Охорона праці та її характеристика

1. Значення науки для охорони праці та її взаємозв'язок із науковим прогресом.

2. Підходи до аналізу причин виробничого травматизму: їхні характеристики, сильні сторони та результати.

3. Різновиди штучного освітлення та фактори, що зумовлюють штучне виникнення.

4. Специфіка процесів горіння твердих горючих матеріалів і речовин.

5. Базові засоби для гасіння пожеж.

Перелік використаних джерел.

1. Роль науки в розвитку охорони праці та її зв'язок з іншими науковими досягненнями

На початку минулого століття забезпечення безпеки праці, виробничої санітарії та протипожежного захисту вимагало застосування відносно нескладних технічних рішень та обладнання. Сировина, що використовувалася у виробництві, мала добре вивчені токсичні та вогненебезпечні властивості, а саме обладнання, верстати та інструменти відрізнялися простотою конструкції. Виробничі приміщення, як правило, мали невеликі площі та об'єми.

У другій половині ХХ століття відбулися кардинальні зміни у продуктивних силах, стрімко розширилося виробництво, з'явилися нові індустріальні галузі. Людство опанувало атомну енергію, почало активно використовувати всі земні оболонки у своїй діяльності та вийшло за межі планети.

Сучасне техногенне середовище характеризується широким застосуванням нафти та газу як основних енергоносіїв, а також технологічних процесів, що відбуваються за високого тиску та екстремальних температур. Це призвело до виникнення критичних рівнів впливу шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що значно загострило проблему захисту від них. Потужність сучасних машин, висока швидкість їхніх робочих органів та необхідність миттєвої обробки інформації висувають підвищені вимоги до психічних, емоційних, інтелектуальних та фізичних ресурсів людини.

В останні роки спостерігається збільшення територій промислових об'єктів, посилення фізичного, хімічного та біологічного впливу засобів праці на людину. Однак, проєктування сучасних технологічних ліній часто відбувається без належного врахування цих змін, що стосується як технічної, так і пожежної безпеки.

У таких умовах вплив шкідливих та небезпечних виробничих чинників зростає багаторазово, створюючи небезпечні умови праці та іноді призводячи до аварій. Якщо раніше питання охорони праці можна було вирішувати безпосередньо під час виробничого процесу, то тепер навіть незначні помилки, допущені на етапі проєктування, можуть спричинити надзвичайні ситуації, людські жертви та значні матеріальні збитки [2, c. 59-60].

З огляду на вищезазначене, заходи з охорони праці мають плануватися паралельно з розробкою нових технологій, створенням нових машин та проєктуванням будівель і споруд.

Сьогодні проблеми охорони праці вирішуються на державному рівні. Головний акцент робиться на мінімізації шкідливого впливу технологічних процесів на організм людини через покращення умов праці на виробництві.

Дослідження в галузі охорони праці спираються на низку медичних наук, які є її науковою основою. Серед них: гігієна праці, професійна патологія, виробнича санітарія, фізіологія та психологія праці.

Психологія праці — це напрям психології, що досліджує психологічні аспекти трудової та творчої діяльності з метою підвищення її продуктивності та формування у людини професійно значущих якостей.

Інженерна психологія — це наука, яка вивчає взаємодію людини з технічними системами, знаряддями праці та виробничим середовищем для досягнення оптимальної гармонізації цієї взаємодії.

Ергономіка та інженерна психологія тісно взаємопов'язані. Ергономіка переважно використовує принципи та методи фізіологічного аналізу, тоді як інженерна психологія зосереджується на психологічних аспектах діяльності. Головним практичним завданням інженерної психології є розробка принципів оптимального розподілу функцій між людиною та машиною в системах управління, пошук найкращої конструкції органів управління з урахуванням особливостей людини, а також оцінка точності та надійності роботи оператора.

Для забезпечення безпечних і здорових умов праці надзвичайно важливим є законодавче регулювання питань охорони праці [4, c. 36-37].

