Основні напрями західноєвропейської політичної думки ХІХ – ХХ ст.

Вступ

Французька революція кінця XVIII століття створила умови для утвердження капіталістичних відносин у Західній Європі. Подальший поступ цих відносин значно пришвидшився завдяки промисловому перевороту, що ознаменував перехід від мануфактурного виробництва до фабричного. У політичній сфері відбувалися глибокі трансформації: формувалися інститути конституціоналізму, запроваджувалися політичні свободи, ухвалювалися конституції. Центральним ідеологічним напрямом цього періоду стає лібералізм, який проголошує свободу найвищою цінністю, відстоює недоторканність особи та приватної власності, підтримує вільне підприємництво та виступає проти державного втручання в економіку.

Політичні доктрини, як правило, відображають інтереси конкретних соціальних груп. Протягом кількох століть сформувалися два головні напрями суспільно-політичної думки: лібералізм, що ставить в основу індивідуальну свободу, та комунізм, який акцентує соціальну рівність. Незважаючи на те, що ці вчення мають класовий характер, саме через їхнє протистояння та взаємний вплив відбувається поступове пізнання сутності держави, поглиблюються уявлення про свободу, рівність, справедливість, права людини та принципи взаємодії особи і влади. Аналіз історичних політичних концепцій часто допомагає знаходити відповіді на виклики, що постають перед сучасною політичною наукою.

1. Класичний лібералізм

До найвидатніших постатей ліберальної традиції Західної Європи XIX століття належать Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам та Дж. С. Мілль. Розглянемо їхні ключові політичні ідеї.

Французький мислитель Бенжамен Констан де Ребек (1767—1830) вважається засновником європейського лібералізму. Його основні погляди викладені у чотиритомній праці «Курс конституційної політики» (1816—1820).

Центральне місце у вченні Б. Констана займає ідея індивідуальної свободи. Він розмежовує свободу політичну та особисту. В античних державах, на його думку, існувала лише політична свобода, що передбачала безпосередню участь громадян у владі, тоді як їхнє приватне життя повністю контролювалося. Для сучасних йому європейських народів така політична свобода втратила колишнє значення. Свобода для них — це насамперед особиста незалежність від державної влади.

Перехід від свободи стародавніх до свободи нових народів Б. Констан пояснював зростанням розмірів держав, де голос окремого громадянина вже не є вирішальним, а також комерційним духом епохи, коли люди, позбавлені рабства, змушені працювати самі й не бажають втручання у свої справи. Особливу увагу він приділяв свободі совісті, друку та підприємницької діяльності.

Виходячи з такого розуміння свободи, Б. Констан вважав прийнятними лише ті форми правління, які гарантують індивідуальну свободу. Такими гарантіями він називав громадську думку, виражену через парламент, а також поділ і рівновагу влади. Політична свобода громадян реалізується через участь у виборах до законодавчого органу, що представляє громадську думку.

Виконавча влада, за Б. Констаном, належить уряду, який несе відповідальність перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, він обґрунтовував необхідність існування «нейтральної влади» в особі монарха, який узгоджує дії інших гілок влади та запобігає конфліктам між ними. Судова влада визнавалася ним самостійною. Така система поділу влади, на його думку, є запорукою свободи в суспільстві.

Ідеї індивідуальної свободи дотримувався й співвітчизник Констана Алексіс де Токвіль (1805—1859), історик і політичний діяч. Його головна праця — «Про демократію в Америці» (1835). У центрі його досліджень була демократія, яку він розумів не лише як форму правління, а й як суспільний лад, що ґрунтується на рівності та не знає станових поділів. Проте досягнення рівності, яку він трактував як рівність суспільного становища, не означає автоматичного встановлення свободи. Люди часто віддають перевагу рівності, що становить загрозу для демократії, яка можлива лише за умови поєднання рівності та свободи. Завдання полягає в тому, щоб досягти балансу між цими цінностями через відповідні політико-правові інститути [6, c. 56-57].

