Норманська теорія та її опоненти

Вступ

Норманська теорія, що пояснює виникнення давньоруської держави, була сформульована німецькими дослідниками Байєром, Міллером та Шлецером, які в другій половині XVIII століття перебували на службі в Російській Академії наук. Центральне твердження цієї концепції полягає в тому, що державність на Русі була створена варягами (норманами), яких запросили новгородські слов'яни. Проте, як свідчать численні історичні джерела, у слов'ян задовго до появи варягів у князівських дружинах уже існували владні структури, органи управління та інші політичні формування.

Критичний аналіз норманської теорії, відомий як антинорманізм, започаткував М. Ломоносов ще в другій половині XVIII ст. У першій половині XIX століття до критики долучилися історики-декабристи та слов'янофіли, а згодом і такі відомі науковці, як С. Гедеонов, Д. Іловайський, В. Васильєвський. На противагу норманістам вони висунули альтернативні концепції (балтійсько-слов'янську, литовську, готську), що вивело дискусію на новий рівень. У радянській історіографії спочатку відчувався помітний вплив норманської теорії, однак одночасно розгорнулася її ґрунтовна наукова критика. Вагомий внесок у спростування норманістських постулатів зробили Б. Греков, М. Тихомиров, Б. Рибаков, Л. Черепнін, В. Мавродін, В. Пашуто, Д. Ліхачов, І. Шаскольський, а також польський дослідник Г. Ловм'янський.

1. Сутність норманської теорії

Київська Русь як державне утворення виникла на власному етнічному та духовному підґрунті, на основі специфічних політичних і економічних відносин давніх слов'янських народів, які поступово інтегрувалися до її складу. Значною теоретичною та історіософською помилкою частини російської історіографії є твердження, нібито державу Київську Русь створили прийшлі варяги (нормани). Суперечка щодо варязького походження Русі триває з XVIII століття, коли історики розділилися на два протилежні табори.

У XVIII столітті німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шлецер, які служили в Росії на запрошення Е. Бірона, фаворита імператриці Анни Іоанівни, створили так звану норманську теорію. Вони стверджували, що Київську Русь заснували варяги, відомі в Європі як вікінги. Свої висновки автори базували на давньому східнослов'янському літописі — «Повісті временних літ», авторство якого приписують Нестору і датують приблизно 1113 роком. Варто зауважити, що згадки про давньослов'янські держави з'являються в арабських та візантійських джерелах на 250 років раніше. Нестор оповідає, що 862 року слов'яни, зіткнувшись із міжродовими чварами та неспроможністю обрати спільного князя, запросили варягів — трьох братів Рюрика, Синеуса та Трувора. Старший із них, Рюрик, став княжити в Києві, а інші — в інших руських землях.

Не заглиблюючись у полеміку з істориками, зазначимо: багато дослідників доводять, що на момент приходу Рюрика з братами до Новгорода там уже існувала держава, як і на територіях русичів із центром у Києві. Згідно з київською легендою, Рюрик зі своєю дружиною хитрістю захопив Київ і знищив родину місцевих князів. Лише після цього він почав княжити в Київській Русі, яка й до того вже була державою. Існує чимало поглядів на форми існування як Київської Русі, так і інших слов'янських держав до норманського вторгнення [1].

Варто зазначити, що ще в середині IX століття арабський географ Джайхані у своїх працях згадує три слов'янські союзи на східноєвропейській рівнині: Куявію (з містом Куявою), Славію (з містом Новгородом) та Артанію — войовничу країну без постійної столиці, яка не допускала іноземців і змогла накласти данину на прикордонні території Рума (Візантії). Отже, Київська Русь постала як спадкоємиця попередніх праруських (слов'янських) держав, історія яких у деталях нам невідома. Ненаукові розповіді про Артанію (Оратію) чи «скіфсько-слов'янські» держави є не більш ніж вигадками, що спираються на мізерну джерельну базу з арабських, візантійських або міфічних творів. Історик І. Ісаєв, наприклад, висуває гіпотезу, згідно з якою 882 року два політичні центри давніх слов'ян — Київський і Новгородський — об'єдналися під владою Києва, утворивши Давньоруську державу. Це утворення від самого початку не було повноцінною унітарною державою. Спершу воно являло собою своєрідну федерацію, хоча за формою було ранньофеодальною монархією [2]. Такої ж думки дотримувався відомий російський історик А. Шахматов. Історики М. Владимирський-Буданов і М. Дьяконов вважають, що окремі союзи територій на чолі зі «старшим містом» у східних слов'ян були державами ще до «запрошення варягів». Б. Греков стверджував, що в «передкиївській» історії східних слов'ян безсумнівно існувало вже не родове, а класове суспільство з відповідними політичними організаціями в поки що неміцних державах, які, однак, сприяли подальшому формуванню феодального устрою [3].

