ООН - суб`єкт міжнародного права

1. Еволюція міжнародного права в післявоєнний період. Заснування ООН.

2. Структура системи Об'єднаних Націй.

3. Основні питання функціонування ООН.

4. Миротворча діяльність ООН.

5. Сучасний погляд на роль ООН.

6. Список використаних джерел.

Ще до завершення Другої світової війни держави антигітлерівської коаліції та інші прогресивні країни дійшли згоди щодо необхідності скасування Ліги Націй та формування нової всесвітньої організації на принципово інших засадах. Фундаментом мали стати правові принципи, орієнтовані на гарантування миру, безпеки, свободи та добробуту для всього людства.

Таким інститутом стала Організація Об'єднаних Націй, заснована 26 червня 1945 року, зі штаб-квартирою в Нью-Йорку. Її Статут та багаторічна діяльність упродовж понад пів століття засвідчують вагомий внесок ООН у поступ сучасного міжнародного права.

У статті 1 Статуту ООН визначено головні цілі цієї міжнародної структури:

1. Підтримання міжнародного миру та безпеки.

2. Розвиток дружніх взаємин між державами на основі поваги до принципу рівноправності та самовизначення народів.

3. Налагодження міжнародної співпраці у вирішенні проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, а також заохочення поваги до прав людини та основних свобод для всіх без винятку, незалежно від раси, статі, мови чи релігії.

4. Виконання функції центру узгодження дій націй задля досягнення спільних цілей.

Для реалізації цих статутних завдань ООН керується принципами, які фактично є основними засадами міжнародного права:

1. Суверенна рівність усіх членів ООН.

2. Сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань.

3. Розв'язання міжнародних суперечок виключно мирними засобами.

4. Утримання від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах.

5. Утримання від надання допомоги будь-якій державі, проти якої ООН вживає превентивних або примусових заходів.

6. Забезпечення дій відповідно до цих принципів, якщо це необхідно для підтримання міжнародного миру та безпеки.

7. Невтручання у справи, що належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави.

Статут ООН чітко регламентує питання членства в організації (статті 3–6). Головними органами, згідно зі Статутом, є: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд та Секретаріат (ст. 7). Детальний опис повноважень цих органів міститься у розділах IV та V Статуту.

Значну увагу в документі приділено питанням мирного врегулювання спорів, що можуть становити загрозу міжнародному миру та безпеці (розділ VI).

Для досягнення мети, викладеної в ч. 1 ст. 1, Статут ООН детально визначає обов'язки та дії Ради Безпеки у випадках загрози миру, порушення миру чи актів агресії (розділ VII).

Статут ООН також закріплює норму, яка не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів, що займаються питаннями підтримання міжнародного миру та безпеки (розділ VIII). При цьому наголошується, що такі угоди та органи мають діяти відповідно до цілей і принципів ООН.

З метою створення умов стабільності та добробуту, необхідних для мирних відносин між націями на основі поваги до рівноправності та самовизначення, у розділі IX Статуту окреслено головні напрями міжнародної економічної та соціальної співпраці.

Як уже згадувалося, ст. 7 Статуту визначає перелік головних органів ООН, серед яких — Економічна і соціальна рада. Розділ X детально описує її склад, функції, повноваження, процедуру голосування та інші процедурні аспекти. Розділ XI містить Декларацію щодо несамоврядних територій. Міжнародна система опіки висвітлена в розділі XII, а норми про Раду з опіки (склад, функції, голосування, процедура) — у розділі XIII.

Розділ XIV Статуту є надзвичайно важливим, оскільки він встановлює норми створення та функціонування Міжнародного суду, який визнається головним судовим органом ООН (ст. 92). Усі члени Організації автоматично (ірзо їасіо) є учасниками Статуту Міжнародного суду (ст. 93). Кожен член ООН зобов'язується виконувати рішення Суду у справах, де він є стороною (ст. 94). Статут Міжнародного суду, що базується на Статуті Постійної палати міжнародного правосуддя, є невід'ємною частиною Статуту ООН.

У заключних розділах Статуту викладено норми про Секретаріат (розділ XV), про постанови ООН (розділ XVI), заходи безпеки в перехідний період після Другої світової війни (розділ XVII), поправки до Статуту (розділ XVIII). Завершують документ положення про ратифікацію та підписання (розділ XIX).

Статут ООН був підписаний представниками урядів Об'єднаних Націй у Сан-Франциско (США).

Понад півстолітня історія ООН доводить, що ця організація є унікальним міжнародним центром, покликаним слугувати справі миру та безпеки, здатним акумулювати колективний інтелект і волю людства. Саме ці зусилля, докладені ще до завершення Другої світової війни, були спрямовані на формування через механізми ООН концепції всеосяжної міжнародної безпеки, яка домінує й сьогодні.

Набрання чинності Статутом ООН призвело до кардинальних змін у міжнародному праві. Варто виокремити кілька ключових змін.

1. Статут ООН уперше закріпив положення, що забороняють агресію та встановлюють механізм санкцій проти агресора. Ці норми фактично поставили поза законом "право на війну", яке раніше застосовувалося безкарно.

2. Заборона агресії зумовила перегляд норм про відповідальність держав як суб'єктів міжнародного права, а також норм про покарання військових злочинців та мирні засоби вирішення спорів.

