Основні тенденції зміни законодавчої бази діяльності підприємств

Вступ

Верховна Рада України 27 березня 1991 року ухвалила Закон «Про підприємства в Україні», який став базовим документом, що регулює функціонування підприємств різних видів. Згодом до цього закону неодноразово вносилися правки. Цей нормативний акт визначає організаційні форми та види підприємств, процедури їх заснування та припинення, а також механізми провадження підприємницької діяльності. Він створює рівні правові умови для всіх підприємств незалежно від форми власності, гарантує їх самостійність, фіксує їхні права та обов'язки у господарській сфері, а також регулює взаємовідносини з державою та іншими суб'єктами господарювання. У цій роботі відображено основні положення закону, і для їх правильного тлумачення варто детальніше зупинитися на найбільш принципових аспектах.

Втім, говорити про стабільність законодавчої бази передчасно, адже протягом усіх цих років практично не існує закону, до якого б не вносилися зміни, доповнення чи поправки.

Парламент приділяв значну увагу законодавчому регулюванню діяльності суб'єктів підприємництва та захисту конкуренції, ухваливши низку спеціальних законів.

Однак, на жаль, парламент попереднього скликання не встиг розглянути «вето» Президента України на Цивільний та Господарський кодекси, що суттєво ускладнило правове поле у цій сфері.

1. Сучасна історія українського законодавства, яке регулює порядок створення та діяльність підприємств

Підприємства є одним із різновидів юридичних осіб, що виступають суб'єктами підприємницької діяльності. На сьогодні можна стверджувати про існування цілої системи нормативних актів, які визначають правовий статус державних підприємств. Першим законодавчим актом незалежної України, що встановив основні засади створення та діяльності державних підприємств, став Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91 р., який набув чинності 01.04.91 р. Зокрема, пункт 3 статті 10 цього Закону визначив, що майно, яке є державною власністю та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Реалізуючи це право, підприємство може володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд, вчиняючи будь-які дії, що не суперечать його статуту. Цей Закон наділив трудовий колектив державного підприємства широкими правами щодо управління, утверджуючи принцип, згідно з яким підприємством керують його працівники. Відповідно до пункту 3 статті 15 Закону «Про підприємства в Україні», трудовий колектив державного підприємства має право: спільно із засновником розглядати зміни та доповнення до статуту; визначати умови найму керівника; брати участь у вирішенні питань щодо виділення структурних підрозділів для створення нового підприємства; спільно з власником вирішувати питання про вступ або вихід з об'єднання підприємств; приймати рішення про оренду підприємства та створення органу для переходу на оренду і викупу підприємства.

Закон України «Про власність» від 07.02.91 р., який набув чинності 15.04.91 р., встановив, що об'єктом загальнодержавної власності є майно державних підприємств, яке належить їм на праві повного господарського відання. Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується та розпоряджається майном на власний розсуд, вчиняючи дії, що не суперечать законодавству та статуту (статті 35, 37). Таким чином, згідно з цим Законом, об'єктом загальнодержавної власності виступає не саме підприємство, а його майно. Крім того, було визначено, що обмеження прав підприємства щодо розпорядження майном можуть встановлюватися не лише статутом, а й законодавством. Підтримуючи принципи гарантій прав трудового колективу, Закон України «Про власність» надав йому досить широкі повноваження, зокрема:

• вимагати передавання підприємства в оренду або перетворення його на підприємство, засноване на колективній власності, у разі прийняття рішення про реорганізацію чи ліквідацію, або якщо підприємство визнане банкрутом, за умови прийняття на себе боргів та згоди кредиторів (пункти 2 і 3 ст. 37);
• бути суб'єктом процесуальних відносин, маючи право вирішувати спори, пов'язані з правами, встановленими пунктами 2 і 3 ст. 37, в арбітражному суді;
• розпоряджатися прибутком державного підприємства (п. 1 ст. 38);
• отримувати частину прибутку у власність, утворювати вклади, отримувати відсотки на вклади та одержувати вклад у порядку, що визначається спільним рішенням адміністрації та трудового колективу;
• на виплату вкладу, у тому числі спадкоємцям, у разі ліквідації підприємства після розрахунків з кредиторами (ст. 38 Закону).

Надання таких широких прав щодо розпорядження майном призвело до того, що значна його частина переходила до недержавних юридичних або фізичних осіб через передавання до статутних фондів господарських товариств або відчуження за цивільно-правовими договорами. Крім того, норми Закону України «Про власність» не відповідали інтересам держави як власника, оскільки обмежували її право на отримання прибутку, передаючи все у розпорядження трудового колективу. Це спричинило прийняття нормативних актів, які почали обмежувати права державних підприємств та їх трудових колективів.