2. Методи аналізу причини виробничого травматизму, їх особливості, переваги і наслідки

Головна мета дослідження виробничого травматизму — розробка заходів для запобігання нещасним випадкам на підприємстві. Для цього необхідний систематичний аналіз та узагальнення їхніх причин. Такий аналіз дозволяє класифікувати причини травматизму на організаційні, технічні, психофізіологічні та санітарно-гігієнічні.

До організаційних причин належать: порушення законодавства про охорону праці, вимог інструкцій та норм, відсутність або неналежне проведення інструктажів та навчання, невиконання запланованих заходів з охорони праці, невідповідність санітарно-гігієнічних умов нормам, а також несвоєчасний ремонт або заміна несправного та застарілого обладнання.

Технічні причини включають: невідповідність вимогам безпеки або несправність виробничого обладнання, інструменту та засобів захисту, а також конструктивні недоліки обладнання.

Психофізіологічні причини пов'язані з помилковими діями працівника через втому, надмірну важкість або напруженість роботи, монотонність праці, хворобливий стан чи необережність.

Санітарно-гігієнічні причини — це надмірні рівні шуму та вібрації, несприятливі метеорологічні умови, підвищений вміст шкідливих речовин у повітрі робочої зони, наявність різних випромінювань вище допустимих рівнів, недостатнє або нераціональне освітлення, порушення правил особистої гігієни тощо.

Найпоширенішими та взаємодоповнюючими методами дослідження травматизму є статистичний та монографічний. Однак сьогодні все більшої уваги набувають економічний, ергономічний та психофізіологічний методи.

Статистичний метод ґрунтується на аналізі статистичних даних про травматизм, накопичених на підприємстві або в галузі за кілька років. Джерелами даних є акти за формою Н-1 та звіти за формою 7ТНВ. Цей метод дозволяє групувати всі нещасні випадки та їхні причини за статтю, віком, професією, стажем роботи потерпілих, часом, місцем, типом нещасних випадків, характером травм та видом обладнання. Він дає змогу виявити найпоширеніші види травм на окремих підприємствах, визначити причини, що призводять до найбільшої кількості нещасних випадків, виявити небезпечні зони та розробити відповідні організаційно-технічні заходи [6, c. 69-70].

Різновидами статистичного методу є груповий та топографічний. Груповий метод передбачає групування травм за однорідними ознаками: часом травмування, кваліфікацією, спеціальністю та віком потерпілого, видами робіт, причинами нещасних випадків тощо. Це дозволяє визначити найбільш проблемні ділянки в організації робіт та фактичний стан умов праці в цеху чи на підприємстві.

Топографічний метод полягає у систематичному нанесенні умовних позначок про нещасні випадки на план розташування обладнання в цеху або на ділянці. Скупчення таких позначок на певному робочому місці або обладнанні свідчить про його підвищену небезпеку та необхідність вжиття профілактичних заходів.

Монографічний метод передбачає аналіз небезпечних і шкідливих виробничих факторів, притаманних конкретному технологічному процесу, обладнанню чи виробничій ділянці. Цей метод дозволяє глибоко проаналізувати всі обставини нещасних випадків та, за потреби, провести додаткові дослідження і випробування. Він дає можливість не лише проаналізувати вже наявні нещасні випадки, але й виявити потенційні небезпечні фактори на досліджуваній ділянці, а також використати отримані результати під час проєктування виробництва та розробки заходів з охорони праці.

Економічний метод полягає у визначенні економічних збитків від травматизму та оцінці ефективності витрат на розробку і впровадження заходів з охорони праці. Оскільки цей метод не дозволяє виявити причини травматизму, він використовується як доповнення до інших методів.

Ергономічний метод базується на комплексному вивченні системи "людина - машина - виробниче середовище". Кожному виду трудової діяльності відповідають певні фізіологічні, психофізіологічні та психологічні якості людини, а також її антропометричні дані. Ефективна та безпечна робота можлива лише за умови комплексної відповідності цих властивостей людини конкретній трудовій діяльності. Порушення цієї відповідності може призвести до нещасного випадку.