3. Закріплення в Статуті права народів на самовизначення зафіксувало рівність прав великих і малих націй, що стало юридичним підґрунтям для боротьби колоніальних народів за незалежність.

4. Значного впливу зазнали такі галузі міжнародного права, як право міжнародних договорів, територіальні питання, інститути визнання та правонаступництва.

5. Норми Статуту про співробітництво держав стали відправною точкою для прийняття численних міжнародних актів, зокрема у сфері прав людини. До них належать Загальна декларація прав людини (резолюція 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (від 16 грудня 1966 р.). Щороку 10 грудня у світі відзначається День прав людини, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН 5 грудня 1949 року на честь прийняття Загальної декларації.

6. У світі сформувалася система цілеспрямованих дій держав для розвитку заходів довіри. Логічним підсумком цього процесу стало підписання 1 серпня 1975 року в Гельсінкі Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

7. Посилилася тенденція до демократизації норм міжнародного права, їх кодифікації та розвитку. Значно зросла кількість універсальних норм.

8. Сформувалася група норм імперативного характеру (норми jus cogens).

Система Об'єднаних Націй

Спочатку ООН та її спеціалізовані установи не були створені спеціально для сприяння розвитку. Однак починаючи з 60-х років, коли до цих організацій вступили нові держави, що виникли в процесі деколонізації, і отримали більшість в асамблеях, де кожна держава має один голос, їхня діяльність зазнала глибоких змін.

Значна частина діяльності цих організацій тепер присвячена підтримці розвитку. Проте їхні успіхи були доволі скромними: розвинені країни з ринковою економікою часто опиралися прийняттю нових норм і, фінансуючи фонди, зберігали контроль (нехай і мінімальний) за фінансовою та технічною допомогою.

Під впливом країн, що розвиваються, ООН зазнала інституційної еволюції. У 1965 році була створена Програма розвитку ООН, яка координує допомогу країнам, що розвиваються, від усіх спеціалізованих установ системи ООН. У 1961 році при Асамблеї було утворено важливий допоміжний орган — Конференцію ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), функції якої є досить широкими, оскільки вона має «формулювати принципи та політику щодо міжнародної торгівлі та проблем, пов'язаних з економічним розвитком». За задумом ініціаторів, ЮНКТАД мала протидіяти ГАТТ, виступаючи проти лібералізму та організовуючи міжнародну торгівлю більш дирижистськими методами, вигідними для країн, що розвиваються. Згодом ЮНКТАД могла б замінити ГАТТ. Автономність цієї організації була надана їй, щоб надати їй статусу спеціалізованої самостійної установи (її штаб-квартира розташована в Женеві, де знаходиться ГАТТ, а не в Нью-Йорку, де міститься штаб-квартира Генеральної Асамблеї, допоміжним органом якої вона є). Однак опозиція розвинених країн та слабкість ресурсів ЮНКТАД перешкодили такому розвитку. Організація здійснила численні ініціативи, але результати були незначними. ЮНКТАД сприяла укладанню угод щодо деяких сировинних товарів, стояла біля витоків Загальної системи преференцій та Об'єднаної програми щодо сировинних ресурсів, проте ці ініціативи не мали великого успіху. Сьогодні антагонізм між ЮНКТАД та ГАТТ зменшився, між організаціями встановлено відносини.

Нарешті, у 1965 році Генеральна Асамблея створила ще один допоміжний орган — Організацію Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО). Ця організація заповнила прогалину в системі ООН, оскільки жодна установа не мала повноважень щодо індустріалізації, яка є важливим чинником розвитку. Розвинені країни не чинили опору посиленню повноважень цього органу, і згодом він перетворився на спеціалізовану автономну установу після підписання у Відні у 1977 році договору, яким було затверджено його установчу хартію. Ця установа відіграє значну роль у дослідженнях та розробці пропозицій, але через брак коштів її оперативна ефективність у наданні технічної допомоги країнам, що розвиваються, та, тим більше, у нормативній сфері залишається обмеженою.

Зрештою, якби система ООН враховувала потреби країн, що розвиваються, вона б не зазнала таких потрясінь. Існуючі проекти повної реструктуризації системи для кращого виконання функцій розвитку досі не реалізовані, а отриманню допомоги ООН, розмір якої залишається обмеженим, перешкоджають надмірні бюрократичні труднощі.

Загальні питання

Організація Об'єднаних Націй перебуває в досить парадоксальній ситуації. З одного боку, ніхто не заперечує, що людство живе в умовах дедалі зростаючої взаємозалежності і що всі країни потребують певних механізмів для дій відповідно до цієї взаємозалежності. З іншого боку, найавторитетніша універсальна політична організація поки що неспроможна ефективно вирішувати світові політичні, економічні та соціальні проблеми. Це викликає незадоволення. Чим пояснюється таке становище? Щоб відповісти на це питання, насамперед звернімося до деяких основних засад функціонування системи ООН.

По-перше, жахи Другої світової війни посилили настрої єдності та солідарності. Людство сподівалося, що перемога Об'єднаних Націй над силами фашизму й мілітаризму забезпечить збереження та зміцнення загального миру й безпеки, сприятиме формуванню світової співдружності. Взаємозалежність мала стати чинником, який подолав би відцентрові сили національних держав. Але насправді сталося не так. Ні загальне прагнення запобігти ядерній війні, ні зацікавленість в освоєнні таких багатств, як океанський та космічний простори, не спонукали уряди до масштабних і добровільних форм спільних дій. "Холодна війна" їх унеможливила.

