Організаційно-правові форми підприємницької діяльності

Вступ.

1. Підприємства та їхні організаційно-правові форми.

2. Фактори, що визначають організаційно-правову форму підприємства.

3. Індивідуальне підприємництво та господарські товариства у малому бізнесі.

4. Кооперативи та орендні підприємства.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Слід розуміти, що ведення підприємницької діяльності (бізнесу) має базуватися на науково виважених засадах. Серед таких принципів варто виокремити: 1) свободу у виборі сфери бізнесу; 2) добровільне залучення коштів і майна від фізичних осіб-підприємців та компаній для старту й розвитку справи; 3) самостійне визначення програми дій, постачальників і покупців, цінової політики, а також найм персоналу; 4) вільне розпорядження прибутком після сплати обов'язкових платежів до бюджетів різних рівнів; 5) незалежне ведення зовнішньоекономічної діяльності підприємцями, які є юридичними особами.

Підприємництво, як переважно ініціативна діяльність, може стартувати та розвиватися у різних формах (виробництво, торгівля, посередництво, послуги тощо). При цьому завжди розрізняють індивідуальну та колективну форми підприємницької діяльності, зокрема: а) малий бізнес, що спирається на особисту власність або оренду майна; б) партнерство (спільне підприємництво), що ґрунтується на колективній власності; в) корпоративне підприємництво, основою якого є акціонерна власність.

1. Підприємства та їхні організаційно-правові форми

В Україні підприємницька діяльність провадиться у будь-яких організаційних формах, передбачених законодавством, на розсуд підприємця. Процедури створення, функціонування, реорганізації та ліквідації різних організаційних форм бізнесу регулюються відповідними законами України. Якщо спеціальні норми відсутні, підприємець діє згідно із ЗУ «Про підприємства в Україні» та власним статутом.

В Україні можуть функціонувати такі види підприємств: приватне (на власності фізичної особи); колективне (на власності трудового колективу); господарське товариство; підприємство, засноване на власності об'єднання громадян; комунальне (на власності територіальної громади); державне, включно з казенним.

Специфіка створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенних підприємств визначається розділом VIII ЗУ «Про підприємства в Україні». Залежно від обсягів господарського обороту та кількості працівників (незалежно від форми власності) підприємство може бути віднесене до малих. До них належать новостворені та діючі підприємства: у промисловості та будівництві — до 200 працівників; в інших галузях виробничої сфери — до 50; у науці та науковому обслуговуванні — до 100; у невиробничій сфері — до 25; у роздрібній торгівлі — до 15 осіб.

Особливості діяльності малих підприємств встановлюються українським законодавством. Також можуть існувати інші види підприємств, зокрема орендні, якщо їх створення не суперечить законам. Підприємства можуть добровільно об'єднувати свою діяльність (виробничу, наукову, комерційну тощо), якщо це не порушує антимонопольне законодавство.

Об'єднання підприємств можуть мати такі форми: асоціації — договірні об'єднання для постійної координації господарської діяльності, без права втручання у виробничі чи комерційні справи учасників; корпорації — договірні об'єднання на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів із делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання; консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового та банківського капіталу для спільної мети; концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості, науки, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств; інші об'єднання за галузевими, територіальними чи іншими ознаками. Такі об'єднання діють на підставі договору або статуту, затвердженого засновниками чи власниками.

Підприємства у складі цих структур зберігають статус юридичної особи, і на них поширюється дія цього Закону. Рішення про створення об'єднання (установчий договір) та його статут погоджуються з Антимонопольним комітетом України. До об'єднань, зареєстрованих в Україні, можуть входити підприємства інших держав, і навпаки — українські підприємства можуть бути членами закордонних об'єднань. Порядок такого вступу регулюється законодавством про зовнішньоекономічну діяльність. Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний або зведений баланс, рахунки в банках, печатку. Реєстрація об'єднань відбувається у порядку, встановленому для підприємств. Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, а підприємства — за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчими документами. Підприємства можуть вийти з об'єднання, зберігаючи взаємні зобов'язання та укладені договори. Вихід структурних підрозділів можливий за згодою власника майна та за участю трудового колективу; відмову власника можна оскаржити в суді. Ліквідація об'єднання відбувається за рішенням підприємств-учасників, а майно після ліквідації розподіляється згідно зі статутом. Створення, реорганізація та ліквідація промислово-фінансових груп регулюються спеціальним законодавством.

2. Фактори, що визначають організаційно-правову форму підприємства

Серед ключових чинників, які впливають на вибір організаційно-правової форми підприємства як основного суб'єкта господарювання, можна назвати:

• цілі підприємця (або групи підприємців) та способи їх досягнення у конкретному соціально-економічному контексті;
• механізм формування стартового капіталу;
• методи ведення виробничо-господарської діяльності;
• організаційну структуру та підходи до управління;
• законодавчу та нормативно-технічну базу, що регулює створення, діяльність і ліквідацію суб'єкта господарювання;
• форми власності на майно, яке використовує підприємець;
• форму організації виробництва тощо.