Порівнюючи політичний досвід Франції та США, А. Токвіль дійшов висновку, що головною перешкодою для свободи є надмірна централізація державної влади та всеохоплюючий контроль адміністрації над громадянами. Політична централізація, що виникла як засіб боротьби з феодальними привілеями, поєднуючись з адміністративною централізацією та бюрократизацією, перетворює державу на душителя свободи. Для утвердження демократії необхідні представницьке правління, поділ влади, місцеве самоврядування, свобода друку та совісті, незалежний суд і суд присяжних.

Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав індивідуалізм, породжений рівністю. Він ізолює людей, замикає їх у приватному житті та створює ґрунт для деспотизму. Протидією цьому може бути надання громадянам можливостей для спільної участі в політичному житті. Лише в єдності рівність і свобода забезпечують справжню демократію та гідне людське існування.

Окрім ідей індивідуальної свободи та недоторканності приватної власності, важливе місце в лібералізмі посідає переконання, що вчинками індивіда керує раціональний розрахунок на отримання особистої вигоди. Найповніше це вчення, назване «утилітаризмом» (від лат. utilitas — користь), обґрунтував англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832).

У працях «Фрагменти про владу» (1776), «Принципи законодавства» (1789) та інших І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності полягає в отриманні задоволення та уникненні страждань. Критерієм оцінки явищ є їхня корисність, тобто здатність слугувати засобом для досягнення мети. Метою людства є максимізація загальної користі через гармонізацію індивідуальних та суспільних інтересів. На відміну від інших лібералів, у центрі уваги І. Бентама були не свобода, а інтереси та безпека особи. Він вважав, що свобода межує зі свавіллям, тому індивід має дбати про власне благополуччя, а не покладатися на природні права.

І. Бентам заперечував концепцію природних прав, вважаючи їх анархічними через невизначеність змісту. Він також не сприймав теорію договірного походження держави, стверджуючи, що держави виникали через насильство та утверджувалися звичкою. Реальним правом він визнавав лише те, що встановлене державою. Критерієм оцінки права є користь, а його метою — найбільше щастя для найбільшої кількості людей.

Погляди І. Бентама на форму правління еволюціонували. Спочатку він підтримував конституційну монархію, але згодом перейшов на демократичні позиції та критикував монархію і спадкову аристократію. Він обстоював республіканський устрій з поділом влади, проте виступав проти їхньої повної незалежності. Законодавча влада, на його думку, має належати однопалатному парламенту, що обирається щорічно на основі загального, рівного та таємного голосування. Виконавча влада повинна підпорядковуватися парламенту та бути відповідальною перед ним. Ці ідеї мали значний вплив на розвиток політичної науки [9, c. 122-124].

2. Критично-утопічний соціалізм

Паралельно з лібералізмом, як його альтернатива, у Західній Європі розвивалися соціалістичні вчення. У першій половині XIX століття їхніми найвідомішими представниками були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен. Вони були свідками вже розвиненого капіталізму з його соціальними суперечностями. Стало очевидним, що Французька революція, яка проголосила гасла свободи, рівності та братерства, не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність між революційними гаслами та реальними результатами стала основою для критики капіталізму цими мислителями, що й дало назву їхньому вченню. На противагу капіталізму вони розробляли проекти суспільства, вільного від експлуатації та гноблення.

Французький соціолог Клод Анрі де Рувруа (Сен-Сімон) (1760—1825) відомий визнанням закономірностей суспільного розвитку та вірою в прогрес людства. У працях «Листи женевського мешканця до сучасників» (1802), «Про реорганізацію європейського суспільства» (1814), «Про індустріальну систему» (1821) він доводив, що суспільство розвивається по висхідній лінії. Він поділяв тогочасне суспільство на «непродуктивні класи» (феодали, юристи, військові, рантьє) та «промисловий клас» (промисловці, торговці, банкіри, селяни, робітники, вчені). Цей поділ буде подолано в процесі розвитку. Суспільство проходить три стадії: теологічну, метафізичну та позитивну. На першій стадії панують релігійні уявлення, на другій — абстрактні філософські ідеї, на третій — позитивна наука, де сформується справедлива суспільно-промислова система, що забезпечить «найбільші вигоди для найбільшої кількості людей» [2, c. 84-86].

