Основні характерні риси (сталі ознаки) рабовласницької системи господарства

Вступ

Рабство — це такий устрій суспільства, за якого певна категорія людей, яких називають рабами, перебуває у повній власності інших осіб. Володар має право розпоряджатися рабом як своїм майном. Оскільки раб є власністю пана, він не може належати собі та не має права вільно розпоряджатися власною долею.

Для забезпечення життєдіяльності людини необхідна праця, яка створює всі потрібні блага. Щоб виробництво було ефективним, важливо розподілити обов'язки між людьми. У такому розподілі найважча та найменш приваблива, передусім фізична, робота стає найменш бажаною. На певному етапі розвитку суспільства з'явилася можливість позбавляти людей свободи, примушувати їх до такої непривабливої праці та забирати її результати. Саме це стало початком рабовласництва. Людей, яких позбавили волі та змусили працювати на господаря, називають рабами.

Аристотель характеризував раба як "живе знаряддя", одухотворену власність, подібну до в'ючної худоби (у римському праві — res, тобто річ). Рабів зазвичай використовували як робочу силу в сільському господарстві та інших виробництвах, як слуг або для задоволення інших потреб власника. Речовий статус раба виявляється в тому, що всі результати його праці належать господареві, який, своєю чергою, зобов'язаний піклуватися про його харчування та інші потреби. Раб не має власного майна і може користуватися лише тим, що дозволить пан. Без згоди господаря раб не може одружитися, а тривалість шлюбних стосунків, якщо вони дозволені, залежить від волі рабовласника, якому також належать і діти раба. Як і будь-яке інше майно, раб може бути предметом торговельних угод.

1. Історія виникнення системи рабовласництва

Згідно з сучасними науковими поглядами, у первісному суспільстві рабовласництво спочатку було відсутнє, а згодом виникло, але не набуло масового поширення. Причиною був низький рівень організації виробництва, коли людина не могла створити більше, ніж потрібно для власного виживання. У таких умовах перетворення когось на раба було безглуздим, оскільки раб не приносив користі. У цей період рабів як таких не існувало, були лише військовополонені. З давніх часів бранець вважався власністю того, хто його захопив. Ця практика, що сформувалася ще в первісному суспільстві, стала основою для виникнення рабовласництва, закріпивши уявлення про можливість володіння іншою людиною.

Під час міжплемінних війн полонених чоловіків зазвичай або вбивали (у племенах, де практикувався канібалізм, — поїдали), або приймали до складу племені-переможця. Іноді, щоправда, полонених чоловіків залишали живими та примушували працювати або використовували як товар для обміну, але це не було загальним правилом. Винятком були чоловіки-раби, які мали особливу цінність через свої особисті якості, здібності чи вміння. Значно більший інтерес становили захоплені жінки, яких використовували для народження дітей та господарських робіт, тим більше що забезпечити їхнє підпорядкування було легше.

Рабство виникло та поширилося в суспільствах, які перейшли до сільськогосподарського виробництва. З одного боку, таке виробництво, особливо за примітивної техніки, потребує значних затрат праці, а з іншого — працівник може виробити значно більше, ніж необхідно для підтримки власного життя. Використання рабської праці стало економічно вигідним і тому набуло широкого поширення. Так сформувалася рабовласницька система, яка проіснувала багато століть — щонайменше з античних часів до XVIII століття, а подекуди й довше.

У цій системі раби становили окремий клас, з якого зазвичай виділяли категорію особистих, або домашніх, рабів. Домашні раби постійно перебували при будинку, тоді як інші працювали поза ним: у полі, на будівництві, доглядали за худобою тощо. Становище домашніх рабів було значно кращим: вони були особисто відомі господареві, жили з ним спільним життям і певною мірою входили до складу його родини. Інші раби, яких пан особисто не знав, часто перебували в становищі, що майже не відрізнялося від становища свійських тварин, а іноді було навіть гіршим. Необхідність утримувати великі маси рабів у покорі призвела до створення відповідної юридичної бази для захисту права власності на рабів. Окрім того, що господарі мали спеціальних наглядачів, закони суворо карали рабів за спроби втечі чи бунту. Для придушення таких виступів застосовувалися найжорстокіші заходи. Попри це, втечі та повстання рабів були частим явищем.

З розвитком культури та освіченості суспільства серед домашніх рабів виділився ще один привілейований прошарок — раби, цінність яких визначалася їхніми знаннями та здібностями до наук і мистецтв. Існували раби-актори, вихователі, перекладачі, переписувачі. Рівень освіти та здібностей таких рабів нерідко значно перевищував рівень їхніх господарів, що, втім, далеко не завжди полегшувало їхнє життя [2, c. 56-59].

