Органічні і неорганічні забруднюючі речовини та екологічна безпека

Вступ

У процесі еволюції сформувалося людське суспільство, яке дедалі активніше почало впливати на довкілля та планету загалом. Спочатку такий вплив здебільшого мав негативні наслідки. Непродумане знищення лісів уздовж водойм та розорювання заплав річок спричиняли обміління річок, їх замулення, пересихання, появу ярів та вітрову ерозію. Однак упродовж тривалого історичного періоду ці впливи мали локальний, місцевий характер. Лише впродовж останнього століття антропогенний тиск на природу зріс у тисячі разів і набув глобальних масштабів. Це зумовлено як стрімким збільшенням чисельності населення («демографічний вибух»), так і науково-технічним прогресом.

Уражаючі фактори загроз є невід’ємною складовою будь-якого небезпечного процесу чи явища, їх наявність зумовлена джерелом загрози; вони характеризуються фізичними, хімічними та біологічними параметрами. Усі небезпечні для людини та довкілля уражаючі фактори прийнято поділяти на чотири категорії: екологічні, військові, соціально-економічні та техногенні. Такий поділ є доволі умовним, адже під час аналізу проблеми забезпечення безпеки людини, суспільства та природного середовища вплив цих факторів неможливо розглядати ізольовано. Їх та їхні наслідки необхідно досліджувати комплексно, враховуючи взаємодію та ієрархічні зв’язки. Саме цей принцип має стати основою для вирішення питання безпеки людини та її оточення. Екологічні фактори загроз — це фактори, що виникають через природні причини (несприятливі кліматичні умови для життя людей, тварин і рослин, фізико-хімічні властивості ґрунтів, води, атмосфери, функціональні особливості екосистем, природні лиха та катастрофи тощо).

1. Екологічна безпека

Україна є однією з найбільших за територією, чисельністю населення та економічним потенціалом держав Європи. На її теренах зосереджені значні природні ресурси, проте колонізаторський підхід та безгосподарність призвели не лише до порушення, а й до повного руйнування природних ландшафтів. Надмірна концентрація промисловості та сільського господарства спричинила критичне забруднення повітря, водних ресурсів та ґрунтів. Сучасні масштаби екологічних змін становлять реальну загрозу життю та здоров’ю населення України, а також її національній безпеці.

Аналіз антропогенного впливу на природні екосистеми показує, що темпи деградації довкілля в Україні перевищили швидкість біологічного пристосування живих організмів до умов існування, тобто екосистеми втратили свою стійкість. Якщо інтегральним показником антропогенного «тиску» на навколишнє середовище вважати здоров’я населення, то об’єктивні медичні дані свідчать про дедалі більший вплив екологічних чинників на фізичний потенціал суспільства.

Україна, яка внаслідок соціальних потрясінь 30–40-х років втратила майже 15 млн осіб, нині стоїть на порозі нової демографічної кризи. Останніми роками в країні зростають як відносні, так і абсолютні показники смертності. Серед розвинених країн світу Україна посідає друге місце за рівнем загальної смертності та сімнадцяте — за дитячою смертністю. Народжуваність має сталу тенденцію до зниження, а в деяких регіонах вона навіть не забезпечує простого відтворення населення. Ці негативні процеси призвели до погіршення показників природного приросту [2, c.21]. Якщо не зупинити ці тенденції, то дефіцит і якість продуктів харчування, води, кисню, а також генетична обтяженість значно прискорять дегенерацію популяції та її поступове вимирання.

Привертають увагу зміни в структурі захворюваності за останні десятиліття. Поряд зі значним зниженням рівня таких хвороб, як поліомієліт, дифтерит, малярія, спостерігається зростання кількості захворювань, спричинених вживанням неякісної питної води та продуктів харчування, забрудненим повітрям (гепатит, легеневі та онкологічні хвороби).