Організаційно-правові форми суб'єктів господарювання насамперед залежать від форм власності: державної, приватної, колективної чи змішаної. Відповідно розрізняють приватні, державні, колективні та спільні підприємства. Останні створюються шляхом об'єднання майна фізичних та юридичних осіб. Майно може належати кільком особам на праві спільної власності (пайової або спільної), що призводить до утворення різних господарських товариств. Вони можуть базуватися на спільному володінні майном (кооператив, товариство, партнерство) або на колективному володінні (акціонерне товариство, колективне підприємство, спільне підприємство, орендне тощо). Залежно від форми організації господарської діяльності розрізняють окремі підприємства та об'єднання.

Об'єднання — це цілісний виробничо-господарський комплекс взаємопов'язаних спеціалізованих суб'єктів (підприємств, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, монтажних та інших структур), створений на основі технологічної єдності виробничих процесів, однорідності продукції, територіальної компактності, розвитку спеціалізації, кооперування, комбінування та централізації управління.

Існує два типи таких об'єднань:

Перший тип — договірна форма, що базується на міжфірмовій угоді. У договірних об'єднаннях (господарських товариствах) сторони не створюють нової юридичної особи спільного володіння та не перерозподіляють акції існуючих підприємств.

Другий тип — форма спільного підприємства. У цьому випадку об'єднання кількох підприємств призводить до появи нового суб'єкта господарювання, а право власності на нього розподіляється між учасниками пропорційно вкладеному капіталу.

Прикладами договірних об'єднань є консорціум, акціонерне товариство, корпорація.

Мотивами для об'єднання можуть бути:

1. диверсифікація виробництва;
2. придбання виробничої бази або джерел сировини;
3. зниження капітальних витрат і ризиків при створенні нових потужностей;
4. вихід на нові ринки збуту;
5. освоєння нових напрямів діяльності;
6. розширення наявного виробництва;
7. отримання нових каналів збуту товарів чи послуг;
8. підвищення ефективності маркетингу;
9. уникнення сезонної або циклічної нестабільності;
10. комплексне використання сировини, матеріалів, відходів;
11. реалізація складних інвестиційних та інноваційних проектів;
12. зниження витрат виробництва за допомогою партнерів тощо.

3. Індивідуальне підприємництво та господарські товариства у малому бізнесі

Малий бізнес реалізується у двох формах: індивідуальна підприємницька діяльність без створення юридичної особи та приватне підприємство (фірма).

Індивідуальне підприємство базується на праві власності однієї особи або сім'ї, які отримують весь дохід і несуть усі ризики. Власник несе відповідальність за зобов'язаннями підприємства в межах, визначених статутом.

Одноосібні фірми існують завдяки ініціативі власника, і їхня доля тісно пов'язана з його особистою долею. Смерть власника, зміна місця проживання чи складу сім'ї часто призводять до ліквідації фірми.

Невизначеність життєвого циклу таких фірм впливає на ставлення ділових партнерів, які, наприклад, уникають укладати довгострокові інвестиційні угоди.

Товариство — це організаційно оформлене добровільне співробітництво фізичних та юридичних осіб для досягнення спільної комерційної мети, зазвичай з особистою участю кожного члена. Воно створюється, коли зусиль одного підприємця недостатньо для реалізації проекту, тому відбувається об'єднання з іншими особами.

Залежно від міри майнової відповідальності, визначеної у статуті, розрізняють такі види товариств:

• просте товариство;
• товариство з повною майновою відповідальністю (повне товариство);
• командитне товариство (товариство на довірі);
• товариство з обмеженою відповідальністю.

Просте товариство створюється на основі угоди учасників про об'єднання майна та особисту участь. Воно не є юридичною особою і має форму угоди про спільну діяльність. Члени не відповідають за борги один одного, але несуть солідарну відповідальність за борги товариства усім майном. Кожен член може укладати угоди від свого імені, а дохід розподіляється згідно з умовами угоди.

Повне товариство — це об'єднання, де всі учасники ведуть статутну діяльність у межах однієї фірми та несуть необмежену відповідальність за спільні борги (відповідають не лише часткою, а й усім майном як солідарні боржники). Кожен учасник зобов'язаний особисто працювати в товаристві, що унеможливлює роботу в інших товариствах. Організаційна структура проста: спеціальні органи управління не створюються, а функції можуть делегуватися за згодою. Переважають економічні методи управління, засновані на матеріальній зацікавленості.

