Навчальний процес, співробітництво вчителя та учнів

Вступ.

1. Психолого-педагогічні засади навчально-пізнавальної діяльності школярів.

2. Ефективні комунікативні прийоми в роботі педагога.

3. Значення навчальної співпраці в освітньому процесі.

Висновки.

Перелік використаної літератури.

Вступ

Освітній процес — це двостороння взаємодія між педагогом та учнем, у ході якої здобувач освіти опановує нові знання та формує практичні навички.

Під час навчання відбувається саме взаємодія сторін, а не односторонній вплив викладача. Педагог може передавати знання як безпосередньо, так і опосередковано, використовуючи систему завдань. Ефективність цього процесу визначається характером комунікації між учителем та учнем, а також впливом освітнього середовища.

Опанування знаннями та вміннями є пізнавальною діяльністю учнів, яку організовує педагог. Роль наставника не зводиться лише до викладу нового матеріалу. Головне завдання керівництва полягає в тому, щоб бути організатором пізнавальної роботи, створюючи умови для ефективного навчання (підтримання дисципліни, сприятливий психологічний клімат, раціональний розклад, оптимальний обсяг домашніх завдань, чітка постановка цілей). Контролюючи процес, він має бути готовим надати допомогу учням у разі труднощів. Крім того, педагог виконує виховну функцію, піклуючись про інтелектуальний, фізичний та духовний розвиток дітей.[1,124]

Для якісного викладання вчитель повинен розуміти загальні цілі освіти та роль свого предмета в їх досягненні. Відштовхуючись від головної мети виховання — розвитку всебічної та гармонійної особистості, — він формулює освітні, виховні та розвивальні завдання як для всього курсу, так і для кожного заняття.

Реалізація міжпредметних зв'язків вимагає від педагога обізнаності в суміжних науках. Викладач фізики має розуміти періодичний закон Д. Менделєєва, учитель хімії — основи квантової механіки, педагог-словесник не може працювати без знання історії, а історик — без географії. Важливе місце посідає методична підготовка: недостатньо самому знати предмет, потрібно вміти передати ці знання учням. Оскільки навчання виконує виховну та розвивальну функції, педагогу необхідна ґрунтовна психолого-педагогічна освіта та володіння методикою виховної роботи.

Глибокі знання з методики, психології та педагогіки є фундаментом професійної майстерності. Її вдосконаленню сприяє аналіз власного досвіду та досвіду колег, що потребує постійного осмислення, узагальнення та впровадження найкращих практик.[1, 124-125]

Успішне викладання неможливе без глибокого розуміння індивідуальних особливостей учнів. Це дозволяє ефективно керувати їхньою пізнавальною діяльністю: обирати правильний тон і стиль спілкування, управляти увагою, визначати оптимальний темп роботи.

Діяльність педагога включає планування (тематичне та поурочне), організацію навчальної роботи, стимулювання активності учнів, поточний контроль, регулювання та коригування процесу. Звісно, важливим є також аналіз результатів власної роботи.

Співпраця та співтворчість учителя й учня створюють «ситуацію успіху», що сприяє розкриттю творчого потенціалу дітей та гуманізації освіти. Психолог Л. Виготський підкреслював, що у співпраці дитина демонструє вищі інтелектуальні можливості, ніж у самостійній роботі, долаючи складніші завдання.

Впровадження ідей співробітництва в освітній процес тісно пов'язане з розумінням опосередкованого характеру виховного впливу, що є основою одного з ключових принципів педагогічної психології.[1, 125]

1. Психолого-педагогічні засади навчально-пізнавальної діяльності школярів

Успішність навчання значною мірою залежить від психологічної готовності учнів, яка включає: усвідомлення мети навчання, що активізує пізнавальну діяльність; фізіологічну та психологічну готовність; бажання вчитися та активну участь у процесі.

Організовуючи навчальну діяльність, педагоги мають використовувати фактори, що формують позитивне ставлення до навчання: цікавий зміст предмета, який викликає захоплення; практична значущість знань для життя; емоційне задоволення від подолання труднощів; суспільна цінність освіти, що збагачує мотивацію; колективний характер роботи, який створює здорову атмосферу та прагнення до визнання; почуття власної гідності; успіхи, що стимулюють подальшу діяльність; справедливе оцінювання досягнень.[3, 321]

Дитина від природи допитлива, прагне до пізнання нового, має розвинені увагу, уяву, пам'ять та мислення. Це є основою для успішного шкільного навчання.

