Основні напрямки в історії політичної думки (релігійно-міфологічний, юридичний, соціологічний)

Вступ

У період, що передував античності, політичні вчення формувалися переважно у державах Стародавнього Сходу. Їхній характер визначався релігійними та міфологічними уявленнями. Серед багатьох течій особливої ваги набули дві: конфуціанство та легізм. Конфуціанці наполягали на тому, що правитель має володіти особливими чеснотами та ставитися до підданих, як батько до дітей, тоді як легісти доводили, що управління державою має спиратися на закони та потужний централізований апарат чиновників.

Античні мислителі, на відміну від східних, зосередили увагу не на колективній моралі, а на індивідуальній свободі та громадянському обов'язку. Вони активно розробляли теоретичні питання сутності та форм держави, пошуку оптимального державного устрою, а також проблеми приватної власності й права. Найпомітніший внесок у цей процес зробили грецькі філософи Платон та Аристотель, а також римські діячі — історик Полібій і політик Цицерон.

У Середньовіччі панівними стали теологічні доктрини, згідно з якими існуючий порядок влади та підпорядкування має божественне походження. Вважалося, що лише церква може впливати на правителя, спрямовуючи його політику відповідно до принципів справедливості.

Просвітницько-раціоналістичний період ознаменувався звільненням політичної думки від релігійних та етичних догм. Філософи прагнули раціонально пояснити політичні явища. Ключовими здобутками цього часу стали вчення Н. Макіавеллі про політику, а також концепції державного суверенітету, природних прав, суспільної угоди, народного суверенітету, поділу влади, правової держави та громадянського суспільства. Саме тоді виникла й політична теорія марксизму.

1. Античний період розвитку політичної думки. Релігійно-міфологічний напрям

Політологія як самостійна наука виникла відносно нещодавно, проте політичні ідеї та теорії накопичувалися впродовж багатьох століть. Перші політичні вчення з'явилися разом із виникненням держав, і найраніше цей процес розпочався на Стародавньому Сході. Особливості цих течій полягали в тому, що вони:

• обґрунтовували божественне походження влади;
• ототожнювали державну владу з владою монарха (царя чи імператора);
• визнавали божественне втручання у державні справи та людську долю;
• проголошували верховенство етичних норм над політичними;
• мали переважно прикладний характер, зосереджуючись на питаннях управління, а не на структурі політичних інститутів.

У IV столітті до н.е. серед східних політичних учень особливо вирізнялися конфуціанство та легізм.

Конфуцій сприймав державу як велику родину, де влада імператора подібна до влади батька, а стосунки між правителем і підданими — це стосунки старших і молодших. Головною метою управління він вважав добробут народу. Правитель мав походити зі шляхетного роду, дбати про достаток людей, захищати їх та виховувати. Натомість народ зобов'язувався виявляти повагу до володаря та беззаперечно виконувати його накази.

Легісти, або законники, відкинули етичне та релігійне трактування політики. Вони стверджували, що державне управління має базуватися виключно на законах, виконання яких забезпечує централізований чиновницький апарат. При цьому, на їхню думку, закону повинен підкорятися народ, а не правителі, які самі створюють закони.

Античні політичні концепції мали зовсім інший характер порівняно зі східними. По-перше, вони виокремилися у самостійну галузь знань. По-друге, принцип індивідуальної свободи та громадянського обов'язку замінив східну колективну мораль. По-третє, активно розроблялися питання сутності та форм держави, а також ідеї приватної власності й права. Саме античні вчення стали фундаментом західної політичної традиції.

Найбільш вдалою вважається періодизація західної політичної думки, що поєднує логіко-теоретичний та історичний підходи.

Занепад греко-римської цивілізації та формування феодальних держав у середньовічній Європі, де панівне становище посідала християнська церква, суттєво змінили зміст політичної думки. Вона опинилася під значним впливом теології. Церковні догми виконували роль політичних аксіом і правових норм. Центральним принципом середньовічних доктрин був постулат «немає влади не від Бога». У XII–XIII століттях набула поширення доктрина «двох мечів», згідно з якою церква володіла обома мечами: один залишала собі, а інший вручала володарям для здійснення земних справ та виконання волі церкви.

З настанням Нового часу та зародженням капіталістичних відносин політична філософія почала звільнятися від теології, прагнучи раціонально пояснити природу політичних явищ. У межах просвітницько-раціоналістичного періоду сформувалися такі основні концепції: макіавеллізм, державний суверенітет, поділ влади, правова держава, громадянське суспільство та марксизм.