Досвід попередніх років підтверджує, що політичні угруповання можуть виступати разом перед спільними загрозами, якщо будуть вироблені відповідні механізми, які не передбачають відмови від свободи дій. Попередні домовленості мають враховувати постійні зміни, їх характер та напрям, які мають бути погоджені за допомогою відповідних "правил гри". Для досягнення консенсусу сторони можуть звернутися до третьої сторони для врегулювання розбіжностей.

По-друге, засновники ООН виходили з того, що великі держави, які виграли світову війну, зможуть приборкати агресора за допомогою системи колективної безпеки. Але регіональні конфлікти виникали. Що ж намагалася зробити Рада Безпеки? Передусім вона уникала рішень, які кваліфікували б когось як агресора, зверталася до конфліктуючих сторін з вимогою припинити воєнні дії та почати переговори. У деяких випадках Рада Безпеки започатковувала операції з підтримання миру, посередництво третіх сторін тощо.

"Холодна війна", суперництво великих держав, гонка озброєнь між США і СРСР, протиріччя між НАТО і Варшавським договором паралізували діяльність Ради Безпеки, як і всієї системи ООН. Згодом Рада Безпеки почала позбавлятися питань, на яких позначилися "холодна війна" та блокові суперечності. У багатьох регіональних конфліктах вона діяла позитивно й досить результативно. Накопичено чималий досвід такої діяльності. І все ж розробка й удосконалення механізму для операцій ООН з підтримання миру, а також мирного врегулювання конфліктів — надзвичайно актуальне завдання.

По-третє, передумовою подальшого зміцнення ООН є удосконалення вже існуючих інституцій.

По-четверте, висхідна теза засновників ООН полягала в необхідності прийняття рішень з нагальних економічних та фінансових питань, включаючи Бреттон-Вудські угоди, відповідно до яких було засновано Всесвітній банк реконструкції та розвитку та Міжнародний валютний фонд.

По-п'яте, основними, реальними чинниками на міжнародній арені виступають суверенні держави.

Пояснюючи недоліки і слабкості в роботі системи ООН, дослідники часто концентрують увагу на самій Організації Об'єднаних Націй, підкреслюючи внутрішні хиби, відсутність політичної волі урядів або кризу багатосторонності.

Не можна також ігнорувати характер взаємозв'язку між політичною роллю ООН щодо підтримання миру й колективної безпеки та її економічними й соціальними функціями. Ці сфери нерідко безпідставно занадто розділяються, або взагалі економічна та соціальна діяльність ООН зводиться до чогось другорядного, підпорядкованого. Якщо й вказується на взаємозв'язок цих сфер, то часто досить однобоко: зміцнення ролі й престижу ООН у політичній сфері вважається абсолютною передумовою розвитку або успіху економічних функцій.

У зв'язку з цим треба зауважити, що в принципі правильною була теза Радянського Союзу та інших країн про те, що економічний прогрес можливий тільки в умовах миру, обмеження гонки озброєнь, насамперед ядерних. Але цей зв'язок уявлявся занадто прямим і безпосереднім. Крім того, практично не ставилося питання, що й економічна, й соціальна діяльність ООН зі свого боку може позитивно впливати на її політичну активність. Більше того, на певних етапах за певних умов підвищення ефективності ООН в економічній та соціальній сферах може бути більш реальним і перспективним, ніж поліпшення діяльності у сфері миру й безпеки.

МИРОТВОРЧІ ФУНКЦІЇ ООН У СУЧАСНИХ УМОВАХ

Як відомо, Рада Безпеки вживає заходів проти агресора за допомогою сил, що надаються в її розпорядження, згідно зі ст. 42 і 43 Статуту. Країни-члени надають ці сили командуванню ООН. Стаття 43 передбачає укладення спеціальних угод між країною і Радою Безпеки, проте ці угоди насправді ніколи не укладалися. Усі попередні спроби розробити таку угоду або її основні принципи не увінчалися позитивними результатами. А це означає, що кожного разу, коли виникає порушення миру, коли Рада Безпеки приймає відповідне рішення щодо здійснення операцій ООН, треба терміново використовувати механізм Статуту ООН. Однак даний механізм явно недосконалий, він потребує поліпшення. На нашу думку, передусім треба змінити сам Статут за рахунок нових статей, які б конкретизували основні принципи створення вказаних сил ООН, їх управління й фінансування.

Останнім часом виявилася нова тенденція, яка полягає в тому, що Рада Безпеки санкціонує використання сил ООН у тому чи іншому регіоні. Але при цьому член чи члени Ради можуть виявити бажання діяти відповідно до резолюції Ради, від її імені і за дорученням. Щось подібне відбулося у зв'язку з операціями США в Перській затоці. Тут мало місце застосування і ст. 39 і 42, і ст. 51, яка передбачає координацію воєнних операцій у порядку самооборони. Ця координація здійснюється Радою Безпеки. Операції в Перській затоці ґрунтувалися на досить складній правовій основі.

Ще складнішими з точки зору правової основи можуть бути дії Ради Безпеки в ситуаціях, пов'язаних із громадянською війною. Якщо така ситуація насправді матиме місце, то тоді буде неможливим використання ст. 51 Статуту. Ст. 39 вимагає, щоб Рада Безпеки встановила, що насправді існує загроза миру. У цьому разі Рада діє згідно зі ст. 42. Особливого значення тут набуває питання, чи може бути в таких випадках (громадянська війна) санкціонована участь тих чи інших держав в операціях ООН. На нашу думку, вона має бути санкціонована. Для цього є певні основи правового характеру в Статуті ООН.