Виділяють два основні типи навчальної діяльності учня:

1. Діяльність під керівництвом учителя (сприйняття навчальних завдань, виконання дій для їх розв'язання, регулювання процесу під контролем педагога та самоконтролем, аналіз результатів);

2. Самостійна навчальна діяльність (планування завдань, вибір методів і засобів, самоорганізація, саморегуляція, самоаналіз результатів).[3, 322]

Процес засвоєння знань складається з етапів: сприймання — осмислення — узагальнення — закріплення — застосування. Сприймання — це відображення предметів і явищ, що впливають на органи чуття.

Цьому передує: підготовка учнів до роботи, формування позитивного ставлення до пізнавальної діяльності, створення мотивації, опора на попередні знання, зосередження уваги. Така підготовка позитивно впливає на навчальний процес. Новий матеріал слід подавати лаконічно, узагальнено, акцентуючи на ключових моментах. Водночас варто структурувати інформацію, розділяючи її на логічні блоки для легшого запам'ятовування. Важливе перше враження від матеріалу, тому воно має бути правильним. Особливу увагу слід приділяти візуальній подачі (близько 90% інформації людина сприймає зором).

Пізнавальний інтерес може виникати завдяки змісту матеріалу, активній діяльності учнів, стосункам з учителем. Його формуванню сприяють розкриття практичної значущості знань, цікавий виклад, створення проблемних ситуацій, ефект здивування, дискусії та пізнавальні ігри.[4, 278]

2. Ефективні комунікативні прийоми в роботі педагога

Співпраця вчителя та учня — це гуманістична концепція спільної розвивальної діяльності, що ґрунтується на взаєморозумінні, повазі до внутрішнього світу один одного та колективному аналізі результатів. Учні мають засвоїти правила ведення дискусії, а вчителі — опанувати прийоми міжособистісного спілкування для ефективної роботи з класом. Нижче наведено рекомендації для покращення взаєморозуміння та підвищення ефективності навчання. Дискусії, доповіді та виконання завдань проходять успішніше, коли кожен учень знає та дотримується правил, які передбачають реалізацію прав і виконання обов'язків.[5, 342]

Правила обговорення для учнів

1. Слухати один одного — встановлювати візуальний контакт із доповідачем. Після виступу хтось стисло підсумовує сказане, перш ніж висловити власну думку. Деякі педагоги використовують символічний «ключ», який тримає той, хто говорить.

2. Говорити по одному — під час дискусії одночасно може висловлюватися лише один учень. Правила «слухати» та «говорити по черзі» взаємодоповнюють одне одного.

3. Триматися теми — учні не повинні відхилятися від основного питання. Тактовний лідер може зауважити: «Не впевнений, що це стосується теми. Чи не могли б ви пояснити?» Це допоможе учневі чіткіше сформулювати думку або зрозуміти, що обговорення пішло в інший бік.

4. Ділитися ідеями — учнів слід заохочувати висловлювати думки. Кожен має почуватися вільно, знаючи, що його ідеї цінуються. Якщо твердження хибне, учитель може сказати: «Багато хто погодився б із тобою, але ми знаємо, що...» Це дозволить уникнути збентеження.

5. Забезпечувати самоповагу — усі учні залучаються до роботи, але мають право «пропуску» у складних для них ситуаціях.

6. Самовираження — учні мають розуміти, що незгода з думкою іншого є нормальною, але не можна засуджувати людей за їхні ідеї. Важливо пояснити, як виглядає придушення думки та як це впливає на інших. Така поведінка є неприйнятною.

7. Повага до всіх — не існує неважливих запитань. Усі запитання цінні, і на них буде надано відповіді.[5, 343]

Чітке подання ключових ідей, впевненість учнів у тому, що їх розуміють, та втручання вчителя при нечітких висловлюваннях — необхідні складові ефективного викладання. Існує п'ять комунікативних прийомів, які сприяють міжособистісним зв'язкам: слухання, відбивання, з'ясовування, опитування та пошук прикладів.

1. Слухання — активний процес, що потребує використання всіх чуттів для сприйняття слів і дій іншої людини. Педагоги можуть покращити цю здатність, звертаючи увагу на мовні та поведінкові сигнали учнів: асоціативність ідей, зміни в розмові, відкриті чи закриті зауваження, повторювані посилання, невідповідності та замовчування.

