Організаційно - правові питання діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону в Україні

Цей розділ присвячено огляду ключових понять і підходів, які використовуються в подальшому матеріалі. Нижче наведено основні визначення та пояснення, необхідні для розуміння теми.

ВСТУП

У цьому вступі ми окреслимо загальну мету та структуру викладу. Спочатку буде розглянуто базові терміни, а згодом — практичні приклади їх застосування. Такий підхід дозволяє поступово перейти від теоретичних засад до конкретних задач.

Основні положення, які будуть висвітлені далі, спираються на усталені методики та загальноприйняті підходи. Важливо звернути увагу на взаємозв'язок між окремими поняттями, оскільки саме він визначає логіку подальшого викладу.

Зазначимо, що наведені далі матеріали призначені як для самостійного опрацювання, так і для використання під час занять. Рекомендується ознайомлюватися з розділами послідовно, щоб забезпечити цілісне сприйняття інформації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Україна обрала курс на розбудову правової держави та формування якісно нового суспільства, у якому переважають пріоритети загальнолюдських цінностей. Отже, наша держава на законодавчому рівні закріпила першочерговість принципів, визнаних у цивілізованому світі – захисту прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина.

Успішність демократичних перетворень в Україні, перебудова всіх сфер суспільного життя, становлення повноцінного демократичного суспільства і правової держави значною мірою залежать від активної участі громадян у цих процесах. Одним із проявів такої участі є правоохоронна та правозахисна діяльність громадян як складова діяльності органів, організацій, установ із забезпечення правопорядку загалом. Це потужний важіль, здатний безпосередньо впливати на забезпечення громадського порядку, цілісності та недоторканності державного кордону, на зниження рівня правопорушень у цілому і злочинності зокрема.

Жодні заходи, спрямовані на протидію правопорушенням та злочинності, не забезпечать кардинального поліпшення ситуації доти, доки зусилля міліції та інших правоохоронних структур не матимуть широкої підтримки населення.

Досвід багатьох країн світу засвідчує, що правоохоронні органи усвідомлюють: без активної участі громадськості їхня діяльність із попередження, виявлення та припинення правопорушень не дасть бажаного результату. Відтак постає потреба в розробці, вдосконаленні та практичному застосуванні різноманітних методів і форм співпраці.

На жаль, в Україні цей процес має не цілком системний характер, що підтверджується науковими дослідженнями та практичними результатами.

Аналіз матеріалів досліджень щодо участі громадян в охороні громадського порядку та їхньої взаємодії з органами внутрішніх справ і іншими правоохоронними органами дає підстави зауважити, що цей процес поступово набуває подальшого розвитку, проте очікуваного результату ще не досягнуто, оскільки цьому перешкоджає недосконала правова база і відсутність чітко визначених форм співпраці між ними загалом.

Конституція України, ухвалена на 5-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, проголосила і гарантувала право громадян захищати своє життя і здоров'я, права і свободи, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.

Високий рівень правопорушень у країні, виникнення реальної загрози життю, здоров'ю, власності та іншим правам і свободам спонукає громадян намагатися реалізувати гарантоване Конституцією право на захист усіма дозволеними засобами, а після ухвалення Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» – ще й через утворення відповідних громадських об'єднань.

Попри те, що на сьогодні вже накопичено достатньо практичних матеріалів про правоохоронну та правозахисну діяльність громадян в Україні, а також про досвід зарубіжних країн у цій галузі, належне наукове дослідження в цій сфері суспільного життя має винятковий характер, що й підтверджує актуальність цього дослідження.

Нормативною основою дослідження є Конституція України, чинні законодавчі та інші нормативно-правові акти, які регулюють діяльність громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання роботи склали наукові праці з загальної теорії держави та права, розробки фахівців адміністративного права, теорії державного управління та інших галузей права – С.Б.Абулгазіна, В.Б.Авер'янова, О.Ф.Андрійка, О.М.Бандурки, Д.Н.Бахраха, С.О.Безсмертного, В.Т.Білоуса, Ю.П.Бітяка, І.І.Веремеєнка, І.П.Голосніченка, С.Т.Гончарука, Ю.В.Делія, П.В.Діхтієвського, Є.В.Додіна, О.П.Клюшниченка, М.В.Коваля, В.В.Коваленка, Ю.М.Козлова, А.Т.Комзюка, Т.І.Коломієць, В.К.Колпакова, О.П.Коренева, В.І.Курила, П.П.Михайленка, Р.С.Мулкаєва, Я.М.Нельсона, Д.К.Нечевіна, Н.Р.Нижник, О.І.Остапенка, І.Я.Петкова, А.П.Селіванова, К.Г.Федорова, В.І.Царенка, В.К.Шкарупи, О.Н.Ярмиша та ін.

Дисертант також звертався до політико-правової публіцистики, на сторінках якої дискутуються питання участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні та архівні матеріали щодо участі громадськості в охороні громадського порядку.

Зв'язок з науковими програмами, планами та темами. Дисертаційне дослідження виконувалося відповідно до планів науково-дослідної роботи кафедри адміністративного та фінансового права Національного аграрного університету і Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», а також згідно з нормативно-проектною роботою управління по взаємодії з судовими, правоохоронними органами та органами юстиції Київської міської державної адміністрації №280/339 від 19.12.2006 року.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення і науково-теоретичне обґрунтування особливостей організаційно-правових питань діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону України.

Відповідно до поставленої мети в процесі дослідження було визначено такі завдання:

– провести поглиблений історико-правовий аналіз становлення, розвитку і функціонування інституту участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності;

– розширити класифікацію організаційно-правових форм участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності;

– деталізувати перелік передумов набуття статусу члена громадського формування;

– обґрунтувати необхідність створення Всеукраїнського штабу громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону як єдиного органу, що надавав би організаційну та методичну допомогу всім громадським формуванням регіонів держави на місцях;

– внести пропозиції щодо ефективності та раціональності обрання керівника та складу штабу громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону на більш тривалий, ніж передбачено діючим статутом, термін;

– визначити поняття громадського формування з охорони громадського порядку;

– удосконалити пропозиції щодо створення у кожному обласному громадському формуванні спеціального центру правової, фізичної та спеціальної підготовки членів цих формувань;

– узагальнити характеристику правового статусу громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та їх членів;

– розширити класифікацію прав та обов’язків громадських формувань та їх членів;

– запропоновано ряд пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавства України про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону, боротьбі з правопорушеннями та злочинами;

– розширити нормативно-правову базу, яка регулює взаємодію громадських сформувань та органів внутрішніх справ і підрозділів Прикордонних військ України;

– розвинути механізм соціального захисту членів громадських формувань, підвищення їх матеріальної зацікавленості у справі участі в охороні громадського порядку і державного кордону, відшкодування збитків, заподіяних членам громадських формувань, під час виконання ними обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону, а також компенсації за використання ними при виконанні своїх обов'язків особистого транспорту, засобів зв'язку та іншої техніки;

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону в Україні.

Предметом дослідження є норми права, що регулюють організаційно-правові питання діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону в Україні.

Методи дослідження. У процесі дослідження було використано системний комплекс загальнонаукових і спеціальних підходів та методів.

Дисертант досліджує проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми, що дає можливість здійснити системний науковий аналіз у галузі, яка є предметом дослідження.

У роботі використані окремі наукові методи пізнання: логіко-семантичний, формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-функціональний, соціологічний, статистичний, історико-правовий та системно-структурний.

Так, за допомогою історико-правового методу у розділі ІІ досліджуються процеси становлення та розвитку інституту участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності. Порівняльно-правовий метод використано у розділі ІІІ для дослідження досвіду участі громадськості у правоохоронній та правозахисній діяльності зарубіжних країн. За допомогою логіко-семантичного методу у розділі ІІ визначені форми участі громадськості в охороні громадського порядку, принципи, форми і методи правоохоронної та правозахисної діяльності громадян, а також засади створення, основні завдання, права й обов'язки та інші складові правового статусу громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та їх членів. Статистичний метод використовувався для визначення недоліків правового регулювання та діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, формулювання пропозицій та рекомендацій щодо вдосконалення та підвищення ефективності їх діяльності, а також удосконалення взаємодії органів внутрішніх справ (зокрема міліції) і Державної прикордонної служби України та громадських формувань.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній юридичній літературі комплексним дослідженням суспільно-правових відносин, що виникають у процесі становлення і функціонування громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Відповідно до такого підходу отримано результати, що характеризуються науковою новизною і які дозволяють здобувачеві особисто сформулювати нові положення і висновки.

У пропонованій роботі:

вперше:

проведено поглиблений історико-правовий аналіз становлення, розвитку і функціонування інституту участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності;

розширено класифікацію організаційно-правових форм участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності;

деталізовано перелік передумов набуття статусу члена громадського формування;

обґрунтовано необхідність створення Всеукраїнського штабу громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, як єдиного органу, що надавав би організаційну та методичну допомогу всім громадським формуванням регіонів держави на місцях;

обґрунтовано пропозицію щодо ефективності та раціональності обрання керівника та складу штабу громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону на більш тривалий, ніж передбачено діючим статутом, термін

удосконалено:

визначення поняття громадського формування з охорони громадського порядку;

пропозиції щодо створення у кожному обласному громадському формуванні спеціального центру правової, фізичної та спеціальної підготовки членів цих формувань;

характеристику правового статусу громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та їх членів;

класифікацію прав та обов’язків громадських формувань та їх членів

запропоновано:

ряд пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавства України про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону, боротьбі з правопорушеннями та злочинами;

розширити нормативно-правову базу, яка регулює взаємодію громадських сформувань та органів внутрішніх справ і підрозділів Прикордонних військ України;

дістали подальшого розвитку:

механізм соціального захисту членів громадських формувань, підвищення їх матеріальної зацікавленості у справі участі в охороні громадського порядку і державного кордону, відшкодування збитків, заподіяних членам громадських формувань, під час виконання ними обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону, а також компенсації за використання ними при виконанні своїх обов'язків особистого транспорту, засобів зв'язку та іншої техніки.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що безпосередньо здобувачем на підставі Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» був розроблений проект Статуту Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, затверджений на міській конференції громадян 27.04.2001 року і зареєстрований розпорядженням Київської міської державної адміністрації за № 1401 від 06.07.2001 року, а також розроблені і введені в дію проекти іншої нормативно-правової документації, яка регламентує діяльність формування.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути також використані:

– у сфері науково-дослідної діяльності – основні висновки дослідження можуть бути використані для подальшої розробки організаційно-правових питань ролі та участі громадських формувань в охороні громадського порядку і державного кордону;

– у правотворчій діяльності – результати дослідження сприятимуть

удосконаленню нормативно-правового регулювання діяльності громадських формувань в охороні громадського порядку і державного кордону;

– у правоохоронній та правозахисній діяльності – одержані результати можуть бути використані для поліпшення і підвищення ефективності діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, можуть допомогти в удосконаленні взаємодії громадських формувань та органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України у сфері охорони громадського порядку і держаного кордону, а також сприяти практичному забезпеченню виконання рішень Всеукраїнської наради представників громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та Директиви МВС України від 10.02.2004 року щодо взаємодії органів внутрішніх справ і Державної прикордонної служби України та громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, застосуванню додаткових заходів щодо підвищення їх ролі у справі попередження і профілактики правопорушень;

– у навчальному процесі положення дисертації доцільно використати при викладанні навчальних дисциплін „Адміністративне право”, „Судові та правоохоронні органи” та ввести окремим розділом тему „Взаємодія органів внутрішніх справ і Державної прикордонної служби України та громадських формувань у сфері охорони громадського порядку, державного кордону і боротьби з правопорушеннями”;

– у право-виховній сфері – положення і висновки дисертації можуть бути використані в роботі щодо підвищення рівня правової культури громадян, які виконують функції охорони громадського порядку і державного кордону;

– довести необхідність об’єднання всіх козацьких формувань України в єдине громадське формування „Українське козацтво”;

– долучити принцип самоврядування, який включає самоорганізацію та саморегуляцію, що має важливе значення для функціонування громадських формувань.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно, усі сформульовані в ньому положення та висновки обґрунтовані на основі особистих досліджень дисертанта.

Апробація результатів дисертації. Положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювались і були схвалені на засіданні кафедри адміністративного та фінансового права Національного аграрного університету та отримали позитивну оцінку.

Основні положення доповідалися на Міжнародній науково-практичній конференції "Стан та перспективи розвитку юридичної науки та освіти" (м. Київ, 17-18 листопада 2006 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Актуальні проблеми муніципального управління" (м. Київ,

15 грудня 2006 р.)

Окремі положення дисертації знайшли відображення у виступах на щорічних конференціях Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, де здобувач, починаючи з 1997 року, виконує позаштатні обов'язки юрисконсульта штабу (довідка № 002 від 10.01.2008 року).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження, висвітлені у чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях з юридичних наук, що входять до переліку ВАК України, та у двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на дев’ять підрозділів, висновків, 19 додатків та списку використаних джерел (246 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 268 сторінок, з них 181 – основний текст, додатки – 66 сторінок, обсяг списку використаних джерел – 21 сторінки.

РОЗДІЛ 1

1.1. Огляд літератури за темою

Для ґрунтовного й усебічного опрацювання організаційно-правових засад та форм залучення громадян до правоохоронної та правозахисної діяльності необхідно проаналізувати, наскільки ця тема вже досліджена вітчизняними та зарубіжними науковцями. Такий аналіз дозволяє узагальнити здобуті результати й окреслити шляхи вдосконалення роботи громадських формувань з охорони громадського порядку та державного кордону.

Проблематика зміцнення правопорядку загалом і подальшого зниження рівня правопорушень, насамперед у царині забезпечення громадського порядку та охорони державного кордону, привертала увагу багатьох дослідників. Адже розбудова правової держави й формування нового суспільства, їхнє майбутнє немислимі без забезпечення участі громадян в управлінні справами суспільства та держави.

Залучення широких верств населення до правоохоронної та правозахисної діяльності сприятиме підвищенню ефективності охорони громадського порядку і державного кордону, боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

Організація участі громадян у правоохоронній та правозахисній діяльності, застосування вже апробованих форм, а також визначення, розробка та впровадження нових форм такої діяльності передбачають вирішення багатьох завдань, що постають перед суспільством і державою, із забезпечення належного громадського порядку, виступають важливими чинниками реалізації закріпленого Конституцією України права участі громадян в управлінні державними справами.

Широка участь громадськості в державному управлінні, в тому числі й у забезпеченні громадського порядку, є одним із аспектів загальнішої проблеми – проблеми демократії та її неухильного розвитку.

Історичні процеси становлення та розвитку вітчизняного інституту участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності розглядалися в публікаціях В.П.Акіменка, А.В.Бондаревського, Т.У.Воробейкової, В.С.Єременка, С.В.Кононенка, О.І.Чистова, А.Н.Яворенка, О.М.Ярмиша та інших. [6, 15, 26, 47, 80, 246]

Сучасні погляди на роль громадськості в процесі державотворення та участь громадян у забезпеченні громадського порядку та іншій правоохоронній та правозахисній діяльності викладені в наукових працях С.Б.Абулгазіна, В.Б.Авер’янова, О.М.Бандурка, Д.Н.Бахраха, С.О.Безсмертного, І.П.Голосніченка, А.П.Клюшніченка, В.В.Коваленка, М.В.Коваля, Т.І.Коломієць, В.К.Колпакова, А.Т.Комзюка, В.І.Курила, П.П.Михайленка, Р.С.Мулкаєва, Я.М.Нельсона, Н.Р.Нижник, О.І.Остапенка, В.І.Царенка, В.К.Шкарупи, О.Н.Ярмиша та інших. [10, 11, 12,32, 33, 68, 73, 74, 75, 76, 77, 93, 94, 95, 96, 97, 106, 112, 210, 239]

Значний інтерес для нашого дослідження становить зарубіжний досвід участі громадськості в охороні громадського порядку, застосування якого надасть можливості врахувати, запровадити все позитивне в справу залучення громадян до правоохоронної та правозахисної діяльності взагалі, сприятиме підвищенню ефективності діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону в Україні.

Аналіз та узагальнення досвіду участі населення зарубіжних країн в охороні громадського порядку, боротьбі з правопорушеннями присвячені дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців і фахівців.

Історичні та сучасні погляди на роль і форми участі громадськості інших країн у правоохоронній та правозахисній діяльності розглядаються в наукових розробках та публікаціях: А.Дж.Бека, О.А.Белявської, С.М.Варкутіна , І.Евальда, С.М.Калюжного, О.Н.Ярмиша та ін.. [23, 13, 20, 67, 23, 210]

Слід зауважити, що питанню організаційно-правових форм участі громадян у правоохоронній та правозахисній діяльності в радянський період приділялася значна увага фахівців із загальної теорії держави та права, у галузі теорії управління та адміністративного права. Також, чільне місце в справі організації та залучення громадян до охорони громадського порядку та боротьби з правопорушеннями було відведено Міністерству внутрішніх справ СРСР, Міністерству юстиції СРСР, відповідним республіканським міністерствам, регіональним та місцевим органам.

Важко переоцінити той вагомий внесок, що був зроблений у справу організації участі громадян і громадських організацій охорони громадського порядку та їх взаємодії з органами внутрішніх справ науковими працівниками та викладачами учбових закладів системи Міністерства внутрішніх справ СРСР, особливо Київської, Омської вищих шкіл міліції, Волгоградської вищої слідчої школи тощо.

Так, Т.У.Воробейкова у виступі на підсумковій науково-теоретичній конференції підкреслювала, що охорона громадського порядку, покладена на міліцію, неможлива без розширення діяльності громадських організацій у цій діяльності. Обґрунтовуючи цей тезис, дослідниця зупинилася на розгляді питання про розвиток форм участі громадськості в роботі міліції з охорони громадського порядку в перші два десятиріччя існування Радянської влади. Зокрема, Т.У.Воробейкова визначила такі форми взаємодії міліції з громадськістю, як діяльність адміністративно-міліційних секцій, що надавали дієву допомогу міліції у боротьбі зі спекуляцією, самогоноварінням, у контролі за виконанням правил торгівлі, санітарії; у боротьбі з дитячою злочинністю міліції допомагали секції по боротьбі з дитячою безнаглядністю та безпритульністю. Комсомольські загони «легкої кавалерії» допомагали міліції боротися з розкраданнями тощо.

У роки індустріалізації та колективізації сільського господарства народжуються нові форми участі громадян в охороні громадського порядку та в боротьбі з правопорушеннями:

- створюється робоча міліція, члени якої обираються на загальних зборах робітниківі виконують у міліції постійну роботу на громадських засадах;

- на добровільних засадах виникає Товариство сприяння міліції („Осодмил”), завданням якого було надання допомоги міліції в боротьбі зі злочинністю та наведенні зразкового громадського порядку в містах та районах. Згодом товариства сприяння міліції були реорганізовані в бригади сприяння міліції, які протягом майже трьох десятиріч були наймасовішою та найбільш дієвою формою громадської допомоги в роботі міліції. [26, с.44-50]

Професор А.К.Клюшніченко досконало дослідив діяльність органів державного управління та їх органічного складового елемента – органів внутрішніх справ, що забезпечують непорушність правопорядку, – і визначив, що новий, вищий рівень суспільних відносин знаходить своє концентроване вираження і в демократичних принципах державного управління, які відображають найбільш суттєві аспекти організації та діяльності всієї адміністративної системи країни. [68, с.122]

Особлива актуальність наукових розробок А.П.Клюшніченка полягає у визначенні одного з аспектів загальнодержавної проблеми – проблеми забезпечення належної демократії та її подальшого розвитку – зокрема, широка участь громадян у державному управлінні.

Суспільний вплив на систему державного управління повинен здійснюватись у двох напрямках:

• залучення громадян до роботи платіжного апарату управління (наприклад, участь в обговоренні питань управління, їх реалізації, у контролі за їх виконанням);
• безпосередня участь громадськості у здійсненні окремих функцій державного управління (наприклад, охорона громадського порядку тощо) [68, с. 58-59]

Однією з форм участі громадськості в забезпеченні правопорядку є опорні пункти охорони порядку – центри профілактики і найбільш досконала форма об’єднання зусиль громадськості і міліції у попередженні правопорушення, які виникли у 1972році.

Громадськість опорних пунктів та дільничні інспектори проводили індивідуальну роботу з особами, від яких, судячи з їх поведінки, можна очікувати скоєння злочинів та інших правопорушень; зі звільненими з місць позбавлення волі; взяли під адміністративний нагляд осіб, що скоїли певні правопорушення у сфері побутових відносин; зі злісними пияками; алкоголіками тощо.

Отже, важко переоцінити значення узагальненого досвіду діяльності опорних пунктів охорони правопорядку, що висвітлювався в наукових розробках та публікаціях фахівців науково-учбових закладів МВС СРСР та практичних працівників органів внутрішніх справ.

У 1978 році в збірнику праць Омської вищої школи міліції були опубліковані статті науковців та викладачів вищих учбових закладів Міністерства внутрішніх справ СРСР та практичних працівників органів внутрішніх справ, у яких висвітлювалися проблеми і практика діяльності опорних пунктів охорони правопорядку як однієї з основних форм участі громадян в охороні громадського порядку. [ 24, 142с.]

Питанням участі громадських формувань в охороні правопорядку значну увагу приділяли науковці й викладачі Київської вищої школи міліції МВС СРСР.

Так, Г.М.Самілик у співавторстві з М.І.Івановим у статті «Деякі питання підвищення участі спеціалізованих дружин у боротьбі з правопорушенням» визначили необхідність спеціалізації діяльності громадських формувань шляхом створення спеціалізованих дружин і загонів, що було важливим кроком у розвитку добровільних народних дружин і знайшло своє відображення в Положенні «Про добровільні народні дружини з охорони громадського порядку в Українській РСР». Автори статті також зробили аналіз недоліків, що мали місце в діяльності спеціалізованих дружин із боротьби зі злочинами, визначили та обґрунтували деякі шляхи подальшого підвищення ефективності діяльності такого роду громадських формувань: джерела комплектування спеціалізованих дружин, набуття кожним дружинником необхідних професійних навичок попередження тих чи інших правопорушень. [205, с. 109-112]

Із хроніки наукового життя КВШ МВС СРСР бачимо, що викладачі школи також брали активну участь у науково-практичних конференціях, нарадах, засіданнях, де обговорювалися стан і проблеми діяльності громадськості з охорони громадського порядку та приймалися конкретні пропозиції щодо їх подальшого поліпшення.

Так, 2 грудня 1976 року в Київській вищій школі відбулася науково-практична конференція, в роботі якої брали активну участь відповідальні працівники партійних і радянських органів, професорсько-викладацький склад Київської та інших вищих шкіл МВС СРСР, працівники центральних та регіональних органів внутрішніх справ, представники рад громадськості опорних пунктів охорони правопорядку тощо.

У доповідях та виступах було окреслено, що створення інституту опорних пунктів позитивно впливає на зменшення правопорушень, закріплює зв'язок органів внутрішніх справ із населенням. Як недоліки було визначено недосконалість правового регулювання діяльність опорних пунктів, недостатню ефективність роботи діючих на опорних пунктах громадських формувань, невизначеність місця та ролі дільничного інспектора міліції в роботі опорного пункту тощо. [194,с. 139-140]

На спільному засіданні бюро Залізничного райкому Компартії України і райвиконкому викладач кафедри криміналістики Київської вищої школи А.І.Комаров доповів про роботу рад громадських організацій опорних пунктів охорони правопорядку Залізничного району міста Києва.

Обговоренню цього питання передувала велика дослідницька робота, здійснена групою слухачів Київської вищої школи з вивчення організації та діяльності інституту опорних пунктів охорони правопорядку протягом їх дворічної практики, на засіданні також було вирішено ряд організаційних питань районної ради громадських організацій, прийнято конкретні пропозиції, спрямовані на подальше покращення роботи ради з активізації охорони громадського порядку і боротьби з порушниками правопорядку. [193, с. 143].

На наш погляд, важливе значення в справі організації та діяльності добровільних народних дружин має виданий у 1976 році колективом авторів, рекомендований Міністерством внутрішніх справ Української РСР навчально-практичний посібник для народних дружинників «Народні дружини» [115, 320 с.].

Після прийняття Положення « Про добровільні народні дружини з охорони громадського порядку Український РСР » Міністерство внутрішніх справ СРСР і Міністерство юстиції СРСР розробили і затвердили 24-годинну програму обов’язкового навчання дружинників.

Цінність вищезазначеного посібника полягає в тому, що його автори, враховуючи обмеженість програми навчання мінімумом знань, необхідних дружиннику, прагнули скласти посібник таким чином, щоб допомогти ширшому ознайомленню членів народних дружин із юридичними поняттями і важливими нормативними актами в сфері їх діяльності, з їх правовими положеннями, функціями, правами та обов’язками. Рекомендації, що містились в посібнику, були сформульовані на основі опрацювання передового досвіду багатьох народних дружин в Україні. Для перевірки засвоєння викладеного матеріалу й більш поглибленого його вивчення розділи посібника містять також контрольні питання, списки літератури. Корисними в навчанні та практичній діяльності дружинників могли бути додані до учбового матеріалу витяги з найважливіших нормативних актів, знання яких їм конче необхідне, а також зразки документів, що можуть складатися у добровільних народних дружинах [115, с.5]

По суті, посібник став першою спробою системного викладу матеріалів, знання яких було необхідне членам народних дружин у відповідності з Положенням «Про добровільні народні дружини з охорони громадського порядку в Україні». [145, ст.38]

Проте, незважаючи на значну кількість наукових праць у сфері охорони громадського порядку та позитивного досвіду участі населення в охороні громадського порядку в радянський період, проблеми участі громадян в охороні громадського порядку в Незалежній Україні ще не є достатньо розробленими і впровадженими в практику.

Конституція України гарантує громадянам право на захист життя та здоров’я, власності та інших прав та свобод всіма дозволеними засобами, але, на жаль, реалізація цього права деякий час мала достатньо уособлений характер.

Участь громадян в охороні правопорядку не була врегульована відповідними нормативними актами.

Хоча з 1997-1998 років масово почав відроджуватись рух народних дружин, спеціалізованих загонів та інших громадських формувань правоохоронної та правозахисної спрямованості і цей процес набув подальшого розвитку, відсутність правової бази і чітко визначених форм їх взаємодії з органами внутрішніх справ та іншими правоохоронними органами не давала змоги досягти вагомих результатів у справі забезпечення належного громадського порядку й охорони державного кордону, боротьбі з правопорушеннямиза участю громадськості.

Проте прийняття Верховною Радою України Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку» [192, ст.338], який визначив основні завдання громадських формувань, їх функції, порядок утворення, структуру і форму діяльності, не надало очікуваного розвитку участі громадян у сфері охорони правопорядку та в значній мірі окреслило проблематичний характер питання.

Це обумовлюється, в першу чергу, тим, що означений закон містить певні невизначені положення та інші недоліки.

Разом із тим, говорячи про наукову розробку проблеми організації та діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку й державного кордону, проблеми боротьби з правопорушеннями, слід зазначити, що на сьогодні майже повністю відсутні спеціальні дослідження з цієї тематики. В опублікованих працях автори лише визначають загальні положення участі громадян в охороні громадського порядку або торкаються її під час розгляду інших проблем.

Цікавою в контексті досліджуваної проблеми є наукова праця – кандидатська дисертація О.М.Музичука, присвячена теоретичним і практичним питанням участі громадян в охороні громадського порядку і проблемам боротьби з правопорушеннями.

Автором досліджуються особливості становлення та розвитку інституту участі громадян у правоохоронній діяльності України. Проаналізовано зарубіжний досвід правоохоронної діяльності громадян, запропоновано можливості його використання в нашій країні. Автор пропонує до уваги характеристику організаційних засад і форм участі громадськості в охороні громадського порядку та боротьбі з правопорушеннями. Визначено правовий статус громадян, що виконують правоохоронні функції, узагальнено й систематизовано форми та методи їх діяльності. Аналізуються поняття, правові засади, принципи і форми взаємодії громадян і міліції в сфері охорони громадського порядку та боротьби з правопорушеннями, визначено напрямки її ефективності. Сформульовано пропозиції щодо внесення конкретних змін і доповнень до чинного законодавства з зазначених питань. Проте подана автором характеристика організаційно-правових засад діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку й державного кордону має обмежений характер, а участь громадськості в сфері охорони державного кордону взагалі не досліджується.[111, 20с.]

Комплексному дослідженню проблеми організації охорони громадського порядку в санаторно-курортних та інших зонах відпочинку громадян присвячена кандидатська дисертація В.А.Грабельникова.

Автором висвітлено питання розвитку місцевого самоврядування та органів, що покликані охороняти громадський порядок та забезпечувати громадську безпеку в санаторно-курортних та інших зонах відпочинку громадян, розглянуто пріоритетні та оптимальні моделі місцевих органів охорони громадського порядку, форми і методи їх діяльності.

Особливу увагу автор приділяє організаціям та правовим основам діяльності місцевої (муніципальної) міліції як гаранта дотримання громадського порядку в санаторно-курортних та інших зонах відпочинку громадян. Суттєва увага приділена взаємодії підрозділів місцевої міліції з органами державної ради та місцевого самоврядування і населенням щодо забезпечення охорони громадського порядку в цих зонах, а також засобом забезпечення законності в цій діяльності.

Автором розроблено загальні пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства, яке регулює діяльність місцевої міліції та інших громадських формувань, що забезпечують громадський порядок і безпеку громадян в санаторно-курортних та інших зонах відпочинку. [33, 18с.]

Здійснення аналізу стану наукової розробки проблеми участі громадян в охороні правопорядку в Україні взагалі і діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону зокрема свідчить про те, що форми участі населення в правоохоронній та правозахисній діяльності формувались протягом тривалого часу. Такий вид громадської діяльності у своєму розвитку проходить певні етапи, які відповідають еволюції суспільства та держави, його становлення відбувається в міру визрівання відповідних умов: неухильного зростання демократії; залучення широких верст населення до участі у державному управлінні в цілому; безпосередня участь громадськості в здійсненні окремих функцій державного управління (наприклад, охорона громадського порядку, державного кордону, боротьба зі злочинами та іншими правопорушеннями) та відповідно до розвитку науки

1.2. Форми участі громадян в охороні громадського порядку і державного кордону

Охорона громадського порядку є цілеспрямованою діяльністю, покликаною забезпечувати дотримання встановлених правил поведінки, громадський спокій, а також нормальні умови життєдіяльності людини й суспільства. Серед її завдань — формування у громадських місцях таких умов, за яких поважалися б або принаймні не порушувалися правила поведінки, норми громадської моралі, спокій громадян, їхні культурні звичаї та відпочинок [82, ст.36].

Громадяни України наділені правом на свободу об'єднання в громадські організації задля здійснення і захисту своїх прав, свобод та задоволення інтересів [82, ст.36].

У демократичній, соціальній і правовій державі громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами [82, ст.38], до яких, зокрема, належить і забезпечення законності та правопорядку.

Охорона громадського порядку і державного кордону належить до функцій державного управління, проте державний апарат не здатен самотужки забезпечити належний громадський порядок і недоторканність державних кордонів України без широкого, активного й постійного залучення до цієї діяльності широких мас населення.

Широка участь громадян у державному управлінні загалом і в охороні громадського порядку та державного кордону зокрема є одним з аспектів розбудови незалежної, демократичної і правової України.

Держава, зберігаючи за собою право здійснювати законодавчу діяльність у сфері охорони громадського порядку і державного кордону України, надає громадським організаціям можливість поширити свою роль і внесок у цю справу.

Підтвердженням цього є те, що самостійні громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону створюються і діють на підставі Конституції України [82, ст.36], Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного контролю" [192, ст.338].

Правову основу діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку становлять також Кодекс України про адміністративні правопорушення; Кримінальний кодекс України та інші законодавчі акти; акти Президента України (Указ Президента України від 16 червня 1999 року №650/99 "Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку" [165, ст.1100]; Указ Президента України від 19 липня 2005р. №1119/2005 "Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності"; [177, п.4]; акти Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2000р. №1872 "Про затвердження Типового Статуту громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону" [175, ст.352], Розпорядження Прем'єр-міністра України "Про забезпечення реалізації положень Закону України", "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" № 13186/ від 26 липня 2000 р., яким керівникам МВС і Державної прикордонної служби України, Голові Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, головам обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністрацій рекомендувалося вжити відповідних заходів; накази, інструкції та інші нормативні акти Міністерства внутрішніх справ і Державної прикордонної служби України (Рішення колегії МВС України від 16 грудня 1999 року №8/КМ "Про затвердження Програм розвитку партнерських відносин між міліцією та населенням на 2000-2005 роки [173], Наказ МВС України від 15 березня 2001 року №197 "Про затвердження Інструкції з організації роботи органів внутрішніх справ України щодо забезпечення взаємодії з громадським формуванням з охорони громадського порядку" [167], Рішення колегії МВС України від 06.03.2002 року №1994/ВР "Про затвердження Плану організаційних та практичних заходів щодо вдосконалення взаємодії органів внутрішніх справ з представниками Українського козацтва в питанні охорони громадського порядку [170] та інші"), рішення органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій з питань охорони громадського порядку і державного кордону та боротьби зі злочинністю й іншими правопорушеннями, статути громадських формувань і положення добровільних народних дружин з охорони громадського порядку і державного кордону, а також відповідні накази та розпорядження керівників підприємств, установ та організацій.

Загалом усі форми участі громадян в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями поділяються на два різновиди:

1) залучення громадян до роботи органів державного управління, покликаних забезпечувати охорону громадського порядку й боротьбу з правопорушеннями;

2) самостійна участь громадян в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

1. Серед різновидів самостійної участі громадян в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями, виходячи з дійсності та враховуючи масштабність застосування тієї чи іншої форми, ступінь її масовості, а також характер і ступінь самодіяльності, можна виокремити такі класифікаційні форми: самостійні постійно діючі громадські формування, зведені загони громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, спеціалізовані загони (групи) сприяння міліції та підрозділам Державної прикордонної служби України, асоціації громадських формувань тощо.

Не замінюючи міліцію та прикордонників, а діючи з ними в тісному і постійному контакті, громадські формування досягли певних позитивних результатів у цьому напрямку. Вирішуючи завдання охорони громадського порядку і державного кордону, самодіяльні організації громадян застосовують різні форми і методи, властиві як діяльності органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України, так і громадській самодіяльності, а також притаманні тільки їм форми та методи.

Про це свідчать наступні приклади:

• станом на квітень 2004 року в Україні діяли 18,5 тис. громадських формувань, у яких нараховувалось 596,73 тис. чоловік;
• у 2004 році за участю членів громадських формувань розкрито 8724 злочини та затримано 39264 особи через адміністративні правопорушення.

На Всеукраїнській нараді представників громадських формувань з охорони громадського порядку позитивно була відзначена діяльність громадських формувань міста Вишневого Київської області "Щит", м. Ромни Сумської області "Громадський порядок", "Варта", "Правопорядок" Вознесенського району Миколаївської області та багатьох інших. Це наслідок належної організації роботи міських та районних органів внутрішніх справ та підрозділів із взаємодії з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку й державного кордону Прикордонних військ України [103].

Окрім відзначених на Українській нараді представників громадських формувань з охорони громадського порядку й державного кордону позитивних рис діяльності, на думку дисертанта, варто також застосовувати передовий досвід діяльності громадського формування Національного технічного університету "КПІ". У цьому учбовому закладі навчається більше сорока тисяч студентів, в тому числі 1740 зарубіжних із 43 держав світу.

Загальна площа матеріально-технічної бази університету складає 550 тис. квадратних метрів, на якій мешкають більше 12 тис. студентів, аспірантів та знаходяться адміністративні й господарські споруди.

Для забезпечення громадського порядку на території Національного технічного університету "КПІ" у вересні 1992 року були сформовані народні дружини.

На підставі Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" народні дружини були перейменовані в громадські формування (відділення) з охорони громадського порядку.

У тісній взаємодії з працівниками правоохоронних органів району і міста, відділами міліції та підрозділами служби безпеки університету в цілому забезпечується охорона громадського порядку в навчальних корпусах, гуртожитках студмістечка на території університету, а також збереження державних матеріальних цінностей і особистого майна студентів, викладачів і співробітників.

Щорічно в університеті на початку навчального року:

• у вересні проводиться робота з повного укомплектування та затвердження Рішенням вчених Рад базових факультетів / інститутів членів відділень з охорони громадського порядку на зміну вибулих по закінченню навчання в університеті та з інших причин;
• у жовтні проводяться навчання членів відділень з охорони громадського порядку згідно з програмою ГУ МВС України в м. Києві та штабу Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону.

Навчання проводять:

• викладачі факультету права університету;
• офіцери Солом'янського РУГУ МВС України в м. Києві;
• начальник штабу громадського формування та його заступники.

По закінченню програми навчання членам громадських формувань, які вперше зараховані до відділення, оформляють і видають посвідчення встановленого зразка про право несення служби з охорони громадського порядку в університеті.

Несення служби з підтримання громадського порядку у взаємодії з працівниками відділу міліції університету організовано у 4 зміни за графіками факультетів та інститутів.

За графіками щоденно чергують 42-50 чоловік.

Відділення з охорони громадського порядку загальною чисельністю 246 студентів і співробітників університету створені і працюють на 24-ох базових факультетах та інститутах.

Крім цього, в університеті цілодобово працює спеціальний підрозділ на базі служби безпеки університету чисельністю 40 чоловік.

Члени відділень проводять відповідну роботу з попередження правопорушень у навчальних корпусах, гуртожитках студмістечка та на території університету. У гуртожитках студмістечка у взаємодії зі стрільцями-контролерами забезпечується перепускний режим та внутрішньооб'єктове патрулювання.

Виходячи з фінансових можливостей університету та факультетів / інститутів, члени відділень з охорони громадського порядку з числа студентів за сумлінну працю по підтриманню громадського порядку щомісячно заохочуються преміями у розмірі 16 гривень за одне чергування, а співробітники отримують щорічну додаткову п'ятиденну оплачувану відпустку.

