Об’єднання Галичини та Волині

1. ОБ'ЄДНАННЯ ВОЛИНІ І ГАЛИЧИНИ

2. ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ

3. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В КІНЦІ XIII – НА ПОЧАТКУ XIV СТ.

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

У кінці Х — першій половині XI століття головним адміністративним центром Волині та Підкарпаття виступав Володимир, заснований князем Володимиром Святославичем, який і дав місту власне ім'я. Управління цими землями він доручив своєму синові від Рогніди Рогволодівни — Всеволоду. Володимир швидко перетворився на осередок єпископії та провідний культурний центр регіону.

Зі смертю Ярослава Мудрого волинська влада неодноразово змінювала володарів. Окрему династію тут заклав онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який правив у Володимирі в 1136–1142 та 1146–1154 роках. Він та його син Мстислав Ізяславич, спираючись на волинські землі, вели боротьбу за київський престол. Зміцнення Волинського князівства відбувалося непросто: у різні періоди воно нагадувало федерацію удільних князівств. Самостійність намагалися зберігати князі в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170 р.) Волинь розділили між собою його сини: Роман отримав Володимир, Володимир — Берестя, Святослав — Червен, а Всеволод — Белз. Лише завдяки наполегливій політиці Романа Мстиславича вдалося відновити єдність Волинської землі.

Інакше складалася ситуація на Прикарпатті. У 1084 році тут виникли три князівства, якими правили брати Ростиславичі — правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший, Рюрик Ростиславич, володів Перемишльським князівством, що охоплювало землі над Сяном і Верхнім Дністром приблизно до річки Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство з Поділлям, Буковиною та східною частиною Українських Карпат. Північніше розташовувалося Звенигородське князівство, яке дісталося третьому братові — Володарю. Після смерті Рюрика Володар став князем і в Перемишлі. У 1099 році він разом із Васильком Теребовельським розбив угорське військо під Перемишлем, що на певний час зупинило вторгнення Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (у літописах — Володимирко) об'єднав Перемишльську, Теребовельську та Звенигородську землі в одне князівство. У 1144 році він переніс столицю до Галича на Дністрі. Лише у Звенигороді ще деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 році галичани повстали й запросили до міста звенигородського князя. Однак після кровопролитної боротьби Володимирко не лише вигнав Івана Ростиславича з Галича, а й приєднав Звенигород до своїх володінь.

Найбільшої могутності Галицьке князівство сягнуло за правління сина Володимирка — Ярослава Осмомисла, батька Ярославни, оспіваної у «Слові о полку Ігоревім». Його володіння простягалися далеко на південь уздовж Дністра, а землі в нижній течії Пруту й Дунаю перебували у певній залежності від Галича. Зростання ролі Дністра в міжнародній торгівлі сприяло розвитку міст князівства.

Галицький князь мав значний міжнародний авторитет, підтримував дипломатичні зв'язки не лише із сусідами, а й із Візантією та Священною Римською імперією. У «Слові о полку Ігоревім» про Ярослава сказано з подивом:

Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм золотокованім
престолі, підпер гори Угорські своїми залізними
полками...

ОБ'ЄДНАННЯ ВОЛИНІ І ГАЛИЧИНИ

Попри міжусобні війни, Волинська та Галицька землі здавна підтримували тісні економічні й культурні зв'язки, що стало основою для їхнього об'єднання. Невдовзі після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але закріпитися там не зміг. Лише в 1199 році, після смерті Володимира Ярославовича — останнього з династії Ростиславичів, — Роман Мстиславич зумів об'єднати під своєю владою Волинь і Галичину. Незадовго до смерті він утвердився також у Києві, куди його охоче впустили кияни, відчинивши Подільські ворота.

Створення об'єднаної Галицько-Волинської держави стало подією величезного історичного значення. Літописець називав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» уперше вжито саме щодо нього. Цей титул, що походить від грецького «автократор» — титулу візантійських імператорів, засвідчив посилення влади великого князя та підпорядкування ним непокірних бояр. Саме в Романа Мстиславича шукав притулку візантійський імператор Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Літописець із захопленням описує великого князя: Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...»

Авторитет Роман здобув завдяки сміливим і вдалими походам проти половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), підтримавши Філіппа Швабського Гогенштауфена, який змагався за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. Дорогою до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).

ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ

Смертю Романа скористалися галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади його вдову та малолітніх синів — Данила і Василька. Коли княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу й запеклу боротьбу за волинський, а згодом і галицький престол.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не лише різноманітними джерелами їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що Ростиславичі в боротьбі за утвердження своєї династії на Прикарпатті змушені були залучати на свій бік місцеву боярську верхівку. Єдиним шляхом було надання посад і, головне, маєтків, які стали основою зростання впливу боярських родів і дозволили їм пізніше протидіяти зміцненню князівської влади. На жаль, найбагатші бояри нерідко вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство, розуміючи, що чужинцям-правителям важче заручитися підтримкою населення, тож вони будуть змушені надавати боярам привілеї як головній опорі.

Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше й поляків — у внутрішні конфлікти між боярством і князями вело до посилення позицій бояр і до небаченого в інших князівствах загострення їхньої боротьби з князівською владою. Так сталося, наприклад, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі почали домагатися реальної влади, розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами: «вбито їх було числом 500, а решта розбіглися». У 1211 році бояри, запросивши угорське військо, захопили двох Ігоровичів і «повісили задля помсти». Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівський престол — це був єдиний випадок титулування князем людини не з династії Рюриковичів. Ще 1214 року, за підтримки частини бояр, угорці в союзі з Краківським князівством захопили Галич і проголосили «королем королівства Галицького» п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруживши його з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації галичан визволив новгородський князь Мстислав Удатний, який разом із Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського та польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Зрештою, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідки він повів наступ на Галицьку землю. 1230 року Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг утриматися в місті. Це повторилося 1233 року.

Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули захопити Галичину й Волинь, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спиралися на широкі кола населення та на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали містичі — міські купці й ремісники, зокрема іноземні поселенці у найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські католицькі колонії почали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів істотне значення мала й позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про «доброго князя» вже тоді були поширені в народі. Союз князівської влади, слухняного боярства та міської верхівки був спрямований на встановлення такого державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного й культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. Найпомітнішою фігурою в ньому, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах, став двірський. Удосконалюючи державний апарат і прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися також на досвід інших країн.

У результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства. У 1237–1238 роках Данило остаточно утвердився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 року Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило утвердився в Києві й посадив там тисяцького Дмитра — досвідченого й хороброго воєводу, якому й довелося керувати обороною міста.

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію — Холм, де збудував оборонні споруди, церкви та заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила та його брата Василька Романовича. З їхнього наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував «сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села». Ці слова літопису наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Фортифікаційна та будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень уздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 року рушив на Волинь. Як зазначає літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Очевидно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилася до того, що орда вирішила не затримуватися біля головного міста Волині — Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники й озброєні містичі боролися до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди залишилися заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який у той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнався про навалу й був змушений повернутися до Угорщини, «бо мало з ним було дружини». Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій із дорученням перекрити карпатські «ворота». Але він здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єдналися з іншою частиною орди, що поверталася з Польщі та Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — усе це завдало невиправного удару економіці й культурі краю.

Утім, Галицько-Волинська земля постраждала порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволило одразу після відходу орди приступити не лише до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, названий за ім'ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно доводилося воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігівського та його союзників.

У 1245 році військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками коло м. Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна й здібного полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 року між Данилом і угорським королем Белою налагодилися дружні стосунки, закріплені шлюбом сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.

Однак спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. «О, гірша будь-якого зла честь татарська!» — написав із цього приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він лише в крайніх обставинах ішов на підпорядкування орді, щоб отримати передишку й зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали, за словами літопису, бути опорою «проти безбожних татар». Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. У 1254–1255 роках війська Данила, його брата Василька й сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі й Тетерева), а коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 року величезного війська Бурундая Данило й Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони «мирники» орди. Лише столичний Холм не скорився й зберіг свої фортифікації.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (у результаті тривалої боротьби з 1282 року тут утвердилася династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 році королівською короною, отриманою від папи Інокентія IV. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двору з Римом мали політичний характер.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В КІНЦІ XIII – НА ПОЧАТКУ XIV СТ.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю й частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270–1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 року також у Володимирі).

На початку XIV століття Волинське й Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя — Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову посунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим уся Русь входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури й допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом.

У 1308–1323 роках у Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їхніми іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. У 1315 році тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Землинського й Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 року Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з галицько-волинських князів — Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, зазнало поразки. У 1320 році на заклик наджупана Петра повстання розгорілося знову, але близько 1322 року було придушене. Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство втратило Мукачеве й прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія й Лева Юрійовичів орієнтувалося на союз із Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з дедалі відчутнішим натиском Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія й Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів — князів Андрія й Лева — «непоборним щитом проти жорстокого племені татар». Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів із боярами та війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалися сусідні держави. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон»), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині утвердився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову й звичаї місцевого населення.

