Основні етапи становлення та розвитку психології

Вступ.

1. Основні підходи до визначення історичних етапів розвитку психологічної науки.

2. Психологія як наука про душу. Міфологічний та філософський періоди.

3. Психологія як наука про свідомість.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Психологія належить до числа наук, що вивчають людину, її спільноти, життєдіяльність та побут. Предметом її дослідження є закономірності, механізми, умови, фактори й особливості виникнення, розвитку та функціонування психіки, а також її взаємозв'язок із внутрішнім та зовнішнім психічним, їхня сутність і змістове наповнення.

Сьогодні психологічна наука має широкі можливості для плідного наукового розвитку в багатьох напрямках. Які ж риси притаманні психології як науці?

По-перше, психологія вивчає одне з найскладніших явищ — психіку, яке людство досі не пізнало й не осмислило повністю, а також внутрішнє та зовнішнє психічне і їхню взаємодію.

По-друге, психологія — порівняно молода наука. Її наукове становлення умовно датують 1879 роком, коли В. Вундт у Лейпцигу заснував першу у світі лабораторію експериментальної психології. Втім, у практичному сенсі психологія є однією з найдавніших, адже її елементи використовувалися ще в давнину — під час підготовки до полювання чи війн. У кожному племені існували власні практичні психологи: заклинателі, шамани, пророки, чаклуни, ясновидці.

По-третє, наукова психологія суттєво відрізняється від побутової, народної чи релігійної. Вона послуговується більш ґрунтовним і різноманітним інструментарієм для отримання знань, прагне до узагальнень і дозволяє виявити загальні закономірності розвитку особистості та групи. Наукові знання позбавлені інтуїтивності, вони раціональні та усвідомлені. Таким чином, наукова психологія має унікальний фактичний матеріал, недоступний іншим формам знання. По-четверте, психологія — це розгалужена наука, що налічує десятки галузей.

По-п'яте, психологія має виняткове практичне значення для кожної людини та будь-якої діяльності, зокрема й для психолога-практика.

1. Основні підходи до визначення історичних етапів розвитку психологічної науки

Слово «психологія» походить від давньогрецьких «psyche» (душа) та «logia» (знання, розуміння). Уперше його зафіксовано в західноєвропейських текстах XVI століття, після чого воно поступово ввійшло в повсякденне вживання.

Тоді психологами називали знавців душі, людських пристрастей і характерів, які послуговувалися життєвим досвідом. Наукове знання ж відрізняється від життєвого тим, що спирається на абстракцію та загальнолюдський досвід і відкриває закони. За теоретичними досягненнями та практичними спробами змінити життя психологія поступається, наприклад, точним наукам. Адже психічні явища значно складніші за фізичні, і їх важче пізнати. Недарма Альберт Ейнштейн, ознайомившись із дослідженнями Жана Піаже, зауважив, що вивчення фізичних проблем — це дитяча гра порівняно із загадками дитячої гри.

Психологія пройшла довгий шлях, перш ніж стала самостійною наукою, і лише в середині XIX століття вона виокремилася з розрізнених знань. Однак і в попередні епохи уявлення про психіку (душу, свідомість, поведінку) не були повністю позбавлені наукових ознак. Вони формувалися в надрах філософії, медицини, природознавства та соціальної практики. У цьому пошуку науково-психологічна думка поступово усвідомлювала свій предмет і набувала сили.

В історії психології, що вивчає процес становлення психологічних знань, існує кілька підходів до визначення меж та етапів її розвитку.

Згідно з першим підходом, психологія має тривалу передісторію та коротку історію, що розпочинається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз). Розвиток психології поділяють на два етапи: передісторію (до кінця першої половини XIX ст.) та власне історію (з другої половини XIX ст.).

