Реферат
Охорна підприємства
Держава гарантує безпечні умови праці, покладаячи відповідальність на адміністрацію та створюючи спеціальні комісії. Ознайомтеся з правами працівників, вимогами до вибухобезпеки та заходами гасіння пожеж на підприємствах. Навчання з охорони праці та аналіз нормативних актів допоможуть уникнути травматизму та аварій.
Вступ.
1. Комісія з питань охорони праці підприємства, права, обов’язки, звітність.
2. Загальні вимоги до забезпечення вибухобезпеки виробничих процесів.
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
Держава піклується про покращення умов праці та її безпеки, гарантуючи працівникам право на відпочинок і медичне обслуговування. Також закріплено право громадян на матеріальне забезпечення у разі старості, хвороби чи втрати працездатності.
Відповідно до Кодексу законів про працю, відповідальність за створення здорових і безпечних умов праці покладено на адміністрацію підприємств, установ та організацій. Вона зобов’язана забезпечити належне технічне оснащення робочих місць і умови праці, що відповідають чинним правилам і нормам.
Закон України визначає основні засади реалізації конституційного права громадян на охорону праці та здоров’я під час роботи. Він регулює відносини між власником і працівником за участю державних органів у питаннях безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також встановлює порядок організації охорони праці в Україні.
Навчання з охорони праці — це процес отримання працівниками, учнями, студентами необхідних знань і практичних навичок для безпечного виконання робіт.
Робота з підвищеною небезпекою — це діяльність в умовах впливу шкідливих чи небезпечних виробничих факторів, що потребує професійного добору або пов’язана з обслуговуванням технічних засобів чи технологічних процесів, які мають підвищений ризик виникнення аварій, пожеж, загрози життю, здоров’ю, майну чи довкіллю.
1. Комісія з питань охорони праці підприємства, права, обов’язки, звітність
Комісія з питань охорони праці підприємства (далі — Комісія) може бути створена згідно зі статтею 26 Закону України «Про охорону праці» на підприємствах, в організаціях та господарствах (далі — підприємство), де працює 50 і більше осіб, незалежно від форми власності чи виду господарської діяльності.
Комісія є постійним консультативно-дорадчим органом, що об’єднує трудовий колектив і власника (або уповноваженого ним представника). Її мета — залучення представників обох сторін (виконавців робіт, профспілок) до співпраці у сфері управління охороною праці та узгодженого вирішення відповідних питань.
Рішення про створення Комісії, її чисельний і персональний склад, а також строк повноважень ухвалюються на загальних зборах (конференції) трудового колективу за поданням власника, органу самоврядування та профспілкового комітету.
Загальні збори затверджують Положення про комісію, розроблене сторонами на основі Типового положення.
Комісія формується на принципах рівного представництва від власника та трудового колективу.
Від власника до складу входять фахівці з безпеки та гігієни праці, юридичної, виробничої та інших служб.
Від трудового колективу рекомендуються працівники основних професій, уповноважені з питань охорони праці та представники профспілок.
У своїй роботі Комісія керується законодавством про працю, міжгалузевими та галузевими нормативними актами, а також власним Положенням.
Діяльність Комісії базується на взаємній повазі, довірі, рівноправності та відповідальності сторін за виконання ухвалених рішень.
Основні завдання Комісії:
— захист законних прав та інтересів працівників у сфері охорони праці;
— підготовка рекомендацій власнику та працівникам на основі аналізу стану безпеки й умов праці для профілактики травматизму та професійних захворювань, а також реалізації державної політики з охорони праці;
— узгодження позицій сторін через двосторонні консультації для вирішення практичних питань, запобігання конфліктам та поєднання інтересів держави, власника і трудового колективу;
— підготовка пропозицій щодо включення питань охорони праці до колективного договору та використання коштів відповідного фонду.
