Основи економічних потреб

1. Економічні потреби: сутність і структура

Потреби як економічна категорія привертали увагу багатьох видатних мислителів, економістів і політологів різних епох — від Дж. Гобсона і К. А. Гельвеція до Ф. Гегеля, К. Маркса, М. Вебера та Ф. Гайєка. У їхніх працях потреби розглядалися як вияв природи людини та одна з фундаментальних економічних категорій.

Потреби відображають зв'язок людей із умовами їхнього існування. У структурі суспільних потреб виокремлюють кілька типів відносин: ставлення до природи (потреба в спілкуванні з нею та її охороні), до засобів існування (потреби у виробничих ресурсах і споживчих товарах), до інших людей і до себе (потреба в самореалізації, розвитку, соціальному визнанні), а також до праці та відпочинку (потреба у творчій діяльності, дозвіллі).

Сутність потреб можна зрозуміти на прикладі виникнення нових бажань. Вони завжди постають із прагнення людини змінити наявні умови життя. Наприклад, потреба у швидшому пересуванні виникає як бажання вдосконалити існуючі способи пересування. Навіть якщо матеріальних засобів для її реалізації ще немає, вона втілюється у мріях (килим-літак), але вже спонукає людство до пошуку реальних рішень — створення автомобіля, поїзда чи літака.

На основі цього визначення можна уточнити, що економічні потреби — це відношення людей до економічних умов їхнього життя, яке виявляється у відчутті браку певних благ і послуг та бажанні їх отримати. Такі потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер. Як зазначав Ф. Енгельс, люди часто пояснюють свої вчинки мисленням, а не потребами, які при цьому усвідомлюються [6, c. 239-240].

Класифікувати потреби можна за різними критеріями, насамперед за суб'єктами та об'єктами.

За суб'єктами розрізняють:

• індивідуальні, колективні та суспільні. Індивідуальні потреби (їжа, одяг, житло) мають у кожної людини свої особливості. Колективні — це, наприклад, потреба трудового колективу в кваліфікованому керівництві чи сприятливому кліматі. Суспільні потреби охоплюють зниження інфляції, безробіття, економічне зростання;
• потреби домогосподарств, підприємств і держави. Домогосподарства прагнуть вигідно розпорядитися ресурсами та задовольнити споживчі потреби. Підприємці потребують підвищення конкурентоспроможності та прибутків. Держава має потребу в наповненні бюджету, захисті кордонів і збереженні цілісності.

За об'єктами потреби поділяють на:

• фізіологічні (пов'язані з біологічним існуванням людини) та соціальні (спілкування, визнання, освіта). Навіть елементарні потреби мають соціальний вимір, оскільки спосіб їх задоволення визначається суспільством. Іноді потреби класифікують на економічні (пов'язані з працею та економією ресурсів) і соціальні (розвиток освіти, культури, науки), які взаємопов'язані у процесі відтворення;
• матеріальні (блага та послуги) і духовні (творчість, самовираження, віра);
• першочергові (предмети першої необхідності) та непершочергові (предмети розкоші).

Людина завжди прагне задовольнити найважливіші потреби. Коли вони задоволені, на перший план виходять інші, менш нагальні. Потреби визначають напрям діяльності та її необхідну ефективність.

За ступенем реалізації виділяють абсолютні (відповідають рівню світової економіки), дійсні (відповідають рівню економіки країни) та платоспроможні потреби (залежать від доходів і цін). Споживати можна лише те, що вироблено й оплачено, тому структура платоспроможного попиту може не збігатися з дійсними потребами, що породжує дисбаланс попиту та пропозиції [2, c. 277-278].

2. Інфляція: суть і причини виникнення

Розуміння закону кількості грошей в обігу допомагає усвідомити природу інфляції, механізм її дії та наслідки, які тією чи іншою мірою притаманні будь-якій паперово-грошовій системі.

