Норми права та нормативні акти

У національних правових системах різні види норм права та нормативних актів перебувають у тісному взаємозв'язку, що зумовлено системою політичних та економічних відносин, наявних у суспільстві.

Останнім часом прийнято розрізняти два поняття — «система права» та «правова система». Правова система охоплює всі правові явища: систему права та законодавства, правовідносини, правосвідомість і правову культуру, законність і правопорядок. Система права є складовою частиною правової системи.

Право будь-якої держави — це не просто набір правил поведінки, а цілісна система норм, об'єднаних внутрішньою єдністю. Така єдність визначається сутністю права, його принципами, політичним та економічним устроєм. У сучасній державі право має не лише відповідати економічному стану та бути його відображенням, а й являти собою внутрішньо узгоджене вираження, яке не суперечило б собі через внутрішні протиріччя. Єдність права зумовлена не тільки його сутністю, а й змістом і функціями, які об'єктивно визначаються єдністю суспільних відносин, формами власності, конкуренцією між індивідами та організаціями. Ці відносини знаходять відображення в системі права та пов'язані з різними інтересами. У будь-якому суспільстві існують загальнонаціональні (загальнонародні) та приватні інтереси, з чого логічно випливає поділ права на приватне та публічне.

Приватне право (цивільне, сімейне, торгове) охоплює норми, які, на думку західних юристів, виражають інтереси особи або захищають інтереси приватних власників. В Україні термін «приватне право» не набув поширення, оскільки тривалий час не існувало приватної власності.

Публічне право (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне) складається з норм, що регулюють відносини між державою та громадянами.

З огляду на внутрішню організацію системи права, окрім норм права, виокремлюють відносно однорідні компактні підсистеми. Ці підсистеми, органічно пов'язані між собою групами норм права, утворюють певні інститути та галузі. Отже, система права складається з різних інститутів і галузей права. Галузь права — це найбільше правоутворення, що включає групу правових інститутів.

Система права, її галузі та правові інститути формуються історично, а не створюються за бажанням законодавчих органів чи вчених. Водночас на формування та розвиток системи права впливають система джерел і форм права, систематизація законодавства, правові ідеї та принципи, політичні цілі й завдання. Тому в різних державах за одного й того ж типу держави можуть складатися різні системи права.

Система права кожної країни є відносно стабільною та динамічною, змінюючись залежно від трансформації суспільних відносин і появи нових сфер діяльності, що потребують правового регулювання. В Україні нині відбувається перехід від однієї системи права до іншої, яка відповідає принципам правової держави та громадянського суспільства. Фактично здійснюється повне оновлення системи права та законодавства.

Центральне місце у внутрішній побудові системи права посідає питання виділення галузей права. Для розмежування галузей необхідно визначити критерії, якими є предмет і метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання — це суспільні відносини, які за своїм змістом неоднорідні. Характер, якість і зміст цих відносин, їх класифікація та регулювання нормативними актами призводять до поділу на якісно однорідні групи. Наприклад, існують цивільні, сімейні, господарські, адміністративні, трудові відносини та відповідні законодавчі акти, що їх регулюють. Саме за предметом правового регулювання вся система права поділяється на галузі.

Галузь права — це сукупність якісно однорідних норм права, які регулюють певну сферу суспільних відносин за допомогою відповідних методів і становлять автономну підсистему права та законодавства. У системі права України можна виокремити такі основні галузі: конституційне (державне), адміністративне, фінансове, цивільне, сімейне, трудове, сільськогосподарське (аграрне), кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове (карно-виправне), господарське (економічне), екологічне, земельне.

Однією з провідних галузей права є конституційне право, яке іноді називають державним. Ця галузь є визначальною, оскільки її норми виражають і закріплюють основи суспільного та державного ладу, форми правління, національно-державний устрій, організацію, функції та принципи діяльності державних органів, політичну систему громадянського суспільства, основні права й обов'язки громадян, принципи виборчої системи, форми політичного режиму тощо.

Головним джерелом конституційного права є Конституція — основний закон України. Крім неї, до цієї галузі належать Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом від 10.06.1995 р., а також інші закони, зокрема «Про громадянство», «Про вибори депутатів Верховної Ради України» тощо.

