Олігополістична конкуренція: сутність, моделі, фундатори концепції

Вступ

Олігополістичний ринок формується обмеженою кількістю продавців, які надзвичайно уважно стежать за ціновими рішеннями та маркетинговими ходами своїх суперників. Продукція може бути як однорідною (сталь, алюміній), так і диференційованою (автомобілі, комп'ютери). Через нечисленність учасників, новим гравцям проникнути на такий ринок вкрай складно. Кожен із продавців пильно відстежує стратегічні кроки конкурентів. Наприклад, якщо один із виробників сталі зменшить розцінки на 10%, споживачі миттєво переорієнтуються на нього. Інші компанії будуть змушені або аналогічно знизити ціни, або розширити спектр послуг. Жоден олігополіст не може бути впевненим, що зниження ціни принесе довготривалий успіх. Водночас, підвищення цін може залишитися без наслідування з боку конкурентів, що призведе до втрати клієнтів на їхню користь.

Олігополія — це така ринкова структура, де реалізацію певного товару контролює невелике коло продавців, а поява нових учасників суттєво ускладнена або неможлива. Продукція олігополістичних фірм може бути як стандартизованою, так і диференційованою.

Часто олігополії захищені вхідними бар'єрами, подібними до тих, що існують для монополій. Природна олігополія виникає, коли декілька компаній можуть задовольнити попит усього ринку з нижчими довгостроковими витратами, ніж це було б можливо для багатьох дрібніших фірм.

1. Сутність олігополістичної конкуренції

Термін «олігос» походить з грецької мови та означає «мало». Товари виготовляє обмежене коло виробників. При цьому можуть спостерігатися відмінності в якості продукції, а деякі її різновиди можуть бути відсутні. Це характерно, наприклад, для окремих будівельних матеріалів, металів тощо. У таких умовах важливу роль відіграють реклама та контроль за цінами.

Класичним прикладом олігополії є американська «велика трійка»: «Дженерал моторз», «Форд» та «Крайслер».

В умовах олігополії можуть випускатися як однорідні, так і диференційовані товари. Однорідність характерна для ринків сировини та напівфабрикатів (руда, нафта, сталь, цемент), тоді як диференціація — для ринків споживчих товарів.

Невелика кількість фірм створює передумови для монополістичних домовленостей між ними: щодо встановлення цін, розподілу ринків або інших способів обмеження конкуренції. Інтенсивність конкуренції на олігополістичному ринку тим вища, чим нижчий рівень концентрації виробництва, і навпаки.

Значну роль у характері конкурентних відносин відіграє обсяг та структура інформації про конкурентів і попит, якою володіють фірми. Чим менше такої інформації, тим конкурентнішою є поведінка компаній. Головна відмінність олігополістичного ринку від досконалої конкуренції полягає в динаміці цін. За досконалої конкуренції ціни постійно коливаються залежно від попиту та пропозиції, тоді як за олігополії вони мають тенденцію до стабільності та змінюються рідше. Типовим явищем є «лідерство в цінах», коли провідна фірма диктує ціни, а інші наслідують її. Доступ нових продавців на ринок ускладнений. Якщо олігополісти досягають згоди щодо цін, конкуренція переміщується в площину якості, реклами та індивідуалізації продукту.

Обмежена кількість продавців пояснюється труднощами входу нових виробників у галузь. Це пов'язано з обмеженістю ресурсів та складнощами пошуку ринків збуту, оскільки попит на такий товар уже насичений.

Кожен продавець зобов'язаний чітко реагувати на дії конкурентів. Якщо один із них знижує ціни, покупці, природно, віддадуть перевагу його продукції. Інші конкуренти повинні негайно відповісти: або знизити ціни, або застосувати нецінові методи, наприклад, запропонувати додаткові послуги.

Особлива ситуація виникає за повної монополії. Якщо в країні існує лише одне підприємство, що виробляє унікальний продукт або надає послуги без замінників, реклама не має конкурентного характеру, а виконує суто інформаційну функцію. В умовах монополії необхідний жорсткий контроль за цінами [4, c. 357-359].

Олігополістичний ринок характеризується нечисленністю учасників. Коли ми чуємо «Велика трійка», «Велика четвірка» чи «Велика шестірка», це свідчить про олігополістичну структуру галузі. Наприклад, в алюмінієвій промисловості три фірми домінують на ринку; у місті середніх розмірів 10-15 бензозаправок можуть мати приблизно рівні частки ринку нафтопродуктів.