Термін «інфляція» (лат. inflatio — надування) з'явився в середині XIX століття і відображав кризовий стан грошової системи США після масового випуску паперових доларів під час Громадянської війни 1861-1865 років. Часто інфляцію ототожнюють лише зі знеціненням грошей і зростанням цін. Однак сучасна інфляція охоплює ширші економічні процеси, що породжують дисбаланс у виробництві та обігу, обмежують споживання і впливають на всі сфери економічного життя.

Інфляція проявляється у зростанні товарних цін, товарному дефіциті, хронічному бюджетному дефіциті, падінні валютного курсу та зниженні купівельної спроможності грошей.

Зростання цін може бути спричинене трьома чинниками: збільшенням грошової маси, прискоренням обігу грошей і скороченням обсягів виробництва. Оскільки швидкість обігу відносно стабільна, головними причинами інфляції є надмірна емісія та зменшення виробництва. Вплив пропозиції грошей вважається вирішальним, що лягло в основу монетарної теорії інфляції. М. Фрідмен, лідер монетаристів, вважав надмірну пропозицію грошей єдиною причиною інфляції [5, c. 214-216].

Кейнсіанці, не заперечуючи ролі зростання грошової маси, вважають першопричинами інфляції чинники, що стимулюють витрати. Вони обстоюють ліберальну монетарну політику для підтримки економіки та зайнятості. Дії уряду України в 1991-1993 роках відповідали кейнсіанській моделі, а пізніше — монетаристській політиці жорстких обмежень.

Інфляційний процес в Україні виник не через війну чи циклічні коливання, а внаслідок структурної незбалансованості економіки. Важливу роль відіграли інституційні чинники: утопічність економічної системи, вичерпність адміністративних важелів і нездатність замінити їх ринковими механізмами.

Якби інфляція мала лише монетарну природу, грошова реформа могла б її зупинити. Оскільки цього не сталося, очевидно, що в Україні інфляцію спричинили численні немонетарні чинники. Навіть проведена грошова реформа не забезпечила повного оздоровлення економіки. Економічні перетворення лише розпочалися, кредитна політика була недостатньо обґрунтованою, зберігалася загроза популістських рішень [8, c. 145-146].

3. Прибуток і рентабельність підприємства

Розвиток ринкових відносин підвищує відповідальність підприємств за прийняття управлінських рішень. Ефективність виробничої, інвестиційної та фінансової діяльності відображається у фінансових результатах, головним із яких є прибуток.

Прибуток виконує кілька функцій:

1. Характеризує економічний ефект діяльності підприємства. Оскільки всі аспекти діяльності оцінити неможливо, використовується система показників. На величину прибутку впливають як залежні, так і незалежні від підприємства фактори. Поза впливом підприємства перебувають кон'юнктура ринку, ціни на ресурси, норми амортизації. Залежними є рівень цін на продукцію, заробітна плата, компетентність керівництва, конкурентоспроможність продукції. Ці фактори впливають на прибуток через обсяг реалізації та собівартість.
2. Стимулююча функція: прибуток є фінансовим результатом і джерелом фінансових ресурсів. Чистий прибуток після сплати податків має забезпечувати розширення виробництва, соціальний розвиток і матеріальне заохочення.
3. Прибуток є джерелом формування бюджетів різних рівнів.

Для управління прибутком необхідний систематичний аналіз його формування, розподілу та використання. Такий аналіз важливий для внутрішніх і зовнішніх суб'єктів, оскільки зростання прибутку підвищує потенціал підприємства та його ділову активність [3, c. 421-423].

Завдання аналізу включають:

1. Оцінку плану прибутку.
2. Вивчення структури прибутку в динаміці.
3. Вимірювання факторів, що формують прибуток.
4. Виявлення резервів зростання.

Прибуток — абсолютний показник прибутковості, а рентабельність — відносний. Показники рентабельності характеризують ефективність діяльності підприємства. Підприємство рентабельне, якщо результати від реалізації покривають витрати та утворюють прибуток, достатній для нормального функціонування.

Прибуток — одночасно проста і складна категорія ринкової економіки. Його простота полягає в тому, що він є рушійною силою економіки, а складність — у різноманітті сутнісних сторін і видів.

