Обгрунтування причин неуспішності учнів. Класифікація причин. Види і типи неуспішності

Неуспішність учнів є однією з найактуальніших проблем сучасної школи. У межах цього матеріалу розглядаються ключові аспекти цього явища: його сутність як дидактичної категорії, основні причини виникнення та їх класифікація, різновиди й типи, а також ефективні методи подолання та профілактики.

Неуспішність як педагогічна проблема

Відповідно до Національної доктрини розвитку освіти України в ХХІ столітті, головним завданням освітньої системи є забезпечення умов для всебічного розвитку та самореалізації кожної особистості, виховання громадянина, здатного до навчання протягом усього життя та розбудови громадянського суспільства. Ключова ідея цього документа полягає в тому, щоб кожен учень, незалежно від рівня природних здібностей, міг відчути себе особистістю, що вільно реалізує власні інтереси та нахили.

Сьогодні, коли перед усіма галузями господарства, науки та культури стоять завдання підвищення якості, зростає відповідальність школи за рівень освіченості та вихованості молодого покоління. Подолання неуспішності є одним із пріоритетних завдань як практичної, так і теоретичної педагогіки. Його вирішення в умовах загальноосвітньої школи стає можливим завдяки поширенню передового педагогічного досвіду та впровадженню результатів наукових досліджень у практику. Ця проблема знайшла відображення в численних наукових працях вітчизняних і зарубіжних дослідників, серед яких варто відзначити В.С. Цетлін, Ю.К. Бабанського, М.А. Данилова, А.А. Бударного, А.М. Гельмонта, Л.С. Славіну, П.П. Блонського, Н.П. Мурачковського та інших.

Сучасні дослідження цієї проблеми дедалі частіше пов'язують її з широким колом соціальних питань, залучаючи дані різних наук про людину та особистість.

Причини неуспішності та їх класифікація

Багато дослідників-педагогів займаються аналізом факторів, що впливають на успішність. Якщо будь-який із цих факторів відхиляється від норми, успішне навчання стає неможливим. Згідно з дослідженнями, близько 12,5% учнів від загальної кількості відчувають труднощі в навчанні, що значно ускладнює роботу вчителя.

У психолого-педагогічній літературі для опису цього явища використовуються два поняття: неуспішність та відставання. Неуспішність визначається як невідповідність підготовки учня вимогам змісту освіти, яка фіксується після завершення певного періоду навчання (наприклад, вивчення розділу, закінчення чверті чи півріччя). Відставання, своєю чергою, — це невиконання вимог на одному з проміжних етапів навчального процесу, який є тимчасовою межею для визначення успішності.

Ці два поняття тісно пов'язані між собою. Неуспішність є результатом процесу відставання, своєрідним підсумком окремих відставань. Якщо різноманітні відставання не долати, вони з часом переростають у стійку неуспішність. Головне завдання полягає в тому, щоб не допустити переплетіння окремих відставань та вчасно їх усунути, що й є профілактикою неуспішності.

Академік Ю. Бабанський, досліджуючи причини неуспішності, наводить такі дані: слабкий розвиток мислення — 27%; низький рівень навичок навчальної праці — 18%; негативне ставлення до навчання — 14%; негативний вплив сім'ї та однолітків — 13%; значні прогалини в знаннях — 11%; слабке здоров'я та втомлюваність — 9%; слабка воля та недисциплінованість — 8%. На думку вченого, неуспішність — це комплексна, підсумкова непідготовленість учня, яка виникає наприкінці завершеного відрізка навчального процесу. Причинами можуть бути: глибоке відставання з багатьох предметів протягом тривалого часу, стійке відставання з кількох складних предметів, або епізодичне відставання, яке можна подолати.

Під час аналізу причин неуспішності особлива увага приділяється недолікам розумового розвитку: слабкості мислення, нерозвиненості уяви та мовлення, невмінню організувати власну психічну діяльність. Однак варто зазначити, що ці дефекти часто є наслідком занедбаної ще в початковій школі неуспішності.

В. Цетлін виокремила характерні ознаки неуспішності учня: нездатність пояснити складність завдання та скласти план його виконання; відсутність запитань щодо суті матеріалу та спроб знайти відповідь самостійно; пасивність під час пошуку рішення; відсутність емоційної реакції на успіхи та невдачі, невміння оцінити власну роботу; нездатність пояснити мету вправи та виконувати її за правилами; невміння відтворити визначення понять і формул; нерозуміння тексту, побудованого на вивченій системі понять.

