Наука та охорона праці

1. Роль науки в розвитку охорони праці та її зв'язок з іншими науковими досягненнями

На зорі минулого століття забезпечення безпеки праці, виробничої санітарії та протипожежного захисту не потребувало складних технічних рішень. Сировина, що використовувалася у виробництві, мала добре вивчені токсичні та вогненебезпечні характеристики, обладнання було простим, а виробничі приміщення — порівняно невеликими.

Однак у другій половині ХХ століття відбулися кардинальні зміни у продуктивних силах, стрімко розширилося промислове виробництво, з'явилися нові галузі. Людство опанувало атомну енергію, активно використовує всі земні оболонки та вийшло за межі планети.

Сучасне техногенне середовище характеризується широким застосуванням нафти та газу як основних енергоносіїв, впровадженням технологій з екстремальними параметрами тиску та температури. Це закономірно призвело до зростання рівнів небезпечних і шкідливих виробничих факторів, що загострило проблему захисту працівників. Потужність сучасних машин, їх швидкісні режими та інтенсивні інформаційні потоки пред'являють підвищені вимоги до психічних, емоційних та фізичних ресурсів людини.

Спостерігається збільшення територій промислових об'єктів, посилення впливу фізичних, хімічних та біологічних чинників на працівників. При цьому проектування сучасних технологічних процесів часто ігнорує аспекти технічної та пожежної безпеки.

У таких умовах вплив шкідливих факторів багаторазово посилюється, створюючи небезпечні умови праці та провокуючи аварійні ситуації. Якщо раніше питання безпеки можна було вирішувати безпосередньо на виробництві, то сьогодні навіть незначні помилки, допущені на етапі проектування, можуть призвести до катастрофічних наслідків, людських втрат і значних економічних збитків [2, c. 59-60].

Саме тому заходи з охорони праці мають плануватися паралельно з розробкою нових технологій, створенням машин та проектуванням будівель.

Сьогодні проблеми безпеки праці вирішуються на державному рівні. Головний акцент робиться на мінімізації шкідливого впливу виробничих процесів на здоров'я людини через покращення умов праці.

Науковою основою охорони праці виступають дослідження в галузі медицини, зокрема гігієни праці, професійної патології, виробничої санітарії, фізіології та психології трудової діяльності.

Психологія праці досліджує психологічні аспекти трудової діяльності з метою підвищення її продуктивності та формування професійно важливих якостей особистості.

Інженерна психологія вивчає взаємодію людини з технічними системами та виробничим середовищем для оптимальної гармонізації цієї взаємодії.

Ергономіка та інженерна психологія тісно взаємопов'язані. Ергономіка спирається на фізіологічні методи аналізу, тоді як інженерна психологія фокусується на психологічних аспектах. Практичне завдання інженерної психології полягає у розробці принципів оптимального розподілу функцій між людиною та машиною, створенні ергономічних органів управління та оцінці надійності оператора.

Важливу роль у створенні безпечних умов праці відіграє законодавче регулювання питань охорони праці [4, c. 36-37].

2. Методи аналізу причини виробничого травматизму, їх особливості, переваги і наслідки

Головна мета дослідження виробничого травматизму — розробка ефективних заходів для запобігання нещасним випадкам. Для цього необхідний систематичний аналіз та узагальнення причин травмування. Причини травматизму поділяються на організаційні, технічні, психофізіологічні та санітарно-гігієнічні.

До організаційних причин належать: порушення законодавства про охорону праці, недотримання інструкцій та норм, неякісне проведення інструктажів, ігнорування заходів безпеки, невідповідність санітарно-гігієнічним нормам, несвоєчасний ремонт обладнання.

Технічні причини включають: невідповідність обладнання вимогам безпеки, його несправність, конструктивні недоліки машин та інструментів.

Психофізіологічні причини пов'язані з помилковими діями працівника через втому, перенапруження, монотонність праці, хворобливий стан чи необережність.