У боротьбі за галицькі землі, яка йшла зі змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Усе ж сили були надто нерівними. У 1349 році Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а польський король Казимир проголосив себе «правителем Королівства Русі», тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х роках XIV століття підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 року опинилося під владою Угорського королівства, причому в 1372–1378 і 1385–1387 роках тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини й навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини та власним ім'ям. Однак 1387 року Галицька земля й західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Землі, що належали раніше до Галицько-Волинського князівства, між Дністром і Прутом, зокрема територія сучасної Буковини, опинилися у складі Молдавського князівства, яке сформувалося саме в цей час. Поряд із румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої та правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувалися в Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладалися українською мовою.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди в той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок із житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Його, коли досяг семи років, «віддали батьки книг учитись». Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглися, зокрема, латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля. У Галицькій області створено найдавнішу східнослов'янську редакцію тексту Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слов'ян. Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє ХІІ–ХІІІ ст. та інші) збереглися в монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був у ХІІІ–ХІV століттях великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, у яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде». Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам'янець, Любомль) та єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоблювалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням у техніці перегородчатої емалі (фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялися місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашалися чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі з'явилося рано. «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла в «Повість временних літ», — винятково талановитий твір. Простота й безпосередність викладу вміло поєднується з реалістичними штрихами.

Першу частину (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з метою звеличення політики Данила — спадкоємця й продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути».

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основі вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. Із приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова о законі і благодаті» митрополита київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав із точки зору вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади й на «простих людей» — «містичів», селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літопису підкреслює, що то був «не боярин, ані знатного роду, а простий муж». Відзначено, що Володимир Василькович «світився правдолюбством» також і «щодо простих людей», те саме повторено й про Мстислава Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерними для тодішньої української народно-розмовної мови.

У літописі згадані й частково переказані окремі «слави» — величальні пісні, з якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один із найдавніших пластів української народно-поетичної творчості. Напевне, подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше — князівські палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого завершено 1160 року, повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі — започатковано білокам'яне будівництво церков. В одному лише Галичі відомо розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору пов'язують зі створенням тут єпископії в 1157 році. Це — яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літописної розповіді. Особливою красою відзначалася церква Івана. Різьба на ній настільки вразила літописця, що він повідомив ім'я скульптора — «хитреця» Авдія. На головних дверях «був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, дивувалися...» За князя Василька та його сина Володимира Васильковича працював видатний спеціаліст у галузі містобудування «муж хитр» Олекса, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця ІХ–ХІV століть Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглася ікона Богоматері — Одигітрії кінця ХІІІ–ХІV століть із Покровської церкви м. Луцька (нині в Київському державному музеї українського мистецтва). Галицьке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі. Їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту й одночасно вміння користуватися контрастами барв, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості, органічно зливаючись у ході подальшого розвитку з новими рисами, стали в майбутньому одним із компонентів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання й дальший розвиток мотивів, які існували ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини й нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною та Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце у формуванні української культури, у зміцненні її зв'язків із культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти зверталися до спадщини минулих епох, зокрема й до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі та Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження й зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

ВИСНОВОК

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переломний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Отже, слід підкреслити, що Володимирське князівство було своєрідним оазисом благополуччя й добробуту загалу волинської людності. Тим часом інші землі Галицько-Волинської Русі перебували в стані розрухи, викликаної переважно нерозумною й короткозорою політикою синів Данила, котрі вирішували всі справи зовнішньої та внутрішньої політики лише збройним шляхом. Йдеться насамперед про старшого Данилового сина — Лева. До того ж татарські хани дедалі частіше з'являлися в Галичині й на Волині, грабуючи міста й села та силоміць тягнучи в походи на Захід князів з їхнім військом.

Майже безперервні війни з руськими князями й західними сусідами страшенно зруйнували квітучу за Данила Галицьку землю. Коли в першому двадцятилітті XIV століття нащадкам Лева пощастить сяк-так на час сполучити Галичину з Волинню, вони будуть змушені перенести столицю князівства до м. Володимира, бо Галич перебуватиме в занепаді.

Як відомо, Галицько-Волинський літопис раптово обривається на рубежі 80-х і 90-х років XIII століття. Історикам неможливо реконструювати останні роки того століття, відтворити долю колись великого й могутнього князівства Романа і Данила. Зрозуміло лише, що в середині XIV століття вони стали легкою здобиччю польського короля й литовських князів. Таким сумним виявився фінал історії Галицько-Волинського князівства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Берекета Б. Маємо чим гордитися, з кого брати приклад : До 800-річчя утворення Галицько-Волинської держави// Голос України. - 1999. - 14 травня. - C. 1,3
2. Булгак О.В. Творець Галицько-Волинської держави : Цього року виповнюється 850 років від дня народження Романа Мстиславович (1152-1205)// Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2002. - № 4. - C. 94-98.
3. Грушевський М.Історія України.-К.: Варта, 1993. -249 с.
4. Котляр М. Галицько-Волинська Русь XIII cт. : (до 800-ліття утворення Галицько-Волинського князівства)// Київська старовина. - 1999. - № 6 . - C. 3-15
5. Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство : (до 800-ліття утворення)// Український історичний журнал. - 2000. - № 1 . - C. 21-32
6. Крип'якевич І.Історія України. - Львів: Світ, 1990. -519 с.
7. Субтельний О. Історія України. -К.: Либідь, 1993.