Основні форми економічного розвитку

Вступ.

1. Основні етапи становлення економічного розвитку.

2. Класична школа економії

3. Сучасна економічна думка.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Фундаментом існування та поступу людського суспільства є створення матеріальних і духовних благ, а також інших цінностей, сукупність яких формує умови для життєдіяльності людей. Будь-яке суспільство, особливо сучасне високорозвинене, є соціальною системою. Така система — це складно організована, впорядкована цілісність, яка охоплює індивідів та соціальні групи, поєднаних різноманітними зв'язками та взаєминами, що мають специфічну природу.

Ключовою підсистемою суспільства, його основою, виступає економічна система. У процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками формуються і постійно розвиваються економічні відносини, які відрізняються за своїм змістом. Їхній прояв знаходить вираження в економічній поведінці суб'єктів господарювання. Конкретно-історична сукупність економічних відносин, що відповідає рівню продуктивних сил і взаємодіє з ними, розвивається під впливом як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних чинників, визначаючи сутність економічної системи суспільства.

Таким чином, економічна система — це простір, де функціонують продуктивні сили та економічні відносини, чия взаємодія визначає сукупність організаційних форм і видів господарської діяльності. Структурні елементи, з яких складаються різні економічні системи, неоднорідні за своїм змістом. Вони включають загальні та специфічні, основні та похідні, нові та відмираючі, перехідні та проміжні економічні форми. Кожна з них функціонує, підпорядковуючись як спільній для всієї системи логіці, так і власній логіці розвитку. У сучасних умовах структурні елементи системи відзначаються динамізмом, мінливістю та суперечливістю. Це зумовлює необхідність структурної диференціації складових економічної системи, без якої неможливо осягнути об'єктивні закони та принципи її функціонування.

1. Основні етапи становлення економічного розвитку

Витоки економічної теорії сягають першої школи політичної економії — меркантилізму, яка виникла в епоху пізнього Середньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення виражало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Меркантилісти вважали золото та срібло основною формою багатства, яке, на їхню думку, накопичується через зовнішню торгівлю.

На першому етапі (XV — початок XVI ст.) меркантилізм існував у формі монетаризму, що ідеалізував благородні метали, вважаючи їх єдиним втіленням багатства. Його прихильники виступали проти вивезення грошей за кордон, за обмеження імпорту та інші подібні заходи.

Другий етап меркантилізму характеризувався тим, що його послідовники вже не заперечували вивезення грошей, а натомість обстоювали розширення зовнішньої торгівлі. Деякі з них пропонували встановлювати високі мита на іноземні товари, домагатися активного торговельного балансу шляхом розвитку національного виробництва та експорту, а також посилення ролі держави. Загалом західноєвропейські меркантилісти вбачали єдине джерело прибутку в нееквівалентному обміні. Ця теорія була переважно прогресивною, оскільки її представники вперше визначили головну мету капіталістичного виробництва.

Серед недоліків меркантилізму можна виділити: 1) хибне визначення джерел багатства та прибутку; 2) помилкове пояснення вартості грошей (природними властивостями золота і срібла); 3) рекомендації ранніх меркантилістів щодо заборони вивезення грошей та обмеження імпорту, що гальмувало торгівлю; 4) зосередження на сфері обігу як предметі політичної економії. Оскільки ця школа відображала інтереси торговельної буржуазії, наприкінці XVI — на початку XVII ст. її ідеї суперечили інтересам промислової буржуазії. У мануфактурний період капіталізму на зміну меркантилізму приходить класична політична економія.

Цей напрям економічної думки розвивався до першої половини XIX ст. Його засновниками стали У. Петті (Англія) та П. Буагільбер (Франція). Подальшого розвитку класична політична економія набула у працях фізіократів Ф. Кене та Ж. Тюрго (Франція). Вершиною її розвитку стали роботи англійських економістів А. Сміта (1723–1790) та Д. Рікардо (1772–1823). Класична школа зробила низку важливих наукових відкриттів. Вона перенесла акцент на аналіз виробництва, включивши до нього всі галузі матеріального виробництва, та на вивчення його об'єктивних закономірностей. Класики заклали основи теорії трудової вартості, згідно з якою людська праця є єдиним джерелом вартості. Вони приділяли значну увагу аналізу капіталу та процесу відтворення, досліджували доходи основних класів, механізм конкуренції, кредиту та грошового обігу. Класична політична економія вперше порушила питання про економічні закони, їх об'єктивний характер та механізм дії. Джерело вартості класики вбачали в різних формах конкретної праці. А. Сміт розмежував валовий і чистий національний доход, основний і оборотний капітал.