Представники другого підходу пропонують три етапи розвитку психологічної думки:

1-й етап — донаукова (міфологічна) психологія, коли панували анімістичні уявлення про душу;

2-й етап — філософська психологія, коли психологія була частиною філософії та послуговувалася спільним із нею методом (від античності до XIX ст.);

3-й етап — власне наукова психологія, що починається з другої половини XIX ст. (саме тоді, за Еббінгаузом, розпочиналася вся історія психології). Цей період пов'язаний із застосуванням об'єктивного методу (експерименту), запозиченого з природничих наук, що дозволило психології відокремитися від філософії. Цей підхід є найпоширенішим сьогодні, хоча його недоліком є протиставлення наукової психології всій попередній.

Третій підхід — культурологічний — розглядає розвиток психології в контексті розвитку людської культури загалом. До нього належить вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським ученим В. А. Роменцем. Згідно з цим підходом, етапи розвитку психології виокремлюють за історичними епохами: психологія Міфологічного періоду, Античності, Середньовіччя, Відродження, Бароко, Просвітництва, Сцієнтизму (епохи, що бере початок у XIX ст. і в якій ми живемо; назва походить від лат. «scientia» — наука, що відображає провідну роль науки в сучасній культурі).

Такий поділ є доцільним, оскільки в психології кожної епохи були суттєві відмінності та акценти на різних психічних явищах. Від Міфологічного періоду до Середньовіччя психологічна думка зосереджувалася на ситуативних феноменах, від Відродження до Просвітництва — на мотиваційних, а в XIX–XX ст. — на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як пояснювального принципу психології.

Водночас розвиток психологічної науки можна розглядати й залежно від зміни її предмета. У такому контексті виокремлюють етапи, коли психологію розглядали як науку про душу; про свідомість; про поведінку; про психіку як єдність свідомого та несвідомого у взаємодії людини зі світом [5, c. 14-16].

2. Психологія як наука про душу. Міфологічний та філософський періоди

Розуміння психології як науки про душу охоплює найтриваліший період її існування.

Найдавніші відомі уявлення про душу належать до архаїчного суспільства (Міфологічний період) і позначаються терміном анімізм. Анімістичні уявлення пов'язували душу з повітрям, тобто з матерією. Душею, подібною до повітря, наділялися не лише люди й тварини, а й рослини та навіть камені. Стародавні уявлення про світ були пов'язані з анімізмом (від лат. «anima» — душа, дух) — вірою в сонм духів (душ), прихованих за видимими речами, які покидають тіло з останнім подихом. За деякими вченнями (наприклад, Піфагора), вони безсмертні й мандрують у тілах тварин і рослин. Стародавні греки називали душу «психе», що й дало назву науці «психологія».

Міфологічне уявлення про душу було підпорядковане ідеї фатуму — невідворотності наперед визначеної долі, протистояти якій марно. Магію, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважали так само фатально запрограмованим способом діяння. Від людини в її житті нічого не залежало, і вона не намагалася протистояти фатальній ситуації. Визначальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм — первісне злиття людини зі світом і суспільним оточенням.

Міфологічна картина світу, згідно з якою тіла заселяють душі (їхні «двійники»), а життя залежить від сваволі богів, століттями панувала в суспільній свідомості.

Згодом анімізм поступився місцем гілозоїзму (від грец. «hyle» — речовина, матерія та «zoe» — життя), який розглядав увесь світ як живий універсум. Межі між живим, неживим і психічним не проводилися. Усе вважалося породженням єдиної первинної матерії (праматерії). Це вчення стало значним кроком у пізнанні природи психічного та альтернативою анімізму (хоча останній і досі має прихильників, які вважають душу зовнішньою для тіла сутністю). Гілозоїзм уперше розглянув душу (психіку) з погляду загальних законів природи, утвердивши постулат про початкову залученість психічних явищ у кругообіг природи.

Гілозоїст Геракліт вбачав душу («психею») в образі іскри космосу — «вічно живого вогню», тому й закликав: «Пізнай самого себе». Але для філософа це не означало занурення у власні думки й переживання, відірвані від зовнішнього. «Якими б дорогами не йшов, не знайдеш меж душі, такий глибокий її Логос», — учив Геракліт [8, c. 21-22].