Для забезпечення патрулювання на території університету придбані: спец. автомобіль і 15 радіостанцій для зв'язку з патрульними нарядами в період несення служби.

Контроль за несенням служби членами громадських формувань здійснюється посадовими особами, співробітниками відділу міліції та членами студентського профкому і студентського самоврядування.

Штабом Київського міського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, враховуючи досвід роботи громадського формування Національного технічного університету "КПІ", прийнято рішення про звернення з пропозицією до найбільших учбових закладів столиці: Національний аграрний університет, Національний авіаційний університет тощо, створити громадські формування з охорони громадського порядку на підлеглих їм територіях.

Співвідношення і взаємодія органів місцевого самоврядування та державного управління і громадськості в охороні громадського порядку полягає в тому, що роль і діяльність громадської самодіяльності мають не замкнений, суто внутрішній характер, а загальний, універсальний. Але по відношенню до громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону державне управління не є очевидним, а має, скоріше, символічний характер, хоча тісно перехрещується з суспільним початком. Діяльність громадських формувань носить досить самостійний характер. Органи місцевого самоврядування і управління реєструють і координують їх діяльність, надають всіляку допомогу та підтримку в їх створенні, а повсякденна (оперативна) діяльність громадських формувань організовується, спрямовується й контролюється відповідними органами внутрішніх справ [179, с.5-27] та підрозділами Прикордонних військ України [186, с.99-108].

Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та правоохоронні органи відповідно до ст. 3 Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" повинні надавати допомогу та підтримку у створенні громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону:

• по-перше, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації в установленому порядку розглядають пропозиції громадських формувань щодо поліпшення стану громадського порядку та вживають у межах своєї компетенції відповідних заходів;
• по-друге, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування разом із органами внутрішніх справ і підрозділами Державної прикордонної служби України організовують діяльність громадських формувань із охорони громадського порядку і державного кордону шляхом залучення їх членів до здійснення патрулювання та інших спільних заходів, проведення інструктажів та оперативного надання відповідної інформації, крім таємної, залучення їх членів до правового навчання та ознайомлення з формами та методами боротьби з правопорушеннями;
• по-третє, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції спільно з органами внутрішніх справ і Державної прикордонної служби України здійснюють координацію та контроль за діяльністю громадських формувань, заслуховують повідомлення і звіти керівників зазначених формувань;
• по-четверте, органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації мають право вирішувати питання щодо забезпечення діяльності громадських формувань, надавати їм службові приміщення, необхідний інвентар та засоби зв'язку. Службові приміщення надають громадським формуванням у місячний термін після їх реєстрації [192, ст.19].

Громадські формування з охорони громадського порядку можуть користуватися на договірних засадах майном підприємств, установ, організацій та інших власників, у тому числі транспортними засобами, інвентарем та засобами зв'язку. Крім того, органи внутрішніх справ і підрозділи Державної прикордонної служби України у випадку потреби можуть надавати на договірних засадах громадським формуванням на період їх чергування або проведення цільових заходів мобільні, радіотехнічні та спеціальні засоби, інші предмети екіпіровки нарядів.

Виходячи з вище викладеного, можна зробити висновок, що між органами місцевого самоврядування та державного управління і громадськими формуваннями з охорони громадського порядку і державного кордону існують взаємовідносини, за яких держава безпосередньо здійснює загальне керівництво цими формуваннями, а громадська самодіяльність має достатньо самостійний характер.

Треба зазначити, що Закон України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" має певні невизначені положення та інші недоліки. Так, у розділі I містяться засади участі громадян в охороні громадського порядку і державного кордону, визначені нормативні акти, що регулюють їх діяльність, а також засади організації та діяльності формувань [192, ст.3], але не подається визначення самого громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону. На нашу думку, громадським формуванням з охорони громадського порядку і державного кордону є громадське об'єднання, створене на засадах громадської самодіяльності, принципах добровільності та на основі єдності інтересів, утворене фізичними та юридичними особами для спільної реалізації ними наданих Конституцією прав і свобод, завданням якого є участь в охороні громадського порядку і державного кордону, попередженні та припиненні правопорушень, боротьбі зі злочинністю, захисті життя та здоров'я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.

Крім того, назва Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" не зовсім відповідає його суті та змісту: його норми регулюють тільки порядок організації і діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та боротьби з правопорушенням, а інші організаційно-правові форми участі громадськості в цій справі залишилися поза увагою його авторів та законодавців.

2. Наступною формою участі громадян в охороні громадського порядку є громадські юрисдикційні формування (товариські суди, адміністративні та наглядові колегії, комісії у справах неповнолітніх тощо).

Товариські суди – це громадські самодіяльні органи, які обираються колективом громадян за місцем роботи або за місцем загального проживання для боротьби з порушеннями норм права та встановлених правил поведінки. Товариські суди, виконуючи свої функції, в значній мірі діють у галузі суспільних відносин, що регулюються правом, охороняють права та законні інтереси громадян, юридичних осіб, суспільства та держави, тому їх діяльність законодавчо регламентована. Президія ВР УРСР своїм Указом від 15 серпня 1961р. затвердила "Положення про товариські суди Української РСР" [154, ст.416], у якому було наголошено на тому, що товариські суди покликані активно сприяти вихованню громадян у дусі комуністичного ставлення до праці, соціалістичної власності, дотримання правил соціалістичного гуртожитку, розвитку в радянських людей почуття колективізму і товариської взаємодопомоги, поваги гідності й честі громадян. Головне в роботі товариських судів – попередження правопорушень і вчинків, що шкодять суспільству, виховання громадян шляхом переконання та суспільного впливу, створення середовища з негативним ставленням до будь-яких антисуспільних вчинків. Діяльність товариських судів не втратила своєї актуальності й після проголошення незалежності України, але її слід активізувати за допомогою моральної й матеріальної підтримки з боку держави.

Важливі функції виконують адміністративні комісії, значна кількість громадян бере участь у роботі наглядових комісій.

3. Дієвою формою участі громадян в охороні громадського порядку є громадські організації, створені для сприяння діяльності з охорони громадського порядку – це будинкові, вуличні, квартальні, батьківські комітети, ради старійшин, товариства ветеранів, громадські вихователі тощо.

Муніципальне право України визначає самоорганізацію населення як інститут безпосередньої демократії в системі місцевого самоврядування. Під територіальною самоорганізацією населення розуміється реалізоване ними у встановлених законом формах право самостійного та під власну відповідальність здійснення своїх інтересів у питаннях місцевого значення безпосередньо або через створювані ними органи територіального самоврядування. Стаття 140 Конституції України проголошує: «Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою мешканців створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна» [82]. Стаття 14 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997р. закріплює, по-перше, розширене коло суб'єктів, що можуть створювати органи самоорганізації населення, включаючи до нього районні в місті ради, а, по-друге, доповнює відповідне конституційне положення, регламентуючи, що "правовий статус, порядок організації і діяльності органів самоорганізації населення за місцем проживання визначається законом" [180, ст.170].

До системи самоорганізації населення належать загальні збори (сходи) громадян, конференції мешканців, опитування населення та інші форми прямої демократії, органи громадського територіального самоврядування (ради чи комітети мікрорайонів, житлових комплексів), а також інші органи самоврядування за місцем проживання — ради або комітети вулиць, кварталів, будинків тощо. Відмінною ознакою органів самоорганізації населення є те, що вони утворюються з ініціативи мешканців відповідних територіальних одиниць на підставі їхнього добровільного волевиявлення через вибори. [199, с.46-53].

Слід визнати за доцільне розширити компетенцію зазначених комітетів, зокрема й батьківських. До їхніх прав варто віднести також право визначати території та дільниці з підвищеною криміногенною ситуацією, вносити пропозиції щодо вжиття відповідних профілактичних та інших заходів разом з органами внутрішніх справ із профілактики на підпорядкованій території, а також проводити інші заходи правоохоронного та правозахисного характеру.

Вагоме значення для перевиховання неповнолітніх має повноцінне відновлення інституту громадських вихователів.

За радянських часів цьому питанню приділяли чималу увагу. Відповідно до Положення про громадських вихователів неповнолітніх до такої роботи залучали найбільш свідомих громадян — працівників підприємств, установ і організацій, студентів, пенсіонерів та інших, які мали необхідну освіту, життєвий досвід і досвід роботи з дітьми та прагнули допомогти у перевихованні неповнолітніх правопорушників. [143, ст.243]

Відновлення діяльності інституту громадських вихователів є особливо актуальним нині, коли кількість правопорушень, скоєних неповнолітніми, набула загрозливого характеру.

4. Особиста індивідуальна участь громадян у діяльності органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України.

На жаль, наразі припинив дію інститут позаштатного співробітництва громадян з органами внутрішніх справ та іншими правоохоронними органами України — громадських дільничних інспекторів, громадських автоінспекторів, громадських інспекторів карного розшуку, УБОЗу, підрозділів БЕЗу, громадських інспекторів кримінальної міліції у справах неповнолітніх тощо. Попри окремі недоліки їхньої діяльності, міліція та інші правоохоронні органи отримували суттєву допомогу в охороні громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями від цього громадського інституту.

В умовах розбудови демократичної правової держави дедалі важливішого значення набувають питання зміцнення законності та правопорядку, виховання почуття громадського обов’язку і свідомої дисципліни, формування високих ідейних та моральних якостей у громадян України.

Успішне розв’язання цих завдань можливе лише на основі об’єднання зусиль і координації діяльності державних органів та громадськості, узгодженості цієї діяльності, поєднання в боротьбі з правопорушеннями методів переконання та спонукання, активного застосування виховної, профілактичної роботи як найбільш перспективного та гуманного напряму в боротьбі з протиправними проявами та злісними ухиленнями від встановлених суспільством і державою норм і правил.

5. На нашу думку, доцільно врахувати та застосувати позитивний досвід радянських років, коли соціальна активність представників громадськості та державних органів у боротьбі з протиправними діями реалізовувалася в такій організаційній формі, як опорні пункти охорони правопорядку (ОПОП).

У питанні про правове положення опорних пунктів охорони порядку слід розрізняти два взаємопов’язані аспекти, що мають велике значення для їх функціонування:

- передумови щодо організації їх діяльності за реальним об’єднанням зусиль об’єктів-складників;

- правове регулювання роботи цих суб’єктів.

Передумовами щодо організації діяльності опорних пунктів охорони правопорядку є :

- рішення державних органів щодо самого факту їх існування;

- матеріальною основою для організації та діяльності ОПОП є реальне об’єднання зусиль державних органів і громадських організацій для вирішення організаційно-технічних питань та забезпечення їх функціонування;

Другий елемент правового положення опорних пунктів охорони порядку — правове регулювання їх діяльності — можна розглядати як посилання на чинний нормативний акт (або сукупність таких нормативних актів), що визначає завдання, функції, обов’язки та права, форми і методи діяльності, повноваження ОПОП, [89, с.40-49].

Нині в Україні функціонує 7,3 тис. громадських пунктів охорони порядку. ГПОП працюють з 18 до 23 години. На кожному пункті є рада громадськості мікрорайону, до складу якої входять член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, представники державних органів та громадських організацій, житлово-комунальних господарств, інших підприємств, установ, шкіл тощо.

Проте, на нашу думку, дільничний інспектор міліції не може входити до складу ради громадськості ГПОП, оскільки він виконує функції боротьби зі злочинністю і охорони правопорядку згідно з покладеними на нього службовими обов’язками у будь-який час і повинен координувати разом із радами громадськості всі заходи з охорони громадського порядку та індивідуальної профілактики.

До інших форм участі громадськості в охороні громадського порядку необхідно віднести і такі форми, як інститути громадських помічників міліції і довірених осіб, залучення до охорони помешкань громадян охоронців-консьєржів, які підбиралися б із числа мешканців даного будинку. До нових форм участі громадян в охороні громадського порядку можна віднести діяльність комерційних та охоронних служб захисту інтересів держави, підприємств, установ, організацій, громадян від злочинних дій, які під час виконання завдань з охорони власності та інших майнових та особистих прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб також припиняють злочини та інші правопорушення й затримують осіб, винних у їх скоєні (наприклад, в м.Києві найбільш активно діють у цьому напрямку охоронні структури: “Охорона-комплекс”, ”Безпека-комплекс”, “Венбест”, “Оберіг - СП” та інші).

Враховуючи кращий досвід участі громадськості зарубіжних країн в охороні громадського порядку, цілком очевидною є необхідність впровадження в нашій країні таких організаційно-правових форм правоохоронної та правозахисної діяльності громадян як об’єднання “Сусідська взаємодопомога”, “Зупини злочинця”, а також створити в кожній школі Координаційну шкільну раду, основною метою якої є попередження правопорушень з боку неповнолітніх та соціальна адаптація дітей і підлітків.

Перелік вищезазначених форм участі громадян в охороні громадського порядку не є вичерпним і стабільним. Саме життя відкидає одні, застарілі форми і породжує нові, більш придатні. Розширення, вдосконалення діючих форм розширення громадської самодіяльності в сфері охорони громадського порядку, виникнення нових – це закономірний процес. Будь-яка форма громадської самодіяльності в сфері охорони громадського порядку, що виникає, разом із державною регулятивністю є невід’ємною складовою частиною єдиного соціального комплексу, і процес підвищення ролі громадськості у цій сфері знаходиться зараз у такій фазі, коли при достатності прав громадськості треба ширше, ефективніше освоювати та реалізувати надані державою права, підвищуючи при цьому якість діяльності громадськості у правоохоронній та правозахисній діяльності.

Висновки до розділу 1

Проведений аналіз стану наукової розробки проблеми участі громадян в охороні правопорядку в Україні загалом і діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону зокрема засвідчує, що форми участі населення в правоохоронній та правозахисній діяльності формувалися протягом тривалого часу.

Перелік досліджених форм участі громадян в охороні громадського порядку не є вичерпним і стабільним. Саме життя відкидає одні, застарілі форми і за певних умов породжує нові. Розширення, вдосконалення діючих форм розширення громадської самодіяльності в сфері охорони громадського порядку, виникнення нових – це закономірний процес. Будь-яка форма громадської самодіяльності в сфері і охорони громадського порядку, що виникає, разом з державною регулятивністю є невід’ємною складовою частиною єдиного соціального комплексу, і процес підвищення ролі громадськості у цій сфері знаходиться зараз у такій фазі, коли при достатності прав громадськості треба ширше, ефективніше освоювати та реалізувати надані державою права, підвищуючи при цьому якість діяльності громадськості у правоохоронній та правозахисній діяльності.

У сучасних умовах розбудови демократичної правової держави всезростаюче значення мають моральне виховання громадян, суворе дотримання законності та ствердження правопорядку. У забезпеченні законності, охороні громадського порядку, моральному та правовому вихованні населення велику роль повинні відігравати громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону.

Прийняття Верховною Радою України Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” знаменувало початок нового етапу діяльності громадських формувань правоохоронної та правозахисної спрямованості, що призвело до певних позитивних результатів.

Основними результатами першого розділу дисертаційного дослідження є наступні висновки:

1. Правоохоронна та правозахисна діяльність громадян у своєму розвитку проходить певні етапи, які відповідають еволюції суспільства та держави, її становлення відбувається разом із забезпеченням відповідних умов: неухильного зростання демократії; залучення широких верст населення до участі у державному управлінні в цілому; безпосередня участь громадськості в здійсненні окремих функцій державного управління (наприклад, охорона громадського порядку, державного кордону, боротьба зі злочинами та іншими правопорушеннями), та відповідно до розвитку науки.

2. Прийняття Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” надало можливість громадянам незалежної України реалізувати гарантовані Конституцією права на захист життя, здоров’я, власності та інших прав і свобод та створювати громадські об’єднання правоохоронної та правозахисної спрямованості.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ В ОХОРОНІ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ

1. Еволюція організаційно – правових форм участі громадян в правоохоронній та правозахисній діяльності в Україні.

З проголошенням Україною статусу незалежної суверенної держави та її визнанням міжнародною спільнотою перед юридичною наукою постало завдання віднайти шляхи зміцнення суверенітету українського народу, розбудови демократичної правової держави, запровадження у політико-правову практику цінностей світової цивілізації з урахуванням набутого в Україні державно-правового досвіду, демократичних прагнень народу до миру, волі та справедливості, а також зміцнення законності в боротьбі з правопорушеннями та злочинністю.

Процес будівництва демократичної правової держави викликав велику творчу активність Українського народу [82, ст.15]. Залучаючи широкі верстви населення до безпосередньої участі в господарському і культурному будівництві, Верховна Рада, Президент і Уряд України роблять акцент на вихованні покоління нових людей – активних і свідомих будівників незалежної держави.

Важливим елементом розбудови такої держави і створення нового суспільства є боротьба за зміцнення правопорядку в цілому та подальше зменшення рівня правопорушень в Україні, особливо у сфері забезпечення громадського порядку. Залучення широких верств населення до правоохоронної та правозахисної діяльності є одним із важливих завдань забезпечення участі громадян в управлінні справами суспільства й держави. Одним із основних чинників підвищення ефективності охорони громадського порядку і боротьби з правопорушеннями, зміцнення законності та правопорядку в країні є активна участь громадськості в процесах державотворення.

Правоохоронна та правозахисна діяльність громадськості здійснювалася протягом багатьох віків існування нашого суспільства і держави. Тому автор вважає необхідним зробити детальний аналіз процесу становлення й розвитку інституту участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності України.

Участь громадян в охороні громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями має багатолітню історію. Особливого розвитку цей процес набув з середини XIX століття, після проведення в країні ряду прогресивних реформ. Основою будь-якого суспільства є громада, особливо в сільській місцевості. В той час в країні почав діяти інститут волосних старшин, на яких покладався обов'язок виконання правоохоронних та правозахисних функцій на добровільних засадах, зокрема:

• оголошення законів і розпоряджень органів влади;
• забезпечення порядку та громадської безпеки в громадських місцях;
• профілактика злочинності;
• охорона особистих та майнових прав від злочинних намірів;
• керівництво діяльністю сільських старост, що очолювали громади, які входили до складу волості тощо [16, с.75].

Сільський староста виконував правоохоронні та правозахисні функції, а саме:

• забезпечував охорону громадського порядку та громадську безпеку на території сільської громади;
• затримував осіб для встановлення особистості;
• виконував деякі функції органу дізнання – проводив первинні оперативно-розшукові та деякі слідчі дії і в разі необхідності затримував винних та ін.

Сільському старості було надано право притягувати винних у скоєнні небезпечних правопорушень до відповідальності та призначати відповідні стягнення – громадські роботи строком до 2 днів або арешт на цей же термін, а також штраф у розмірі до одного карбованця, що на той час було значною сумою [203, с.56].

Таким чином, поліція на той час отримувала відчутну допомогу від громадськості в охороні правопорядку, попередженні злочинів та правозахисній роботі.

Після Великої Жовтневої революції та ліквідації поліції її функції почала виконувати міліція, яка була створена 10 листопада 1917року постановою НКВС Радянської республіки [129, ст.15]. ЇЇ зміст визначався історичним фактором перемоги соціалістичної революції, а також декретами Другого Всеукраїнського З’їзду Рад, який проголошував, що „уся влада в країні переходить до Рад робочих, солдатських і селянських депутатів, що повинні забезпечити справжній революційний порядок ” [4, ст.43].

Характерною рисою робітничої міліції було те, що вона створювалася у вигляді збройних формувань робітників, покликаних захищати завоювання революції. Комплектування робітничої міліції, як правило, здійснювалося на основі добровільності. Лише в окремих випадках зазначені формування створювались шляхом запровадження місцевими Радами обов’язкової повинності.

Детальний аналіз організаційної та функціональної структури робітничої міліції дозволяє зробити висновок про те, що її особливість полягала в тому, що вона об’єднувала в собі як державні, так і недержавні риси:

• так, оскільки робітнича міліція створювалася Радами і була наділена повноваженнями щодо здійснення правоохоронної функції держави, вона виступала як державний орган. У той же час, оскільки загони робітничої міліції, як правило, не мали постійного штату кадрів, вони були масовими самодіяльними організаціями.
• до закінчення 1918 року робітнича міліція виконувала завдання щодо зміцнення влади Рад, підтримки революційного порядку, але зміна суспільно-політичних обставин відіграла значну роль у появі нових форм вирішення правоохоронних завдань;
• організація нових для країни органів охорони громадського порядку здійснювалася на основі принципів широкої участі громадськості в будівництві міліцейської структури, але цей процес відбувався під неухильним контролем і керівництвом з боку більшовицької партії, у міліцію приймали громадян тільки за рекомендаціями партійних та профспілкових органів;
• всебічна допомога населення, як важливий організаційний принцип діяльності робітничо-селянської міліції з самого початку її існування, втілювалася в життя відповідними інструкціями. В Інструкції НКВС РФСР від 12 жовтня 1918 року, яка регламентувала організацію радянської робітничо-селянської міліції, була передбачена можливість створення відповідних організаційних форм діяльності громадськості щодо сприяння правоохоронній діяльності міліції.

Ця Інструкція передбачала організацію при міських і повітових виконкомах Рад добровільних загонів міліції. Робітники і селяни – члени добровільних загонів міліції – охороняли громадський порядок без жодної платні, на громадських засадах. Перші формування громадян щодо охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю були створені в перші роки Радянської влади в Петрограді, Харкові, Києві та в ряді інших великих міст і промислових центрів. Основною формою їх діяльності було здійснення патрулювання і підтримання порядку в громадських місцях [175, ст. 124].

У цей час в Україні при владі знаходилась Центральна Рада, у якій функції міліції виконували підрозділи та частини збройних сил, а допомагали їм озброєні громадські організації [220, с.238-254]. До державного перевороту в Україні, вчиненого 29 квітня 1918року генералом П.Скоропадським, будь-який громадянин, що бажав охороняти громадський порядок, майнові та інші права, міг отримати зброю, навіть не будучи членом громадської організації.

Всі правоохоронні та правозахисні громадські організації були утворені та діяли на громадських засадах. Такими організаціями були: „Вільне козацтво”, „Хліборобські загони самооборони” та „Добровільні міські дружини”.

Після захоплення влади Гетьман П.Скоропадський почав приймати заходи проти стихійного утворення громадських формувань.

Віддаючи перевагу українському вільному козацтву як більш організованому, ніж інші громадські об’єднання, П.Скоропадський сподівався надати козацькому рухові нормативно-правового характеру, створити козацьку військову організацію за адміністративно-територіальним принципом: волость – сотня, повіт – полк, губернія – кіш, які б очолювали виборні отамани [209, с.38-39].

У сільській місцевості діяли такі озброєні громадські організації як хліборобські загони самооборони, які почали стихійно виникати одразу після Жовтневої революції і утримувалися на кошти громадян, що їх формували. Як правило, ці озброєні громадські організації створювалися великими землевласниками та найзаможнішою частиною сільського населення для захисту свого майна, але такі громадські організації не мали офіційного статусу.

Тільки після масових виступів селянської бідноти було прийняте рішення про офіційне визнання хліборобських загонів самооборони, а також визначений порядок їх організації, комплектування, озброєння та спорядження [236, с.231, 238].

Значно пізніше, ніж хліборобські загони самооборони, з’явилися добровільні міські дружини та інші громадські формування, що підтримували громадський порядок в містах. Це було пов’язано з тим, що в містах громадський порядок, захист майнових та інших прав населення здійснювали німецькі військові підрозділи та утворена для цього міська Державна варта.

Державна варта не могла ефективно боротися зі злочинністю, рівень якої постійно зростав. Тому 17 жовтня 1918року гетьманом була ухвалена постанова про організацію добровільних дружин на допомогу Державній варті. Добровільні дружини в містах формували представники державної місцевої влади (губернські та повітові старости, а також міські отамани) спільно з місцевими громадськими організаціями.

Тільки гетьман міг призначити начальника дружини, якому були підпорядковані всі добровільні об’єднання в межах міста або отаманства. Дружини мали постійний склад і добровольців. До постійного складу належали інструктори, які обиралися зі старшин, мисливців та досвідчених у військовій справі осіб. Постійний склад займався вибором добровольців, а також здійснював загальне керівництво і командування частинами, що входили до добровільної міської дружини. Добровольцями могли бути особи, які бажали підтримувати законність і громадський порядок на загальних (без будь-якої платні) основах, на відміну від постійного складу.

Функції та структурна організація міських добровільних дружин нормативно були визначені 17 жовтня 1918 року урядовою постановою „Про організацію добровольчих дружин” та гетьманським статутом „Про організацію по всіх містах і залюднених місцевостях України добровольчих дружин”. У цих нормативних актах було подано визначення дружини як „організації, що позбавлена всякої політичної тенденції, є установою, цілком аполітичною, єдиною метою якої є охорона законності і ладу, припинення спроб анархічних і більшовицьких виступів, забезпечення мирної діяльності” [230, с.102]. Очолював дружину кожного міста начальник, що за правами прирівнювався до дивізійного командира. При ньому створювались управління зі штатами, які затверджувалися гетьманом для кожної міської дружини окремо. До основних обов’язків начальника дружини належали „вибір добровольців, а також загальне керування ними, командування частинами дружини”.

Більшість членів міських добровільних дружин називалися добровольцями, які „до збору для активних виступів тільки реєструються, продовжуючи жити по своїх помешканнях і займатися своїми справами, не одержуючи від держави ніякого задоволення”.

Але з моменту зарахування до міської дружини добровольці мусили з’являтися у визначений час для підготовки і за викликом на збори дружин за сигналом тривоги. Під час таких зборів весь особовий склад дружини вважався військовим і діяв на підставі статутів внутрішньої і польової служби, а добровольці перебували на казенному утриманні.

Озброєння та матеріально-технічне забезпечення міських добровільних дружин покладалося на військове відомство. Їхнє забезпечення мало здійснюватися «по вилогових відомостях начальників дружин, посвідчених губернаторськими старостами (міськими отаманами)»[235, с.14].

Наприклад, діяльність і організація Київської міської дружини визначалася „Осібним статутом”. Згідно з його положеннями, дружину очолював начальник із правами корпусного командира. Вся столиця була розподілена на 6 „стратегічних районів”, очолюваних керівниками, що прирівнювалися в правах дивізійним командирам.

Крім того, командиру Київської міської дружини підпорядковувалися й „осібні відділи”, очолювані керівниками, що мали права, відповідні військовим званням, передбаченими для командирів армійських підрозділів і частин [38, с.24]. За всіма добровольцями зберігалися їхні посади як на державній, так і на громадській службі, у випадку поранення або смерті добровольця їхні родини забезпечувалися допомогою з коштів, належних до розпорядження „Громади допомоги добровольцям” і „Центральної військової ради допомоги добровольчим дружинам” [20, с.17].

Основним контингентом, з якого комплектувалися міські дружини, були колишні військовослужбовці російської армії. Закликаючи до лав міських добровільних дружин, командир, як правило, не цікавився національною належністю добровольців. Головним мотивом для зарахування до дружини була антибільшовицька спрямованість кандидата.

Тому більшість членів міських добровільних дружин із самого початку формувалася з російського офіцерства. На утримання цих дружин спрямовувалися значні кошти. В загальному розпису прибутків і видатків Української Держави на 1918рік серед надзвичайних видатків МВС було визначено „5 млн.крб. на організацію добровольчих дружин і 37055213крб. на цілі охорони громадського спокою” [233, с.163].

За статутом міських добровольчих дружин матеріальне заохочення добровольців під час зборів надходило губернським і повітовим старостам, а також міським отаманам, на підвладній території яких формувалися дружини. Окрім того, місцева влада використовувала як додаткові джерела фінансування членів добровільних дружин примусові стягнення з населення та добровільні внески громадян на охорону [42, с.23].

Після падіння Гетьманату влада в Україні спочатку перейшла до Директорії, яка проіснувала всього 1,5 місяця, а потім до уряду, очолюваному С.Петлюрою. Зазнавши поразки від Червоної Армії, війська УНР 18 листопада 1920року під проводом С.Петлюри залишили територію України, і в країні був встановлений більшовицький режим.

У 1919році на території країни, окрім уряду С.Петлюри, сім місяців діяв радянський уряд України з місцем перебування у Харкові, який прийняв Декрет про організацію в країні міліції, про що 9 лютого 1919 року було повідомлено в засобах масової інформації.

Після остаточного встановлення більшовицького режиму в міліції був введений інститут партійних комісарів, а до середини 1920року в усіх її органах були створені більшовицькі партійні ланки.

В умовах громадянської війни 30 червня 1919року Постановою Ради оборони республіки була введена воєнізація міліції, що згодом (в 1920році) було закріплено в положенні про робітничо-селянську міліцію.

Розвиток, становлення і діяльність громадських організацій правоохоронної та правозахисної спрямованості, на думку автора, треба розглядати поступово, розбивши цей процес на певні періоди – від перших років Радянської влади до початку останнього десятиріччя минулого століття у відповідності з політичними, соціальними та економічними змінами, що відбувалися в радянському суспільстві й державі.

1. 1921-1931 роки.Після завершення громадянської війни у зв’язку з переходом до мирного будівництва воєнні завдання міліції поступаються місцем завданням охорони революційного порядку і боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями. Відхід від військового комунізму та перехід до реалізації програми перебудови суспільства в умовах НЕПу вніс відповідні зміни до стосунків між міліцією і громадянами, які постійно укріплюються. Для зміцнення революційного порядку розробляються нові форми боротьби з контрреволюційними виступами, бандитизмом, економічними злочинами, злочинами проти особистих та майнових прав громадян та іншими. У сільській місцевості, де охорона правопорядку з боку органів міліції здійснювалася лише дільничним уповноваженим, набула розвитку та згодом охопила майже всі села така форма сприяння діяльності міліції як створення добровільних організацій „нічна охорона ” [245, с.93].

У другій половині 20-х років виникла така форма участі громадян у правоохоронній та правозахисній діяльності як міські дружини з боротьби з хуліганством, що надавали суттєву допомогу органам міліції в охороні громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями в містах. Їх поява в містах була викликана тим, що взятий курс на індустріалізацію країни сприяв різкому збільшенню міського населення і, як наслідок, значному збільшенню рівня правопорушень, особливо крадіжок, хуліганства тощо [112, с.72-78].

В той же час почали з’являтись і такі громадські формування як об’єднання сприяння міліції. На відміну від дружин з боротьби з хуліганством, правовий статус яких не був визначений і які утворювалися здебільшого у великих містах та промислових центрах, статус громадських об’єднань сприяння міліції був законодавчо закріплений. Визначалося, що об’єднання – це „добровільні організації, що утворюються на адміністративно-правових ділянках міських, селищних і сільських рад і які діють під керівництвом міліції”.

З середини 20-х років при місцевих Радах були утворені адміністративні комісії, завданням яких було надання практичної допомоги міліції у забезпеченні охорони громадського порядку шляхом несення патрульно-постової служби, участі у профілактичних та інших правоохоронних та правозахисних заходах [47, с.34].

В Україні, починаючи з середини 20-х років, при міських Радах працювали адміністративно-міліційні секції, які надавали допомогу міліції в боротьбі зі спекуляцією, самогоноварінням, з порушниками правил торгівлі, санітарії та іншими. Для допомоги міліції у боротьбі з дитячою злочинністю утворювались і діяли секції у боротьбі з дитячою безпритульністю та безнаглядністю. Комсомол, як організовуючий та керівний орган найбільш свідомої частини молоді та юнацтва, утворював комсомольські загони „легкої кавалерії”, які суттєво допомагали міліції боротися з розкраданнями, спекуляцією та іншими злочинами, що мали масовий характер [26, с.46].

У роки індустріалізації та колективізації народжуються інші форми участі громадян у правоохоронній та правозахисній діяльності. У 1928році утворюється виборча робітнича міліція як засіб залучення та контролю громадськості за діяльністю міліції. Члени виборчої робітничої міліції обиралися на загальних зборах робітників і виконували в міліції постійну роботу на громадських засадах.

Одночасно члени виборчої робітничої міліції були резервом для поповнення рядів працівників радянської міліції [26, с.46-47].

25травня 1931року Рада Народних Комісарів СРСР прийняла загальносоюзне Положення про робітничо-селянську міліцію. У Положенні підкреслювалося, що міліція в своїй роботі повинна розраховувати на підтримку широких верств населення: „Робітничо-селянська міліція у своїй роботі спирається на широкі маси трудящих і залучає їх до безпосереднього виконання окремих покладених на неї завдань. Із цією метою вона організовує добровільні об’єднання сприяння міліції та керує їх діяльністю” [141, ст.327].

2. 1932-1956 роки.На початку 30-х років за ініціативою уральських робітників виникає Товариство сприяння міліції. Воно утворюється на добровільних засадах для надання допомоги міліції в боротьбі зі злочинністю й наведенні зразкового громадського порядку. Загони Товариства спочатку формувалися на підприємствах та в учбових закладах регіону, але незабаром розповсюдилися по всій країні. Діяльність загонів Товариства сприяння міліції в цілому мала позитивний характер. Підвищенню ефективності їх діяльності заважала відсутність безпосереднього організаційно-правового зв’язку між міліцією та зазначеними загонами.

Для уніфікації структури та функціонування Товариства сприяння міліції у вересні 1932 року Рада Народних Комісарів СРСР ухвалила постанову «Про реорганізацію об'єднань сприяння органам міліції і карному розшуку в бригади сприяння міліції (БСМ)». Керівництво цими формуваннями було покладено на Головне управління робітничо-селянської міліції при РНК СРСР. Згідно з цією постановою, бригади сприяння міліції створювалися на добровільних засадах. Членами бригад могли стати громадяни СРСР віком від 18 років, які не мали судимості, не були нічим скомпрометовані та виявили бажання допомагати міліції. Водночас ці бригади користувалися великою популярністю серед громадян. Потрапити до складу такого громадського формування могли лише найкращі працівники [28, ст.10].

Попри відомчу підпорядкованість органам міліції, бригади сприяння міліції залишалися громадськими самодіяльними формуваннями, що мали характер масових організацій. Упродовж майже трьох десятиліть бригади сприяння міліції були найбільш масовою та дієвою формою допомоги міліції.

1. 1957–1991 роки. Наприкінці 50-х років виникають нові форми організації громадян у правоохоронній та правозахисній діяльності. У забезпеченні законності, охороні громадського порядку, моральному та правовому вихованні населення значну роль відіграли добровільні народні дружини.

На початку 1958 року в Ленінграді розпочалося створення добровільних народних дружин (ДНД) з охорони громадського порядку. В Україні добровільні народні дружини з охорони громадського порядку вперше з'явилися в грудні 1958 року. Шахтарі шахт №1-2 «Червоний жовтень» та імені Карла Маркса міста Єнакієво, машинобудівники та коксохіміки міста Горлівка, працівники деяких інших підприємств Донбасу, наслідуючи приклад ленінградців, створили народні дружини та вийшли на вулиці міст і селищ з червоними пов'язками, аби охороняти спокій і відпочинок своїх колег, забезпечувати порядок у громадських місцях. Їхню ініціативу підтримали робочі колективи Дніпродзержинська, Запоріжжя, Харкова, Львова, а також мешканці міст, сіл та селищ Житомирської, Волинської, Черкаської та інших областей.

Почин донбасівців перетворився на масовий рух, здобув офіційне визнання та підтримку партійних і радянських органів. Організація народних дружин набула масового характеру.

Добровільні народні дружини були однією з найбільш масових форм участі громадськості в охороні громадського порядку та боротьбі з правопорушеннями за радянських часів. Рішення про їх створення ухвалювалися на організаційних зборах громадян, які бажали вступити до дружини за виробничо-територіальним принципом на підприємствах, у колгоспах, установах, організаціях, навчальних закладах, гуртожитках, а також за місцем проживання.

Діяльністю добровільних народних дружин керували органи місцевої влади. Дружинниками ставали найкращі представники трудових колективів, активні представники громадськості. Потужне ядро народних дружин формували комуністи та комсомольці, які становили більшість їх лав. У роботі дружин брали активну участь керівники підприємств, будівництв, установ, організацій, учбових закладів, партійних, профспілкових та комсомольських організацій. Починаючи з 1962 року на підприємствах і в організаціях сільського господарства та в колгоспах почали створюватися бригади з охорони державної та колективної власності, основною діяльністю яких була систематична перевірка стану охорони приміщень та інших місць зберігання матеріальних цінностей, стан обліку цих цінностей, патрулювання на об'єктах [88, с.43].

Для боротьби з правопорушеннями і злочинністю неповнолітніх залучалися народні дружинники та позаштатні працівники міліції, почали створюватися дитячі кімнати міліції на громадських засадах, спеціалізовані дружини, загони юних друзів міліції, юних «дзержинців».

Після ухвалення відповідних постанов центральними органами влади від 19 листопада та 8 грудня 1968 року в республіці було створено 2185 дитячих кімнат міліції на громадських засадах [106, с.15].

Відповідно до Указу Президії Верховної ради УРСР було створено комісії у справах неповнолітніх, що також було однією з форм участі громадян у правоохоронній та правозахисній діяльності. Головними завданнями цих комісій були:

• організація роботи щодо запобігання безпритульності неповнолітніх та скоєння ними правопорушень;
• влаштування дітей та підлітків у притулки (спеціалізовані школи, благополучні сім'ї), охорона їх прав;
• координація зусиль державних органів і громадських організацій у цих питаннях;
• розгляд справ про правопорушення неповнолітніми і здійснення контролю за умовами утримання та проведення виховної роботи з неповнолітніми [148, ст.242].

Варто згадати також про діяльність інституту громадських вихователів неповнолітніх [143, ст.243], комісії боротьби з пияцтвом [145, ст.197], спостережні комісії [153, ст.89], які утворювались при виконкомах районних, міських і обласних рад депутатів.

Основними завданнями спостережних комісій були:

• залучення громадськості до надання допомоги адміністрації виправно-трудових установ та інших органів, які виконують вироки судів до вислання, заслання та виправних робіт без позбавлення волі, в роботі щодо виправлення та перевиховання засуджених;
• надання допомоги громадським організаціям і колективам трудящих у справі перевиховання та виправлення осіб, які передані на поруки, засуджені умовно або до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також здійснення контролю за організацією і проведенням цієї роботи на підприємствах, організаціях і в установах;
• облік та громадський нагляд за поведінкою у побуті та на виробництві осіб, які неодноразово засуджувалися, після відбуття ними покарання і повернення з місць відбування покарання.