Конституційне право як галузь характеризується низкою ознак, які, з одного боку, споріднюють його з іншими галузями, а з іншого — виокремлюють у цілісне утворення. До таких ознак належать: предмет і метод правового регулювання; соціальне призначення та роль; принципи регулювання; завдання і функції державного права; наявність самостійної державно-правової (конституційної) відповідальності. Предметом державно-правового регулювання є суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації суверенітету українського народу в усіх його формах та забезпечення функціонування інститутів представницької і безпосередньої демократії. Спеціальне призначення та роль конституційного права полягають у забезпеченні повновладдя народу в політичній, економічній і соціально-культурній сферах. Це — виняткова прерогатива конституційного права, не властива жодній іншій галузі. Воно базується на принципах національного, народного та державного суверенітету; гуманності; інтернаціоналізму; визнання та забезпечення демократичних прав і свобод громадян; загальнолюдських цінностей і пріоритетів, властивих громадянському суспільству. Своєрідність конституційного права виявляється у його функціях, під якими розуміють зумовлені соціальним призначенням напрямки державно-правового впливу на відносини, що уособлюють конституційний устрій суспільства. Найважливішими серед них є політичні, економічні, ідеологічні, соціально-психологічні, інформаційні, виховні та спеціально-юридичні функції (тобто функції правового регулювання). Серед останніх розрізняють регулятивну та охоронну функції. Системоутворюючими ознаками конституційного права є також метод правового регулювання та державно-правова відповідальність. Норми конституційного права — це встановлені або санкціоновані державою правила, що визначають поведінку суб'єктів державно-правових відносин у процесі здійснення повновладдя народу. Ці норми є особливим різновидом права, якому властиві: 1) особлива вага і значення в системі права; 2) своєрідна юридична природа; 3) найвища юридична сила (конституційність); 4) найбільша стабільність порівняно з іншими правовими нормами; 5) підвищений ступінь охорони з боку держави; 6) особливий механізм реалізації; 7) своєрідність структури. Специфіка державно-правових відносин полягає в тому, що: 1) їх серцевину становлять конституційні відносини; 2) їм властивий своєрідний механізм виникнення та динаміки; 3) права й обов'язки суб'єктів реалізуються двояко: або через конкретні державно-правові норми, або через норми інших галузей права. Державно-правові відносини розрізняють за цільовим призначенням, часом дії, змістом, суб'єктами, характером (способом) реалізації прав і обов'язків, способом індивідуалізації, формою, соціально-юридичними функціями тощо. Суб'єктами державно-правових відносин є: народи союзних і автономних республік, населення адміністративно-територіальних одиниць, громадяни України, особи без громадянства, іноземці, виборні депутати, державні органи, громадські організації, трудові колективи, збори (сходи) громадян. Об'єктами державно-правових відносин є продукти матеріальної та духовної творчості; немайнові блага фізичних осіб і державних органів; дії (вчинки) суб'єктів тощо. Джерела конституційного права — це форми вираження державно-правових норм, через які воля народу втілюється в конкретних правових актах: Конституції, актах Верховної Ради, Президента України, органів державного управління, всенародних голосувань (референдумів), місцевих Рад народних депутатів тощо.

Важливим є питання про напрями розвитку науки конституційного права в Україні. Визначення та уточнення цих напрямів сприятиме окресленню проблематики відповідних досліджень та їх узгодженню з потребами практики державотворення.

Одним із таких напрямів має стати розробка наукової, юридичної за змістом теорії конституції. Такий підхід не заперечує можливості інших (наприклад, політологічного) підходів до конституції як явища. Саме юридична теорія конституції забезпечить її практичну реалізацію. Інші підходи об'єктивно не можуть бути продуктивними з огляду на її значення як основного закону, норми якого мають пряму дію.