Джерелами безпосередньої загрози здоров’ю людини є широке застосування в народному господарстві шкідливих хімічних сполук, насамперед пестицидів, контроль за використанням яких значною мірою втрачено, викиди газоподібних відходів в атмосферу міст, недостатньо очищені водні стоки тощо. У сільському господарстві України мінеральні добрива завжди використовувалися в значно менших обсягах, ніж у розвинених західних країнах, однак третина всіх продуктів харчування містить нітрати понад офіційно встановлені норми.

Енергонасиченість сучасних промислових об’єктів України є колосальною — типовий нафтопереробний завод зосереджує на своїй території від 300 до 500 тис. т вуглеводневого палива, енергомісткість якого еквівалентна 3–5 мегатоннам тротилу. Технології постійно інтенсифікуються: такі параметри, як температура, тиск, вміст небезпечних речовин, зростають і наближаються до критичних значень. Збільшуються одиничні потужності промислових комплексів та кількість небезпечних сполук, що в них перебувають. Номенклатура продукції хімічних підприємств налічує тисячі позицій, причому багато продуктів виробництва є надзвичайно токсичними. Економічна вигода кластеризації промислових підприємств призвела до створення індустріальних комплексів, де розміщені вузли енергорозподілу, тепло- та газозабезпечення, транспортні магістралі, які зазвичай розташовуються в населених пунктах. Усе це разом із високою зношеністю основних фондів підприємств призводить до великої кількості аварій на промислових об’єктах України. Необхідність компенсації збитків, пов’язаних з аваріями та стихійними лихами, призводить до перерозподілу народногосподарських ресурсів, відволікаючи їх від розв’язання стратегічних завдань формування нової ринкової структури економіки [1, с. 117].

Якщо проаналізувати наслідки наймасштабніших вторгнень у довкілля України, стає очевидним, що проблема екологічної безпеки, з урахуванням наслідків аварії на ЧАЕС, набула в нашій державі безпрецедентної гостроти. Для її вирішення необхідно розробити наукові засади екологічної безпеки України та методологію забезпечення її реалізації.

2. Екологічні фактори

Екологічні фактори — це всі складові (елементи) природного середовища, які впливають на існування та розвиток організмів і на які живі істоти реагують пристосувальними реакціями (за межами здатності до пристосування настає смерть). Раніше виділяли три групи екологічних факторів: абіотичні (неорганічні умови: хімічні та фізичні, як-от склад повітря, води, ґрунтів, температура, світло, вологість, радіація, тиск тощо), біотичні (форми взаємодії між організмами, наприклад, хазяїн–паразит) та антропогенні (форми діяльності людини).

Сьогодні розрізняють десять груп екологічних факторів (загальна кількість — близько шістдесяти), об’єднаних у спеціальну класифікацію:

• за часом — фактори часу (еволюційний, історичний, діючий), періодичності (періодичний і неперіодичний), первинні та вторинні; за походженням (космічні, абіотичні, природно-антропогенні, техногенні, антропогенні);
• за середовищем виникнення (атмосферні, водні, геоморфологічні, фізіологічні, генетичні, екосистемні); за характером (інформаційні, фізичні, хімічні, енергетичні, термічні, біогенні, комплексні, кліматичні);
• за об’єктом впливу (індивідуальні, групові, видові, соціальні); за ступенем впливу (летальні, екстремальні, обмежуючі, мутагенні, тератогенні);
• за умовами дії (залежні чи незалежні від щільності);
• за спектром впливу (вибіркової чи загальної дії) [4, с. 96].

Одні й ті самі екологічні фактори по-різному впливають на організми різних видів, що живуть разом. Для одних вони можуть бути сприятливими, для інших — ні. Важливим елементом є реакція організмів на силу впливу екологічного фактора, негативна дія якого може виникати у разі надлишку або нестачі дози. Тому існує поняття сприятливої дози, або зони оптимуму фактора, та зони песимуму (доза фактора, за якої організми почуваються пригнічено). Діапазон зон оптимуму й песимуму є критерієм для визначення екологічної валентності — здатності живого організму пристосовуватися до змін умов середовища. Кількісно вона виражається діапазоном середовища, в межах якого вид нормально існує. Екологічна валентність різних видів відрізняється (північний олень витримує коливання температури повітря від –55 до 25–30 °C, а тропічні корали гинуть уже при зміні температури на 5–6 °C) [4, с. 103].