У 1972 році за ініціативою москвичів та ленінградців почали організовуватися опорні пункти охорони правопорядку як найбільш ефективна форма взаємодії представників громадськості і міліції в профілактиці правопорушень за місцем проживання. Правовий статус опорних пунктів охорони порядку був офіційно визнаний 24 липня 1980 року, коли Президія Верховної Ради УРСР затвердила положення про них.

Основними завданнями опорних пунктів охорони громадського порядку були:

• аналіз оперативної обстановки на закріпленій за ними території;
• виявлення та усунення причин та умов вчинення порушень громадського порядку та інших правопорушень;
• організація та здійснення загально-профілактичних заходів тощо [144, с.597]

У роботі опорних пунктів охорони порядку брали участь депутатські групи, члени добровільних народних дружин, товариських судів, комісій у боротьбі з пияцтвом, інспекцій у справах неповнолітніх на громадських засадах, позаштатні співробітники і дільничні інспектори міліції, представники домових, квартальних та вуличних комітетів.

Згідно з рішенням райкому КПРС за кожним опорним пунктом закріплювалася головна партійна організація підприємства, установи, організації, колгоспу. Роботу опорного пункту організовувала рада громадськості, до складу якої входив і дільничний інспектор міліції. Склад ради громадськості затверджувався спільним рішенням райкому партії і виконкому районної Ради народних депутатів. Виконком районної Ради виділяв для опорного пункту охорони громадського порядку окреме приміщення.

Крім вищевказаних завдань громадськість пунктів охорони порядку і дільничні інспектори міліції проводили індивідуальну роботу з особами, які вели паразитичний спосіб життя, чинили ганебні дії у сфері побутових відносин, зі злісними п'яницями тощо. Щодо всіх таких осіб заповнювалися картки профілактичного обліку.

Організація лекцій та бесід на політичну та правову тематику, проведення юридичних консультацій, рейдів набули важливого значення у діяльності рад опорних пунктів охорони порядку. У визначені дні й години в приміщенні опорних пунктів охорони порядку народні депутати місцевих рад та дільничний інспектор міліції здійснювали прийом громадян.

Отже, діяльність народних дружинників та опорних пунктів охорони порядку стала звичною для повсякденного життя та діяльності громадян і переконливо довела те, що широка участь народних мас в управлінні державними і громадськими справами з охорони громадського порядку та боротьби з правопорушеннями набула масового характеру.

У травні 1974 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили спільну Постанову «Про подальше вдосконалення діяльності добровільних народних дружин з охорони громадського порядку». У Постанові зазначалося, що добровільні народні дружини беруть активну участь в укріпленні громадського порядку, ведуть боротьбу з антигромадськими проявами. Водночас ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР відзначили, що у багатьох містах рівень та ефективність роботи добровільних народних дружин є недосконалими.

Недостатньо використовуються можливості народних дружин у забезпеченні порядку на вулицях та інших громадських місцях, у боротьбі з хуліганством, пияцтвом, розкраданням соціалістичної власності, попередженні правопорушень неповнолітніх, правовій пропаганді серед населення.

З метою подальшого вдосконалення правового регулювання діяльності народних дружин цією постановою було схвалене нове Зразкове положення про добровільні народні дружини з охорони громадського порядку [122, ст.67].

Одночасно з Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про основні обов'язки і права добровільних народних дружин з охорони громадського порядку», яким був визначений правовий статус і підпорядкованість народних дружин, їх права та обов'язки, підкресливши таким чином їх велике державне та суспільне значення [183, ст.326].

Правоохоронній практиці відомі декілька видів добровільних дружин, які відрізняються за своїм функціональним призначенням. Це територіальні і спеціалізовані добровільні народні дружини та зведені оперативні загони [119, с.26].

28 травня 1974 року ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР ухвалили Постанову № 292 «Про заходи щодо виконання Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР „Про подальше вдосконалення діяльності добровільних народних дружин з охорони громадського порядку"» [176, ст.38]. У постанові передбачені конкретні заходи щодо подальшого поліпшення діяльності добровільних народних дружин у республіці і затверджене нове Положення про добровільні народні дружини з охорони громадського порядку в Українській РСР.

Ухвалення цих важливих документів ознаменувало початок нового етапу в діяльності народних дружин. В умовах розвинутого соціалістичного суспільства, коли первинного значення набуває формування свідомості і почуття високої відповідальності кожного громадянина перед суспільством, неухильне забезпечення дисципліни, організованості та законності в усіх сферах життя суспільства й держави, значно розширилися завдання добровільних народних дружин, а діяльність їх стала різнобічнішою, змістовнішою, суспільно необхіднішою. Тому одним із завдань була необхідність застосовувати на практиці найновіші форми та методи участі громадськості в охороні громадського порядку, попередженні та боротьбі з правопорушеннями, в тому числі й зі злочинністю, вихованні у громадян почуття поваги й дотримання законів і встановлених правил поведінки.

Унаслідок цього майже всюди були організовані опорні пункти громадськості, де дружинники в тісній взаємодії з працівниками міліції, а також представниками інших громадських організацій почали ефективніше брати участь в охороні громадського порядку та попередженні правопорушень, що незабаром дало позитивні результати.

Початок нового етапу діяльності народних дружин обумовив зміну вимог до діяльності їх членів, оскільки вони повинні володіти ґрунтовнішими знаннями як у юридичних питаннях, так і безпосередньо в процесі виконання своїх обов'язків, виконувати надані їм права і покладені на них обов'язки з метою ефективного застосовування їх на практиці.

Використовуючи відпрацьовані на практиці різні форми організації навчання дружинників, в багатьох містах та інших населених пунктах почали діяти факультети охорони громадського порядку, де за спеціально розробленою програмою, яка була розрахована на два роки, навчалися командири і керівники штабів добровільних народних дружин, а також з метою підготовки резерву на ці посади – найактивніші дружинники.

Широке коло дружинників було охоплено навчанням в найбільш розповсюджених школах правових знань народних дружин. Незважаючи на ці позитивні моменти, не було створено єдиної чіткої системи масового навчання дружинників. Для більшості з них періодично проводилися заняття, інструктажі, семінари, лекції і бесіди.

Унаслідок цього члени добровільних дружин отримували тільки обмежені знання у галузі правової підготовки й практики діяльності народних дружин, а в деяких місцях навчання взагалі не проводилося навіть у такий спосіб.

Нове Положення зобов'язало Міністерство внутрішніх справ СРСР і Міністерство юстиції СРСР розробити програму обов'язкового навчання членів народних дружин. Згідно з цією програмою, розрахованою на 24-годинне навчання, на підприємствах, в установах, організаціях за місцем створення дружин одночасно створювались і школи дружинників.

Крім того, регулярні заняття з дружинниками проводилися також у приміщеннях опорних пунктів громадськості. Для спеціалізованих дружин та оперативних загонів на базі загальної програми навчання була розроблена спеціальна програма. Для занять була спеціально дібрана відповідна учбово-методична література та практичні посібники. Заняття в школах та інших місцях проводили працівники міліції, прокуратури, юстиції, судів, а також працівники юридичної служби підприємств, установ та організацій. Повсякденне навчання здійснював керівний склад народних дружин.

У другій половині 80-х років, з метою активізації діяльності добровільних народних дружин у деяких місцевостях УРСР органи місцевого самоврядування, за згодою трудових колективів підприємств, установ і організацій, почали створювати Асоціації добровільних народних дружин. На відміну від попередніх форм діяльності громадськості в охороні громадського порядку, члени Асоціації виконували свої функції у вільний від основної роботи час за додаткову платню. Між міським штабом добровільних народних дружин і підприємством, установою або організацією укладався відповідний договір, положення якого визначали порядок організації роботи дружинників в охороні громадського порядку та платню за їх працю.

Крім того, Асоціації також за рахунок підприємств, установ та організацій забезпечувалися транспортними засобами та засобами зв'язку. Згідно з договором, Асоціації були зобов'язані забезпечувати охорону громадського порядку на закріпленій за ними території. Базою для формування членів Асоціації були найбільш активні дружинники. Для вступу в Асоціацію дружинники подавали заяву до підприємств, установ чи організацій, після розгляду якої і надання позитивного висновку приймалося рішення про прийняття до Асоціації, при цьому обов'язковою умовою для прийому було необхідне попереднє членство в добровільній народній дружині. Члени Асоціації проходили правову, спеціальну та фізичну підготовку, програму й організацію якої забезпечували працівники міліції. Аналізуючи діяльність Асоціації добровільних народних дружин можна зробити висновок, що ефективність їх роботи з охорони громадського порядку була значно вищою завдяки матеріальному стимулюванню членів Асоціації.

До інших форм участі громадян у правоохоронній та правозахисній діяльності належить діяльність товариських судів, Положення про які було затверджено Президією Верховної Ради УРСР [154, ст.132]. Цим Положенням були передбачені завдання товариських судів: «Товариські суди – це виборні органи громадської самодіяльності, покликані активно сприяти вихованню громадян, дотриманню правил співжиття, розвитку у людей почуття колективізму і товариської взаємоповаги та взаємодопомоги, гідності і честі громадян».

Наприкінці 80-х років у країні з'явилися робітничі загони сприяння міліції, які відрізнялися від інших громадських формувань з охорони порядку тим, що діяли на основі самофінансування, тобто за рахунок підприємств, установ, організацій за місцем основної роботи. Члени робітничих загонів сприяння міліції, на час виконання завдань у складі робітничих загонів сприяння міліції, звільнялися від виконання своїх трудових обов'язків на строк 1 рік і більше, за ними гарантовано зберігалася середня заробітна платня та пільги.

Відмінність від добровільних народних дружин була і в тому, що члени робітничих загонів сприяння міліції в основному забезпечували охорону громадського порядку на території підприємства, установи або організації, де працювали, а також у місцях проживання та відпочинку працівників трудових колективів цих підприємств, установ, організацій та членів їх сімей.

Ефективності діяльності робітничих загонів сприяння міліції допомагало те, що їх члени, на відміну від членів добровільних народних дружин та інших громадських формувань, були матеріально зацікавлені і в своїй діяльності нерозривно пов'язані зі своїм підприємством, установою, організацією [128, с.42-43].

Проаналізувавши більшість форм участі громадськості в охороні громадського порядку, дисертант дійшов висновку, що найбільш масовою та ефективною формою участі громадян в правоохоронній та правозахисній діяльності була діяльність добровільних народних дружин та опорних пунктів охорони порядку.

Однак, незважаючи на ефективність діяльності народних дружин, починаючи з 1985 року їх кількість почала скорочуватися. Однією з причин зменшення кількості дружин та їх членів була березнева (1987 р.) Постанова Ради Міністрів УРСР, якою члени добровільних народних дружин були позбавлені такого дієвого заохочення, як додаткова триденна відпустка. А в кінці 80-х років унаслідок політичних та економічних криз, що відбулися в СРСР, народні дружини повільно припинили свою діяльність майже на всій території країни.

1. 1991–2000 роки. В Україні розпад народних дружин відбувся в 1991–1992 роках. За два роки припинили своє існування 37 тисяч народних дружин, у яких перебувало понад півтора мільйони дружинників, 132 асоціації ДНД, 178 робітничих загонів сприяння міліції, які в 1990 році (тільки за один рік) брали участь у розкритті 80 тисяч злочинів, саме з їх допомогою було затримано понад 260 тисяч правопорушників.

Перебудова всіх сфер суспільного життя, створення повноцінного демократичного суспільства та правової держави багато в чому залежать від активної участі громадян у цьому процесі, як вагомий важіль, що здатний конкретно вплинути на забезпечення громадського порядку, зниження рівня правопорушень в цілому і злочинності зокрема.

Конституція України гарантувала громадянам право на захист життя, здоров'я, власності та інших прав і свобод всіма дозволеними засобами, але, на жаль, реалізація цього права значний час мала обмежений характер.

Розширення участі громадян в охороні громадського порядку відбувається у 1997–1998 роки, коли почав відроджуватися рух народних дружин. Врахувавши досвід діяльності народних дружин радянського періоду, застосовуючи форми і методи їх діяльності, громадяни, за участю органів місцевого самоврядування, місцевих держадміністрацій, органів внутрішніх справ, керівників підприємств, установ та організацій, почали створювати народні дружини, спеціалізовані загони, загони місцевого самозахисту тощо.

Процес цей розвивався всебічно, проте брак правової бази та чітко окреслених форм співпраці з органами внутрішніх справ унеможливлював досягнення суттєвих здобутків у забезпеченні громадського порядку та протидії правопорушенням.

З огляду на це, а також враховуючи побажання й пропозиції громадян, трудових колективів, органів місцевого самоврядування, місцевих держадміністрацій, органів внутрішніх справ, керівництва Державної прикордонної служби України, керівників підприємств, установ та організацій, Верховна Рада України ухвалила Закон України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, яким було визначено основні завдання громадських формувань, їх функції, порядок утворення, структуру і форми діяльності [192, ст.22].

2.2. Принципи правоохоронної та правозахисної діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

У статті 3 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» зазначено, що громадські формування утворюються та функціонують на засадах гуманізму, законності, добровільності, дотримання прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, рівноправності членів цих формувань.

Варто зауважити, що термін «принцип» походить з латини і означає «початок», «основа»[81].

У давній античній філософії принципи розглядалися як першооснова, що виражає необхідність або закон явищ.

В.Даль потрактовує слово «принцип» як науковий або моральний початок, підставу, правило, основу, від якої не відступають [124, с.131].

Філософський словник тлумачить принцип як першооснову, керівну ідею, основне правило поведінки [229].

У логічному сенсі принцип розуміється як центральне поняття, основа системи (тобто забезпечення і поширення певного положення на всі явища тієї галузі, з якої цей принцип виокремлено) [229, с.329].

Філософський словник за редакцією М.М.Розенталя визначає принцип як основу, керівну ідею, основне правило поведінки. У логічному розумінні принцип – це центральне поняття, основа системи, що являє собою узагальнення та поширення будь-якого положення на всі явища тієї галузі, з якої цей принцип виокремлено. Під принципом дії, що інакше називається максимою, розуміється етична норма, яка характеризує стосунки людей у суспільстві [228, с.329].

Тлумачний словник сучасної української мови визначає принцип як основне вихідне положення певної наукової системи, теорії, ідеологічного напряму тощо, основний закон окремої точної науки [22].

Принципи права – це :

- категорія науки, яка виводить на такий щабель пізнання правових явищ, що свідчить про істинність найзагальніших уявлень, здатних стати основою теоретичної побудови, стрижневою ідеєю правової доктрини, школи;

- принцип у законодавстві – припис, що відображає в загальній формі об’єктивно обумовлену вимогу щодо учасників суспільних відносин, яка слугує засобом самообмеження держаної влади і керівництвом для досягнення цілей правового регулювання. Відповідно до особливостей відображення державно-правових закономірностей і меж дії, принципи права (юридичні принципи) класифікуються за групами: фундаментальні державно-правові принципи, принципи правової держави, принципи права, міжгалузеві принципи, галузеві принципи, принципи інститутів права.[231, с.281]

Професор А.П.Клюшніченко ґрунтовно дослідив діяльність органів державного управління та їх органічної складової – органів внутрішніх справ, що забезпечують непорушність правопорядку, – і дійшов висновку, що новий, вищий рівень суспільних відносин знаходить своє концентроване вираження і в демократичних принципах державного управління.

Принципи державного управління відображають суттєві аспекти організації та діяльності всієї адміністративної системи країни.

Практична діяльність органів державного управління, в тому числі й органів внутрішніх справ, знаходить своє втілення у складній системі найрізноманітніших принципів, серед яких чільне місце займають основні (конституційні) принципи, що мають кардинальний, всеохоплюючий, універсальний характер, визначають весь устрій управлінських відносин, соціально-політичну сутність управління.

До групи основних (конституційних) принципів належить і принцип активної участі мас у державному управлінні. [68, 122с.]

Особлива актуальність наукових розробок А.П.Клюшніченка полягає у визначенні одного аспектів загальнодержавної проблеми – проблеми забезпечення належної демократії та її подальшого розвитку, який полягає в залученні громадян до державного управління.

Суспільний вплив на систему державного управління повинен здійснюватись у двох напрямках:

• залучення громадян до роботи платного апарату управління (наприклад, участь в обговоренні питань управління, їх реалізації, у контролі за їх виконанням);

- безпосередня участь громадськості в здійсненні окремих функцій державного управління (наприклад, охорона громадського порядку, боротьба з правопорушеннями тощо) [68, с. 58-59].

Розглянемо деякі принципи правоохоронної та правозахисної діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону:

- принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик діяльності громадських формувань, домінування у формуванні та функціонуванні їх природних, не відчужених прав людини. Зокрема, це право на життя, здоров’я, особисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репутації, недоторканість особи та ін.; створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку особи. [208, с.224 – 225).]

Закони та підзаконні акти містять сукупність загальнообов’язкових правил поведінки (правових норм), що утворюють нормативну основу права.

З категоріями закону і права тісно пов’язанні поняття законності, сутність якої полягає в суворому та неухильному дотриманні законів і заснованих на законах інших нормативно-правових актів всіма без винятку державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами.

Законність – це метод державного керівництва суспільством, що полягає в організації суспільних відносин шляхом видання та неухильного здійснення законів та інших правових актів, покликаний забезпечити не тільки демократичні засади держави та суспільства, а й дотримання прав і свобод громадян, а також виконання ними своїх обов’язків. Рівень законності вимірюється фактичним режимом реалізації правових норм, їх масовим, загальним, обов’язковим виконанням, наявністю необхідних для цього гарантій, охороною прав і свобод громадян. [115,с. 9 ].

Закони та інші норми права регулюють поведінку людей, їх відносини в суспільстві. Відносини людей, передбачені та врегульовані нормами права, називають правовідносинами. Правовідносини – це вид суспільних відносин. Суспільні відносини поділяються на матеріальні та обумовлені ними ідеологічні. До останніх належать і правовідносини.

Порядок відносин в суспільстві, врегульованих правом, називаються правопорядком, тобто існуючим у державі порядком відносин державних органів, громадських організацій та громадян, заснованим на основі суворого дотримання законів та поваги до них. Отже, можна зробити висновок, що правопорядок і законність взаємопов’язанні. Законність, з одного боку, виступає передумовою правопорядку, а з іншого – є його найважливішим принципом. [115, с.10].

Широка, масова, різноманітна за формою участь громадськості в укріпленні правопорядку, в боротьбі з правопорушеннями дає підставу визнати його важливою умовою та надійною суспільною гарантією забезпечення законності.

Членами громадських формувань при виконанні покладених на них обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин має забезпечуватися гуманне ставлення до всіх громадян, у тому числі й з особами, що не дотримуються визначених правил поведінки та скоюють інші правопорушення.

- принцип законності виражається у наступних вимогах: громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону діють на підставі Конституції України. [82, ст.36, 37], Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [192], нормативних актів Президента України, Міністерства внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України, статутів громадських формувань та інших підзаконних актів.

Стаття 3 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку та державного кордону» передбачає певні обмеження щодо створення і діяльності громадських формувань:

- громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону не мають права займатися підприємницькою або іншою діяльністю з метою одержання прибутку;

- використання громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону України для виконання завдань, не передбачених цим Законом, забороняється. [192, ст.3].

У той же час розділом шостим Закону України «Про об’єднання громадян» передбачено відповідальність за порушення законодавства про об’єднання громадян як посадовими особами легалізованих органів, так і окремими громадянами, а статтею28 цього Закону встановлені види стягнень [181, ст.504.], що не відображено в Законі України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [192].

Гласність є важливим принципом в діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону. Під гласністю в юридичній літературі розуміють відкритість, доступність інформації для громадського ознайомлення, контролю діяльності формування з боку громадян і посадових осіб.

Саме цей принцип віддзеркалює ступінь поінформованості суспільства про стан справ у діяльності громадських формувань. Всі основні питання діяльності громадських формувань повинні обговорюватися і вирішуватися на зборах та конференціях членів або представників членів формувань. Громадські формування повинні обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування, витрати. Інформацію про легалізацію, а також про відмову в легалізації громадських формувань реєструючий орган повинен сповіщати в ЗМІ.

Принцип рівноправності членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону визначає, що кожен член громадського формування може брати участь у зміцненні правопорядку і в охороні державного кордону за місцем реєстрації цих об’єднань, проходити відповідну і правову підготовку, одержувати посвідчення члена громадського формування і нарукавну пов’язку, зразки яких затверджуються Кабінетом Міністрів України [192, ст.12].

Частина друга статті13 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [192], Статут Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону [213, ст. 33], статути інших громадських формувань визначають обов’язки і права членів громадських формувань.

Член громадського формування має право брати участь у загальних зборах (конференціях) громадського формування, обирати та бути обраним до складу керівних і виконавчих органів (штабів, координаційних рад, правлінь тощо), знати підстави і порядок відшкодування витрат на використання приватного автотранспорту або а разі завдання збитків його майну під час виконання ним своїх обов’язків. [192, ст. 5].

Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» визначені правові гарантії членів громадських формувань: захист життя, здоров’я, честі, гідності, майна члена громадського формування та членів його сім’ї від злочинних посягань та інших протиправних дій. [192, ст. 17].

Соціальний захист полягає в тому, що у випадку загибелі члена громадського формування під час виконання покладеного на нього завдання з охорони громадського порядку і державного кордону членам сім’ї загиблого виплачується одноразова допомога, призначається пенсія у зв’язку втрати годувальника, а у випадку каліцтва або встановлення інвалідності при аналогічних обставинах йому виплачується одноразова допомога, розмір якої залежить від ступеня втрати працездатності, призначається пенсія за інвалідністю. [192, ст. 17].

За активну участь у забезпеченні охорони громадського порядку і державного кордону члени громадських формувань можуть заохочуватися у встановленому Законом порядку, а за несумлінне ставлення до виконання своїх обов’язків до них можуть бути застосовані стягнення у вигляді попередження, догани, виключення із членів громадського формування. [192, ст. 18].

Крім вище вказаних принципів система організаційно-правових заходів щодо належного забезпечення організації діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону повинна базуватися на принципах кадрового підбору і достатнього технічного забезпечення.

Принцип добровільності закладений у самому понятті «об’єднання громадян» – це «добровільне громадське формування», тобто ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян. При цьому належність або неналежність до об’єднання громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод, для надання державою будь-яких пільг, переваг і привілеїв.

Доречно було б ввести в коло принципів діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону принцип самоврядування.

Принцип самоврядування означає, що об’єднання громадян не можуть втручатися в діяльність державних органів, посадових осіб, інших громадських об’єднань і навпаки, за винятком випадків, визначених законом. Загалом, самоврядування включає самоорганізацію та саморегуляцію, тому для функціонування громадського формування як об’єднань громадян цей принцип є виявом активності та добровільної участі в ньому громадян.

Він вказує на зв'язок людини з тим об’єднанням громадян, членом якого вона є.

Таким чином, цей принцип є надзвичайно важливим у сучасній демократичній державі, оскільки це передусім забезпечує існування громадянського суспільства.

2.3. Правовий статус громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону

Загальновідомо, що термін “статус” (від лат. status) означає “стан”, “положення”. “Правовий статус – це встановлені нормами права положення його суб’єктів, сукупність їх прав та обов’язків”. [15].

Проблемою визначення сутності категорії «правовий статус» займалося багато вчених-правознавців. М.І.Матузов, наприклад, вважає значним компонентом правового статусу суб’єкта його права та обов’язки, але підкреслює ще й значущість статутної відповідальності громадян як перед державою, так і перед суспільством. Дисертант погоджується з цією думкою і вважає, що відповідальність перед державою і суспільством реалізується шляхом підкорення суб’єктів права Закону і нормам права, які зафіксовані у підзаконних актах.[104, с.189-205].

О.В.Цельєв розглядає сутність поняття “правовий статус” значно ширше: як соціально-правовий статус суб’єктів права.

Під соціально-правовим статусом автор розуміє “не тільки сутність прав, обов’язків і гарантій, а ще й місце суб’єктів у соціальній системі суспільства”. Автор вважає: “Таке місце визначається не тільки законом, а й переважно уявою всіх суб’єктів суспільних відносин про нього”, – і робить висновок, що для ефективної реалізації соціально-правового статуту суб’єкта права необхідна присутність трьох важливих факторів: наявність правової культури населення, професійне виконання суб’єктом права своїх функціональних обов’язків та стабільне економічне становище держави.[232, с.10].

Погоджуючись із тим, що для соціально-правового статусу будь-якого суб’єкта права посутньою є довіра з боку громадян до діяльності цього суб’єкта права і це дійсно пов’язано з рівнем їх громадської правосвідомості і культури, треба зауважити, що ефективна діяльність такого суб’єкта права як громадське об’єднання, перш за все, залежить від змісту самого правового статусу, який юридично затверджений. Він є основою для функціонування суб’єкта в процесі реальної праці, і за правосуб’єктністю користується правами, обов’язками, гарантованими державою. Така гарантованість проявляється не тільки в організаційних і правових заходах щодо забезпечення прав і свобод суб’єкта, а й в контролі за виконанням його обов’язків.

Професор А.В.Сурілов, аналізуючи сутність категорії “правовий статус”, підкреслює значимість єдності прав, свобод і обов’язків, корекції механізму, що повинна забезпечуватися з боку інших суб’єктів правового регулювання. [216, с.395] Саме тому в дослідженні аналізується сутність не категорії “соціально-правовий статус” громадських об’єднань, а їх “правовий статус”, під яким розуміємо комплекс правових положень, що законодавчо встановлюють права і обов’язки громадських об’єднань згідно з нормативними моделями їх поведінки в суспільстві.

Фахівці в науковій літературі виділяють різні види правового статусу громадських об’єднань: загальний, конституційний (базовий), галузевий, родовий, власний.[218, с.507-508].

На відміну від інших видів правового статусу, конституційний статус об’єднує головні права, свободи, обов’язки та гарантії, закріплені в Основному Законі України.

Наприклад, стаття 36 Конституції України проголошує, що громадяни України “мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів” [82]. Саме тому цей вид правового статусу громадських об’єднань є базовим, головним, який регламентує основні положення об’єднання та умови функціонування об’єднань громадян усіх типів, в тому числі і громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

В умовах становлення в Україні демократичного суспільства та правової держави зростає участь громадськості в укріпленні законності, охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

Широка, масова, різноманітна за формою участь громадськості в зміцненні правопорядку, в боротьбі з правопорушеннями дає підстави визнати її не тільки важливою умовою, але й важливою громадською гарантією забезпечення законності. Діяльність громадськості направлена на забезпечення виконання законів, здійснення контролю за дотриманням правових норм, попередження правопорушень, застосування громадського впливу на правопорушників, їх перевиховання та виправлення. Завдання укріплення законності та правопорядку повинні вирішуватися на основі сполучення діяльності державних органів, в першу чергу міліції, і громадських організацій правоохоронної та правозахисної спрямованості.

Серед самодіяльних організацій громадськості, що спеціально утворюються для зміцнення правопорядку і профілактики правопорушень, найбільш масовими є громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону, які є правонаступниками добровільних народних дружин, що діяли практично на всій території Радянського Союзу.[232, с.10].

Якщо визнавати, що довіра або недовіра громадян до діяльності певного суб’єкта права суттєво впливає на його соціально-правовий статус і при цьому пов’язана з рівнем громадянської правосвідомості та культури, то слід наголосити: результативність функціонування такого суб’єкта права, як громадянське об’єднання, насамперед залежить від змісту офіційно закріпленого правового статусу. Саме він слугує підґрунтям для роботи суб’єкта в реальній практиці, а в межах правосуб’єктності суб’єкт користується гарантованими державою правами та виконує обов’язки. Така гарантованість проявляється не лише через організаційно-правові заходи із забезпечення прав і свобод суб’єкта, але й через контроль за виконанням ним своїх обов’язків.

Зміст поняття “об’єднання громадян” викладено у ст.1 Закону України “Про об’єднання громадян”. Під об’єднанням громадян розуміють добровільне громадське формування, що утворене на основі спільності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав та свобод. Відповідно до норм цього Закону в Україні функціонують як громадські політичні партії, так і громадські організації. [181, ст.504].

У другому розділі згаданого Закону закріплено статус об’єднань громадян. Зокрема, згідно зі ст.9 Закону, об’єднання громадян створюються та діють в Україні з трьома видами статусу: всеукраїнським, місцевим та міжнародним [181].

Діяльність всеукраїнських об’єднань громадян поширюється на всю територію України, і вони мають осередки в більшості областей України.

До місцевих об’єднань належать ті, чия діяльність поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону, яку вони визначають самостійно. Їх офіційне визнання відбувається через реєстрацію місцевими органами державної виконавчої влади, виконкомами сільських, селищних, місцевих Рад депутатів. Загалом легалізація може здійснюватися як шляхом реєстрації, так і у формі письмового повідомлення про заснування.

Відповідно до чинного законодавства України громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону є невід’ємною частиною суб’єктів адміністративного права. Вони виступають не лише як підконтрольні та піднаглядні суб’єкти, але й самі представляють та захищають свої законні інтереси й інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах, проводять масові заходи. З огляду на це, громадські формування з охорони правопорядку слід розглядати як особливі суб’єкти управлінських відносин, що діють у сфері дії системи адміністративно-правових норм. У науковій літературі фахівці виокремлюють різні види правового статусу громадських об’єднань: загальний, конституційний (базовий), галузевий, рядовий, власний. [218, с.507-508].

Серед самодіяльних організацій громадськості, що спеціально створюються для зміцнення правопорядку і профілактики правопорушень, чільне місце посідають найбільш масові громадські формування з охорони громадського порядку та державного кордону, які є наступниками добровільних народних дружин, що діяли практично на всій території Радянського Союзу.

Правовий статус громадських формувань з охорони громадського порядку визначається Законом України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державних норм".

Взаємовідносини держави і громадських формувань правоохоронної та правозахисної спрямованості значною мірою регулюються нормами адміністративного права. Ці норми визначають правовий статус громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, а саме – сукупність прав та обов’язків, які реалізуються у правовідносинах, що виникають між ними і суб’єктами виконавчої влади.

Так, ст.1 Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” визначає, що “Громадяни України, відповідно до Конституції України, мають право створювати в установленому цим Законом порядку громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, органам внутрішніх справ, Державній прикордонній службі України та іншим органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних дій, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин (далі – громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону”). [192, ст.338].

Статтею3 Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” визначені засади організації та діяльності громадських формувань.[192, ст.338]

Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону створюються і діють у взаємодії з органами внутрішніх справ, Прикордонними військами України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, додержуючись принципів гуманізму, законності, гласності, добровільності, додержання прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, рівноправності членів цих формувань.

Координацію діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону здійснюють відповідно місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Повсякденна (оперативна) діяльність таких формувань організовується, спрямовується і контролюється відповідними органами внутрішніх справ, підрозділами Прикордонних військ України.

Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону не мають права займатися підприємницькою або іншою діяльністю з метою одержання прибутку.

Використання громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону України для виконання завдань, не передбачених цим Законом, забороняється. [192, ст.338].

Щодо питання легалізації громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, то держава офіційно визнає ці правоохоронні та правозахисні об’єднання громадян і оформлює їх правове становище. Так, статтею6 Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” встановлено такий порядок реєстрації громадського формування правоохоронної спрямованості: для реєстрації його засновники подають до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської, районної у місті ради за місцем його діяльності рішення про його створення, підтримане відповідним органом внутрішніх справ чи підрозділом Прикордонних військ України, узгоджене з цим органом положення (статут), інформацію про склад керівного органу, а також список членів формування; у разі якщо діяльність громадського формування поширюється на територію двох і більше адміністративно-територіальних одиниць, необхідні документи подаються для реєстрації до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської, районної у місті ради, на території якої буде розташовано керівний орган громадського формування. Реєстраційний збір формуваннями не сплачується; реєстраційні документи розглядаються відповідним виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті ради у місячний термін з дня їх надходження; у разі потреби орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих йому документах; рішення про реєстрацію або відмову в ній повідомляється засновникові письмово у 10-денний термін з дня прийняття відповідного рішення; під час розгляду питання про реєстрацію мають право бути присутніми представники зазначеного громадського формування; про намір внести зміни до статутних документів після їх реєстрації громадське формування повинно повідомити реєструючий орган не пізніше, ніж за 5 діб до проведення зборів (конференцій) членів громадського формування, на якому має розглядатися питання про внесення таких змін; про зміни, внесені до статутних документів після реєстрації, громадське формування повинно повідомити реєструючий орган у 5-денний термін; перереєстрація громадських формувань здійснюється у порядку, встановленому для їх реєстрації. Після реєстрації громадське формування набуває статусу юридичної особи. . [192, ст.338].

На стадії створення громадського формування першорядного значення набуває визначення органу, який буде здійснювати його легалізацію, тому що з цим органом виконавчої влади в подальшому будуть створюватися адміністративно-правові відносини. Зазначені відносини, пов’язані з легалізацією, будуть мати важливе значення в майбутньому, тому що за місцем легалізації державні органи перевіряють діяльність громадських формувань, яку вони фактично здійснюють, з видами діяльності, перерахованими в статуті цих організацій, а також поширення їх діяльності на певну територію.

Ст.7 зазначеного Закону встановлює, що у реєстрації громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону може бути відмовлено, якщо його статутні документи суперечать чинному законодавству. Рішення про відмову у реєстрації повинно містити підстави такої відмови і може бути оскаржено у встановленому порядку до суду. Діяльність громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону може бути припинена шляхом примусового розпуску або саморозпуску. У разі порушення громадським формуванням вимог чинного законодавства щодо його діяльності за заявою реєстрованого органа або прокурора його діяльність може бути заборонена за рішенням суду. Суд розглядає заяву реєстрованого органа або прокурора про заборону діяльності громадського формування і приймає відповідне рішення у термін до 30 днів з моменту надходження заяви [192, ст.338].

Визначає правове становище громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону його статут. Він повинен містити: назву, мету, завдання громадського формування та його юридичну адресу; відомості про структуру формування і територію, в межах якої воно проводитиме свою діяльність; визначення порядку створення та діяльності керівних і виконавчих органів (штабів, координаційних рад, правлінь), їх повноважень; умови і порядок прийняття громадян до громадського формування; джерела надходження, порядок використання коштів та іншого майна громадського формування; порядок відшкодування витрат на використання приватного автомототранспорту або у випадку завдання збитків майну члена громадського формування під час виконання ним своїх обов’язків; порядок внесення змін і доповнень до положення (статуту); порядок припинення діяльності громадського формування і вирішення питань, пов’язаних з його ліквідацією. У положенні (статуті) можуть бути передбачені й інші норми, які стосуються особливостей створення і діяльності громадського формування. Положення (статут) узгоджується з керівництвом відповідного територіального органу внутрішніх справ чи підрозділу Прикордонних військ України, а також виконавчого органу ради, на території якої діятиме це громадське формування [192, ст.338].

Хоча Законом України “Про участь громадян в охороні порядку і державного кордону” не врегульований порядок внесення змін та доповнень до статуту, деякі громадські формування самі визначили порядок розгляду і прийняття рішень щодо цього. Так, у розділі ХІ Статуту Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону вказано про намір внести зміни до Статуту після його реєстрації формування, про що повідомляє орган, який здійснив реєстрацію, не пізніше, ніж за 5 днів до проведення конференції, на якій має розглядатися питання про внесення таких змін, а також, що про зміни, внесені до Статуту після його реєстрації, формування повідомляє реєструючий орган у 5-денний термін. [213].

Вагоме місце серед елементів правового статусу займають основні завдання та права громадських формувань з охорони громадського порядку. Так, у статті 9 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» зазначено такі основні завдання громадських формувань правоохоронної та правозахисної спрямованості: надання допомоги органам внутрішніх справ у забезпеченні громадського порядку і громадської безпеки, запобігання адміністративним правопорушенням і злочинам; інформування органів та підрозділів внутрішніх справ про вчинені або ті, що готуються, злочини, місця концентрації злочинних угруповувань; сприяння органам внутрішніх справ у виявленні та розкритті злочинів, розшуку осіб, які їх вчинили, захисті інтересів держави, підприємств, установ, організацій, громадян від злочинних посягань; участь у забезпеченні безпеки дорожнього руху та боротьбі з дитячою бездоглядністю і правопорушеннями неповнолітніх; надання невідкладної допомоги особам, які потерпіли від нещасних випадків чи правопорушень; участь у рятуванні людей і майна, підтриманні громадського порядку у разі стихійного лиха та інших надзвичайних обставин. На думку дисертанта, перелік зазначених завдань громадських формувань правоохоронної спрямованості необхідно доповнити такими положеннями: участь у проведенні профілактичної роботи з особами, що сприяють вчиненню правопорушень, в т.ч. і злочинів, контроль за дотриманням паспортного та візового режиму тощо.

Треба також надати громадським формуванням з охорони громадського порядку і державного кордону можливість здійснювати забезпечення охорони майна та іншої власності (особливо комунальної) на договірних засадах, про що треба внести відповідні зміни у статтю3 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону».

Скасування заборони на ведення громадськими формуваннями підприємницької або іншої діяльності з метою отримання прибутку надало б можливість покращити фінансове та матеріально-технічне забезпечення громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону. Заходи фінансового та матеріально-технічного забезпечення громадських формувань з боку органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України є недостатніми, а це негативно впливає на діяльність формувань та її результати. Але при цьому треба посилити контроль за такою діяльністю громадських формувань з метою уникнення бажання в них та їх членів займатися в основному діяльністю, пов’язаною з отриманням прибутку, а не виконанням основного завдання – забезпечення громадського порядку і охорони державного кордону.