2. Просвітницько-раціоналістичний період розвитку політичної думки. Юридичний напрям

Марк Тулій Цицерон заклав підвалини юридичного розуміння держави. Він трактував її не лише як вияв спільного інтересу вільних членів, а передусім як узгоджене правом спілкування, «загальний правопорядок». Мислитель обґрунтував республіканський принцип (res publicus — справа суспільна), стверджуючи, що головна мета державної влади — безпека громадян та подолання взаємного страху.

Цицерон, як і Полібій, підтримував ідею змішаної форми держави, взірцем якої вважав Рим. У ній монархічний елемент втілювався у владі магістратів (консулів), аристократичний — у повноваженнях сенату, а демократичний — у владі народних зборів і трибунів. Управління державою, на думку Цицерона, — це поєднання науки й мистецтва, що потребує знань, чесності та практичних навичок. Мудрий діяч має передбачати перебіг подій, вчасно нейтралізувати загрози, а в критичні моменти бути готовим встановити порядок диктаторськими методами.

Нікколо Макіавеллі у праці «Володар» заклав основи світського розуміння політики та держави. Він прагнув відокремити політику від релігії та моралі. На його думку, сутність віровчення важлива не з погляду істинності, а з погляду суспільної користі. Філософ відстоював принцип «мета виправдовує засоби», допускаючи, що правитель заради слави й могутності держави може порушувати моральні норми. Однак він вважав аморальність виправданою лише у випадку смертельної небезпеки для вітчизни, а в інших ситуаціях володар має бути чесним і справедливим.

Ідеалом для Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте її встановленню, на його думку, мала передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократії та наведення порядку.

Основні принципи політики, сформульовані Макіавеллі, можна узагальнити так:

1. Для управління необхідно знати справжні причини вчинків людей, їхні бажання та інтереси.
2. У політиці слід завжди очікувати гіршого, а не сподіватися на ідеальне.
3. Влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це викликає ненависть.
4. Правитель має поєднувати якості лева (сила проти ворогів) і лисиці (хитрість проти пасток).
5. Для забезпечення ладу правитель повинен уміти тримати народ у страху.
6. Народ, обираючи посадовців, здатний зробити кращий вибір, ніж правитель.
7. Тиранія правителя страшніша за тиранію народу.

Жан Боден сформулював поняття суверенітету як ключової ознаки держави. Він розумів його як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами та підданими. Основними ознаками суверенітету, за Боденом, є:

1. Самостійність влади: зовнішня незалежність від інших держав і внутрішня незалежність від будь-кого всередині країни.
2. Постійність і безперервність влади (наприклад, у Франції це виявлялося у формулі «король помер, хай живе король»).
3. Незв'язаність законами, оскільки закони є розпорядженнями самої суверенної влади (хоча влада може бути зв'язана правом як виявом загальної справедливості).
4. Невідчужуваність і неподільність влади.

Суверенна влада, за Боденом, має право видавати закони, оголошувати війну та мир, призначати чиновників, здійснювати вищий суд, милувати, карбувати монету, встановлювати міри та ваги, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди розробили англійці Томас Гоббс і Джон Локк, а також француз Жан-Жак Руссо. Сутність цих концепцій полягала у визнанні того, що люди від народження мають право на життя, свободу, власність і безпеку, і ніхто не може на них зазіхати. Ці права існували у природному (додержавному) стані. Філософи по-різному описували цей стан: Гоббс — як «війну всіх проти всіх», Локк — як мирний, але з можливістю загроз, а Руссо — як найщасливіший період людства.

Відповідно до розуміння природного стану мислителі трактували суспільну угоду. Гоббс вважав, що люди повністю відмовляються від прав і підкоряються абсолютній владі (Левіафану), щоб позбутися страху за життя. Локк стверджував, що люди лише частково делегують права, обмежуючи владу та зберігаючи індивідуальні свободи. Руссо ж розглядав суспільну угоду як обман бідних багатими, тому пропонував таку угоду, за якої індивіди, передаючи права спільноті, забезпечують собі громадянські права та свободи.

Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, згідно з якою народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенітет народу невідчужуваний і неподільний. Тому Руссо критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх із японськими фокусниками, що розрізають дитину на частини, але вона залишається живою. Він протиставляв ідеї поділу влади ідею розмежування функцій державних органів.

Народний суверенітет реалізується через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Руссо був переконаний, що закони, ухвалені народом, будуть корисними для всіх. Як прихильник прямої демократії, він заперечував парламентаризм, оскільки парламент відображає інтереси окремих груп, а депутати не виражають колективну волю, а лише обговорюють закони.