Потреба у розробці юридичної теорії конституції зумовлена також тим, що в суспільстві на рівні загальної та навіть професійно-юридичної свідомості існує досить поверхове ставлення до правової природи основного закону. Це пояснюється практикою минулого та численними стереотипами сприйняття конституції. Вона й досі залишається «найважливішим політико-правовим документом» (і це в кращому випадку), а не нормативно-правовим актом вищої сили. Визнання за радянських часів за конституцією таких якостей мало свою логіку: воно означало відмову від конституційної законності (конституційності) у сфері державного управління та передачу цієї сфери тим, хто здійснював «партійне керівництво».

Серед проблем, які насамперед мають бути вирішені в аспекті юридичної теорії конституції, — проблема сучасного трактування поняття установчої влади. Концепція останньої в класичному формулюванні однозначно визначає зверхність, первинність цієї влади перед так званими встановленими владами — законодавчою, виконавчою і судовою. Важливість розв'язання цієї проблеми зумовлена не лише потребою припинити надмірно заполітизовану дискусію щодо суб'єкта конституційної нормотворчості (Верховна Рада чи Президент), а й визначити нормативно-правову природу конституції. Стереотипною слід вважати логіку, за якою конституція, будучи основним законом, об'єктивно може бути продуктом діяльності лише органу законодавчої влади. Вкрай бажано витлумачити й концептуальну тезу: «Конституція як основний закон є критерієм законності; за своєю нормативно-правовою природою вона є актом установчої влади, що належить народу, і може прийматися у різний спосіб».

Значної уваги потребує проблема застосування норм конституції. Після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України ця проблема одразу перейшла до розряду практичного втілення. Серед різних аспектів слід виділити тлумачення конституційних положень, особливо офіційне, суб'єктом якого названо Конституційний Суд України.

Важливим напрямом розвитку науки конституційного права в Україні є дослідження проблем, що випливають з характеристик цієї галузі. Однією з них є проблема предмета конституційно-правового регулювання. Пропонується визначити ним державно-політичні відносини владарювання. Проте це не вирішує всіх питань. Окремої уваги заслуговують питання класифікації відповідних суспільних відносин, співвідношення предметів конституційного права та інших публічно-правових галузей, його місця і ролі щодо цих галузей та всієї правової системи загалом.

Спеціальних досліджень потребують норми та інститути конституційного права як загального явища. Їх теоретичні характеристики сприятимуть практиці правозастосування. Особливе місце серед напрямів розвитку науки має зайняти вчення про джерела конституційного права України. До них, крім самої Конституції, належать насамперед законодавчі акти. Професор Л. Юзьков у своїх останніх статтях пропонував критерії класифікації цих актів, виділяючи, згідно з усталеною традицією, конституційні та органічні закони. Хоча його концептуальні напрацювання не були враховані в практиці конституційної нормотворчості, це не виключає подальших теоретичних пошуків. Їх виділення як джерел саме конституційного права є не лише виправданим, а й концептуально необхідним як один з аргументів на підтвердження тези про головне місце цієї галузі в правовій системі.

Конституційними вважаються закони, прийняття яких передбачене статтею 20 Конституції України. Як відомо, вони стосуються державних символів. Ними визначаються опис державних символів України, зокрема опис Великого Державного Герба України, слова Державного гімну України та порядок їх використання. І хоча відповідні закони приймаються не менш ніж двома третинами складу Верховної Ради, визначеного в Конституції, немає підстав говорити про відмінну від звичайних законів юридичну силу.

Конституційними законами їх можна визнати хоча б тому, що їх прийняття, по суті, запрограмоване самою Конституцією. До того ж вони покликані детально регламентувати питання, віднесені до змісту важливого конституційно-правового інституту — інституту державних символів. У сукупності конституційні закони складатимуть те, що можна позначити терміном «конституційне законодавство».

Щодо органічних законів, то існує можливість їх виділення в ранг спеціального закону про закони та парламентського регламенту. Такий закон може містити перелік органічних законів, а регламент — визначати особливості їх проходження в парламенті та деякі інші процедури позапарламентського характеру, пов'язані з набранням ними чинності. До органічних можуть бути віднесені ті закони, які регулюють державно-політичні відносини владарювання. Це насамперед закони про громадянство, про механізми реалізації окремих особистих і політичних прав, про парламентського уповноваженого з прав людини, про конституційну юстицію, про вибори президента і парламенту, про судоустрій тощо. І хоча за своєю юридичною силою органічні закони нічим не відрізняються від звичайних, їх змістовна значущість підкреслюється особливим порядком ухвалення та набрання чинності.

