Основні концепції особистості як об’єкту управління

Вступ

Соціологія особистості — це наукова дисципліна, що досліджує індивіда як дієву особу та об'єкт соціальних взаємин, розглядаючи його крізь призму історичного поступу суспільства, системи цінностей та взаємодії з різними соціальними групами.

Термін «особистість» римляни перейняли від етрусків. Латинське слово «персона» спочатку позначало ритуальну маску, яку знімали з покійного та зберігали в домі його нащадків. Із цією маскою були пов'язані ім'я, права та привілеї, що успадковувалися. Згодом поняття стало означати театральну маску актора, а також використовувалося для позначення суспільної ролі видатних осіб, чия діяльність охоплювала політику, сільське господарство, творчість чи військову справу.

1. Поняття про особистість

Питання особистості є одним із ключових у психологічній науці. Про його складність свідчить той факт, що нині існує понад пів сотні визначень цього терміна. Це одна з фундаментальних проблем, що має велике теоретичне та практичне значення. Для того щоб моделювати особистість, діагностувати її стан та знаходити ефективні шляхи розвитку, необхідно розуміти її структуру та закономірності формування. Слово «особистість» має латинське походження (persona) і спочатку означало ритуальну маску, яку знімали з померлого у Стародавньому Римі. Вона символізувала ім'я та спадкові права. У вітчизняній науці значний внесок у вивчення особистості зробили представники школи Л. Виготського, а також такі вчені, як Г. Костюк, О. Леонтьєв, Л. Божович, А. Петровський, О. Асмолов. Серед зарубіжних дослідників варто відзначити Г. Айзенка, Р. Кеттела, Г. Олпорта. Кожна людина — це перш за все індивід, тобто біологічний організм, що існує автономно (від лат. individuum — неподільний). Коли йдеться про індивіда, маються на увазі природні якості, які дозволяють людині бути представником homo sapiens. Індивід — це поняття, що вказує на приналежність до людського роду. Основною рисою індивідуальних властивостей є їхня значна залежність від спадковості. Перехід від філогенезу до онтогенезу знаменує початок існування індивіда. Новонароджена дитина є лише індивідом. Проте вже в ранньому віці вона потрапляє в систему суспільних відносин, бере участь у спільній праці, спілкується з оточенням і поступово стає соціальною істотою, тобто особистістю.

Особистість — це людина, що діє в конкретних суспільно-історичних умовах, займає певне становище в соціумі та володіє свідомістю. В особистості ніби відображаються основні характеристики суспільства. Тому зрозуміти її можна лише в контексті конкретних соціальних умов, аналізуючи її діяльність, взаємини з іншими людьми, соціальний статус. Відповідаючи на питання, чи кожна людина є особистістю, слід зазначити: усі особистості є індивідами, але не кожен індивід стає особистістю. Ці поняття не тотожні. Не можна вважати особистістю немовля, людину з тяжкими психічними розладами. Сюди ж можна віднести й тих, хто в ранньому дитинстві опинився поза цивілізацією. У 1799 році на півдні Франції, в лісах Аверона, мисливці виявили хлопчика, який жив на самоті. Він був схожий на тварину: пересувався на чотирьох кінцівках, їв сиру їжу, кусався, не відчував болю від холоду чи гарячої води, не розмовляв і уникав контактів. Вчені п'ять років намагалися його соціалізувати. Віктор (так його назвали) навчився розпізнавати предмети, розуміти й вимовляти кілька слів, писати. Але подальший розвиток зупинився. Він прожив до 40 років без помітних змін. Цей та подібні випадки доводять: особистістю не народжуються, нею стають у процесі життя в суспільстві. Особистістю можна назвати людину, яка досягла певного рівня психічного та соціального розвитку, здатна ставити цілі й досягати їх, має власні погляди та моральні принципи. Людина залишається суспільною істотою навіть на самоті, оскільки використовує набуті знання, мову, згадує минуле та планує майбутнє. Однак дослідження показують, що навіть часткова ізоляція (в'язні, моряки, полярники, космонавти) негативно впливає на психіку. Однією з головних рис особистості є її індивідуальність. О. Леонтьєв у праці «Діяльність. Свідомість. Особистість» писав, що процес розвитку особистості завжди є глибоко індивідуальним і неповторним. Індивідуальність — це особистість у її своєрідності, з рисами, притаманними лише їй. Не існує двох людей з однаковим поєднанням психологічних особливостей.