Стаття 48 чітко вказує, що дії, необхідні для виконання рішень Ради Безпеки стосовно підтримання міжнародного миру та безпеки, мають бути обов'язковими для всіх членів Організації Об'єднаних Націй чи деяких з них, що має визначити Рада Безпеки. Ця стаття стосується також збройних акцій згідно зі ст. 42, 43, 44.

Не повністю поки що використовуються потенції ст. 53. Згідно з цією статтею Рада Безпеки використовує в інтересах міжнародного миру та безпеки регіональні структури або установи. Стаття досить чітко визначає, що ніяких примусових акцій не може бути вжито регіональними структурами без схвалення з боку Ради Безпеки.

Важливий напрям у діяльності ООН — операції з підтримання миру. На жаль, це не визначено в самому Статуті ООН. Тут ще потрібна велика конструктивна робота, спрямована на зміцнення і розвиток даного напряму в діяльності міжнародної організації.

Характерною визначальною рисою вказаних операцій "блакитних касок" є згода країн на їхнє перебування і функціонування. Цим підкреслюється непримусовий характер зазначених операцій.

Миротворчі сили ООН можуть одержати санкцію Ради Безпеки на застосування сили, якщо положення ст. 39 вже реалізовані. Але Статут має визначати можливість зміни функцій миротворчих сил (у разі виникнення загрози миру або його порушення). Йдеться про те, що миротворчі сили можуть бути використані для примусових операцій.

Миротворчі сили ООН можуть бути використані і регіональними установами. Зауважимо, що є випадки, коли миротворчі сили створювалися на регіональному рівні без санкцій Ради Безпеки. Одним із прикладів такої ситуації було створення сил Організації африканської єдності, які були направлені до Чаду в 1981 р. Рада Безпеки взяла до відома цю операцію, хоча офіційно, формально її не затверджувала. Зазначимо, що відповідно до ст. 53 Статуту Рада Безпеки не повинна санкціонувати вказані операції, якщо вони не є операціями примусового характеру із застосуванням зброї. Тут виникає дуже актуальне питання. А який характер повинні мати збройні сили ООН у випадках, коли вони використовуватимуться в громадянських війнах, які загрожують регіональному чи загальному миру? Ці операції не можуть розглядатись як примусові відповідно до глави VII Статуту. Тут потрібна згода країни, що приймає такі операції. Вона може бути зафіксована наперед відповідними угодами.

Друга важлива проблема в діяльності ООН — превентивні акції. На жаль, Статут ООН у цьому питанні не відзначається повнотою, ясністю. Так, ст. 2 передбачає, що всі члени ООН будуть утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй застосовує превентивні або примусові дії. У випадку порушення миру глава VII передбачає превентивні заходи, які повністю відповідають системі безпеки, започаткованій Статутом ООН.

Але передусім необхідне ясне й чітке рішення Ради Безпеки щодо організації превентивної акції. Можливі й інші дії ООН, їх не можна виключати.

У зв'язку з цим звернемось до розділу Статуту, який порівняно із главою VII перебуває начебто в тіні. Йдеться про мирне врегулювання спорів, які Статут ставить на перше місце, тобто про главу VI, зокрема ст. 33, в якій йдеться про переговори, з'ясування, посередництво, примирення, арбітраж, юридичне врегулювання, послуги регіональних агентств чи структур або інших мирних методів. Треба зазначити, що в ООН відбувається плідна робота як щодо розвитку вказаних методів і механізмів мирного врегулювання, так і розробки нових підходів, які не були започатковані у свій час у Статуті ООН чи у відповідних її рішеннях. Зокрема, це стосується Манільської Декларації, що була сформульована Спеціальним комітетом з питань Статуту ООН і зміцнення ролі Організації. Цей важливий документ був, зокрема, спрямований на активізацію тенденцій, що містяться в главі VI.

Вкажемо також на Декларацію Генеральної Асамблеї ООН щодо запобігання і недопущення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці, і на роль Організації Об'єднаних Націй у цій сфері.

ООН може й повинна зробити значно більше саме у цій дуже складній, але важливій сфері превентивної дипломатії. Зроблено ще мало. Це стосується як принципів, так і практичних дій. Тут дуже плідне й перспективне поле діяльності. Йдеться про саму організацію, про розробку відповідної стратегії, створення системи превентивної миротворчої діяльності ООН.

ПЕРЕОЦІНКА РОЛІ ООН

Зараз існує більше як 180 країн, що саме по собі означає, що світ докорінно змінився. Насамперед це стосується таких факторів, як баланс сил, життєвий стандарт, система уряду, релігія тощо. Деякі розбіжності, якщо говорити про комунізм і лібералізм, зменшилися, але збільшилася дистанція, що відділяє бідні нації від багатих, розвинутих — від тих, що розвиваються.

Відбулися глибокі зміни в самих міжнародних відносинах. У них діючими чинниками виступають не тільки держави, а й інші міжнародні утворення, і передусім транснаціональні корпорації. Зросла чисельність також міжнародних організацій.

ООН уособлює взаємодію глобального масштабу, регіональні організації — взаємодію регіонального характеру.