Олігополії можуть бути однорідними або диференційованими. До стандартизованих продуктів олігополістичної галузі належать цемент, гіпс, свинець, технічний спирт, мідь, цинк, сталь. Натомість фірми, що випускають автомобілі, шини, миючі засоби, пластівці та побутові електроприлади, є диференційованими олігополіями.

Причини існування олігополій (чому в певній галузі може діяти лише декілька фірм):

• Ефект масштабу — багато компаній розпочинають діяльність із невисоких технологій та малих масштабів. З часом «кмітливі» фірми зростають, а менш енергійні залишаються позаду. Так, у США спочатку існувало близько 80 автовиробників, а нині залишилося три — «Дженерал моторз», «Форд» і «Крайслер», які контролюють 90% автомобільного ринку. Ефект масштабу може бути серйозним бар'єром для входу, оскільки потребує мільярдних інвестицій.
• Інші бар'єри: володіння патентами та контроль над стратегічною сировиною, що особливо важливо в хімічній, електронній та алюмінієвій промисловості; значні витрати на рекламу також можуть бути фінансовим бар'єром.

Для олігополії характерний також ефект злиття. Причини злиття можуть бути різними. Основна полягає в тому, що об'єднання двох чи більше конкуруючих фірм може суттєво збільшити їхню ринкову частку та дозволити новій, більшій виробничій одиниці досягти більшого ефекту масштабу. Іншою причиною є ринкова влада. Наприклад, збільшення розміру фірми внаслідок злиття може дати їй перевагу «крупного покупця» та дозволити вимагати від постачальників нижчих цін на ресурси [9, c. 116-117].

2. Олігополістична структура

У більшості промислово розвинутих країн відсутня єдина формально монополістична галузева структура, яка б дозволяла контролювати виробництво та ринок у повному обсязі. Зазвичай галузевий контроль здійснює кілька великих корпорацій. Така структура ринку називається олігополістичною.

Як і монополія, олігополія може бути білатеральною та власне олігополією. У білатеральній олігополії попит на продукцію кількох продавців формують кілька споживачів, а у власне олігополії кільком продавцям протистоять численні покупці. У таких структурах процеси монополізації та конкуренції тісно переплетені.

Олігополістична структура породжує нові форми внутрішньогалузевих взаємозв'язків між компаніями, однорідними за спеціалізацією. Обмежене число великих підприємств створює об'єктивні основи для взаємодії в різних напрямах виробничої чи комерційної політики. Найпоширенішою формою такої взаємодії є проведення спільної ринкової політики з метою послаблення внутрішньогалузевої конкуренції. Основний засіб її реалізації — монополістичне регулювання цін. Монопольна ціна формується не лише за умов панування однієї монополії. Практикуючи «лідерство в цінах», олігополісти встановлюють і підтримують монопольно високі ціни на продукцію аналогічного асортименту [8, c. 234].

Іншою формою взаємодії є координація виробничої діяльності через регулювання обсягу та асортименту продукції, визначення довгострокової спеціалізації. За умов панування олігополістичної структури кожен учасник має змогу монополізувати вузькоспеціалізований ринок, встановити на ньому монопольні ціни та обмежити конкуренцію.

Незважаючи на можливості координації спільної діяльності, приватні інтереси учасників олігополії не завжди збігаються з груповими. Щільність ринкових зв'язків фірм-олігополістів прямо залежить від величини монопольного прибутку: монопольна координація доцільна доти, поки гарантує монопольний прибуток, інакше панує конкуренція. Конкуренція в олігополістичних структурах відзначається високою гостротою. Зменшення кількості виробників унаслідок банкрутства однієї з фірм надає іншим можливість розширення ринку збуту. Інтенсивність конкуренції перебуває у зворотній залежності від числа учасників: чим менше продавців залишається, тим більший виграш у формі перерозподілу ринку вони отримують. Звідси постійне прагнення олігополістів до диференціації продукту, забезпечення якості та оновлення асортименту.