Основні характеристики прибутку:

1. Прибуток — форма доходу підприємця, що здійснює певну діяльність. Однак не всяка діяльність приносить прибуток (наприклад, політична чи благодійна).
2. Прибуток — дохід підприємця, що вклав капітал для досягнення комерційного успіху. Він нерозривно пов'язаний із категорією капіталу.
3. Прибуток не гарантований — він є результатом успішного ведення бізнесу та платою за ризик.
4. Прибуток — це частина доходу, «очищена» від витрат на діяльність. Кількісно це різниця між сукупним доходом і сукупними витратами.
5. Прибуток — вартісний показник, виражений у грошовій формі.

Узагальнено прибуток можна визначити як виражений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що є винагородою за ризик і різницею між сукупним доходом і витратами.

Прибуток підприємства характеризується різноманіттям видів [1, c. 261-264]:

• Прибуток від реалізації продукції — основний вид, пов'язаний із галузевою специфікою.
• Операційний прибуток — результат основної (виробничо-збутової) діяльності.
• Валовий прибуток — чистий дохід від операційної діяльності за винятком операційних витрат.
• Чистий прибуток — балансовий (валовий) прибуток після сплати податків.
• За характером оподаткування — оподатковувана та неоподатковувана частини.
• За періодом формування — прибуток попереднього, звітного та планового періодів.

Прибуток — кінцевий фінансовий результат, що характеризує діяльність підприємства та є основою його економічного розвитку. Зростання прибутку створює фінансову базу для самофінансування та розширеного відтворення. За рахунок прибутку виконуються зобов'язання перед бюджетом і банками.

Відрахування від прибутку формують основну частину фінансових ресурсів держави. Від їхнього збільшення залежать темпи економічного розвитку та життєвий рівень населення.

Основними показниками прибутку є: балансовий прибуток, прибуток від реалізації, валовий прибуток, оподатковуваний і чистий прибуток.

Оскільки основну частину прибутку підприємства отримують від реалізації продукції, на нього впливають обсяг, асортимент, якість, структура продукції, собівартість, ціни та ефективність використання ресурсів. Також впливають договірні зобов'язання та стан розрахунків.

Головне призначення прибутку — відображення ефективності виробничо-збутової діяльності. У величині прибутку відображається відповідність індивідуальних витрат суспільно необхідним. Збільшення прибутку при стабільних цінах свідчить про зниження витрат.

У сучасних умовах зростає значення прибутку як об'єкта розподілу чистого доходу між підприємствами, державою, галузями та працівниками.

Перехід до ринкової економіки підвищує стимулюючу роль прибутку. Використання прибутку як оціночного показника сприяє зростанню виробництва та поліпшенню використання ресурсів. Система розподілу прибутку підвищує зацікавленість підприємств у збільшенні тієї частини, що залишається в їхньому розпорядженні.

Прибуток відіграє вирішальну роль у стимулюванні ефективності виробництва. Однак він не може бути єдиним показником ефективності. Якщо темпи зростання вартісних показників перевищують темпи зростання виробництва в натуральному вираженні, ефективність використання ресурсів знижується. Це виявляється у підвищенні матеріалоємності, трудомісткості та собівартості. У величині прибутку недостатньо повно відображається зміна ефективності використання основних фондів.

Додатковий прибуток може бути отриманий при збільшенні обсягу виробничих фондів і зниженні ефективності їхнього використання. Різноманіття факторів, що впливають на прибуток, вимагає їхньої класифікації для визначення напрямів пошуку резервів.

Валовий дохід підприємства — виторг від реалізації за винятком матеріальних витрат — містить оплату праці та прибуток.

На формування чистого прибутку впливають фінансові результати від операційної, фінансової, інвестиційної діяльності та надзвичайних подій.

Результативність підприємства оцінюється не лише абсолютними, а й відносними показниками — показниками рентабельності. У широкому сенсі рентабельність означає прибутковість. Підприємство рентабельне, якщо результати від реалізації покривають витрати та утворюють прибуток, достатній для функціонування.