7 липня 1992 року до пункту 3 статті 10 Закону «Про підприємства в Україні» було внесено зміни, згідно з якими відчуження від держави засобів виробництва, закріплених за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, визначеному Фондом державного майна України. Кошти, отримані від такого відчуження, мали спрямовуватися виключно на інвестиції.

Також було встановлено, що права державних підприємств щодо розпорядження майном можуть бути обмежені законодавством. У зв'язку з цим Фонд державного майна своїм наказом від 02.12.92 р. № 530 затвердив Положення про порядок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю. Аналогічні нормативні акти приймалися ще двічі — у 1995 та 1999 роках.

У 1992-1993 роках Кабінет Міністрів ухвалив низку декретів, які встановили основні засади управління та діяльності державних підприємств, порядок розпорядження майном та використання прибутку. Декрет Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» від 15.12.92 р. № 8-92 визначив органи управління підприємствами та їх компетенцію.

Зокрема, на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади (далі — органи управління) покладалося здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності (крім майнових комплексів, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно із законодавчими актами).

До компетенції органів управління було віднесено: прийняття рішень про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств; затвердження статутів та контроль за їх додержанням; укладення та розірвання контрактів з керівниками; контроль за ефективністю використання та збереженням державного майна; надання згоди Фонду державного майна на створення спільних підприємств. Водночас органам управління було заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств.

Відповідно до пункту 5 Декрету, державним підприємствам заборонялося безоплатно передавати закріплене за ними майно іншим суб'єктам або громадянам. У зв'язку з цим було призупинено дію пункту 6 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні» в частині безоплатного передавання майна громадянам. Також призупинено дію абзаців другого, третього та четвертого пункту 3 статті 15 щодо прав трудових колективів на розгляд змін до статуту, визначення умов найму керівника та вирішення питань про виділення структурних підрозділів.

Декрет Кабінету Міністрів «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31.12.92 р. № 24-92 встановив, що державні підприємства не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм, господарських товариств чи кооперативів. Правонаступниками державних підприємств щодо таких суб'єктів стали органи, уповноважені управляти державним майном, та державні органи приватизації.

У зв'язку з цим було зупинено дію абзацу першого пункту 1 статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» та частин 1 і 2 статті 3 Закону України «Про господарські товариства» в частині права державних підприємств бути засновниками або учасниками господарських товариств. Стаття 7 Декрету № 24-92 встановила винятки: його дія не поширювалася на банки, створені за участю державних підприємств, а також на біржі, торгові доми, страхові компанії та підприємства з іноземними інвестиціями, створені до набуття чинності Декретом. Проте Декрет від 30.04.93 р. № 45-93 встановив, що державні підприємства не можуть бути учасниками комерційних банків, створених до набуття чинності Декретом № 24-92. Це обмеження проіснувало недовго, оскільки Декрет № 45-93 втратив чинність на підставі Закону від 25.02.94 р. № 4033-ХІІ.

Досі тривають суперечки щодо застосування статті 7 Декрету № 24-92, зокрема щодо можливості придбання державними підприємствами акцій чи часток у господарських товариствах, створених до набуття чинності Декретом. Стаття 6 Декрету № 24-92 призупинила дію частини 1 статті 3 Закону України «Про господарські товариства» в частині права державних підприємств бути засновниками та учасниками господарських товариств.

Хоча в акціонерних товариствах власниками акцій є акціонери, а не учасники, обмеження, встановлене Декретом, поширюється і на право бути акціонерами, оскільки в Законі України «Про господарські товариства» для визначення суб'єкта правовідносин застосовується не лише термін «акціонер», а й «учасник акціонерного товариства».

Так, стаття 28 цього Закону визначає, що акції купуються учасниками при створенні акціонерного товариства на основі договору. Тому обмеження, встановлене статтею 6 Декрету № 24-92, поширюється і на право державних підприємств придбавати акції. Однак дія Декрету не поширюється на створені до набрання чинності банки, біржі, торгові доми, страхові компанії та підприємства з іноземними інвестиціями. Щодо участі в торгових домах, то чинне законодавство України не виділяло такого виду юридичних осіб, але на практиці існувало багато підприємств з найменуванням «Торговий дім». На нашу думку, державні підприємства не мали права участі в таких юридичних особах, оскільки Декрет № 24-92 визначав не найменування, а правовий статус.

Складнішим виявилося питання щодо участі державних підприємств у підприємствах з іноземними інвестиціями. На день опублікування Декрету № 24-92 був чинний Закон України «Про іноземні інвестиції» від 13.03.92 р. Стаття 1 цього Закону визначала, що підприємство з іноземними інвестиціями — це будь-яка правова форма підприємства, створена за законами України, якщо іноземний інвестор володіє не менш як 20 відсотками оголошеного статутного капіталу або часткою не менш як 100 тисяч доларів США. Стаття 15 встановлювала, що державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Міністерством фінансів України.