Ринок вони розглядали як саморегульовану систему, яка найефективніше розподіляє ресурси за допомогою «невидимої руки». За висновком А. Сміта, ринкова економіка в умовах конкуренції забезпечує найкращий результат для всіх. Держава не повинна втручатися в економіку (або втручатися мінімально, що відповідає принципам лібералізму), але має захищати конкуренцію, створювати загальні умови виробництва, розвивати освіту, будувати дороги та мости. Тому А. Сміт стверджував, що закони лише заважають економічній системі. «Дайте їй спокій, — писав він. — Таке мастило, як своєкорисливість, змусить шестерні крутитися надзвичайним чином. Нічого не треба планувати». Принцип вільної конкуренції, на думку А. Сміта, найповніше реалізується через вільне переміщення робочої сили, вільну купівлю-продаж землі, свободу торгівлі та скасування державних регламентацій. Позитивними є його положення про поглиблення міжнародного поділу праці та ідея вільного підприємництва. Ідеї А. Сміта отримали розвиток у працях Д. Рікардо. На відміну від А. Сміта (який вважав, що вартість складається з доходів), він доводив, що вартість розпадається на доходи, оскільки її спочатку треба створити. Він звернув увагу на двоїстий характер праці та нерівність між заробітною платою і продуктом праці. У вченні Д. Рікардо знайшла відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив її від прибутку, ренти, відсотка), сформульовано закони обернено пропорційної залежності між заробітною платою і прибутком, з'ясовано механізм диференціальної ренти, розвинуто теорію ціни. Рента створюється працею, а не є продуктом природи, і створюється відповідно до закону вартості. [4, c. 45-48]

2. Класична школа економії

Послідовники класичної політичної економії, такі як Дж. Мілль, Мак-Кулох та інші, не змогли розвинути наукові елементи вчення А. Сміта та Д. Рікардо.

Основними недоліками класичної школи, які випливали з двоїстої методології А. Сміта (еклектичне поєднання зовнішніх форм і намагання проникнути в сутність), є:

1) з аналізу відтворення суспільного капіталу А. Сміта «випав» постійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до заробітної плати і прибутку;

2) Д. Рікардо визначав вартість товару (одне з визначень) через механізм попиту і пропозиції, тобто змішував абстрактну та конкретну працю;

3) хоча обидва класики близько підійшли до розуміння вартості товару «робоча сила», але не змогли науково обґрунтувати цю категорію;

4) поняття «капітал» зводили лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім;

5) класична школа не спромоглася виокремити найбільш абстрактну та найбільш загальну форму вартості продуктів праці;

6) Д. Рікардо механічно ототожнював форми вияву закону вартості (наприклад, середній прибуток, ціну виробництва) із самим законом, а додаткову вартість — з такими формами її вияву, як прибуток, рента. Водночас класична школа прагнула з'ясувати внутрішній зв'язок цілого;

7) предметом політичної економії представники цієї школи вважали науку про багатство, хоча у працях Д. Рікардо помітні спроби відійти від такого розуміння. «Політичну економію, — зазначав він, — слід було б назвати дослідженням законів, які визначають розподіл виробленого продукту між класами, що беруть участь у його створенні»;

8) капіталістичний спосіб виробництва вважали одвічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму;

9) представники цієї школи ігнорували або недооцінювали роль держави у господарському житті. [8, c. 32-33]

У Франції відгалуженням класичної школи були фізіократи, які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, — найвища цінність. Представники школи фізіократів — економісти Ф. Кене, Ж. Тюрго та ін. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони запровадили у науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Отже, джерелом багатства було названо перевищення створеним у сільському господарстві продуктом спожитого у цій сфері продукту. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю робітників і підприємців у цих сферах — лише як таку, що покривала витрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу «дозволяйте робити, хто що хоче, і йти, хто куди хоче». Ф. Кене вперше зробив спробу виділити класи на економічній основі, розробив економічну таблицю, в якій спробував провести кількісний макроекономічний аналіз натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом розширеного відтворення К. Маркса, методів аналізу «витрати-випуск» В. Леонтьєва, які використовуються досі і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.