Комісія має право:
— звертатися до власника, органу самоврядування чи профспілкового комітету з пропозиціями щодо регулювання відносин у сфері охорони праці;
— створювати робочі групи з членів Комісії для підготовки узгоджених рішень, залучаючи на договірній основі фахівців, експертів та інспекторів державного нагляду;
— отримувати від працівників, служб підприємства та профспілок інформацію, необхідну для виконання своїх функцій;
— визначати ступінь вини потерпілого при встановленні розміру одноразової допомоги, якщо нещасний випадок стався через невиконання вимог нормативних актів і вина підтверджена комісією з розслідування;
— контролювати дотримання законодавства з охорони праці на робочих місцях, забезпечення працівників засобами захисту, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком, газованою водою та стан санітарно-побутових приміщень;
— ознайомлюватися з будь-якими матеріалами з охорони праці, аналізувати умови праці та виконання програм і колективних договорів;
— мати вільний доступ до всіх виробничих дільниць і обговорювати з працівниками питання охорони праці;
— делегувати представників для участі у вирішенні конфліктів, пов’язаних з відмовою працівника виконувати роботу через небезпечні умови (за відсутності профспілкової організації), а також в обговоренні питань охорони праці власником чи профспілковим комітетом.
Комісію очолює голова, обраний на засіданні. Також обираються заступник голови та секретар.
Рекомендується не обирати головою керівника підприємства. Секретарем бажано призначати працівника служби охорони праці, який відповідатиме за організаційні питання: скликання засідань, ведення документації, оформлення рішень.
Члени Комісії зазвичай виконують обов’язки на громадських засадах. Для участі в перевірках чи навчанні вони можуть звільнятися від основної роботи на термін, визначений колективним договором, із збереженням середнього заробітку.
Комісія працює за планами, що затверджуються на квартал, півріччя або рік. Засідання проводяться за потреби, але не рідше одного разу на квартал.
Засідання вважається правомочним, якщо присутня більшість членів від кожної сторони. Рішення оформлюються протоколами, мають рекомендаційний характер і впроваджуються наказами власника. У разі незгоди власник надає аргументовану відповідь.
Комісія щонайменше раз на рік звітує про роботу на загальних зборах трудового колективу, які можуть змінювати її склад або розпустити Комісію у разі незадовільної діяльності та провести нові вибори.
У виняткових випадках Комісія може виконувати функції пожежно-технічної комісії (доповнення згідно з Наказом Держнаглядохоронпраці № 8 від 03.02.94).
Власник зобов’язаний інформувати працівників про стан охорони праці, причини аварій, нещасних випадків і професійних захворювань, а також про заходи для їх усунення та забезпечення безпечних умов праці.
Державні органи управління охороною праці інформують населення, працівників галузі та трудові колективи про реалізацію державної політики, виконання програм, рівень аварійності та травматизму.
На державному рівні ведеться єдина статистична звітність з питань охорони праці.
На підприємствах із кількістю працюючих 50 і більше осіб рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці, до складу якої входять представники власника, профспілок, уповноважені трудового колективу та фахівці з безпеки.
Типове положення про комісію затверджується Державним комітетом України по нагляду за охороною праці за погодженням з профспілками. Рішення комісії мають рекомендаційний характер.
Власник проводить розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Розслідування здійснюється за участю представника профспілкової організації, а у передбачених випадках — також органів державного нагляду та управління.
За результатами розслідування власник складає акт за встановленою формою, один примірник якого видається потерпілому не пізніше трьох днів після завершення розслідування. У разі відмови скласти акт або незгоди з його змістом питання вирішується згідно із законодавством про трудові спори, за потреби — з висновком органу державного нагляду чи профспілки.
Власник створює службу охорони праці, типове положення про яку затверджує Державний комітет України по нагляду за охороною праці. На підприємствах виробничої сфери з кількістю працюючих менше 50 осіб функції служби можуть виконувати за сумісництвом особи з відповідною підготовкою.
Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо керівнику підприємства та прирівнюється до основних виробничо-технічних служб. Спеціалісти з охорони праці мають право видавати обов’язкові приписи, отримувати необхідні документи, вимагати відсторонення від роботи осіб, які не пройшли медогляд чи навчання, зупиняти роботу обладнання у разі загрози життю, а також надсилати подання про притягнення до відповідальності порушників. Припис спеціаліста може скасувати лише керівник підприємства.
Ліквідація служби охорони праці допускається лише у разі ліквідації підприємства.
