхід: Посібник з екологічного менеджменту. – К.: СИМВОЛ-Т, 1997. – 245 с.

13. Чапек В.Н. Экономика природопользования: Учеб. пособие. – М.: ПРИОР, 2000. – 208 с.

14. Бобылев С.Н., Ходжаев А.Ш. Экономика природопользования: Учебное пособие. – М.: ТЕИС, 1997. – 272 с.

15. Гирусов Э.В. Экология и экономика природопользования. – М.: Закон и право, 1998. – 455 с.

16. Шевчук В.Я., Саталкін, Ю.М. та ін. Екологічний аудит: Навч. посібник. – К.: Символ – Т., 1997. – 221 с.

17. Білявський Г.О., Бутинко Л.І., Навроцький В.М. Основи екології: теорія і практикум: Навч. посібник. – К.: Лібра, 2002. – 352 с.