Стаття10 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» передбачає такі права громадських формувань: брати участь у забезпеченні охорони громадського порядку і режиму державного кордону разом із працівниками міліції і військовослужбовцями підрозділів Прикордонних військ України, а в сільській місцевості – самостійно, шляхом виконання конкретних доручень керівника відповідного органу внутрішніх справ вживати спільно з працівниками міліції заходів щодо припинення адміністративних правопорушень і злочинів; взаємодія з іншими органами громадської самодіяльності, що беруть участь у заходах, спрямованих на ведення індивідуально-профілактичної роботи з особами, схильними до вчинення адміністративних правопорушень і злочинів; надання допомоги у боротьбі зі злочинами у сфері економіки, податкового законодавства, а також пияцтвом, наркоманією, порушеннями правил торгівлі та у сфері благоустрою території міст, інших населених пунктів, охорони природи та пам’яток історії й культури, забезпечення безпеки дорожнього руху, дотримання встановленого режиму державного кордону; вносити до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, пропозиції щодо запобігання адміністративним правопорушенням і злочинам, виникненню причин і умов, що сприяють їх вчиненню; підтримувати зв’язки з відповідними громадськими організаціями інших країн з метою обміну досвідом роботи [192]. На думку дисертанта, у пункті 1 вказаної статті Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” необхідно передбачити, що члени громадських формувань правоохоронної та правозахисної спрямованості можуть брати участь у забезпеченні охорони громадського порядку також самостійно, що значно підвищить ефективність їх діяльності з виконання завдань щодо охорони громадського порядку і державного кордону, власності, проведення профілактичних заходів.

Основою взаємодії держави і громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону є невтручання в діяльність цих формувань, забезпечення їх самостійності та самодіяльності, але за умови належного нагляду і контролю з боку відповідних органів державної влади.

Стаття20 Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” визначає, що контроль за діяльністю громадських формувань з охорони громадського порядку здійснюється органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Органи, що проводять реєстрацію зазначених громадських формувань, здійснюють контроль за дотриманням ними вимог положення (статуту). Представники цих органів мають право спостерігати за проведенням громадськими формуваннями заходів, вимагати необхідні документи, одержувати пояснення. Контроль за джерелами і розмірами надходжень коштів до цих громадських формувань здійснюється відповідно до цього Закону. У разі порушення фінансової дисципліни громадським формуванням з охорони громадського порядку і державного кордону воно несе відповідальність згідно з законодавством.

Виходячи з вищевказаного, можна визначити, що правовий статус громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону – це визначене нормами конституційного та адміністративного права його положення у відносинах та взаємодії з органами виконавчої влади.

Треба зазначити, що правовий статус громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону значно вищий, ніж у добровільних народних дружин, основними завданнями останніх були: охорона прав і законних інтересів громадян, активна участь у попередженні та припиненні правопорушень, охорона громадського порядку, соціалістичної власності, участь у роботі з виховання у радянських людей почуття поваги до законів і правил соціалістичного гуртожитку. [146, ст.38].

Статус членів громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону визначається у відповідності до статусу громадянина.

Громадянин – це фізична особа, яка має правовий зв’язок з конкретною державою і якій держава надає відповідні права і свободи, а також гарантії забезпечення прав, покладає на неї певні обов’язки та встановлює відповідальність за їх невиконання – це загальний статус громадянина. Ці загальновизнані елементи правового статусу громадянина, повною мірою, притаманні і статусу члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, чиї права і обов’язки в сфері охорони громадського порядку визначені в загальних рисах нормами конституційного права і конкретизовані нормами адміністративного права, а також спеціальними законами та іншими нормативними актами.

У статті 12 Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" закріплено правовий статус члена громадського формування. Зокрема, зазначено, що членами таких формувань можуть ставати громадяни України віком від 18 років, які виявили бажання долучитися до зміцнення правопорядку та за своїми діловими й моральними якостями, а також станом здоров'я спроможні на добровільних засадах виконувати взяті зобов'язання. Члени громадських формувань з охорони громадського порядку можуть залучатися до забезпечення правопорядку за місцем реєстрації цих об'єднань і лише після проходження відповідної правової та спеціальної підготовки в органах внутрішніх справ і підрозділах Прикордонних військ України, а також після одержання в органі місцевого самоврядування посвідчення члена громадського формування і нарукавної пов'язки, зразки яких затверджує Кабінет Міністрів України [192].

Дисертант вважає, що до тексту статті 12 варто додати ще й обов'язок члена формування складати урочисту обіцянку про добровільне виконання взятого на себе громадського обов'язку.

Водночас для осіб, які прагнуть вступити до громадських формувань, передбачені й обмеження. Так, стаття 12 Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" встановлює, що членами зазначених громадських формувань не можуть бути особи, які порушують громадський порядок, особи, судимість яких не знята або не погашена у встановленому законом порядку, а також раніше засуджені за умисні злочини, хворі на хронічний алкоголізм і наркоманію, визнані в судовому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, та інші особи у випадках, передбачених законами України [192].

На нашу думку, слід також переглянути норму Закону щодо членства в громадських формуваннях з охорони громадського порядку і державного кордону "тільки громадян України". Нині, коли в країні перебуває значна кількість іноземців та осіб без громадянства, які мають дозвіл на постійне проживання чи тимчасове знаходження на її території, працюють або навчаються в українських учбових закладах, доцільно створювати громадські формування з охорони громадського порядку, до складу яких поряд з громадянами України входили б і іноземці, і особи без громадянства. Зміна цієї норми закону дала б змогу ефективніше забезпечувати охорону громадського порядку в гуртожитках та інших місцях компактного проживання цих осіб за їх допомогою і безпосередньою участю. Ні для кого не є таємницею, що серед іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну, нерідко трапляються особи, що поєднують навчання або роботу зі злочинною діяльністю (наркоторгівля, крадіжки та інші злочини тощо), або навчання чи робота є тільки прикриттям для такої діяльності. І наявність у складі громадських формувань іноземців та осіб без громадянства, по-перше, дозволить за їх допомогою більш успішно виявляти не тільки злочинців, але й осіб, взагалі схильних до правопорушень, серед земляків, сусідів, однокурсників тощо, а, по-друге, вони, на нашу думку, будуть дуже зацікавлені в такій охороні не тільки свого життя і здоров'я, а й життя та здоров'я своїх товаришів, земляків, членів сімей, майна, честі, гідності тощо.

Обмеження для осіб, які раніше були засуджені за умисні злочини і не можуть бути членами громадських формувань, має суперечливий характер, адже умисні злочини бувають різної міри суспільної небезпеки. На думку дисертанта, не може бути обмежене право громадянина, якщо він був раніше засуджений, наприклад, за статтею 164 КК України – за злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), а також злісне ухилення від утримання батьків або інших непрацездатних осіб, що перебувають на їх утриманні, і санкція статті не передбачає такого суворого покарання, як позбавлення волі. Мабуть, треба залишити в законі тільки обмеження для осіб, з яких судимість не знята або не погашена у встановленому законом порядку, а питання про прийняття в члени громадського формування раніше засуджених за умисні злочини повинно вирішувати саме громадське формування та його керівні органи. Статус члена громадського формування, крім вимог, визначених ст. 12 Закону [192], визначається також його правовим становищем (чи є він посадовою особою виконавчих органів громадського формування, координаційних рад, правлінь, керівником спеціальних загонів, або його заступником тощо).

Посадові особи керівних, виконавчих і контролюючих органів громадського формування обираються на конференціях (зборах) членів формування.

До безпосередньої компетенції конференції належать: обрання складу штабу та обрання керівника виконавчого органу формування – штабу громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, і його заступників. Термін, на який обираються склад штабу, керівник штабу і його заступники, визначається Статутами громадських формувань: у більшості випадків він складає 1 рік [213].

На думку дисертанта, необхідно обирати виконавчі органи громадського формування на більш тривалий термін – 3, а то й 5 років, щоб надати стабільності діяльності громадського формування.

Для забезпечення належної діяльності громадського формування необхідно чітко визначити його структуру. Згідно зі Статутом, вищим керівним органом громадського формування є збори (конференція) членів формування. Структура громадського формування, на наш погляд, може бути наступною.

Таблиця 5

Типова структура

громадського формування з охорони громадського

порядку і державного кордону

Конференція формування

Ревізійна комісія формування

штаб формування

Секретаріат формування

Штаби спеціалізованих загонів

Оператив ний загін формування

Прес-служба штабу формування

Контроль но-інспектор ська група штабу формування

Контроль но-ревізій на група штабу формування

Контрольно-аналітич на група штабу формування

З метою підвищення ефективності діяльності громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, зміцнення виконавчої дисципліни, забезпечення належного контролю за виконанням рішень штабу формування, надання практичної допомоги спеціалізованим та оперативним загонам, асоціаціям формування, громадським пунктам охорони порядку в організації їх повсякденної роботи доцільно розробляти положення про контрольно-інспекторську, контрольно-ревізійну та контрольно-аналітичну групи штабу формування, інструкції, що визначають порядок перевірки та надання практичної допомоги спеціалізованим та оперативним загонам формування, надання пам'яток членам груп, що здійснюють перевірку тощо.

Прикладом може бути позитивний досвід штабу Київського міського формування з охорони громадського порядку і державного кордону. (Додатки Б-К).

Забезпечення організації і належного контролю за діяльністю структурних підрозділів громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, на думку дисертанта, досягається шляхом надання допомоги в підготовці проектів положень про спеціалізовані загони формування, їх послідовному затвердженні на зборах (конференції) членів громадського формування та узгодженні з керівниками відповідних органів внутрішніх справ та підрозділів Державної прикордонної служби України. (Додатки Л-Р).

На нашу думку, негативним є те, що ні в Законі України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", ні в Статутах діючих громадських формувань не визначений порядок звільнення з посади керівника штабу, його заступників та інших членів штабу, що призводить до розгляду цих питань в судовому порядку та винесення позитивного рішення на користь винної особи. Так, у 2006 році Шевченківський районний суд м. Києва задовольнив позов заступника начальника штабу Київського міського громадського формування про визнання незаконним рішення конференції громадського формування про звільнення його з посади і виключення зі складу громадського формування за несумлінне виконання своїх обов'язків та неодноразове порушення дисципліни і про відшкодування завданої йому цим рішенням матеріальної та моральної шкоди, мотивуючи рішення тим, що Законом України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" та Статутом Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону не врегульований порядок виведення зі складу штабу громадського формування його членів, а також порядок звільнення з посади керівника штабу та його заступників. І тільки звернення громадського формування зі скаргою до апеляційного суду міста Києва поставило крапку в цій справі – рішення позачергової конференції членів міського громадського формування про звільнення позивача від посади і виключення зі складу штабу громадського формування було визнано правомірним.

Державний кордон – це лінія, що визначає межі державної території, встановлюється за угодою між відповідними державами шляхом делімітації та демаркації. Найважливіший законодавчий акт, що визначає державний кордон України – Закон [163, ст. 5].

Загальна протяжність державного кордону сьогодні становить 6993,63 км., із яких:

• сухопутна ділянка – 5638,63 км
• морська ділянка – 1355 км
• по Чорному морю – 1056,05 км
• по Азовському морю – 249,05 км
• по Керченській протоці – 49 км

Із суміжними країнами:

• Республіка Польща - 542,39 км (у т.ч. річкова 187,3 км)
• Словацька Республіка - 98,5 км (у т.ч. річкова 2,3 км)
• Угорська Республіка - 136,7 км (у т.ч. річкова 85.1 км)
• Республіка Молдова – 1222 км (у т.ч. річкова 267 км)
• Румунія - 613,8 км (у т.ч. річкова 292,2 км, морська 33 км)
• Російська Федерація - 2295,04 км (у т.ч. сухопутна 1974,04 км, морська 321 км)
• Республіка Білорусь 1084,2 км (у т.ч. річкова 325,9 км)

Охорона кордонів є головним завданням Прикордонних військ України, які покликані забезпечити недоторканість Державного кордону України на суші, на морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охорона особливої (морської) економічної зони України [186, ст. 7].

В 1992 році було утворено Державний комітет у справах охорони державного кордону (Держкомкордон) України, на який, крім функції управління Прикордонними військами України, також покладалася реалізація державної політики з питань оформлення і охорони державного кордону України і спеціальної (морської) економічної зони, забезпечення ефективної протидії зовнішній небезпеці. Положення «Про Державний комітет у справах охорони державного кордону України» було затверджено розпорядженням Президента України № 191 від 01 грудня 1992 року.

Формування нових кордонів України потребувало збільшення чисельності прикордонних військ. У 1999 р. Верховна Рада встановила загальну чисельність Прикордонних військ у кількості 45 тис. осіб: з них – 42 тис. військовослужбовців, решта – цивільні працівники. Закон передбачав збільшення їх чисельності до 50 тис. осіб у 2005 р. (з них – 47 тис. військовослужбовців). Сьогодні 16% від загальної чисельності ДПС України становлять військовослужбовці строкової служби, а в перспективі до 2010 р. заплановано їх повну заміну професійним персоналом на контрактній основі.

Проте збільшення чисельності прикордонних військ не вирішує головного питання ефективності охорони державних кордонів. Змінилися загрози національній безпеці України. Вони набули переважно невоєнного характеру, що призвело до покладання на Прикордонні війська низки нових завдань, основними з яких стали протидія незаконній міграції і торгівлі людьми, боротьба з міжнародним тероризмом і контрабандою зброї та наркотиків. Результати численних аналізів підтвердили, що шляхом реорганізації та збільшенням особового складу підвищити ефективність протидії організованим формам злочинності на кордоні неможливо. Проблема реформування системи їх охорони набрала особливого значення з наближенням до державних кордонів України східного кордону Європейського Союзу та жорстких вимог останнього щодо здійснення контролю на зовнішніх рубежах відповідно до шенгенських домовленостей 1985 та 1990 років.

У 2000 р. Президент України затвердив Програму дій, спрямованих на підтримання режиму державного кордону України, розвиток прикордонних військ та митних органів України на період до 2005 р. Ця Програма передбачала створення на базі Прикордонних військ України в межах їх штатної чисельності та обсягів бюджетного фінансування правоохоронного органу спеціального призначення – Державної прикордонної служби України. До неї входять спеціально уповноважений центральний координуючий орган – Адміністрація Державної прикордонної служби України, територіальні підрозділи і підрозділи охорони державного кордону, морська охорона, розвідувальний орган. ДПС України складається з одного центрального та п'яти регіональних органів управління, 29-ти органів охорони кордону, 549-ти підрозділів охорони кордону і 43-х органів забезпечення. Інтенсивно поліпшується технічне оснащення прикордонників, зокрема, введено в дію інформаційні мережі баз даних щодо іноземних громадян та транспортних засобів, що перетинають кордони України, в охороні «зеленого кордону» буде використовуватись телевізійна техніка тощо.

У 2003 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про Державну прикордонну службу України» (далі – ДПС України), який суттєво реформував принципи охорони кордону і перетворив прикордонні війська на спецслужбу з відповідними завданнями протидіяти новим загрозам. [164]

Серед нових завдань, покладених на Державну прикордонну службу України, найважливішими є:

• припинення будь-яких спроб незаконної зміни проходження лінії державного кордону України;
• припинення у взаємодії з відповідними правоохоронними органами збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні України;

- організація запобігання злочинам та адміністративним правопорушенням, протидію яким законодавством відведено до компетенції ДПС України, їх виявлення, припинення, проведення дізнань, здійснення проводження у справах про адміністративні правопорушення;

- здійснення прикордонного контролю і пропуску в установленому порядку осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна у випадку належно оформлених документів після проходження ними митного та за потреби інших видів контролю;

- реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в установленому порядку прибувають в Україну, та їх паспортних документів у пунктах пропуску через державний кордон;

- запобігання та унеможливлення в'їзду в Україну або виїзду з України осіб, яким згідно із законодавством не дозволяється в'їзд в Україну або яких тимчасово обмежено у праві виїзду з України, згідно з дорученнями правоохоронних органів;

- розшук у пунктах пропуску через державний кордон осіб, які переховуються від органів розшуку, слідства та суду, ухиляються від кримінальних покарань, виконання в установленому порядку інших доручень правоохоронних органів;

- здійснення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності, а також здійснення контррозвідувальних заходів в інтересах забезпечення захисту державного кордону України;

• здійснення самостійно або у взаємодії з органами внутрішніх справ і Служби безпеки України в межах контрольованих прикордонних районів контролю за дотриманням іноземцями та особами без громадянства, а також біженцями та особами, яким надано притулок в Україні, установлених правил перебування на її території;
• участь у межах своєї компетенції у взаємодії зі Службою безпеки України, органами внутрішніх справ та іншими правоохоронними органами у боротьбі з тероризмом і виконанні інших покладених на них завдань.

19 червня 2006 року Президент України своїм Указом № 546/2006 ухвалив Концепцію розвитку Державної прикордонної служби України на період до 2015 року.

У Концепції визначені основні заходи щодо розвитку Державної прикордонної служби України:

- удосконалення нормативно-правових актів, що регулюють діяльність ДПС України;

- оптимізація структури ДПС України та реформування системи управління;

- створення сучасної інтегрованої системи охорони державного кордону та суверенних прав України в її спеціальній (морській) економічній зоні;

- удосконалення роботи з особовим складом ДПС України;

- створення ефективної системи логістики;

- розвиток прикордонного та міжнародного співробітництва;

- подальший розвиток цивільного контролю за діяльністю Державної прикордонної служби України.

Охорона державного кордону, що є головним завданням Державної прикордонної служби України, неможлива без активної участі громадськості в цій справі.

У рамках протидії новим загрозам заслуговує на увагу Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», згідно з яким громадяни України мають право створювати в установленому цим Законом порядку громадські об'єднання для участі в охороні державного кордону, надання сприяння Державній прикордонній службі України у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, зазіхаючих на недоторканість державних кордонів або на встановлений режим державного кордону України.

До прийняття Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" в країні практично не діяли громадські формування (спеціалізовані загони) з охорони державного кордону. На наш погляд, значний внесок у справу охорони державного кордону зробило Київське міське громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону, в структурі якого з 12 листопада 2002 року створений і діє спеціалізований загін з питань забезпечення дотримання режиму державного кордону. Після певних напрацювань, отриманих під час організації та діяльності спеціалізованого загону з охорони державного кордону, і була визначена його оптимальна структура.

Спецзагін в а/п «Бориспіль», керівник

Спецзагін в а/п «Жуляни», керівник

Спецзагін річк. порту «Київ», керівник

Керівник спецзагону на КПП «Гостомель».

Спецзагін, що опікується охороною правопорядку серед туристів.

До основних завдань спеціалізованого загону у сфері охорони державного кордону належать:

– сприяння підрозділам Прикордонних військ України у виявленні та затриманні осіб, які порушили або намагаються порушити державний кордон чи здійснюють іншу протиправну діяльність на кордоні;

– допомога у з'ясуванні умов та причин, що можуть спричинити злочинну діяльність на кордоні, та вжиття заходів для їх усунення;

– участь у профілактиці порушень або припиненні спроб порушення державного кордону і режиму в пунктах пропуску через державний кордон, незаконного переміщення через державний кордон вантажів, предметів, матеріалів та іншого майна;

– надання невідкладної допомоги особам, які потерпіли від нещасних випадків чи злочинів;

– участь у рятуванні людей і майна, підтриманні громадського порядку, припиненні злочинних посягань.

Діяльність спеціалізованого загону з забезпечення дотримання режиму державного кордону Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону має свої відмінності від форм роботи громадськості у прикордонній смузі. Приміром, у зоні діяльності Мукачівського прикордонного загону, що охороняє українсько-румунський кордон, громадські формування відсутні, натомість діє ще запроваджений за радянських часів інститут добровільних помічників із числа місцевих жителів. Вони стежать за появою у прикордонній смузі незнайомих осіб та негайно повідомляють про це начальників прикордонних застав, а також залучаються прикордонниками до проведення спільних рейдів та виставлення постів на вірогідних напрямках руху порушників державного кордону.

Як зазначив керівник штабу Київського спеціалізованого загону з питань охорони державного кордону на VII щорічній конференції членів Київського міського громадського формування, основною формою діяльності спеціалізованого загону є залучення його членів до участі в оперативно-розшуковій діяльності.

Члени спеціалізованого загону безпосередньо беруть участь:

• у виявленні місць знаходження осіб, що не мають відповідного дозволу на перебування на території України (нелегалів);
• у виявленні місць збору нелегалів за національними ознаками: кафе, ресторани, гуртожитки, ринки тощо;
• у встановленні туристичних та інших фірм, співробітники яких сприяють нелегальній міграції;
• отримання оперативної інформації від довірених осіб, в тому числі від іноземців та осіб без громадянства, з метою передачі її співробітникам відповідних підрозділів Державної прикордонної служби України та Служби безпеки України;
• в оперативно-розшукових заходах, що проводяться оперативно-розшуковим відділом ОКПП “Київ”;
• у складанні співробітниками підрозділів ОКПП “Київ” протоколів про адміністративні правопорушення встановленого режиму державного кордону.

У складі спеціалізованого загону з питань охорони державного кордону працюють двоє перекладачів, які досконало володіють англійською, арабською, перською (фарсі) мовами. Це суттєво скорочує час при складанні протоколів та підготовці інших первинних матеріалів, що направляються до суду для вирішення питання про депортацію осіб за межі України або притягнення осіб, винних в порушенні встановлених правил режиму державного кордону, до адміністративної відповідальності.

Позитивне значення для виконання завдань з охорони Держаного кордону України має і постійний обмін оперативною інформацією між Київським спеціалізованим загоном і спеціалізованими загонами з охорони державного кордону на станції Чоп, в місті Одеса.

Чільне місце в забезпеченні діяльності громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, зміцненні виконавчої дисципліни, забезпеченні належного контролю за виконанням своїх обов’язків штатними працівниками штабу громадського формування займають розробка та затвердження посадових інструкцій. (Додатки Д-К).

Знання кожним штатним працівником штабу основних завдань, що ставляться перед ним, своїх обов’язків і прав, а також відповідальності є надійною гарантією точного і сумлінного виконання ними дорученої роботи.

Важливе значення в організації діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону є планування роботи штабу. Вже доведено, що найбільш раціональним та ефективним є планування заходів на рік та поточні квартали.

У розділах плану, на нашу думку, повинні бути передбачені наступні заходи:

1. Організаційні, про фінансування діяльності громадського формування та його структурних підрозділів органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями, підприємствами, установами та організаціями.
2. Правове та методичне забезпечення діяльності громадського формування, його структурних підрозділів та організація якісного контролю за їх роботою.
3. Організація разом з працівниками органів внутрішніх справ та підрозділів Державної прикордонної служби практичних заходів з охорони громадського порядку і державного кордону, а також щодо організації посиленого чергування з охорони правопорядку під час проведення громадсько-політичних, культурно-масових, спортивно-розважальних заходів, а також новорічних, різдвяних та інших свят.
4. Робота з кадрами, що передбачає залучення заходів з організації підвищення кваліфікації працівників штабу, командирів спеціалізованих загонів, голів асоціацій та їх заступників, організацію навчання з правової та спеціальної підготовки членів громадського формування, правовиховна робота, пропаганда і регулярне висвітлення працівниками прес-центру штабу громадського формування спільно з центрами громадських зв’язків органів внутрішніх справ та підрозділів Державної прикордонної служби України діяльності громадського формування серед населення.
5. Господарське, фінансове та матеріальне забезпечення діяльності штабу громадського формування.

Проект плану обговорюється на засіданні штабу громадського формування, приймається шляхом голосування і затверджується його керівником.

Як свідчить практика, належним чином працюють ті штаби, члени яких мають визначені конкретні обов’язки і вони персонально відповідають за окремі ділянки і напрями діяльності громадських формувань. Доцільним може бути визнаний такий розподіл обов’язків у штабі, при якому керівник штабу здійснює загальне керівництво, забезпечує зв’язок та взаємодію з органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями, органами внутрішніх справ, підрозділами Державної прикордонної служби України, підприємствами, установами та організаціями. Його заступники відповідають за організаційне та методичне забезпечення діяльності спеціалізованих загонів, інших структурних підрозділів громадського формування та їх штабів, охорону ними громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань; проведення виховної та профілактичної роботи серед населення. На інших членів штабу можна покласти обов’язки щодо вивчення стану правопорядку на території, в межах якої проводиться діяльність громадського формування, організацію навчання членів формування, планування роботи штабу, ведення його документації, організацію роботи оперативних чергових штабу, регулярне висвітлення у засобах масової інформації діяльності громадського формування з забезпечення правопорядку; контроль за діяльністю спеціалізованих загонів та інших структурних підрозділів формування, узагальнення їх досвіду за окремими напрямками діяльності тощо.

Стаття13 Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” визначає обов’язки і права членів громадських формувань: брати активну участь в охороні громадського порядку, припиненні адміністративних правопорушень і злочинів та запобіганні їх; під час виконання обов’язків з охорони громадського порядку мати особисте посвідчення члена громадського формування та нарукавну пов’язку; доставляти в міліцію, штаб громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або громадський пункт охорони порядку, приміщення виконавчого органу селищної, сільської ради осіб, які вчинили адміністративне правопорушення, з метою його припинення, якщо вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи порушника, складення протоколу про адміністративне правопорушення у випадку неможливості скласти його на місті вчинення правопорушення і якщо складення протоколу є обов’язковим; надавати у межах своїх повноважень допомогу народним депутатам України, представникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування у їх законній діяльності, якщо в цьому їм чиниться протидія або загрожує небезпека з боку правопорушників [192].

Крім того, члени громадських формувань, які беруть участь в охороні державного кордону, зобов’язані знати: місцевість, точне проходження кордонів, номери і місце розміщення прикордонних знаків на дільниці застави; режим державного кордону і прикордонний режим, чинне законодавство з цих питань; зразки документів на право в’їзду та перебування громадян України та інших осіб у районах, що контролюються Прикордонними військами України.

На думку дисертанта, перелік обов’язків членів громадських формувань, наведений у Законі України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, має бути доповнений наступним: проведення профілактичної роботи з особами, схильними до вчинення правопорушень, виявлення причин та умов протиправної поведінки певних осіб, сприяння в охороні власності, контроль за виконанням паспортних правил, забезпечення громадського порядку під час проведення масових заходів, надання правової та соціальної допомоги громадянам, контроль за виконанням правил екологічної безпеки.

Під час виконання своїх обов’язків з охорони громадського порядку члени громадського формування мають право: вимагати від громадян додержання встановлених правил поведінки, припинення адміністративних правопорушень і злочинів; у випадку підозри у вчиненні адміністративних правопорушень і злочинів перевіряти у громадян документи, що засвідчують їх особу; спільно з працівниками органів внутрішніх справ затримувати і доставляти до органу внутрішніх справ, штабу громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або громадського пункту охорони порядку осіб, які виявили злісну непокору законним вимогам члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону і не виконують вимог щодо припинення адміністративного правопорушення; складати протоколи про адміністративні правопорушення; входити до клубів, кінотеатрів, стадіонів, інших громадських місць і приміщень за згодою власника чи уповноваженого ним органу для переслідування правопорушника, який переховується, або припинення адміністративних правопорушень чи злочинів; у невідкладних випадках використовувати транспортні засоби, що належать підприємствам, установам, організаціям або громадянам (за їх згодою), крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних засобів спеціального призначення, для транспортування до лікувальних закладів осіб, що перебувають у безпорадному стані, а також осіб, які зазнали шкоди від нещасних випадків або правопорушень і потребують термінової медичної допомоги; у разі порушення водіями Правил дорожнього руху, створення реальної загрози життю або здоров'ю громадян вживати заходів щодо припинення цього правопорушення, здійснювати перевірку документів у водіїв на право користування та керування транспортними засобами, а також не допускати осіб, які не мають документів або перебувають у стані сп’яніння, до подальшого керування транспортними засобами; під час виконання обов’язків члена громадського формування використовувати за власним бажанням свій або інший приватний автомототранспорт за згодою власника або особи, у володінні якої він перебуває. Відшкодування витрат за його використання у таких випадках може провадитися за рахунок коштів громадського формування у порядку, визначеному його положенням (статутом); застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.

Стаття14 Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” визначає умови та порядок застосування заходів фізичного впливу та спеціальних заходів. Члени громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону під час спільного з працівниками органів внутрішніх справ, прикордонниками виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії у випадках, передбачених законом. Порядок придбання, видачі громадським формуванням з охорони громадського порядку і державного кордону цих спеціальних засобів та їх зберігання визначається Міністерством внутрішніх справ і державною прикордонною службою України [192].

Члени громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, які мають дозвіл органу внутрішніх справ на придбання, зберігання і застосування спеціальних засобів самооборони, мають право під час виконання своїх обов’язків спільно з працівниками органів внутрішніх справ або прикордонниками застосовувати власні або видані цими об’єднаннями спеціальні засоби:

1) Для самозахисту і захисту громадян від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров'ю;

2) Для припинення групових порушень громадського порядку і державного кордону;

3) Для відбиття нападу на будівлі, приміщення державних і громадських організацій, підприємств, установ, транспортні засоби, а також громадян та їх особисту власність;

4) Для затримання і транспортування до органу внутрішніх справ, підрозділу Прикордонних військ України, громадського пункту охорони порядку осіб, які вчинили адміністративні правопорушення чи злочини, продовжують заподіювати шкоду іншим громадянам або чинять опір;

5) Для припинення, в разі потреби, опору працівникам міліції та військовослужбовцям Прикордонних військ України, іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки з охорони громадського порядку і державного кордону та боротьби зі злочинністю.

Членам громадського формування забороняється під час виконання своїх обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону використовувати холодну та вогнепальну зброю, в тому числі мисливську, яка, згідно з чинним законодавством, перебуває в їх особистому користуванні

На нашу думку, пункт1 статті14 необхідно викласти у наступній редакції:

Члени громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону під час, як спільного з працівниками органів внутрішніх справ, прикордонниками, так і самостійного виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, включаючи пристрої вітчизняного виробництва, заряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії у випадках, передбачених законом.

З пункті8 цієї статті виключити заборону членам громадських формувань під час виконання своїх обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону використовувати мисливську зброю, яка, згідно з чинним законодавством, перебуває в їх особистій власності.

На думку дисертанта, перелік визначених у Законі України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” прав розширити наступними: діяльність члена громадського формування підпорядкована виконанню завдань, покладених на відповідне громадське об’єднання, має офіційний характер, і гарантується законодавством та іншими нормативними документами, тому законні його вимоги повинні виконуватися всіма, кого вони стосуються; для членів громадських формувань по охороні громадського порядку і державного кордону встановити пільговий порядок придбання спеціальних засобів індивідуального захисту та самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої і дратівливої дії, а також пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії.

Правові гарантії та соціальний захист членів громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону є важливими елементами їх правового статусу, що, на жаль, чітко не визначено Законом України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”.

Стаття17 Закону визначає наступні правові гарантії їх діяльності: членам громадських формувань та членам їх сімей гарантується захист життя, здоров’я, честі, гідності, майна від злочинних посягань та інших протиправних дій. Злісна непокора членові громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також образа та інші дії, що перешкоджають виконанню покладених на нього обов’язків, тягнуть за собою відповідальність згідно з законом [192].

Цією ж статтею передбачені наступні заходи соціального захисту членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону: у разі загибелі члена громадського формування під час виконання ним покладених на нього завдань з охорони громадського порядку, членам сім’ї загиблого або особам, які перебувають на його утриманні, за рахунок коштів, які виділяються на фінансування діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, виплачується одноразова допомога у розмірі не менше п’ятирічного середнього заробітку загиблого за основним місцем роботи, а також відповідно до чинного законодавства призначається пенсія у зв’язку з втратою годувальника. У разі каліцтва, заподіяного члену громадського формування, або встановлення інвалідності, яка настала внаслідок виконання ним обов’язків з охорони громадського порядку, йому виплачується одноразова допомога у розмірі від трирічного до п’ятирічного середнього заробітку (залежно від ступеня втрати непрацездатності) і призначається пенсія за інвалідністю відповідно до законодавства. Кошти, витрачені у зв’язку з цим на лікування члена громадського формування, стягуються з винної особи у встановленому порядку. За членами громадських формувань, які потерпіли від злочинного діяння, за винятком випадку заподіяння шкоди при перевищенні ними меж необхідної оборони, зберігається місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або визнання їх у встановленому порядку інвалідами.

Членам громадських формувань, які займаються охороною громадського порядку та державного кордону, або їхнім родинам можуть виплачуватися чи компенсуватися одноразові допомоги в повному обсязі — коштом відповідного місцевого бюджету, з подальшим стягненням цієї суми з винних осіб у порядку, встановленому законом. Також члени таких формувань можуть бути застраховані за рахунок місцевих бюджетів: на випадок загибелі чи смерті — на суму десятирічного середнього заробітку за основним місцем роботи; а в разі поранення, контузії, травм, каліцтва, захворювання чи інвалідності, що пов'язані з виконанням обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону, — у розмірі від річної до п'ятирічної втрати працездатності.

Однак, на жаль, Законом України від 26.12.2002 р. №ІІІ 93-IV Верховна Рада України виключила частину 8 ст. 17, яка зобов'язувала Кабінет Міністрів України визначити порядок та умови страхування членів громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону.

У результаті й без того вузька сфера соціального захисту членів громадських формувань фактично звелася нанівець.

Для підвищення ефективності діяльності членів громадських формувань важливу роль відіграють заходи заохочення, передбачені ст. 18 Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону". Адже кількісні та якісні показники їхньої правоохоронної та правозахисної роботи залежать від належного морального й матеріального стимулювання та відповідного фінансового забезпечення. Стаття 18 цього Закону встановлює, що за активну участь у забезпеченні охорони громадського порядку і державного кордону членів громадських формувань заохочують органи внутрішніх справ і керівники підрозділів Прикордонних військ України, інші органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування — шляхом оголошення подяки, вручення цінного подарунка чи грошової винагороди. Крім того, підприємства, установи й організації за поданням керівних органів громадських формувань можуть надавати їхнім членам пільгові путівки до санаторію або будинку відпочинку, додаткову оплачувану відпустку тривалістю до 5 днів та інші види заохочень і пільг, визначені зборами трудового колективу, за рахунок власних коштів. За поданням керівних органів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону їхні члени, які найактивніше беруть участь в охороні громадського порядку, мають переважне право на вступ до навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ України та на прийняття на службу до органів внутрішніх справ. За особливі заслуги під час виконання громадського обов'язку, виявлені при цьому мужність і героїзм членів громадського формування відзначають у встановленому порядку державними нагородами.

Проте визначені Законом заходи заохочення, покликані підвищити моральну та матеріальну зацікавленість членів громадських формувань у справі охорони громадського порядку і державного кордону, на практиці здебільшого реалізуються лише через оголошення подяк або видачу грошової винагороди за рахунок коштів самих громадських формувань.

Отже, правовий статус громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та їхніх членів визначається такими чинниками: вони безпосередньо мають здійснювати правоохоронну та правозахисну діяльність у межах своєї компетенції від імені держави, приймати вольові рішення та забезпечувати їх виконання за допомогою наданих законодавством та іншими актами повноважень примусового характеру. Характерною особливістю правового статусу громадських формувань є й те, що їхніми членами є представники різних спеціальних груп та професій, які на добровільних засадах об'єднуються для забезпечення таких надзвичайно важливих напрямків правоохоронної та правозахисної діяльності в суспільстві й державі, як охорона громадського порядку і державного кордону.

1. Методи правоохоронної та правозахисної діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Перш ніж аналізувати методи правоохоронної та правозахисної діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, слід визначити сутність понять «форма» та «метод».

Під формою будь-якої діяльності розуміють спосіб зовнішнього вираження змісту та їх взаємодії, тип і структуру змісту [2, с. 103]. Форма і зміст у кожному конкретному випадку нероздільні. Термін «форма» позначає будь-який зовнішній вияв певного змісту, тобто показує, яким чином здійснюється діяльність громадських формувань.

Характерна особливість форм правоохоронної та правозахисної діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону полягає в тому, що вони, на відміну від управлінської (правової) діяльності, можуть бути й неправовими.

Стаття 11 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» встановлює, що громадські формування провадять свою діяльність шляхом спільного патрулювання разом з працівниками органів внутрішніх справ, прикордонниками, виставлення постів на вулицях, майданах, залізничних вокзалах, в аеропортах, морських і річкових портах, у місцях компактного проживання громадян, розташування підприємств, установ, організацій, навчальних закладів, а також у місцях можливої появи порушників кордону в межах району, що контролюється Прикордонними військами України, прикордонної смуги; участі в забезпеченні охорони громадського порядку під час проведення масових заходів, погоджених у випадках, передбачених законом, з виконавчими органами місцевого самоврядування; проведення разом з прикордонниками огляду на маршрутах можливого руху порушників державного кордону, місць їх укриття, транспортних засобів, суміжної з державним кордоном місцевості з метою встановлення причин та умов перебування невідомих осіб, а також участі у заходах правоохоронних органів, спрямованих на боротьбу з окремими видами правопорушень [192, ст. 11].

Таким чином, до основних форм участі громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону в правоохоронній та правозахисній діяльності належать патрулювання, виставлення постів, участь у забезпеченні охорони громадського порядку під час проведення масових заходів, проведення заходів, пов'язаних із забезпеченням встановленого режиму державного кордону, тощо.

Патрулювання — найпоширеніша форма правоохоронної та правозахисної діяльності громадських формувань. Воно застосовується під час охорони громадського порядку на визначеній ділянці або в зоні за розробленими маршрутами, визначеними міськими, районними відділами внутрішніх справ та підрозділами Прикордонних військ України. Цю форму правоохоронної діяльності використовують також для забезпечення правопорядку під час проведення різних масових заходів, охорони і захисту природних багатств, в умовах стихійних лих та інших надзвичайних обставин [41, с. 19].

Окрім самостійного патрулювання, члени громадських формувань правоохоронної та правозахисної спрямованості можуть патрулювати разом із працівниками міліції та військовослужбовцями Прикордонних військ України. Така форма патрулювання суттєво підвищує ефективність охорони громадського порядку і державного кордону та дає змогу на практиці навчати членів громадських формувань тактиці боротьби з правопорушеннями.

Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» передбачає лише спільне патрулювання членів громадських формувань разом із працівниками органів внутрішніх справ та Прикордонних військ України, що не завжди може позитивно позначатися на ефективності охорони громадського порядку і державного кордону [192, ст. 11].

Патрулювання має поєднуватися з профілактичною роботою серед населення. Члени громадських формувань повинні встановлювати тісні зв'язки з населенням, яке проживає на підмандатній території, щоб попереджати та розв'язувати можливі побутові конфлікти.