Термін «логос», уведений Гераклітом, нині має багато значень. Для древнього філософа він означав закон, за яким «усе тече», явища переходять одне в одне. Малий світ (мікрокосм) окремої душі подібний до макрокосму світоустрою. Тому осягати себе (свою психею) — значить заглиблюватися в закон (Логос), який надає вселенському перебігу речей динамічної гармонії, витканої із суперечностей і катаклізмів.

За поглядами Демокріта, боги — це сферичні скупчення вогненних атомів. Людина створена з різного сорту атомів, а найрухоміші з них — атоми вогню — утворюють душу.

Єдиним законом і для душі, і для космосу Демокріт визнав відсутність безпричинних явищ: усе є невідворотним результатом зіткнення атомів, що безперервно рухаються. Випадковими здаються лише події, причин яких ми не знаємо. Так виник принцип причинності, який пізніше назвали детермінізмом. Саме завдяки йому розвивалося наукове знання про психіку.

Для медика Гіппократа важливо було знати будову живого організму та причини здоров'я й хвороби. Такою причиною він вважав пропорцію, у якій змішані в організмі різні «соки» (кров, жовч, слиз). Цю пропорцію назвали темпераментом. З ім'ям Гіппократа пов'язують назви чотирьох темпераментів: сангвінічний (переважає кров), холеричний (жовта жовч), меланхолійний (чорна жовч), флегматичний (слиз). Цей пояснювальний принцип, попри наївність, мав важливе значення для подальшої психології. По-перше, було висунуто гіпотезу, що численні відмінності між людьми можна вмістити в загальну картину поведінки. Гіппократ започаткував наукову типологію, без якої не виникли б сучасні вчення про індивідуальні відмінності. По-друге, джерело відмінностей він шукав усередині організму, ставлячи душевні якості в залежність від тілесних. Оскільки про нервову систему тоді ще не знали, типологію Гіппократа називають гуморальною (від лат. «humor» — рідина).

Афінський філософ Анаксагор вважав, що природа складається з безлічі найдрібніших частинок. Постало питання: що є початком, завдяки якому з хаосу виникає організований космос? Він визнав таким початком «найтоншу річ», назвавши її «нус» (розум). Досконалість тіл залежить від частки розуму в них. Однак «людина, — говорив Анаксагор, — є найрозумнішою з тварин унаслідок того, що має руки». Тобто не розум, а тілесна організація визначає переваги людини.

Отже, Геракліт, Демокріт та Анаксагор створили інструмент майбутнього наукового способу осмислення світу. В основу наукового пізнання психічних явищ лягли три ідеї: закономірного розвитку, причинності, організації (системності). Ці пояснювальні принципи, відкриті дві з половиною тисячі років тому, стали основою пояснення душевних явищ [2, c. 19-21].

Свій внесок у розуміння психіки зробили софісти («учителі мудрості», хоча згодом це слово набуло негативного відтінку — лжемудреці, які видають уявні докази за істинні). Їх цікавила не природа з її законами, а сама людина, яку Протагор назвав «мірою всіх речей». Софісти на перше місце ставили мову й мислення як засіб маніпулювання людьми. Вони детально обговорювали прийоми логічних міркувань, будову мови, відношення між словом, думкою і предметами. З уявлень про душу зникали ознаки її підпорядкованості суворим законам фізичної природи. Мова й думка сповнені умовностей і залежності від людських інтересів, тобто дії душі набували хиткості. Однак діяльність софістів відкрила новий об'єкт психологічного пізнання: взаємини між людьми, які пояснювали за допомогою засобів, що мали довести будь-яке твердження незалежно від його достовірності.

Сократ радив звернутися до внутрішнього світу людини, її переконань і цінностей, до вміння діяти згідно з розумінням кращого. Він довів нероздільність мислення і спілкування (діалогу). Сократ був майстром усного спілкування: з кожною зустрічною людиною він розпочинав бесіду, щоб змусити її замислитися над тим, як безтурботно вона вживає слова. Згодом говорили, що він став піонером психотерапії, мета якої — за допомогою слова оголити те, що приховано за покривом свідомості.