Індивідуальність — це унікальне поєднання психологічних рис, що вирізняє людину серед інших. І. Мєчников в «Етюдах оптимізму» зазначав, що чим вище організована суспільна істота, тим яскравіше виражена її індивідуальність. Вона проявляється в темпераменті, характері, звичках, інтересах, особливостях сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, здібностях, почуттях, вольових якостях. Оригінальність інтелекту полягає у здатності бачити те, що не помічають інші, в умінні ставити та розв'язувати проблеми. Своєрідність почуттів може виявлятися в домінуванні одного з них або в емоційній рухливості. Вольові особливості — у силі волі, витримці, мужності. Індивідуальність дає більш повне уявлення про особистість і є постійним предметом дослідження в психології.

Підхід керівника до підлеглих із позицій трьох аспектів — людини, особистості та індивідуальності — дозволяє сформувати багатогранне уявлення про них, врахувати виробничі та особисті потреби. Таке бачення є основою для вибору методів роботи з людьми. Воно корисне й для самого керівника, оскільки сприяє самоаналізу, виявленню внутрішніх резервів, оцінці власних можливостей. Протягом десятиліть у нашій країні придушувалися прояви індивідуальності, насаджувався адаптивний тип особистості. Тих, хто не підкорявся, переслідували або знищували. Через яскраву індивідуальність загинуло багато людей, які становили загрозу адміністративно-бюрократичній системі. Демократичне суспільство, навпаки, прагне до формування яскравих особистостей. Воно є стійкішим, талановитішим і перспективнішим. Сила колективу — у різноманітності його членів. Якось філософа запитали, що важливіше — колектив чи особистість. Він відповів: «Звісно, колектив, але якщо він складається з яскравих особистостей, бо сума одиниць завжди більша за одиницю, а сума нулів завжди дорівнює нулю».

2. Концепції особистості як об'єкту управління

У сучасному світі соціологія особистості вивчає два взаємопов'язані напрями: соціальну сутність людини та закономірності її становлення і змін. Перший напрям — онтологічний, другий — гносеологічний. Предмет соціології особистості інтегрує знання з різних наук про людину та суспільство (антропологія, медицина, психологія, етика, педагогіка, генетика), а також досягнення літератури, мистецтва, релігії.

Існують широкий та вузький погляди на предмет соціології особистості, що впливає на визначення об'єктів вивчення. Світова соціологія особистості, маючи давню історію, розглядає проблеми людського буття, загальні риси людини в групах, колективах, державах, специфіку різних видів діяльності, а також особливості становлення. Об'єкти соціології особистості вивчаються на чотирьох рівнях: універсальному, загальному, особливому та окремому. До актуальних завдань належать дослідження формування світогляду, свідомої та підсвідомої діяльності, механізмів мотивації, методів виховання та управління, впливу ролей, цілей, віри та цінностей на життя людини.

Соціологія особистості виконує світоглядну, пізнавальну, управлінську, виховну, педагогічну, дослідницьку, культурно-освітню, інформаційну та інші функції, що охоплюють усі сфери життя людини. Сюди ж належать ідеологічна та політична функції, які за радянських часів набули негативного значення, коли особистість зводилася до суб'єкта класової боротьби. Багато наукових праць того періоду мали деформоване уявлення про функції соціології особистості, а сфера стосунків обмежувалася колективістськими трудовими відносинами.