Одним із найпоширеніших способів так званого «зближення з населенням» є піхотне патрулювання. Піхотний патруль — один із засобів, який дозволяє членам громадських формувань проводити максимальну кількість часу безпосередньо серед населення. Піший патруль слід розглядати як основний спосіб наближення до населення, ознайомлення з проблемами правоохоронного характеру, що мають місце в певному адміністративному районі. Працівник міліції та члени громадських формувань, які патрулюють пішки, мають значно більше шансів бути впізнаними на вулиці, ніж їхні колеги, які здійснюють патрулювання на транспорті, хоча моторизовані патрулі можуть охопити значно більшу територію. Проте застосування моторизованих патрулів ефективне лише для великих та середніх за розміром міст та інших населених пунктів.

Встановлення постів з числа членів громадських формувань здійснюється з метою забезпечення охорони громадського порядку в багатолюдних місцях — на площах, у парках, скверах, зонах відпочинку тощо. Тимчасові пости можуть виставлятися в місцях, де останнім часом неодноразово фіксувались правопорушення (крадіжки, хуліганські прояви, викрадення автомобілів тощо), де можлива поява злочинців, оголошених у розшук, де очікується тимчасове масове перебування людей (наприклад, у зв'язку з урочистими зустрічами, масовими гуляннями, спортивними змаганнями тощо), а також у місцях можливої появи порушників державного кордону в межах району, що контролюється Прикордонними військами України.

У всіх випадках пост має бути організований так, щоб територія, яку контролюють громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону, добре проглядалася, а постові могли негайно вжити необхідних правоохоронних заходів. У штабі громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону доцільно за кожним постом вести картку, в якій регулярно відмічати зміни в оперативній обстановці та виявлені правопорушення. Ці дані можуть бути підставою для посилення постів або для їх передислокації. Такі картки можна використовувати для подальшого аналізу стану правопорядку. У всіх випадках після закінчення чергування на посту члени громадського формування зобов'язані доповісти про його результати в штаб громадського формування або черговому в громадський пункт охорони порядку.

Дислокація постів повинна розроблятися штабом громадського формування разом з відповідними працівниками органів внутрішніх справ та Державної прикордонної служби. При цьому враховуються оперативна обстановка, наявність міліцейських та прикордонних постів і маршрутів, інші дані. Органи внутрішніх справ та підрозділи Державної прикордонної служби України повинні надавати допомогу громадським формуванням правоохоронної та правозахисної спрямованості у розрахунку оптимальної кількості патрульних для виставляння постів, визначенні місць і режиму їх роботи. Пости патрулювання повинні виставлятись у тих громадських місцях, де найчастіше відбуваються правопорушення. У картці, що складається на кожний пост, вказуються: особливості території, що обслуговується, обов'язки членів громадських формувань, які виконуються правоохоронними та правозахисними органами. Кількість чергових повинна складати не менше трьох-чотирьох осіб, один з яких призначається старшим.

Участь членів громадських формувань у забезпеченні охорони громадського порядку під час проведення масових заходів згідно з узгодженням із органами внутрішніх справ полягає в супроводі колон демонстрантів, обмеженні території мітингів тощо. В умовах стихійних лих та інших надзвичайних обставин члени громадських формувань можуть здійснювати чергування на контрольно-пропускних пунктах зон оточення, небезпечних для життя і здоров'я населення. Можуть застосовуватися й інші спеціальні форми охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки.

За радянських часів систематично проводилися рейди працівників органів внутрішніх справ спільно з членами народних дружин.

Рейди — це періодичне, масове виконання громадськістю функцій з охорони правопорядку для вирішення спеціальних завдань, що виконуються з метою боротьби з окремими видами злочинів та інших правопорушень (хуліганством, порушеннями правил торгівлі, правил безпеки руху транспорту і пішоходів, забезпечення охорони власності, боротьби з дитячою бездоглядністю і правопорушеннями неповнолітніх тощо). Рейди становлять цільову контрольну перевірку, що проводиться одночасно великою кількістю членів громадських формувань правоохоронної спрямованості та працівників органів внутрішніх справ і Прикордонних військ України, за єдиним планом на визначеній території чи на якомусь об'єкті. Оскільки рейд — це захід, що охоплює значну кількість осіб, які повинні виконувати єдине завдання, його належить ретельно готувати. Рейди можуть мати поетапний характер. Якщо, наприклад, вони починаються о 18 годині, то на першому етапі, що збігається з закінченням робочого дня, більшість членів громадських формувань повинна займатися виявленням порушень правил безпеки руху, правил торгівлі, перевіркою дотримання правил користування комунальним транспортом, попередженням кишенькових крадіжок. Починаючи з 20-ї години головні зусилля доцільно спрямувати на перевірку дотримання правил громадського порядку на вулицях, у парках та інших громадських місцях, на виявлення осіб у нетверезому стані, бездоглядних підлітків. З 21 години доцільно здійснювати перевірку горищ, підвалів, пустирів, новобудов, де можуть перебувати заброди, неповнолітні, особи без певних занять, а також особи, які розшукуються правоохоронними органами за вчинення злочинів та інших правопорушень.

Рейди можуть проводитися на території всього міста, району чи на окремих підприємствах та в організаціях. Рейди мають організовувати і проводити штаби громадських формувань за власними планами або у взаємодії з міліцією, прикордонниками, торгівельними або іншими організаціями, підприємствами тощо. У тих випадках, коли громадські формування проводять заходи разом з міліцією та прикордонниками, оперативне керівництво мають здійснювати працівники цих правоохоронних органів. У разі потреби в рейдах можуть брати участь кореспонденти газет, радіо, телебачення. Залежно від цільового призначення рейдів перед членами громадських формувань ставляться конкретні завдання, визначається місце їх проведення, розподіляються обов'язки, вирішуються питання технічного забезпечення. Важливе значення при проведенні рейдів має постійний контроль за ходом їх проведення, а також професійне та своєчасне маневрування наявними силами і засобами. Результати рейдів повинні обговорюватися на засіданні штабів громадських формувань. Велике значення має своєчасне реагування на виявлені під час рейду порушення, підведення його підсумків. Важливо також проаналізувати і узагальнити причини виявлених у процесі рейду порушень громадського порядку; умови, що сприяли їм; намітити і здійснити належні заходи реагування. Про результати рейду слід інформувати відповідні підприємства, організації та установи. Треба також критично піддавати розгляду недоліки, допущені в його організації, щоб запобігти повторенню їх у майбутньому.

Крім патрулювання, встановлення постів, участі в забезпеченні охорони громадського порядку під час проведення масових заходів та рейдів, використовуються ще й інші форми правоохоронної та правозахисної діяльності.

Проаналізувавши форми організації діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, можна зробити висновок, що на даний момент основними формами діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону є патрулювання, виставлення постів та участь в забезпеченні охорони громадського порядку під час проведення масових заходів.

Однак слід зауважити, що в деяких випадках місцеві органи самоврядування та місцевої державної виконавчої влади намагаються залучити громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону до виконання інших, не властивих їм завдань. Так, наприклад, Київська міська державна адміністрація намагалася залучити членів громадських формувань до перепису пенсіонерів-одинаків, що проживають у власних помешканнях. По-перше, незрозуміло, до чого тут громадські формування, а по-друге — невідомо, з якою метою цей перепис проводиться.

На підставі аналізу діяльності столичного громадського формування можна привести ще один яскравий приклад нераціонального використання членів громадського формування у боротьбі з незаконно встановленими гральними автоматами, у виявленні яких Київська міська державна адміністрація примусила штаб Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону протягом декількох місяців проводити рейди і у встановленій формі щоденно доповідати про результати цієї роботи.

Таким чином, під формою діяльності громадських формувань правоохоронної та правозахисної спрямованості необхідно розуміти однорідні за своїм характером та правовою природою групи правоохоронних та правозахисних дій, що мають зовнішній вираз, і за допомогою яких забезпечується охорона прав фізичних та юридичних осіб, громадський порядок, громадська безпека і здійснюється боротьба з правопорушеннями.

Тепер перейдемо до розгляду методів правоохоронної та правозахисної діяльності громадських формувань. У зв'язку з переходом нашої країни до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі громадських формувань правоохоронної та правозахисної діяльності надзвичайно актуальною є проблема адміністративно-правових методів, що застосовуються членами громадських формувань під час виконання обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону та боротьби з правопорушеннями. Під дією процесів, що відбуваються у суспільстві, змінюється також система правових засобів, які застосовуються для забезпечення правопорядку. Відповідно до цього, методами є способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу органів (посадових осіб) на підставі закріпленої за ними компетенції і в поставлених межах на юридичних та фізичних осіб. [98, с. 92]

Правильне розуміння методів правоохоронної та правозахисної діяльності можливе лише у взаємозв'язку з функціями цієї діяльності. Будь-яка функція, що потребує реалізації, становить собою конкретну мету і дії, спрямовані на її досягнення, а оптимальний вибір форм правоохоронної та правозахисної діяльності повинен забезпечити ефективну діяльність громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Методи правоохоронної та правозахисної діяльності різноманітні, але можна визначити загальні ознаки, які притаманні всім цим методам:

1. однорідність способів впливу на правопорушників;
2. вираження державного публічного інтересу, керівної ролі держави в сфері охорони громадського порядку і державного кордону;
3. однотипність засобів досягнення правоохоронної мети;
4. спільність засобів організації, прийомів здійснення функцій, що виникають в процесі здійснення правоохоронної діяльності;
5. однорідність способів реалізації компетенції громадськості з охорони правопорядку.

У адміністративно-правовій науці усталеною є думка, що метод управління та форма управління виступають як взаємопов'язані сторони управлінського процесу. Метод управління набуває реальної сили засобу управляючого впливу саме завдяки відповідній формі. Своєю чергою, форма управління оживляє методи, а через них — і функції управління. [14, с.147]

Для учасників громадських формувань, що займаються охороною громадського порядку та державного кордону, особливу роль відіграє переконання — провідний метод, суть якого полягає в тому, що члени формувань мають усвідомлено й самовіддано виконувати покладені на них обов'язки з охорони громадського порядку та державного кордону, що є неодмінною передумовою досягнення поставлених завдань. Переконання реалізується через систему виховних, роз'яснювальних та інших заходів, які утворюють чітко окреслену сукупність і спрямовані на правове виховання громадян, залучення їх до правоохоронної та правозахисної діяльності.

Серед основних форм переконання, які доцільно використовувати в охоронній та правозахисній роботі, виокремлюють: проведення семінарів, зборів та інших заходів; навчання й виховання, насамперед правове; роз'яснення головних завдань громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, забезпечення громадської безпеки, протидії правопорушенням; моральне та матеріальне заохочення (щоправда, останнє майже не використовується) тощо. Окрім цього, переконання має втілюватися у роз'ясненні громадянам законодавства, профілактичній роботі з правопорушниками, систематичному інформуванні населення про діяльність громадських формувань та результати боротьби з правопорушеннями тощо.

Хоча на громадські формування покладено обов'язок охороняти громадський порядок і державний кордон, використання виключно переконання для виконання цих завдань є вочевидь недостатнім — за певних обставин виникає потреба у заходах примусу, зокрема адміністративного. Водночас заходи адміністративного примусу, відповідно до чинного законодавства, можуть застосовувати органи міліції, Прикордонні війська України, інші органи державної виконавчої влади. Громадські формування з охорони громадського порядку наділені правом застосовувати заходи психічного та фізичного примусу, але винятково адміністративно-попереджувального характеру та адміністративного припинення, натомість права на адміністративне стягнення вони не мають.

Одним із найпоширеніших засобів адміністративного попередження, що його застосовують члени громадських формувань правоохоронної спрямованості, є перевірка документів. Згідно з п.2 частини третьої ст.13 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», за наявності підозри у вчиненні адміністративних правопорушень і злочинів члени громадських формувань правоохоронної спрямованості мають право перевіряти у громадян документи, що посвідчують їх особу. Окремим різновидом перевірки документів є перевірка членами громадських формувань у водіїв автотранспортних засобів посвідчення водія, шляхових листів тощо. Так, відповідно до пункту восьмого частини третьої статті 13 зазначеного Закону, у разі порушення водіями Правил дорожнього руху, створення реальної загрози життю або здоров'ю громадян члени громадських формувань мають право здійснювати перевірку документів у водіїв на право користування транспортними засобами [192].

Також згідно пунктам 5 та 6 частини третьої ст.13 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», члени громадських формувань мають право відвідувати театри, стадіони, інші громадські місця і приміщення за згодою власника чи уповноваженого ним органу для переслідування правопорушника, який переховується, або припинення адміністративних правопорушень чи злочинів, а в разі участі спільно з прикордонниками у пошуку порушників кордону за згодою громадян або власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу та в присутності їх представників члени громадських формувань мають право входити у будь-який час доби до житлових приміщень, на територію і в приміщення підприємств, установ, організацій та оглядати транспортні засоби підприємств, установ та організацій, житлові та інші приміщення громадян, а також їх земельні ділянки [192].

Заради попередження правопорушень члени громадських формувань за дорученням працівників міліції можуть виконувати й окремі акти адміністративного нагляду щодо осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Проте цей попереджувальний захід має комплексний адміністративно-правовий характер, адже охоплює заходи як із попередження, так і з припинення правопорушень.

Члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати до правопорушників засоби припинення їхніх протиправних діянь, але вони доволі обмежені, а подекуди просто не працюють. Стаття 13 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» передбачає право членів громадських формувань вимагати від громадян додержання ними встановлених правил поведінки, припинення адміністративних правопорушень і злочинів; затримання і транспортування до органу внутрішніх справ, штаб громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або громадського пункту охорони порядку осіб, які виявили злісну непокору законним вимогам члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону і не виконують вимог щодо припинення адміністративного правопорушення [192].

На жаль, саме цим і обмежується діяльність членів громадських формувань. Вони практично не складають протоколи про адміністративні правопорушення, що передбачено п.5 ч.3 ст.13 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [192], не використовують у невідкладних випадках транспортні засоби, що належать підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам (за їх згодою), крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних засобів спеціального призначення, для транспортування до лікувальних закладів осіб, що перебувають у безпорадному стані, а також осіб, які потерпіли від нещасних випадків або правопорушень і потребують термінової медичної допомоги [192, п.7 ч.3 ст.13]. Не йде мова про відшкодування членам громадських формувань витрат за використання свого або іншого приватного автомототранспорту, про придбання та видачі членам громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону спеціальних засобів індивідуального захисту та самооборони (хоча це питання врегульоване відповідним нормативним актом Міністерства внутрішніх справ України) за рахунок коштів громадського формування в порядку, визначеному його статутом. Безумовною причиною невиконання цих передбачених Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» прав є неналежне малоефективне фінансування діяльності та матеріальне забезпечення громадських формувань з боку органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій. А в деяких місцевостях і районах фінансування взагалі не здійснюється.

Підсумовуючи дослідження організаційно-правових засад діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону в Україні, можна сформулювати такі висновки:

1. Під громадськими формуваннями з охорони громадського порядку і державного кордону слід розуміти такі громадські організації, які створені на засадах громадської самодіяльності і зареєстровані в передбаченому законом порядку, діяльність яких спрямована на запобігання та припинення адміністративних правопорушень і злочинів, захист життя і здоров'я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також рятування людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.
2. До громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону слід віднести зведені загони громадських формувань, спеціалізовані загони (групи) сприяння міліції та Державній прикордонній службі України, асоціації громадських формувань, члени яких безпосередньо приймають участь в охороні громадського порядку і державного кордону та боротьбі з правопорушеннями і діють на принципі самостійності.
3. Правовий статус громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону визначає його правове становище у відносинах із органами місцевого самоврядування та виконавчої влади, врегульоване нормами конституційного та адміністративного права.
4. Статус членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону передбачає їх безпосередню участь в правоохоронній та правозахисній діяльності, право виступати в межах компетенції від імені держави і застосовувати заходи примусового характеру для забезпечення охорони громадського порядку і державного кордону, громадської безпеки, захисту життя і здоров'я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.
5. Членство в громадських формуваннях з охорони громадського порядку і державного кордону не залежить від професії, рівня освіти тощо. Членами формування можуть бути громадяни України, які досягли 18-річного віку, виявили бажання брати участь у зміцненні правопорядку на території органу самоврядування або адміністративної одиниці, в охороні державного кордону та здатні за своїми діловими, моральними якостями і станом здоров'я виконувати на добровільних засадах взяті на себе зобов'язання та пройшли відповідну правову і спеціальну підготовку.
6. Формою правоохоронної та правозахисної діяльності громадських формувань є однорідні за своїм характером та правовою природою дії, за допомогою яких забезпечується охорона громадського порядку, громадська безпека, запобігання та припинення правопорушень, захист життя та здоров'я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань тощо.
7. До методів правоохоронної діяльності громадських формувань належать переконання та примус. Під переконанням розуміється система заходів правового і неправового характеру, які здійснюються членами громадських формувань та виявляються у застосуванні виховних, роз'яснювальних методів, спрямованих на формування у населення розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших правових актів. У свою чергу, те, що застосовується громадськими формуваннями з охорони громадського порядку і державного кордону, треба розуміти як метод вольового забезпечення відповідної правової поведінки громадян, за допомогою застосування заходів впливу, урегульованих правовими нормами, з метою досягнення відповідного громадського порядку, припинення та попередження правопорушень і злочинів. Таким чином, можна визначити, що заходи, які застосовуються громадськими формуваннями при виконанні правоохоронної та правозахисної функції, можна визначити як адміністративно-попереджувальні та адміністративного припинення.

Висновки до розділу 2.

Конституція України забезпечує широке залучення громадськості в справу зміцнення законності і правопорядку. Участь більшої частини громадян у державному управлінні взагалі і в охороні громадського порядку зокрема є одним з аспектів розбудови незалежної, демократичної і правової держави. Серед діючих форм участі громадян в правоохоронній та правозахисній діяльності чільне місце займають самостійні постійно діючі громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону.

Згідно з Законом України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” завданням громадських формувань є охорона громадського порядку і державного кордону, сприяння у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров'я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань тощо.

Також правовою основою діяльності громадських формувань є інші законодавчі та підзаконні акти.

Вагоме місце серед елементів правового статусу займають основні завдання та права громадських формувань, основи їх взаємодії з державою.

Громадські формування виконують свої функції, використовуючи різноманітні форми і методи роботи, передбачені Законом України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, іншими нормативними актами. Разом із тим в діяльності громадських формувань постійно з'являються нові форми та прийоми охорони громадського порядку і попередження правопорушень. Вибір форми залежить від конкретних умов та обставин, в яких діє громадське формування, від специфіки завдань, що вирішуються членами формувань за певних умовах.

За результатами дослідження організаційно-правових форм діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можна зробити такі висновки:

1. Вагоме значення для організації та діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону має позитивний, історичний (вітчизняний) досвід участі громадян в охороні громадського порядку, особливо добровільних народних дружин (ДНД) і опорних пунктів охорони порядку (ОПОП) у радянський період.
2. Доречно ввести в коло принципів діяльності громадських формувань принцип самоврядування, як вияв активності й добровільної участі громадян у громадських об'єднаннях правоохоронної та правозахисної спрямованості, а також їх самоорганізації та саморегуляції.
3. Закон України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, інші нормативні акти, що регулюють діяльність громадських формувань, потребують подальшого удосконалення.
4. Назва Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” не зовсім відповідає його суті та змісту: його норми регулюють тільки порядок організації і діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону і боротьби з правопорушеннями, а інші організаційно-правові форми участі громадськості в справі охорони правопорядку залишилися поза увагою його авторів.
5. На нашу думку, громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону – це громадське об'єднання, створене на засадах громадської самодіяльності, добровільності та єдності інтересів, утворене фізичними та юридичними особами для спільної реалізації наданих Конституцією прав і свобод, завданням якого є участь в охороні громадського порядку і державного кордону, попередженні та припиненні злочинів та інших правопорушень, захисті життя та здоров'я громадян, їх власності, інтересів суспільстві і держави від протиправних посягань а також урятування людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.
6. Скасування норми Закону України “Про участь громадян про участь в охороні громадського порядку і державного кордону ”, що забороняє громадським формуванням займатись підприємницькою або іншою діяльністю з метою отримання прибутку, на нашу думку, сприятиме забезпеченню належного фінансування діяльності громадських формувань.
7. Перелік визначених Законом України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, прав та обов'язків членів формувань необхідно доповнити наступними: участь у проведенні профілактичної роботи серед осіб, що схильні до вчинення правопорушень або сприяють їм, в т.ч. і злочинами; контроль за дотриманням паспортного і візового режиму тощо.
8. На нашу думку, треба скасувати заборону стосовно членства в громадських формуваннях іноземців та осіб без громадянства, що мають дозвіл на постійне проживання чи тимчасове знаходження на території України.
9. Визначити механізм реального забезпечення правових гарантій та соціального захисту членів громадських формувань – важливих елементів їх правового статусу.
10. Формою діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону є однорідні за своїм характером та правовою природою дії, за допомогою яких забезпечується охорона громадського порядку, громадська безпека, запобігання та припинення правопорушень, захист життя та здоров'я громадян, їх власності, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань.
11. Необхідно відновлювати та ширше застосовувати всі напрацьовані у радянський період організаційно-правові форми участі громадськості в охороні громадського порядку.

РОЗДІЛ 3.

НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ФОРМУВАНЬ ТА ЇХ ВЗАЄМОДІЯ З ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ УКРАЇНИ

3.1 Ефективність участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності

В Україні, як підкреслювалося вище, розвал народних дружин відбувся в 1991-1992 роках. За два роки припинили своє існування 37 тисяч народних дружин, у яких перебувало понад півтора мільйони дружинників, 132 асоціації ДНД, 178 робітничих загонів сприяння міліції, які в 1990 році (тільки за один рік) брали участь у розкритті 80 тисяч злочинів, з їх допомогою було затримано понад 260 тисяч правопорушників.

Це було однією з причин того, що стан правопорядку в країні почав ускладнюватися. Ускладнення стану правопорядку також було обумовлено змінами у соціально-політичному житті України, розшаруванням громадян за матеріальним станом, іншими соціальними та економічними факторами, а також неспроможністю міліції та інших правоохоронних органів своєчасно, якісно та ефективно проводити необхідну роботу щодо охорони громадського порядку, попередження та усунення правопорушень, припинення та розкриття злочинів.

У 1993 році було зареєстровано 539299 злочинів, що на 12 відсотків більше, ніж у 1992 році. Кількість навмисних посягань на життя громадян за 1993 рік досягла рекордної відмітки – 4008, а злочинність неповнолітніх зросла майже на 25 відсотків [139, с.85-90].

Крім фактичного припинення діяльності народних дружин і неспроможністю міліції самостійно забезпечити охорону громадського порядку, погіршенню стану правопорядку в Україні сприяло також скорочення в органах внутрішніх справ підрозділів або спеціально для цього виділених штатних посад, які згідно зі своїми службовими обов'язками несли відповідальність за організацію взаємодії міліції та громадськості в сфері охорони громадського порядку і попередження правопорушень та боротьбі зі злочинністю [139, с.88].

Зниженню ефективності правоохоронної та правозахисної діяльності громадських об'єднань (насамперед, добровільних народних дружин), сприяло:

• зупинення дії положення «Про добровільні народні дружини з охорони громадського порядку Української РСР» (попри те, що офіційного скасування не було), тоді як нова уніфікована нормативна база ще не існувала. Відтак громадські об’єднання з охорони громадського порядку створювалися та функціонували, спираючись на нормативні акти місцевих органів самоврядування й управління – це й спричинило те, що такі формування здебільшого виконували охоронну функцію на договірних засадах, а також займалися виключно підприємницькою та комерційною діяльністю;
• кризові явища, які охопили всі галузі економіки, падіння виробництва, погіршення фінансового становища підприємств, установ, організацій, а подекуди – їхнє банкрутство, спричинили зменшення або навіть повне припинення фінансування діяльності добровільних народних дружин;
• взаємозв’язок між добровільними народними дружинами та органами внутрішніх справ було майже втрачено через бездіяльність останніх;
• стрімке зростання злочинності та брак правової й соціальної захищеності не лише членів добровільних народних дружин, а й пересічних громадян різко зменшили бажання свідомих громадян долучатися до охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю й іншими правопорушеннями;
• відсутність дієвих матеріальних стимулів заохочення членів добровільних народних дружин та інших громадян (додаткові відпустки, оплата за патрулювання, чергування, участь у рейдах тощо), які брали участь в охороні громадського порядку;
• немає чітко визначених понять громадських об’єднань правоохоронної та правозахисної спрямованості, мети їх створення, завдань, чітко визначених принципів, форм і методів організації та діяльності, порядку їх матеріального забезпечення, підготовки й навчання членів громадських об’єднань;
• невизначеність системи громадських об’єднань з охорони громадського порядку і державного кордону в масштабах країни загалом, а також брак єдиного координаційного центру (про створення якого говорили й продовжують говорити на всіх владних рівнях), який надавав би організаційну та методичну допомогу всім громадським формуванням;
• припинення роботи громадських пунктів охорони громадського порядку.

Ухвалення Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» стало початком етапу відродження діяльності громадських формувань. [192, ст.338].

Так, до 2002 року було надано роботу більш ніж 2026 громадським пунктам охорони порядку, поновлено 1024 приміщення, які вони займали раніше, та виділено 964 нових приміщення, відновлено роботу 1474 Рад громадських пунктів охорони порядку, діяльність 1835 добровільних народних дружин, 1065 загонів сприяння міліції, 1534 загонів самозахисту, 806 груп охорони громадського порядку та 558 інших громадських формувань правоохоронної та правозахисної спрямованості [56].

Однак навіть після ухвалення Закону діяльність громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону не набула очікуваного масового характеру, адже його норми містили положення, що здебільшого мали загальний характер.

Саме життя підказувало необхідність координації діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону. У травні 2004 року в м. Києві за ініціативою та участю керівництва Міністерства внутрішніх справ і Державної прикордонної служби України відбулася Всеукраїнська нарада представників громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, на якій розглядався стан взаємодії органів внутрішніх справ і підрозділів Прикордонних військ України з громадськими формуваннями та розроблені, схвалені і рекомендовані до керівництва заходи щодо підвищення ролі громадських формувань у справі охорони громадського порядку та державного кордону, а також попередження і профілактики правопорушень.

На нараді було визнано, що на сьогодні є актуальним питання участі громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону у забезпеченні безпеки, захисті прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. На кінець 2004 року в Україні діяло 19 087 таких громадських формувань, у яких нараховувалося 652 251 чоловік, за участю яких було розкрито 36506 злочинів та затримано за адміністративні правопорушення 162 826 осіб.

Таблиця 1

Про результати роботи громадських формувань за 2003 рік

№ з/п	ГУМВС,УМВС	Кількість ГФ з ОГП	В них членів	Проведено рейдів та інших заходів	За участю членів ГФ розкрито злочинів	Затримано осіб за адміністративні правопорушення
1.	АР Крим	231	24403	2669	2330	5247
2.	Вінницька	1235	26871	3006	994	3633
3.	Волинська	803	12842	3457	442	4845
4.	Дніпропетровська	487	33576	2224	1956	8509
5.	Донецька	512	54337	3364	1762	5582
6.	Житомирська	975	26104	2919	2419	3411
7.	Закарпатська	383	10682	1118	1214	1382
8.	Запорізька	363	13855	3139	2445	5103
9.	Ів-Франківська	724	14287	2452	253	2896
11	Київська	812	26387	1930	2296	3137
12	М. Київ	1	41532	9742	2091	45623
13	Кіровоградська	375	15120	2162	1080	4034
14	Луганська	366	30203	7998	3241	15558
14	Львівська	864	46748	2813	739	2175
15	Миколаївська	360	9070	1187	409	2294
16	Одеська	724	31959	2475	1914	3628
17	Полтавська	895	32646	4721	1143	5536
18	Рівненська	458	13713	1626	914	2163
19	М. Севастополь	75	5401	1022	681	2039
20	Сумська	1414	16611	12340	705	3817
21	Тернопільська	1131	19696	1492	362	2711
22	Харківська	2141	47142	7743	3215	11439
23	Херсонська	219	20092	1527	772	2737
24	Хмельницька	540	19628	2318	602	2366
25	Черкаська	664	17070	2519	1093	4128
26	Чернігівська	1038	19421	2292	980	2561
27	Чернівецька	928	15541	2147	342	2645
	Всього:	18718	644937	92402	36394	157199
1.	Донецька зал.	32	473	224	28	264
2.	Львівська зал.	43	1355	257	5	859
3.	Одеська зал.	36	851	851	І 0	592
4.	Південна зал.	82	1136	598	15	1213
5.	П-Західна зал.	74	1064	76	24	1256
6.	Придніпровська зал.	102	2435	223	40	1443
	В Україні:	19087	652251	94631	36506	162826

Станом на 1 квітня 2004 року кількість громадських формувань та їх членів зменшилась, але це пояснюється більш якісним підходом щодо організації і створення громадських формувань та суворим відбором кандидатів у члени формувань.

За станом на квітень 2004 року в Україні діяло більш як 18 500 громадських формувань, в яких нараховувалось 596 785 членів. Тільки за перший квартал було розкрито за участю членів громадських формувань 8724 злочини і затримано 39264 особи за адміністративні правопорушення.

Таблиця 2

Про результати роботи громадських формувань (станом на .04.2004)

№ з/п	ГУМВС,УМВС	Кількість ГФ зОГП	В них членів	Проведено рейдів та інших заходів	За участю членів ГФ розкрито злочинів	Затримано осіб за адміністративні правопорушення
1.	АР Крим	231	18044	719	562	1058
2.	Вінницька	935	22253	734	217	902
3.	Волинська	803	12842	710	67	691
4.	Дніпропетровська	487	33576	526	158	1326
5.	Донецька	512	54128	799	507	1094
6.	Житомирська	977	26772	682	448	803
7.	Закарпатська	383	17200	453	279	329
8.	Запорізька	317	10470	776	447	989
9.

Ів-Франківська	724	14268	953	89	849
11	Київська	791	25966	472	535	387
12	м. Київ	1	9852	1934	618	11810
13	Кіровоградська	375	15120	423	303	1312
14	Луганська	370	30256	2091	928	ЗОН
14	Львівська	870	46628	802	184	841
15	Миколаївська	294	7801	504	146	805
16	Одеська	727	32598	469	564	976
17	Полтавська	900	30280	531	278	1589
18	Рівненська	487	14258	480	242	402
19	м. Севастополь	77	5430	319	159	811
20	Сумська	1412	16563	1460	208	507
21	Тернопільська	1019	18357	426	94	722
22	Харківська	2148	46916	1572	736	2824
23	Херсонська	219	20092	352	166	772
24	Хмельницька	475	8214	785	267	823
25	Черкаська	664	17070	673	122	854
26	Чернігівська	1038	19418	214	267	372
27	Чернівецька	878	14721	278	96	341
	Всього:	18114	589093	20137	8687	37200
1.	Донецька зал.	35	516	82	8	185
2.	Львівська зал.	45	1354	47	0	190
3.	Одеська зал.	36	851	221	0	253
4.	Південна зал.	108	1320	138	3	382
5.	П-Західна зал.	74	1166	23	14	202
6.	Придніпровська зал.	102	2485	112	12	852
	В Україні:	18514	596785	20760	8724	39264

ДАСМ МВС України

Позитивно було оцінено те, як організовано роботу органів внутрішніх справ та налагоджено співпрацю з громадськими формуваннями у м. Ромни Сумської обл. («Громадський порядок»), м. Вишневому Київської обл. («Щит») та в інших місцях — у частині забезпечення охорони громадського порядку на підвідомчій території.

Водночас поряд із позитивними результатами було зазначено: заходи, яких вживають територіальні органи внутрішніх справ та підрозділи Прикордонних військ України задля поліпшення взаємодії міліції й прикордонників із громадськими формуваннями та виконання вимог Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», залишаються недостатніми.

Причина цього — формальний підхід окремих керівників органів внутрішніх справ, підрозділів Прикордонних військ України та органів місцевого самоврядування до виконання вимог зазначеного закону, а також недооцінка ними значущості залучення громадськості до охорони громадського порядку й державного кордону на нинішньому етапі розбудови незалежної, демократичної, правової держави.

Окремо наголошувалося на недостатньому рівні організації цієї роботи та слабкому використанні можливостей громадськості щодо попередження і припинення правопорушень — з боку керівників органів внутрішніх справ у м. Києві, Севастополі, а також в Івано-Франківській, Житомирській, Донецькій та Сумській областях.

Разом із тим було визнано: центрами організації та забезпечення належного громадського порядку в кожному населеному пункті й місті були і залишаються громадські пункти охорони порядку, яких на той час у державі налічувалося 7 649.

Позитивно відзначили роботу зі створення, організації та діяльності громадських пунктів охорони громадського порядку в Донецькій, Кіровоградській і Сумській областях, а у Вінницькій, Чернівецькій, Тернопільській та Рівненській областях її визнали недостатньою.

Для органів внутрішніх справ, підрозділів Прикордонних військ України та громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону важливе значення має діяльність відділень і груп органів внутрішніх справ та Державної прикордонної служби України у взаємодії з громадськими формуваннями — про це свідчать дані, наведені в таблиці 3.

На нараді також зазначили, що Міністерство внутрішніх справ і Державна прикордонна служба України на виконання вимог Указу Президента України від 15 листопада 2001 року № 1092/2001 «Про національні програми відродження та розвитку Українського козацтва на 2002–2005 роки» здійснили низку організаційних і практичних заходів.

Зокрема, колегія МВС України підготувала й затвердила План організаційних та практичних заходів (від 06.03.2002 року № 1994/ВР) щодо вдосконалення взаємодії органів внутрішніх справ із представниками Українського козацтва в питанні охорони громадського порядку.

На виконання цього Плану відбулися зустрічі з керівниками козацьких формувань. Під час них обговорювалося широке коло питань — насамперед про шляхи співпраці у практичній реалізації Національної програми відродження та розвитку Українського козацтва, Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону». Також надавалася практична допомога в оформленні та веденні необхідної документації, підготовці й реєстрації типового статуту, забезпеченні козацьких формувань спеціальними засобами.

Спільно розроблялися плани раціонального розподілу сил із числа членів козацьких формувань для охорони громадського порядку на вулицях, у місцях масового відпочинку громадян, під час проведення культурно-масових, спортивних, видовищних заходів, державних та релігійних свят, а також при проведенні рейдів з метою виявлення і затримання осіб, які займаються браконьєрським виловом риби, збереження врожаю від розкрадання та інших злочинних посягань, охорони сільськогосподарського майна.

На сьогодні створено та працюють 149 козацьких об’єднань з охорони громадського порядку чисельністю 10 тис. козаків.

Ми поділяємо думку Курила В.І. про те, що в охороні майна сільськогосподарських товаровиробників, особливо врожаю в полі в період дозрівання, значну роль може відігравати Українське козацтво, яке має відповідну організаційну структуру осередків. Проте для участі козацтва в такій охороні необхідно створити умови належного оформлення підприємницької діяльності з надання послуг з охорони власності. [94, с.49 - 50].

Інспектори у роботі з населенням та громадськими формуваннями органів внутрішніх справ і підрозділів прикордонних військ проводять всебічну перевірку кандидатів у члени козацьких формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, щоб не допустити до членства в цих формуваннях осіб, які порушують громадський порядок, зарекомендували себе з негативного боку та перебувають на профілактичних обліках в ОВС.

Взаємодія працівників міліції і членів козацьких формувань здійснюється також шляхом спільного патрулювання зі співробітниками патрульно-постової служби міліції та дільничними інспекторами міліції на вулицях, в інших громадських місцях; їх залучають до участі в охороні громадського порядку під час проведення масових заходів і свят.

З органами внутрішніх справ найефективніше співпрацюють козацькі формування у Волинській, Сумській, Миколаївській, Донецькій та Запорізькій областях. У Сумській області козаки слобідського козацького полку згідно з укладеним договором про співпрацю спільно з прикордонниками беруть участь у проведенні рейдів і відпрацювань з метою виявлення порушників державного кордону та перекриття можливих шляхів руху нелегальних мігрантів.

На жаль, через відсутність у деяких областях чіткої системи організації та управління козацькими формуваннями, їх невизначене становище щодо належності до всеукраїнських козацьких організацій та конкретних напрямків діяльності, з повною ефективністю не можна залучати членів цих організацій до охорони правопорядку.

Ефективність діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону була б значно вищою, якби були усунуті наступні причини:

• по-перше, формальне ставлення окремих керівників органів внутрішніх справ і підрозділів Прикордонних військ України та місцевих органів самоврядування до виконання Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», недооцінка ними важливості залучення населення до охорони правопорядку на даному етапі розбудови незалежної держави, що зменшує роль громадських формувань у справі реагування на негативні зміни в стані оперативної обстановки на місцях;
• по-друге, незадовільний стан взаємодії органів внутрішніх справ із громадськими формуваннями у забезпеченні громадського порядку та профілактиці правопорушень;
• по-третє, органи внутрішніх справ і підрозділи Прикордонних військ України не завжди вживають спільно з органами державної влади і місцевого самоврядування відповідні заходи щодо створення та відновлення діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону на підприємствах, установах, організаціях, у закладах освіти, а також матеріально-технічного забезпечення їх діяльності;
• по-четверте, наявність порушень посадовими особами державних органів, окремих підприємств, установ та організацій вимог Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» у частині добровільного волевиявлення особи щодо участі її в громадському формуванні правоохоронної та правозахисної спрямованості, оскільки відомі випадки, коли працівників примушували вступати у громадські формування, а також коли працівників вважали членами громадських формувань без їх відома;
• по-п’яте, невиконання вимог керівництва МВС і ДПС України щодо доукомплектування штатів відділень (груп) взаємодії органів внутрішніх справ і підрозділів Прикордонних військ України з громадськими формуваннями і систематичне неподання статистичної інформації посадовими особами цих органів про стан взаємодії;

- по-шосте, об’єднання всіх козацьких формувань в єдине республіканське громадське формування «Українське козацтво», що мало б велике організаційне та практичне значення для залучення всіх членів козацьких формувань до забезпечення охорони громадського порядку і державного кордону;

• по-сьоме, для забезпечення організації навчання членів громадських формувань розробити і ввести в дію єдині програми з правової та спеціальної підготовки на базі органів внутрішніх справ та підрозділів Державної прикордонної служби України.
• по-восьме; органам місцевого самоврядування остаточно визначитися з місцем і роллю громадських формувань у виконанні місцевих програм у боротьбі зі злочинністю на 2007 – 2011 роки, забезпечити матеріальну підтримку діяльності цих формувань, оскільки Закон України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” (ч.4 ст.3) унеможливлює комерційну та іншу діяльність громадських формувань з метою отримання матеріального прибутку.
• по-дев’яте, законодавчо визначити механізм матеріального стимулювання та забезпечення соціального захисту членів формування на випадок поранення, каліцтва або смерті під час виконання завдань з охорони громадського порядку і державного кордону.
• по-десяте, чітко визначити на рівні Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ та Державної прикордонної служби України заходи та засоби морального та матеріального заохочення найкращих членів формувань за визначні досягнення в справі охорони громадського порядку та державного кордону.