Одним із актуальних і назрілих питань, які потребують подальшої розробки (включаючи певні зміни в самому Статуті ООН), є питання про право міжнародної організації втручатися у внутрішні справи держави. Відповідно до ст. 2, 7 Статуту таке втручання дозволяється тільки тоді, коли існує загроза чи порушення миру, і Рада Безпеки діє відповідно до глави VII Статуту. Цього, напевне, не досить у нинішній історичній ситуації. Взаємозалежність є якісно провідною тенденцією, яка дуже змінила міжнародні відносини порівняно з тими, що існували під час розробки і прийняття Статуту ООН. Міжнародне співтовариство має право й повинно подбати про те, щоб його інтереси забезпечувалися з участю всіх держав. Передусім йдеться про такі міжнародні кримінальні злочини, як торгівля наркотиками й тероризм. На нашу думку, необхідно посилити роль Міжнародного Суду за рахунок уведення спеціальної кримінальної палати, яка розглядала б справи зазначеного характеру.

Необхідне нове розуміння сувернітету в умовах значно зростаючої взаємозалежності. Водночас потрібне більш повне, точне й виважене визначення самого поняття "втручання". Ця норма має бути удосконалена. Особливо там, де йдеться про порушення прав нації, прав людини. Сприяння здійсненню цих прав не означає втручання у внутрішні справи.

Треба відзначити дуже негативну роль радянської позиції у зазначених питаннях, яка просто паралізувала діяльність ООН. Сьогодні в країнах колишнього СРСР сталися кардинальні зміни. Вони відбуваються у напрямі справжньої демократії, справжнього забезпечення всіх прав націй і людини. Ці зміни мають позитивно вплинути на розгляд цих кардинальних проблем в ООН.

Звичайно, досить могутньою зброєю в руках міжнародного співтовариства є розділ VII Статуту ООН. Але цей розділ VII мусить працювати. Йдеться, зокрема, про ефективніше використання статей 43, 45 і 47. Цікавою є пропозиція Генерального секретаря ООН, зроблена в червні 1992 р. у зв'язку з операціями проти Іраку, визволенням Кувейту. Бутрос Галі, як відомо, запропонував створення Сил швидкого розгортання. Обов'язково треба поновити відповідні обговорення в ООН щодо підготовки спеціальних угод про створення збройних сил Організації Об'єднаних Націй.

Як відомо, з 1945 по 1987 рр. мали місце 13 операцій ООН з підтримання миру. Це означає, що накопичено чималий досвід, який треба уважно вивчати й використовувати у подальшій миротворчій діяльності ООН. З 1988 р. ООН організувала ще 11 таких місій. У лютому 1992 р. Рада Безпеки висловилася дуже рішуче за розвиток вказаної діяльності ООН. Як видно зі ст. 39 Статуту, такі явища, як загроза миру, порушення миру або акти агресії, є передумовою відповідних дій Ради Безпеки щодо застосування сили. Рада Безпеки без особливих труднощів установлює факт порушення миру. Але характерно, що коли говорять про порушення миру, то мають на увазі міжнародний мир, мир між незалежними країнами. А це означає, що громадянська або національно-визвольна війна не підпадають під вказану категорію. Події в Югославії, у ряді країн — колишніх республік СРСР свідчать, що такі ситуації дійсно мають місце. Отже, міжнародне право має визнати цю практичну ситуацію і відповідним чином реагувати на неї. У Статуті ООН у преамбулі підкреслюється необхідність врятувати наступні покоління від жаху війни. А хіба можна це зробити без запобігання громадянським війнам? Застосування сили, насильство не можуть залишатися поза увагою Об'єднаних Націй. ООН вже визнала, що громадянські війни створюють загрозу миру, бо можуть призвести до збройного втручання третіх сторін.

Досвід останніх років дає можливість підбити деякі підсумки, спробувати спрогнозувати характер миротворчих функцій ООН і насамперед Ради Безпеки.

По-перше, йдеться про невоєнні санкції. Стаття 41 дає Раді Безпеки можливість застосовувати невоєнні санкції, включаючи перерву в економічних відносинах і засобах комунікацій. Такі акції Рада Безпеки вживала до Іраку, Югославії, Сомалі та Лівії. Ці акції мали, безперечно, свій позитивний вплив на ситуацію. Проте їхня ефективність була не дуже значною. Бажання використовувати сучасну зброю досить часто переважає. Отже, ст. 41 у відповідних ситуаціях треба застосовувати. Але не можна ці санкції і переоцінювати. В окремих випадках велике значення мають саме воєнні санкції. До класичних типів застосування цих акцій зарубіжні політологи відносять події в Кореї, Родезії та Перській затоці. Що стосується Кореї, то була дуже специфічна ситуація, яку можна скоріше кваліфікувати як колективну самооборону. Початок був за односторонніми діями США, потім ці операції були трансформовані в "сили ООН".

У Перській затоці була організована воєнна акція, санкціонована Радою Безпеки.

Цілком природно, що надійним механізмом миру може бути така унікальна й універсальна міжнародна організація, якою, безперечно, є Організація Об'єднаних Націй. Йдеться відповідно про те, щоб на базі Статуту ООН, у його межах побудувати систему міжнародної безпеки.