З олігополією пов'язана поява нової форми внутрішньогалузевої конкуренції — нецінової. В умовах приблизно однакових фінансово-технологічних ресурсів більшість великих корпорацій відмовляється від цінових методів впливу на суперника, оскільки це, по-перше, дуже дорого, а по-друге, практично не змінює ринкові позиції. Економічно вигідніше використовувати нецінове суперництво. З середини 50-х років, періоду розгортання НТП, найважливішими методами внутрішньогалузевої конкуренції стають оновлення товарів та своєчасний вихід з ними на ринок; поліпшення асортименту та якості; удосконалення форм залучення та обслуговування покупців.

Олігополістична конкуренція виникає, коли однорідну продукцію (або близькі субститути) продають декілька (два-три) продавців. За цих умов кожен із них здійснює власну ринкову стратегію (визначає обсяги продажу, ціну), але мусить враховувати стратегію та дії конкурента.

Наприклад, якщо підприємство з виробництва борошна знизить ціни на 10%, покупці швидко переорієнтуються на цього постачальника. Іншим виробникам доведеться також знизити ціни або надати додаткові послуги [3, c. 367-368].

Можна виділити наступні риси олігополістичних ринків:

1. Усього кілька фірм забезпечують весь ринок. Продукт може бути як диференційованим, так і стандартизованим.
2. Принаймні деякі фірми в олігополістичній галузі володіють великими ринковими частками. Отже, вони здатні впливати на ціну товару, варіюючи його наявність на ринку.
3. Фірми в галузі усвідомлюють свою взаємозалежність.

Існує два види олігополії. Перший вид припускає, що кілька фірм виробляють ідентичний продукт. Другий — коли невелика кількість виробників випускають диференційовані товари.

У будь-якому випадку фірми усвідомлюють взаємозалежність своїх продажів, обсягів виробництва, інвестицій та рекламної діяльності. Якщо одна фірма посилено рекламує продукцію чи створює нову модель, вона повинна очікувати аналогічних дій від конкурентів. Кожна фірма знає, що деякі рішення конкурентів залежать від її власної поведінки, і тому, приймаючи рішення, зобов'язана мати на увазі цю обставину.

Олігополістична взаємозалежність піднімає суперництво на якісно новий рівень, перетворюючи конкуренцію на безперестанну боротьбу «всіх проти всіх». Можливі найрізноманітніші рішення конкурентів: вони можуть спільно домагатися певних цілей, перетворюючи галузь на подобу чистої монополії, або ж, як іншу крайність, боротися один з одним аж до повного знищення.

Останній варіант найчастіше реалізується у формі цінової війни — поступового зниження рівня цін з метою витиснення конкурентів. Якщо одна фірма знизила ціну, конкуренти, відчувши відтік покупців, теж знизять свої ціни. Цей процес може мати кілька етапів. Але зниження цін має межі: воно можливе доти, поки ціни не зрівняються із середніми витратами. У цьому випадку зникне джерело економічного прибутку, і на ринку виникне ситуація, близька до досконалої конкуренції. У виграші залишаються споживачі, тоді як виробники не отримують жодного зиску. Тому найчастіше конкурентна боротьба приводить до рішень, заснованих на обліку можливої поведінки суперників.

Припустімо, що через млявий збут автомобілів адміністрація «Форда» розглядає можливість 10%-го зниження цін. Вона має ретельно продумати, як реагуватимуть «Дженерал моторз» і «Крайслер». Вони можуть взагалі не відреагувати або знизити ціни незначно — тоді обсяг збуту «Форда» значно збільшиться. Можливо, вони наслідуватимуть приклад, і тоді всі троє продадуть більше автомашин, але отримають менше прибутків. Ще один варіант — конкуренти знизять ціни на 15%, щоб покарати «Форд», що може призвести до цінової війни та падіння прибутків усіх трьох фірм. Тому адміністрація «Форда» має зважити всі можливості. Фактично, для будь-якого рішення — призначення цін, визначення рівнів виробництва, проведення рекламної кампанії чи інвестування — фірма повинна передбачити можливу реакцію конкурентів. Кожна фірма ставить себе на місце конкурентів та аналізує їхню можливу реакцію. Процес прийняття таких рішень розглядається на прикладі взаємовідносин двох фірм у моделі дуополії, вперше запропонованій французьким економістом А. Курно в 1838 році [6, c. 327-329].