Причини відставання в навчанні прийнято поділяти на кілька груп: недоліки фізичного та психічного розвитку (слабке здоров'я, нерозвинені пам'ять і мислення); недоліки в діяльності школи (відсутність атмосфери поваги до знань, недосконала методика викладання, недостатня організація індивідуальної роботи); недостатній рівень вихованості (відсутність інтересу до навчання, слабка воля, недисциплінованість); негативний вплив сімейної атмосфери (низький матеріальний рівень, негативне ставлення батьків до школи).

Дослідження показують, що ці причини по-різному впливають на хлопців і дівчат. Серед невстигаючих близько 80% становлять хлопці та лише 20% — дівчата. При цьому слабке здоров'я як причина неуспішності у хлопців зустрічається вдвічі рідше, ніж у дівчат.

Види та типи неуспішності

Для розкриття внутрішнього змісту поняття "неуспішність" найбільш доцільним є метод визначення її видів. А.А. Бударний розрізняє два види неуспішності. Він справедливо зазначає, що це поняття є умовним, оскільки його зміст залежить від правил переведення учнів до наступного класу. Крім того, існує поняття відносної неуспішності, яке стосується недостатнього пізнавального навантаження учнів, здатних перевищити обов'язкові вимоги. Введення цього поняття є необхідним для вирішення питання підвищення успішності загалом.

А.М. Гельмонт, залежно від кількості навчальних предметів та стійкості відставання, виділяє три види неуспішності: І — загальне та глибоке відставання з багатьох або всіх предметів протягом тривалого часу; ІІ — часткова, але стійка неуспішність з однієї-трьох найскладніших дисциплін (найчастіше мови та математики); ІІІ — епізодична неуспішність, яка виникає то з одного, то з іншого предмета і відносно легко ліквідується.

Шляхи подолання та профілактики неуспішності

Залежно від виду відставання обираються відповідні методи роботи з учнями. Для подолання епізодичного відставання ефективними є: консультації з раціоналізації навчальної праці, посилення контролю за щоденною роботою учнів, своєчасне реагування на факти відставання, індивідуальні завдання та контроль за їх виконанням. Для подолання стійкого відставання з одного предмета необхідні: вдосконалення методики викладання, доступне пояснення матеріалу, розвиток мислення, диференційовані завдання та спеціальне повторення тем. Подолання стійкого широкопрофільного відставання потребує координації дій усіх учителів та комплексних заходів.

У процесі подолання неуспішності важливо усувати прогалини в знаннях, розвивати увагу, пам'ять і мислення, формувати позитивне ставлення до навчання та усувати зовнішні чинники, що спричинили відставання.

Одним із дієвих методів є додаткові заняття з невстигаючими учнями. Вони переважно проводяться індивідуально або з групою з 3-5 учнів, які мають схожі проблеми. Такі заняття можуть бути добровільними або обов'язковими. Для їх ефективності необхідно виявити причини неуспішності, визначити прогалини в знаннях кожного учня та ретельно спланувати розклад, не переобтяжуючи дітей. Важливо, щоб заняття не проводилися одразу після уроків.

На початку роботи з невстигаючим учнем надзвичайно важливо завоювати його довіру та переконати, що метою занять є допомога, а не покарання. Це допоможе пробудити віру у власні сили та бажання працювати. Методи та прийоми роботи мають бути різноманітними та індивідуальними. З учнями, які повільно засвоюють матеріал, слід працювати в повільнішому темпі, вимагаючи пояснень і прикладів. Поступово завдання можна ускладнювати.

Профілактиці неуспішності сприяють: орієнтація педагогічного колективу на попередження відставань, диференційований підхід, удосконалення методики викладання складних предметів, систематичне вивчення можливостей учнів та єдність дій учителів.

Вирішальну роль у запобіганні неуспішності відіграє підготовка вчителя. Він повинен усвідомлювати державну значущість проблеми, уміти встановлювати причини неуспішності в кожному конкретному випадку, володіти методикою навчання таких учнів, підходити до них з "оптимістичною гіпотезою", виявляти терплячість і доброзичливість.

Важливу роль відіграють класи вирівнювання, які комплектуються з дітей, непідготовлених до систематичного навчання, а також із невстигаючих учнів перших-других класів. У таких дітей спостерігаються затримка розвитку сприймання та мислення, послаблення пам'яті, нестійка увага, але вони не належать до категорії дефективних. За два-три роки інтенсивної роботи вони "вирівнюються" у знаннях зі своїми однолітками. Успішній роботі таких класів сприяє відносна однорідність складу учнів, можливість маневрувати навчальним матеріалом і темпом його засвоєння. Наповнення класів вирівнювання не має перевищувати 20 дітей, а працюють у них учителі високої кваліфікації.