Усі працівники при прийнятті на роботу та в процесі роботи проходять інструктаж (навчання) з охорони праці, надання першої медичної допомоги та правил поведінки при аваріях згідно з типовим положенням.
Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою, проходять спеціальне навчання та щорічну перевірку знань. Перелік таких робіт затверджує Державний комітет України по нагляду за охороною праці.
Посадові особи згідно з переліком проходять навчання та перевірку знань з охорони праці один раз на три роки в органах галузевого чи регіонального управління за участю представників державного нагляду та профспілок.
Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж чи перевірку знань, забороняється. У разі незадовільних знань працівники проходять повторне навчання. На прохання працівника проводиться додатковий інструктаж.
Міністерство освіти України організовує вивчення основ охорони праці в навчальних закладах, а також підготовку та підвищення кваліфікації фахівців з охорони праці за програмами, погодженими з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.
2. Загальні вимоги до забезпечення вибухобезпеки виробничих процесів
Пожежо- та вибухонебезпечність речовин визначається групою горючості, температурою займання, температурою спалаху, мінімальною енергією запалювання, нижньою та верхньою межами спалаху, швидкістю вибуху тощо.
За горючістю речовини поділяються на три групи: негорючі, важкогорючі та горючі.
Негорючі — речовини, які не здатні горіти у повітрі нормального складу при температурі до 900 °C.
Важкогорючі — речовини, що загоряються під дією джерела запалювання, але не здатні до самостійного горіння.
Горючі — речовини, які загоряються від джерела запалювання та продовжують горіти після його видалення.
За агрегатним станом горючі речовини поділяються на:
— газоподібні (абсолютний тиск парів при 50 °C становить 300 кПа або вище);
— рідкі (температура плавлення не більше 50 °C);
— тверді (температура плавлення понад 50 °C) та пилові (частинки менше 850 мкм).
Горючі речовини також поділяються на:
— легкозаймисті (займаються від короткочасного впливу джерела з низькою енергією, наприклад, іскри чи полум’я сірника);
— середньозаймисті (займаються від тривалого впливу джерела з низькою енергією);
— важкозаймисті (займаються лише під дією потужного джерела).
Поняття легкозаймистості найчастіше стосується горючих рідин. До легкозаймистих рідин належать рідини з температурою спалаху не вище 61 °C у закритому тиглі або не вище 66 °C у відкритому.
Залежно від температури самоспалаху розрізняють шість груп вибухонебезпечних сумішей газів і парів з повітрям. Основними показниками вибухонебезпечності горючих газів і пилу є нижня та верхня концентраційні межі займання (вибуху), виражені у відсотках об’ємної частки компонента в суміші або в масових концентраціях (мг/м³). Найбільш вибухонебезпечний пил із нижньою межею займання до 15 г/м³, а найбільш пожежонебезпечний — з температурою спалаху до 250 °C.
При проектуванні та будівництві виробничих будівель необхідно враховувати їх категорію з пожежної безпеки.
Згідно з ЗНТП 24-84, залежно від характеристик речовин, що використовуються чи отримуються у виробництві, та їх кількості, приміщення поділяються на п’ять категорій: А, Б, В, Г та Д.
Категорії А і Б — вибухопожежонебезпечні.
Категорія А — виробництва, пов’язані з використанням паливних газів і легкозаймистих рідин з температурою спалаху до 28 °C, що після вибуху створюють надлишковий тиск понад 5 кПа (наприклад, виробництва з використанням ацетону, ефіру, спиртів).
Категорія Б — виробництва з використанням горючого пилу, волокна або легкозаймистих рідин з температурою спалаху понад 28 °C і тим самим рівнем надлишкового тиску (наприклад, відділення виготовлення пластмасових виробів, склади керосину чи скипидару).
Категорія В (пожежонебезпечні) — виробництва, де застосовуються горючі та важкогорючі рідини, пил і тверді матеріали, здатні горіти при взаємодії з водою чи повітрям, з температурою спалаху понад 61 °C (наприклад, деревообробка, фарбувальні цехи, склади фарб).
Категорія Г — виробництва, пов’язані з обробкою негорючих речовин у гарячому, розплавленому стані (ливарні, ковальські, зварювальні відділення, котельні).