3. Сутність олігополістичного ціноутворення

Між фірмами в олігополістичній галузі існує певна взаємозалежність. Припустимо, існує три фірми А, Б і В, кожна з яких володіє 1/3 часткою ринку. Якщо А зменшує ціну, її частка ринку зростає. Реакція фірм Б і В буде відповідною: вони можуть або зрівняти ціну з рівнем А, або знизити ще нижче, розпочинаючи цінову війну. Це означає, що жодна фірма не наважиться знизити ціну, не прорахувавши всі можливі варіанти поведінки конкурентів. При встановленні ціни олігополіста найважливішими є дані про витрати та обсяг попиту, а також реакція конкурентів (невизначений фактор).

Слід підкреслити, що взаємозалежність фірм унаслідок нечисленності в галузі та необхідність передбачати можливі дії конкурентів є унікальними властивостями олігополій. Більша кількість фірм при чистій та монополістичній конкуренції, а також відсутність конкурентів при чистій монополії виключають можливість такого взаємозв'язку. Олігополія існує, коли кількість фірм настільки мала, що кожна при формуванні цінової політики повинна враховувати реакцію конкурентів.

Щоб розглянути сутність олігополістичного ціноутворення, необхідно розглянути чотири різні моделі:

1. Ламана крива попиту.

Знову припустимо, що існує три фірми А, Б і В, які є «незалежними», тобто не укладають таємних угод. Розміщення та форма кривої попиту олігополіста залежать від того, як конкуренти реагуватимуть на зміну ціни фірмою А. Існує два ймовірних допущення: вирівнювати ціну чи не звертати увагу.

При нормальній олігополії конкуренти зігнорують підвищення ціни фірмою А, а на зниження відреагують, тобто вирівнюватимуть ціну.

Д1 — крива попиту олігополіста, який не бере участі в таємному договорі, за умови, що конкуренти ігноруватимуть зміну ціни.

Д2 — конкуренти вирівнюватимуть ціни.

Оскільки при зниженні ціни конкуренти вирівнюватимуть ціну, а при збільшенні — зігнорують, крива попиту олігополіста є ламаною.

Ламана крива попиту означає, що кожен олігополіст вважатиме, що будь-яка зміна ціни приведе до гіршого. Значна кількість споживачів покине фірму, якщо вона збільшить ціну, а якщо знизить — продажі збільшаться незначно. Іншою причиною стабільності цін є те, що ламана крива граничного доходу залежить від ламаної кривої попиту, і це означає, що в певних межах значні зміни витрат не вплинуть на обсяг виробництва та ціну.

1. Обумовлене таємним договором узгодження.

Невелика кількість фірм при олігополії сприяє таємному договору (прямій чи мовчазній згоді про фіксацію цін, розподіл ринків чи інше обмеження конкуренції). Таємний договір може сприяти отриманню більших прибутків, запобігти ціновій війні та обмежити вступ нових фірм у галузь.

Знову три фірми А, Б і В. У всіх фірм однакові витрати, криві попиту наближені — усе це сприяє укладанню таємного договору. За рахунок договору ціна та обсяг продукції відповідатимуть тому, що галузь ніби перебуває при чистій монополії.

Таємне узгодження може приймати різні форми. Найпростіша форма — картель, який передбачає формальне письмове узгодження ціни та обсягу виробництва (найвідоміший картель ОПЕК, до якого входило 13 країн. Цей картель зміг підвищити ціни на нафту із 2,5 дол. до 11 дол. протягом шести місяців. На початку 80-х років різке підвищення привело ціну до 32-34 дол. за барель). Таємні узгодження можуть укладатися при періодичних «офіційних» зустрічах, джентльменських домовленостях тощо. Усі таємні узгодження контролюються антитрестівським законодавством.

Існують певні перепони для таємного договору:

1. Різниця в попиті та витратах — відповідно різнитимуться й ціни, що максимізують прибуток для кожної фірми. Очевидно, що не буде єдиної ціни для всіх.
2. Число фірм — чим більша кількість фірм, тим важче досягти угоди.
3. Шахрайство — існує спокуса до прихованого зниження цін для отримання більшого прибутку. Це небезпечно, оскільки споживачі, які платять вищі ціни, можуть виявити це та вимагати подібного ставлення.
4. Спад — спад ділової активності є ворогом таємного договору, оскільки ринки збуту, що скорочуються, викликають зростання середніх витрат.
5. Можливе входження — підвищені ціни та обсяг продажів сприятимуть вступу нових фірм у галузь, що знизило б ціни та прибутки.
6. Правові перешкоди: антитрестівське законодавство.