2. Відбивання (відображення) — дослівне повторення сказаного учнем. Помірне використання допомагає вчителеві переконатися, що він правильно зрозумів учня. Якщо висловлювання було перекручене, учень має змогу його переповісти. Цей прийом також дозволяє учневі перевірити, чи адекватно сприйняте його повідомлення.

3. З'ясовування — допомагає формувати нове розуміння теми через створення різних моделей думки. Цей процес подібний до інтерпретації, але виходить за межі сказаного окремим учнем. Учитель може поєднувати кілька думок для формування нової концепції, кажучи: «Ви торкалися таких моментів... Чи може це означати, що ви мали на увазі...?» Учень отримує можливість поміркувати над новою ідеєю.

4. Опитування — допомагає вчителеві зрозуміти думки учнів. Рекомендації:

а) ставте відкриті запитання: «Чи можете ви щось додати?», «Як ви почуваєтеся?»;

б) ставте запитання по одному, щоб уникнути напруження;

в) дайте учневі час на відповідь — щонайменше 30 секунд;

г) вимагайте обґрунтування відповідей, дякуйте за участь. У разі помилки будьте тактовні та надайте правильну інформацію;

д) дозвольте учневі вийти із скрутного становища, реагуючи на ознаки хвилювання чи страху.[6, 129]

3. Значення навчальної співпраці в освітньому процесі

Розглядаючи роль педагогічного співробітництва, слід враховувати його основні аспекти: 1) взаємодія «учитель-учень»; 2) взаємодія «учень-учень» (у парах чи трійках); 3) групова взаємодія в навчальному колективі; 4) взаємодія «учитель-педагогічний колектив» у контексті міжпредметних зв'язків.

У взаємодії з учнями діяльність учителя є багатогранним педагогічним впливом. На уроці педагог зацікавлює учнів, викладає новий матеріал, пояснює явища, демонструє зразки, ставить запитання, організовує та керує навчальною діяльністю.

Такі стосунки формуються з перших днів навчання. У початкових класах засвоєння ролі учня відбувається швидко завдяки збігу початку навчання з провідною мотивацією цього віку — інтересом до навчальної діяльності. Дитина набуває досвіду, який передає вчитель. Тут переважає фронтальна форма навчання, де основні стосунки — «учитель-учень».

Деякі учні поводяться тихо, не звертаючи уваги на однокласників, якщо вчитель до них не звертається. Учень може мовчки дивитися на педагога, не розуміючи запитань, але не проситиме пояснити, оскільки знає: невміння відповісти означає погану оцінку. Такі психологічні наслідки вимагають від учителя особливої майстерності та вмінь організовувати спілкування з класом.[7, 158]

Велике значення у взаємодії «учитель-учень» має врахування психологічних закономірностей формування мотивації. Учитель може використовувати навчальну мотивацію — бажання учнів дати правильну відповідь, висловити думку, показати здібності, спираючись на позитивні емоції від гарної оцінки.

Питання організації співпраці між учнями залишається менш розробленим. У шкільній практиці спільна робота, що передбачає звертання учнів один до одного, обмін думками, справжнє співробітництво, зустрічається рідко. Діти працюють поряд, але не «разом».[7, 159]

Сьогодні навчальне співробітництво проявляється переважно під час навчання діалогічного мовлення. Навіть у таких ситуаціях учень, звертаючись до партнера, дивиться на вчителя, адресуючи вислови йому. Це має психологічне пояснення: для дітей спілкування з ровесниками посідає провідне місце, але попередній досвід взаємин у навчальній діяльності майже відсутній. Тому, навчаючи дітей, необхідно формувати культуру спілкування.

Організовуючи співпрацю учнів, учитель має враховувати психологічні характеристики спільної діяльності. Єдність змісту, структури позицій та взаємодій визначає форму організації співробітництва. Найпростіший тип — коли спільне завдання розділене на частини, і кожен учень виконує свою частину індивідуально.[8, 264-265]

Завдання формулюється так, що загальний результат досягається лише за умови правильного виконання кожним своїх функцій. Складніші ситуації вимагають виділення учасника, який передає зразок іншим, а решта діють за цим зразком. Учитель оцінює загальний результат, а учні самостійно оцінюють внесок кожного.