Під час такого аналізу слід враховувати, що здоров'я та працездатність людини залежать від біологічних ритмів функціонування організму під впливом геліогеофізичних явищ. Такі явища, як іонізація атмосфери, магнітне та гравітаційне поле Землі, активність Сонця, гравітація Місяця, викликають зміни в організмі людини, що впливають на її поведінку. Це може призвести до зниження сприйняття змін у навколишньому середовищі та, як наслідок, до нещасних випадків.

Статистичний, економічний та ергономічний методи аналізу травматизму є досить трудомісткими, тому для ефективнішого використання інформації доцільно застосовувати ЕОМ [8, c. 52-54].

3. Види штучного освітлення і причини штучного виробу

Виробниче освітлення залежно від джерела світла може бути природним, штучним та суміщеним.

Штучне освітлення створюється за допомогою штучних джерел світла: ламп розжарювання або газорозрядних ламп.

За системою штучне освітлення поділяється на загальне та комбіноване. При загальному освітленні світильники розміщуються у верхній зоні (не нижче 2,5 м над підлогою) рівномірно (загальне рівномірне освітлення) або з урахуванням розташування обладнання (загальне локалізоване освітлення).

Комбіноване освітлення — це доповнення загального освітлення місцевим, світловий потік якого створюється світильниками, встановленими безпосередньо на робочих місцях.

Місцеве освітлення застосовується лише разом із загальним освітленням.

За функціональним призначенням штучне освітлення поділяється на робоче, аварійне, евакуаційне, охоронне та чергове.

Недостатнє або неправильно організоване штучне освітлення порушує функції ока, спричиняє швидку стомлюваність та знижує працездатність. Для житлових приміщень найбільш доцільними є світильники рівномірно розсіяного та відбитого світла.

Лампа розжарювання є найпоширенішим і зручним джерелом штучного світла. Її спектр випромінювання відрізняється від природного світла більшим вмістом червоних та оранжевих променів і відсутністю ультрафіолетових.

Люмінесцентна лампа — це трубка зі звичайного скла, внутрішня поверхня якої вкрита люмінофором. Трубка заповнена парами ртуті. При включенні між електродами, розташованими на кінцях трубки, виникає електричний розряд, що генерує ультрафіолетові промені. Під їхнім впливом починає світитися люмінофор.

Промисловість випускає п'ять типів люмінесцентних ламп: лампи денного світла (ЛД), лампи холодно-білі (ЛХБ), лампи білі (ЛБ), лампи тепло-білі (ЛТБ) та лампи з відкорегованою кольоропередачею (ЛДЦ). Недоліком ламп ЛД є не зовсім точна передача кольорів — при такому освітленні шкіра людини виглядає блідою та ціанотичною. У спектрі ламп ЛТБ і ЛДЦ більше жовтих променів, тому колір обличчя виглядає краще.

Люмінесцентні лампи мають й інші недоліки. Частота коливань світлового потоку цих ламп відповідає імпульсній частоті електричного струму, що при розгляданні рухомих предметів може спричинити спотворення зорового зображення у вигляді множинних контурів. Це явище називається "стробоскопічним" ефектом. При невеликій освітленості приміщення люмінесцентними лампами (менше 75-150 лк) може виникнути "сутінковий" ефект — освітленість здається недостатньою навіть при розгляданні великих деталей. Тому при використанні люмінесцентних ламп рівень освітленості має бути не нижче 75-150 лк [3, c. 132-135].

4. Особливості горіння твердих горючих матеріалів і речовин

Горіння — це екзотермічна реакція окислення речовини, що супроводжується виділенням диму та виникненням полум'я або світінням.

Для виникнення горіння необхідна одночасна наявність трьох чинників: горючої речовини, окисника та джерела запалювання. Горюча речовина та окисник мають перебувати у певному співвідношенні, утворюючи горючу суміш, а джерело запалювання повинно мати достатню енергію та температуру для початку реакції. Горючу суміш називають "горючим середовищем" — це середовище, здатне самостійно горіти після видалення джерела запалювання. Для повного згоряння потрібна достатня кількість кисню, щоб забезпечити повне перетворення речовини в його насичені оксиди. За недостатньої кількості повітря окислюється лише частина горючої речовини, а залишок розкладається з виділенням великої кількості диму. У таких умовах також утворюються токсичні речовини, найпоширенішим з яких є продукт неповного згоряння — оксид вуглецю (CO), що може призвести до отруєння людей. На пожежах горіння, як правило, відбувається за браком окисника, що значно ускладнює пожежогасіння через погіршення видимості або наявність токсичних речовин у повітрі.