За екологічною валентністю організми поділяють на: стенобіонтів — з малою пристосованістю до змін середовища (орхідеї, форель, далекосхідний рябчик, глибоководні риби) та еврибіонтів — з великою пристосованістю до змін довкілля (колорадський жук, миші, пацюки, вовки, таргани, очерет, пирій). У межах еврибіонтів і стенобіонтів залежно від конкретного фактора організми поділяють на евритермних та стенотермних (за реакцією на температуру), евригалінних і стеногалінних (за реакцією на солоність водного середовища), еврифотів та стенофотів (за реакцією на освітлення).

Слід наголосити, що в природі екологічні фактори діють комплексно. Особливо важливо пам’ятати це, оцінюючи вплив хімічних забруднювачів, коли «сумаційний» ефект (на негативну дію однієї речовини накладається негативна дія інших, до чого додається вплив стресової ситуації, шумів, різних фізичних полів — радіаційного, теплового, гравітаційного чи електромагнітного) дуже змінює умовні значення ГДК, наведені в довідниках. Це питання на сьогодні ще мало вивчене, але через актуальність і велике значення перебуває в стані активного дослідження в усіх розвинених країнах [4, с. 105].

Важливим є також поняття лімітуючих факторів, тобто таких, рівень (доза) яких наближається до межі витривалості організму, концентрація якого нижча або вища оптимальної. Це поняття започатковане законами мінімуму Лібіха (1840 р.) і толерантності Шелфорда (1913 р.). Найчастіше лімітуючими факторами є температура, світло, біогенні речовини, течії та тиск у середовищі, пожежі тощо.

Найбільш поширені організми з широким діапазоном толерантності щодо всіх екологічних факторів. Найвища толерантність характерна для бактерій і синьо-зелених водоростей, які виживають у широкому діапазоні температур, радіації, солоності, рН.

Екологічні дослідження, пов’язані з вивченням впливу екологічних факторів на існування й розвиток окремих видів організмів та їх взаємозв’язків із довкіллям, є предметом науки аутекології.

Розділ біоекології, що вивчає умови формування структури й динаміки популяцій певного виду, називається демекологією, а розділ, який досліджує асоціації популяцій різних видів рослин, тварин, мікроорганізмів (біоценозів), шляхи їх формування й взаємодії з довкіллям, — синекологією. У межах синекології виділяють фітоценологію, або геоботаніку (об’єкт вивчення — угруповання рослин), та біоценологію (угруповання тварин).

Наступним важливим поняттям є ланцюг живлення (трофічний ланцюг) — це взаємовідносини між організмами під час перенесення енергії їжі від її джерела (зеленої рослини) через ряд організмів (шляхом поїдання) на більш високі трофічні рівні. На цьому шляху перенесення діють автотрофи — представники рослинного світу та гетеротрофи різного ступеня. Зупинимося на цьому понятті детальніше.

Ланцюги живлення — це живі канали, що подають енергію нагору, а смерть і тління повертають цю енергію у ґрунт. Оскільки система незамкнена, частина енергії губиться в процесі розкладання, частина додається в повітря, частина накопичується в ґрунтах, торфі, довгоживучих лісах. Ця постійно діюча система є життєвим фондом, що постійно накопичується й перебуває в постійному обороті.

Швидкість і характер подачі енергії нагору залежить від складної структури спільноти рослин і тварин. Родючість — це здатність ґрунтів отримувати, накопичувати й вивільняти енергію. Лінії залежності, які відображають передачу енергії, що вміщує в собі їжа, від її першоджерела (рослин, продуцентів) через низку організмів, кожен з яких поїдає попереднього і поїдається наступним, називаються ланцюгами живлення. Вони утворюють біотичну або екологічну піраміду. Людина — один із тисячі її щаблів, завдяки яким піраміда стає все вищою й складнішою. Найнижча сходинка — ґрунт, на неї спирається наступна — рослини. На сходинку, що представлена рослинами, спирається вища — комахи й інші безхребетні, далі — птахи й гризуни, ще вище — різні інші групи тварин. Найвищу й найвужчу сходинку становлять великі хижаки [3, с. 81].

