Основи бізнесу

1. Форми підприємницької діяльності: приватне, колективне, і державне підприємство

Підприємства класифікують за різними критеріями. За метою та характером діяльності їх поділяють на комерційні, що працюють задля отримання прибутку, та некомерційні — доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери.

За формою власності майна розрізняють:

• приватні підприємства, що належать окремим громадянам на праві приватної власності з можливістю найму робочої сили;
• колективні, засновані на власності трудового колективу, кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації;
• комунальні, що базуються на власності відповідної територіальної громади;
• державні (включно з казенними), що ґрунтуються на державній власності.

Казенні підприємства не підлягають приватизації. Кабінет Міністрів України ухвалює рішення про перетворення державного підприємства на казенне за однієї з таких умов:

а) підприємство провадить діяльність, яка згідно із законодавством може здійснюватися лише державним підприємством;
б) держава є головним споживачем продукції (понад 50%);
в) підприємство є суб'єктом природних монополій.

За національною належністю капіталу підприємства бувають:

• національні — капітал належить вітчизняним підприємцям;
• закордонні — капітал повністю або частково належить іноземним підприємцям, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються як філії або дочірні фірми і реєструються в країні місцезнаходження;
• змішані (спільні) — капітал належить підприємцям двох або кількох країн; реєстрація відбувається в країні одного із засновників; якщо мета — спільна підприємницька діяльність, таке підприємство називають спільним.

За правовим статусом і формою господарювання виокремлюють:

• одноосібні підприємства — власність однієї особи або родини, що відповідає за зобов'язання всім своїм майном; зазвичай це малі фірми;
• кооперативи — добровільні об'єднання громадян для спільного ведення господарської чи іншої діяльності. В Україні діють виробничі та споживчі кооперативи, а в перспективі можливе їх поширення в науковій, фінансовій, страховій сферах;
• орендні підприємства — тимчасове володіння та користування майном на договірних засадах для підприємницької діяльності;
• господарські товариства — об'єднання підприємців, що поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні [9, c. 49-51].

За галузево-функціональним видом діяльності підприємства бувають:

• промислові;
• сільськогосподарські;
• будівельні;
• транспортні;
• торгові;
• виробничо-торгові;
• торгово-посередницькі;
• інноваційно-впроваджувальні;
• лізингові;
• банківські;
• страхові;
• туристичні тощо.

За технологічною (територіальною) цілісністю та ступенем підпорядкування розрізняють:

• головні (материнські) — контролюють інші фірми;
• дочірні — юридично самостійні утворення, що ведуть комерційні операції та складають звітний баланс, але материнська фірма контролює їх через контрольний пакет акцій;
• асоційовані — формально самостійні, але залежні від головної фірми та змушені підпорядковуватися її стратегічним цілям;
• філії — не мають юридичної та господарської самостійності, власного статуту й балансу, діють від імені головного підприємства та мають однакову з ним назву.

За розміром (кількістю працівників) підприємства поділяють на:

• великі (надвеликі);
• середні;
• малі (дрібні);
• мікропідприємства — до 10 осіб та обсягом виручки до 250 тис. грн на рік від продажу продукції (надання послуг) [4, c. 36-38].

2. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності

Законодавство України встановлює певні категорії громадян, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю. До них належать військовослужбовці, службові особи прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, а також органи державної влади й управління, що здійснюють контроль за діяльністю підприємств. Згідно із Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. та ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р., державним службовцям та уповноваженим особам заборонено займатися підприємництвом безпосередньо, через посередників або підставних осіб, входити до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств, організацій, спілок, об'єднань кооперативів, що провадять підприємницьку діяльність.

Декрет Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р. забороняє керівникам, їх заступникам у державних підприємствах, установах, організаціях та їх структурних підрозділах, а також посадовим особам державних органів та органів місцевого самоврядування безпосередньо займатися підприємництвом. Водночас вони зберігають право на отримання дивідендів за акціями та доходів від інших корпоративних прав (відповідно до своєї частки майна у статутному фонді господарського товариства).

Посадовими особами, на яких поширюється дія Декрету, вважаються працівники, чия діяльність пов'язана з державно-владними повноваженнями, виконанням організаційних, розпорядчих, адміністративних і господарських функцій, прийняттям управлінських рішень. Збереження лише права на дивіденди означає, що право на управління майном (друга складова корпоративного права) такі особи можуть передавати довіреним особам відповідно до законодавства.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці до закінчення терміну, встановленого вироком. Особи з непогашеною судимістю за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини не можуть бути зареєстровані як підприємці, виступати співзасновниками підприємницьких організацій, обіймати керівні посади чи посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

Свобода підприємницької діяльності полягає в тому, що суб'єкти господарювання можуть самостійно приймати рішення та здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству. Однак у деяких видах діяльності через підвищені вимоги до безпеки та необхідність централізації управління підприємництво не застосовується. Перелік таких видів встановлює Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України [5, c. 74-76].

Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності, визначені Законом України "Про підприємництво", стосуються окремих видів діяльності. По-перше, деякі види господарської діяльності можуть здійснювати лише певні суб'єкти. Наприклад, діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, регулюється Законом України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів".

Діяльність із виготовлення та реалізації військової зброї й боєприпасів, видобування бурштину, охорона особливо важливих об'єктів державної власності, проведення криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз, розробка, випробування, виробництво та експлуатація ракет-носіїв (включно з космічними запусками) можуть здійснювати лише державні підприємства та організації. Ломбардні операції можуть проводити також повні товариства. Інші обмеження встановлені частинами 2-4 ст. 4 Закону України "Про підприємництво".

По-друге, обмеження полягають у забороні здійснювати окремі види діяльності без спеціального дозволу (ліцензії). Перелік таких видів визначає Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р., який також встановлює порядок ліцензування, державний контроль та відповідальність за порушення законодавства у цій сфері.

Дія Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, однак ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, каналів мовлення, сфери електроенергетики, використання ядерної енергії та інтелектуальної власності здійснюється згідно зі спеціальними законами (ст. 2 Закону) [10, c. 163-165].

3. Види комерційних і посередницьких угод. Торгівельний контракт, його структура

Комерційна угода — це домовленість між двома або кількома сторонами про поставку товарів, робіт чи послуг на визначених умовах. Якщо учасниками угоди є представники різних країн (фірми, не зареєстровані в країні продавця або покупця), вона вважається міжнародною. Якщо ж учасники представляють одну країну або іноземні фірми, зареєстровані в країні покупця чи продавця, угода є внутрішньою.

Комерційні угоди поділяються на основні та допоміжні. До основних належать угоди, пов'язані з:

• купівлею-продажем продукції;
• купівлею-продажем та обміном науково-технічних знань (патенти, ліцензії, "ноу-хау");
• купівлею-продажем технічних послуг (впровадження нових технологій, сприяння будівництву унікальних об'єктів);
• орендою засобів виробництва, товарів, робіт та послуг;
• організацією туризму, зокрема міжнародного.

Допоміжні угоди пов'язані з передаванням товарів, робіт і послуг від продавця до покупця: перевезення вантажів (у т.ч. міжнародних), страхування вантажів, складування, переробка та збереження, проведення розрахунків (банківські операції).

Бартерними (компенсаційними) називають угоди, що здійснюються без залучення коштів у готівковій чи безготівковій формі, тобто на основі прямого товарообміну. Бартер характерний для нерозвиненого ринку — саме з нього починалися ринкові відносини. У країнах з розвиненою економікою бартер має другорядне значення, але в Україні він відіграє суттєву роль через розладнаність систем постачання, фінансів та інфляційні процеси.

Правовим документом, що закріплює умови реалізації комерційної угоди, є угода або контракт. Залежно від класифікації виділяють такі форми: купівля-продаж, ліцензійні, маркетингові, орендні угоди, страхування, перевезення, поставки, зберігання тощо.

Структура торговельного контракту може включати такі розділи: "Визначення сторін", "Предмет контракту", "Ціна і сума контракту", "Строки поставки", "Якість товару", "Гарантії", "Рекламації", "Порядок відвантаження", "Здавання-приймання товарів", "Платежі", "Упаковка і маркування", "Санкції", "Страхування", "Форс-мажор", "Арбітраж", "Інші умови", "Юридичні адреси сторін".

У комерційній практиці використовують два основні методи реалізації угод: безпосередньо з виробником та через посередника. Інші методи є комбінацією цих двох. З огляду на зростання кількості комерсантів в Україні, важливо визначити критерії ефективного здійснення комерційних угод [7, c. 93-96].

Прямі торговельні угоди — це операції між безпосередніми споживачами та виробниками товарів, робіт, послуг. Вони мають переваги, але потребують наявності власних фахівців для забезпечення перевезення та зберігання.

Торговельно-посередницькі угоди — це операції з купівлі-продажу товарів, робіт, послуг, що виконуються за дорученням покупця або продавця незалежним посередником згідно з укладеною угодою. Залежно від характеру взаємовідносин між сторонами та функцій посередника виділяють операції по перепродажу, комісійні, агентські та брокерські.

Операції по перепродажу здійснюються посередником від свого імені та за свій рахунок. Посередник виступає стороною договору як з експортером, так і з кінцевим покупцем, стаючи власником товару після оплати. Розрізняють два види таких операцій. У першому випадку посередник виступає як покупець за договором купівлі-продажу, стає власником товару і може реалізувати його на будь-якому ринку за будь-якою ціною; відносини з експортером припиняються після виконання зобов'язань. У другому випадку експортер надає посереднику право продажу на певній території протягом узгодженого терміну на основі договору про надання права на продаж; цей договір встановлює загальні умови, а для виконання укладаються самостійні контракти купівлі-продажу.

Назви таких посередників різняться за країнами: у США та Великобританії — дистриб'ютори, у Німеччині — торгівці за договором чи за свій рахунок, у Бельгії та Греції — концесіонери, в Україні поширюється термін "дистриб'ютор".