1. Лідерство в цінах.

Олігополісти можуть координувати свою поведінку в області цін, не вступаючи в таємний зговір. Велика («пануюча») фірма змінює ціну, а всі інші більш-менш автоматично слідують за цією зміною. Ціновий лідер дотримується такої тактики: оскільки зміна цін пов'язана з ризиком того, що конкуренти можуть не послідувати, коректировка цін робиться рідко. Лідер, переважно, перед збільшенням ціни усно повідомляє своїх менеджерів, які дають інтерв'ю в пресу, по телебаченню тощо.

1. Ціноутворення за принципом «витрати плюс».

У цьому випадку олігополіст використовує формулу чи методику для визначення витрат на одиницю продукції, до яких додається накидка для визначення ціни. Оскільки витрати на одиницю змінюються із зміною обсягу виробництва, фірма повинна мати типовий або плановий рівень виробництва.

Оскільки фірми в умовах олігополії можуть швидко відповісти на зміну ціни, а також володіють значними фінансовими ресурсами для підтримки реклами чи розвитку продукції, вони здебільшого займаються неціновою конкуренцією [7, c. 73-77].

4. Фундатори концепції олігополістичної конкуренції та її наслідків

Припустімо, що фірми виробляють однорідний товар і знають криву ринкового попиту. Кожна фірма має вирішити, який обсяг виробляти, і обидві приймають рішення одночасно. Приймаючи виробниче рішення, кожна фірма бере до уваги конкурента. Адміністрація знає, що конкурент також вирішує, яку кількість виробляти, а ціна залежатиме від сумарного обсягу виробництва обох фірм.

Суть моделі Курно полягає в тому, що кожна фірма розглядає рівень виробництва конкурента як фіксований, а потім вирішує, скільки виробляти. Розглянемо, як приймає рішення фірма № 1. Припустимо, на думку адміністрації фірми № 1, фірма № 2 нічого не вироблятиме. Тоді крива попиту на товар фірми № 1 — це крива ринкового попиту. На мал. 1.1 вона показана кривою П(0), що означає криву попиту для фірми № 1 за умови, що фірма № 2 не виробляє продукції. На мал. 1 також показана крива відповідної граничної виручки ГВ₁(0). Ми припустили, що граничні витрати ГВт₁ фірми № 1 постійні. Як показано на графіку, обсяг виробництва фірми № 1, який максимізує прибуток, становить 50 одиниць, що відповідає точці перетину кривих ГВ₁(0) та ГВт₁. Отже, якщо фірма № 2 не виробляє нічого, фірмі № 1 слід виробляти 50 одиниць.

Припустімо, натомість, що, на думку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 50 одиниць. Тоді крива попиту для фірми № 1 — це крива ринкового попиту, зміщена ліворуч до поділки 50. На мал. 1 вона позначена П₁(50), а відповідна крива граничної виручки — ГВ₁(50). Обсяг виробництва, що максимізує прибуток, тепер становить 25 одиниць, що відповідає точці, де ГВ₁(50) = ГВт₁. А тепер припустімо, що, на думку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 75 одиниць. Тоді крива попиту — це та сама крива ринкового попиту, зміщена вліво до поділки 75. Вона позначена П₁(75), а відповідна крива граничної виручки — ГВ₁(75). Тепер обсяг виробництва, що максимізує прибуток, становить 12,5 одиниць, це відповідає точці, де ГВ₁(75)=ГВт₁. Нарешті припустимо, що, на думку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 100 одиниць. Тоді криві попиту і граничної виручки для фірми № 1 (не показані на малюнку) перетинали б криву її граничних витрат на вертикальній осі; якщо, на думку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 100 або більше одиниць, то їй не слід виробляти нічого.