Категорія Д — виробництва з обробкою негорючих речовин у холодному стані (ремонтно-механічні цехи з холодною обробкою металів).
Враховуючи категорію приміщень, ПУЕ поділяє їх на пожежонебезпечні та вибухонебезпечні зони.
Пожежонебезпечна зона — простір усередині або поза приміщенням, де постійно чи періодично знаходяться горючі речовини, як при нормальному процесі, так і при його порушенні. Вона поділяється на чотири класи: П-I, П-II, П-IIа, П-III, які характеризуються місцем розташування (I-II усередині приміщення, III — поза ним), температурою спалаху та характером горючих речовин.
Вибухонебезпечна зона — приміщення або зовнішня електроустановка, де є чи можуть утворюватися вибухонебезпечні суміші. Вона поділяється на шість класів: В-I, В-Iа, В-Iб, В-Iг, В-II та В-IIа.
Ці зони характеризуються:
— можливістю утворення вибухонебезпечних сумішей газів чи рідин з повітрям при нормальному процесі (В-I) або внаслідок аварій (В-Iа); В-Iб відрізняється тим, що горючі гази мають високу нижню межу займання та різкий запах; В-Iг — простір біля зовнішніх установок;
— можливістю виділення горючого пилу, здатного утворювати вибухонебезпечні суміші при нормальних режимах (В-II) чи лише при аваріях (В-IIа).
Для попередження пожеж проводяться організаційні, технічні, експлуатаційні та режимні заходи.
Організаційні заходи включають навчання працівників правилам пожежної безпеки, проведення інструктажів, бесід, лекцій.
Технічні заходи — дотримання протипожежних норм при встановленні опалення та вентиляції.
Експлуатаційні заходи — правильна експлуатація машин, обладнання, транспорту, утримання будівель і території.
Режимні заходи — заборона куріння в невстановлених місцях, обмеження зварювальних робіт у пожежонебезпечних зонах.
Первинні та автоматичні засоби гасіння пожеж.
Гасіння пожежі можна досягти такими методами:
— усунення доступу окислювача до зони горіння;
— охолодження зони горіння нижче температури самозаймання;
— розбавлення горючих речовин негорючими;
— гальмування швидкості хімічних реакцій у полум’ї;
— механічний відрив полум’я струменем газу чи води.
На цих принципах засновані засоби гасіння. Усі підприємства згідно з правилами повинні бути забезпечені первинними засобами: внутрішніми пожежними кранами, ручними вогнегасниками, діжками з водою, ящиками з піском, пожежним інструментом та інвентарем.
Вогнегасники за видом вогнегасної речовини поділяються на хімічні, пінні, повітряно-пінні, вуглекислотні, рідинні, аерозольні та порошкові.
У приміщеннях категорій А, Б та В використовуються стаціонарні автоматичні установки пожежогасіння, які поділяються на аерозольні, рідинні, водяні (спринклерні та дренчерні) та парові.
Висновки
Деталізовані вимоги з охорони праці викладені у Правилах і Нормах, обов’язкових для всіх підприємств незалежно від відомчого підпорядкування. До міжгалузевих нормативів належать: «Система стандартів безпеки праці (ССБП)», «Правила влаштування електроустановок», «Правила техніки безпеки (ПТБ)», «Будівельні норми та правила (БН)», «Санітарні норми (СН)» та інші.
Організаційні аспекти охорони праці:
Відповідальність за організацію охорони праці несуть керівник підприємства, головні фахівці, керівники цехів, дільниць та майстри. Адміністрація зобов’язана забезпечити безпечні умови праці, організувати інструктажі та навчання, проводити професійний відбір і контролювати роботу з охорони праці.
Організацію роботи з охорони праці здійснює відповідна служба. Її вид і чисельність залежать від кількості працівників: на великих підприємствах створюється відділ, на менших — бюро (2-3 особи) або інженер з охорони праці. На підприємствах із кількістю працюючих менше 50 осіб функції служби можуть виконувати за сумісництвом особи з відповідною підготовкою.
До обов’язків служби охорони праці входить: розробка заходів для запобігання нещасним випадкам і захворюванням, заборона роботи на дільницях у разі порушення норм, навчання працівників з охорони праці.