Варто зазначити, що горіння деяких речовин (ацетилену, оксиду етилену), здатних при розкладанні виділяти велику кількість тепла, можливе навіть за відсутності окисника.

Горіння може бути гомогенним та гетерогенним.

При гомогенному горінні речовини, що вступають у реакцію окислення, перебувають в однаковому агрегатному стані — газо- чи пароподібному.

Якщо початкові речовини перебувають у різних агрегатних станах і в горючій системі наявна межа поділу фаз, таке горіння називається гетерогенним.

Пожежі, переважно, характеризуються саме гетерогенним горінням.

Для горіння характерні три стадії: виникнення, поширення та згасання полум'я. Найбільш загальною властивістю горіння є здатність осередку полум'я пересуватися по всій горючій суміші шляхом передачі тепла або дифузії активних частинок із зони горіння в свіжу суміш. Звідси виникає механізм поширення полум'я — тепловий та дифузійний. Зазвичай горіння проходить за комбінованим теплодифузійним механізмом [1, c. 137-139].

При обробці деяких твердих речовин (графіту, деревини, бавовни тощо) утворюється горючий пил, який може перебувати у зваженому стані в повітрі або осідати на будівельних конструкціях, машинах та устаткуванні. В обох випадках пил перебуває у повітряному середовищі, утворюючи горюче середовище підвищеної небезпеки, яке може займатися або вибухати. Горюче середовище може виникати всередині апаратів та трубопроводів, а також у приміщеннях у разі виходу пилу через нещільності устаткування. Під час аналізу слід встановлювати походження, розмір пилинок та умови займання і горіння (вибуху) пилу.

Пожежонебезпечний прояв механічної енергії внаслідок її перетворення в теплову спостерігається при ударах твердих тіл (з виникненням або без виникнення іскор), поверхневому терті тіл під час їх взаємного переміщення, стисненні газів та пересуванні пластмас, механічній обробці твердих матеріалів різальними інструментами. Ступінь нагрівання тіл та можливість появи джерел запалювання залежить від умов переходу механічної енергії в теплову. Часто пожежонебезпечні ситуації виникають внаслідок утворення іскор — розпечених до світіння частинок металу або каміння. Від іскор при ударі у виробничих умовах можуть займатися ацетилен, етилен, водень, металоповітряні суміші, волокнисті матеріали або відкладення дрібного горючого пилу (розмелювальні цехи млинів та круп'яних заводів, сортувально-розмотувальні цехи текстильних фабрик, бавовняно-очисні цехи тощо). Найчастіше іскри утворюються під час роботи ударними інструментами та при ударах рухомих елементів механізмів машин по їх нерухомих частинах. Пожежну небезпеку внаслідок тертя найчастіше створюють підшипники ковзання навантажених високооборотних валів, а також транспортні стрічки та привідні паси механізмів.

Пінні вогнегасники застосовують для гасіння твердих та рідких горючих матеріалів, за виключенням речовин, які здатні горіти та вибухати при взаємодії з піною. Також ними не можна гасити електрообладнання, що знаходиться під напругою [6, c. 104-105].

5. Первинні засоби вогнегасіння

Пінні вогнегасники використовуються для гасіння твердих та рідких горючих матеріалів, за винятком речовин, які можуть горіти або вибухати при контакті з піною. Їх також не можна застосовувати для гасіння електрообладнання, що перебуває під напругою.

За способом утворення піни пінні вогнегасники поділяються на хімічні та повітряно-механічні.