Санітарно-гігієнічні причини — це перевищення допустимих рівнів шуму, вібрації, несприятливі метеорологічні умови, підвищена концентрація шкідливих речовин у повітрі, надмірні випромінювання, нераціональне освітлення, порушення особистої гігієни.

Найпоширенішими методами дослідження травматизму є статистичний та монографічний. Однак сучасна практика все частіше звертається до економічного, ергономічного та психофізіологічного методів.

Статистичний метод ґрунтується на аналізі даних про травматизм, накопичених на підприємстві чи в галузі за кілька років. Джерелами інформації слугують акти за формою Н-1 та звіти за формою 7ТНВ. Цей метод дозволяє групувати нещасні випадки за статтю, віком, професією, стажем, часом, місцем, типом травм та обладнанням. Він допомагає виявити найпоширеніші види травм, визначити основні причини та розробити профілактичні заходи [6, c. 69-70].

Різновидами статистичного методу є груповий та топографічний. Груповий метод передбачає групування травм за однорідними ознаками: час травмування, кваліфікація, вік, види робіт, причини. Це дозволяє виявити найбільш проблемні ділянки виробництва.

Топографічний метод полягає у нанесенні умовних позначок про нещасні випадки на план розташування обладнання. Скупчення таких позначок вказує на підвищену небезпеку конкретного робочого місця.

Монографічний метод передбачає глибокий аналіз небезпечних факторів, властивих технологічному процесу чи обладнанню. Він дозволяє не лише дослідити вже скоєні нещасні випадки, але й виявити потенційні загрози, що особливо цінно при проектуванні нових виробництв.

Економічний метод спрямований на визначення економічних збитків від травматизму та оцінку ефективності вкладень у заходи з охорони праці. Однак він не виявляє причини травм, тому використовується як доповнення до інших методів.

Ергономічний метод базується на комплексному вивченні системи "людина — машина — виробниче середовище". Кожному виду діяльності відповідають певні фізіологічні, психологічні та антропометричні характеристики людини. Порушення цієї відповідності може призвести до нещасного випадку.

При аналізі травматизму важливо враховувати вплив біологічних ритмів та геліогеофізичних явищ на організм людини. Іонізація атмосфери, магнітні поля, сонячна активність можуть змінювати поведінку людини та знижувати її здатність адекватно реагувати на зміни середовища.

Оскільки статистичний, економічний та ергономічний методи є досить трудомісткими, для ефективної обробки інформації доцільно використовувати комп'ютерну техніку [8, c. 52-54].

3. Види штучного освітлення і причини штучного виробу

Виробниче освітлення класифікується за джерелом світла на природне, штучне та суміщене.

Штучне освітлення створюється за допомогою ламп розжарювання або газорозрядних ламп.

За системою розташування штучне освітлення буває загальним та комбінованим. При загальному освітленні світильники розміщуються у верхній зоні (не нижче 2,5 м від підлоги) рівномірно або з урахуванням розташування обладнання.

Комбіноване освітлення — це поєднання загального освітлення з місцевим, коли світильники встановлюються безпосередньо на робочих місцях.

Місцеве освітлення використовується лише разом із загальним.

За функціональним призначенням штучне освітлення поділяється на робоче, аварійне, евакуаційне, охоронне та чергове.

Недостатнє або неправильно організоване освітлення негативно впливає на зір, викликає швидку втому та знижує працездатність. Для житлових приміщень найкраще підходять світильники рівномірно розсіяного та відбитого світла.

Лампа розжарювання — найпоширеніше джерело штучного світла. Її спектр відрізняється від природного підвищеним вмістом червоних та оранжевих променів і відсутністю ультрафіолету.

Люмінесцентна лампа — це скляна трубка з люмінофорним покриттям, заповнена парами ртуті. При електричному розряді виникає ультрафіолетове випромінювання, яке змушує люмінофор світитися.