Таким чином, твердження про те, що варяги (нормани) заснували такі держави, як Київська Русь і Новгород, спирається виключно на «Повість временних літ». Але й цей літопис не може бути достовірним джерелом із кількох причин. По-перше, його написано значно пізніше, ніж з'являються згадки про слов'янські держави в арабських та візантійських джерелах, і невідомо, чи спирався Нестор на них. По-друге, між описаними подіями «запрошення варягів» і часом написання літопису минуло майже 250 років. Чи точно Нестор передає події, чи, можливо, переповідає міф?

2. Прихильники та опоненти норманської теорії

У будь-якому разі «норманська теорія» мала в Росії та за кордоном як прихильників, так і противників. Німецьке походження засновників теорії та їхній акцент на визначальному германсько-скандинавському впливі на слов'ян, які нібито не були здатні самостійно створити державу, викликали вкрай негативну оцінку, зокрема з боку М. Ломоносова. Російський учений розробив антинорманську теорію, у якій доводив першорядну роль самих слов'ян у створенні давньоруських держав, а вплив норманів (варягів), які втратили свою мову, звичаї та культуру, вважав другорядним. Нормани могли заснувати нову княжу династію, але самі розчинилися в слов'янському етносі. Відтоді дискусії норманістів та антинорманістів не вщухають.

Деякі історики приймали норманську теорію (М. Карамзін, С. Соловйов), інші відкидали її (О. Герцен, М. Чернишевський, М. Добролюбов, Ю. Забєлін, М. Костомаров, Б. Греков, Б. Рибаков, П. Толочко та інші). Тим більше, що доведено: «Повість временних літ» дійшла до нас не в автентичному стані. Цей літопис чимось не влаштував Володимира Мономаха, і він віддав його на переробку ігумену Видубицького монастиря Сильвестру. Що саме змінив ігумен, сьогодні встановити неможливо. Оскільки Володимир Мономах був нащадком Рюрика, можна висловити певні гіпотези.

Своєрідний підхід до цього питання мав В. Ключевський. Він скептично оцінював і радикальних норманістів, і прихильників слов'янської теорії, стверджуючи, що не варто переоцінювати вплив норманів (варягів). Дослідник вважав думку про «запрошення варягів» красивим туманом народних легенд. Поступово точка зору В. Ключевського стала найбільш прийнятною, і сама проблема втратила актуальність.

Однак у 1930-ті роки радянські вчені розпочали новий наступ на норманську теорію. Її було оголошено не лише ненауковою, а й політично шкідливою. У критиці використовувалися відомі тези Ф. Енгельса про класове суспільство та про те, що державу неможливо нав'язати суспільству ззовні — вона є продуктом поступового процесу розвитку. Тому вважалося, що давньоруські держави стали результатом багатовікового процесу соціально-економічного розвитку східного слов'янства та наслідком глибоких внутрішніх змін у східнослов'янському суспільстві в IX–X століттях. У цій точці зору багато правильного та науково доведеного.