Рушієм суспільного розвитку А. Сен-Сімон вважав прогрес знань, науки та виробництва. Якщо на перших стадіях панували священики та феодали, а потім юристи та філософи, то на третій пануватимуть вчені та промисловці. Нова держава, керована ними, має мінімізувати непродуктивні витрати та зосередити ресурси на забезпеченні роботою всіх здорових людей та поширенні позитивних знань.

А. Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетворень. Він пропонував розпочати з часткових реформ: усунення спадкової знаті, викупу землі у власників, які її не обробляли, полегшення становища селян. Потім необхідно передати владу талановитим представникам «промислового класу».

Промислова система, на думку А. Сен-Сімона, не вимагатиме усуспільнення власності чи руйнування державних структур. Збережуться монарх, уряд, представницькі установи, але реальна влада зосередиться в Раді промисловців. Суспільство перетвориться на єдину централізовано керовану асоціацію, яка житиме за планом комбінованої виробничої діяльності. Планова координація та дисципліна забезпечать ефективне застосування обов'язкової праці на благо суспільства.

Ці чинники зроблять зайвим забезпечення свободи та особистих прав як цілей суспільної організації. А. Сен-Сімон скептично ставився до ліберальної ідеї індивідуальної свободи. Істинна свобода, на його думку, полягає у розвитку здібностей, корисних асоціації. У промисловій системі відпаде потреба в багатьох політичних інститутах. Політика зведеться до адміністрування — управління речами та виробничими процесами. Держава перетвориться зі знаряддя управління людьми на знаряддя управління речами. Політику А. Сен-Сімон визначав як «науку про виробництво» [8, c. 151-153].

Найсильнішою стороною вчення французького утопіста Франсуа Марі Шарля Фур'є (1772—1837) є критика капіталістичного суспільства. Він викривав анархію виробництва, безробіття, конкуренцію, дух наживи, гноблення бідноти та паразитизм рантьє. Він показував, що розвиток промисловості веде не до добробуту, а до злиденності трудящих. Сучасну державу він вважав захисником багатих проти бідних. Демократія в буржуазному суспільстві, на його думку, фальшива, а політичні права ілюзорні без права на працю.

Критикуючи капіталізм як «тиранію індивідуальної власності над масою», Ш. Фур'є у працях «Трактат про асоціацію» (1822), «Новий господарський соціетарний світ» (1829) протиставляє йому проект суспільного устрою, основою якого є фаланги — виробничо-споживчі товариства, що об'єднують близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій. Фаланги збережуть приватну власність та майнову нерівність.

Як і А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є заперечував революційні методи. Він вірив, що перетворення суспільства відбудеться шляхом реформ, які здійснять великі державні діячі, переконавшись у перевагах його системи.

Третій представник критично-утопічного соціалізму — англієць Роберт Оуен (1771—1858), який творив у період промислової революції в Англії та загострення класових суперечностей.

Центральним у поглядах Р. Оуена є вчення про характер людини. Він вважав, що характер є продуктом навколишнього середовища. Критикуючи капіталізм за експлуатацію, безробіття та злиденність, Р. Оуен доводив, що саме ці чинники породжують невігластво, аморалізм та дух наживи.

Щоб змінити характер людей, необхідно створити нові, справедливі умови існування. Головну причину соціальних бід він вбачав у приватній власності. Тому існуючий лад має бути замінений новим, заснованим на суспільній власності. Р. Оуен розробив проект суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна, де поєднуються колективна промислова та сільськогосподарська праця. Члени комуни мають рівні права та обов'язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Самоврядні комуни об'єднуються у федерації. Центральна влада як орган насильства з часом стане зайвою.