Становище рабів поступово, шляхом тривалої еволюції, змінювалося на краще. Розуміння власної господарської вигоди змушувало панів дбайливо ставитися до рабів і пом'якшувати їхню долю; цього вимагали також міркування безпеки, особливо коли раби кількісно перевершували вільне населення. Зміна ставлення до рабів спочатку відображалася в релігійних приписах і звичаях, а згодом і в писаних законах (варто зазначити, що закон спочатку взяв під захист свійських тварин, і лише потім — рабів). Звісно, про зрівняння рабів у правах із вільними людьми не йшлося: за той самий проступок раба карали незрівнянно суворіше, ніж вільну людину, він не міг скаржитися до суду на кривдника, не міг володіти власністю чи одружуватися. Як і раніше, пан міг продати, подарувати чи тиранити раба. Однак уже не можна було безкарно вбити або скалічити раба. З'явилися правила, що регулювали звільнення раба, становище рабині, яка завагітніла від свого пана, та її дитини; у деяких випадках звичай або закон давав рабові право змінити господаря. Проте раб усе одно залишався річчю; заходи, які вживалися для захисту раба від сваволі пана, мали поліцейський характер і випливали з міркувань, що не мали нічого спільного з визнанням за рабом прав особистості.

Знищити інститут рабовласництва змогла лише докорінна зміна економічних умов, чому сприяло саме рабовласництво, впливаючи прогресивно на суспільну організацію. Сама поява рабства в первісному суспільстві була певним прогресом, оскільки припинилося вбивство всіх переможених. Зі збільшенням кількості рабів зростає спеціалізація, з'являються нові економічні функції, значно підвищується техніка добування та обробки сировини. Поки населення порівняно з площею придатної для обробки землі незначне, праця рабів дає набагато більше, ніж потрібно на їхнє утримання. При цьому необхідність ретельного нагляду за працею невільників змушує тримати їх разом у великій кількості, а концентрація приносить ще більші вигоди.

Однак ця вигідність із часом зменшувалася. Неминуче наставав момент, коли за невільничої праці виробництво переставало зростати, тоді як утримання раба постійно дорожчало. Техніка добування та обробки через розумову обмеженість, неминучу для рабів, не може розвиватися далі певних меж. Праця, що стимулюється страхом покарання, сама по собі неуспішна й непродуктивна: навіть фізичну силу раби використовують не повною мірою. Усе це підривало інститут рабства. Нові господарські відносини, які в різних державах зумовлювалися різними причинами, створили новий інститут кріпосництва, породивши новий стан невільних, прикріплених до землі селян, які перебували під владою землевласника, але, попри всю обмеженість своїх прав, уже не були власністю пана. Масштаби використання рабської праці звузилися, клас рабів-хліборобів зник. У Європі рабство збереглося переважно як домашнє, однак існувало протягом усіх Середніх віків. Захопленням рабів і работоргівлею займалися скандинавські вікінги. Італійські купці (генуезці та венеціанці), які володіли торговельними факторіями на Чорному й Азовському морях, купували рабів (слов'ян, тюрок, черкесів) у татаро-монголів і продавали їх у країни середземноморського басейну, як мусульманські, так і християнські. (Див. також Генуезькі колонії в Північному Причорномор'ї). Раби слов'янського походження згадуються в XI столітті в нотаріальних актах деяких італійських і південно-французьких міст (Руссільйон) [8, c. 23-25].

2. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплює період з IV тисячоліття до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V столітті н. е. Сформувалися два типи господарської організації — східне та античне рабство. Їм були притаманні спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства та натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тисячолітті до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному й економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоврожайних поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу в III тисячолітті до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє та Нижнє царства об'єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його та давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади.

Умови життя раба визначаються лише гуманністю або вигодою рабовласника. Перша була й залишається рідкістю; друга змушує діяти по-різному залежно від того, наскільки важко діставати нових рабів. Процес вирощування рабів з дитинства — повільний, дорогий і потребує досить великого контингенту рабів-"виробників", тому навіть абсолютно антигуманний рабовласник змушений забезпечувати рабам рівень життя, достатній для підтримки працездатності та загального здоров'я. Але в місцях, де легко добувати дорослих і здорових рабів, їхнім життям не дорожать і виснажують роботою.

Раб не є суб'єктом права як особистість, як людина. Ні у відношенні до свого пана, ні у відношенні до третіх осіб раб не користується жодним правовим захистом як самостійна особа. Пан може звертатися з рабами за своїм розсудом. Убивство раба паном — законне право останнього, а вбивство кимось іншим розглядається як замах на майно пана, а не як злочин проти особистості. У багатьох випадках за збиток, завданий рабом інтересам третіх осіб, відповідальність несе хазяїн раба. Лише на пізніх етапах існування рабовласницького суспільства раби отримали деякі, досить незначні, права.