Проблема особистості є актуальною ще з часів Демокріта, який порівнював людину з «мікрокосмом». Розуміння її сутності — одне з найскладніших питань сучасності. Уявлення про особистість є показником теоретичної зрілості дослідника та його професійної компетентності, адже від цього залежить гнучкість поглядів і дій.

У процесі розвитку пізнання були спроби як розширити, так і звузити уявлення про людину. Античні філософи наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи космічну субстанцію з розумом. Платон розглядав людину як поєднання душі й тіла, де душа належить світу ідей. Аристотель, навпаки, стверджував їх взаємозалежність. Плотін розвинув ідею Платона про «світову душу», яка єдина за сутністю, але розпадається на індивідуальні душі.

Пізньоантична містика зводила людину до вчення про Першолюдину як богоподібну істоту. Цінність людини зростала порівняно з космосом. Біблійне переосмислення стосунків Бога і людини призвело до підкорення волі людини волі Бога та протиставлення тіла душі.

Цей штучний розрив тіла і душі позначився на обмеженості теорій, призвів до використання людини як інструмента. Бенджамін Франклін (1706-1790) визначив людину як «тварину, що виробляє засоби» (a tool making animal).

Епоха Відродження запропонувала нове бачення людини як живої цілісності (П. Мірандола, Дж. Бруно, М. Фічіно, М. Кузанський). Проте вчення Р. Декарта про дві субстанції — мислячу та протяжну — швидко витіснило ці уявлення. Тлумачення мислення як єдиного доказу існування (cogito ergo sum) призвело до розуміння тіла як машини, а душі — як свідомості. Це породило «психофізичну проблему», яка згодом трансформувалася у «біосоціальну проблему».

У нові часи концепції особистості розробляли І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, А. Бергсон, Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, У. Штерн, Т. Рібо, К. Ясперс, О. Лазурський, Л. Виготський, В. Бехтєрєв, З. Фрейд, А. Адлер, К.-Г. Юнг, Е. Фромм. Незважаючи на це, поняття «особистість» залишається одним із найменш точно визначених, хоча існує понад п'ятдесят визначень. Розуміння особистості залежить від наукової спеціалізації дослідника. Багато психологів вважають, що пріоритет у її пізнанні належить психології. Залежно від орієнтації вчених, поняття «особистість» розкривається у трьох аспектах:

1. Як цілісність, єдність окремих ідей, почуттів, потягів, цілей, мотивів, вольових актів, установок.
2. Як утворення, що зумовлює реакцію на зовнішні подразники, забезпечуючи адаптацію та виживання.
3. Як щось унікальне, неповторне, найцінніше в природі та соціальному бутті.

Визнаючи цінність особистості, більшість дослідників акцентує увагу на її соціальній сутності та взаємозв'язку із суспільним устроєм. Однак такий підхід може призвести до розчинення унікального духовного складу людини в соціальних утвореннях.

Сучасна наука, подолавши вузькоспеціальний підхід, розглядає особистість у взаємозв'язку із соціумом як цілим, де особистість є не менш цілим і неподільним.

Суперечності у поглядах на сутність особистості зумовлені ототожненням різних аспектів пізнання. Важливо розмежовувати онтологічний та гносеологічний аспекти, а також структурні рівні організації особистості.

Онтологічний аспект відповідає на питання, що відрізняє особистість від інших об'єктів. Соціологічний підхід потребує визначення понять «індивід», «індивідуальність», «особа», «людина». Найзагальнішим є поняття «людина», що відображає уявлення про людство на планетарному рівні. Сучасна людина відрізняється від неандертальців і кроманьйонців, але водночас люди різняться за місцем проживання, укладом, кольором шкіри, освіченістю. Людина не може зупинити процеси власного становлення. Саме людина є невід'ємним елементом будь-якої соціальної клітини, що забезпечує відтворення людства як цілісності.

Поняття «індивід» допомагає зрозуміти ознаки, за якими людина відрізняється від інших живих істот. На соціальному рівні поняття «людина» конкретизується через уявлення про конкретну людину — індивіда певного зросту, статі, віку, освіти.