Командитне товариство складається з одного або кількох учасників, які відповідають усім майном (комплементарії), та одного або кількох членів, відповідальність яких обмежена внесками (командитисти, пайовики або вкладники). Вкладники є інвесторами і не входять до складу засновників. Перелік вкладників із розмірами внесків зазначається у статуті.

Взаємовідносини між членами товариства будуються на таких принципах:

1. Права та обов'язки члена визначаються лише його пайовим внеском.
2. Вкладник може управляти справами лише як уповноважений, а без таких повноважень не має права заперечувати дії необмежено відповідальних товаришів.
3. При банкрутстві вкладники мають переважне право на отримання своїх внесків з майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів.
4. Перед третіми особами вкладник відповідає своїм внеском; якщо внесок не зроблено або зроблено не повністю, він відповідає майном у розмірі, зафіксованому в статуті.
5. Вкладник відповідає нарівні з необмежено відповідальними товаришами, якщо дав згоду на внесення свого прізвища до складу засновників, а також за угодами, укладеними від імені товариства без повноважень.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це форма спільної діяльності зі статутним капіталом, розділеним на частки, розмір яких визначається засновницькими документами. Право володіння часткою підтверджується свідоцтвом, яке не є цінним папером (на відміну від акцій). Кожен партнер несе відповідальність у межах свого майна та має право уступити частку іншим учасникам. Якщо партнери відмовляються від придбання, частка може бути продана третім особам.

Право продажу частки третім особам має бути передбачене у статуті або в угоді про створення товариства.

Партнери мають переважне право придбання частки учасника, який її уступає, пропорційно своїм часткам або в іншому узгодженому порядку. При переданні частки третій особі до неї переходять права та обов'язки партнера, який уступив частку.

Учасник може вийти з товариства за власним бажанням після рішення зборів, але спочатку має виконати всі зобов'язання, термін яких настав. Лише тоді йому виплачується вартість майна пропорційно частці, а статутний капітал відповідно зменшується, якщо частка не відшкодовується іншими учасниками.

Товариство не відповідає за особисті борги членів. Проте за недостатності майна учасника кредитори можуть вимагати виокремлення його частки в порядку, передбаченому для виходу з товариства.

Важливою особливістю є можливість вступу правонаступників (спадкоємців) вибулого учасника. При реорганізації юридичної особи або смерті фізичної особи-учасника правонаступники можуть вступити в товариство за згодою товариства.

У разі ліквідації юридичної особи-учасника або відмови правонаступника від вступу, товариство зобов'язане виділити частку, що належала реорганізованій або ліквідованій особі (чи померлому члену), з виплатою належного прибутку.

Учасник може бути виключений із товариства за систематичне невиконання зобов'язань або протидію цілям товариства. Рішення про виключення приймається одноголосно на загальних зборах.

Товариство з обмеженою відповідальністю має складатися не менше ніж з двох учасників. Вони мають право:

• брати участь в управлінні справами згідно зі статутом;
• отримувати прибуток від діяльності;
• одержувати частину майна при ліквідації;
• отримувати інформацію про діяльність, зокрема дані бухгалтерського обліку та звітності.

Водночас товариство зобов'язане:

• дотримуватися статуту та виконувати рішення вищого органу;
• робити внески в порядку, передбаченому засновницькими документами;
• не розголошувати конфіденційну інформацію про діяльність.

Кожен учасник має частку в майні товариства, яка визначається за згодою сторін. Внесок учасника є головним джерелом формування майна.

Внесок до статутного капіталу може бути здійснений у будь-якій формі, зокрема як передання майна у володіння та користування на визначений термін.

Управління здійснюють збори учасників, а за необхідності — дирекція (директор), правління та інші органи. Їх назва, компетенція, склад і порядок формування визначаються статутом. Найвищим органом є загальні збори учасників.

Для управління виробничо-господарською діяльністю товариство може найняти директора, який діє на основі контракту. Важливою умовою є контроль за роботою з боку власника.

Основою діяльності будь-якого товариства є письмова або усна угода між членами. Щоб уникнути помилок і конфліктів, угоду слід укладати в письмовій формі або у вигляді статуту.

4. Кооперативи та орендні підприємства

Слово "кооперація" походить з латини і означає "співробітництво". У Положенні про Міжнародний кооперативний альянс кооператив визначається як "будь-яка асоціація людей чи товариств, що має на меті підвищення економічного чи соціального рівня життя своїх членів шляхом ведення підприємства, яке ґрунтується на взаємодопомозі".

Основна ідея кооперації — об'єднання зусиль багатьох осіб чи товариств для досягнення спільної господарської мети. Таке об'єднання називається кооперативним. Згідно з українським законодавством, кооператив — це суспільна організація громадян, які добровільно об'єдналися для спільної господарської та іншої діяльності на основі майна, що належить їм на правах власності, орендованого або наданого в безоплатне користування, з принципами самостійності, самоврядування і самофінансування, а також поєднання інтересів членів кооперативу з інтересами колективу і суспільства.