На перших стадіях розвитку єдиною, а згодом досить істотною постачальницею рабів у всіх народів була війна, що супроводжувалася полоном воїнів супротивника та викраденням людей з його території. Коли інститут рабовласництва усталився й став основою економічного ладу, до цього джерела додалися інші [6, c. 44-47].

Природний приріст рабського населення. Крім того, з'явилися закони, за якими боржник, неспроможний сплатити свій борг, ставав рабом кредитора, за деякі злочини карали рабством, нарешті, широка батьківська влада дозволяла продавати своїх дітей і дружину в рабство. Одним зі способів перетворитися на раба — холопа на Русі — була можливість продати самого себе в присутності свідків. Існувала (і продовжує існувати) практика звернення до рабства вільних людей шляхом прямого безпідставного примусу. Яким би не було джерело рабства, завжди й скрізь зберігалася основна ідея про те, що раб є військовополоненим, — і цей погляд відбився не тільки на долі окремих рабів, але й на всій історії розвитку інституту.

Поступово фараони, жерці, державні чиновники привласнили общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке лляне полотно, прикраси із золота та срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю та таємничістю єгипетські піраміди.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні — землеробство, між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували та продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, які здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові та фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел і торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.

У III тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї та навіть викупити себе з неволі. Наприкінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство [4, c. 39-40].

Економіка східного рабства характерна також для Стародавньої Індії та Китаю. Уже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю.

Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменями, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, а справжні монети у формі шматочків срібла з печаткою з'явилися лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.

Особливості східного рабства можна узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилася поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку ґрунту, особливо в системі царського та храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу та античного світу досягло свого розвитку рабовласницьке господарство, яке пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного рабства.

В економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо в країнах Стародавнього Сходу раби займалися переважно тяжкою непродуктивною працею, то в античних країнах праця рабів застосовувалася в матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.

Якщо в країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та піратство, то в країнах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і тут, особливо в Стародавньому Римі, війни залишалися одним із важливих джерел поповнення армії рабів.

У Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У Стародавньому Римі за наявності величезних земельних масивів панувало латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей період уже зароджувалися торгово-грошові відносини [3, c. 29-31].

Висновки

Підсумовуючи, слід відзначити, що для країн Стародавнього Сходу характерними були сталість сільської общини та державна власність на землю. Община прагнула не допускати розвитку відносин власності на землю. Основна сфера економічного життя — сільське господарство — залишалася поза рабовласницьким виробництвом. Тільки частково праця рабів використовувалася для обробітку ґрунту, особливо в системі царського та храмового господарства. Головним джерелом рабства були війни, піратство, боргове рабство. Праця рабів використовувалася однобоко та була непродуктивною. Її застосовували для обслуговування рабовласників, на будівництві пірамід, каналів тощо. Східне рабство не було класичним. Тут перепліталися общинні та рабовласницькі елементи.

Таким чином, досить високий для свого часу рівень економічного розвитку був досягнутий країнами Стародавнього Сходу на основі іригаційного землеробства. Тут намітився значний культурний і соціальний прогрес, активну роль в організації господарства відігравали державні структури. Разом із тим очевидно, що господарський розвиток давньосхідних цивілізацій має загальні риси. Серед них можна назвати такі, як:

1) поєднання елементів господарства, властивих первіснообщинному ладу та ранньокласовому суспільству;

2) стійкість громади, що пояснюється необхідністю створення штучних зрошувальних і осушувальних каналів, що було під силу тільки значній групі людей;

3) стійкість держави, яка взяла на себе функції розпорядження іригаційними роботами та монополізувала право організації всіх суспільних робіт; наявність храмового чи царського господарства, що було центром економічного життя;

4) слабкий розвиток приватної власності на землю.

Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів / Юрій Боєв, Світлана Боєва ; Ред. І. В. Туз. - К. : Вища шк., 2004. - 173 с.

2. Економічна історія України : Навчальний посібник / М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін. ; За ред. М. О. Уперенка ; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. - Харків : Одіссей, 2004. - 494 с.

3. Економічна історія України : Навчальний посібник / М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін. ; За ред. М. О. Уперенка ; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. - 2-е вид. - Харків : Одіссей, 2005. - 494 с.

4. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів / Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко ; За ред. Б. Д. Лановика. - 6-те вид., перероб. і доп. - К. : Вікар, 2004. - 486 с.

5. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник / Петро Леоненко, Петро Юхименко. - К. : Знання-Прес, 2004. - 499 с.

6. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів / Олександр Царенко, Андрій Захарчук. - Суми : Університетська книга, 2001. - 308 с.

7. Черкашина Н. Економічна історія : Навчальний посібник / Ніна Черкашина. - К. : ЦУЛ, 2003. - 192 с.

8. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник / Петро Юхименко. - К. : Вікар, 2004. - 341 с.