Як зазначав Б. Греков, на сучасному рівні науки перестали «працювати» старі наївні погляди про те, що державу можуть створити окремі люди в якийсь певний рік [4]. Ще на початку 1930-х років А. Арциховський довів, що жодних норманських колоній у Смоленській і Суздальській землях не було. Більшість «варязьких» речей, знайдених у похованнях, зосереджувалася в слов'янських могилах. У 1940-х роках М. Артамонов узагальнив позиції російських учених: варяги рано проникли на Русь, але стояли на тій же стадії економічного та культурного розвитку, що й східні слов'яни, і не мали достатнього досвіду державного будівництва в Скандинавії, тож не могли принести на Русь ані вищої культури, ані державності. Вони лише влилися в місцевий процес формування держав.

Таким чином, у 1930–1940-х роках у радянській науці чітко сформувався погляд, що політичний ідеал давньоруських держав не привнесений варягами, а сформувався на слов'янському ґрунті. Визнавалося, що в руських землях неодноразово з'являлися загони норманських вояків, які служили руським князям, а також норманські купці, що пересувалися водними шляхами. Безумовно, військові загони варягів брали участь у внутрішніх слов'янських війнах і могли робити спроби захопити владу та заснувати правлячі династії. Цей процес у 1940-х роках спеціально дослідив В. Мавродін. Він визнавав зафіксовану в археологічних та міфологічних джерелах участь норманів у політичному житті, але показав досить обмежений характер цієї участі, навіть усупереч норманському походженню київської великокняжої династії. Показувалося, що ця династія тому й втрималася в Київській Русі, що швидко злилася з руською, слов'янською правлячою верхівкою і почала боротися за її інтереси. Водночас у тексті монографії були фрагменти, де роль норманів у процесі розвитку Київської Русі перебільшувалася [5].

У повоєнні роки критиці норманської теорії багато уваги приділяв Б. Греков. Ще детальніша критика містилася у праці С. Юшкова [6]. Сьогодні можна висунути більш обґрунтовану гіпотезу: варяги стали каталізатором створення великої слов'янської держави — Київської Русі, допомогли частині слов'ян об'єднатися.

Проти норманської теорії походження Київської Русі «працює» історико-богословський документ, який з'явився раніше «Повісті временних літ» (початок XII століття). За фрагментами, відомими з кількох джерел, зокрема і з самої «Повісті», учені частково знають перший політичний твір — «Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона (середина XI століття), у якому здійснено спробу теоретично обґрунтувати походження незалежної від Візантії — і політично, і духовно — Київської держави та ідеї сильної княжої влади.

У «Слові про закон і благодать» подано витриману в релігійному дусі концепцію всесвітньої історії та місця в ній давньоруського народу. Історія поділяється на два періоди: Старого заповіту і Нового заповіту. Період Старого заповіту — це період богообраності одного, іудейського народу, період підпорядкування законові. Період Нового заповіту — це період благодаті, коли християнство стало надбанням усіх народів, які прийняли його добровільно. Руський народ обрав християнство у православній формі з власної волі, а не під впливом Візантії. Відтак він увійшов до рівноправної сім'ї народів і не потребує нічиєї опіки. Іларіон звеличує князя Володимира Хрестителя, могутню та незалежну Київську державу, обґрунтовує верховенство київських князів над усіма іншими руськими князями. Про жодний «норманський вплив» у творі не йдеться. Лінію, окреслену Іларіоном у розумінні ідеалу Київської держави як незалежної, як господаря своєї долі, було продовжено в усіх літописах пізнішої доби.

Варто також поглянути на «норманську теорію» під іншим кутом зору. Нестор у «Повісті временних літ» міг прагнути спростувати візантійський погляд, що могутня Київська держава постала як наслідок хрещення Русі під впливом Візантії. Тому він міг звернутися до популярної в середньовічній Європі ідеї про те, що значна частина правлячих династій походить від могутніх іноземних правителів. У багатьох європейських країнах цю ідею використовували для посилення влади монархів за умов феодальної роздробленості. Вагу такій версії Нестора надавали відомі факти про участь норманів у багатьох подіях у Європі, зокрема й у слов'янському світі. У «Повісті временних літ» прямо засуджувалися княжі міжусобиці, що ослаблювали Київську Русь, князі закликалися до єдності та підпорядкування київському князеві.