Тобто для визначення статусу підприємства з іноземними інвестиціями не потрібна була реєстрація інвестицій. Отже, державні підприємства мали право залишатися власниками акцій, часток господарських товариств, які були підприємствами з іноземними інвестиціями. Крім того, на нашу думку, державні підприємства мають право придбавати акції таких товариств, які є банками, підприємствами з іноземними інвестиціями і були створені до і після набуття чинності Декретом № 24-92, оскільки на такі юридичні особи дія Декрету не поширюється.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про оплату праці» від 15.01.93 р. № 23-93 зупинив з 01.01.94 р. дію статті 38 Закону України «Про власність», яка встановлює права трудового колективу на прибуток та майно. Проте надалі дію цієї статті було відновлено згідно із Законом від 22.12.94 р. № 318/94-ВР, і ця норма є формально чинною на сьогодні.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і організацій» від 10.05.93 р. № 48-93 встановив, що державні підприємства після сплати обов'язкових платежів провадять відрахування від прибутку на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій, природоохоронні заходи та нове будівництво за нормативами, встановленими органами управління майном, у розмірах не менш як 30 відсотків і не більш як 80 відсотків суми прибутку.

Тенденція до обмеження прав державних підприємств стосувалася і передавання в оренду майна. Стаття 5 Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» від 10.04.92 р. встановлювала, що державні підприємства можуть передавати в оренду цілісні майнові комплекси та їх структурні підрозділи лише з дозволу Фонду державного майна. Надалі Декрет «Про додаткове регулювання орендних відносин» від 15.12.92 р. № 9-92 призупинив право передавати в оренду окреме індивідуально визначене майно, крім нежилих приміщень.

Нова редакція Закону України «Про оренду державного майна» від 14.03.95 р. встановила, що державні підприємства мають право передавати в оренду індивідуально визначене майно, а з дозволу Фонду державного майна — також цілісні майнові комплекси, їх структурні підрозділи та нерухоме майно (ст. 5 Закону). Фондом державного майна було прийнято два нормативні акти, які регулювали порядок видачі дозволу на оренду. На сьогодні чинним є Порядок надання Фондом державного майна України, його регіональними відділеннями та представництвами дозволів державним підприємствам на передачу в оренду цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, затверджений спільним наказом Фонду державного майна, Міністерства фінансів, Міністерства економіки від 04.05.2000 р. № 935/95/31.

Обмежувалися не лише права на передавання в оренду, а й використання орендної плати. Постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.95 р. № 786 було затверджено Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна. Відповідно до пункту 17 Методики, за окреме індивідуально визначене майно орендну плату отримувало підприємство, і вона мала спрямовуватися на розвиток виробництва та поповнення обігових коштів.

Проте постановою Кабінету Міністрів України від 19.01.2000 р. № 75 до пункту 17 було внесено зміни, згідно з якими з орендної плати за цілісний майновий комплекс структурного підрозділу та нерухоме майно 70 відсотків спрямовувалося підприємству, а 30 відсотків — до державного бюджету. Втім, були й переваги: відповідно до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 р. № 1172, стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним майном здійснюється у безспірному порядку.

Ще складніше вирішувалося питання щодо визначення прав державного підприємства на розпорядження майном. Як зазначалося вище, стаття 10 Закону «Про підприємства в Україні» обмежила ці права, встановивши, що порядок відчуження засобів виробництва визначає Фонд державного майна. Наказом Голови Фонду від 02.12.92 р. № 530 було затверджено Положення про порядок відчуження засобів виробництва. Наказом Фонду від 07.08.95 р. № 1020 було затверджено нове Положення про порядок відчуження засобів виробництва.

Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затверджене наказом Фонду державного майна від 30.07.99 р. № 1477, внесло такі зміни:

• дозвіл на відчуження потрібно було отримувати вже на матеріальні цінності, які відносять до основних засобів, без обмеження їх вартості;

• дія Положення не поширювалася на майно, яке було або могло бути об'єктом приватизації;

• дозвіл надавався центральним або місцевим органом виконавчої влади, уповноваженим здійснювати функції управління державним майном, за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями;

• підприємства зобов'язані письмово повідомити органи управління майном та Фонд державного майна про використання коштів, отриманих від відчуження, протягом 30 днів з моменту реалізації;

• продаж майна здійснюється відповідно до Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 22.09.2000 р. № 1976.