Поняття «індивідуальність» деталізує соціальні ознаки окремого індивіда, відображаючи особливості соціально-побутових, економічних, правових, етнічних ознак. Індивідуальність виявляється через рівень здібностей, здатність освоювати світ. У професійній діяльності вона проявляється у виборі спеціальності, у пізнанні — у схильності до точних чи гуманітарних наук.

Кожна людина індивідуальна за сукупністю морфогенетичних, психофізіологічних ознак. Риси характеру, темпераменту, пам'яті залежно від соціального середовища розвиваються по-різному. Якщо в середні віки людей із феноменальними здібностями спалювали, то нині до екстрасенсів, гіпнотизерів, пророків ставляться більш розважливо.

Суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо соціальних структур — груп, колективів, організацій, партій. Поняття «особа» розкриває соціальну роль верств населення. Реалізація індивідуальних якостей у системі соціальних зв'язків відображає місце людини серед інших, її погляди, ставлення до себе. Цей стан характеризує соціальний статус.

Сутність людини у широкому контексті відображає поняття «особистість», у якому сконцентровані риси єдності та протиріч між «мікрокосмом» особи та потенційними можливостями індивідуальностей. Поняття особистості — це барометр соціальної зрілості суспільства, де людина може реалізовувати себе повно чи обмежено, вільно чи підневільно.

Безвідносного поняття «особистість» не існує, оскільки сутність людини завжди пов'язана з рівнем розвитку суспільства, характером виробничих процесів, політичним устроєм, ставленням до культурних цінностей. Особистість бере участь у житті як окремих клітин суспільства (сім'я, колективи, партії), так і соціального універсуму загалом, оскільки наслідки її діяльності позначаються на глобальних процесах.

Загальні уявлення про світогляд, статус, соціальну роль особистості потребують розкриття гносеологічних аспектів. Гносеологічний підхід дозволяє розглядати особистість як соціального суб'єкта на різних етапах становлення. Життєвий шлях особистості поділяється на відрізки, що коригуються з віком: дитинство, юність, зрілість, старість. Детальніше: немовля, дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, похилий вік, старість.

Світосприйняття дитини суттєво відрізняється від бачення світу зрілою людиною. Цінності та поведінка залежать від об'єктивних чинників: вояк чи робітник інакше оцінюватимуть явище, ніж проповідник чи науковець, і відповідно діятимуть.

Висновки

Єдність у людині різних ознак і суперечливих складових потребує розуміння того, що особистість одночасно є і ціле, і частина цілого, носієм прогресивних рис і відживаючих тенденцій. Одна й та сама людина може бути доброю, розумною, кваліфікованим працівником, але водночас противником нових технологій, жорстокою до батьків, носієм злих намірів.

Спроби розкрити механізми формування особистості обмежувалися уявленнями про ролі, які людина виконує залежно від обставин, віку, освіти. Рольовий підхід допомагає зрозуміти багатогранність особистості, але його недостатньо для розуміння всього розмаїття соціальних засобів і чинників, пов'язаних із принципами структурної будови.

Список використаних джерел

1. Курс практической психологи. - Центр нравств. воспитания "Фонд" и др. - Ижевск: Изд-во Удмурт. ун-та, 1995. - 698, с.
2. Курс практической психологии, или как научиться работать и добиваться успеха: Для высшего управленческого персонала: Учеб. пособие. - М. : Аст-Пресс-Книга, 2005. - 443, с.
3. Морозов В. А. Управленческая психология: Учебное пособие для студентов высших и средних специальных учебных заведений. - М. : Трикста : Академический проект, 2005. - 286, с.
4. Обозов Н. Н. Психология работы с людьми: Советы руководителю. - К.: Политиздат Украины, 1990. - 203, с.
5. Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління: Посібник. - К. : Академвидав, 2003. - 567 с.
6. Психология в управлении: наукове видання. - Л. : Лениздат, 1983. - 192 с.