Майно кооперативу формується за рахунок:

• а) грошових або матеріальних внесків членів;
• б) доходів від виробничої діяльності;
• в) продажу акцій;
• г) державного майна, переданого в безоплатне користування;
• д) орендних відносин.

За рахунок цих джерел створюється майновий фонд членів кооперативу, який включає вартість основних виробничих і оборотних фондів, цінні папери, акції, грошові кошти та частку в матеріальних цінностях інших підприємств. Члену кооперативу щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом.

Пай є власністю членів кооперативного підприємства. Право розпоряджатися паєм на власний розсуд надається лише після припинення членства. Пай може бути виданий натурою, грошима або цінними паперами.

Не кожне колективне підприємство є кооперативним. Наприклад, акціонерні компанії також є колективними підприємствами. Щоб організація вважалася кооперативом, вона має відповідати певним організаційним принципам кооперації. Це правила практичного й теоретичного характеру, якими керуються при створенні кооперативу. Основні з них:

1. Добровільність членства. Організація, вступ до якої диктується законом, владою або насильством, не може називатися кооперативом. Особи зберігають право вийти з організації в будь-який час.
2. Необмежена кількість членів. Комерційне підприємство прагне зосередити вигоди в руках небагатьох, тоді як кооперація ґрунтується на співробітництві широких мас.
3. Мирні цілі. Кооперація не може мати цілей, пов'язаних із насильством, і не використовує насильницькі методи.
4. Матеріальна відповідальність. Кожен новий член стає повноправним господарем і несе відповідальність, беручи на себе ризик, зазначений у статуті.
5. Самоврядування. Управління кооперативом здійснюється самими членами, відповідно до принципу самоврядування.
6. Відмінне від комерційних підприємств значення капіталу. У комерційному підприємстві капітал є самоціллю, тоді як у кооперативі збільшення капіталу — лише засіб для досягнення спільної господарської мети.

Орендне підприємство — це господарська одиниця, яка самостійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі строкового платного володіння і користування майном, переданим в оренду за договором. Оренда як економічна категорія є формою відносин між власником, який безпосередньо не веде господарської діяльності, та юридично вільним і економічно самостійним суб'єктом — підприємцем, якому власник (орендодавець) передає майно в строкове платне володіння і користування за відповідну орендну плату.

Розвиток орендного підприємства визначається умовами договору оренди, серед яких особливе місце займає орендна плата. Вона є економічною формою доходу орендодавця-власника за передане в строкове платне володіння майно, тобто відшкодуванням вартості орендного майна. Другий елемент орендної плати — відсоток від доходу орендаря, оскільки майно береться в оренду з метою отримання доходу.

Висновки

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва, а також можливе їх поєднання. Класична модель орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства. Дії підприємця чітко окреслені: аналітична оцінка ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення мети; використання тієї можливості, яка забезпечує максимальну віддачу від фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів. Інноваційна модель передбачає активне використання інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у бізнесі різного масштабу.

Практична реалізація цієї моделі має спиратися на таку послідовну систему дій:

1. науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети;
2. всебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища для пошуку альтернативних можливостей реалізації підприємницької ідеї;
3. неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і прогнозованих можливостей;
4. конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел ресурсів (за потреби);
5. ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку;
6. практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

Список використаних джерел

1. Ісаков М. Види та організаційні форми підприємств в Україні //Вісник Академії правових наук України. - 2004. - № 4. - C. 224-230

2. Венгер А. Підприємництво, його організаційні форми в Україні//Географія та основи економіки в школі. - 2000. - № 4. - C. 9-12

3. Винар Л. Організаційно-правові форми юридичних осіб, заснованих державою //Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 8. - C. 6-10.

4. Гула О. Перетворення приватного підприємства на приватне товариство:шляхи вдосконалення організаційно-правової форми підприємництва //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 4. - C. 82-84

5. Кочергіна К. Організаційно правові форми підприємницьких товариств як об’єкт законотворчого моделювання //Українське комерційне право. - 2005. - № 6. - C. 83-96

6. Кочергина Е. Организационно-правовая форма юридических лиц: генезис доктрин и подходов/ Е. Кочергина //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 1. - C. 36-39

7. Кочергина Е. Организационно-правовые формы коммерческих юридических лиц: исторические аспекты //Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 9. - C. 34-37

8. Кочергина Е. К вопросу о соотношении понятий юридического лица и организационно-правовой формы //Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 10. - C. 122-125

9. Стадник В. Про деякі організаційно-економічні форми підтримки підприємництва на рівні регіонів //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 2. - C. 163-168

10. Чернявский А. Трансформация организационных форм управления //Персонал. - 2001. - № 6. - C. 61-64