Поряд з класичною виникає вульгарна політекономія, представники якої, англійські економісти Т. Мальтус, Н. Сеніор та інші, оцінювали реальну дійсність з погляду найконсервативніших верств суспільства і замість спроб проникнути в сутність економічних явищ і процесів здебільшого описували поверхові зовнішні форми взаємозв'язків (звідси й назва — вульгарна — від лат. vulgaris — простий, звичайний). Це було зумовлено передусім тим, що в період загострення суперечностей капіталізму необхідно було будь-якими методами доводити прогресивний і одвічний характер цього ладу. Т. Мальтус, наприклад, стверджував, що сутність закону народонаселення полягає в тому, що населення зростає в геометричній прогресії, а продукти харчування — в арифметичній; зростання населення повинно супроводжуватися зниженням заробітної плати робітників до рівня, якого ледве вистачає, щоб прогодувати їх. [7, c. 12-15]

Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.

Основними здобутками К. Маркса є:

1) доведення до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці (в їхніх працях змішування споживчої вартості та вартості, абстрактної і конкретної праці переважало над розмежуванням цих категорій);

2) виділення як важливого моменту теорії вартості того, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар;

3) виділення поняття середньої вартості товару (що визначається суспільно необхідним робочим часом), навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції;

4) розвинення діалектичного методу пізнання, зокрема виокремлення таких специфічних форм суперечності, як речовий зміст і суспільна форма. Це, у свою чергу, дало змогу розкрити глибинну сутність капіталу (його речовий елемент і суспільну форму), обґрунтувати антагонізм капіталістичного виробництва (однією з форм якого є суперечність між живою та уречевленою працею);

5) нове обґрунтування предмета політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу виробленого продукту (як вважав Д. Рікардо), а й закони безпосереднього виробництва, обміну та споживання, досліджувати виробничі відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил;

6) обґрунтування прогресивної ролі акціонерної власності як в умовах еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові досконалішого суспільного ладу;

7) економічне доведення об'єктивної неминучості соціалізму, що зумовлено насамперед прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці;

8) доведення переваги колективних форм власності над індивідуальними, приватними формами;

9) обґрунтування неминучого зростання ролі крупних підприємств і процесу виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму;

10) розкриття разом з Ф. Енгельсом діалектики форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому та широкому його значеннях;

11) обґрунтування теорії економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В. Леонтьєв зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після К. Маркса дуже незначний;

12) створення вчення про суспільно-економічні формації, причини їх зміни на основі розвитку внутрішніх суперечностей, що пронизують об'єктивні економічні закони;

13) розкриття сутності абсолютної ренти;

14) формулювання теорії ціни виробництва;

15) загальна характеристика капіталістичної експлуатації, обґрунтування неминучості переходу капіталізму у розвинутіше суспільство;

16) глибокий аналіз форм вартості, розкриття товарної природи грошей.

Водночас марксистське економічне вчення не позбавлене недоліків.