Заряд хімічно-пінного вогнегасника ВХП-10 складається з кислотної та лужної частин. При приведенні вогнегасника в дію ці складові змішуються, і відбувається хімічна реакція з інтенсивним виділенням вуглекислого газу. Частина газу йде на утворення піни з розчину, що містить піноутворювач, а інша частина створює тиск (до 1 МПа), необхідний для викиду піни. Час дії вогнегасника — 60 с, довжина струменя — 6-8 м, кратність піни — 8-10. У повітряно-пінних вогнегасниках піна утворюється шляхом механічного перемішування розчину піноутворювача зі стиснутим повітрям, що міститься у спеціальному балончику. Вони випускаються двох типів: ВПП-5 та ВПП-10. Кратність піни цих вогнегасників — 55, дальність викиду піни — 4,5 м.

Вуглекислотні вогнегасники випускають трьох типів: ВВ-2, ВВ-5 та ВВ-8 (цифри вказують на місткість балону в літрах). Їх застосовують для гасіння рідких та твердих речовин (крім тих, що можуть горіти без доступу повітря), а також електроустановок, що перебувають під напругою до 1000 В.

Вуглекислота у вогнегаснику перебуває у рідкому стані під тиском 6-7 МПа. При відкритті вентиля балона за рахунок швидкого адіабатичного розширення вуглекислий газ миттєво перетворюється на снігоподібну масу, у вигляді якої він викидається з конусного дифузора. Час дії вогнегасників цього типу — 25-40 с, довжина струменя — 1,5-3 м.

Вуглекислотно-брометилові вогнегасники ВВБ-3 та ВВБ-7 за зовнішнім виглядом та будовою мало відрізняються від вуглекислотних. Їх заряджають сумішшю, що складається з 97% бромистого етилу та 3% вуглекислого газу. Завдяки високій змочувальній здатності бромистого етилу продуктивність цих вогнегасників у 4 рази вища за продуктивність вуглекислотних.

Порошкові вогнегасники призначені для гасіння твердих, рідких та газоподібних горючих речовин, а також електроустановок під напругою до 1000 В. Вид матеріалів, горіння яких можна гасити, залежить від типу порошку. Промисловість випускає порошкові вогнегасники марок ПС-1, ПС-2, ОП-9, ОП-10(з), ОПУ-5 та ін.

Вибір типу та розрахунок необхідної кількості вогнегасників здійснюється на підставі рекомендацій, наведених у таблицях, залежно від їх вогнегасної здатності, граничної площі, класу пожежі у приміщенні чи об'єкта, що потребує захисту [5, c. 87-89].

Громадські будівлі та споруди промислових підприємств повинні мати на кожному поверсі не менше двох ручних вогнегасників. При захисті приміщень, у яких розташовані електронно-обчислювальні машини, копіювальна та інша оргтехніка, а також телефонних станцій, архівів тощо, необхідно враховувати специфіку вогнегасних речовин, що можуть під час гасіння пожежі пошкодити обладнання. Такі приміщення рекомендується забезпечувати вуглекислотними вогнегасниками з урахуванням гранично допустимої концентрації вогнегасної речовини.

Максимально допустима відстань від можливого осередку пожежі до місця розташування вогнегасника має становити: 20 м — для громадських будівель та споруд, 30 м — для приміщень категорії А, Б, В (горючі гази та рідини); 40 м — для приміщень категорії В і Г; 70 м — для приміщень категорії Д.

Приміщення, обладнані стаціонарними установками автоматичного пожежогасіння, комплектуються вогнегасниками на 50% їх розрахункової кількості.

Для гасіння великих загорянь у приміщеннях категорій А, Б, В застосовують стаціонарні установки водяного, газового, хімічного та повітряно-пінного гасіння.

До розповсюджених стаціонарних засобів гасіння пожежі відносять спринклерні та дренчерні установки. Вони являють собою розгалужену мережу трубопроводів зі спринклерними або дренчерними головками і розташовуються під стелею приміщення, яке потребує захисту, або в інших місцях — залежно від типу і властивостей вогнегасних речовин.

У водяних спринклерних установках водорозпилюючі головки одночасно є датчиками. Вони спрацьовують при підвищенні температури у зоні дії спринклерної головки. Сплав, який з'єднує пластини замка, що закриває вихід води, плавиться, замок розпадається, і розпилена завдяки спеціальній розетці вода починає падати на джерело займання. Кількість спринклерних головок визначають з розрахунку 12 м² підлоги на одну головку.