Підіб'ємо підсумки: якщо, на думку фірми № 1, фірма № 2 не вироблятиме нічого, вона вироблятиме 50 одиниць; якщо фірма № 2 вироблятиме 50, вона вироблятиме 25; якщо ж фірма № 2 вироблятиме 75, вона вироблятиме 12,5; а якщо, на її думку, фірма № 2 вироблятиме 100 одиниць, то вона не вироблятиме нічого. Обсяг виробництва, що максимізує прибуток фірми № 1, є, таким чином, спадною шкалою обсягу, який, на думку фірми № 1, вироблятиме фірма № 2. Ми називаємо цю шкалу кривою реакції фірми № 1 і позначаємо її К₁*(К₂). Ця крива зображена на мал. 2.2, де кожна з чотирьох наведених комбінацій обсягу виробництва має позначку «*». Аналогічний аналіз ми можемо виконати для фірми № 2 (тобто визначити кількість, максимізуючу прибуток фірми № 2, вважаючи заданими різноманітні припущення щодо обсягу виробництва фірми № 1). Результатом буде крива реакції для фірми № 2, тобто шкала К₂^*(К₁), що співвідносить обсяг її виробництва із обсягом, котрий, на її думку, вироблятиме фірма № 1. Якщо крива граничних витрат фірми № 2 відрізняється від такої ж кривої фірми № 1, крива її реакції буде також відрізнятись за формою від відповідної кривої для фірми № 1. Наприклад, крива реакції фірми № 2 могла б мати вигляд, як зображено на мал. 2.

Крива реакції для кожної фірми підказує їй оптимальний обсяг виробництва за заданого обсягу її конкурента. У точці рівноваги кожна фірма планує обсяг відповідно до кривої своєї реакції, так що рівні виробництва в умовах рівноваги перебувають у точці перетину двох кривих реакції. Такий набір рівнів виробництва називаємо рівновагою Курно. За такої рівноваги кожна фірма реально оцінює обсяг, що вироблятиме її конкурент, і відповідно максимізує свій прибуток [2, c. 492-495].

Зауважте, що рівновага Курно є різновидом рівноваги Неша. Слід пам'ятати, що при рівновазі Неша кожна фірма повністю реалізує свій потенціал, приймаючи як заданий обсяг виробництва конкурентів.

Як результат, жодна з фірм не має причин міняти свою виробничу політику. За рівноваги Курно кожен із дуополістів виробляє ту кількість, яка максимізує його прибуток, приймаючи як заданий обсяг виробництва свого конкурента. Таким чином, жоден із дуополістів не має причин змінювати обсяги виробництва.

Припустімо, що початкові рівні виробництва фірм далекі від рівноваги Курно. Чи будуть фірми вирівнювати обсяги свого виробництва, щоб досягти рівноваги Курно? На жаль, модель Курно нічого не говорить про динаміку перехідних процесів вирівнювання. Справді, протягом будь-якого процесу вирівнювання основне припущення моделі, згідно з яким кожна з фірм припускає, що обсяги виробництва її конкурента фіксовані, не відповідає дійсності. Обсяг виробництва жодної з фірм не буде фіксованим, оскільки обидві фірми вирівнювали б обсяги свого виробництва.

За яких умов для кожної фірми раціональним було б припустити, що обсяг виробництва її конкурента фіксований? Це було б раціональним за тієї умови, якщо обидві фірми встановлюють обсяги свого виробництва лише одноразово, оскільки вони не можуть бути зміненими. Це також було б раціональним за тієї умови, якщо вони перебувають у стані рівноваги Курно, оскільки жодна з фірм не має причин змінювати обсяг виробництва. Використовуючи модель Курно, ми, отже, маємо зрозуміти специфіку поведінки фірм у стані рівноваги.

Приклад

Розглянемо приклад — дві однакові фірми мають інформацію про лінійну криву ринкового попиту. Це допоможе зрозуміти суть рівноваги Курно і порівняти її з конкурентною рівновагою, а також рівновагою, котра досягається при злитті двох фірм і сприяє об'єднанню зусиль для досягнення певних рівнів виробництва.

Припустимо, наші дуополісти мають таку криву ринкового попиту:

Ц=30-К,

де К — сумарний обсяг виробництва обох фірм (тобто К = К₁ + К₂). Припустімо також, що обидві фірми мають нульові граничні витрати

ГВт₁ = ГВт₂ = 0.

Ми можемо визначити криву реакції для фірми № 1 таким чином: для максимізації прибутку фірма встановлює величину граничної виручки на рівні граничних витрат. Сумарна виручка фірми № 1 В₁ визначається за рівнянням:

B₁=ЦК₁ = (30-К)К₁

=30К – (К₁+К₂)К₁

=30К₁-К²₁-К₂К₁

Гранична виручка фірми ГВ₁ — це просто додаткова виручка ΔВ₁, що є результатом додаткової зміни обсягу виробництва ΔК₁:

ГВ1 = ΔB₁/ ΔK₁= 30-2K₁-2K₂

Тепер, прирівнюючи ГВ₁ до нуля (граничні витрати фірми) і розв'язуючи рівняння для К₁, ми визначаємо:

Крива реакції фірми №1: К₁ = 15 – 1/2K₂

Ці самі підрахунки справджуються для фірми № 2:

Крива реакції фірми № 2: К₂ =15 – 1/2К₁.