Отже, у політичному ідеалі сильної, централізованої Київської держави ідея єдності князів, підпорядкування «старшому» князю — Київському — відігравала велику роль. Тенденція феодальної роздробленості, що набула розвитку в Київській Русі XII століття, викликала занепокоєння і політичних діячів, і духовенства. Наприклад, під час правління Володимира Мономаха, який знову з'єднав Київську Русь після необережного розділу держави Ярославом Мудрим серед своїх спадкоємців, у «Повчанні князя Володимира Мономаха» та в «Руській правді» (перший правовий документ — збірка) ідея зміцнення та єднання Руської держави, зняття внутрішньополітичних конфліктів була провідною.

Дещо інші політичні мотиви з'являються в літописах Великого Новгорода, що поступово перетворився на боярську республіку. У «Начальному зводі» проходить ідея критичного ставлення до княжої влади. Користолюбні тогочасні князі протиставляються справедливим князям минулих часів. У цьому проглядається інтерес правлячої верхівки Новгорода обмежити владу князя в республіці. З історії відомо, що новгородці запрошували князів тільки для воєнних дій. Із завершенням їх князь або від'їздив з міста, або його роль різко падала. Хоча в Новгороді точилася й постійна боротьба між «великими людьми» (боярами) і простим людом, особливо під час віча (загальних народних зборів вільних громадян).

Політичний ідеал єдності всіх руських земель, ідеї боротьби проти феодальної роздробленості й проти посилення експлуатації селян та ремісників — усе це характерно для князівств і республік, що сформувалися у XII — першій половині XIII століття (час, що передував татаро-монгольській навалі) на територіях колишньої Київської Русі як колоніальної феодальної держави. А колонії Київської Русі (інколи — майже самостійні князівства: Тмутороканське, Суздальське, Галицьке та інші) простягалися від Карпат і майже до Уралу, від Північного Кавказу до Білого моря. Про домінування цих ідеалів та ідей свідчить «Слово о полку Ігоревім», написане невідомим автором після невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 році. У цьому творі, так само як і в пізніших (наприклад, у «Молінні Данила Заточника», XII–XIII століття), крім згаданих ідей спостерігається ідеалізація мудрого єдиновладного князя, який позбавить країну та людей від усіх негараздів. Ця ідеалізація згодом переросла в ілюзії «про доброго царя», що були поширені серед селянства Російської імперії.

Фактично в середньовічній руській політичній думці можна визначити два етапи: IX–XIII та XIV–XVI століття. На першому етапі (період Київської Русі та посткиївської феодальної роздробленості) домінували такі ідеї: а) переважна увага до зовнішньополітичної проблематики — ідеї походження Київської староруської держави, її незалежності; б) внутрішньополітична проблематика зводилася до головного завдання — подолання розколів у державі та феодальної роздробленості, реалізація ідеї єдності землі Руської. На другому етапі, коли реалізовувалася ідея звільнення слов'янських (колишніх староруських) земель від татаро-монголів та захисту від загарбників із Заходу, на перший план вийшли ідеї: а) створення новоруської держави (наприклад, Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Московське, Тверське князівства, Новгородська і Псковська республіки); б) формування сильної самодержавної влади, яка б зламала внутрішню опозицію (боярську, церковну, народну) і проводила активну зовнішню політику з метою зміцнення та розширення держави.

Для руської політичної думки обох періодів характерним було те, що: 1) у політичних творах поєднувалися релігійні ідеї та світська аргументація; 2) хоча теологія була панівною, однак середньовічна схоластика, притаманна цьому періоду в Західній Європі, не відігравала домінуючої ролі; 3) практична спрямованість політичної думки на реалізацію інтересів держави та влади. Крім того, ані в Київській Русі, ані в князівствах пізнішої пори не було дуалізму церковної і світської влади, як у країнах Західної і Центральної Європи. Феодальна православна церква, забезпечивши гарантії недоторканності церковного майна, загалом служила зміцненню влади князів, а згодом і царів. Водночас у політичних теоріях був яскраво відображений напівмістичний погляд на княжу і царську владу як непохитну й богоданну.