Вогнегасники є надійним засобом гасіння займань до прибуття пожежних підрозділів. Випускаються наступні типи вогнегасників: вуглекислотні, пінні, порошкові і аерозольні.

Ручні вуглекислотні вогнегасники ОУ2, ОУ5, ОУ8, ОУ10 і ОУ25 призначені для невеликих початкових осередків спалахування займистих речовин і електроустановок. Вони являють собою стальні балони ємністю 2, 5, 8, 10 і 25 л. У горловині кожного ввергнутий запірний вентиль з сифонною трубкою, вентиль має запобіжний пристрій, що спрацьовує при перевищенні тиску. Вага вогнегасників — від 7 кг і більше [2, c. 316-318].

Щоб привести вогнегасник у дію, необхідно закрутити маховичок вентилю проти годинникової стрілки до відмови. Розтруб, із якого викидається вуглекислий сніг і газ, спрямовують на палаючий предмет ще до відкривання вентиля. Дальність подачі струменю — 1,5-3,5 м. Час дії — 25-30 секунд або 35-40 секунд.

Пінний вогнегасник ОП5 призначений для гасіння початкових вогнищ пожежі на площі до 1 кв. м. Він представляє собою сталевий зварний балон. У верхнє днище вварена горловина, закрита чавунною кришкою з запірним пристроєм, що складається з гумового клапану, укріпленого на штоку, пружини, що притискує клапан до горловини кисневого стакану при закритому положенні рукоятки. За допомогою цієї рукоятки здійснюється піднімання і опускання клапану. Сприск вогнегасника розташований на горловині і закритий спеціальною мембраною. Лугова частина заряду розчинена у 8,5 л води і залита у корпус вогнегасника, кислотна частина також розчинена у воді і залита у поліетиленовий кислотний стакан ємністю 0,15 л. При застосуванні забезпечує подачу повітряномеханічної піни, чим досягається велика ефективність гасіння.

Порошковий вогнегасник ОП1 ("Супутник-1") застосовується для гасіння невеликих займань автомобілів, лужних металів, електроустановок, що знаходяться під напругою, легкозаймистих і горючих рідин. Вогнегасник складається з циліндричного корпусу з похилою горловиною, що забезпечує розпилення порошку. Заряд складається із порошків ПСБ і ПС1, що видаляють кисень із зони горіння; порошки не електропровідні. При гасінні відкривають кришку вогнегасника і енергійним струшуванням висипають порошок на вогонь так, щоб він утворив хмарку над полум'ям.

Аерозольні бромметилові вогнегасники типу ОА і ОУБ застосовуються для гасіння горючих і тліючих матеріалів (бавовни, текстилю), а також електроустановок, що знаходяться під напругою до 380 В. Промисловість випускає вуглекислотнобромметилові вогнегасники ОУБ3 і ОУБ7, котрі аналогічні за конструкцією, але відрізняються лише розмірами.

Вогнегасник являє собою сталеву тонкостінну посудину, у верхній частині якої приварена бобижка, у яку угвинчують вентиль з насадкою для створення струменя і ручкою для перенесення. В середині балону мається сифонна трубка.

Для приведення вогнегасника в дію необхідно:

1. Звільнити запор кронштейна і піднести вогнегасник до вогнища пожежі, тому що виробники залишають вогнегасники у зарядженому стані з опломбованими запірними вентилями.

2. Узявшись лівою рукою за рукоятку вогнегасника, правою рукою відкрити вентиль, обертаючи маховичок проти годинникової стрілки до відмови.

3. Спрямувати струмінь на місце найбільш інтенсивного горіння.

Приведення в дію вогнегасників. Вогнегасник вуглекислотний типу ОУ2, ОУ5 або ОУ8: повернути маховичок вентиля проти годинникової стрілки до відмови; розтруб спрямувати на палаючий предмет ще до відкриття вентиля.

Пінний вогнегасник ОП5: рукоятку клапану повернути на 180°, перевернути вогнегасник догори дном, струмінь спрямувати на місце горіння.