3. Органічні і неорганічні забруднюючі речовини в навколишньому середовищі

Органічна сполука — це представник великого класу хімічних сполук, молекула якого містить атоми вуглецю, за винятком карбідів, карбонатів та оксидів вуглецю. Наука, що займається вивченням органічних сполук, називається органічною хімією. Велика кількість цих сполук, такі як протеїни, жири та вуглеводні, також відіграє надзвичайно важливу роль у біохімії.

Чіткої межі між органічними та неорганічними сполуками не існує, але органічні сполуки найчастіше визначаються як речовини, молекули яких містять вуглецево-водневі хімічні зв’язки. Таким чином, карбонова кислота є неорганічною, у той час як мурашина кислота (перша жирна кислота) є органічною, незважаючи на те що її ангідрид, монооксид карбону, є неорганічним.

Термін «органічний» зумовлений історичними причинами і походить із 19 століття, коли помилково вважалося, що органічні сполуки можуть утворюватися тільки в живих організмах. Зараз більшість органічних сполук виробляється неприродно [4, с. 184].

Основними джерелами забруднення і засмічення водоймищ є недостатньо очищені стічні води промислових і комунальних підприємств, великих тваринницьких комплексів, відходи виробництва при розробці рудних копалин; води шахт, рудників, обробці і сплаві лісоматеріалів; скидання водного і залізничного транспорту; відходи первинної обробки льону, пестициди тощо. Забруднюючі речовини, потрапляючи в природні водоймища, призводять до якісних змін води, які, в основному, виявляються у зміні фізичних властивостей води (зокрема, поява неприємних запахів, присмаків тощо), у зміні хімічного складу води (зокрема, поява в ній шкідливих речовин), у наявності плаваючих речовин на поверхні води і відкладанні їх на дні водоймищ.

Виробничі стічні води забруднені, в основному, відходами і викидами виробництва. Кількісний і якісний склад їх різноманітний і залежить від галузі промисловості та її технологічних процесів. Їх ділять на дві основні групи: неорганічні домішки, що містяться, у тому числі й токсичні, і ті, що містять отрути.

Зростання населення, розширення старих і виникнення нових міст значно збільшили надходження побутових стоків у внутрішні водоймища. Ці стоки стали джерелом забруднення річок та озер хвороботворними бактеріями і гельмінтами. Ще більшою мірою забруднюють водоймища миючі синтетичні засоби, що широко використовуються в побуті. Вони знаходять широке застосування також у промисловості і сільському господарстві. Хімічні речовини, які в них містяться, поступаючи зі стічними водами в річки й озера, справляють значний вплив на біологічний і фізичний режим водоймищ. У результаті знижується здатність вод до насичення киснем, паралізується діяльність бактерій, що мінералізують органічні речовини.

Викликає серйозну турботу забруднення водоймищ пестицидами і мінеральними добривами, які потрапляють із полів разом зі струменями дощової і талої води. У результаті досліджень, наприклад, доведено, що інсектициди, які містяться у воді у вигляді суспензій, розчиняються в нафтопродуктах, якими забруднені річки й озера. Ця взаємодія призводить до значного ослаблення окислювальних функцій водних рослин. Потрапляючи у водоймища, пестициди нагромаджуються в планктоні, бентосі, рибі, а по ланцюгу живлення потрапляють в організм людини, діючи негативно як на окремі органи, так і на організм у цілому.

У зв’язку з інтенсифікацією тваринництва все більше дають про себе знати стоки підприємств даної галузі сільського господарства. Стічні води, рослинні волокна, тваринні і рослинні жири, фекальна маса, залишки плодів і овочів, відходи шкіряної і целюлозно-паперової промисловості, цукрових і пивоварних заводів, підприємств м’ясомолочної, консервної і кондитерської промисловості є причиною органічних забруднень водоймищ.