Допомога учням, які відстають, може бути безпосередньою (оперативною) та опосередкованою. Опосередкована допомога спрямована на усунення причин неуспішності та поліпшення умов навчання, а безпосередня має локальний характер. В обох випадках важливим є диференційований та індивідуальний підхід, який враховує індивідуально-психологічні особливості учня. Індивідуалізація виявляється у виборі методів навчання, дозуванні домашніх завдань, підготовці варіантів контрольних робіт.

Для учнів зі слабкими нейродинамічними властивостями корисними будуть такі правила:

• не ставити слабкого учня в ситуацію "несподіване запитання — швидка відповідь", давати достатньо часу на обміркування;
• бажано, щоб відповідь була у письмовій формі;
• не давати для засвоєння за обмежений час великий і складний матеріал, а ділити його на частини;
• не змушувати актуалізувати новий, щойно засвоєний матеріал;
• відкладати опитування на наступний урок, даючи можливість попрацювати вдома;
• формувати впевненість у власних силах через правильну тактику опитування та заохочення;
• не акцентувати увагу на недоліках, адже учень і сам болісно їх переживає;
• створювати спокійну, позбавлену нервозності обстановку.

Рекомендації для вчителя:

• організовувати навчально-виховний процес так, щоб створювалося сприятливе середовище, у якому кожен учень був би в центрі "системи підтримки";
• надавати учневі можливість вибору завдання, що відповідає рівню його здібностей;
• забезпечувати супровід навчальних дій учня успіхом;
• формувати саморегуляцію навчальних дій, яка передбачає визначення мети, програми дій, оцінювання та корекції;
• стимулювати трудові зусилля та виховувати потребу до праці як моральної якості.

Отже, саморегуляція як біологічний процес відбувається незалежно від свідомості, а моральна та духовна саморегуляція потребує цілеспрямованих зусиль учителя, учнів, батьків і суспільства загалом. У зарубіжних країнах неуспішність долають шляхом індивідуалізації навчання, використовуючи програмовані посібники та спеціальні комп'ютери для індивідуальної роботи.

Висновки

Неуспішність — це складне та багатогранне явище шкільної дійсності, що потребує різносторонніх підходів до вивчення. Вона трактується як невідповідність підготовки учнів обов'язковим вимогам школи щодо засвоєння знань, розвитку вмінь і навичок, формування досвіду творчої діяльності та виховання пізнавальних відносин. Попередження неуспішності передбачає своєчасне виявлення та усунення всіх її елементів. Поняття "відставання" характеризує неуспішність як процес, а також окремі часткові невиконання вимог навчального процесу.

Вимоги групуються відповідно до компонентів змісту навчального предмета, які в єдності з особливостями засвоєння визначають склад елементів неуспішності. Основну увагу приділено визначенню ознак неуспішності, засобів їх виявлення та розробці шляхів підвищення якості навчання. Педагогічна наука накопичила значний досвід подолання неуспішності. Повсякденне вивчення учнів, постійна підтримка та стимулювання їхніх зусиль є важливою умовою запобігання неуспішності.

Література

1. Бабанский Ю.К. Оптимизация процесса обучения. – Ростов-на-Дону. – 1972.
2. Блонский П.П. Школьная успеваемость. – М., 1961.
3. Гриньова М.В. Саморегуляція навчальної діяльності школяра. – Харків, 1997.
4. Гриньова М.В., Вовк К.Ю. Організація навчальної діяльності підлітків з низьким рівнем досягнень при вивченні предметів природничого циклу. – Полтава, 2001.
5. Гриньова М. Саморегуляція та неуспішність школярів // Біологія і хімія в школі. – 2002. – №3. – С. 6–9.
6. Дидактика современной школы. – К., 1987.
7. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті // Освіта України. – 2001. – 18 лип.
8. Пути преодоления неуспеваемости / Сост. С.В. Петриченко. – М., 1966.
9. Славина Л.С. Индивидуальный подход к неуспевающим и недисциплинированным ученикам. – М., 1958.
10. Фіцула М.М. Педагогіка. – К., 2001.
11. Цетлин В.С. Неуспеваемость школьников и ее предупреждение. – М., 1977.
12. Чудновский В.Э., Бркевич В.С. Одаренность: дар или испытание. – М., 1990.