Спірним досі є питання про застосування до відчуження індивідуально визначеного майна законодавства про приватизацію, оскільки відповідно до статті 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 06.03.92 р. об'єктом приватизації є індивідуально визначене майно. Навіть Державна програма приватизації на 2000-2002 роки, затверджена Законом України від 18.05.2000 р., встановила, що об'єктами приватизації групи «А» є окреме індивідуально визначене майно (в тому числі таке, що не увійшло до статутних фондів ВАТ, будівлі, споруди та нежилі приміщення, майно ліквідованих підприємств). Тому досить проблематично визначити, у якому випадку майно підлягає приватизації, а коли необхідно отримувати дозвіл на його відчуження.

Обмежено права державних підприємств і на передавання майна в заставу. Закон України «Про заставу» від 02.10.92 р. встановлював однакові права для всіх підприємств. Проте 25.02.94 р. було внесено зміни, згідно з якими державне підприємство самостійно здійснює заставу майна, за винятком цілісного майнового комплексу, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу органу, уповноваженого управляти державним майном. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства, не менш як 50 відсотків акцій якого перебувають у державній власності, здійснюється за рішенням суду або арбітражного суду (зміни від 21.10.97 р.).

Для державних підприємств обов'язковими є державні замовлення на поставку продукції, якщо їх виконання не спричиняє збитків (ст. 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22.12.95 р.), а також оборонне замовлення (ст. 3 Закону України «Про державне оборонне замовлення» від 03.03.99 р.).

Однією з важливих умов діяльності будь-якого підприємства є його статут. Типовий статут державного підприємства було затверджено спільним наказом Міністерства економіки, Міністерства праці, Міністерства фінансів, Фонду державного майна і зареєстровано у Міністерстві юстиції 10.05.93 р. за № 43. Проте ця типова форма на сьогодні застосовуватися не може, оскільки суперечить законодавчим актам. Наведемо кілька прикладів. Згідно з пунктом 4.4 Типового статуту, відчуження засобів виробництва здійснюється за погодженням з органом управління майном, а одержані кошти спрямовуються виключно на інвестиції. Це суперечить Положенню про порядок відчуження основних засобів, оскільки пункт 4 цього Положення визначає, що відчуження провадиться з дозволу центрального органу виконавчої влади і за погодженням з Фондом державного майна.

Пункт 4.5 Типового статуту встановлює, що підприємство має право здавати в оренду устаткування, транспортні засоби, інвентар та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Це суперечить статті 5 Закону «Про оренду державного та комунального майна», оскільки підприємство має право здавати майно в оренду тільки з дозволу Фонду державного майна.

2. Правові засади функціонування підприємств в Україні

2.1. Загальна характеристика правового середовища функціонування підприємства

Створення та функціонування підприємств в Україні регулюється господарським, податковим, інвестиційним, митним, валютним та іншими законодавствами, що регламентують окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств (рис. 1).

Господарське законодавство регулює правові, економічні та соціальні принципи здійснення підприємницької діяльності на території України. Воно встановлює гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки; визначає види та організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації; організаційний механізм здійснення підприємницької діяльності; встановлює державний контроль у сфері ліцензування та відповідальність суб'єктів господарювання за порушення законодавства (Закони України «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та інші). З 1 січня 2004 року набуває чинності Господарський кодекс України, у зв'язку з чим втрачають силу Закони України «Про підприємства в Україні» та «Про підприємництво».

Податкове законодавство визначає чинну в країні податкову систему, тобто сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів різних рівнів та державних цільових фондів; встановлює об'єкти оподаткування та методики їх визначення, джерела сплати податків; регулює розміри ставок податків; визначає терміни сплати та порядок надання податкових пільг; регламентує застосування штрафних санкцій за порушення податкового законодавства (Закони України «Про систему оподаткування», «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про податок на додану вартість», «Про плату за землю» та інші).

Інвестиційне законодавство регулює інвестиційні процеси в країні, надає державні гарантії вітчизняним та іноземним інвесторам, визначає засади функціонування біржового та позабіржового ринків цінних паперів, встановлює правила здійснення операцій з цінними паперами та забезпечує контроль за діяльністю емітентів, інвесторів та професійних учасників фондового ринку (Закони України «Про інвестиційну діяльність», «Про цінні папери та фондову біржу», «Про державне регулювання ринку цінних паперів», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та інші).

Митне законодавство регулює порядок здійснення операцій з експорту та імпорту сировини, продукції, послуг; визначає ставки мит на ввезення (вивезення) товарів, встановлює пільгові ставки на певні групи товарів, регламентує процедуру перетинання кордону та оформлення вантажів, забезпечує контроль за сплатою мит і митних зборів (Митний кодекс України, Закон України «Про єдиний митний тариф» та інші).

Валютне законодавство регламентує порядок здійснення операцій з іноземною валютою, процедуру видачі Національним банком України дозволу комерційним банкам на здійснення таких операцій, відкриття валютних рахунків суб'єктами господарської діяльності (Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та інші).