Рентабельність — показник економічної ефективності, що порівнює отриманий ефект із витратами. Економічна сутність рентабельності розкривається через систему показників, що практично не піддаються впливу інфляції.

Існує багато коефіцієнтів рентабельності, використання яких залежить від характеру оцінки. У розрахунках використовуються чотири показники прибутку:

• валовий прибуток (ряд. 050 Ф.2);
• операційний прибуток (ряд. 100 Ф.2);
• прибуток до оподаткування (ряд. 170 Ф.2);
• чистий прибуток (ряд. 220 Ф.2) [7, c. 148-151].

4. Земельна рента: види та механізм утворення

Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додаткового продукту власником землі через орендну плату. Однак рента не тотожна орендній платі: остання, крім ренти, включає відсоток на вкладений у землю капітал та його амортизацію. При високих ставках власник землі може привласнювати частину середнього прибутку орендаря.

Земельна рента й орендна плата — економічна основа будь-якого суспільства. Спочатку рента існувала у традиційній формі, а з виникненням підприємницьких відносин з'явилася сучасна рента. Вона завжди є економічною основою реалізації власності на землю — це дохід, не пов'язаний із підприємницькою діяльністю, частина додаткового продукту, створеного сільськогосподарськими виробниками.

У сільському господарстві у виробництві беруть участь природні процеси та біологічні фактори. Крім суспільних, слід розрізняти природні фактори: кліматичні умови, склад землі, біологічні особливості. Залежно від них однакова праця може давати різну кількість продуктів.

Попри важливість природних факторів, сільськогосподарський продукт створюється працею людей, тому провідна роль належить економічним факторам. Це важливо для розуміння рентних відносин.

Незалежно від форми власності на землю утворюється диференційна рента. Її причина — монополія на землю як об'єкт господарювання, що передбачає існування відособлених виробників у товарно-грошових відносинах [4, c. 429-430].

Перша природна умова диференційної ренти — відмінності в природній родючості та місцезнаходженні земельних ділянок. Розвиток науки й техніки впливає на ці відмінності, але повністю усунути їх неможливо.

Господарства на кращих землях створюють додатковий чистий дохід, якого позбавлені господарства на гірших землях. Якби вони його отримували, монополія на землю зникла б.

Друга природна умова — обмеженість землі. Кращі за родючістю землі особливо обмежені, тому в оборот залучаються й гірші ділянки. Господарства на кращих землях отримують більше продукції та додатковий продукт — матеріальну основу диференційної ренти.

Економічна умова перетворення додаткового продукту в ренту — товарно-грошові відносини та особливості дії закону вартості. Суспільна вартість сільськогосподарських продуктів визначається витратами на гірших землях. Господарства на кращих землях мають нижчу індивідуальну вартість, але реалізують продукцію за вищими цінами, отримуючи додатковий чистий дохід.

Розрізняють дві форми диференційної ренти. Перша — додатковий чистий дохід від продуктивнішої праці на кращих землях. Друга — результат підвищення продуктивності землі через додаткові вкладення капіталу. Її отримують лише господарства, що інтенсифікують виробництво на кращих землях. На гірших землях додаткові вкладення дають раціоналізаторський дохід, а не другу ренту.

Спільне для обох форм: причина — монополія на землю як об'єкт господарювання, основа — відмінності в родючості. Перша рента пов'язана з природною родючістю, друга — з економічною. Друга рента характеризує інтенсивний розвиток сільського господарства.

У сучасних умовах зростання попиту на сільськогосподарську сировину вимагає освоєння нових земель. Обмеженість землі та науково-технічний прогрес знижують роль природної родючості.

Сучасна техніка стирає різницю в ефективності витрат капіталу на різних землях, що зменшує другу ренту. Однак різниця у використанні інтенсивних факторів зберігається, що може її збільшувати.

Диференційна рента — це додатковий прибуток, який отримують у будь-якій сфері виробництва на капітал, що функціонує в умовах вище середніх. У сільському господарстві він відносно постійний через різну родючість земель.