Р. Оуен намагався втілити свій проект у життя, заснувавши комуністичні колонії в Англії та США. Як управитель фабрики у Нью-Ленарку він створив сприятливі умови для праці робітників. Заперечуючи насильницьку революцію, він вважав єдиним засобом переходу до нового ладу силу переконання, тому звертався зі своїми проектами до європейських монархів та американського президента [5, c. 164-167].

3. Марксизм

На відміну від соціалістів-утопістів, які заперечували класовий характер своїх учень, німецькі мислителі Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895) відкрито заявили про захист інтересів робітничого класу. Вони поставили за мету знайти шляхи звільнення трудящих від експлуатації.

Марксизм виник у 40-х роках XIX століття. Ф. Енгельс зазначав, що соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом відкриттям К. Маркса: матеріалістичному розумінню історії та теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття та вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття — це сукупність матеріальних процесів, які існують незалежно від волі людей, а свідомість є їхнім відображенням.

За логікою матеріалістичного розуміння історії, корені політичних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах. Суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку та причиною соціальних революцій.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється через привласнення капіталістами неоплачуваної праці робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу та неминучість соціалістичної революції. Так була обґрунтована головна ідея марксизму — ідея всесвітньо-історичної ролі пролетаріату як могильника капіталізму [7, c. 69-70].

Ідею класової боротьби К. Маркс і Ф. Енгельс обґрунтували у «Маніфесті Комуністичної партії» (1848), написаному як програма «Союзу комуністів». Автори наголошували, що боротьба робітничого класу неминуче приводить до соціалістичної революції, в результаті якої встановлюється політичне панування робітничого класу, назване пізніше «диктатурою пролетаріату».

Вчення про державу посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що держава — це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Вона виникла в результаті появи приватної власності та поділу суспільства на класи. Держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну буржуазній, покликана покінчити з поділом суспільства на класи. Зі зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Критично ставлячись до буржуазної державності, К. Маркс у праці «Громадянська війна у Франції» подає Паризьку Комуну як приклад держави диктатури пролетаріату. Її заслуга полягає у виборності та змінюваності державних службовців, з'єднанні законодавчої та виконавчої влади в одному органі.

К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли увагу розробці принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони вважали, що новий лад ґрунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва та поступовому подоланні класових відмінностей [4, c. 187-188].

Послідовним марксистом у Росії був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870—1924). Він сприйняв ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату і розвивав їх стосовно нових умов. Через єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса та В. І. Леніна вони дістали назву «марксизм-ленінізм».

Діяльність В. І. Леніна припала на період переростання капіталізму в монополістичну стадію. Розвиток капіталізму в Росії він проаналізував у працях «Розвиток капіталізму в Росії» (1899) та «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (1916). У першій показано зростання капіталізму та пролетаризацію селянства, що створювало передумови для революції. У другій доводилося, що капіталізм переріс у монополістичний, і зроблено висновок, що імперіалізм є передднем соціалістичної революції.

Важливим був сформульований В. І. Леніним закон нерівномірності економічного і політичного розвитку капіталізму, на основі якого у працях «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма пролетарської революції» (1916) він зробив висновок про можливість перемоги революції спочатку в одній, окремо взятій, країні.

Країною, де визріли передумови соціалістичної революції, була Росія. Об'єктивними передумовами В. І. Ленін вважав революційну ситуацію, якій притаманні три ознаки: неможливість пануючих класів зберегти своє панування; загострення нужди пригноблених класів; значне підвищення активності мас. Суб'єктивний чинник — це здатність революційного класу на масові дії, що залежить від наявності власної революційної партії.

Розробці вчення про політичну партію В. І. Ленін приділяв першорядну увагу. Він створив учення про партію нового типу, на відміну від реформістських соціалістичних партій II Інтернаціоналу. Це вчення розвинуте в працях «Завдання російських соціал-демократів» (1897), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904).