Промисловість випускає п'ять типів люмінесцентних ламп: денного світла (ЛД), холодно-білі (ЛХБ), білі (ЛБ), тепло-білі (ЛТБ) та з відкорегованою кольоропередачею (ЛДЦ). Лампи ЛД мають недолік — вони спотворюють передачу кольорів, роблячи шкіру блідою. Лампи ЛТБ та ЛДЦ містять більше жовтих променів, тому краще передають колір обличчя.

Люмінесцентні лампи мають й інші недоліки. Коливання світлового потоку відповідає частоті електричного струму, що викликає "стробоскопічний" ефект — спотворення зорового сприйняття рухомих предметів. При низькій освітленості (менше 75-150 лк) може виникати "сутінковий" ефект. Тому рівень освітленості при використанні люмінесцентних ламп має бути не нижче 75-150 лк [3, c. 132-135].

4. Особливості горіння твердих горючих матеріалів і речовин

Горіння — це екзотермічна реакція окислення, що супроводжується виділенням диму, полум'ям або світінням.

Для виникнення горіння необхідні три чинники: горюча речовина, окисник та джерело запалювання. Горюча речовина та окисник мають утворювати горючу суміш у певному співвідношенні, а джерело запалювання повинно мати достатню енергію та температуру. Горюче середовище — це середовище, здатне самостійно горіти після видалення джерела запалювання. Для повного згоряння потрібна достатня кількість кисню. При нестачі повітря частина речовини розкладається з виділенням диму та токсичних речовин, серед яких найнебезпечніший — оксид вуглецю (CO). На пожежах горіння зазвичай відбувається за браком окисника, що ускладнює гасіння через погану видимість та токсичність середовища.

Деякі речовини (ацетилен, оксид етилену) здатні горіти навіть без окисника, оскільки при розкладанні виділяють багато тепла.

Горіння буває гомогенним та гетерогенним. При гомогенному горінні речовини перебувають в однаковому агрегатному стані (газоподібному). Гетерогенне горіння характеризується наявністю межі поділу фаз. Пожежі зазвичай супроводжуються гетерогенним горінням.

Процес горіння включає три стадії: виникнення, поширення та згасання полум'я. Поширення полум'я відбувається шляхом передачі тепла або дифузії активних частинок. Механізм поширення може бути тепловим, дифузійним або комбінованим [1, c. 137-139].

При обробці твердих речовин (графіту, деревини, бавовни) утворюється горючий пил, який може перебувати у зваженому стані або осідати на поверхнях. Такий пил створює пожежонебезпечне середовище, здатне займатися або вибухати. Важливо аналізувати походження, розмір пилинок та умови їх займання.

Пожежонебезпечні ситуації можуть виникати внаслідок перетворення механічної енергії в теплову: при ударах твердих тіл, терті, стисненні газів, механічній обробці матеріалів. Іскри, що утворюються при ударах, можуть займати ацетилен, етилен, водень, волокнисті матеріали та горючий пил. Особливо небезпечні підшипники ковзання високооборотних валів, транспортні стрічки та приводні паси.

Пінні вогнегасники використовуються для гасіння твердих та рідких горючих матеріалів, окрім речовин, що реагують з піною. Ними не можна гасити електрообладнання під напругою [6, c. 104-105].

5. Первинні засоби вогнегасіння

Пінні вогнегасники призначені для гасіння твердих та рідких горючих матеріалів, за винятком речовин, здатних горіти чи вибухати при контакті з піною. Також забороняється використовувати їх для електрообладнання під напругою.

За способом утворення піни вогнегасники поділяються на хімічні та повітряно-механічні.

Хімічно-пінний вогнегасник ВХП-10 містить кислотну та лужну частини заряду. При змішуванні компонентів відбувається реакція з виділенням вуглекислого газу, який створює тиск (до 1 МПа) та утворює піну. Час роботи — 60 секунд, довжина струменя — 6-8 м, кратність піни — 8-10. Повітряно-пінні вогнегасники (ВПП-5, ВПП-10) утворюють піну шляхом механічного перемішування розчину піноутворювача зі стиснутим повітрям. Кратність піни — 55, дальність подачі — 4,5 м.