У його методиці таїлися ідеї, що через сторіччя відіграли ключову роль у психологічних дослідженнях мислення. По-перше, роботу думки поставлено в залежність від завдання, яке створює перешкоду в її звичайному перебігу. По-друге, робота розуму спочатку мала характер діалогу. Обидві ознаки — детермінуюча тенденція, створювана завданням, і діалогізм, що припускає соціальність пізнання, — стали головними орієнтирами експериментальної психології мислення в XX столітті.

Сократ ставив у центр розумову діяльність індивідуального суб'єкта, і уявлення про душу наповнилося новим змістом. Його становили реалії, яких не знає фізична природа. Світ цих реалій став серцевиною філософії учня Сократа Платона, який відійшов від сократівського зовнішнього діалогу. На думку Платона, процес мислення замінює діалог внутрішній: «Душа, роздумуючи, нічого іншого не робить, як розмовляє, питаючи сама себе, відповідаючи, стверджуючи і заперечуючи».

Феномен, описаний Платоном, сучасна психологія називає внутрішньою мовою, а процес її породження з мови зовнішньої (соціальної) — «інтеріоризацією» (від лат. «interior» — внутрішній). У самого Платона цих термінів немає.

В усіх об'єктах Платон бачив сферу вічних ідеальних форм, прихованих за небосхилом у царстві ідей. Усе чуттєво сприймане — лише недосконалі копії ідей. Стверджуючи первинність загальних ідей щодо тілесного світу, Платон став родоначальником філософії ідеалізму.

Душа, що осіла в тлінній плоті, залучається до вічних ідей через згадування, оскільки згадка є знанням. Душа згадує те, що споглядала до свого земного народження.

Подальший розвиток поняття душі відбувався через виокремлення в ній різних «частин» і функцій. До сфери вивчення душі вводили конфлікт мотивів, що мають різну етичну цінність, і роль розуму в його подоланні. У Платона їхнє розмежування набуло етичного значення. Його пояснював міф про візника, який править колісницею, у яку запряжено двох коней: дикого, що рветься йти власним шляхом, і благородного, яким можна керувати. Візник символізував розумну частину душі, коні — два типи мотивів: низькі та вищі. Розум, який має погоджувати ці мотиви, переборює значні труднощі через їхню несумісність.

Через багато сторіч версія про взаємодію трьох компонентів, що утворюють особистість як динамічну, сповнену суперечностей структуру, відновиться в психоаналізі З. Фройда.

Отже, філософи до Сократа, роздумуючи над психічними явищами, орієнтувалися на природу. Вони шукали еквівалент цих явищ в одній із її стихій, створюючи єдиний світ, яким правлять природні закони. Цей напрям думки завдав нищівного удару по древній вірі в душу як особливого двійника тіла [9, c. 17-19].

Після софістів і Сократа в поясненнях душі позначився поворот до розуміння її діяльності як феномену культури. Абстрактні поняття й етичні ідеали, які входять до складу душі, не походять із природи — вони породження духовної культури.

В обох орієнтаціях — і на природу, і на культуру — душу сприймали як зовнішню щодо організму реалію: тілесну (вогонь, повітря) або безтілесну (осередок понять, норм). Йшлося про атоми (Демокріт) чи ідеальні форми (Платон), але передбачалося, що вони потрапляють в організм ззовні.

Іншого погляду дотримувався Арістотель, який пояснював, що тілесне й духовне творять нероздільну цілісність. Душа, за Арістотелем, — це не самостійне єство, а форма, спосіб організації живого тіла. Його висновок «Душу від тіла відділити не можна» заперечував учення Платона про минуле й майбутнє душі. Переживає, мислить, вчиться не душа, а цілісний організм. «Сказати, що душа гнівається, — писав філософ, — рівнозначне тому, начебто хтось сказав, що душа шиє або споруджує будинок».

За Арістотелем, ідейне багатство світу приховане в чуттєвих земних речах, які ми пізнаємо в безпосередньому спілкуванні з ними, що спирається на досвід. Душа організму — це його функція, робота. Розуміючи організм як систему, Арістотель виокремив у ній різні рівні здатності до діяльності.