До того ж ухвалені парламентом органічні закони та поправки до них мали б в обов'язковому порядку, у визначений регламентом строк і до їх промульгації, передаватися під контроль Конституційного Суду України.

Досить важливим є питання про доцільність прийняття у сфері конституційно-правового регулювання систематизованих законів-кодексів. Зокрема, має право на існування ідея створення кодексу про вибори, який на певних загальних засадах визначить зміст регламентації відповідного процесу щодо заміщення поста Президента України, формування Верховної Ради України, а також рад як представницьких органів місцевого самоврядування. Привабливою є й ідея кодексу законів про громадянство (можливо, з точнішою назвою), який би акумулював зміст не лише відповідного закону та підзаконних актів, а й деяких інших нормативно-правових актів у сфері реалізації прав і свобод особи. Прийняття таких кодексів дозволило б, зокрема, стверджувати про практичне існування відповідних підгалузей конституційного права України.

Проблема систематизації норм конституційного права України може бути вирішена і на засадах інкорпорації, яка має бути загальною, тобто стосуватися тих галузей права, які реально існують. Водночас її природа має узгоджуватися з певними принципами традиційної кодифікації. Скажімо, парламент України приймає Звід законів, розділи якого за назвою і змістом відповідають усталеним галузям права. Там, де на момент прийняття Зводу існують кодекси, вони стають його відповідними розділами. Зміст інших розділів Зводу законів України може бути складений із поєднанням принципів кодифікації та інкорпорації. Цілком зрозуміло, що така робота може бути проведена за умов стабілізації національної правової системи. Вона об'єктивно вимагатиме значної попередньої підготовки та теоретичного обґрунтування, яке слід віднести до одного з напрямів науки конституційного права. Відповідні пошуки в будь-якому випадку будуть корисними для розвитку самої галузі.

Відомо, що характер галузі конституційного права, пов'язаний, зокрема, з виконанням його приписів, забезпечується практично всіма видами юридичної відповідальності. У цьому відношенні конституційно-правова відповідальність сприймається як юридична відповідальність взагалі.

Існує й власне конституційно-правова (конституційна) відповідальність із притаманними тільки їй конкретними формами, механізмами, колом суб'єктів і санкціями, про що свідчить зміст чинних конституційно-правових актів і нового Основного Закону України. Поняття конституційно-правової відповідальності вужче, ніж поняття відповідальності за порушення норм конституційного права. Водночас цей вид юридичної відповідальності не пов'язаний із порушенням лише конституційно-правових норм. Підставами для притягнення до конституційно-правової відповідальності можуть бути й порушення норм інших галузей права, зокрема кримінального.

До особливостей конституційно-правової відповідальності слід віднести й те, що вона може мати місце за умов, коли норми права взагалі не порушуються. У таких випадках відповідальність пов'язується з діями, які розцінюються як негативні в політичному плані. Прикладом може служити передбачена ст. 87 Конституції колективна політична відповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України. Така форма конституційно-правової відповідальності притаманна парламентарним і змішаній республіканській формам державного правління.

За будь-яких умов нам конче потрібна теорія конституційно-правової відповідальності. Вона має забезпечувати функціонування державного ладу на засадах справжнього конституціоналізму. Теоретична і практична прогалина, що існувала за радянські часи, не була випадковою. Її наявність визначалася ефемерністю змісту самого державно-правового регулювання ряду важливих питань і заміною відповідної юридичної відповідальності партійною. Жорсткість останньої забезпечувала не лише заповнення цієї прогалини, а багато в чому й ефективність функціонування державного механізму. Усе це перебувало за межами теорії та практики конституціоналізму. Реалії наших днів потребують його теоретичного забезпечення, в тому числі й на перспективу.

Література

1. Котюк В. О. Теорія права. — К., 1996

2. Молдован В. В. Конституційне право. — К., 1996

3. Шаповал В. Перспективи розвитку науки конституційного права в Україні // Право України. — 1996. — № 9. — С. 49-52