Джон Локк і Шарль Монтеск'є розробили концепцію поділу влади. Локк виділяв законодавчу, виконавчу та федеративну владу (остання визначає відносини з іншими державами). Судову владу він не відокремлював від виконавчої. Монтеск'є, розвиваючи це вчення, виділив три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Принцип поділу влади передбачав, що різні органи володіють різними гілками влади, і кожна з них взаємно обмежує інші (механізм стримувань і противаг). Зосередження влади в одних руках, на думку Монтеск'є, неминуче призводить до загибелі свободи та зловживань.

Ідеї правової держави розвивали німецькі філософи Іммануїл Кант і Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Кант стверджував, що благо держави — у досконалому праві та максимальній відповідності устрою принципам права. Держава, за Кантом, — це об'єднання людей, підпорядкованих правовим законам. Її мета — не піклування про матеріальні інтереси, а правове забезпечення індивідуальної свободи.

Отже, ключовими компонентами концепції правової держави, розробленої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, є: ідея невідчужуваності природних прав людини, які мають бути узаконені державою та обмежувати її повноваження; необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; верховенство права над державою.

3. Розвиток політичної думки в руслі соціології та соціологічний напрямок

Теоретичні основи концепції громадянського суспільства заклав Гегель. Він характеризував його через систему потреб, правосуддя та корпорації, що ґрунтуються на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства — захист свободи та приватних інтересів громадян. Гегель розумів його як систему суспільних інститутів, що виступають посередниками між державою та індивідом і захищають інтереси особи та груп у рамках правових відносин.

Серйозним опонентом класичного лібералізму став марксизм. Концепція політики, розроблена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, містила такі положення:

1. Держава існувала не завжди. У первісному суспільстві її не було. Вона виникла внаслідок розподілу праці та привласнення засобів виробництва, що призвело до появи антагоністичних класів.
2. Держава — знаряддя панівного класу для підкорення пригноблених. Капіталістична держава — інструмент панування буржуазії над пролетаріатом. Маркс допускав періоди рівноваги між класами, коли держава набуває відносної незалежності.
3. Для утримання влади держава використовує три засоби: армію, поліцію та бюрократію (з рисами централізованості, ієрархічності, ритуальності); ідеологію, що приховує реальне гноблення.
4. Непримиренність класів призводить до класової боротьби — рушія історії.
5. Основна сила революції — пролетаріат, якому «нічого втрачати, крім кайданів». Виборюючи свободу для себе, він домагається свободи для всього суспільства.
6. Революційне насильство — необхідна умова переходу до нового ладу. Мирний шлях допускався лише якщо пролетаріат примушує буржуазію здатися.
7. Для революційного насильства пролетаріат встановлює свою диктатуру на перехідний період. Після зникнення класів держава відімре, і встановиться самоврядування.
8. Марксизм заперечував ліберальну демократію та парламентаризм як ілюзію народного представництва. «Буржуазна демократія» допускалася лише в межах, сприятливих для класової боротьби, а головною метою залишалася заміна її диктатурою пролетаріату та побудова комунізму.

Великий вплив на політичну думку мав позитивізм, що сформувався у 30-х роках XIX ст. і утвердився як домінуюча методологія наприкінці XIX — на початку XX ст. Його принципи розробили Огюст Конт, Герберт Спенсер та Еміль Дюркгейм.

Соціологічний позитивізм прагнув: перенести методи природничих наук на пізнання суспільства; звільнити соціологію від метафізичних та етичних проблем; відмовитися від психологічних пристрастей у дослідженні. Позитивісти займалися переважно соціологічними проблемами, торкаючись окремих питань теорії політики.

О. Конт, розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну, позитивістську), аналізував політичні відносини на кожній. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна та світська влада поєднувалися, панувала спадкова монархія. На метафізичній влада перейшла до філософів, виникло прагнення замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії на основі солідарності інтересів. Правили багаті патриції, спираючись на філософів-позитивістів. Конт, на відміну від просвітників, акцентував не на правах особи, а на обов'язку, порядку та прогресі.

Г. Спенсер відстоював концепцію поступового розвитку суспільства без революцій (які вважав соціальними патологіями) та його подібності до людського організму. Він розрізняв два типи суспільства: військове та індустріальне. У військовому панує деспотична влада, що відповідає жорстокій боротьбі за виживання. В індустріальному — мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація. Держава перетворюється на «добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів» і має менше втручатися в соціально-економічне життя.

Спенсер розумів прогрес як зростання гарантій участі громадянина у владі, тому критикував бюрократію, централізацію, мілітаризацію та європейський парламентаризм. У соціалізмі він вбачав загрозу появи нового рабовласницького суспільства.