Вуглекислотні вогнегасники (ВВ-2, ВВ-5, ВВ-8) застосовуються для гасіння рідких та твердих речовин, а також електроустановок під напругою до 1000 В. Вуглекислота зберігається у рідкому стані під тиском 6-7 МПа. При відкритті вентиля внаслідок адіабатичного розширення утворюється снігоподібна маса. Час дії — 25-40 секунд, довжина струменя — 1,5-3 м.

Вуглекислотно-брометилові вогнегасники (ВВБ-3, ВВБ-7) заряджаються сумішшю з 97% бромистого етилу та 3% вуглекислого газу. Їх продуктивність у 4 рази вища за вуглекислотні завдяки високій змочувальній здатності.

Порошкові вогнегасники призначені для гасіння твердих, рідких та газоподібних речовин, а також електроустановок до 1000 В. Промисловість випускає моделі ПС-1, ПС-2, ОП-9, ОП-10(з), ОПУ-5 та інші.

Вибір типу та розрахунок кількості вогнегасників здійснюється за таблицями залежно від їх вогнегасної здатності, площі приміщення та класу пожежі [5, c. 87-89].

Громадські будівлі та промислові споруди повинні мати на кожному поверсі не менше двох ручних вогнегасників. Для приміщень з електронно-обчислювальною технікою, оргтехнікою, телефонними станціями та архівами рекомендується використовувати вуглекислотні вогнегасники, щоб уникнути пошкодження обладнання.

Максимальна відстань від можливого осередку пожежі до вогнегасника: 20 м — для громадських будівель, 30 м — для приміщень категорій А, Б, В, 40 м — для категорій В і Г, 70 м — для категорії Д.

Приміщення зі стаціонарними системами автоматичного пожежогасіння комплектуються вогнегасниками на 50% розрахункової кількості.

Для гасіння великих загорянь у приміщеннях категорій А, Б, В застосовуються стаціонарні установки водяного, газового, хімічного та повітряно-пінного гасіння.

Спринклерні та дренчерні установки — це розгалужена мережа трубопроводів з розпилювальними головками, розташована під стелею. Спринклерні головки спрацьовують при підвищенні температури: легкоплавкий сплав плавиться, і вода розпилюється на джерело займання. Розрахунок — одна головка на 12 м² підлоги.

Вогнегасники є надійним засобом гасіння до прибуття пожежних підрозділів. Випускаються вуглекислотні, пінні, порошкові та аерозольні типи.

Ручні вуглекислотні вогнегасники ОУ-2, ОУ-5, ОУ-8, ОУ-10, ОУ-25 призначені для невеликих осередків займання та електроустановок. Це сталеві балони ємністю 2-25 л із запірним вентилем та запобіжним пристроєм. Вага — від 7 кг [2, c. 316-318].

Для приведення вуглекислотного вогнегасника в дію необхідно повернути маховичок вентиля проти годинникової стрілки до відмови та спрямувати розтруб на палаючий предмет. Дальність подачі — 1,5-3,5 м, час дії — 25-40 секунд.

Пінний вогнегасник ОП-5 призначений для гасіння початкових вогнищ на площі до 1 м². Він складається зі сталевого балона з чавунною кришкою та запірним пристроєм. Лугова частина заряду розчинена у 8,5 л води, кислотна — у поліетиленовому стакані ємністю 0,15 л. Забезпечує подачу повітряно-механічної піни.

Порошковий вогнегасник ОП-1 ("Супутник-1") застосовується для гасіння невеликих займань автомобілів, лужних металів, електроустановок під напругою, легкозаймистих рідин. Порошки ПСБ та ПС1 не електропровідні та видаляють кисень із зони горіння. При використанні відкривають кришку та енергійним струшуванням висипають порошок на вогонь, утворюючи хмару над полум'ям.

Аерозольні бромметилові вогнегасники (ОА, ОУБ) застосовуються для гасіння горючих і тліючих матеріалів (бавовни, текстилю) та електроустановок до 380 В. Моделі ОУБ-3 та ОУБ-7 аналогічні за конструкцією, відрізняються лише розмірами.