Дослідники відзначають позитивний вплив групового співробітництва на результати діяльності, розвиток особистості та формування колективу. Це досягається завдяки складним психологічним механізмам міжособистісної взаємодії, серед яких важливе місце посідає рефлексія. Вона забезпечує ставлення учасника до власних дій та їх перетворення відповідно до змісту спільної діяльності. У спільній роботі розвиваються рефлексивні моменти: контроль (самоконтроль), оцінка (самооцінка). Таким чином, навчальне співробітництво сприяє формуванню індивідуальних навчальних дій. Виховний ефект співпраці зумовлений формуванням «умовно-динамічної позиції» — уміння оцінювати себе з різних точок зору залежно від ролі у спільній діяльності.

Характер співробітництва та його організація, зокрема зовнішня регламентація, мають велике значення. Призначення ведучого, який регулює обговорення, може стати фактором самоорганізації. Незалежно від навчальних ситуацій, учні засвоюють елементарні форми спілкування: звертання, контроль дій партнерів, оцінку результатів, регулювання та узгодження дій.[8, 265]

Висновки

Навчання — це процес взаємодії педагога та учня, у результаті якого здобувач освіти опановує знання та навички. Це взаємодія, а не односторонній вплив. Учитель може навчати безпосередньо або опосередковано, через завдання. Результативність залежить від стилю спілкування та впливу середовища.

Педагогічний професіоналізм — це вміння мислити та діяти професійно. Він охоплює сукупність професійних якостей, що відповідають вимогам професії, та володіння засобами, які забезпечують не лише вплив, але й взаємодію та співтворчість. Для активної співпраці вчителю потрібні інтелектуальні, вольові та моральні зусилля, організаторські здібності та вміння формувати моральні, інтелектуальні й духовні засади школярів. До інтелектуальних засобів належать кмітливість, професійне спрямування сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, розвиток творчих здібностей учня. До моральних — любов до дітей, віра в їхні можливості, педагогічна справедливість, вимогливість, повага до вихованця. Духовні засоби — основа загальної та педагогічної культури.

Сучасна доба змінила ставлення до навчання та виховання. Зросли вимоги до творчих можливостей людини, що довело неспроможність авторитарного стилю.

Розвиток творчого потенціалу визначено головним завданням школи. Для цього учня слід розглядати не як суму зовнішніх впливів, а як цілісну, активну особистість. Учень — не об'єкт, а творець власного «Я».

Крізь призму діяльності учня необхідно переосмислити структуру навчально-виховного процесу. Це передбачає переорієнтацію функцій учителя: зменшується частка виконавчої діяльності, зростає організаційна функція.[945]

Учитель має стати творцем своєї діяльності та відповідати за її результати. Це можливо за умови співпраці з учнями. Функції вчителя є зовнішніми щодо системи «учень — предмет». Він — організатор і співучасник процесу. Проте це не зменшує його ролі: чим більше вчитель виявляє себе, тим вагоміший результат. Суть проблеми — куди спрямувати зусилля: на організацію діяльності учня чи на роботу, яку має виконати учень. Функції мають бути чітко розмежовані: учень навчається, учитель керує.[9c.129]

Психологічний портрет учителя, орієнтованого на особистісне спілкування: відкритість, доступність, створення можливостей для висловлення думок і почуттів; справедливість, довіра, визнання неповторності та гідності дітей; зацікавленість їхнім життям, увага до проблем; емпатійне розуміння (здатність бачити поведінку учня його очима); готовність завжди допомогти.

Лише правильний стиль поведінки вчителя забезпечує свободу, довіру, відсутність страху, відкритість та доброзичливість у класі.

Список використаних джерел

1. Соціальна педагогіка. Навчальний посібник, Київ – 2000 р, 259 с.

2. Батіщева Г. О., Зайцева 3. Г. Робота соціальних служб для молоді з молодою сім'єю. Методичні рекомендації. - К.:А.Л.Д.,1996.

3. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. Львів,1996.

4. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи. – К.: Центр навчальної літератури, 2003.

5. Ягупов В.В. Педагогіка, навчальний посібник. – К.: Либідь, 2002.

6. Підласий І. Ідеал українського виховання // Рідна школа.1999.

7. Фіцула М.М. Педагогіка. К.,2000.

8. Давыдов В.В. Проблемы развивающего обучения. – М.: Педагогика, 1986.

9. Эльконин Д.Б. Психология обучения младшего школьника. – М.: Знание, 1974.