Недоліки марксистського вчення:

1) непослідовне, значною мірою однобічне застосування закону єдності та боротьби протилежностей у відносинах між двома основними класами буржуазного суспільства. Основний закон діалектики передбачає єдність і боротьбу протилежностей, а марксисти наголошували лише на боротьбі, зазначаючи, що розв'язання цієї протилежності можливе лише внаслідок знищення одного класу іншим. Значною мірою це було зумовлено загостренням класових суперечностей на той період;

2) недооцінка ролі приватної, в тому числі приватної трудової, власності як у реалізації сутнісних сил людини, так і в побудові комунізму. Маркс і Енгельс вважали комунізм ладом, несумісним з існуванням приватної власності, отже, недооцінювали біологічну природу людини, значно перебільшували соціальний аспект її сутності, хоча Маркс розглядав людину й як природну істоту, наділену природними силами, вважав її біологічним явищем;

3) гіпертрофований розгляд ролі державної власності в побудові нового ладу. Найповніше це виявилося в ідеї Леніна про соціалізм як єдину державну фабрику;

4) розгляд Марксом соціалізму як ладу, несумісного з товарно-грошовими відносинами;

5) прямолінійне обстоювання Марксом принципу економічного детермінізму, примату економіки над системою надбудовних відносин (соціальних, політичних, національних, культурних тощо), тобто механічної залежності цих сфер суспільних відносин від економіки. Така залежність справді існує протягом тривалого періоду і в кінцевому підсумку. Але в короткий проміжок часу за деяких обставин тимчасово можливий і примат політики, ідеології над економікою тощо;

6) недостатня увага Маркса й Енгельса до закону попиту і пропозиції, впливу суб'єктивних оцінок споживачів на процес ціноутворення, поведінки споживачів тощо. Це стало однією з причин виникнення маржиналізму. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців.

У колишньому СРСР догматично тлумачилися окремі положення Маркса, ігнорувалося багато конструктивних висновків його теорії (про необхідність дотримуватися у побудові нового суспільства вимог об'єктивних економічних законів, недоцільність експропріації індивідуальної трудової власності тощо).

Загалом багато ідей, положень теорії та методології Маркса мають евристичну цінність, витримали перевірку часом і використовуються провідними економістами багатьох країн світу. Завдяки життєвості багатьох висновків і положень марксистської політичної економії вона і нині є одним з важливих напрямів економічної теорії (рис 1). [6, c. 26-28]

Важливим напрямком розвитку економічної теорії є історична школа. Як уже зазначалося, однією з причин виникнення історичної школи та маржиналізму були окремі вади марксистської теорії, а також класичної школи політичної економії.

Історична школа — один із напрямів західної економічної думки, яка виникла в Німеччині у середині XIX ст. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета економічної науки та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми у країні. Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичною обстановкою. Тому саму назву «політична економія» вони ототожнювали з поняттям «національна економіка». Попередником цієї школи був Ф. Ліст, який стверджував, що кожна нація розвивається лише за власними законами, а отже заперечував наявність спільних для різних країн економічних законів.

Найвідомішими представниками історичної школи були німецькі економісти В. Рошер, Б. Гільдебранд, В. Зомбарт, М. Вебер та інші. Вони справедливо наголошували на тому, що політична економія повинна вивчати не ставлення людей до речей, а відносини між самими людьми. Вважаючи, що ринок неспроможний забезпечити стійкої рівноваги економічної системи, ці економісти виступали за активне втручання держави в економіку, вважали його єдиною умовою ефективного її функціонування.

Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вони вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного й соціального життя. Так, В. Зомбарт приділяв значну увагу організаційним і технологічним факторам. Водночас змішував економічні та юридичні аспекти досліджуваних явищ. Зіставляючи індивіда й суспільство, прихильники історичної школи надавали перевагу суспільству.

М. Вебер необґрунтовано заперечував ідею К. Маркса про відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників і замінив її тезою про бюрократизацію політичного та суспільного життя. Він вважав, що соціалізм призведе до розширення бюрократизації суспільного життя. Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи.

Основними теоретико-методологічними хибами історичної школи є ігнорування об'єктивного характеру економічного життя, заперечення об'єктивних законів, вилучення з предмета політичної економії спільних законів, переоцінювання національних особливостей розвитку економіки, ненаукове застосування принципу історизму, антиісторичний підхід до капіталістичного способу виробництва (його вважали одвічним ладом), суб'єктивне тлумачення цінності (вартості) тощо.