У стічних водах зазвичай близько 60% речовин органічного походження, до цієї ж категорії органічних відносяться біологічні (бактерії, віруси, гриби, водорості) забруднення в комунально-побутових, медико-санітарних водах і відходах шкіряних і вовномийних підприємств [4, с. 190].

Нагріті стічні води теплових електростанцій та інших виробництв заподіюють «теплове забруднення», яке загрожує досить серйозними наслідками: у нагрітій воді менше кисню, різко змінюється термічний режим, що негативно впливає на флору і фауну водоймищ, при цьому виникають сприятливі умови для масового розвитку у водосховищах синьо-зелених водоростей — так званого «цвітіння води» (евтрофікації). Забруднюються річки і під час сплаву, при гідроенергетичному будівництві, а з початком навігаційного періоду збільшується забруднення судами річкового флоту.

Джерелом теплового забруднення служать підігріті скидні води теплоелектростанцій і промисловості. Підвищення температури природних вод змінює природні умови для водяних організмів, знижує кількість розчиненого кисню, змінює швидкість обміну речовин. Багато мешканців річок, озер чи водоймищ гинуть, розвиток інших подавлюється.

Ще кілька десятиліть тому забруднені води являли собою окремі острови у відносно чистому природному середовищі. Зараз картина змінилася, утворилися суцільні масиви забруднених територій.

Нафтове забруднення Світового океану, безсумнівно, є найбільш розповсюдженим явищем. Від 2 до 4% водяної поверхні Тихого й Атлантичного океанів постійно покрито нафтовою плівкою. У морські води щорічно надходить до 6 млн т нафтових вуглеводнів. Майже половина цієї кількості пов’язана з транспортуванням і розробкою родовищ на шельфі. Континентальне нафтове забруднення надходить в океан через річковий стік.

Ріки світу щорічно виносять у морські й океанічні води понад 1,8 млн т нафтопродуктів. У морі нафтове забруднення має різні форми. Воно може бути плівкою, якою покривається поверхня води, а при розливах товщина нафтового покриття спочатку може становити кілька сантиметрів. З часом утворюється емульсія нафти у воді чи води в нафті. Пізніше виникають грудочки важкої фракції нафти, нафтові агрегати, що здатні довго плавати на поверхні моря. До грудочок мазуту, що плавають, прикріплюються різні дрібні тварини, якими охоче харчуються риби і вусаті кити. Разом із ними вони заковтують і нафту. Одні риби від цього гинуть, інші наскрізь просочуються нафтою і стають непридатними для вживання в їжу через неприємний запах і смак [1, с. 175].

Усі компоненти нафти токсичні для морських організмів. Нафта впливає на структуру співтовариства морських тварин. При нафтовому забрудненні змінюється співвідношення видів і зменшується їхня розмаїтість. Так, рясно розвиваються мікроорганізми, що харчуються нафтовими вуглеводами, а біомаса тих мікроорганізмів отруйна для багатьох морських мешканців. Доведено, що дуже небезпечний тривалий хронічний вплив навіть невеликих концентрацій нафти. При цьому поступово падає первинна біологічна продуктивність моря. У нафти є ще одна неприємна побічна властивість. Її вуглеводи здатні розчиняти в собі ряд інших забруднюючих речовин, таких як пестициди, важкі метали, які разом з нафтою концентруються в приповерхневому шарі і ще більше отруюють його. Ароматична фракція нафти містить речовини мутагенної і канцерогенної природи, наприклад бензпірен. Зараз отримані численні докази наявності мутагенних ефектів забрудненості морського середовища. Бензпірен активно циркулює по морських харчових ланцюгах і потрапляє в їжу людей [2, с. 69].

Найбільші кількості нафти зосереджені в тонкому приповерхневому шарі морської води, що відіграє особливо важливу роль для різних сторін життя океану. У ньому зосереджена безліч організмів, цей шар відіграє роль «дитячого саду» для багатьох популяцій. Поверхневі нафтові плівки порушують газообмін між атмосферою й океаном. Змінюються процеси розчинення і виділення кисню, вуглекислого газу, теплообміну, змінюється відбивна здатність (альбедо) морської води.