Комісійні операції полягають у тому, що одна сторона (комісіонер) за дорученням іншої (комітента) укладає угоди від свого імені, але за рахунок комітента. Комісіонер не купує товар, а лише укладає угоди; комітент залишається власником товару до передачі кінцевому споживачу. Відносини регулюються договором комісії: посередник, знаючи ринок, підписує договір з комітентом, знаходить покупця, укладає договір купівлі-продажу, а отриманий платіж після вирахування винагороди переводиться комітенту. Для третьої особи комісіонер є стороною договору. При укладенні договорів комісіонер має дотримуватися умов, узгоджених з комітентом (ціна, умови платежу, термін поставки).

Різновидом комісійних операцій є консигнація: експортер (консигнант) доручає посереднику (консигнатору) реалізацію товару зі складу протягом встановленого періоду. Консигнатор не купує товар у власність, а продає його від свого імені та здійснює платежі консигнанту після реалізації. Консигнація використовується при слабкому освоєнні ринку або поставці нових, маловідомих товарів; зазвичай це товари масового серійного виробництва, автомобілі, трактори, запчастини, інструменти [8, c. 105-107].

Агентські операції — це доручення однієї сторони (принципала) незалежній другій стороні (агенту) здійснювати фактичні та юридичні дії з продажу чи купівлі товару на оговореній території за рахунок і від імені принципала. Такі операції мають тривалий характер (мінімальний термін — два роки). Агентами можуть бути фізичні особи, але частіше — юридичні, зареєстровані в торговому реєстрі. Незалежність агента полягає у відсутності трудових відносин з принципалом. Відносини визначаються агентською угодою, а поставки здійснюються за самостійними контрактами купівлі-продажу. Агенти не купують товари за свій рахунок і не продають від свого імені, а лише сприяють укладенню угод як представники принципала.

Назви агентів різняться: у Німеччині, Австрії, Бельгії — торгові представники; у Великобританії, США, Швейцарії, Скандинавських країнах — агенти; у Франції — представники. В англо-американській практиці термін "агент" використовується і у вузькому значенні (посередник для укладення угод від імені особи), і в широкому (усі види представництва).

Брокерські операції полягають у встановленні контакту між продавцем і покупцем через брокера. Брокери зводять зацікавлених сторін, але самі не є стороною договору та не беруть участі своїм капіталом. На відміну від агента, брокер не є представником, не перебуває в договірних відносинах з жодною стороною і діє на основі окремих доручень. Брокер готує проект договору, передає його сторонам для підписання, може контролювати виконання контракту та надавати рекламації. Він не стає власником товару і не уповноважений отримувати платежі. Винагороду брокер отримує згідно з домовленістю або торговим звичаєм. Брокери не мають права представляти інтереси обох сторін угоди чи приймати комісію від другої сторони. У Франції їх називають куртьє, у Німеччині та Швейцарії — маклерами, в Англії — брокерами.

На практиці один посередник може виконувати різні ролі одночасно: бути агентом і дистриб'ютором, брокером і агентом, здійснювати імпортні та експортні операції. Це важливо враховувати менеджерам при організації зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнародні комерційні угоди поділяються на угоди купівлі-продажу та товарообмінні. При купівлі-продажу продавець (експортер) передає товар у власність покупцю (імпортеру), який сплачує грошову суму. При товарообмінних угодах (зустрічна торгівля, countertrade) один товар обмінюється на інший, і контрагент може бути імпортером одних товарів та експортером інших, або, будучи експортером, зобов'язується закупити товари в країні покупця. В обох випадках мають місце експорт та імпорт товарів.

Торговельний контракт — це договір про умови та терміни торговельної операції або постачання [2, c. 345-348].

Список використаної літератури

1. Варналій З. Основи підприємництва: Навчальний посібник / Захарій Варналій. — 3-тє вид., виправл. і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 350 с.

2. Виноградська А. Основи підприємництва: Навч. посіб. / Алла Виноградська. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Кондор, 2005. — 540 с.

3. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Оксана Гетьман, Валентина Шаповал; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

4. Донець Л. Основи підприємництва: Навч. посіб. / Любов Донець, Надія Романенко; М-во освіти і науки України, ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 315 с.

5. Дратвер Б. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник / Борис Дратвер; М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград, 2003. — 186 с.

6. Економіка підприємства: Навчальний посібник / П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 777 с.

7. Мочерний С. Основи підприємницької діяльності: Посібник / Степан Мочерний, Олександр Устенко, Сергій Чеботар. — К.: Академія, 2001. — 279 с.

8. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник / Борис Дратвер, Наталія Пасічник, Дмитро Закатнов та ін.; М-во освіти і науки України, АПН України, Ін-т проблем виховання. — Кіровоград, 2004. — 223 с.

9. Цигилик І. І. Основи підприємництва: Навч. посіб. / І. І. Цигилик, Т. М. Паневник, З. М. Криховецька; Мін-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 239 с.

10. Шваб Л. Основи підприємництва: Навч. посібник / Людмила Іллівна Шваб. — К.: Каравела, 2006. — 343 с.