На наш погляд, виконання цієї мети потребує як неухильного виконання вимог Статуту ООН, так і внесення певних змін до нього. У принципово новому світі, в якому зараз живемо, не можна розглядати Статут ООН як щось святе, недоторкане. Документ історичний, унікальний, але він може і має бути удосконалений, приведений у відповідність з реаліями нашої епохи.

Діяльність щодо Статуту ООН має доповнюватися односторонніми зобов'язаннями держав, заходами щодо зміцнення довіри і міжнародного співробітництва у всіх сферах — військово-політичній, економічній, гуманітарній. Але головним, вирішальним тут є знищення всіх засобів масового знищення. Ситуація в цьому плані явно змінюється: зроблено вже немало для скорочення ядерних арсеналів США і колишнього СРСР. Цей процес буде продовжуватися. Але йдеться про більше — до цього процесу повинні підключитися інші ядерні держави. ООН має відіграти і в цій важливій справі свою конструктивну роль.

ООН може зробити свій цінний внесок у створення спеціального механізму запобігання розв'язуванню ядерного конфлікту. Ідея всеохоплюючої безпеки значною мірою залежатиме від знаходження ефективної відповіді на зазначену проблему. Міжнародне співтовариство повинно в межах ООН розробити погоджені заходи на випадок порушення угод про незастосування ядерної зброї. У зв'язку з цим потрібно підготувати колективні заходи (зробити це найдоцільніше саме в ООН) щодо боротьби з ядерним тероризмом, ядерним піратством.

Півстоліття минуло після закінчення Другої світової війни і створення ООН. Людству вдалося запобігти новій — цього разу ядерній — всесвітній катастрофі. Але ліквідувати численні регіональні конфлікти, малі війни не вдалося. Це завдання продовжує бути актуальним і невідкладним.

Роль ООН тут незаперечна. Є вже певні позитивні результати. Насамперед слід згадати про ідею колишнього Генерального секретаря ООН Переса де Куельяра стосовно створення при цій міжнародній організації багатостороннього центру щодо зменшення воєнної небезпеки.

На жаль, ця ідея не одержала необхідної підтримки з боку багатьох країн-членів. Очевидно, до неї необхідно повернутися з урахуванням специфіки сучасної світової ситуації. Це міг би бути механізм широкого міжнародного контролю за виконанням угод щодо зменшення міжнародної напруженості, обмеження озброєнь і за воєнною обстановкою в конфліктуючих районах. Насамперед цей механізм мав би включати різні методи й форми контролю щодо збору інформації та оперативного її опрацювання для подальшої передачі до Ради Безпеки ООН, інших органів. Це дало б можливість мати об'єктивну картину подій, що відбуваються у світі.

На основі такої інформації можна було б заздалегідь готувати пропозиції щодо можливостей превентивної дипломатії, вжиття упереджуючих політичних рішень, які б, по-перше, утруднювали раптовий напад, а по-друге, запобігали воєнному конфлікту, його загостренню, обмежували його масштаби.

На всіх стадіях конфлікту необхідно широко використовувати всі засоби мирного врегулювання розбіжностей, спорів. Серед них — пропозиції добрих послуг, посередництва в досягненні перемир'я. ООН може стимулювати організацію та використання неурядових комісій та груп, які б піддавали глибокому аналізу причини, обставини й методи урегулювання конфліктних ситуацій.

Необхідність вказаних заходів та механізмів особливо нагальна у світлі ситуації, яка має місце в Югославії, країнах — колишніх республіках колишнього СРСР. Немає сумніву, що ця ситуація в її різноманітних проявах вже гучно стукає в двері ООН, вимагає адекватних рішень. Чимала відповідальність тут покладається на постійних членів Ради Безпеки. Дуже важливими були б їх зобов'язання про незастосування сили, а також про відмову від демонстративної військової присутності.

Особливо важливу й конструктивну роль може відіграти Організація Об'єднаних Націй і в такій актуальній і нагальній справі, як боротьба з міжнародним тероризмом. Варто було б створити в межах Міжнародного Суду спеціальну палату для розслідування і переслідування міжнародного тероризму.

ООН має стимулювати процес становлення взаємозв'язаного й цілісного світу, сприяти пошуку загальнолюдського консенсусу. Людство має зберегти цивілізацію, зробити її безпечною для всіх. Але хіба приклади останніх подій у Югославії, країнах — колишніх республіках СРСР не є свідками паралельних процесів — війн, ворожнечі, розбрату, невпорядкованої стихійності? Хіба ці явища не підводять нас до такої межі, за якою починається лихо для всіх?

Отже, сьогодні стає абсолютно неможливим і вкрай небезпечним розвиток "за рахунок іншого", за рахунок обмеження прав і свобод людини і народів.

Корінні зміни у світі відбуваються і відбуватимуться. Але внутрішні революційні національно-визвольні процеси не можуть досягти своєї мети, якщо ігноруються загальнолюдські інтереси, не використовуються досягнення людства, можливості рівноправного співробітництва. Завдання полягає в тому, щоб, з одного боку, не допустити втручання у ці внутрішні процеси, а з іншого — світовому співтовариству навчитися формувати і скеровувати процеси таким чином, щоб зберегти і зміцнити мир і міжнародну безпеку, зберегти цивілізацію. Внутрішні процеси мають стати чинником взаємозбагачення, взаємопритягнення. ООН повинна навчитися знаходити баланс інтересів між цінностями внутрішнього розвитку і інтересами всього людства, вона має започаткувати й зміцнити інтернаціоналізацію діалогу і переговорного процесу. Цей діалог, який забезпечував би нормальний і конструктивний хід міжнародного процесу, потребує постійної і активної участі всіх країн і народів. І ніхто краще, ніж ООН, для цього не пристосований.