Хлоровані вуглеводні, широко застосовувані як засоби боротьби зі шкідниками сільського і лісового господарства, з переносниками інфекційних хвороб, уже багато десятиліть разом зі стоком рік і через атмосферу надходять у Світовий океан. ДДТ і його похідні, поліхлорбіфеніли й інші стійкі сполуки цього класу зараз знаходять всюди у Світовому океані, включаючи Арктику й Антарктику. Вони легко розчинні в жирах і тому накопичуються в органах риб, ссавців, морських птахів. Будучи ксенобіотиками, тобто речовинами цілком штучного походження, вони не мають серед мікроорганізмів своїх «споживачів» і тому майже не розкладаються в природних умовах, а тільки накопичуються у Світовому океані. Разом з тим вони гостротоксичні, впливають на кровотворну систему, придушують ферментативну активність, сильно впливають на спадковість.

Разом із річковим стоком в океан надходять і важкі метали, багато з яких мають токсичні властивості. Загальна величина річкового стоку становить 46 тис. км³ води на рік. Разом із ним у Світовий океан надходить до 2 млн т свинцю, до 20 тис. т кадмію і до 10 тис. т ртуті. Найбільш високі рівні забруднення мають прибережні води і внутрішні моря. Чималу роль у забрудненні Світового океану відіграє й атмосфера. Так, наприклад, до 30% усієї ртуті і 50% свинцю, що надходять в океан щорічно, переноситься через атмосферу [2, с. 72].

За своєю токсичною дією в морському середовищі особливу небезпеку становить ртуть. Під впливом мікробіологічних процесів токсична неорганічна ртуть перетворюється на більш токсичні органічні форми ртуті. Накопичені завдяки біоакумуляції в рибі чи молюсках сполуки метильованої ртуті становлять пряму загрозу життю і здоров’ю людей. Згадаймо хоча б сумно відому хворобу «мінамато», що отримала назву від японської затоки, де так різко проявилося отруєння місцевих жителів ртуттю. Вона забрала чимало життів і підірвала здоров’я багатьом людям, що вживали морські продукти з цієї затоки, на дні якої нагромадилося чимало ртуті від відходів прилеглого комбінату.

Ртуть, кадмій, свинець, мідь, цинк, хром, миш’як та інші важкі метали не тільки накопичуються в морських організмах, отруюючи тим самим морські продукти харчування, але й найпагубнішим чином впливають на мешканців моря. Коефіцієнти нагромадження токсичних металів, тобто концентрація їх на одиницю ваги в морських організмах стосовно морської води, змінюються в широких межах — від сотень до сотень тисяч, залежно від природи металів і видів організмів. Ці коефіцієнти показують, як накопичуються шкідливі речовини в рибі, молюсках, ракоподібних, планктонних та інших організмах.

Масштаби забруднення продуктів морів і океанів настільки великі, що в багатьох країнах установлені санітарні норми на вміст у них тих чи інших шкідливих речовин. Цікаво відзначити, що при концентрації ртуті у воді, лише в 10 разів більшій за її природний вміст, забруднення устриць уже перевищує норму, встановлену в деяких країнах. Це показує, наскільки близька та межа забруднення морів, яку не можна переступити без шкідливих наслідків для життя і здоров’я людей.

Однак наслідки забруднення небезпечні насамперед для всіх живих мешканців морів і океанів. Ці наслідки різноманітні. Первинні критичні порушення у функціонуванні живих організмів під дією забруднюючих речовин виникають на рівні біологічних ефектів:

• після зміни хімічного складу клітин порушуються процеси дихання, росту і розмноження організмів, можливі мутації і канцерогенез;
• порушуються рух і орієнтація в морському середовищі.