Е. Дюркгейм, хоча й не займався політикою, заклав методологічні принципи позитивістської соціології:

1. Соціальні факти існують поза індивідом і впливають на нього примусово.
2. До соціальних фактів треба підходити як до речей, досліджувати їх як матеріальні об'єкти.
3. Потрібно відмовитися від природжених ідей та ідеологічних впливів.
4. Духовні явища є визначальними щодо економічних і політичних.
5. Суспільство функціонує на основі механічної солідарності (примітивні суспільства) та органічної (різноманітність інтересів і взаємозалежність).
6. Суспільство стає нестабільним в умовах аномії — відхилення від норм і цінностей.

Певний відхід від класичного позитивізму спостерігається у працях Макса Вебера. Його напрям називають соціологією розуміння, оскільки людські дії піддаються поясненню через соціальний смисл, вкладений у них. Відмінності веберівської соціології:

• соціальні факти розглядаються як цінності, через які суспільства виражають ставлення до світу, і зв'язок між ними не вкладається в поняття «закон»;
• наукові теорії про суспільство можуть бути лише імовірними;
• соціальні явища розглядаються через аналіз соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.

Вебер виділив три види легітимного панування: раціонально-легальне (підпорядкованість законам, професіоналізм влади), традиційне (віра у святість традицій, особиста відданість слуг панам) та харизматичне (віра у надзвичайний дар вождя, авторитарний стиль).

Політику Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл. Держава, за Вебером, — це спільність людей, яка в межах певної території володіє монополією на законне фізичне насильство.

Вебер також розробив концепцію сучасної бюрократії як ієрархічного, спеціально підготовленого апарату управління, позбавленого індивідуальності. Він вважав, що бюрократія є елементом не лише держави, а й усіх соціальних інститутів (партій, профспілок, церков), і її свавілля може бути обмежене владою вибраних вождів.

До політико-соціологічного етапу належать елітарні концепції Вільфредо Парето, Гаетано Моски та Роберта Міхельса. Вони виділяли творчу меншість — еліту, що здійснює управління, та масу, нездатну до творчої діяльності.

Парето обґрунтував закон циркуляції еліт. Спочатку владу захоплює еліта «левів» (сила), а на зміну їй приходить еліта «лисиць» (переконання). Циркуляція відбувається також по вертикалі: зверху вниз і знизу вгору. Вертикальна циркуляція настає, коли еліти стають гальмом розвитку, і їх усувають через революцію.

Моска сформулював концепцію політичного класу — правлячої меншості, що прагне узаконити своє панування. Поділ на еліту та масу характерний для будь-якого суспільства. Існують два типи еліти: аристократична (закрита, опирається змінам) та демократична (відкрита, допускає розширення рядів). Система еліти не завжди збігається з диктатурою чи демократією.

Міхельс сформулював «залізний закон олігархії»: правляча меншість існує у будь-якій організації та має владу над більшістю. Цей процес незворотний і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.

Висновки

Макіавеллі заклав розуміння політики, незалежної від релігії та моралі, обґрунтував необхідність диктаторської влади для переходу до республіки та розробив принципи політичного управління.

Боден сформулював поняття державного суверенітету як єдиної, неподільної, вільної від обмежень влади.

Концепції природних прав і суспільної угоди розробили Гоббс, Локк і Руссо. Їх суть: люди від природи мають право на життя, свободу, власність і безпеку, на які держава не повинна посягати. Укладаючи угоду, люди або повністю відмовляються від прав, або частково делегують їх владі.

Руссо заклав основи концепції народного суверенітету: народ — джерело і носій влади, який реалізує її через участь у законодавчому процесі.

Концепція поділу влади Локка та Монтеск'є передбачала поділ на законодавчу, виконавчу та судову гілки з механізмом стримувань і противаг.

Концепції правової держави та громадянського суспільства розробили Кант і Гегель. Суть правової держави — у відповідності праву, а не піклуванні про соціальні потреби. Громадянське суспільство — система інститутів, що захищають інтереси особи та груп у рамках права.

Марксизм розглядав державу як інструмент влади панівного класу, передбачав її відмирання в комуністичному суспільстві, заперечував парламентську демократію та відстоював революційне насильство і диктатуру пролетаріату.

Соціологічний напрям (позитивізм) заклали Конт, Дюркгейм і Спенсер. Вони розробили нову методологію дослідження суспільства, звільнену від метафізики та етики. Конт розкрив трансформацію форм держави залежно від етапів розвитку, а Спенсер обґрунтував органічну концепцію держави та механізм відносин між державою і людиною в руслі лібералізму.

Розуміюча соціологія Вебера розкрила природу політики, держави та бюрократії. Вебер розглядав політику як участь у здійсненні влади, а державу — як спільноту з монополією на законний примус. Він обґрунтував парадигму легітимності та розробив концепцію бюрократії як спеціалізованого апарату управління в умовах капіталістичної раціоналізації.

Список використаних джерел

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча, Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.