Партія, за В. І. Леніним, — це передовий загін робітничого класу, вища форма його класової організації. Вона спрямовує діяльність на підготовку революції та завоювання влади. Революційність є основною ознакою партії нового типу. Партія може успішно діяти лише за умови озброєності революційною теорією та забезпечення ідейної й організаційної єдності. В. І. Ленін створив таку партію — РСДРП(б) — і керував нею під час революції та в перші роки будівництва соціалізму.

Дух класової боротьби пронизує вчення В. І. Леніна про державу, викладене у праці «Держава і революція» (1917). Як і К. Маркс, він вважав, що політика є «концентрованим виразом економіки», а держава — це «продукт і вияв непримиренності класових суперечностей», знаряддя класового панування.

Головним питанням будь-якої революції, за В. І. Леніним, є питання про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ленін, є владою, яка спирається на насильство і не пов'язана ніякими законами [1, c. 214-216].

4. Елітизм

Наприкінці XIX — на початку XX століття в політичній думці сформувався ще один напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління та ліберально-демократичних цінностей в умовах централізації та бюрократизації політичного життя. Однак, якщо марксизм вимагав насильницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Гаетано Моска (1858—1941) і Вільфредо Парето (1848—1923). Г. Моска виклав свої погляди у праці «Основи політичної науки» (1896), виданій англійською під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає меншість, монополізує владу та користується привілеями, тоді як другий, численніший, управляється першим.

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують консерватизм та силові методи правління. Друга — динамічна, її складають майстри обману та політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має переваги на певному етапі розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва. Еліта вироджується й за законом циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою невдоволених мас установлює своє панування. Маси від такої зміни нічого не виграють. Звідси В. Парето робив песимістичні висновки щодо революцій та демократії.

Близькими були погляди німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погоджуючись з Г. Москою, він виокремлював організаційні структури суспільства, які стимулюють елітарність. Він стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності та закономірно відтворює її.

Елітистський підхід був доповнений вивченням впливу заінтересованих груп (А. Бентлі), теорією бюрократії (М. Вебер), а згодом концепціями технократії та мерітократії (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл) [3, c. 116-117].

Висновки

Політична думка від свого зародження до становлення науки про політику пройшла довгий шлях, на якому політичні ідеї розвивалися під впливом об'єктивних чинників суспільного розвитку, насамперед соціально-економічних умов, характеру взаємовідносин класів та державно-правової системи.

Очевидно, що марксизм (марксизм-ленінізм) є альтернативою лібералізму. Він заперечує ідеї суспільного договору та природного права, відкидає принципи поділу влади та верховенства права. Якщо в лібералізмі центральною є ідея індивідуальної свободи, то в марксизмі — ідея соціальної рівності. Ці цінності є альтернативними явищами суспільного життя. Такі відмінності закономірні, оскільки лібералізм і марксизм виникли як ідеології різних суспільних класів — буржуазії та пролетаріату, інтереси яких протилежні. Допоки зберігатиметься поділ суспільства на класи, існуватимуть ліберальні й комуністичні ідеї.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія : Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. -5-є вид., перероб. і доп.. -К.: Знання , 2004. -645 с.

2. Обушний М. Політологія : Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. -К.: Довіра, 2004. -599 с.

3. Піча В. Політологія : Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник/ Володимир Піча, Наталія Хома, Казимир Левківський,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -174 с.

4. Політологія : Підручник для вищих закл. освіти/ За наук. ред. А. Колодій. -К.: Ельга-Н: Ніка-Центр, 2000. -582 с.

5. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації/ Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Здоров'я, 2004. -775 с.

6. Політологія : Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: ВД "Ін Юре", 2006. -519 с.

7. Рудакевич О. Політологія : (Навчально-методичний посібник)/ Олег Михайлович Рудакевич,; Олег Рудакевич. -Тернопіль: Астон, 2000. -172 с.

8. Холод В. Політологія : Навчальний посібник/ Володимир Холод,. -Суми: Університетська книга, 2001. -405 с.

9. Шляхтун П. Політологія : Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Ку-ценко. -К.: Либідь, 2002. -5