Рівні виробництва в стані рівноваги — це значення для К₁ і К₂, дійсні в точці перетину двох кривих реакцій, тобто величини, отримані при розв'язанні рівнянь. Замінюючи К₂ в рівнянні виразом з правої частини рівняння, можна переконатись, що рівні виробництва в стані рівноваги становлять:

Рівновага Курно: К₁= К₂ = 10.

Сумарний обсяг виробництва становить К=К₁+К₂=20, отже, ринкова ціна рівноваги становить Ц = 30- К = 10.

На мал. 1.3 показано криві рівноваги Курно та точку рівноваги Курно. Зауважте, що крива фірми № 1 показує її обсяг виробництва в показниках обсягу виробництва фірми № 2. Подібно крива фірми № 2 показує К₂ в показниках К₁. (Оскільки фірми є ідентичними, обидві криві мають однакову форму. Вони мають різний вигляд, оскільки одна з них задає К₁ в показниках К₂, а інша виражає К₂ в показниках К₁). Точка рівноваги Курно перебуває на перетині двох кривих. У цій точці кожна фірма максимізує свій власний прибуток, знаючи обсяг виробництва свого конкурента.

Ми припустили, що між собою конкурують дві фірми. Припустімо, натомість, що антимонопольне законодавство було дещо пом'якшено, і обидві фірми можуть укласти таємний договір. Вони можуть визначити свої обсяги виробництва таким чином, щоб максимізувати сумарний прибуток і ділити цей прибуток порівну. Сумарний прибуток максимізується вибором сумарного обсягу К так, щоб гранична виручка дорівнювала граничним витратам, а ця величина в даному прикладі дорівнює нулю. Сумарна виручка для обох фірм становить

В = ЦК =(30– К)К = 30К - К²,

так що гранична виручка ГВ = ΔВ/ΔК=30-2К

Прирівнюючи ГВ до нуля, ми бачимо, що сумарний прибуток максимізується, коли К=15.

Будь-яке комбінування обсягів виробництва К₁ і К₂, що в сумі дає 15 одиниць, максимізує сумарний прибуток. Крива К₁ +К₂= 15, яка називається кривою контрактів, визначає, таким чином, усі пари обсягів К₁ і К₂, які максимізують сумарний прибуток. Її показано на мал. 1.3. Якщо фірми домовляться ділити прибутки порівну, то кожна з них вироблятиме половину сумарного обсягу:

К₁=К₂=7,5.

Як і слід очікувати, обидві фірми тепер вироблятимуть меншу кількість — і одержуватимуть більші прибутки, ніж у разі рівноваги Курно. На мал. 1.3 показано цю рівновагу, спричинену змовою фірм, та конкурентні рівні виробництва, що визначаються прирівнюванням ціни до граничних витрат. (Ви можете пересвідчитись, що ці рівні становлять К₁= К₂ = 15, а це означає, що кожна фірма одержує нульовий граничний прибуток). Зауважте, що результат Курно значно вигідніший для фірм, ніж абсолютна конкуренція, проте не такий виграшний, як здобуток від таємної змови [10, c. 367-370].

Існують дві точки зору на економічні наслідки олігополії. Традиційна точка зору передбачає, що, оскільки олігополія близька по структурі до монополії, слід очікувати, що вона діє приблизно аналогічним методом. Дійсно, олігополія є менш бажаною, ніж чиста монополія (в США), оскільки чиста монополія часто підлягає державному регулюванню для зменшення зловживань ринковою владою. Неофіційне таємне узгодження між олігополістами може дати в результаті ціни та обсяги виробництва, подібні до тих, до яких приводить чиста монополія, хоча при цьому збережеться зовнішня видимість конкуренції кількох незалежних фірм. Дану традиційну точку зору оспорює точка зору Шумпетера – Геллбрейта, відповідно до якої крупні олігополістичні фірми з ринковою владою необхідні для досягнення швидких темпів НТП, оскільки НТП дороговартісна, і її здатна здійснити тільки крупна фірма. Грубо кажучи, невеликі конкурентні фірми не мають ні засобів, ні стимулів для того, щоб бути технічно прогресивними. Якщо дана точка зору вірна, то олігополісти сприятимуть швидкому покращанню продукту, нижчим витратам виробництва, нижчим цінам і більшій зайнятості.