Вогнегасник — це сталева тонкостінна посудина з привареною бобишкою, вентилем та сифонною трубкою.

Порядок приведення вогнегасника в дію:

1. Звільнити запор кронштейна та піднести вогнегасник до вогнища пожежі.
2. Лівою рукою взятися за рукоятку, правою відкрити вентиль, обертаючи маховичок проти годинникової стрілки до відмови.
3. Спрямувати струмінь на місце найбільш інтенсивного горіння.

Для вуглекислотних вогнегасників (ОУ-2, ОУ-5, ОУ-8): повернути маховичок вентиля проти годинникової стрілки, розтруб спрямувати на палаючий предмет до відкриття вентиля.

Для пінного вогнегасника ОП-5: повернути рукоятку клапана на 180°, перевернути вогнегасник догори дном, спрямувати струмінь на місце горіння.

Для порошкового вогнегасника ОП-1: відкрити кришку, обертаючи за стрілкою, взяти за нижню частину корпусу та енергійно струшувати, спрямовуючи порошок у вогонь.

Для аерозольного вогнегасника ОУБ: звільнити запор, відкрити вентиль, спрямувати струмінь на місце горіння.

Гасіння легкозаймистих рідин, що зберігаються в резервуарах, бочках, бідонах чи каністрах, має особливості та включає два періоди: локалізацію та ліквідацію.

У перший період головне завдання — обмежити поширення вогню та рідин на інші ємності. На другому етапі здійснюються заходи з безпосередньої ліквідації горіння.

Невеликі вогнища можна ліквідувати первинними засобами: засипанням піском, накриттям кошмою чи брезентом, використанням пінних та порошкових вогнегасників.

Воду та піну не можна використовувати для гасіння електропроводки та електроустановок під напругою, оскільки вода є провідником струму. Спочатку необхідно зняти напругу. Якщо це неможливо, застосовуються вуглекислотні (ОУ-2, ОУ-5) або порошкові (ОП-1) вогнегасники, склади яких не проводять електричний струм [3, c. 139-142].

Список використаної літератури

1. Геврик Є. Охорона праці: Навчальний посібник/ Є.О. Геврик. - К.: Ельга: Ніка-Центр, 2003.

2. Катренко Л. Охорона праці: Навчальний посібник/ Любов Катренко, Ігор Пістун, Юрій Кіт. - 2-ге вид., стер. - Суми: Університетська книга, 2007. - 495 с.

3. Луковников А. Охорона праці: [Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів із спец. "Електрифікація сіл. госп-ва" і "Автоматизація с.-г. вир-ва" і для с.-г. технікумів із спец. "Електрифікація сіл. госп-ва"]/ А. В. Луковников. - Пер. з 4-го рос. вид., перероб. і доп. - К.: Вища шк., 2001. - 254 с.

4. Охорона праці: Підручник для студ. гірн. спец. вищих закл. освіти/ Ред. К.Н.Ткачук. - К., 1998. - 320 с.

5. Охорона праці в Україні: Нормативні документи/ Упоряд. О. М. Роїна, Ред. О. А. Кривенко. - 2-ге вид., виправлене і доповнене. - К.: КНТ, 2006. - 418 с.

6. Пістун І. Охорона праці: Практикум/ Ігор Пістун, Юрій Кіт, Андрій Березовецький. - Суми: Університетська книга, 2000. - 205 с.

7. Трудове право України: Академічний курс: Підручник/ А. Ю. Бабаскін, Ю. В. Баранюк, С. В. Дріжчана та ін.; Ред. Н. М. Хуторян. - К.: Видавництво А. С. К., 2004. - 607 с.

8. Ярошевська В. М. Охорона праці в галузі: Навчальний посібник/ В. М. Ярошевська, В. Й. Чабан; М-во науки і освіти України, Український держ. ун-т водного господарства та природокористування. - Київ: ВД "Професіонал", 2004. - 286 с.