Таким чином, правове середовище функціонування підприємства є достатньо складним. Ступінь впливу його елементів визначається, насамперед, організаційно-правовою формою підприємства, галузевою належністю, видами діяльності, залежністю від іноземних постачальників або споживачів, обсягом товарообігу тощо.

Підприємство є самостійним суб'єктом господарювання, що діє відповідно до засновницьких документів, має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою отримання прибутку або доходу. Воно виступає від власного імені, має завершену систему обліку та самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, круглу печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. За своїми зобов'язаннями підприємство несе повну відповідальність усім своїм майном [1, 21].

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про їх розміщення з відповідними органами місцевого самоврядування. Такі підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

Основою діяльності підприємств, які створюються з метою отримання прибутку, є підприємництво.

Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку [1, 20].

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

• вільного вибору видів діяльності;
• залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна та грошових коштів юридичних осіб та громадян;
• самостійного формування програми діяльності, вибору постачальників та споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до чинного законодавства;
• вільного найму працівників;
• залучення та використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, користування якими не обмежене або не заборонене чинним законодавством;
• вільного розпоряджання прибутком, що залишається після сплати платежів, встановлених законодавством.

Певні види діяльності підприємства можуть виконувати лише на підставі отриманої ліцензії — дозволу, який надається на певний термін державними органами на здійснення окремих видів суспільно корисної діяльності, у тому числі зовнішньоекономічної. Перелік таких видів діяльності визначений Законом України «Про порядок ліцензування окремих видів господарської діяльності». До видів діяльності, на здійснення яких необхідна ліцензія, належать [4]:

• пошук (розвідка) корисних копалин;
• транспортування нафти, нафтопродуктів, газу трубопроводом та їх розподіл;
• операції з наркотичними та психотропними речовинами;
• медична практика;
• ветеринарна практика;
• організація й утримання тоталізаторів, гральних закладів, випуск та проведення лотерей;
• діяльність у галузі будівництва;
• надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним, річковим, морським, автомобільним, залізничним транспортом;
• операції з кольоровими та чорними металами;
• надання освітянських послуг;
• надання послуг радіо- та телезв'язку;
• туристична діяльність;
• професійна діяльність на ринку цінних паперів та інші види діяльності.

2.2. Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підприємств в Україні

Створення та порядок реєстрації підприємства визначаються Законом України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями). З 1 січня 2004 року створення та порядок реєстрації підприємств здійснюватиметься згідно з Господарським кодексом України [1].

Будь-яке підприємство може бути створене:

1) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу шляхом заснування нового підприємства;

2) шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого підприємства з додержанням вимог законодавства;

3) шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації. Державна реєстрація підприємств здійснюється відповідно до Закону України «Про підприємництво» та Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності (затвердженого Постановою КМУ від 25.05.98 № 740), а з 1 січня 2004 року — згідно з Господарським кодексом України.

Для державної реєстрації до державної адміністрації місцевої влади підприємством подаються документи згідно з переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, серед яких — заява та установчі документи. До установчих документів чинне законодавство відносить: статут — рішення власника про створення підприємства, якщо ж таких власників два і більше, таким рішенням виступає установчий договір. Для акціонерних товариств до складу установчих документів належить ще й протокол установчих зборів.

Установчі документи залежно від організаційно-правової форми підприємства відрізняються за складом і змістом.

Приватні підприємства створюються і діють лише на основі статуту, деякі види господарських товариств (акціонерні, товариства з обмеженою, додатковою відповідальністю) створюються і діють на підставі статуту та засновницького договору. Повні та командитні товариства створюються і діють виключно на основі засновницького договору.

Статут підприємства являє собою правовий акт, що регулює нарівні з нормами чинного законодавства правову основу його діяльності. У статуті визначаються: власник, найменування та місцезнаходження підприємства, мета і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного фонду (капіталу), порядок розподілу прибутків та збитків, органи управління, їх компетенція та порядок формування, умови реорганізації та ліквідації підприємства, інші положення, що не суперечать законодавству.

Засновницький договір являє собою цивільно-правовий акт, яким засновники юридично закріплюють свій намір створити підприємство з тією або іншою назвою. У засновницькому договорі обов'язково мають бути відомості про організаційно-правову форму, найменування та місцезнаходження майбутнього підприємства (юридична адреса), про розміри часток у статутному фонді (капіталі) кожного із засновників, положення про порядок внесення засновниками майна до статутного фонду. Крім того, встановлюється порядок розподілу прибутків та збитків, управління діяльністю підприємства, процедура вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності, а також порядок реорганізації та ліквідації. У договорі мають бути визначені найменування та реквізити засновників (а для громадян — паспортні дані, ідентифікаційний код і місце проживання). Засновницький договір має бути підписаний усіма засновниками товариства.