Стародавня руська суспільна думка сформувалася на основі взаємодії та протиборства двох напрямів. Перший тяжів до народного міфологічного світогляду й розгорнувся на базі практики суспільного життя; другий був привнесений ззовні та пов'язаний із християнським світоглядом. Така роздвоєність суспільної думки зберігалася в Україні та Росії фактично до кінця XIX століття.

Висновки

Норманська теорія — це наукова концепція, що заклала підвалини норманізму — напрямку в українській і зарубіжній історіографії XVIII–XX ст., прихильники якого вважають норманів (від скандинавського терміну, що означає «північна людина»; у літописах — варяги) засновниками східнослов'янської державності, зокрема й Київської Русі. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г.З. Байєр, Г.Ф. Міллер і А.Л. Шлецер, які працювали в другій половині XVIII ст. у Петербурзькій АН. Підставою для висновку про скандинавське походження Русі (держави і назви) слугувало довільне тлумачення вченими-норманістами писемних джерел, насамперед статті 862 третьої (1118) редакції «Повісті минулих літ» про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора. Опосередковано ця теорія доводила провідну роль скандинаво-германських народів у постанні руської державності.

Прихильники теорії доводять, що саме ім'я Русь виникло від того самого кореня, що й співзвучне фінське ім'я для Швеції (Ruotsi), похідне від старонорвезького слова «людина, яка веслує», оскільки веслування було тоді основним способом навігації річками. Також це співзвучно з назвою узбережжя Швеції Roslagen або Roden, звідки варяги прибули до Русі, згідно з «Повістю временних літ».

Норманську теорію вперше розробив німецький історик Герхардт Фрідріх Міллер (1705–1783), який працював для Російської Академії Наук у 1748 році. Науковець зробив доповідь у 1749 році, виголошуючи: «Славетні скандинави підкорили всі руські землі з їх всепереможною зброєю». Решта промови, яка складалася зі списку військових поразок слов'ян від германців і шведів, була врешті перервана патріотично настроєною аудиторією. Різка критика Ломоносова, Крашеннікова та інших академіків примусила призупинити роботу над теорією до дня смерті Ломоносова. І хоча друкована копія оригінального докладу була знищена, Міллер переписав свою роботу і перевидав її з назвою «Походження росичів» (Origines Rossicae) у 1768 році.

У XIX ст. положення норманської теорії розвивали російські історики М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, датський славіст В. Томсен. На рубежі XIX–XX ст. теорія зазнала значної модифікації у працях зарубіжних істориків Ф. Брауна, К. Пандера, С. Рожнецького, В. Вестберга. Не відмовляючись від традиційної концепції норманського завоювання, учені-неонорманісти (Г. Янкун, Г. Штокль, Т. Арне, А. Стендер-Петерсен, Р. Пертнер, Т. Капелле, Х. Арбман, В. Мошин, М. Таубе, Ю. Вернадський та ін.) запропонували теорії послідовної зміни іноземного панування над слов'янами, мирної норманської колонізації, вирішальної ролі варягів у формуванні соціальної верхівки Київської Русі, їх визначального впливу на економічний розвиток країни.

Список використаної літератури

1. Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ – начала ХІІ века. – К., 1988
2. Греков Б. Д. Киевская Русь. – М., 1953. – С. 444.
3. Греков Б. Д. О роли варягов в истории Руси // Новое время. - 1947. - №30. – С. 12.
4. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. – К., 1981
5. Исаев И. А. История государства и права России. – М., 1994.
6. Ловмяньский Х. Русь и норманны : пер. с польск. / Хенрик Ловмяньский ; общ. ред. : В. Т. Пашуто и др. - М. : Прогресс, 1985. - 304 с.
7. Мавродин В. В. Образование древнерусского государства. – Л., 1945. – С. 245, 386 - 388.
8. Михальченко М. Політичні і правові ідеї Київської Русі в різних інтерпретаціях // Політичний менеджмент. - 2006. - № 4. - С. 3-9.
9. Философская мысль в Киеве. – К., 1982.
10. Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М., 1949.