Поняття здатності, уведене Арістотелем, стало важливою новацією, що назавжди ввійшла до бази психологічних знань. Воно розділяло можливості організму (закладений психологічний ресурс) і їхню реалізацію. Було окреслено ієрархію здібностей як функцій душі: а) вегетативна (є в рослин); б) чуттєво-рухова (у тварин і людини); в) розумна (властива тільки людині). Функції душі ставали рівнями її розвитку.

У психологію введено ідею розвитку як найважливіший пояснювальний принцип. Функції душі розташовано у вигляді «драбини форм», де з нижчої функції виникає вища (після вегетативної формується здатність відчувати, з якої розвивається здатність мислити). Кожна людина під час перетворення з немовляти на зрілу істоту проходить ті ступені, які подолав увесь органічний світ (згодом це назвуть біогенетичним законом).

Відмінність між чуттєвим сприйняттям і мисленням — одна з перших психологічних істин, відкритих древніми. Арістотель, наслідуючи принцип розвитку, шукав ланки, що ведуть від одного ступеня до іншого. Він відкрив особливу галузь психічних образів, які виникають без прямої дії речей на органи чуття. Нині їх називають образами пам'яті та уяви (Арістотель говорив про фантазію). Ці образи підпорядковані механізму асоціації (зв'язкам уявлень), який також відкрив Арістотель. Пояснюючи розвиток характеру, він стверджував, що людина стає такою, якою вона є, здійснюючи ті чи інші вчинки. Учення про формування характеру в реальних учинках, які в людей, як істот «політичних», завжди припускають етичне ставлення до інших, ставило психічний розвиток людини в залежність від її діяльності.

Арістотель розвинув принцип причинності — цільову причину, або «те, заради чого відбувається дія». Кінцевий результат процесу (мета) наперед впливає на його перебіг. Психічне життя цієї миті залежить не тільки від минулого, а й від потрібного майбутнього. Це було новим словом у розумінні детермінації. Арістотель запровадив ключові пояснювальні принципи психології: системності, розвитку, детермінізму.

Отже, Арістотель висунув абсолютно нову, порівняно з попередниками, картину будови, функцій і розвитку душі як форми тіла [1, c. 24-26].

3. Психологія як наука про свідомість

Тріумф механіки та її пояснювальні принципи створили спершу геометро-механічну (Г. Галілей), а потім динамічну (І. Ньютон) картину природи. У неї вкладалося й таке фізичне тіло, як організм із його психічними властивостями. Перший нарис психологічної теорії, орієнтованої на геометрію й нову механіку, належить французькому математику, природодосліднику й філософу Рене Декарту (1596–1650). Він винайшов теоретичну модель організму як автомата — системи, що працює механічно. Живе тіло, яке раніше вважали одушевленим, тобто керованим душею, тепер звільнили від її впливу. Відмінність між неорганічними й органічними тілами пояснювали за критерієм належності останніх до об'єктів, що діють як прості технічні пристрої.

У межах цієї теорії першим великим досягненням стало відкриття Гарвеєм кровообігу. Серце уявляли як помпу, що перекачує рідину (для чого не потрібна участь душі). Другим — відкриття Декартом рефлексу, що стало фундаментальним для фізіології та психології.

Оскільки достовірне знання про будову нервової системи тоді було мінімальним, Декарт бачив її у формі «трубок», якими проносяться легкі повітряноподібні частинки — «тваринні духи». Згідно з Декартовою схемою рефлексу, зовнішній імпульс приводить цих «духів» у рух, заносячи їх у мозок, звідки вони автоматично скеровуються до м'язів. Гарячий предмет, обпалюючи руку, змушує відсмикувати її. Відбувається реакція, подібна до віддзеркалення світлового променя від поверхні. Термін «рефлекс», який з'явився після Декарта, означав віддзеркалення, реакцію м'язів — невід'ємний компонент поведінки.

Декартова схема, попри її умоглядний характер, належить до великих відкриттів. Вона відкрила рефлекторну природу поведінки, пояснивши її без залучення душі як рушійної тілом сили.