Державна реєстрація здійснюється за певну плату. Дані про державну реєстрацію підприємства повідомляються Міністерству економіки та Державному комітету статистики. Підприємству присвоюють ідентифікаційний код і заносять до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ).

Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться у випадках:

• прийняття відповідного рішення його власником;

• за рішенням суду або арбітражного суду згідно з вимогами антимонопольного законодавства;

• визнання підприємства банкрутом;

• невиконання вимог, встановлених чинним законодавством.

У разі злиття підприємств усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до підприємства, утвореного внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох підприємств до іншого до останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних підприємств.

У разі поділу підприємства всі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових підприємств, що утворені внаслідок цього поділу.

У разі перетворення одного підприємства в інше до новоутвореного підприємства переходять усі майнові права і обов'язки попереднього підприємства.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником або уповноваженим органом, а у випадку визнання підприємства банкрутом — судом або арбітражним судом [2, 21]. В обов'язки ліквідаційної комісії входить оцінка наявного майна підприємства, що ліквідується, розрахунок з кредиторами, а також складання та передача власнику чи уповноваженому органу ліквідаційного балансу підприємства.

Підприємство вважається ліквідованим або реорганізованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

2.3. Управління підприємством

Управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна й участі в управлінні трудового колективу [4, 24].

Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до чинного законодавства.

Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати.

Найм (призначення) керівника підприємства є правом власника (власників) майна підприємства і реалізується безпосередньо або через уповноважені ним органи.

Під час найму (призначення, обрання) керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, терміни найму, обов'язки та відповідальність керівника підприємства перед власником і трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (угодою, договором) та законодавством України.

Заступники керівника підприємства, керівники та спеціалісти підрозділів апарату управління та структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, дільниць та інших підрозділів), а також майстри і старші майстри призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом укладається колективний договір, умови якого не повинні суперечити чинному законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо останнє передбачено засновницькими документами підприємства.

На підприємствах з правом найму робочої сили в компетенції трудового колективу є:

• розгляд і затвердження проекту колективного договору;
• розгляд і вирішення, згідно зі статутом підприємства, питань самоврядування трудового колективу;
• визначення і затвердження переліку і порядку надання працівникам підприємства соціальних пільг;
• участь у матеріальному та моральному стимулюванні продуктивної праці, заохочення винахідницької та раціоналізаторської діяльності, порушення клопотання про представлення працівників до державних нагород.

Трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої ради народних депутатів у вартості майна становить більш як 50 %, має право:

• розглядати разом із засновниками зміни і доповнення до статуту підприємства;
• разом із засновником підприємства визначати умови найму керівника;
• разом із власником вирішувати питання про вступ підприємства до об'єднання підприємств та вихід із нього тощо.

2.4. Формування та використання майна підприємства

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності (цінні папери, патенти, ліцензії, ноу-хау, програмне забезпечення тощо), вартість яких відображається в його самостійному балансі.

Відповідно до установчих документів підприємства та укладених ним угод згідно із законодавством України майно може належати підприємству на правах:

• власності, коли підприємство володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, у тому числі має право надавати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління; а повного господарського відання, коли підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником або уповноваженим ним органом, з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна (для державних підприємств);
• оперативного управління, коли підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником або уповноваженим ним органом для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах встановлених чинним законодавством, а також власником майна або уповноваженим ним органом;
• оперативного використання, коли підприємство використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання (оренди) майна.

Джерелами формування майна підприємства є:

• внески його засновників у вигляді грошових коштів та матеріальних цінностей;
• доходи, отримані від реалізації продукції, надання послуг, виконання робіт, а також від інших видів господарської діяльності;
• доходи від цінних паперів;
• кредити банків та інших кредиторів;
• капітальні вкладення і дотації з бюджетів різних рівнів;
• придбання майна іншого підприємства, організації;
• безкоштовні або благодійні внески, пожертви організацій, інших підприємств, громадян;
• інші джерела, не заборонені законодавством.

Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його засновницькими документами, продавати, передавати іншим підприємствам, організаціям та громадянам, обмінювати, здавати в оренду будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, що йому належать, а також списувати їх з балансу.

Підприємство має право на випуск власних цінних паперів і їх реалізацію юридичним особам і громадянам України та інших держав. Підприємство також має право на придбання цінних паперів юридичних осіб України та інших країн.

Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює за плату, а у випадках, передбачених чинним законодавством України, — на пільгових умовах.

Підприємство зобов'язане своєчасно здійснювати природоохоронні заходи, спрямовані на зниження та компенсацію негативного впливу його виробництва на природне середовище, здоров'я та власність людей. Фінансування таких заходів здійснюється за рахунок власних коштів або інших джерел (наприклад, спонсорської допомоги). У випадку банкрутства підприємства фінансування цих заходів здійснюється за рахунок коштів від продажу його майна, а якщо їх не вистачає — за рахунок бюджету відповідної місцевої Ради народних депутатів або держави.