Треба відзначити, що в географії регіональних конфліктів останнім часом відбулися істотні зміни. Якщо раніше конфлікти відбувалися здебільшого в "третьому світі", де і без того є немало бід, проблем великого масштабу, то останнім часом "пальма першості" тут перейшла до країн колишнього "світу соціалізму" — Югославії, інших країн Східної і Центральної Європи, країн — колишніх республік колишнього СРСР.

Безперечно, що нині загроза не тільки регіональному, а й глобальному миру йде саме від зазначеного регіону, який вимагає особливої уваги з боку такої міжнародної організації, якою є ООН. Її діяльність тут має бути ефективнішою. Треба значно розширити співробітництво ООН з регіональними організаціями. Насамперед це стосується європейських регіональних організацій, зокрема НБСЄ.

В історичному плані проблема постає так: ООН має виходити з розуміння відповідальності частини перед цілим, націй перед людством. Адже внутрішня боротьба в деяких випадках (і не рідких) поширюється за національні кордони, на значні території. Часто нація в пошуках кращої долі (що цілком закономірно) відривається від людства, протиставляє себе йому, не бачачи загрози власному виживанню. Все це означає, що перед ООН, як ніколи раніше, гостро постає завдання гармонізації загальнолюдських і національних інтересів. Національна ідея не може протиставлятися загальноєвропейським глобальним процесам.

Безперечно, що кожний народ має право самостійно обирати шляхи і методи свого розвитку, і в цьому плані ООН зробила багато. Неперевершеним здобутком діяльності ООН за всю її історію є Декларація про надання незалежності всім країнам і народам. Цей важливий документ не тільки означав підтримку з боку ООН рухів за національне визволення, створення нових незалежних держав. ООН виявилася досить передбачливою, помітивши певну суперечність між правом націй на самовизначення і правом народів на національну єдність, територіальну інтегральність, цілісність. Саме тому Генеральна Асамблея заявила у вказаній Декларації: "Будь-яка спроба, спрямована на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності країни, є несумісною з цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй".

На жаль, ці мудрі слова залишилися в тіні, про них майже не згадують. Однак даний принцип має виключне значення. Останні події в країнах Східної і Центральної Європи, у країнах — колишніх республіках колишнього СРСР переконливо свідчать про нагальність і життєвість вказаного принципу.

У нинішніх умовах ООН має зробити щось адекватне цьому історичному звершенню. А саме: заявити, що вибір народу має бути відповідальним. Не можна, щоб переважало почуття національного егоїзму. Не можна ігнорувати інтереси інших народів, всього світового співтовариства. І ще одне: не всі засоби можуть бути прийнятними для досягнення нехай і найблагородніших цілей. Свобода вибору не є свободою діяти будь-якими засобами, проливати кров. Свободи не можна домагатися за рахунок несвободи інших.

ООН має ще багато зробити для сприяння відповідальній, виваженій поведінці націй.

За весь час існування ООН принцип невтручання нерідко використовувався для того, щоб фактично прикрити ним порушення (часто грубі, масові) прав людини, прав національних та інших меншин. Ті, хто порушують ці права, часто-густо при цьому заявляють, що це їхня внутрішня справа, це не предмет для обговорення, для міжнародного форуму тощо. До речі, такий тип "аргументації" нерідко застосовувався представниками колишнього СРСР, а також України, Білорусії в ООН. Як відомо, такою мовою намагався говорити президент Іраку Хусейн, захищаючи свої ідеї в Кувейті, щодо іракських курдів та ін. Але світова громадськість не дала себе ввести в оману.

Усі зазначені події переконливо свідчать про необхідність по-новому, з урахуванням історичного досвіду, підходити до оцінки ролі й місця принципу невтручання у внутрішні справи держав. Йдеться не про скасування, а про його певне обмеження, коли постає питання про захист прав людини, прав меншин. На нашу думку, саме так і треба записати в Статуті ООН.

У зв'язку з цим у Статуті необхідно ясніше вказати на можливість використання сили щодо тих, хто чинить насильство, підкріплюючи ним масові й систематичні порушення прав людини, прав меншин. При цьому протидія авторів таких злочинних акцій, їх голосування в ООН не може сприйматися міжнародною громадськістю як аргумент проти використання сили з боку ООН. Тут має діяти не консенсус (він просто не буде можливим), а формула "консенсус мінус один". Про це, до речі, йшлося на деяких останніх міжнародних форумах. Але зараз, на нашу думку, необхідно сформулювати принципові положення, пов'язані з використанням ООН сили, і включити їх до Статуту ООН.

По-друге, необхідні досить істотні поправки до Статуту ООН, які б визначали, хто є суб'єктом права на самовизначення. Це право належить, як відомо, до фундаментальних принципів міжнародного права. Воно є основним, базовим положенням Статуту ООН. Характерно, що ст. 1 § 2 трактує цей принцип у поєднанні з принципом рівних прав, що мають народи. Право на самовизначення розвивається в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, а також у деяких інших документах ООН.