У країнах із приватною власністю на землю та міжгалузевою конкуренцією існує абсолютна рента, що утворюється на всіх землях, включно з гіршими. Її причина — монополія приватної власності на землю, яка закріплює високу норму прибутку в сільському господарстві. Абсолютна рента — це надлишок вартості продукту над ціною виробництва.

Висока норма прибутку в сільському господарстві може створюватися через низьку органічну будову капіталу, дешеву робочу силу, швидший оборот коштів. У розвинутих країнах органічна будова капіталу в сільському господарстві зрівнялася з промисловістю, але причина абсолютної ренти — монополія приватної власності — залишається.

Абсолютну ренту породжує не низька будова капіталу, а монополія приватної власності, яка не дає конкуренції вирівняти прибуток.

Підвищення органічної будови капіталу зменшує абсолютну ренту, але зростання загального розміру капіталу сприяє її збільшенню.

Приватна власність і необхідність виплати ренти можуть призвести до перетворення абсолютної ренти в монопольну, коли ціна перевищує вартість.

Рентні доходи розподіляються між власником землі та орендарем або між державою та користувачами.

В Україні використання землі платне. Власники та землекористувачі вносять плату у вигляді земельного податку або орендної плати залежно від якості та місцезнаходження ділянки (згідно з кадастровою оцінкою). У платежах міститься частина рентного доходу. Якщо його отримує власник, рентний дохід перетворюється на ренту.

Розмір орендної плати встановлюється за угодою сторін. Підвищення продуктивності землі збільшує надлишковий дохід. До закінчення договору він надходить орендарю, а при укладенні нового договору може перейти власнику. Для стимулювання інтенсифікації доцільно розподіляти рентний дохід другої диференційної ренти між власником і орендарем, залишаючи частину доходу останньому.

Порядок оподаткування та ставки земельного податку встановлює Верховна Рада України.

Рентний дохід надходить до бюджетів місцевих рад, на території яких розташовані ділянки. Частина коштів централізується в державному та обласних бюджетах.

Від плати за землю звільняються заповідники, національні та дендрологічні парки, ботанічні сади, заказники (крім мисливських), дослідні господарства наукових установ.

Новостворені фермерські господарства звільняються від плати за землю протягом трьох років із часу отримання ділянки.

Рентний дохід використовується на фінансування заходів із раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості, землеустрій, ведення кадастру, відшкодування витрат власникам гірших земель та економічне стимулювання.

Із рентою пов'язана ціна землі, що визначається як капіталізована рента — грошовий капітал, який приносить власнику той самий дохід, але у формі відсотка на банківський вклад [8, c. 218-220].

Список використаної літератури

1. Дзюбик С. Основи економічної теорії : Навчальний посібник / Степан Дзюбик, Ольга Ривак. — К. : Знання, 2006. — 481 с.

2. Крупка М. Основи економічної теорії : Підручник / Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук ; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — К. : Атіка, 2001. — 343 с.

3. Основи економічної теорії : Політекономічний аспект : Підручник / Відповідальний ред. Г. Н. Климко. — 5-те вид., виправлене. — К. : Знання-Прес, 2004. — 614 с.

4. Основи економічної теорії : Підручник / Ред. В. А. Предборський ; М-во внутрішніх справ України, Нац. акад. внутрішніх справ України. — К. : Кондор, 2002. — 621 с.

5. Основи економічної теорії : Підручник / В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко та ін. ; За наук. ред. В. Г. Федоренка ; М-во освіти і науки України. — К. : Алерта, 2005. — 510 с.

6. Основи економічної теорії : Підручник / О. О. Мамалуй, О. А. Гриценко, Л. В. Гриценко та ін. ; За заг. ред. О. О. Мамалуя ; М-во освіти і науки України. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — 478 с.

7. Рудавка С. І. Основи економічної теорії : Навчальний посібник / С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський ; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид., перероб. і доп. — Вінниця : Тезис, 2003. — 340 с.

8. Уразов А. Основи економічної теорії : Навчальний посібник / Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух ; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП. — К. : МАУП, 2005. — 323 с.