2.5. Господарська, економічна та соціальна діяльність підприємства

Господарювання підприємства будь-якої галузі пов'язане зі здійсненням ним різноманітної діяльності. З метою визначення економічних результатів його функціонування всі види діяльності підприємства об'єднують у три великі групи: операційну, інвестиційну та фінансову діяльність.

До операційної діяльності підприємства відносять основну діяльність та інші операції, які не належать до фінансової або інвестиційної діяльності. Основна діяльність підприємства полягає у здійсненні операцій, пов'язаних з виробництвом та реалізацією продукції (робіт, послуг, товарів), які є головною метою створення підприємства. Здійснення основної діяльності пов'язане з необхідністю проведення маркетингових досліджень ринку, забезпечення постачанням сировини, матеріалів та інших ресурсів, потрібних для виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг), організації виробничого процесу, безпосереднім виготовленням продукції та її збутом тощо. До інших операцій підприємства, що не належать до фінансової або інвестиційної діяльності, можуть належати такі: надання іншим особам в оренду приміщень або засобів праці; уцінка або дооцінка вартості запасів товарно-матеріальних цінностей тощо.

До інвестиційної діяльності підприємства відносять сукупність операцій, пов'язаних з придбанням основних засобів, цілісних майнових комплексів, нематеріальних активів та інструментів фінансового ринку з метою отримання економічного або будь-якого іншого ефекту від володіння ними, а також операції, пов'язані з їх реалізацією.

До фінансової діяльності підприємства відносять сукупність операцій, які спричинюють зміни розміру та складу власного й позикового капіталу підприємства (наприклад, отримання та погашення підприємством позик, додатковий випуск акцій або, навпаки, викуп підприємством власних акцій, що знаходяться в обігу тощо).

Здійснення підприємством усіх видів діяльності регулюється чинним законодавством.

Підприємство (крім казенного) самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи свого розвитку, виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги, а також з необхідності забезпечення свого виробничого та соціального розвитку, підвищення своїх доходів.

Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.

Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) або через товарні біржі й інші посередницькі організації України та інших держав. Воно самостійно здійснює реалізацію своєї продукції, інших матеріальних цінностей на основі прямих угод (контрактів), державного замовлення, через товарні біржі, мережу власних торговельних підприємств.

Реалізує підприємство свою продукцію та майно за цінами і тарифами, що встановлюються ним самостійно або на договірній основі, а у передбачених законодавством випадках — за державними цінами і тарифами. На продукцію підприємств, що посідають монопольне становище на ринку товарів і в значній мірі визначають рівень цін в економіці та ступінь соціального захисту громадян, здійснюється державне регулювання цін відповідно до Закону України «Про ціни та ціноутворення».

Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність. Порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності регулюється відповідними законами України. Порядок використання виручки підприємства в іноземній валюті визначається валютним законодавством України [3].

Підприємство самостійно встановлює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно із законодавством. Мінімальний розмір заробітної плати працівників, які працюють за трудовим договором, встановлюється Кабінетом Міністрів України [8].

Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх підприємствах є прибуток (дохід). Порядок використання прибутку (доходу) визначає власник (власники) підприємства або уповноважений ним орган відповідно до засновницьких документів та чинного законодавства.

Державний вплив на напрями та обсяги використання прибутку (доходу) здійснюється через встановлення ставок податків, надання податкових пільг, зокрема для активізації інвестиційної діяльності підприємства, а також шляхом впровадження економічних санкцій відповідно до законодавства України [1, 34].

Підприємство користується банківським кредитом на комерційній договірній основі. Підприємство може також на договірній основі надавати банку право використовувати свої тимчасово вільні кошти за умови отримання певних процентів за користування ними.

Підприємство має право відкривати розрахункові (поточні) та інші рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором та згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. Повідомлення про відкриття або закриття своїх рахунків у банківських установах підприємство протягом трьох робочих днів зобов'язане надіслати податковому органу, на обліку якого воно стоїть.

Підприємства самостійно встановлюють черговість та напрями списання коштів зі своїх рахунків, яке здійснюється установами банків за дорученням підприємств, крім випадків, передбачених законами України [5].

Підприємство може поставляти свою продукцію, виконувати роботи або надавати послуги в кредит зі сплатою покупцями (споживачами) відсотків за користування цим кредитом. Для оформлення таких угод підприємство може застосовувати в господарському обороті векселі [6].

За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової та податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством України.

Підприємство здійснює первинний та бухгалтерський облік результатів своєї роботи. Організація та ведення бухгалтерського обліку, складання й подання фінансової та статистичної звітності до державних органів визначається відповідними законодавчо-нормативними актами України.