І все ж остаточне вирішення цього кардинального питання — хто є суб'єктом цього права — не досягнуто. Досі, принаймні в XX столітті, це право реалізовувалося здебільшого шляхом звільнення народів від колоніальної залежності. Даний процес ще не завершено. Яскравим прикладом цього є події останнього часу в країнах колишнього СРСР, Східної та Центральної Європи. Тут, звичайно, з'являються нові моменти. Але водночас не можна не бачити, що суб'єкт права на самовизначення і тут ще не визначений. Ця теоретична складність, невизначеність виявляється і під час практичних спроб вирішення вказаних проблем. Саме про це свідчать гострі національні процеси, що відбуваються в Югославії, Південній Осетії, Нагорному Карабасі, Придністров'ї, інших гарячих точках.

Безперечно, тут позначається слабкість механізмів, насамперед миротворчих сил ООН та інших процедур. Але в цих проблемах, у цій пасивності ООН виявляються і більш загальні принципові моменти, які потребують нагального вирішення. До них насамперед слід віднести такі:

Як поєднати право націй на самовизначення з правом іншої нації (чи інших націй) на територіальну цілісність? Як реалізувати право однієї нації на самовизначення таким чином, щоб не припинила існування певна історична територіальна етнічна та інша єдність?

Як поєднати право на самовизначення з правом на стабільні кордони, як уникнути хаосу перекроювання кордонів і несправедливостей, з цим пов'язаних?

Як діяти Організації Об'єднаних Націй у питаннях штучного поділу етнічних територій — поділу, який, по-перше, реалізувався колоніальними державами, а по-друге, сталінським колоніальним режимом у СРСР?

Для відповіді на ці та аналогічні питання аж ніяк не обійтися без деяких певних критеріїв для визначення суб'єкта самовизначення. Плідну роботу в цьому відношенні провела Г. Старовойтова ("Известия". 1992. № 180). Перший її принцип — це історична приналежність даної території тому чи іншому етносу. Старовойтова справедливо зауважує, що цей критерій, хоча і переоцінюється звичайним етнічним усвідомленням, проте ігнорувати його не можна. Другий критерій — це сьогоднішня етнічна більшість на даній території чи в даних адміністративних кордонах, що далеко не завжди збігається з історичною етнографією. Третій — волевиявлення всього населення даної території, визначене шляхом голосування. Мається на увазі й етнічна більшість, й етнічна меншість.

На нашу думку, вказані принципи заслуговують на увагу і врахування при виробленні лінії поведінки України щодо перегляду Статуту ООН.

Забезпечувати реалізацію подібних принципів повинна насамперед ООН — механізм, що має організувати міжнародну силу, щоб зупинити насильство. Але при тому міжнародний механізм має шукати несилове вирішення проблеми — шляхом політичних переговорів, на основі міжнародно визнаних принципів.

Цей механізм має передбачати заміну функцій ООН щодо припинення насильства функціями підтримання миру.

ООН дає унікальну можливість усім країнам, усім націям збагачувати, зміцнювати почуття взаємозалежності. Це єдино можливий і розумний шлях, яким можна просуватися до реалізації спільних взаємних інтересів усіх членів міжнародного співробітництва у майбутньому. Це передбачає пошук консенсусу сім'єю народів, які об'єдналися в унікальну неповторну міжнародну організацію — ООН, щоб відповісти колективно і конструктивно на потреби своєї відповідальності. Взаємозалежність такого характеру базується на прагненні до більш демократичного світу.

Історичні події, що відбулися недавно і ще відбуваються в колишньому СРСР, у країнах Східної та Центральної Європи, ведуть до необхідності справжньої взаємодії. Міжнародне співтовариство сьогодні є більш плюралістичним, ніж у дні, коли створювалася ООН. Але цей плюралізм настійно вимагає співробітництва більш масштабного, більш міжнародного і більш конструктивного. Водночас тут діє й інша, досить небезпечна тенденція. Про неї слушно сказав Генеральний секретар Британської співдружності націй Ш. С. Ламфал: "Відхід від діалогу в системі ООН відбувається на фоні відродження націоналізму, який нас веде назад у період до 1939 р. — антиінтернаціоналізму, що ламає структури міжнародного співробітництва, яке будувалося не без жертв, терпеливо, у післявоєнну еру, — мілітаризму, який означає владу авторитаризму в нашому глобальному товаристві, — насильству й індиферентності, що підривають основи світового порядку, — і догматизму, що породжує екстремізм. Саме ця остання тенденція є такою, що викликає найсерйознішу стурбованість, бо може стати поворотним пунктом від концепцій світового порядку, який надихав виникнення Об'єднаних Націй, до більш авторитарного світу, який керується не порядком, але порядок диктується в ньому силою".

Ці слушні застереження потребують пильної уваги людства, якщо воно справді хоче будувати нову систему міжнародного миру та безпеки, хоче бачити ООН міцною, ефективною і справді авторитетною світовою організацією.

Використана література:

1. Навчальний посібник "Міжнародне публічне право" А. І. Дмитрієв, В. І. Муравйов К. Юрінком Інтер 2000

2. Международное право: Учебник. Изд. 2-е, доп. и перераб. Отв. Ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. – М.: Междунар. отношения, 1998. – 624 с.

3. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1997. – 371 с.

4. Тускоз Жан Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. К.: "АртЕк", 1998. – 416 с.

5. Действующее международное право т. 1

6. ООН у системі міжнародних відносин: історичний досвід і перспективи: Ювіл. наук. зб. – К.: Либідь, 1995. – 128 с.