Декарт сподівався, що з часом не тільки прості рухи (захисна реакція руки на вогонь або зіниці на світло), а й найскладніші вдасться пояснити за допомогою відкритої ним фізіологічної механіки. Визнавши, що «машина» тіла і свідомість, зайнята власними думками (ідеями) та хотіннями, — це дві незалежні субстанції, Декарт вимушений був пояснити, як вони співіснують у цілісній людині. Запропоноване ним рішення назвали психофізичною взаємодією.

Тіло впливає на душу, зумовлюючи в ній «пасивні стани» (пристрасті) у вигляді чуттєвих сприймань, емоцій тощо. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи цю «машину» працювати й змінювати свій хід. Декарт шукав в організмі орган, де ці дві несумісні субстанції могли б спілкуватися. Він запропонував вважати таким органом одну із залоз внутрішньої секреції — «шишкоподібну» (епіфіз). Це емпіричне «відкриття» ніхто серйозно не прийняв [7, c. 27-29].

Перебудову поведінки Декарт передбачив у своїй схемі пристрою тілесного механізму, який, на відміну від звичайних автоматів, є системою, що навчається. Вона діє за своїми законами та «механічними причинами», знання яких дасть людям змогу панувати над собою. «Оскільки в разі певного старання можна змінити рухи мозку у тварин, позбавлених розуму, то очевидно, що це ще краще можна зробити в людей, і що люди навіть із слабкою душею могли б здобути необмежену владу над своїми пристрастями». На його думку, не зусилля духу, а перебудова тіла на основі причинних законів його механіки забезпечить людині владу над власною природою, подібно до того як ці закони можуть зробити її господарем зовнішньої природи.

Один із важливих для психології творів Декарта мав назву «Пристрасті душі». Цей зворот потребує пояснення, оскільки і «пристрасть», і «душа» мають у Декарта особливе значення. Під «пристрастями» він розумів не сильні й тривалі відчуття, а «пасивні стани душі» — усе, що вона відчуває, коли мозок стрясають «тваринні духи» (прообраз нервових імпульсів), які проносяться туди по нервових «трубках».

Інакше кажучи, не тільки м'язові реакції, як-от рефлекси, а й різні психічні стани виникають автоматично: їх здійснює тіло, а не душа. Декарт сформулював проект «машини тіла», до функцій якої належать: «сприйняття, відображення ідей, утримання ідей у пам'яті, внутрішні прагнення... Я бажаю, щоб ви міркували так, що ці функції відбуваються в цій машині через розташування її органів: вони здійснюються не більше і не менше, як рухи годинника або іншого автомата».

Декарт доводив, що тілесний пристрій і без душі спроможний успішно давати раду з опрацюванням психічного «матеріалу». Що ж тоді залишилося робити душі? Декарт не тільки не позбавляє її колишньої ролі у Всесвіті, а й підносить до ступеня субстанції (єства, яке не залежить ні від чого іншого), отже, рівноправної великій субстанції природи. Душа має володіти достовірним знанням суб'єкта про власні акти й стани, незримі ні для кого іншого. Душу визначали за єдиною ознакою — безпосереднє усвідомлення своїх явищ, які, на відміну від явищ природи, були позбавлені протяжності [4, c. 17].

Висновки

Екскурс в історію розвитку психологічної науки ми розпочали з формування психологічних знань у Стародавньому світі.

Перші грецькі філософи усвідомлювали, що уявлення про світ, богів, поведінку людей та їхні властивості спиралися на міфи. Більшість цих мислителів відзначали здатність людини мислити, приймати рішення, хвилюватися завдяки особливому нематеріальному «духу». Зокрема, за уявленнями Платона, «дух», або «душа», знаходиться в тілі людини й скеровує її протягом усього життя, а після смерті покидає його та вступає в «світ ідей».

Вершиною психології в період античності стало вчення засновника психологічної науки давньогрецького філософа Арістотеля, що жив у 384–322 рр. до н. е. (трактати «Про душу», «Про виникнення тварин»).