Ще один напрямок — маржиналізм — новий напрям економічної теорії, який виник у середині XIX ст. і набув поширення в 70-ті роки. Він стає водночас і методологічним принципом західної економічної науки. Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К. Менгер, англійський — У. Джевонс, швейцарський — Л. Вальрас. Сферою вивчення економіки, на думку У. Джевонса, є чиста теорія, мета якої — обґрунтування універсальних закономірностей. Тому він відмовився від самого поняття «політична економія» і замінив його терміном «економікс» (економічна теорія). Таку саму позицію займав і Л. Вальрас. Він та його послідовники стверджували, що ринкова економіка здатна досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції, а раціонально мислячі суб'єкти прагнуть досягти економічного успіху (оптимуму існування).

Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів. Згодом такий підхід був втілений у теорії витрат виробництва, ціни, розподілу тощо. Загалом маржиналізм розкриває не сутність економічних явищ і процесів, а їх зміну внаслідок зміни інших явищ і процесів, а також з погляду психології окремого індивіда.

Як і кожний напрям економічної науки, маржиналізм мав позитивні та негативні сторони. Позитивні — докладний аналіз функціонування ринку, з'ясування закономірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу та використання ресурсів. Негативні — переважання суб'єктивної мотивації, суб'єктивна оцінка економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто від відносин економічної власності, від виробничих відносин. [7, c. 16-18]

3. Сучасна економічна думка

Усю сукупність течій і шкіл сучасної економічної думки можна умовно згрупувати в такі основні напрями:

1) неокласична економічна теорія;

2) інституціонально-соціологічний напрям, або інституціоналізм;

3) кейнсіанство;

4) марксистська сучасна теорія.

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка «людини економічної», котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст.

Неокласичний напрям представлений двома основними течіями: монетаризм і неолібералізм.

Монетаризм — економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва.

Виник в середині 50-х років XX ст. у США. Його засновник — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло «назад до Сміта». На його думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобами регулювання економіки, за монетаристами, також є досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високих відсоткових ставок. Позитивна сторона монетаризму — всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетаризм розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Він намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду. [2, c. 56-57]

Лібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів.

За державою лишається функція охорони існуючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт.

Найяскравіше ідеї економічного лібералізму виражені у сформульованому Ж.-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагу.

Методологічною основою лібералізму є принцип індивідуалізму, згідно з яким повинна існувати природна свобода людини від суспільства, а обстоювання своїх інтересів окремими індивідами зумовлює задоволення суспільних інтересів, забезпечує досягнення суспільного добробуту. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції.

Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торгівцям. Л. Мізес абсолютними основами цивілізації називав приватну власність, вільний обмін і поділ праці, на якому базується такий обмін. Водночас регульовану за соціалізму економіку він вважав запланованим хаосом, оскільки ціни не відображали співвідношення попиту і пропозиції. Ф. Хаєк також обстоював ідею максимальної свободи людини, переваги ринкової системи над змішаною, вважав капітал вічною категорією. На його думку, регулювання господарської діяльності порушує механізм передання інформації.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929–1933 рр. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса. [5, c. 12-14]

Інституціоналізм — один із напрямів західної економічної думки, який основне значення приділяє аналізу ролі інститутів у прийнятті економічних рішень та в економічній діяльності, їх спрямованості й ефективності. Виник наприкінці XIX — на початку XX ст.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між господарюючими суб'єктами, що формується під впливом економічних та неекономічних факторів (серед останніх важлива роль відводиться насамперед техніці). Інституціоналізм заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори.

Засновники інституціоналізму — американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та інші. Т. Веблен, наприклад, розглядав життя людини як боротьбу за існування, тобто як процес відбору і пристосування. Так само, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути — це особливі форми життя (в тому числі господарського), зв'язків і відносин між людьми, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливим фактором відбору.

Корпорація, в якій відбувається відокремлення власності від управління і здійснюється планомірний розвиток в єдності зі стихією дрібного та середнього підприємництва, утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Але головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи, представники інституціоналізму вважали державу, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства. Для цього, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

Неоінституціоналізм — новий різновид інституціоналізму, який виник в останні десятиріччя і основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебічний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка висліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм. Представниками неоінституціоналізму є американські вчені Р. Коуз, А. Алчіан та ін.