Вирішення вищевказаних і деяких інших питань значно поліпшило б ефективність діяльності громадських формувань щодо забезпечення належного громадського порядку і громадської безпеки, захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань, посилило б їх вплив на стан оперативної обстановки.

3.2 Шляхи вдосконалення взаємодії міліції та Державної прикордонної служби та громадських формувань в охороні громадського порядку і державного кордону.

З 90-х років ситуація з правопорядком у населених пунктах України почала погіршуватися. Зокрема, у 1993 р. зафіксовано 539 299 злочинів, що на 12 відсотків перевищує показник 1992 р. Кількість умисних вбивств за 1992 рік сягнула рекордного рівня – 4008, а злочинність серед неповнолітніх зросла майже на чверть [139, с.85]. Причини цього криються не лише в політичних змінах у державі, погіршенні соціального та матеріального становища громадян тощо, а й у тому, що правоохоронні органи, насамперед міліція, виявилися неспроможними належно виконувати покладені на них обов'язки з охорони громадського порядку, запобігання та припинення адміністративних правопорушень і злочинів, захисту життя та здоров'я громадян, власності, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань. Значною мірою цьому негативному явищу сприяло й фактичне припинення діяльності добровільних народних дружин як основної форми участі громадськості в охороні порядку.

Як свідчать статистичні дані, у 1990 році в Україні налічувалося 37 тисяч народних дружин, до складу яких входило понад 1 мільйон 300 тисяч дружинників. Щодня на охорону правопорядку в середньому виходило 33 тисячі дружинників. За їх участю було розкрито 80 тисяч злочинів, а до міліції та штабів добровільних народних дружин доставлено 260 тисяч правопорушників.

Упродовж двох років (на початок 1993 року) більшість добровільних дружин припинили свою діяльність, їх кількість скоротилася до 15 тисяч, у лавах яких перебувало близько 360 тисяч дружинників, проте й їхня діяльність здебільшого мала формальний характер, а показники різко знизилися. Так, на той час члени добровільних народних дружин самостійно або за сприяння міліції за рік викрили 4,5 тис. злочинів, а до міліції за різні правопорушення доставили 101,4 тис. громадян [87, с.315].

Насправді процес розпаду громадських об'єднань правоохоронної та правозахисної спрямованості та зниження їхньої активності з охорони громадського порядку і боротьби з правопорушеннями розпочався ще з 1988 року. Приміром, у лавах добровільних народних дружин в Україні у 1988 році нараховувалося 2 мільйони 554 тисячі членів, у 1990 р. – 1 мільйон 300 тисяч, а вже у 1991 р. – 114,4 тис. осіб [226, с.40].

На зниження ефективності діяльності добровільних народних дружин істотно вплинуло позбавлення їхніх членів більшості способів заохочення, передбачених у Положенні про добровільні народні дружини з охорони громадського порядку в Українській РСР: оголошення подяки; нагородження Почесною грамотою; занесення до Книги пошани; занесення на Дошки пошани; нагородження подарунком чи грошовою премією, нагрудним знаком «Відмінний дружинник Української РСР»; надання додаткової оплачуваної відпустки терміном до 5-и днів; надання пільгового права на отримання житла; надання пільгової путівки до санаторію або до будинку відпочинку, а також подання про представлення до нагородження народних дружинників державними та відомчими нагородами за особисті заслуги у виконанні свого громадського обов'язку і виявленні при цьому мужності та героїзму [145, ст.38].

Втім і сьогодні, попри те, що Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» передбачено деякі з вище вказаних видів заохочення, заохочення членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону фактично обмежені подяками, цінними подарунками та грошовими преміями (за умови наявності відповідних коштів). На початку 2005 року ще мали місце нагородження відомчими відзнаками Міністерства внутрішніх справ України, а Київський міський голова відзначав найбільш активних членів Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону своїми відзнаками та вживав інших заохочувальних заходів. На жаль, зі зміною керівництва Міністерства внутрішніх справ України та керівництва мерією Києва цей процес зупинився, що також негативно вплинуло на ефективність діяльності членів Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону.

У вересні 1993 р., згідно зі статистичними даними, в Україні діяло 9450 громадських формувань з охорони громадського порядку, які нараховували 195 794 члени цих організацій [139, с.86], однак статистичних даних загальних результатів їхньої роботи не було, оскільки наказом МВС України № 217 від 16 квітня 1992 р. було скасовано тимчасову звітність про наявність громадських формувань і результати їх роботи, які передбачалися наказом МВС УРСР 3372 від 27 листопада 1990 р. Крім цього, в 1992-1993 рр. в МВС України, УМВС областей і окремих міськрайлінорганах були скорочені відділення, групи чи спеціально для цього виділені посади працівників міліції, які згідно зі своїми службовими обов'язками відповідали за взаємодію міліції з громадськими формуваннями у сфері охорони правопорядку і профілактики злочинності [139, с.88].

На початку 1994 року більшість добровільних народних дружин та інших громадських формувань правоохоронної та правозахисної спрямованості припинили свою діяльність, а під їхньою назвою почали виникати певні громадські структури, які, згідно з їхнім статутом, зареєстрованим у встановленому порядку, повинні були займатися охороною громадського порядку, проте почали займатися виключно комерційною діяльністю. Замість охорони громадського порядку їхня діяльність була спрямована на здійснення на договірній основі суто охоронної та детективної діяльності, а в деяких випадках навіть тільки підприємницькою діяльністю.

Слід зазначити, що після проголошення незалежності України законодавчі та підзаконні акти, які регламентували організацію та діяльність різних громадських формувань правоохоронної спрямованості, не скасовувалися. А оскільки соціально-політичні умови в нашому суспільстві кардинально змінилися, частина цих актів застаріла, інша – втратила чинність. Отже, більшість громадських формувань, які успішно діяли протягом 30 років, опинилися у глибокому правовому вакуумі. Ситуація значно змінилася на краще з виходом Указу Президента України від 26 червня 1999 року «Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку» [165, ст.1100].

Відповідно до цього Указу місцевим органам самоврядування було запропоновано вжити заходів щодо відновлення роботи громадських пунктів охорони порядку, повернення їм приміщень або виділення необхідної кількості нових. Для координації роботи громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, трудових колективів, населення, профілактики правопорушень за місцем проживання громадян, а також з урахуванням регіональних особливостей згідно з Указом Президента необхідно було відновити роботу рад пунктів охорони громадського порядку. На виконання цього Указу Міністерством внутрішніх справ України, органами та підрозділами Державної прикордонної служби України на місцях розроблялися конкретні організаційні та практичні заходи, узгоджені з місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Це, по-перше, підготовка нормативно-правової бази щодо відновлення рад громадськості при громадських пунктах охорони порядку та наповнення їх функціонування новим змістом. По-друге – визначення кола громадських формувань та органів громадської самодіяльності, можливості яких можуть бути використані органами внутрішніх справ у правоохоронній та правозахисній діяльності.

Після прийняття Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», виконуючи доручення Кабінету Міністрів України, Міністерством внутрішніх справ, Державною прикордонною службою України розроблено Типовий статут громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, який був затверджений Постановою Уряду від 20 грудня 2000 року №1872 [175, ст.352].

Наказом МВС України від 15 березня 2001 року № 197 було затверджено Інструкцію з організації роботи органів внутрішніх справ України у забезпеченні взаємодії з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку, яка визначила основні напрямки спільної діяльності органів внутрішніх справ з громадськими формуваннями [167, 13с.].

За даними звіту МВС перед українським народом «Десять років на варті правопорядку», в Україні станом на початок 2002 року нараховувалось понад 500 тис. членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону. Але наведені вище цифри щодо кількісного складу громадських формувань можна поставити під сумнів і зробити висновок, що їхня кількість на той час була декларована.

У зв'язку з активізацією роботи щодо виконання Указу Президента «Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку» виникли завдання щодо правового навчання членів громадських формувань (ознайомлення з правами та обов'язками, основними нормативними актами, формами та методами їхньої діяльності) як першочергові, так і систематичні (спрямовані на розширення і поглиблення правових знань, придбання необхідних практичних навичок з урахуванням спеціалізації громадського формування). Безумовно, допомога громадським формуванням у цьому аспекті повинна полягати в організації проведення занять, забезпеченні необхідною юридичною літературою, наданні практичних консультацій, розробці зразків облікової та робочої документації. Цю роботу з громадськими формуваннями повинні насамперед організувати працівники підрозділів роботи з громадськими формуваннями спільно з керівниками органів внутрішніх справ та підрозділів Державної прикордонної служби України, відповідальними за цю ділянку роботи.

Слушною у цьому напрямку є діяльність Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, яке, не чекаючи реалізації вимог вищевказаного Указу Президента, взяло на себе виконання завдань щодо правового навчання членів громадського формування. Дисертантом разом з іншими працівниками штабу міського громадського формування була розроблена пам'ятка члену громадського формування і направлена в усі структурні підрозділи формування.

У пам'ятці зазначені завдання та правові основи діяльності Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, обов'язки та права членів громадського формування, а також, що, на наш погляд, має важливе значення, дії членів громадського формування під час отримання інформації про підготовку до вчинення злочину або про вчинений злочин, про виникнення аварійної ситуації на автотранспорті чи пожежі, правила поведінки члена громадського формування в зоні надзвичайних ситуацій, аварій, катастроф, а також при наданні першої медичної допомоги громадянам. До пам'ятки надаються зразки документів, що складаються членами громадського формування – рапорт і протокол про адміністративне правопорушення.

Перед зарахуванням до громадських формувань передбачено обов'язкову процедуру перевірки кандидатів у члени формування, яка здійснюється кадровими підрозділами органів внутрішніх справ України. Так, у ст.12 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» зазначено, що «не можуть бути членами громадських формувань особи, які порушують громадський порядок, особи, з яких судимість не знята або не погашена у встановленому законом порядку, раніше засуджені за умисні злочини тощо».

У ч.1 ст.12 цього ж Закону зазначено, що члени громадських формувань повинні мати відповідні моральні та ділові якості, відповідний до встановлених вимог стан здоров'я [192].

Зацікавленість і стимулювання діяльності членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону повинна носити, крім морального, і матеріальний характер. Ст.18 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» передбачає, що за активну участь у забезпеченні охорони громадського порядку і державного кордону члени громадських формувань заохочуються органами внутрішніх справ, Державною прикордонною службою України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування шляхом оголошення подяки або видачі цінного подарунку чи грошової винагороди. Проте Міністерство внутрішніх справ, його територіальні органи, Державна прикордонна служба України та її підрозділи, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування за недостатнього фінансового забезпечення неспроможні здійснювати заохочення членів громадських формувань. Таким чином, зміст ст. 18 Закону має виключно декларативний характер [192].

У цій же статті Закону передбачено, що члени громадських формувань правоохоронного та правозахисного напрямку мають переважне право на вступ до навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України, прийняття на службу до цих правоохоронних органів. Це, дійсно, два дієвих заохочення, можливість отримання яких, за умови удосконалення і доопрацювання механізму вступу на навчання та прийняття на службу до органів і підрозділів системи Міністерства внутрішніх справ і Державної прикордонної служби України, може поповнити лави громадських формувань правоохоронної спрямованості дієвим резервом, тобто громадянами, які добровільно хочуть виконувати обов'язки правоохоронного характеру. Але, на жаль, механізм вступу до навчальних закладів та прийняття на службу до органів внутрішніх справ до цього часу не відпрацьовано.

З метою належного матеріального заохочення членів громадських формувань у статутах цих правоохоронних та правозахисних організацій необхідно передбачити більш вагомі та диференційовані винагороди за виконання покладених на них завдань. Необхідно визначити та встановити конкретні грошові суми за одну годину патрулювання, затримання правопорушника, надання інформації про вчинення чи підготовку до вчинення злочину, розшук злочинця чи викрадених речей тощо. Необхідно також обов'язково передбачити, з яких джерел буде здійснюватися таке фінансування. Доцільним є нормативно або на добровільній основі закріпити те, що витрати повинні відшкодовуватись підприємствами, організаціями та установами, як комерційного так і некомерційного характеру, на адміністративній та прилеглій території, на яких проходять маршрути патрулювання або ж члени громадських формувань на зазначених територіях виконують інші правоохоронні завдання. Більше того, необхідно на законодавчому рівні вирішити питання про надання податкових пільг підприємствам, організаціям і установам як комерційного так і некомерційного характеру, які мають певний стосунок до діяльності громадських формувань правоохоронного та правозахисного напрямків.

Для підвищення ефективності діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону необхідне чітке розмежування функцій громадських формувань та органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України. В Україні більшість науковців та практичних працівників цих правоохоронних органів наполягає на тому, що вагомі результати у справі боротьби з порушниками громадського порядку і державного кордону та зі злочинністю дасть значне збільшення штатів органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України. Проте на підставі результатів аналізу можна зробити висновок, що громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону можуть перебрати на себе (повністю чи частково) такі функції як патрулювання, проведення профілактично-виховних заходів, охорону об'єктів та інше, що дасть змогу звільнити значну кількість працівників органів внутрішніх справ та службовців підрозділів Державної прикордонної служби України для боротьби зі злочинністю та порушниками державного кордону та виконання інших важливих правоохоронних та правозахисних функцій.

Проте розмежування функцій громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України не повинне впливати на їх взаємодію у справі забезпечення правопорядку.

За радянських часів працівники органів внутрішніх справ брали участь у створенні добровільних народних дружин, надавали командирам і начальникам штабів дружин необхідні дані про стан правопорядку на території, в межах якої проводилася їх діяльність, розробляли рекомендації щодо організації боротьби з правопорушниками, навчали дружинників формам та методам цієї роботи, надавали допомогу в аналізі їх роботи, вивченні, узагальненні та розповсюдженні досвіду діяльності дружин. Важливе значення мали методичні посібники та інші матеріали правового характеру, в підготовці яких, крім працівників органів внутрішніх справ, брали участь представники прокуратури, органів юстиції, судді. Проте, в основному, народні дружини взаємодіяли в цій справі з органами внутрішніх справ і ця взаємодія представляла собою двосторонні узгоджені дії для досягнення єдиної мети – забезпечення охорони громадського порядку на певній території і зміцнення правопорядку в цілому.

Взаємодія народних дружин та органів внутрішніх справ досягалася головним чином шляхом:

1. взаємного інформування;
2. узгодженої організації роботи;
3. здійснення спільних заходів з охорони громадського порядку та попередження правопорушень.

Згідно з такою формою зв'язку як взаємне інформування працівники органів внутрішніх справ надавали дружинникам відомості про найбільш характерні та небезпечні порушення правопорядку, про прикмети правопорушників, а також поради і рекомендації щодо застосування на практиці форм, засобів і методів охорони громадського порядку, попередження та припинення правопорушень.

Важливе значення для працівників органів внутрішніх справ мала інформація, що надходила від народних дружинників. Знаходячись постійно серед громадян, добре знаючи підлеглу територію, дружинники мали більше можливостей отримати достовірну інформацію, що могла допомогти попередити про наміри скоєння правопорушень, в т.ч. і злочинів, а також встановити та затримати осіб, винних у цьому.

Взаємне узгодження організації діяльності органів внутрішніх справ і народних дружин досягалося на підставі їх загальних планів, розробкою спільних заходів з метою забезпечення охорони громадського порядку і попередження правопорушень, забезпечення дисципліни і організованості під час проведення громадсько-політичних, культурно-масових, спортивно-видовищних заходів, для попередження шкоди під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин. Позитивне значення для забезпечення охорони громадського порядку мала розроблена і введена в дію (особливо в великих і середніх населених пунктах) єдина дислокація патрульно-постових нарядів органів внутрішніх справ і дружинників, що дозволяло сконцентровувати сили, які залучалися до охорони громадського порядку, забезпечити найбільш раціональне й ефективне їх розміщення та використання, єдине керівництво ними.

Взаємодія органів внутрішніх справ та народних дружин найбільше була відчутна при проведенні спільних заходів. Формами такої взаємодії були спільні патрулювання нарядів міліції та народних дружинників, спільні рейди. Також дружинники, за узгодженням зі штабом народної дружини, разом із працівниками кримінального розшуку, державної автомобільної інспекції та інших підрозділів органів внутрішніх справ брали участь у попередженні та викритті злочинів, огляді та охороні місця події злочину, відшукуванні та фіксації слідів і засобів скоєння злочину, розшуку осіб, підозрюваних або винних у скоєні злочину, очевидців та інших свідків, потерпілих тощо.

Сьогодні, на жаль, практично не функціонують ті форми співпраці громадських формувань з органами внутрішніх справ, які були вироблені за часи тривалої роботи народних дружин у СРСР. На наше переконання, якщо відновити та впровадити зазначені форми взаємодії між органами внутрішніх справ і громадськими формуваннями, це суттєво підвищить результативність діяльності громадських формувань, зробить їхній внесок у охорону громадського порядку і державного кордону та протидію правопорушенням більш вагомим.

Окрім цього, окремі положення Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» сформульовані недостатньо чітко, що потребує їхнього правового уточнення.

Йдеться, зокрема, про те, що законодавчо не визначено саме поняття громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону та боротьби з правопорушеннями, не окреслено конкретних форм участі громадян і громадських формувань у правоохоронній діяльності, а також взаємодії органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку і державного кордону та боротьби з правопорушеннями.

На думку дисертанта, головними причинами зниження ефективності діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону є:

1. До ухвалення Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» громадські формування правоохоронної та правозахисної спрямованості не мали єдиної нормативної бази, тож статути, положення та інші нормативні акти, які регулювали порядок їх створення та діяльності, могли приймати всі суб’єкти державного управління аж до селищної та сільської рад. Це не сприяло єдиному розумінню засад, мети, завдань, прав, обов’язків, форм та методів діяльності громадських формувань. Щоправда, слід зауважити, що навіть після прийняття відповідного Закону чимало питань залишилися неврегульованими на законодавчому рівні: умови та порядок страхування членів формування, їхній соціальний захист, фінансування діяльності структурних підрозділів обласних та районних громадських формувань, порядок придбання й зберігання спеціальних засобів несмертельної дії членами формування, а також механізм їхньої правової та спеціальної підготовки. Так само конкретно не визначено порядок виділення приміщень для штабів громадських формувань та їхніх структурних підрозділів, необхідного обладнання, майна та засобів зв’язку.
2. Соціально-політичні зміни, які відбулися в Україні після проголошення незалежності, позначилися й на діяльності добровільних народних дружин. Падіння рівня виробництва, банкрутство значної кількості підприємств, установ, організацій, на які було покладено фінансування діяльності добровільних народних дружин [145, ст.38], спричинило значне зниження рівня фінансування або його повне припинення; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування не приділяють належної уваги матеріально-технічному забезпеченню діяльності обласних, міських, районних штабів, а подекуди навіть відмовляються фінансувати їх. Прикладом є Київське міське громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону, штаб якого вже тривалий час судиться з Київською міською держадміністрацією щодо орендованого штабом приміщення, яке міська адміністрація намагається відібрати після проведення в ньому сучасного ремонту та придбання відповідного устаткування.
3. Ще однією причиною зниження ефективності діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону є недостатнє фінансове забезпечення організаційних і практичних заходів, що проводять місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, як це, наприклад, передбачено Програмою зміцнення законності, посилення боротьби зі злочинністю у м.Києві на 2007 – 2011роки.
4. Згідно з Указом Президента від 19.07.2005р. №1119/2005 “Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидію злочинності” необхідно обов’язково ввести до штатів державних адміністрацій посади інструкторів з питань роботи з громадськими формуваннями та посади керівників районних штабів, штабів мікрорайонів, спеціалізованих загонів та визначити джерела та розміри їх фінансування.
5. Варто активно розвивати і розширювати ініціативу органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України щодо відновлення діяльності та створення нових громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.
6. З огляду на низьку правову підготовку та майже відсутню спеціальну підготовку, слід створити при кожному обласному, Київському і Севастопольському міських штабах громадських формувань навчальні центри для систематичного навчання членів громадського формування з правової та спеціальної підготовки. Рішення про створення такого навчального центру, наприклад, було прийняте на ІХ конференції Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, яка відбулася в м.Києві 26квітня 2007року.
7. Результати дослідження, зробленого дисертантом, переконливо свідчать про те, що задекларовані статтею17 Закону України [192] правові гарантії і соціальний захист членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону практично не діють, оскільки переважна більшість членів громадських формувань не сподівається на захист їх життя, здоров’я, честі, гідності, майна від злочинних намірів та інших протиправних дій з боку прокуратури, а тим паче міліції та суду. Також дисертантом не виявлено жодного випадку відшкодування у разі каліцтва або інвалідності членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону у зв’язку з відсутністю механізму (умов та порядку) страхування членів громадських формувань, хоча відповідне доручення було надано Кабінету Міністрів України і встановлено місячний термін для виконання після набуття чинності цього Закону.
8. Попри рішення Всеукраїнської наради представників громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, яким передбачалося створення Всеукраїнського штабу громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону як єдиного координаційного та методологічного центру, що регулював би діяльність усіх громадських формувань в Україні та надавав би цій діяльності системності, цей пункт рішення до сьогодні, на жаль, не виконаний.
9. І останнє: незважаючи на суттєве збільшення кількості членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, більшість з них складають громадяни передпенсійного та пенсійного віку. Виправити це положення можливо тільки шляхом визначення та залучення молоді, створення молодіжних, студентських, робітничих громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та їх спеціалізованих загонів.

Слід зазначити, що для підвищення ефективності діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону беззаперечне значення має використання як уже напрацьованих (але забутих), так і нових вітчизняних форм участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності, взаємодія з органами внутрішніх справ та підрозділами Державної прикордонної служби України, надання ними дієвої допомоги громадським формуванням тощо для забезпечення належної охорони громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, органам внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України та іншим органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин. [192, ст.1]

3.2.1 Зарубіжний досвід участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності та його адаптація в Україні.

Аналіз та узагальнення досвіду участі громадян зарубіжних країн в правоохоронній та правозахисній діяльності дає можливість врахувати і запровадити все позитивне в діяльність громадських формувань в Україні з метою подальшого підвищення ефективності діяльності цих формувань у справі охорони громадського порядку та боротьби з правопорушеннями.

Тривалий час побутувала думка, що велика кількість міліційних та інших правоохоронних органів, покликаних охороняти громадський порядок і вести боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями, а також значна кількість співробітників цих органів є надійною гарантією належного громадського порядку, громадської безпеки та боротьби з правопорушеннями. Проте багаторічна практика довела хибність такого підходу, адже він не приніс очікуваного результату в цій сфері суспільного та державного життя.

Сподівання на оперативність міліції та інших правоохоронних органів, що забезпечують громадський порядок і борються з правопорушеннями, виявилися значно перебільшеними, що й призвело до відродження громадських інститутів протидії порушникам громадського порядку та злочинцям.

Не випадково у більшості країн світу в правоохоронній та правозахисній діяльності органів державного управління наголос робиться насамперед на попередженні та профілактиці злочинів та інших правопорушень із залученням громадськості. Практика засвідчила, що значно легше і дешевше як для держави, так і для платників податків витрачати зусилля та кошти на попередження злочинів та інших правопорушень, ніж на їх розкриття [65, с.215].

Перша у світі модель поліційної діяльності, заснованої на підтримці та участі громадськості, була запроваджена у Великобританії у 1829році Робертом Пілом. Саме тоді вперше з’явилися люди, на думку яких поліційна автономія – це утопія, і що навіть найбільш реактивна стратегія (тобто стратегія, яка передбачає тільки реагування на інформацію про вже скоєний злочин) поліційної діяльності не може існувати у вакуумі. На підставі цієї тези, що відображала актуальність та необхідність співпраці поліції та населення, і була створена так звана „нова поліція” [19, с.7].

На думку С.М.Калюжного, співпраця поліції та населення може бути зведена до двох загальних форм – консультація і безпосередньо співпраця [65, с.67].

Консультативний механізм полягає в тому, що поліція разом із населенням визначає проблеми, які мають місце на території її обслуговування. На Заході вважається, що кожен поліційний орган, якому не вдасться запровадити в практичну діяльність ефективний та міцний консультативний механізм для обговорення з громадськістю поліційної діяльності, не зможе діяти ефективно, оскільки така діяльність потребує широкої підтримки громадськості.

Консультативний процес допомагає поліції встановлювати коротко- та довгострокові завдання для вирішення проблем боротьби зі злочинністю, приділяти увагу тим правопорушенням, які найбільше турбують населення [23, с.7].

Безпосередньо співпраця між поліцією і громадянами полягає в тому, що між ними встановлюються такі взаємовідносини, за яких вони разом вирішують проблеми злочинності та інших правопорушень за місцем проживання громадян, забезпечуючи тим самим вирішення завдань правоохоронної та правозахисної спрямованості.[200, с.79]

Порівняно з Україною, діяльність поліції зарубіжних країн побудована на детальній регламентації взаємостосунків поліції та громадян, що й закріплено в чинному законодавстві. На жаль, в Україні, як свідчить практика, досі існує цілий ряд неврегульованих законодавством аспектів взаємодії міліції та громадськості.

Автор пропонує розглянути найбільш поширені форми правоохоронної та правозахисної діяльності громадськості зарубіжних країн та її взаємодію з поліційними та іншими правоохоронними органами.

Потрібно зазначити, що в поліції багатьох країн давно функціонують спеціальні структурні ланки, співробітники яких займаються тільки роботою серед населення. Взаємодія поліції і громадян здійснюється у всіляких громадських радах і комітетах, до складу яких входять представники профспілкових, релігійних та інших громадських організацій. Безумовно, не всі ці громадські формування витримують випробування часом, але поряд із цим зарубіжна практика знає багато життєво стійких форм участі населення в роботі правоохоронних органів, які ведуть боротьбу зі злочинами та іншими правопорушеннями.

Загальновідомо, що у Японії дуже низький рівень злочинності. І, на думку фахівців, в першу чергу це пов’язано з умілим співробітництвом органів правопорядку з громадськістю. При всіх поліційних ділянках та префектурах функціонують відділення та об’єднання Асоціації попередження злочинності. Членами Асоціацій можуть бути всі громадяни, що бажають допомагати правоохоронцям у вільний від роботи час. Їх обов’язок – повідомляти в поліцію про всі вчинені злочини та патрулювати вулиці ввечері та вночі в складі „загонів спостереження”. До Асоціації входять не тільки пересічні громадяни, а й об’єднання осіб за професією, які частіше за інших стають жертвами злочинців (водії громадського транспорту, листоноші, банківські службовці, працівники торгівельних підприємств та інші).

Всі члени дуже активно працюють в Асоціації і навіть вносять, до того ж, немалі кошти на її розвиток. Асоціація утворила так звані „пункти контакту”, де громадянин практично в будь-який час може отримати дієву допомогу або необхідну консультацію. В усіх пунктах, які є в кожному японському місті, ведуть спостереження за районом обслуговування. В пункти контакту звертаються оперативні працівники поліції та інших правоохоронних органів за отриманням інформації про місцевих мешканців у випадку скоєння злочину.

Значний інтерес становить і сама діяльність японських поліціянтів по організації громадян для спільного протистояння злочинності. Коли наприкінці 80-х років в Японії особливу тривогу стало викликати зростання так званих „сліпих місць” у містах – тобто кварталів або районів, що перебували під контролем організованих злочинних угрупувань і де населення побоювалось надавати інформацію поліції, то працівники поліції надали необхідну допомогу у створенні в цих криміногенних місцях громад безпеки. Завдяки цьому між громадськістю і поліцією встановилися тісні контакти, засновані на довір’ї і як наслідок мало місце різке зниження рівня злочинності. На сьогоднішній день у Токіо, наприклад, вчиняється лише одне вбивство на місяць, одне зґвалтування за 12 днів і лише 4 пограбування в тиждень [13, с.114-115].

Значне місце у залученні громадськості до проблем протидії злочинності та іншим правопорушенням відіграють загальнонаціональні кампанії з попередження злочинів, які, починаючи з 1977року, щорічно проводяться в Японії. Під час цих кампаній громадянам надається можливість визначитися, чи бажають вони брати участь у боротьбі зі злочинністю і в якій формі.

Більше 20років тому в Сполучених Штатах Америки почали створюватися групи добровольців у боротьбі зі злочинністю, які зараз діють на території всієї країни. Залучення до групи добровольців з числа населення особливо ефективно практикується в поліційному управлінні міста Панама-Сіті (штат Флорида). Після відповідних перевірок рівня спеціальних знань та проходження спеціальної підготовки громадяни отримують практично ті ж права, що й штатні поліціянти. До обов’язків членів добровільних груп входить патрулювання вулиць після закінчення роботи або навчання. У місті Колорадо-Спрінкс (штат Колорадо) поліція залучає добровільних помічників з числа громадян згідно з їх фахом для правових, соціологічних, психологічних консультацій, ведення бухгалтерського обліку та статистичної обробки деяких матеріалів у поліційних відділах. В останній час американська поліція також стала широко взаємодіяти для боротьби зі злочинністю з листоношами, які зі своїх маршрутів надсилають по телефону чи пейджеру інформацію в поліцію про скоєні злочини та всіх сумнівних суб’єктів.

Нині однією з найбільш поширених форм участі громадян США у заходах проти криміналітету є патрулі так званого „безпечного житлового кварталу”. Члени цих патрулів наглядають за обстановкою на території кварталу, перевіряють безпеку житлових помешкань і за необхідності повідомляють у найближчу поліційну ділянку про появу підозрілих осіб або про скоєний злочин. Як правило, члени таких патрулів озброєні і мають сучасні засоби зв’язку.

Значної уваги заслуговує вивчення практики створення у США, Великобританії, Франції, Німеччині тощо різноманітних програм: “Зупини злочинця”, “Сусідська взаємодопомога” та інших.

Громадська організація “Зупини злочинця” визнана в цих країнах загальнонаціональною. Вона забезпечує:

• допомогу поліції в боротьбі зі злочинністю через профілактику злочинності, розкриття злочинів, надання інформації про підготовку або скоєння злочину, надання інформації про осіб, які вчинили злочини, але не затримані поліцією, сприяння у розшуку злочинців, які приховуються від слідства і суду, встановлення невідомих епізодів злочину, його співучасників та інших причетних осіб;
• особисту безпеку громадян, і відповідно – покращання умов життя цілого району;
• допомогу в подоланні у громадян відчуття апатії, страху перед розплатою з боку злочинців, небажання залучення до кримінального судового розгляду;
• індивідуальну та загальну превенцію злочинності, в кожному регіоні організація має свій офіс, розташований у приміщенні місцевої поліції. У цьому офісі приймаються дзвінки за загальнонаціональним номером, які після спеціальної обробки (кожному дзвінку присвоюється код) передаються у відповідні підрозділи поліції для відповідного реагування.

Правоохоронне об’єднання “Сусідська взаємодопомога” – це найвідоміший та найефективніший приклад співпраці населення та поліції у боротьбі зі злочинністю та підвищенні рівня безпеки громадян у районі їх проживання. Наприклад, на сьогодні у Великобританії існує понад 155тис. осередків діяльності організацій сусідської взаємодопомоги та понад 10млн. людей отримують безпосередню користь від її існування. Зазначене громадське об’єднання є найбільш поширеним у цій країні [105, с.80-87].

Значної уваги заслуговує вивчення практики створення в США різноманітних програм надання поліцією матеріальної допомоги населенню. Ці програми направлені на отримання точної інформації. Анонімність інформатора гарантується кодовим номером, який установлюється комп’ютером за анонімним телефонним дзвінком. При цьому особа, що надає інформацію, не контактує з поліцією навіть після отримання нею грошей у банку, що, до речі, також здійснюється за кодовим номером.

Населення постійно інформується про криміногенну ситуацію в країні через посередництво газет, журналів, телебачення та інші засоби масової інформації. При цьому скоєні злочини не закриті завісою “Секретність”, що часто трапляється в нашій країні навіть стосовно дрібних злочинів. У рубриках майже всіх газет США – інформація про осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів, та про винагороду за їх затримання. Гроші для таких цілей надходять від приватних осіб, релігійних або фінансових структур, установ, підприємств та різного роду організацій. Тому зрозуміло, що поліціанти позитивно ставляться до таких програм, оскільки вони надають можливість у певній мірі залучати населення до боротьби зі злочинністю, і, в той же час, контролювати участь населення у такій дуже важливій для суспільства діяльності.

Особливої уваги заслуговує досвід таких країн, як США, Англія, Швеція та Японія, у протидії злочинності й іншим правопорушенням неповнолітніх. Для України ця проблема теж надзвичайно актуальна, адже рівень злочинності серед цієї категорії громадян різко зріс. У згаданих державах при школах на громадських засадах діють комітети зв'язку школи з поліцією, до складу яких входять батьки, вчителі та старшокласники, котрі займаються запобіганням правопорушенням серед неповнолітніх. Підтримання тісного контакту з поліцією належить до обов'язків голови комітету, яким у більшості випадків обирають директора школи. А в Англії навіть сформовано спільну робочу групу асоціації начальників поліції та товариства працівників освіти для налагодження зв'язків між поліцією та школами.

Нині за кордоном дедалі більшого поширення набувають підліткові та юнацькі клуби поліції. Правоохоронці організовують у них гуртки за інтересами, влаштовують спортивні й розважальні заходи, вечорниці, зустрічі з батьками, бесіди на правову тематику, практикують виїзди до спеціальних таборів праці та відпочинку. Цікаво, що свого часу створення таких таборів було рекомендовано на одній із сесій конгресу ООН із попередження злочинності. Нині ці клуби активно працюють у ФРН, Австралії, Канаді, Нідерландах, Франції, Англії та деяких інших країнах [136, с.6-7].

Окрім Японії, система громадського впливу на зниження рівня злочинності є ефективною й в інших країнах Азії. Приміром, у Китайській Народній Республіці. Підґрунтям системи впливу на злочинність у КНР є суспільно-політична структура китайського суспільства, що базується на соціально-економічній рівності, загальній зайнятості та матеріальній забезпеченості. Потужний пропагандистський апарат дає змогу залучати широкі маси до розв'язання загальнонаціональних проблем, до яких із кінця 80-х років почали зараховувати й боротьбу зі злочинністю. Коли в розвитку кримінальних процесів почали виокремлюватися тривожні тенденції, у цій країні розгорнулася загальнодержавна кампанія боротьби зі злочинністю, з'явилися нові форми участі громадськості в боротьбі зі злочинністю, збільшився їхній кількісний склад. Варто також зазначити, що практика загальнонаціональних кампаній далеко не завжди може бути негативною, адже дозволяє залучати практично всю націю до вирішення важливих проблем, інтегрувати діяльність різних державних і громадських органів, сконцентрувати національні зусилля на розв'язанні найактуальніших проблем. Китайська практика широкомасштабних кампаній (попри те, що формально вона зазнає критики) була взята до уваги багатьма країнами світу (серед них можна назвати США, Японію та ін.) [241, с.12)].

На нашу думку, у справі організації участі громадян в охороні громадського порядку доцільно використовувати позитивний досвід наших найближчих сусідів – росіян та білорусів.

Важливість забезпечення безпеки мешканців Москви, реалізація законного права громадян у захисті від протиправних посягань, з одного боку, та відсутність на федеральному рівні законодавчої бази, яка регулює порядок участі та сприяння правоохоронним органам у забезпеченні правопорядку, з іншого, зумовили необхідність створення такої нормативно-правової бази на рівні законодавства Москви.

Розпочалося формування нормативної бази російської столиці зі створення власної системи громадської безпеки. Одним із найважливіших принципів цієї роботи став принцип взаємодії з суспільством, що передбачає опору на активних, грамотних та законослухняних громадян, здатних сприяти правоохоронним органам.

Діяльність народної дружини в Москві була відроджена Постановою Уряду Москви від 9 березня 1993 року № 207 "Про Московську міську народну дружину", яка з 1 січня 1993 року набула статусу юридичної особи і утримується за кошти бюджету міста [125, ст.207].

Першим кроком регламентації участі мешканців Москви у забезпеченні правопорядку в місті на законодавчому рівні було прийняття Московською міською думою Закону міста Москви від 28 березня 2001 року № 9 "Про участь мешканців міста Москви в охороні громадського порядку". Цей закон визначив правові основи, принципи та форми добровільної участі мешканців Москви в охороні громадського порядку, сприяння органам внутрішніх справ. Вони мають право брати участь в охороні громадського порядку і сприяти правоохоронним органам як індивідуально, так і в складі громадських об'єднань. Крім того, вони мають право брати участь у діяльності громадських пунктів охорони порядку і працювати у складі Московської міської народної дружини.

Відповідно до цього Закону, мешканцям Москви, які беруть участь в охороні громадського порядку, гарантується реальний соціальний захист. Для заохочення мешканців, що беруть активну участь в охороні громадського порядку, органи державної влади Москви, органи внутрішніх справ, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень можуть застосовувати різноманітні форми морального та матеріального стимулювання [121, ст.9].

Закон міста Москви від 26 червня 2002 року № 36 "Про Московську міську народну дружину" закріпив правові основи діяльності цього державно-громадського об'єднання, визначив його організаційну структуру та систему управління, обов'язки, права та відповідальність членів народної оборони, а також гарантії їх правового та соціального захисту [126, ст.36].