Уродженець м. Стагіри, син відомого медика при македонському царі, учень Платона й учитель Олександра Македонського, Арістотель трактував душу як функцію тіла, а не як зовнішній феномен. Згідно з теорією Арістотеля, душа — це двигун, який дозволяє живій істоті реалізувати себе. Центр душі знаходиться в серці, куди потрапляють враження від органів чуття. Ці враження утворюють джерело ідей, які нагромаджуються протягом усього життя й підпорядковують собі поведінку людини.

Середньовічні психологічні погляди формувалися головним чином під впливом теології. Патристична психологія, що розглядала в єдності душу й тіло, постала як психологія антропологічна. Оскільки досягнення ідеального стану духовності було метою, воно пов'язувалося зі стихією становлення, розвитку психічного.

Заперечення гріховного в людській психіці, очищення від гріха вказувало на необхідність досягнення стану духовного перетворення, а після смерті — також тілесного, адже тіло сприймалося як здатне відродитися як одухотворене, позбавлене того, що пов'язувало його з предметно-матеріальним світом.

Соціально-економічні перетворення й розвиток природничих наук у XVII ст. справили істотний вплив на формування психологічного знання. Саме в цьому столітті поняття «психологія» було введено в науку.

Р. Декарт відкрив рефлекторну природу поведінки, а поняття душі переосмислив як категорію, що відображала свідомість як безпосереднє знання суб'єкта про психічні акти. У цю епоху виникає низка важливих психологічних учень: про асоціацію як закономірний зв'язок психічних явищ, що визначається зв'язком тілесних явищ (Р. Декарт, Т. Гоббс), про афекти (Б. Спіноза), про апперцепцію й несвідоме (Г. В. Лейбніц), про походження знання з індивідуального чуттєвого досвіду (Дж. Локк).

У психології XIX і XX ст. психіка розглядається як засіб і мета. У першому випадку вона виступає переважно інструментом адаптації організму до середовища, що зумовлює природничо-науковий напрям психології. Проте навіть психологія свідомості не зводить психіку до чистого буття, а доповнює її елементом пристосування.

Ж. Піаже першим принципом пояснення психіки ставив саме адаптацію з її процесами — асиміляцією та конвергенцією, котрі разом забезпечують стан рівноваги. Оскільки рівновага весь час порушується, починає діяти механізм реадаптації.

Усі провідні напрями психології XIX і XX ст. так або інакше намагаються тлумачити психічне як функцію пристосування до середовища — природного та соціального — і відрізняються один від одного тільки тим, яке відношення вони встановлюють між цими двома боками життя.

Список використаної літератури

1. Бандурка О. Основи психології і педагогіки: Підручник / Олександр Бандурка, Валентина Тюріна, Олена Федоренко; МВС України, Нац. ун-т внутр. справ. — Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. — 334 с.

2. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III–V рівнів акредитації / Іван Вітенко, Тарас Вітенко. — Вінниця: Нова книга, 2001. — 251 с.

3. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену / Емілія Гуцало; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. Кафедра психології. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.

4. Основи психології: Підручник для студ. вузів / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. — 3-є вид., стереотип. — К.: Либідь, 1997. — 630 с.

5. Психологія: Підручник для студ. вуз. / За ред. Ю. Л. Трофімова. — 3-тє вид., стереотип. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.

6. Психологія: З викладом основ психології релігії / Під ред. Юзефа Макселона. — Львів: Монастир Монахів Студійського Уставу: Вид. відділ «Свічадо», 1998. — 319 с.

7. Серьожникова Р. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник / Раїса Серьожникова, Надія Пархоменко, Лада Яковицька; М-во освіти і науки України, Донецький нац. технічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003; К.: Академвидав, 2003. — 242 с.

8. Степанов О. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник / Олександр Степанов, Михайло Фіцула. — К.: Академвидав, 2002; К.: Академвидав, 2003. — 502 с.

9. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник / Іван Цимбалюк; М-во освіти і науки України. — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 214 с.