Один із провідних напрямів сучасної економічної теорії — кейнсіанство. Назву цей напрямок отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний буде існувати, не зможе «уникнути повного руйнування існуючих економічних форм». Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їх взаємодії та функціональних зв'язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, спираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса.

На відміну від деяких своїх попередників, Кейнс стверджував, що досягти рівноваги в економічній системі через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо неможливо і рівновага — рідкісний випадок в економіці. Щоб наблизитися до рівноваги, за Кейнсом, необхідно насамперед регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції.

Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Посткейнсіанство — один з етапів еволюції кейнсіанства, що розглядає теорію Кейнса лише як елемент нової системи економічних поглядів поряд з поглядами представників інституціонального напряму (їхніх теорій ринку та ціноутворення), з деякими положеннями Маркса з проблем відтворення за капіталізму.

Найвідомішими економістами цього напряму є А. Лейонхувуд (США), Дж. Робінсон (Англія), Л. Пазінетті (Італія) та інші. Критикуючи положення неокласичної школи, стверджуючи неспроможність ринкової системи забезпечити стабільне економічне зростання і розв'язати соціальні проблеми, вони намагаються розробити таку теорію виробництва і розподілу продуктів, у якій темпи економічного зростання, норма нагромадження капіталу залежать від розподілу національного доходу між працею і капіталом.

Значну роль посткейнсіанці відводять грошам та грошово-кредитним інститутам, утворенню й нестабільності грошового попиту, які здатні впливати на процес відтворення. Інфляцію вони пояснюють особливостями монополістичного ціноутворення та іншими факторами, пов'язаними з витратами виробництва, а фінансову нестабільність — з очікуваннями в умовах невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів.

Чимало прихильників цього напряму виступають за розробку термінової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки тощо з метою активнішого втручання держави в макроекономічні процеси.

Ці ідеї у посткейнсіанстві отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (П. Сраффа, Л. Пазінетті та інші) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і відповідно розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорони здоров'я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо. Така політика повинна здійснюватися насамперед за рахунок держбюджету з використанням стабілізаторів (податків, виплат на соціальне страхування тощо).

Неокласичний синтез — узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напрямку (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії.

Залежно від стану економіки необхідно, згідно з цією концепцією, застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники неокласичного синтезу проголошують необхідність вдосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи.

Вони розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Але, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання для наближення до такої моделі. Його найвідомішими представниками є американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс. [7, c. 33-35]

Висновки

Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі. Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: індивід, колектив, держава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець); фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.

Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, нечужинність її елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ, форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти. Таку тенденцію розвитку не слід розцінювати як однозначно негативну. Якщо в сучасних умовах взаємозалежність, взаємопереплетіння, конвергенція розвитку економічних систем збагачують, вдосконалюють одна одну — це прогресивний процес.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб'єктів.

Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють (рис. 3).

Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи.

Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, в свою чергу, є запорукою як макро-, так і мікроекономічної рівноваги.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.

Продуктивні сили — це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Список використаної літератури

1. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі / Марк Блауг, Пер. з англ. Іван Дзюб. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — 670 с.

2. Економіка : Теоретичні основи: Підручник [В 2 ч.] / М-во освіти України; Тернопільська академія народного господарства. Кафедра економічної теорії. — Тернопіль : Астон. — 1997. Ч.1. — 1997. — 204 с.

3. Економіка : Теоретичні основи: Підручник [В 2 ч.] / М-во освіти України; Тернопільська академія народного господарства. Кафедра економічної теорії. — Тернопіль : Астон. — 1997. — Ч.2. — 1997. — 151 с.

4. Економічна теорія : Макро- і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів / За ред. Зіновія Ватаманюка, Степана Панчишина. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 2001. — 606 с.

5. Економічна теорія : Підручник / Національний банк України. — К., 1998. — 169 с.

6. Економічна теорія. Політекономія : Підручник для студ. вищ. закладів освіти / Ред. В.Д. Базилевич. — К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

7. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.

8. Предборський В. А. Економічна теорія : Підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.