Московська міська народна дружина створена для допомоги органам державної влади та правоохоронним органам. У її лавах – понад 15 тис. мешканців Москви, які щорічно здійснюють більше ніж 700 тис. виходів на чергування, беруть участь у попередженні та припиненні тисяч правопорушень. Під керівництвом Московського міського штабу народної дружини громадяни-добровольці сприяють правоохоронним органам у діяльності із забезпечення громадського порядку, а також беруть участь у заходах із забезпечення безпеки населення під час проведення масових міських заходів. Крім того, на членів народних дружин покладене завдання з розповсюдження правових знань, роз'яснення населенню та гостям міста норм поведінки в громадських місцях.

Постановою Уряду Москви від 18 лютого 2003 року № 88 – ПП "Про комплексну міську цільову програму боротьби зі злочинністю в місті Москва на 2003 – 2005 роки та її підпрограмі "Безпека москвичів" було поставлене завдання про підвищення ролі і статусу громадських формувань: рад громадських пунктів охорони порядку, рад ветеранів, народних дружин, позаштатних співробітників міліції, організація їх взаємодії з органами місцевого самоврядування та органами внутрішніх справ. З метою підвищення ефективності роботи громадських пунктів охорони порядку в підпрограму "Безпека москвичів" був введений комплекс заходів зі зміцнення матеріально-технічної бази пунктів охорони порядку, регламентації їх роботи з доукомплектування чисельності дільничних уповноважених, стимулюванню їх діяльності [123, ст.88].

Закон міста Москви від 10 грудня 2003 року № 77 "Про громадські пункти охорони порядку в місті Москві" визначив новий підхід в організації та діяльності громадських пунктів охорони порядку, перш за все їх правовий статус [127, ст.77].

Згідно з положеннями цього Закону, громадські пункти охорони порядку (ГПОП) – це державно-громадські об'єднання, створені за рішенням органів виконавчої влади міста Москви. Законом визначені основні завдання, порядок діяльності ГПОП та їх рад.

У теперішній час у Москві діє 765 громадських пунктів охорони громадського порядку.

Основні напрямки, у яких громадські пункти охорони порядку повинні сприяти органам державної влади:

• забезпечення охорони громадського порядку, особиста безпека громадян, охорона їх власності;
• профілактика безпритульності та бездоглядності неповнолітніх, здійснення контролю за їх поведінкою в громадських місцях, організація культурного дозвілля неповнолітніх за місцем проживання;
• дотримання порядку використання, утримання, експлуатації житлових будинків, а також прибудинкових територій;
• забезпечення пожежної безпеки житлових будинків та інших об'єктів, розташованих у житлових зонах;
• організація дорожнього руху в житлових зонах, а також утримання гаражних будівель та автостоянок;
• дотримання правил благоустрою, охорони об'єктів благоустрою та зелених насаджень у житлових зонах;
• контроль за використанням земель;
• забезпечення санітарного стану території;
• організація утримання тварин.

Практика діяльності громадських об'єднань свідчить про те, що в їх складі працюють громадяни, які займають активну громадянську позицію. До того ж, багато з них – у минулому співробітники правоохоронних органів, чий досвід, знання та кваліфікація дозволяють якісно та продуктивно налагодити взаємодію громадських формувань з охорони громадського порядку, міліцією та іншими правоохоронними органами, знайти спільну мову з мешканцями міста, чітко узгоджувати питання з представниками громадських організацій та органами місцевого самоврядування.

Проведений аналіз участі громадськості Російської Федерації в охороні громадського порядку, обмежений містом Москвою, обумовлений тим, що в РФ недостатньо регламентована ця діяльність на федеральному рівні: відсутній федеральний Закон "Про участь громадян Російської федерації в забезпеченні правопорядку" (хоча проекти Закону неодноразово розглядалися Державною Думою і Радою Федерації РФ) та інші нормативно-правові акти вищих органів державної влади Російської Федерації, що врегульовували б діяльність громадськості у справі охорони громадського порядку.

На нашу думку, на увагу також заслуговує позитивний досвід Республіки Білорусь у справі організації та діяльності громадськості в охороні громадського порядку.

Рада Міністрів Республіки Білорусь 17 жовтня 2003 року прийняла Постанову "Про затвердження Зразкового про добровільну дружину та Типового положення про порядок оформлення та діяльності позаштатних співробітників правоохоронних органів, органів та підрозділів з надзвичайних ситуацій, прикордонних військ Республіки Білорусь", яка була опублікована 12 листопада 2003 року [133, ст.124].

Зразкове положення було розроблене у відповідності до закону Республіки Білорусь від 26 червня 2003 року "Про участь громадян в охороні правопорядку " [134, ст.74].

Зразкове положення встановлює порядок створення та діяльності добровільних дружин в Республіці Білорусь, окрім добровільних пожежних дружин, які утворюються у порядку, встановленому законодавством про пожежну безпеку.

Добровільна дружина створюється за територіально-виробничим принципом за рішенням органу місцевого управління для участі в охороні правопорядку на території міста, району, району в місті, селища міського типу, сільради або за рішенням органа управління іншої юридичної особи для участі в охороні правопорядку на цих територіях.

Правоохоронні органи, органи та підрозділи з надзвичайних ситуацій, прикордонні війська Республіки Білорусь взаємодіють з добровільними дружинами шляхом надання допомоги у навчанні формам та методам участі в охороні правопорядку.

У відповідності з основним завданням функціями добровільної дружини є участь:

- в охороні громадського порядку, життя і здоров'я громадян та їх власності;

- у забезпеченні безпеки дорожнього руху;

- в охороні громадського порядку у випадках виникнення надзвичайних ситуацій;

- у забезпеченні пожежної безпеки, охороні навколишнього середовища;

- у навчанні громадян основам безпечної поведінки в громадських місцях і забезпечення безпеки помешкання;

- у заходах з охорони та захисту Державного кордону Республіки Білорусь.

На вулицях та інших населених пунктів не тільки ввечері, але й протягом усього дня здійснюється патрулювання нарядами дружинників, до складу багатьох з яких входить і співробітник міліції. Кожен дружинник має нагрудний знак встановленого зразка, що підтверджує його правовий статус.

Результати аналізу нормативної бази Республіки Білорусь та особисті спостереження надають дисертанту можливість зробити висновок що в РБ політика законодавчої та виконавчої влади в питанні забезпечення охорони громадського порядку та залучення до цієї справи громадян країни засновується на інтересах людей, інтересах суспільства і має загальнодержавний характер.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що незалежно від державних, суспільно-політичних та національних особливостей у різних країнах створюються різні форми участі населення в охороні громадського порядку, які дають позитивний результат у справі боротьби з правопорушеннями та злочинністю. І було б дуже корисним в Україні аналізувати, узагальнювати та запроваджувати кращий закордонний досвід участі громадськості в охороні громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями, що надало б змоги ефективніше залучати громадян до правоохоронної та правозахисної діяльності, розширювати та укріплювати взаємодію між органами внутрішніх справ, підрозділами Державної прикордонної служби України та населенням, створювати і вводити в дію вдосконалений організаційно-правовий механізм залучення громадян до охорони громадського порядку і державного кордону, забезпечення громадської безпеки, боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями.

Висновок до розділу 3

До прийняття Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» громадські формування правоохоронної та правозахисної спрямованості не мали єдиної нормативної бази, тому статути, положення та інші нормативні акти, що регулювали порядок їх створення і діяльності, могли приймати всі суб'єкти державного управління, закінчуючи селищною та сільською радами, що не сприяло єдиному розумінню їх засад, мети, завдань, прав, обов'язків, форм та методів роботи громадських формувань. Хоча, треба зауважити, що навіть з прийняттям Закону, багато питань залишилися не вирішеними у законодавчому порядку: про умови та порядок страхування членів громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, їх соціальний захист, фінансування діяльності структурних підрозділів обласних та рівних їм громадських формувань, визначення порядку придбання, зберігання членами формування спеціальних засобів оборони та самозахисту, а також відсутність єдиної програми та системи навчання членів громадських формувань з правової та спеціальної підготовки. Також конкретно не визначений порядок виділення приміщень для штабів громадських формувань та їх структурних підрозділів, необхідного обладнання, майна, транспорту та засобів зв'язку.

Ефективність діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону була б значно вищою, якби були усунені наступні причини:

- соціально-політичні зміни, що відбулися в Україні після проголошення незалежності, вплинули також на діяльність громадських об'єднань правоохоронної та правозахисної спрямованості. Спад рівня виробництва, банкрутство значної кількості підприємств, установ, організацій, на яких було покладено фінансування діяльності добровільних народних дружин [142, ст.38], призвело до зниження рівня фінансування або його припинення; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування не звертають належної уваги на матеріально-технічне забезпечення діяльності обласних, міських, районних штабів, а в деяких випадках навіть відмовляються здійснювати фінансування.

• формальне ставлення окремих керівників органів внутрішніх справ і підрозділів Прикордонних військ України та місцевих органів самоврядування та місцевих державних адміністрацій до виконання Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку державного кордону", недооцінка ними важливості залучення населення до охорони правопорядку на даному етапі розбудови незалежної держави знижує роль громадських формувань у справі реагування на негативні зміни в стані оперативної ситуації;
• також причиною зниження ефективності діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону є недостатність організаційних і практичних заходів, що проводять місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, як це, наприклад, передбачено Програмою зміцнення законності, посилення боротьби зі злочинністю у м.Києві на 2007 – 2011роки.
• органи внутрішніх справ і підрозділи Прикордонних військ України не завжди спільно з органами державної влади та місцевого самоврядування вживають відповідних заходів для створення та відновлення діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону на підприємствах, установах, організаціях, у закладах освіти, а також за їх матеріально-технічним забезпеченням;
• наявність порушень посадовими особами окремих підприємств, установ та організацій вимог Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" в частині добровільного волевиявлення особи щодо участі її в громадському формуванні правоохоронної та правозахисної спрямованості, оскільки відомі випадки, коли працівників примушували вступати до громадських формувань, а також, коли працівників вважали членами громадських формувань без їх відома;

- враховуючи низьку правову підготовку та майже відсутню спеціальну підготовку, створити при кожному обласному, Київському і Севастопольському міських громадських формуваннях навчальний центр для систематичного навчання членів громадського формування з правової та спеціальної підготовки.

- для забезпечення організації навчання членів громадських формувань розробити та ввести в дію єдині програми з правової та спеціальної підготовки на базі органів внутрішніх справ та підрозділів Державної прикордонної служби України.

Вирішення вищевказаних і деяких інших питань значно поліпшило б роботу громадських формувань щодо забезпечення належного громадського порядку та громадської безпеки, захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, посилило б їх вплив на стан оперативної ситуації:

• згуртування розрізнених козацьких формувань у єдину республіканську громадську структуру „Українське козацтво", що мало б вагоме організаційне й практичне значення для залучення всіх учасників цього формування до охорони громадського порядку та державного кордону;
• попри рішення Всеукраїнської наради представників громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, яке передбачало створення Всеукраїнського штабу громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону як єдиного координаційного центру, що впорядковував би діяльність усіх громадських формувань в Україні та надавав би їй системного характеру, цей пункт рішення досі залишається невиконаним.
• хоча кількість членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону зростає, більшість із них — це громадяни передпенсійного та пенсійного віку. Змінити таку ситуацію можливо лише завдяки широкому залученню до лав цих формувань молоді та осіб середнього віку. Слід наголосити, що для підвищення результативності діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону неодмінне значення має використання позитивного досвіду участі громадян у правоохоронній та правозахисній діяльності зарубіжних країн, а також уже напрацьованих (але призабутих) і нових вітчизняних форм участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності, взаємодія з органами внутрішніх справ та підрозділами Державної прикордонної служби України, надання ними дієвої допомоги громадським формуванням у справі забезпечення належної охорони громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров'я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин: [190, ст.1].
• незадовільний стан взаємодії органів внутрішніх справ із громадськими формуваннями в забезпеченні громадського порядку та профілактиці правопорушень;
• невиконання вимог керівництва Міністерства внутрішніх справ і Державної прикордонної служби України щодо доукомплектування штатів відділень (груп) взаємодії органів внутрішніх справ і підрозділів Прикордонних військ України з громадськими формуваннями та про систематичне подання статистичних даних посадовими особами цих органів про дійсний стан взаємодії;
• потрібно розвивати й розширювати ініціативу органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України щодо відновлення діяльності та створення нових громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Задля ефективного залучення громадян України до правоохоронної та правозахисної діяльності слід проаналізувати, узагальнити та запровадити позитивний закордонний досвід участі громадськості в охороні громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями, а також налагодити зв’язки для обміну досвідом з аналогічними громадськими організаціями інших країн.

Отже, у розділі 3 дисертаційного дослідження проаналізовано ефективність участі громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, визначені форми взаємодії міліції та Державної прикордонної служби України і громадських формувань, форми такої взаємодії та причини, усунення яких вплинуло б на підвищення ефективності діяльності громадських формувань та поліпшило їх роботу з надання дієвої допомоги правоохоронним органам щодо забезпечення належного громадського порядку і громадської безпеки, захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, посилила б їх вплив на стан оперативної ситуації в цілому; узагальнений та проаналізований в певній мірі досвід участі громадськості інших країн в охороні громадського порядку та боротьбі з правопорушеннями.

ВИСНОВКИ

За підсумками виконаного дисертаційного дослідження сформульовано наведені нижче висновки, пропозиції та рекомендації, які мають на меті вдосконалення нормативно-правового регулювання й діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону.

Одним із ключових завдань сучасності залишається розбудова громадянського суспільства через удосконалення механізму його взаємодії з державою.

Відповідно до поставлених завдань у дисертаційній роботі досліджено історичні, загальнотеоретичні та нормативно-правові засади виникнення, функціонування й сутності порядку взаємодії громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону з державою. Діяльність громадських формувань правоохоронного та правозахисного спрямування постає важливою формою участі громадян в управлінні справами суспільства й держави, у протидії правопорушенням та іншим протиправним діям в Україні. Правова основа функціонування громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону має забезпечувати реалізацію їхніх головних функцій – правоохоронної та правозахисної – через надання їм права контролю за зобов’язаннями держави щодо гарантії громадянам їхніх прав і свобод.

Правоохоронна та правозахисна діяльність громадських формувань була притаманна всім етапам існування й розвитку будь-якого суспільства. Історія засвідчує, що правоохоронні й правозахисні громадські формування вже за часів царської Росії істотно впливали на забезпечення належної охорони громадського порядку та боротьбу з правопорушеннями. Складно переоцінити роль і внесок у справу охорони громадського порядку та боротьби з правопорушеннями, зокрема й зі злочинністю, правоохоронних і правозахисних громадських формувань (добровільних народних дружин, бригад сприяння міліції, комсомольських оперативних загонів тощо) у радянський період. Актуальним залишається дослідження організаційно-правових основ діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону в сучасних умовах.

Проведене дисертаційне дослідження дало підстави, на думку дисертанта, зробити низку висновків, які виносяться на захист:

1. Здійснений історико-правовий аналіз становлення, розвитку і функціонування інституту участі громадян у правоохоронній та правозахисній діяльності засвідчує, що громадяни незалежної України, реалізуючи гарантоване Конституцією право на захист життя, здоров'я, власності та інші права і свободи, за участю органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, органів внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України, інших органів державної влади, а також керівників підприємств, установ та організацій, почали створювати добровільні народні дружини, спеціалізовані загони місцевого самозахисту та інші громадські формування правоохоронного та правозахисного спрямування, які припинили своє існування практично з дня проголошення Україною незалежності. Водночас процес відродження руху добровільних народних дружин та інших громадських формувань почав давати вагомі результати у справі охорони громадського порядку тільки починаючи з 2000 року, коли Верховна Рада України, враховуючи побажання і пропозиції громадян, трудових колективів, органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, органів внутрішніх справ, керівництва Державної прикордонної служби України, керівників підприємств, установ і організацій, прийняла Закон України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", який визначив основні завдання громадських формувань, їх функції, порядок утворення, структуру і форми діяльності, а також форми взаємодії з місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, органами внутрішніх справ та підрозділами Державної прикордонної служби України.

2. Вагоме значення для організації та діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону має позитивний історичний вітчизняний досвід участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності, особливо добровільних народних дружин і опорних пунктів охорони порядку в радянський період.

3. Деталізовано перелік передумов набуття статусу члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону.

4. Ефективність громадської діяльності правоохоронної та правозахисної спрямованості значно зросла б у випадку виконання рішення Всеукраїнської наради представників громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону щодо створення Республіканського штабу громадських формувань з охорони громадського порядку державного кордону.

5. Обґрунтовано пропозиції щодо ефективності та раціональності обрання керівника та складу штабу громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону на більш тривалий, ніж передбачено діючим статутом термін.

6. На думку дисертанта, громадським формуванням з охорони громадського порядку і державного кордону є громадське об’єднання, створене на засадах громадської самодіяльності, принципах добровільності та на основі єдності інтересів, утворене фізичними та юридичними особами для спільної реалізації ними наданих Конституцією прав і свобод, завданням якого є участь в охороні громадського порядку і державного кордону, попередження та припинення правопорушень, боротьби зі злочинністю, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних ситуацій.

7. Для забезпечення організації навчання членів громадських формувань визнано необхідним розробити за участю органів внутрішніх справ і підрозділів Державної прикордонної служби України і затвердити єдину програму з правової та спеціальної підготовки, створити при кожному обласному, Київському і Севастопольському міських громадських формуваннях постійно діючі навчальні центри.

8. Пункт 1 статті 10 Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" після слів "як разом з працівниками міліції, військовослужбовцями Державної прикордонної служби України" доповнити “так і самостійно” (далі по тексту). На думку дисертанта, таке доповнення значно підвищить ефективність діяльності з виконання завдань щодо охорони громадського порядку, державного кордону, власності, проведення профілактичних заходів.

9. Удосконалено класифікацію прав та обов’язків громадських формувань та їх членів.

10. З метою більш ефективного залучення громадян до охорони громадського порядку і боротьби з правопорушеннями доцільно проаналізувати, узагальнити та запровадити в Україні кращий досвід участі громадськості інших країн в правоохоронній, правозахисній діяльності та налагодити постійні зв'язки між вітчизняними і зарубіжними об'єднаннями громадян для обміну досвідом

11. Подальше розширення та вдосконалення нормативно-правової бази щодо організації та діяльності громадських формувань в охороні громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями, в тому числі й зі злочинами, внесення цілої низки змін та доповнень у Закон України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", що стосується чіткого визначення поняття громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, розширення обов'язків та прав громадських формувань та їх членів, участі іноземців та осіб без громадянства в цих формуваннях тощо.

12. Визначити механізм реального забезпечення правових гарантій та соціального захисту членів громадських формувань як важливих елементів їх правого статусу.

13. Доведено необхідність об’єднання всіх козацьких формувань України в єдине громадське формування „Українське козацтво”, з метою активізації залучення всіх козаків до забезпечення охорони громадського порядку і державного кордону.

14. До принципів організації та діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону долучити і принцип самоврядування, який включає самоорганізацію та саморегуляцію, що має важливе значення для функціонування громадських формувань як об’єднань громадян і є виявом активності і добровільності участі громадян в правоохоронній та правозахисній діяльності.

Дане дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми, але висновки та пропозиції, що надаються, можуть використовуватися у розробці проектів законів, інших нормативних актів, у теоретичних курсах вищих навчальних юридичних закладів, у вдосконаленні нормативно-правових актів, у практичній діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, їх керівних органах тощо.

РОЗПОРЯДЖЕННЯ

від 06.07.2001 №1401 м. Київ

Про реєстрацію Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону

Відповідно до Законів України «Про столицю України -місто-герой Київ» та «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», постанови Кабінету Міністрів України від 20.12.2000 № 1872 «Про затвердження Типового статуту громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, описів зразків бланка, посвідчення і нарукавної пов'язки члена такого формування» та рішення Київської міської конференції громадян про створення Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону від 27.04.2001:

1. Зареєструвати Статут Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, що додається.
2. Головному фінансовому управлінню Київської міської державної адміністрації при складанні прогнозних показників до проекту бюджету на відповідний рік передбачати кошти для Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону відповідно до Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» та Статуту Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, зазначеного в п. 1 цього розпорядження.

3. Районним у м. Києві державним адміністраціям:

3.1. Спільно з органами внутрішніх справ, органами місцевого самоврядування та громадськими об'єднаннями громадян провести організаційну роботу в трудових колективах та за місцем проживання населення щодо створення структурних підрозділів Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону.

1. Обов'язки щодо координації діяльності районного підрозділу з охорони громадського порядку і державного кордону покласти на одного із заступників голови районної державної адміністрації.
2. Передбачити фінансування районних структурних підрозділів Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону відповідно до чинного законодавства.
3. Координацію та контроль за діяльністю Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону та його структурних підрозділів покласти на відділ взаємодії з правоохоронними органами Київської міської державної адміністрації.
4. Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 16.12.96 № 1957 «Про організацію роботи народних дружин по охороні громадського порядку в м. Києві» вважати таким, що втратило чинність.

І. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Київське міське громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону (далі — формування) створюється відповідно до Законів України «Про столицю України – місто-герой Київ» та «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону».

1. Формування створюється як громадське об'єднання на добровільних засадах з метою сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Прикордонним військам та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров'я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних ситуацій.
2. Правовою основою діяльності формування є Конституція України, закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, рішення Київської міської ради та розпорядження Київської міської державної адміністрації з питань охорони громадського порядку і державного кордону, боротьби зі злочинністю та адміністративними правопорушеннями, а також цей Статут.
3. Формування є юридичною особою з моменту його реєстрації, має свою символіку, рахунки в установах банків, печатки із власним найменуванням, штампи та інші необхідні реквізити.
4. Формування відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним йому майном, від свого імені набуває майнові і немайнові права та обов'язки, може виступати позивачем та відповідачем у суді, арбітражному та третейському судах.
5. Структура керівних та виконавчих органів, штатний розпис формування погоджується з Київською міською державною адміністрацією.

7. Юридична адреса формування:
01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 36.

II. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ФОРМУВАННЯ

8. Основними завданнями формування є:

1) у сфері охорони громадського порядку:

надання допомоги органам внутрішніх справ у забезпеченні громадського порядку і громадської безпеки, запобіганні адміністративним проступкам і злочинам;

інформування органів та підрозділів внутрішніх справ про вчинені або ті, що готуються, злочини, місця зосередження злочинних угруповань;

сприяння органам внутрішніх справ у виявленні і розкритті злочинів, розшуку осіб, які їх вчинили, захисті інтересів держави, підприємств, установ, організацій, громадян від злочинних посягань; участь у забезпеченні безпеки дорожнього руху та боротьбі з дитячою бездоглядністю і правопорушеннями неповнолітніх;

2) у сфері охорони державного кордону:

надання допомоги підрозділам Прикордонних військ у виявленні та затриманні осіб, які порушили або намагаються порушити державний кордон чи вчиняють інші протиправні дії на державному кордоні; сприяння військовослужбовцям Прикордонних військ в охороні державного кордону;

здійснення контролю за дотриманням режиму державного кордону і режиму в пунктах пропуску через державний кордон, забезпечення разом з ними пропуску громадян до місць відпочинку і роботи; надання допомоги підрозділам Прикордонних військ у виявленні умов та причин, які можуть призвести до злочинної діяльності на державному кордоні, і вжиття заходів для їх усунення;

участь у заходах Прикордонних військ з профілактики порушень або спроб порушення державного кордону і режиму в пунктах пропуску через державний кордон, незаконного переміщення через державний кордон вантажів, предметів, матеріалів та іншого майна;

3) у разі виникнення надзвичайних ситуацій:

надання невідкладної допомоги особам, які потерпіли від нещасних випадків чи правопорушень;

участь у рятуванні людей і майна, підтриманні громадського порядку.

III. ПРАВА ФОРМУВАННЯ

9. Для виконання завдань формування його члени мають право:

1) брати участь у забезпеченні охорони громадського порядку і державного кордону разом з працівниками органів внутрішніх справ, військовослужбовцями Прикордонних військ;

1. вживати разом з працівниками органів внутрішніх справ заходів до припинення адміністративних правопорушень і злочинів;
2. представляти і захищати інтереси своїх членів у державних органах та на підприємствах, в установах, організаціях, навчальних закладах;
3. взаємодіяти з іншими органами громадської самодіяльності, що беруть участь у заходах, спрямованих на:

проведення індивідуально-профілактичної роботи з особами, схильними до вчинення адміністративних правопорушень і злочинів; надання допомоги у боротьбі зі злочинами у сфері економіки, податкового законодавства, а також пияцтвом, наркоманією, порушеннями правил торгівлі та упорядкування території міста Києва;

охорону природи і пам'яток історії та культури;

забезпечення безпеки дорожнього руху;

5) вносити до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності пропозиції щодо запобігання адміністративним правопорушенням і злочинам, виникненню причин та умов, що сприяють їх вчиненню;

6) підтримувати зв'язки з відповідними громадськими організаціями інших країн з метою обміну досвідом роботи.

10. Формування організовує свою діяльність у взаємодії з органами внутрішніх справ, підрозділами Прикордонних військ шляхом:

1. спільного з працівниками органів внутрішніх справ, прикордонниками патрулювання і виставлення постів на вулицях, майданах, у парках, скверах, залізничних вокзалах, в аеропортах, річкових портах, у місцях компактного проживання громадян, розташування підприємств, установ, організацій, навчальних закладів; участі в забезпеченні охорони громадського порядку під час проведення масових заходів, погоджених у випадках, передбачених законом;
2. участі у здійсненні заходів правоохоронних органів, спрямованих на боротьбу з окремими видами правопорушень.

IV. СТРУКТУРА ФОРМУВАННЯ І ТЕРИТОРІЯ,В МЕЖАХ ЯКОЇ ПРОВАДИТЬСЯ ЙОГОДІЯЛЬНІСТЬ

1. Формування складається з районних в місті Києві штабів, загонів, асоціацій з охорони громадського порядку і державного кордону та спеціалізованих загонів міського підпорядкування, які є його структурними підрозділами.
2. Формування діє в межах міста Києва.

V. СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ КЕРІВНИХІ ВИКОНАВЧИХ ОРГАНІВ ФОРМУВАННЯ,ЇХ ПОВНОВАЖЕННЯ

1. Вищим керівним органом формування є конференція членів формування (далі — конференція).
2. Конференція скликається не рідше одного разу на рік за підсумками роботи формування за календарний рік.
3. Не пізніше ніж за 10 календарних днів до дати проведення конференції делегати повідомляються про порядок денний, дату та місце її проведення.
4. Конференція є правомочною, якщо в її роботі беруть участь не менше 2/3 обраних делегатів.
5. Рішення на конференції приймаються простою більшістю голосів і оформляються протоколом, що підписується головуючим та секретарем конференції. Протокол підлягає постійному зберіганню.
6. З метою координації формування та контролю за його діяльністю Київською міською державною адміністрацією можуть скликатися позачергові конференції.
7. Рішення, прийняті на конференції, є обов'язковими для всіх членів формування.
8. До виключної компетенції конференції належить:

1) обрання складу та обрання керівника виконавчого органу формування — штабу Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону (далі - штаб) і його заступників;

1. затвердження порядку прийняття та виключення громадян за їх заявою зі складу членів формування;
2. обрання ревізійної комісії формування;
3. прийняття Статуту формування та внесення до нього змін;
4. затвердження річного звіту про діяльність формування та висновків ревізійної комісії;
5. вирішення питання щодо сплати членських внесків та їх розміру;
6. вирішення питання про призначення та розмір матеріального або іншого виду заохочення членів формування;
7. затвердження структури формування;
8. прийняття рішення про припинення діяльності формування;

10) вирішення питання щодо відчуження основних фондів формування.

1. З метою забезпечення поточної діяльності формування створюється штаб Київського міського формування, якому підпорядковуються та підзвітні районні в місті Києві штаби формування з охорони громадського порядку і державного кордону.
2. До компетенції штабу формування належить:

1) організаційне забезпечення створення структурних підрозділів міського формування;

1. підготовка кошторису та річного звіту про діяльність формування;
2. узагальнення і поширення позитивного досвіду діяльності формування міста, надання необхідної методичної допомоги його підрозділам і членам формування;
3. перевірка і контроль діяльності районних штабів та асоціацій формування з охорони громадського порядку і державного кордону, які входять до складу міського формування і застосування необхідних заходів до усунення недоліків;
4. проведення зльотів членів формування, організація їх навчання;
5. подання у відповідні державні органи влади і громадські організації пропозицій з питань охорони громадського порядку та боротьби з правопорушеннями;
6. внесення клопотань у державні органи і громадські організації про заохочення членів формування;
7. укладання договорів на користування майном фізичних і юридичних осіб, у тому числі транспортними засобами, інвентарем, засобами зв'язку тощо;
8. видача, ведення обліку та організація централізованого забезпечення членів формування посвідченнями, вкладишами для членів спеціальних підрозділів встановленого зразка, спеціальними засобами, нарукавними пов'язками, іншою атрибутикою та річними проїзними квитками за рахунок коштів, передбачених кошторисом формування;
9. ведення документації, бухгалтерського обліку та подання звітності;
10. організація проведення конференцій,

23. Керівник штабу формування обирається конференцією, він організовує виконання рішень конференцій, проводить засідання штабу, видає накази, діє без довіреності від імені формування, укладає в межах своєї компетенції угоди, розпоряджається коштами формування, користується правом прийому та звільнення штатних працівників штабу формування в межах затвердженого кошторису, узгоджує кандидатури на посади керівників районних в місті Києві штабів з охорони громадського порядку і державного кордону та виконує інші функції.

1. Засідання штабу формування проводяться не рідше одного разу на три місяці і скликаються його керівником. Рішення штабу приймається не менше ніж 2/3 голосів усіх його членів.
2. Для здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю штабу формування із числа членів формування обирається ревізійна комісія.
3. Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджуються на конференції.
4. Рішення конференції щодо затвердження виконання кошторису та річного звіту про діяльність формування, розміру членських внесків приймаються з урахуванням висновків ревізійної комісії.
5. Ревізійна комісія зобов'язана вимагати позачергового скликання конференції у разі виявлення зловживань, вчинених посадовими особами формування.

VI. УМОВИ І ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ГРОМАДЯН ДО СКЛАДУ ФОРМУВАННЯ І ВИБУТТЯ З НЬОГО

1. До складу формування приймаються громадяни України, які досягли 18-річного віку, виявили бажання брати участь у зміцненні правопорядку і в охороні державного кордону та здатні за своїми діловими, моральними якостями і станом здоров'я виконувати на добровільних засадах взяті на себе зобов'язання.
2. Члени формування можуть брати участь у забезпеченні правопорядку та охороні державного кордону за місцем реєстрації формування після проходження правової і спеціальної підготовки в органах внутрішніх справ, підрозділах Прикордонних військ та одержання посвідчення, нарукавної пов'язки члена формування та відповідного сертифікату.
3. Не можуть бути членами формування особи, які порушують громадський порядок, особи, судимість з яких не знята або не погашена у встановленому законом порядку, раніше засуджені за умисні злочини, хворі на хронічний алкоголізм або наркоманію, визнані в судовому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними та інші особи у випадках, передбачених законами України.
4. Громадяни приймаються до складу формування та виключаються з нього за їх заявою у порядку, встановленому конференцією.

У разі вчинення членом формування діяння, несумісного з подальшим перебуванням його у складі формування, або несумлінного ставлення до виконання своїх обов'язків члена формування може бути прийнято рішення штабу про виключення зі складу формування.

VII. СТАТУТНІ ОБОВ'ЯЗКИ ТА ПРАВА ЧЛЕНІВ ФОРМУВАННЯ

33. Члени формування зобов'язані:

1. брати активну участь в охороні громадського порядку і державного кордону, припиненні адміністративних правопорушень і злочинів та запобіганні їм;
2. під час виконання обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону мати особисте посвідчення та нарукавну пов'язку члена формування;

3) доставляти до органу внутрішніх справ, підрозділу Прикордонних військ, штабу формування або громадського пункту охорони порядку осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, з метою його припинення (якщо вичерпано інші заходи впливу), встановлення особи порушника, складання протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення (якщо складання протоколу є обов'язковим);

4) надавати у межах наданих їм прав допомогу народним депутатам України, представникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування у їх законній діяльності, якщо в цьому їм чиниться протидія або загрожує небезпека з боку правопорушників.

34. Члени формування під час виконання своїх обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону після обов'язкового пред'явлення посвідчення члена формування мають право:

1. вимагати від громадян додержання правопорядку, припинення адміністративних правопорушень і злочинів, додержання режиму державного кордону;
2. у разі виникнення підозри у вчиненні адміністративних правопорушень і злочинів перевіряти у громадян документи, що засвідчують їх особу;

3) разом з працівниками органів внутрішніх справ та військовослужбовцями Прикордонних військ затримувати і доставляти до органу внутрішніх справ, підрозділу Прикордонних військ, штабу формування або громадського пункту охорони порядку осіб, які виявили злісну непокору законним вимогам члена формування і не викопують вимог щодо припинення адміністративного правопорушення;

1. складати протоколи про адміністративні правопорушення;
2. входити до клубів, кінотеатрів, стадіонів, інших громадських місць і приміщень для переслідування правопорушника;
3. входити у будь-який час доби до житлових приміщень, на територію і в приміщення підприємств, установ, організацій та оглядати транспортні засоби;
4. у невідкладних випадках використовувати транспортні засоби, що належать підприємствам, установам, організаціям або громадянам, крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних засобів спеціального призначення, для доставки до лікувальних закладів осіб, що перебувають у безпорадному стані, а також осіб, я потерпіли від нещасних випадків або правопорушень і потребують термінової медичної допомоги;
5. у разі порушення водіями автотранспорту Правил дорожнього руху, здійснювати перевірку документів у водіїв на право користування та керування транспортними засобами, а також ї допускати осіб, які не мають документів або перебувають у ста сп'яніння, до подальшого керування транспортними засобами
6. під час виконання обов'язків члена формування використовувати за власним бажанням свій або інший приватний транспортний засіб;

10) застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захистута самооборони.

VIII. ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ФІЗИЧНОГО ВПЛИВУ І СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ

1. Члени формування під час спільного виконання з працівниками органів внутрішніх справ, прикордонниками покладених на них завдань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.
2. Про намір застосувати силу і спеціальні засоби члени формування повинні попередити осіб, проти яких він здійснюватиметься (якщо це можливо в ситуації, що склалася). Без попередження фізична сила і спеціальні засоби можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю члена формування, іншого громадянина, працівника органів внутрішніх справ, прикордонника.
3. Не дозволяється застосування заходів фізичного впливу і спеціальних засобів до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з явними ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, членів формування, працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців Прикордонних військ, або збройного нападу чи збройного опору.
4. У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу або спеціальних засобів члени формування не можуть перевищувати міри, необхідної для припинення правопорушення, а також зобов'язані звести до мінімуму можливість заподіяння шкоди здоров'ю правопорушника та інших громадян.
5. Про поранення або смерть правопорушника, що сталися внаслідок застосування заходів фізичного впливу і спеціальних засобів, члени формування повинні негайно сповістити відповідні органи внутрішніх справ і прокуратури, підрозділи Прикордонних військ.
6. Перевищення повноважень із застосуванням сили, а також спеціальних засобів тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.
7. Члени формування, які мають дозвіл органу внутрішніх справ на придбання, зберігання і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, вправі під час виконання своїх обов'язків застосовувати власні або видані їм спеціальні засоби для:
8. самозахисту і захисту громадян від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров'ю;
9. припинення групових порушень громадського порядку та державного кордону;
10. відбиття нападу на будівлі, приміщення державних і громадських організацій, підприємств, установ, транспортні засоби, а також громадян та їх особисту власність;
11. затримання і доставку до органу внутрішніх справ, підрозділу Прикордонних військ, громадського пункту охорони порядку осіб, які вчинили адміністративні правопорушення чи злочин, продовжують заподіювати шкоду оточуючим громадянам або чинять опір;
12. припинення опору працівникам органів внутрішніх справ та військовослужбовцям Прикордонних військ, іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки з охорони громадського порядку і державного кордону та боротьби зі злочинністю.

42. Членам формування забороняється під час виконання своїх обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону використовувати холодну та вогнепальну зброю, в тому числі мисливську, яка згідно із законодавством перебуває в їх особистому користуванні.

IX. ДЖЕРЕЛА НАДХОДЖЕННЯ, ПОРЯДОК ВИКОРИСТАННЯ КОШТІВ ТА ІНШОГО МАЙНА ФОРМУВАННЯ

43. Майно формування становлять основні фонди та обігові кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі.

44. Майно формування може складатися:

1) з майна, переданого органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями та фізичними особами для забезпечення його діяльності, у тому числі службових приміщень, необхідного інвентаря та засобів зв'язку;

2) з коштів, отриманих з місцевих бюджетів, членських внесків, добровільних внесків юридичних і фізичних осіб, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

1. Формування може користуватися на договірних засадах майном юридичних і фізичних осіб, у тому числі транспортними засобами, інвентарем та засобами зв'язку.
2. Органи внутрішніх справ, підрозділи Прикордонних військ, у разі потреби, можуть надавати на договірних засадах формуванню на період його чергування або проведення спільних цільових заходів мобільні радіотехнічні та спеціальні засоби, інші предмети екіпіровки нарядів.
3. Формування провадить фінансово-господарську діяльність та веде бухгалтерський облік і звітність у встановленому порядку.
4. Формування не займається підприємницькою або іншою діяльністю, що має на меті одержання прибутку.

X. ВІДШКОДУВАННЯ ВИТРАТ НА ВИКОРИСТАННЯ ПРИВАТНИХ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ ТА ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ, ЗАПОДІЯНИХ МАЙНУ ЧЛЕНА ФОРМУВАННЯ ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ НИМ СВОЇХ ОБОВ'ЯЗКІВ

1. Відшкодування витрат на використання приватних транспортних засобів здійснюється за рахунок коштів формування згідно з чинним законодавством.
2. Збитки, заподіяні майну члена формування чи майну членів його сім’ї у зв'язку з виконанням ним обов'язків з охорони громадського порядку і державного кордону, можуть бути відшкодовані за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету з наступним стягненням цієї суми з винних осіб у встановленому законом порядку.