Морфологічні порушення нерідко виявляються у вигляді різноманітних патологій внутрішніх органів: змін розмірів, розвитку виродливих форм. Особливо часто ці явища реєструються при хронічному забрудненні. Усе це відбивається на стані окремих популяцій, на їх взаємовідносинах. У такий спосіб виникають екологічні наслідки забруднення. Важливим показником порушення стану екосистем є зміна числа вищих таксонів — риб. Істотно змінюється фотосинтезуюча діяльність у цілому. Росте біомаса мікроорганізмів, фітопланктону, зоопланктону. Це характерні ознаки евтрофікації морських водойм, особливо значні вони у внутрішніх морях. У Каспійському, Чорному, Балтійському морях за останні 10–20 років біомаса мікроорганізмів виросла майже в 10 разів. У Японському морі справжнім нещастям стали «червоні припливи» — наслідок евтрофікації, при якій бурхливо розвиваються мікроскопічні водорості, а потім зникає кисень у воді, гинуть водяні тварини й утворюється величезна маса гниючих залишків, що отруюють не тільки море, але й атмосферу [2, с. 73].

Забруднення Світового океану призводить до поступового зниження первинної біологічної продукції. За оцінками вчених, вона скоротилася на 10%. Відповідно до цього знижується і щорічний приріст інших мешканців моря.

Яким може стати найближче майбутнє для Світового океану, для найважливіших морів?

У цілому для Світового океану очікується на найближчі 20–25 років зростання його забруднення в 1,5–3 рази. Відповідно до цього погіршуватиметься й екологічна ситуація. Концентрації багатьох токсичних речовин можуть досягти граничного рівня, після чого настане деградація природної екосистеми. Очікується, що первинна біологічна продукція океану може знизитися в ряді великих районів на 20–30% порівняно з нинішньою.

Зараз уже зрозумілий шлях, який дозволить людям уникнути екологічного глухого кута. Це безвідходні та маловідходні технології, перетворення відходів на корисні ресурси. Але знадобляться десятиліття для втілення цієї ідеї в життя.

Висновки

Україна, яка внаслідок соціальних потрясінь 30–40-х років втратила майже 15 млн осіб, нині наближається до нової демографічної кризи. Останніми роками в Україні зростають відносні та абсолютні показники смертності населення. Серед розвинених країн світу Україна посідає друге місце за рівнем смертності всього населення і сімнадцяте — дитячої. Рівень народжуваності має сталу тенденцію до зниження, а в ряді регіонів він навіть не забезпечує простого відтворення населення. Усі ці негативні тенденції призвели до погіршення показників природного приросту населення. Якщо не зупинити ці негативні тенденції, то дефіцит і якість продуктів харчування, води, кисню, а також генетична обтяженість значно прискорять дегенерацію популяції та її поступове вимирання.

Джерела безпосередньої загрози здоров’ю людини — широке використання в народному господарстві держави шкідливих хімічних сполук, насамперед пестицидів, контроль за використанням яких значною мірою нині втрачено, викиди газоподібних відходів в атмосферу міст, погано очищені водні стоки тощо. У сільському господарстві України, як відомо, мінеральні добрива завжди використовувалися в значно менших розмірах, ніж у розвинених державах Заходу, а третина всіх продуктів харчування в нас містить нітрати понад офіційно встановлені норми.

Список використаних джерел

1. Безпека життєдіяльності : Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. — 397 с.

2. Кучерявий В. П. Екологія: Підручник для студ. вуз. — Львів: Світ, 2000. — 499 с.

3. Бойчук Ю. Д. Екологія і охорона навколишнього середовища: Навчальний посібник. — Суми: Університетська книга, 2002. — 283 с.

4. Джигирей В. С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища: Навчальний посібник для студ. вуз. — К.: Знання, 2004. — 309 с.

5. Желібо Є. П. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. — К.: Каравела, 2006. — 287 с.

6. Івашура А. А. Екологія: теорія та практика: Навчальний посібник. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2004. — 207 с.

7. Чайка В. Є. Екологія: Навчальний посібник. — Вінниця: Книга-Вега, 2002. — 407 с.

8. Яремко З. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 317 с.