Порошковий вогнегасник ОП1: відкрити кришку вогнегасника, обертаючи у напрямку стрілки, нанесеної на кришці; узяти вогнегасник за нижню частину корпусу і енергійно струшувати, спрямовуючи порошок у вогонь.

Аерозольний вогнегасник типу ОУБ: звільнити запор кронштейну і піднести вогнегасник до вогнища пожежі; узятися лівою рукою за рукоятку вогнегасника, правою відкрити вентиль, обертаючи маховичок проти годинникової стрілки до відмови; спрямувати струмінь на місце найбільш інтенсивного горіння.

Гасіння легкозаймистих і горючих речовин, що зберігаються на складах у резервуарах різної ємності і будови, а також у тарі залізних бочках, на об'єктах господарської діяльності можливі випадки зберігання їх у різній тарі (бочках, бідонах і т.д.), у побутових умовах зберігаються у металевій і пластмасовій тарі (бідонах, каністрах тощо), має ряд особливостей і включає два періоди: період локалізації і період ліквідації.

У перший період основною задачею є обмеження поширення вогню, рідин, що розлилися, на інші ємкості. На другому етапі здійснюються заходи по безпосередній ліквідації горіння.

Невеликі вогнища горіння розлитої рідини чи займання рідини в окремій тарі можна ліквідувати первинними засобами пожежогасіння, а саме: ізоляцією шляхом засипання вогнища горіння рідини піском (землею); ізоляцією вогнища горіння шляхом накриття вогнища горіння кошмою (брезентом); гасінням горючої рідини шляхом використання пінних і порошкоподібних вогнегасників.

Для гасіння займань не завжди можна користуватися водою або піною. Небезпечно спрямовувати, наприклад, водяний струмінь на палаючу електропроводку чи на електроустановки, що знаходяться під напругою, так як при цьому людина може бути уражена струмом, оскільки вода є гарним провідником. Тому перед початком гасіння необхідно зняти напругу з палаючих електропроводок і електромереж.

Якщо цього зробити не можна, то для гасіння необхідно застосовувати вуглекислотні (ОУ2, ОУ5) або порошкові (ОП1) вогнегасники, склади яких не проводять електричний струм [3, c. 139-142].

Список використаної літератури

1. Геврик Є. Охорона праці: Навчальний посібник/ Є.О. Геврик. - К.: Ельга: Ніка-Центр, 2003.

2. Катренко Л. Охорона праці: Навчальний посібник/ Любов Катренко, Ігор Пістун, Юрій Кіт. - 2-ге вид., стер.. - Суми: Університетська книга, 2007. - 495 с.

3. Луковников А. Охорона праці: [Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів із спец. "Електрифікація сіл. госп-ва" і "Автоматизація с.-г. вир-ва" і для с.-г. технікумів із спец. "Електрифікація сіл. госп-ва"]/ А. В. Луковников. - Пер. з 4-го рос. вид., перероб. і доп.. - К.: Вища шк., 2001. - 254 с.

4. Охорона праці: Підручник для студ. гірн. спец. вищих закл. освіти/ Ред. К.Н.Ткачук. - К., 1998. - 320 с.

5. Охорона праці в Україні: Нормативні документи/ Упоряд. О. М. Роїна, Ред. О. А. Кривенко. - 2-ге вид., виправлене і доповнене. - К.: КНТ, 2006. - 418 с.

6. Пістун І. Охорона праці: Практикум/ Ігор Пістун, Юрій Кіт, Андрій Березовецький. - Суми: Університетська книга, 2000. - 205 с.

7. Трудове право України: Академічний курс: Підручник/ А. Ю. Бабаскін, Ю. В. Баранюк, С. В. Дріжчана та ін.; Ред. Н. М. Хуторян. - К.: Видавництво А. С. К., 2004. - 607 с.

8. Ярошевська В. М. Охорона праці в галузі: Навчальний посібник/ В. М. Ярошевська, В. Й. Чабан; М-во науки і освіти України, Український держ. ун-т водного господарства та природокористування. - Київ: ВД "Професіонал", 2004. - 286 с.