XI. ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО СТАТУТУ ФОРМУВАННЯ

51. Про намір внести зміни до Статуту після його реєстрації формування повідомляє орган, який здійснив реєстр-рацію (далі - реєструючий орган), не пізніше ніж за 5 днів до проведення конференції, на якій має розглядатися питання про внесення таких змін.

52. Про зміни, внесені до Статуту після його реєстрації, формування повідомляє реєструючий орган у 5-денний термін.

XII. ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ФОРМУВАННЯ І ВИРІШЕННЯ ПИТАНЬ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ЙОГО ЛІКВІДАЦІЄЮ

1. Діяльність формування може бути припинена шляхом примусового розпуску або саморозпуску відповідно до закону.
2. У разі порушення формуванням вимог законодавства щодо його діяльності за заявою реєструючого органу або прокурора його діяльність може бути заборонена за рішенням суду у встановленому законом порядку.
3. Ліквідація формування проводиться призначеною конференцією комісією.
4. З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління справами формування. Ліквідаційна комісія публікує інформацію про ліквідацію формування в одному з друкованих засобів масової інформації із зазначенням терміну подання кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно формування, виявляє його дебіторів і кредиторів та розраховується з ними, вживає заходів до сплати боргів формування третім особам, а також його членам, складає ліквідаційний баланс та подає його конференції.

57. Майно і кошти формування після розрахунків з оплати праці осіб, які працюють на умовах найму, та виконання зобов'язань перед кредиторами використовуються для виконання статутних завдань.

1. Майно, передане формуванню у користування, повертається у натуральній формі.
2. Після ліквідації формування реєструючий орган приймає рішення щодо скасування рішення про його реєстрацію.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Административная деятельность органов внутренних дел. / Под ред. Попова Л.Л. М., 1983. –384 с.
2. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина / Під заг. ред І.П. Голосніченка, Я.Ю. Кондратьєва – К.: НАВС, 1995. – 177 с.
3. Адміністративне право України [Підручник для юрид вузів і фак./ Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін.]; / За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – 528 с.
4. Адміністративне право України. Словник-довідник. Укладачі: Шкарупа В.К., Ведєрнікова Ю.А., Підчибій В.П. Дніпропетровськ: Юридична академія МВС України. – 2001.
5. Адміністративне право України: підручник / За ред. проф. Битяка Ю.П. – Харків, 2000. – 364 с.
6. Акименко В.П. Общественность по охране общественного порядка. – М.: Знание, 1984. – 174 с.
7. Аксенов В.Г. Взаимодействие ОВД с добровольными народными дружинами. – М.: Академия МВД СССР, 1975. – 62 с.
8. Алоян А.М., Эглит В.И. Правовое регулирование охраны общественного порядка при проведении массовых мероприятий // Административно-правовые проблемы охраны общественного порядка. – М., 1987. – с. 38-43.
9. Анисимов С.В. Субъекты административно-правовых отношений. – М.: Знание, 1980. – 112 с.
10. Ануфрієв М.І. Партнерство ОВС з населенням: стратегія, сучасний стан і досвід // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. Збірник наук.статей. - №2. – Донецьк, 2000. – с. 7-16.
11. Баладник Б.Г. общественный порядок как категория советского законодательства // Советское государство и право. – 1982. - №11. – с. 48.
12. Бандурка О.М. Роль адміністративного законодавства в зміцненні правопорядку // Проблеми охорони громадського порядку і вдосконалення законодавства: Матеріали науково-практичної конференції. – Харків: ХІВС, 1994. – с. 13-18.
13. Бахрах Д.Н. Административная ответственность: Учебное пособие. – М.: 1999. – 112 с.
14. Бахрах Д.Н. Советское законодательство об административной ответственности. – Пермь, 1969. – 140 с.
15. Белявская О.А. Уголовная политика в Японии. – М.: Знание, 1982. – 256 с.
16. Битяк Ю.П., Зуй В.В., Комзюк А.Т. Переконання та примус у державному управлінні. Адміністративна відповідальність: Конспект лекцій. – Харків: Укр. юрид. академія, 1994. – 44 с.
17. Большой юридический словарь / Сост. А.Я. Сухарев, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1997. – VI. – 655 с.
18. Бондаревський А.В. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 року. – К.: Основи, 1991. – 325 с.
19. Бондаренко П.Г. Адміністративна відповідальність в СРСР. – Львів: ЛДУ, 1975.
20. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. М., 1976.
21. В. Даль. Толковый словарь великорусского языка – М, - 1956 – т.III. – с. 131.
22. Варкутин С.М. Обеспечение правопорядка в зарубежных странах. – М.: Прогресс, 1990. – 340с.
23. Варті подяки // Армія. – 1918. – 4 грудня. – с. 17
24. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. доповн. на Sidi) // Укл. і голов. ред. В.Т. Бусов – К,: Ірпінь: ВТФ – “Перун”, - 2007 – 1736с.
25. Взаємодія міліції та громадськості в Україні / За заг.ред. А.Дж. Бека, О.Н. Ярмиша: Навч.посібник. – Харків: Вид-во Національного університету внутрішніх справ, 2001. – 200 с.
26. Взаимодействие органов внутренних дел и общественных организаций в профилактике правонарушений // Труды Омской высшей школы милиции, - Омск. – 1978 – вып. 27. с. 142.
27. Відродження добровільних дружин // Іменем Закону. – 2000. - №42. – с.7.
28. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди: нормативні акти, роз’яснення, коментарі: станом на 1 січня 2001 р. / Укладачі: Демський С.Є., Перепічий В.С., Скоробагатько В.А., Федишин М.І.; Відп.ред Шевчук П.І. – К.: Юрінком Інтер. 2001. – 624 с.
29. Воробейкова Т.У. Из истории участия трудящихся в работе милиции по охране общественного порядка // Охрана общественного порядка – основная задача органов ООП – Сб. материалов итоговой научно-теоретической конференции Киевской высшей школы МООП СССР за 1967 год – К., - 1968., с. 44-49
30. Всеобщая декларация прав человека (10 декабря 1948 г.) // Юридический вестник. – 1998. - №4. – 23 с.
31. Гладуш И.Д. Общественность на страже порядка – К.: Политиздат Украины, 1987, 128 с.
32. Голосниченко И.П. Административно-правовые аспекты организации деятельности вневедомственной охраны при органах внутренних дел: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.07. / КВШ им. Дзержинского. – К., 1981.
33. Голосніченко І.П. Охорона громадського порядку на дільниці. – К., 1995. – 76 с.
34. Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України.: навчальний посібник. К.: 1995 р.
35. Гончарук С.Т. Суб’єкти адміністративного права України : Навчальний посібник. – К., 1998.
36. Грабельников В.А. Організація охорони громадського порядку в санаторно-курортних та інших зонах відпочинку громадян: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.07. / НАУ. – К., 2007. – 18 с.
37. Громадські формування з охорони порядку і боротьби зі злочинністю: минуле і сьогодення // Міліція України. – 2001.- №3. – с. 25-28.
38. Губанов А.В. Полиция государств Западной Европы. – М.: Наука, 1993. – 286 с.
39. Гуменюк В.А. Адміністративно-правове регулювання здійснення органами внутрішніх справ дозвільної системи: Дис. канд. юрид.наук: 12.00.07 / Університет внутрішніх справ. – Х., 1999. – 201 с.
40. Демин А.А. Понятие административного процесса и Административно-процессуальный Кодекс Российской Федерации // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11. Право. – 1998. – № 4.
41. Держава захищається // Армія. – 1918. – 10 листопада. – с. 24.
42. Державна програма боротьби із злочинністю: Постанова Верховної Ради України, 25 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 27. – с. 285.
43. Державне управління: теорія і практика / За ред. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.
44. Деятельность добровольных народных дружин по охране общественного порядка / За ред. Л.Л. Попова. – М.: Академия МВД СССР, 1984. – 60 с.
45. Добровольці – захисники народу // Армія. – 1918. – 7 грудня. - с. 23.
46. Додин Е.В. Организация и формы связи участковых инспекторов милиции с трудовыми коллективами и общественными организациями в профилактике правонарушений. – К., 1988. – 87 с.
47. Досвід діяльності загонів самооборони // Іменем Закону. – 1995. - №45. – с. 12.
48. Егер Й. Совет по предупреждению преступности в Шлезвиг-Гольштейн // Криминологические исследования в мире. – 1995. - №4. – с. 132-135.
49. Елистартов А.И. Должостное лицо и гражданин // Вопросы административного права. – М., 1916. – с. 18-26.
50. Еременко В.С. Общественность в помощь милиции. – М.: Знание, 1987. – 84 с.
51. Еропкин М.И. Управление в области охраны общественного порядка. – М., 1965. – 21 с.
52. Еропкин М.И., Клюшниченко А.П. Советское административное право. Часть общая. – М.: Юрид. лит, 1979. – 311 с.
53. Еропкин М.И., Попов Л.Л. Административно-правовая охрана общественного порядка. Л., 1973. – 277 с.
54. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи 1950). // Офіційний вісник України. – 1998. - №13. – Ст.324.
55. Забелов С.М. Административно-правовое обеспечение общественного порядка исполкомами районных, городских Советов депутатов трудящихся: Автореферат канд.дисертации. – Минск, 1977. – 23 с.
56. Забудько О. Досвід і проблеми спеціалізації у діяльності оперативних комсомольських загонів дружинників // Рад. Право. – 1990. - №10. – с. 68-70.
57. Загурный Т.М. Сознательное население Запада. – М.: Квадрат, 1997. – 123 с.
58. Зброя: придбання, зберігання, використання. Збірка нормативних актів. Укладачі: Мацько А.С., Бойко І.В.- Київ. Юрінком Інтер. 1998. – 299 с.
59. Звіт перед українським народом. Десять років на варті правопорядку // Міліція України – 2002, №2.
60. Зубок Н. Правовые основы охранной деятельности в Украине. – К.: ИББУ, 1999.
61. Игнатенко В.М. Общественность на страже правопорядка. – М.: Знание, 1989. – 114 с.
62. Іллюшин Ю., Соболевський Л. Недержавна правоохоронна діяльність // Право України. – 1993. - №2 – с. 48-49.
63. Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення: Наказ Міністерства внутрішніх справ України, 22 лютого 2001 р., № 185 // К.: Центр компьютерных технологий. - Компьютерное законодательство Украины, октябрь 2002.
64. Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів: Наказ МВС України, 25 березня 1993 р., №164 // К.: Центр компьютерных технологий. – Компьютерное законодательство Украины, октябрь 2002.
65. Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на надання послуг з охорони державної, крім особливо важливих об’єктів, колективної та приватної власності, а також охороні громадян: Наказ МВС України, 28 лютого 1994 р., №112 // К.: Центр компьютерных технологий. – компьютерное законодательство Украины, октябрь 2002.
66. Інструкція про порядок контролю за діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності. Які надають послуги з охорони власності, охорони громадян, а також за діяльністю служб охорони підприємств та організацій усіх форм власності: Наказ МВС України, 14 квітня 1998 р., №257 // К.: Центр компьютерных технологий. – компьютерное законодательство Украины, октябрь 2002.
67. Інструкція про умови та правила здійснення підприємницької діяльності з надання послуг по охороні колективної і приватної власності, а також охороні громадян та контроль за їх дотримання: Наказ МВС України. 28 лютого 1994 р., 3112 // К.: Центр компьютерных технологий. – компьютерное законодательство Украины, октябрь 2002.
68. Калюжный С.М. Правоохранительная деятельность в зарубежных странах. – М.: ИНИОН, 1991. – 345 с.
69. Карнович Е.П. Очерки наших порядков: административных, судебных и общественных. – СПб.: Типография Скарятина, 1873. – 47 г.
70. Кириченко В.Ф. Об усилении борьбы с хулиганством. – М., 1967. – 77с.
71. Клюшниченко А.П., Воплощение демократических принципов государственного управления в деятельности органов внутренних дел, Учебное пособие. – К.: КВШ, 1974. – 122 с.
72. Кодекс України про адміністративні правопорушення з постатейними матеріалами: станом на 1 січня 2001 р. / Відп. ред. Е.Ф.Демський. - К.: Юрінком Інтер, 2002. – 1088 с.
73. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до №51. – Ст. 1122.
74. Кодекс України про адміністративні правопорушення з постатейними матеріалами: станом на 1 січня 2001 р. / К.: Юрінформ, 1995. – 189 с.
75. Коломієць Т. І. Класифікація заходів адміністративно-правого примусу // Право України. – 2002. - № 4. – с. 17 – 21.
76. Колпаков В.К. Административное право Украины. – К., 1999. – 463 с.
77. Колпаков В.К. Адміністративне право України. Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2001.
78. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – 2-ге вид., допов. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 752 с.
79. Колпаков В.К. Взаимодействие милиции и общественности в сфере правопорядка: Учебное пособие. – К.: Украинская академия внутренних дел, 1993. – 80 с.
80. Комзюк А.Т. Адміністративний примус: деякі загальні проблеми дослідження та правового регулювання в контексті забезпечення прав людини // Право України. – 2004. - № 4. - с. 46-49.
81. Комплексна програма профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки: Указ Президента України, 25 грудня 2000 р., 31376 / 2000 // К.: Центр компьютерных технологий. – компьютерное законодательство Украины, октябрь 2002.
82. Кононенко С.В. Общественность на страже правопорядка. – М.: Наука, 1980. – 173 с.
83. Кондратьєв Я.Ю., Михайленко П.П. Історія міліції України. (3-х томник). 1998.
84. Конституційно-правовий статус об’єднань громадян в Україні – Х, 1988 – 22 с.
85. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст.141.
86. Концепція адміністративної реформи в Україні. К.: Центр політико-правових реформ та центр розвитку українського законодавства. – 1998. – 61 с.
87. Коренев А.П., Моралева К.А., Рыжкин Н.Н. Опорные пункты правопорядка // Правоведение. – 1978. - №2.
88. Корнієнко В.П. Організаційно-правова характеристика діяльності громадських формувань з охорони правопорядку. – К.: Основи, 1993. – 143 с.
89. Костюк Г.А. Полиция и население: методология взаимодействие. – М.: Луч, 1992. – 189 с.
90. Кравченко Ю.Ф. Міліція України. – К, : «Аконіт» , 1999. – 432 с.
91. Краснов А.А. В помощь милиции – М.: Знание, 1981 – 74 с.
92. Криминологические проблемы борьбы с преступностью – Сборник научных трудов Киевской высшей школы милиции / Киев, - 1980, - 158с.
93. Курило В.І. Адміністративні проступки в галузі охорони навколишнього середовища: правова природа, природні та соціальні наслідки // Матеріали міжнар. наук.-теорет. конф., присвяченої 80-річчя д.ю.н., проф., акад. АПрН України В.З. Янчука. – Київ, 26-27 травня 2005 р. / Під ред. В.М. Єрмоленка, В.І. Курила. – К.: Магістр-ХХІ сторіччя, 2005. – 304 с.
94. Курило В.І. Особливості застосування норм трудового законодавства в роботі з кадрами в недержавних охоронних підприємствах. // Проблеми потенціарної теорії і практики. Бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. – 2002. - №8 – с. 210-216.
95. Курило В.І. Правовий статус працівників охоронних підприємств щодо носіння, зберігання та застосування спеціальних засобів та зброї. // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2002. - №20. – с. 106-112.
96. Курило В.І. Організаційно правові аспекти схоронності майна сільськогосподарських підприємств: Монографія – К,: Національний аграрний університет, 2005. – 92с.
97. Курило В.І. Правові засади охоронної діяльності. Навчальний посібник / Київ, - Кондор – 2005 – 180 с.
98. Лазарев Б.М. Гражданин и аппарат управления в СССР. – М.: Юрид. литература, 1984. – 252 с.
99. Лейст О.Є. Санкции и ответственность по советскому праву. – М., 1981.
100. Ленин В.И. КПСС о работе партийного та государственного аппарата. – Сб., М., 1976.
101. Лешков В.Н. Общинный быт древней России. – М., 1856. – 137 с.
102. Малеин Н.С. Современные проблемы юридической ответственности // Государство и право. – 1994. - №6. – с. 23-33.
103. Матеріали Всеукраїнської наради представників громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону // К.: МВС України – 2004, 70 с.
104. Матузов Н.И. Личность, право, демократия. Теоретические проблемы субъективного права – Саратов,: Саратовск. ун-т, 1972 – 292 с.
105. Мельник С.П. Внедрение правоохранительного опыта Великобритании в Украине // Кадровая работа за рубежом. – 1997. – Вып. 2. – с. 80-87.
106. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах та матеріалах: у 3-х томах. – К.: “Аконіт”, 2000 – т 3: 1946 – 1990, - 616 с.
107. Міжнародний пакт про громадські і політичні права (16 грудня 1966 р.) / Права людини. Міжнародні договори України, - К., 1992. – 197 с.
108. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (16 грудня 1966 р.) / Права людини. Міжнародні договори України. – К., 1992. – 197 с.
109. Міліція і населення: проблеми взаємо порозуміння // Іменем Закону. – 1998. - №32. – с.3.
110. Московець В.І. Взаємодія населення з міліцією: стан та шляхи удосконалення: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / НУВС. – Х., 2001. – 20 с.
111. Музичук О.М. Організаційно-правові основи участі громадян в охороні громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями: Автореф. Дис. канд. юрид. Наук: 12.00.07 / НУВС. – Х., 2003. – 20 с.
112. Мулкаев Р.С. К вопросу о формах социалистического самоуправления народа в охране общественного порядка // Взаимодействие ОВД с общественностью по обеспечению охраны общественного порядка: Зб. науч.тр. – К.: Высшая школа, 1982. – с. 72-78.
113. Мышляев Н.П., Стахов Я.Г. Формы участия общественности в охране общественного порядка // Вопросы совершенствования работы подразделений милиции общественной безопасности: Сборник научных трудов. – М.: Академия МВД РФ, 1995. – с. 40-43.
114. Наказ МВС України №19 від 6 січня 1994 р. Інструкція про організацію роботи позаштатних дільничних інспекторів міліції.
115. Народные дружины – учебно-практическое пособие под редакцией А.П. Закалюка / К.: Вища школа, 1976. – 320 с.
116. Населення в допомогу міліції // Іменем Закону. – 2000. - №34. – с. 4.
117. Науково-практичний коментар до Закону України “Про міліцію”. Київ: УАВС. 1996. – 144 с.
118. Наумов А.М. Полиция зарубежных стран. – М.: Изд-во Луч, 1993. – 294 с.
119. Ноздрачев А.Р. Исторический очерк правоохранительной деятельности общественности. – М.: ИНИОН, 1991. – 214 с.
120. Нор В., Грищук В., Кир’яков В. Недержавна правоохоронна діяльність (правова концепція) // Право України. – 1992. - №2 – с. 23-25.
121. Об участии жителей города Москвы в охране общественного порядка: Закон города Москвы от 28 марта 2001 года № 9// Сборник Законов Москвы, - 2001 - № 9.
122. О дальнейшем усовершенствовании деятельности добровольных народных дружин: Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 20 мая 1974 г. // СП СССР - 1974, №12 ст. 67.
123. О комплексной городской целевой программы борьбы с преступностью в г. Москве на 2003 – 2005 годи и ее подпрограме “Безопасность москвичей”: Постановление Правительства Москви от 18 февраля 2003 года № 88 – ПП// Сборник постановлений правительства Москвы., 2003 – № 88 – ПП.
124. О мерах по усилению борьбы с преступностью: Постановление ЦК КПСС и СМ СРСР, 23 июля 1966 г., №571 // К.: Центр компьютерных технологий. – компьютерное законодательство Украины, октябрь 2002.
125. О Московской городской народной дружине: Постановление правительства Москвы от 9 марта 1993 года № 207// СПП Москвы, - 1993 – ст. № 207.
126. О Московской городской народной дружине: Закон города Москвы от 26 июня 2002 года № 36// Сборник Законов Москвы, - 2002 - № 36.
127. О общественных пунктах охраны порядка в городе Москве: Закон города Москвы от 10 декабря 2003 года № 77// Сборник Законов города Мосвкы., 2003 - № 77.
128. Опыт правоохранительной деятельности // Советская милиция – 1989 - № 9 с. 42-43.
129. О рабочей милиции: Постановление НКВД // СУ РСФСР, - 1917., №1, ст. 15.
130. Об оружии: Закон Российской Федерации // Бюллетень текущего законодательства РФ, вып.9, ч. ІІ. июль-сентябрь 1994 г.
131. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР, Голос України, 26 лютого 1998 р. №35 (1785).
132. Основи правознавства: Навч. посіб. / За ред. С.В. Ківалова, М.П. Орзіх. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 358 с.
133. Об утверджении Примерного положення о добровольной дружине и Типового положення о порядке оформления и деяльности внештатних сотрудников правоохранительных органов, органов и подразделений по чрезвычайным ситуациям, пограничних войск Республики Беларусь: Постановление Совета Министров РБ от 17 октября 2003 года № 1354// Национальный реєстр правовых актов Республикы Беларусь., 2003., № 124, 5/13324.

134. Про участь громадян в охороні правопорядку: Закон Республіки Білорусь від 26 червня 2003 року № 74 // Національний реєстр правових актів Республіки Білорусь. – 2003. – № 74, 2/963.

135. Охорона громадського порядку – головне завдання органів ООП – Матеріали підсумкової науково-творчої конференції Київської вищої школи МООП СРСР / Київ – 1968. – 222 с.

136. Павличенко Д. «Копам допомагають усі», Зарубіжна відповідь // Кримінальна справа – 2003 – №5(280) – с. 6-7.

137. Патрулювання: досвід та перспективи // Міліція України. – 2000. – №6. – с. 15.

138. Полищук А.Д. Поняття взаємодії міліції та добровільних дружин в охороні громадського порядку: Навчальний посібник. – К.: Наукова думка, 1982. – 44 с.

139. Поліщук О.Д. Участь громадських формувань в охороні правопорядку за сучасних умов // Наукові розробки академії: Зб. наук. праць – К.: Академія внутрішніх справ, 1994. – с. 85-90.

140. Повне зібрання законів Російської імперії: Зібрання третє. – СПб., 1891. – Т. 9. №6196.

141. Положення про робітничо-селянську міліцію: Постанова РНК СРСР, 25 травня 1931 р. // К.: Центр комп'ютерних технологій. – комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

142. Положення про відзнаку Президента України "Іменна вогнепальна зброя": Указ Президента України від 29 квітня 1995 р., 3341/95 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

143. Положення про громадських вихователів неповнолітніх // Відомості Верховної Ради УРСР – 1967 – №34 ст. 243.

144. Положення про громадські пункти охорони порядку // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1980. – №32. – ст. 597.

145. Положення про добровільні народні дружини по охороні громадського порядку в Українській РСР – Постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР №292 від 28 травня 1974 р. // СП УРСР, 1974 – №6, ст. 38.

146. Положення про дозвільну систему: Постанова Кабінету Міністрів України, 12 жовтня 1992 р., №576 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

147. Положення про комісії по боротьбі з пияцтвом Української РСР // Відомості Верховної Ради УРСР – 1973 – №24 ст. 197.

148. Положення про комісії у справах неповнолітніх Української РСР // Відомості Верховної Ради УРСР, 1967 – №134 ст. 242.

149. Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Указ Президента України, 7 жовтня 1992 р., 3157/92-рп // К.: Центр комп'ютерних технологій. – комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

150. Положення про порядок застосування вогнепальної зброї: Постанова Кабінету Міністрів України, 12 жовтня 1992 р., №575 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

151. Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівливої дії: Постанова Кабінету Міністрів України, 7 вересня 1993 р., № 706 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

152. Положення про порядок укладення контракту при прийомі (наймі) на роботу працівників: Постанова Кабінету Міністрів України, 19 березня 1994 р., №170 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

153. Положення про спостережні комісії // Відомості Верховної Ради УРСР – 1967 – №10 ст. 89.

154. Положення про товариські суди Української РСР // Відомості ВР УРСР, 2961, №35 – ст. 416.

155. Постанова Ради Міністрів УРСР №49 від 27 лютого 1991 року зі змінами, внесеними згідно з Постановами КМУ №597 від 26 жовтня 1992 р., №583 від 30 липня 1993 р., №302 від 21 квітня 1995 р., №829 від 4 серпня 1997 р. "Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні" // Інформаційна система "Нормативні акти України". – №КР 910049.

156. Право власності в Україні. / За редакцією Шевченко Я.Н. – Київ. «Блиц-Информ», 1996. – 20 с.

157. Про боротьбу з корупцією: Закон України, від 5 жовтня 1995 р. №356/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. 1995 р., №34, ст. 266.

158. Про взаємодію органів міліції з добровільними народними дружинами по охороні громадського порядку: Наказ МВС УРСР №324 від 3 квітня 1963 р. – К.: МВС УРСР, 1963. – 7 с.

159. Про скасування додаткових відпусток, що надавались за виконання громадських доручень: Постанова Ради Міністрів СРСР №333 від 12 березня 1987 р. // ЗП СРСР. – 1987. – №4. – ст. 125.

160. Про відпустки: Закон України, від 15 листопада 1996 р. / Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №2. – ст. 4.

161. Про внесення доповнень до Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів, затвердженої наказом МВС України від 21.08.98 р. №622: Наказ МВС України, 13 квітня 1999 р., №292 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – Комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

162. Про внесення доповнень до Положення про дозвільну систему: постанова Кабінету Міністрів України, 22 лютого 1999 р., №256 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – Комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

163. Про державний кордон України" // Закон України про державний кордон України від 4 листопада 1991 року № 1777-ХІІ. Відомості ВР, 1992 рік, № 2, ст. 5.

164. Про Державну прикордонну службу України: Закон України від 3 квітня 2003 року № 661 – ІV // ВВР України.; 2003 рік.

165. Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку: Указ Президента України, 16 червня 1999 р., №650/99 // Офіційний вісник України 1999 – №24 – ст. 1100.

166. Про забезпечення реалізації положень Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", наказів, інструкцій та інших нормативних актів Міністерства внутрішніх справ і Державної прикордонної служби України // Рішення колегії МВС України від 16 грудня 1999 року №8/КМ.

167. Про затвердження Інструкції з організації роботи органів внутрішніх справ України по забезпеченню взаємодії з громадськими формуваннями по охороні громадського порядку: Наказ МВС України від 15 березня 2001 року №197. – К.: МВС України, 2001. – 13 с.

168. Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів: Наказ МВС України, 21 серпня 1998 р. №622 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – Комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

169. Про затвердження Інструкції про створення єдиної автоматизованої системи номерного обліку вогнепальної (стрілецької) зброї, яка зберігається і використовується в МВС, на об'єктах дозвільної системи та перебуває в особистому користуванні громадян: Наказ МВС України, 2 вересня 1998 р., №659 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – Комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

170. Про затвердження Плану організаційних та практичних заходів щодо вдосконалення взаємодії органів внутрішніх справ з представниками Українського козацтва в питанні охорони громадського порядку та інше // Рішення колегії МВС України від 06.03.2002 року №1994/ВР.

171. Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян: Постанова КМУ від 26 лютого 1993 р. // ЗПУ України. – 1993. – №7. – ст. 45.

172. Про затвердження Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Наказ МВС України, 24 липня 1996 р., №523 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – Комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

173. Про затвердження Програми розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням на 2000-2005 роки: Рішення колегії МВС України від 16 грудня 1999 року №8/КМ. – К.: МВС України, 1999. – 27 с.

174. Про затвердження тимчасової звітності про наявність громадських формувань і результати їх діяльності: Наказ МВС УРСР №372 від 27 листопада 1990 р. – К.: МВС УРСР, 1990. – 5 с.

175. Про затвердження Типового Статуту громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону: Постанова Кабінету міністрів України від 20 грудня 2000 р. №1872 // Юридичний вісник України. – 2001. – №5. – ст. 352.

176. Про заходи по виконанню Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР „Про подальше удосконалення діяльності добровільних народних дружин по охороні громадського порядку: постанова ЦК КПУ і РМ УРСР від 28 травня 1974 року № 292" // СП УРСР, 1974 – № 6 – ст. 38.

177. Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності; Указ Президента України від 19 липня 2005 р. №1119/2005 // Офіційне Інтернет-представництво Президента України, п. 4.

178. Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян: Указ Президента України, 18 лютого 2002 р., №143/2002 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – Комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

179. Про міліцію: Закон України, від 20.12.1990 р. №565-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №4. – ст. 20.

180. Про місцеве самоврядування в Україні. – 1997. – №24. – ст. 170.

181. Про об'єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №34. – ст. 504.

182. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України, від 18 лютого 1992 р. №2135-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992, №22, ст. 303.

183. Про основні права і обов'язки добровільних народних дружин по охороні громадського порядку: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1974 р. // Відомості Верховної Ради СРСР. – 1974. – №22. – ст. 326.

184. Про пенсійне забезпечення: Закон України, від 5 листопада 1991 р. 31788-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991, №3. – ст. 10.

185. Про підприємництво: Закон України, від 7 лютого 1991 р. №698-ХІІ (в редакції від 6 жовтня 1999 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №14. – ст. 168.

186. Про прикордонні війська України: Закон України // Нормативні акти України щодо охорони правопорядку – К.: "Логос" – 1998 с. 99-108.

187. Про прокуратуру: Закон України, від 5 листопада 1991 р. №1789-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991 р., 353. – ст. 793.

188. Про робітничу міліцію. Постанова НКВС від 29 жовтня 1917 р. // Су РСФСР. – 1917. – 31. – ст. 15.

189. Про свободу асоціацій і захист прав на організацію: Конвенція міжнародної організації праці №87 від 14 липня 1950 р. / Права людини. Міжнародні договори України, – К., – 1992. – 197 с.

190. Про стан виконання ст. 1 Указу Президента України від 16 червня 1999 року №650/99 "Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку" / Відповідь заступника Міністра внутрішніх справ О. Варламова. – К.: МВС України, 2001. – 2 с.

191. Про страхування: Закон України, від 7 березня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №18. – ст. 78.

192. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22 червня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №40. – ст. 338.

193. Проблеми подальшого зміцнення соціалістичної законності в діяльності органів внутрішніх справ по попередженню правопорушень – Праці Київської вищої школи МВС СРСР / Київ – 1977 – 147 с.

194. Проблеми правознавства – Республіканський міжвідомчий науковий збірник / Київ – Вища школа – 1979. – Випуск 40 – 171 с.

195. Проблеми соціалістичної законності. – Республіканський міжвідомчий науковий збірник / Х. – Вища школа, – 1981, – 141 с.

196. Програми розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням на 2000-2005 роки: Рішення колегії МВС України від 16 грудня 1999 року №8/КМ – К.: МВС України, 1999, – 27 с.

197. Проект створення системи "добровільної варти" у Великобританії // Боротьба зі злочинністю за кордоном. – 1995. – №7. – с. 15-19.

198. Профілактика злочинів у місті-новобудові – навчальний посібник / Вища слідча школа МВС СРСР / Волгоград – 1980 – 72 с.

199. Прохоров В.Т. Органи територіального громадського самоврядування в системі самоврядування // Держава і право. – 1992. – №7. – с. 46-53.

200. Радченко П.И. Поліція Канади: історія і сучасність. – М.: Дело, 1993. – 213 с.

201. Рогожин А., Страхов М. Громадське селянське управління в Україні після реформи 1861 р. // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №3. – с. 71-77.

202. Рогожин В.П. Громадські об'єднання в Україні. – К.: "Вентурі", 1996. – 174 с.

203. Російське законодавство Х-ХХ століть / За загальною редакцією О.І. Чистова – том 7 – М.: Юрид.лит, 1988 – 131 с.

204. Рябов А.А. Охорона права власності на природні ресурси СРСР. Видавництво Казанського університету. 1982. – 144 с.

205. Самилык Г.М., Иванов М.И. Деякі питання підвищення ефективності участі спеціалізованих дружин у боротьбі з правопорушеннями. Праці КВШ МВС СРСР, – випуск II / К. – КВШ, 1977. – 148 с.

206. Сільські захисники // Бюлетень НКВС. – 1924. – №17. – с. 14.

207. С.И. Котюргин. Деякі питання правового становища опорних пунктів охорони правопорядку // Праці Омської вищої школи міліції, Випуск 27, Омськ – 1978 р. – 143 с.

208. Симоненко В.П. Забезпечення правопорядку за допомогою громадськості. – К.: ІДУС, 1993. – 89 с.

209. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник, 2-е вид./Пер з рос. – Харків: Консум, 2005 – 656 с.

210. Скоропадський Павло Петрович. Спомини / Гетьман Павло Скоропадський; (Передм. Г.В. Папакіна). – К.: Україна, 1992. – 112 с.

211. Соболєв В.О., Попова Г.В., Болотова В.О., Московець В.І. Міліція і населення – партнери / За заг. ред. проф. Ярмиша О.Н. – Харків: Ун-т внутр. справ, 2002. – 336 с.

212. Радянський енциклопедичний словник / Гол. ред. А.М. Прохоров. – 4-е вид. – М.: Сов. Енциклопедія, 1989 р. – 1632 с.

213. Радянський енциклопедичний словник. – М.: «Радянська енциклопедія», 1982. – 1600 с.

214. Статут Київського міського громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону // Парламентське видавництво – К.: – 2001 – 20 с.

215. Стефаник В. Кодекс про адміністративні проступки – яким йому бути? // Вісник Верховного суду України. – 1998. – №2 (12). – с. 37.

216. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. Навчальний посібник. Закони і коментарі. // За редакцією Мельника М.І., Хавронюка М.І. – Київ: "Атіка", 2001.

217. Сурилов А.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник – К.: – Вища школа, 1989 – 439 с.

218. Темах І. Громадські правозахисні організації в Україні: проблеми удосконалення їх юридичного статусу // Вісник Українського центру прав людини. – 1998. – №4-5. – с. 20-23.

219. Теорія держави і права: Підручник для юридичних вузів і факультетів // За редакцією В.М. Корельского, В.Д. Перевалов – М: НОРМА-ИНФРА – М, 1998 – 570 с.

220. Тимощук О.В. Військово-козацька організація Української держави 1918 р. // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. – №3. – с. 160-168.

221. Тимощук О.В. Спеціальні збройні формування в системі охоронного апарату гетьмана П. Скоропадського (квітень – грудень 1918) // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. – №1. – с. 238-254.

222. Типова форма контракту з працівником: Наказ Міністерства праці України, 15 квітня 1994 р., 323 // К.: Центр комп'ютерних технологій. – Комп'ютерне законодавство України, жовтень 2002.

223. Титар В.И. Критерії адміністративно-правового статусу. – М.: Наука, 1990. – 144 с.

224. Тихомиров Д.Е. Профілактика правопорушень – справа громадська. – К. Вища школа, 1983. – 189 с.

225. Томин В.Т. Взаємодія органів внутрішніх справ з населенням у боротьбі зі злочинністю: Навч. посібник. – Омськ: НИ и РИО Омської ВШ міліції МВС СРСР, 1975. – 159 с.

226. Туманов Г.А. Організація управління в сфері охорони громадського порядку. – М., 1972. – 232 с.

227. Участь громадських формувань в охороні правопорядку. Причини зниження ефективності // ОІУ МВС СРСР: МВС СРСР. – 1991. – с. 39-57.

228. Участь громад у попередженні злочинності // Боротьба зі злочинністю за кордоном. – 2000. – №12. – с. 31-33.

229. Філософський словник, – М, – Політ.вид., 1972, 329 с.

230. Філософія права: словник – Бачинін В.А.; Журавський В.С., Панов М.І. – К,: Концерн "Видавничий дім" "Інюрс", 2003 – 408 с.

231. Філософський словник за редакцією М.М. Розенталя, видання третє, М,: Політична література – 1975 – 496 с.

232. Філософський енциклопедичний словник / Укл. С.С. Аверницев, Е.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ільїчев, С.М. Ковалев, Н.М. Ланда. – М.: Сов. Енциклопедія, – 2-е вид., 1989. – 815 с.

233. Цельєв О.В. Міліція як інститут громадського суспільства: Автореферат дис. канд. юрид. н. – К., 1998 – 16 с.

234. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України – Ф. 2199 – оп 1 – Спр. 108, Арк. 163.

235. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України – Ф. 1576 – оп 1 – Спр. 4, Арк 14, с. 14.

236. Центральний державний архів громадських об'єднань України – Ф. 2586 – оп 1 – Спр. 10, Арк. 102.

237. Центральний державний архів громадських об'єднань України – Ф. 5 – оп 1 – Спр. 86, Арк. 231, 238.

238. Шведов Б. Правова регламентація використання зброї. СЮ, 1993. №13.

239. Шелковникова Е.Д. Про участь трудових колективів в охороні громадського порядку // Актуальні проблеми організації охорони громадського порядку: Зб. наукових праць. – М.: Академія МВС СРСР, 1987. – с. 26-34.

240. Шумилов А.Ю. Приватне детективне і охоронне право. НОРМА_ИНФРА. Москва, 1999. – 43 с.

241. Евальд И. Насильство в країнах Колишнього східного блоку // кримінологічні дослідження в світі – 1995 – 33 с.

242. Юридичний енциклопедичний словник / Гол. ред. А.Я. Сухарев; Редкол.: М.М. Богуславский та ін. – 2-е вид., доп. – М.: Сов. Енциклопедія, 1987. – 528 с.

243. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ред.. кол: Ю.С. Шемшученко / відп.ред. / та ін. – К.: "Укр.енцикл.", 1998. – Т. 1: А-Г. – 672 с.

244. Явич Л.С. Соціалістичний правопорядок. – Л.: Вид-во Ленінградського держ. Ун-ту, 1972. – 78 с.

245. Яворенков А.Н. Історія правоохоронної діяльності громадських формувань. – М.: Юрид.лит-ра, 1989. – 118 с.

246. Ямпольская Ц.А. Громадські організації правоохоронної спрямованості. – М.: Прогресс, 1990. – 121 с.