Проте у прихильників традиційної точки зору є контраргументи. Вони заявляють, що олігополісти мають сильний стимул до того, щоб заважати нововведенням і стримувати НТП.

Дослідження, проведені з 1880 по 1965 рік, що вивчали 61 важливий винахід, показали, що більше половини було зроблено незалежними винахідниками, зовсім не пов'язаними з промисловими дослідницькими лабораторіями акціонерних підприємств (кондиціонери повітря, кулькова ручка, поліетиленова плівка, реактивний двигун, інсулін, ксерографія, вертоліт зародились у незалежних винахідників). Інші ж не менш важливі за значущістю досягнення були зроблені невеликими чи середніми за розміром фірмами. Згідно з цим дослідженням, близько 2/3 — 40 із 61 — основних винаходів цього століття були задумані незалежними винахідниками чи невеликими фірмами. Це не заперечує й того, що в деяких олігополістичних галузях, наприклад, авіаційній, хімічній, нафтовій та електронній промисловості, дослідницькою діяльністю займалися енергійно та плідно. Також слід відмітити, що дуже суттєву частину дослідів в авіаракетній, електронній промисловості та виробництві засобів зв'язку значною мірою фінансується із суспільних фондів [11, c. 257-258].

Висновки

Олігополістична конкуренція відбувається за наявності невеликої кількості підприємств; діапазон контролю цін залежить від рівня узгодженості дій підприємств; переважає нецінова конкуренція, наявні суттєві перешкоди для організації бізнесу.

Як правило, на олігополістичних ринках домінує від двох до десяти фірм, на які припадає половина і більше загальних продажів продукту. На таких ринках декілька або й усі фірми в довгостроковому періоді одержують значні прибутки, оскільки вхідні бар'єри ускладнюють або унеможливлюють вхід фірм-новачків на ринок. Олігополія — переважаюча форма ринкової структури. До олігополістичних галузей США належать автомобільна, сталеплавильна, нафтохімічна, електротехнічна та комп'ютерна індустрії.

На олігополістичних ринках деякі фірми можуть впливати на ціну завдяки їхнім великим часткам у загальній кількості товару, який вони випускають. Продавці на олігополістичному ринку знають, що коли вони або їхні суперники змінять ціни чи обсяг продажів, то наслідки позначаться на прибутках усіх фірм на ринку. Продавці усвідомлюють свою взаємозалежність. Передбачається, що кожна фірма в галузі визнає, що зміна її ціни чи випуску викликає реакцію з боку інших фірм. Реакція, яку який-небудь продавець очікує від фірм, що суперничають з ним, у відповідь на зміни встановлених ним ціни, обсягу випуску чи зміни діяльності в області маркетингу, є основним чинником, що визначає його рішення. Реакція, яку окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігополістичних ринках.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про обмеження монополізму і недопущенні недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності»
2. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -651 с.
3. Економічна теорія : Макро - і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ За ред. Зіновія Ватаманюка, Степана Панчишина. -К.: Вид. дім "Альтернативи", 2001. -606 с.
4. Економічна теорія : Посібник для вищої школи/ Ред. Є. М. Воробйов. -К.; Харків: ТОВ "Корвін", 2003. -702 с.
5. Економічна теорія. Політекономія : Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. -3-тє вид., доп. і перероб. -К.: Знання-Прес, 2004. -615 с.
6. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств : Навчальний посібник/ Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -791с.
7. Колесников О. Ціноутворення: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України, Українська держ. акад. залізн. трансп. -2-е вид., випр. та доп. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -143 с.
8. Конкурентное законодательство Украины : Юридический сборник/ Ред. А. А. Костусев, А. И. Мельниченко и др.; Антимонопольный комитет Украины. -К., 2002. -311 с.
9. Костусев А. Конкурентная политика в Украине: Монография/ Алексей Костусев; Мин-во образования и науки Украины, Киевский нац. экономический ун-т. -К.: КНЕУ, 2004. -309 с.
10. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -624 с.
11. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. -К.: Кондор, 2003. -491 с.