Підприємство зобов'язане забезпечувати безпеку виробництва, санітарно-гігієнічні норми і вимоги щодо захисту здоров'я його працівників, населення і споживачів продукції.

Питання соціального розвитку, в тому числі поліпшення умов праці, безпеки життя та здоров'я, вирішуються трудовим колективом за участю власника чи уповноваженого ним органу відповідно до статуту підприємства, колективного договору та чинного законодавства України.

Висновки

Отже, підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що основними недоліками правового регулювання створення та діяльності нормативних актів є їх велика кількість, постійна змінюваність, суперечність один одному. Основні зміни нормативних актів були пов'язані із зменшенням прав державного підприємства на розпорядження його майном (відчуження, оренди, застави), забороною бути засновником, учасником, акціонером господарських товариств або інших підприємств. Все це не може позитивно впливати на діяльність державних підприємств.

У зв'язку з цим потрібно було б давно прийняти Закон «Про державні підприємства», не зважаючи на те, що сьогодні у проекті нового Цивільного кодексу України і немає такого виду підприємства. Та, на жаль, прийняття нового ЦК також є досить великою проблемою, оскільки робота над ним, що триває вже понад 7 років, ще не завершена. Тому вважаємо, що було б доцільно прийняти Закон «Про державні підприємства», який би встановив основні засади створення та діяльності державних підприємств.

Стосовно якості законодавчої бази, що регулює бізнес в Україні, можна робити висновки, виходячи з кількості нормативних актів, які щорічно приймаються. У 2006 р. зростання кількості нормативних актів, що регулюють бізнес, тривало, кількість нормативних актів зросла.

Вочевидь така кількість нормативних актів не дає змогу всебічно їх оцінити навіть тим фахівцям, які беруть участь в їх розробці. Документи, що приймаються, часто суперечать один одному, не вирішуючи покладених на них завдань, та як наслідок — замінюються новими.

Отже, можна констатувати, що державна регуляторна політика, яка проводиться в Україні у сфері господарської діяльності, є недостатньо ефективною, а Закон, який визначає її основи і покликаний змінити ситуацію, не додержується.

Отже, часті зміни у законодавстві і низька якість нормативних актів, які уможливлюють різне трактування, перешкоджають розвитку підприємництва в Україні. У 2006 р. нестабільність законодавчої бази назвали проблемою 78% опитаних підприємств. Більше того, кожний четвертий респондент зазначив, що у 2006 р. ситуація погіршилась.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про підприємства в Україні»
2. Бойчик І. Економіка підприємств : Навчальний посібник/ І.М. Бойчик, . -К.: Атіка, 2002,2004. -478 с.
3. Бондар Н. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Наталія Бондар,. -К.: А.С.К., 2004. -399 с.
4. Варналій З. Економіко-правові проблеми розвитку підприємництва в Україні // Пріоритети. - 2003. - № 6. - C. 34-40
5. Вінник О. Правове становище залежного підприємства:проблеми вдосконалення законодавства // Предпринимательство, хозяйство и право. -1997. -№ 11. - С. 10-13
6. Гетьман О. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -487 с.
7. Грудницька С. Економіко-правові питання формування та діяльності підприємництва// Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 6. - C. 3-7.
8. Дяків Р. Підприємництво. Економіко-правові важелі підтримки та розвитку // Віче. - 2001. - № 9. - C. 56-64
9. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Анатолій Шегда, Тетяна Литвиненко, Марія Нахаба та ін., За ред. А.В.Шегди,; Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка. -3-тє вид., випр.. -К.: Знання-Прес, 2003. -335 с.
10. Мазур А. Нормативно-правові аспекти забезпечення управління регіональним розвитком // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 2. - C. 86-89
11. Макаровська Т. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Тетяна Макаровська, Наталія Бондар,; МАУП. -К.: МАУП, 2003. -298 с.
12. Маркіна І. Правове забезпечення організації управління в сучасних умовах // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 2. - C. 81-85
13. Паламарчук В. Підприємництво: необхідність економіко-правового регулювання // Право України. - 1997. - № 7. - C. 14-45
14. Семенов Г. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Григорій Семенов, Марина Панкова, Андрій Семенов,; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". -2-е вид., перероб. та доп. . -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -324 с.
15. Сідун В. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Вікторія Сідун, Юлія Пономарьова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. ун-т харчування і торгівлі. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -435 с.
16. Цигилик І. Підприємницька діяльність в аспекті економічної політики держави // Економіка. Фінанси. Право. - 2001. - № 1. - С.5-6
17. Шаповал В. М. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ За наук. і заг. ред. В. А. Ткаченка; Центр навчальної літератури, М-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т екон. і права. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -286 с.