Національний дохід та його перерозподіл

Вступ

1. Сутність і розподіл національного доходу

2. Фактори, які впливають на обсяг національного доходу

3. Перерозподіл національного доходу та значення державного бюджету в цьому процесі

Висновки

Перелік використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Відтворювальний процес охоплює чотири стадії: виробництво, розподіл, обмін і споживання. Ця робота присвячена розгляду другої з них — розподілу.

Продукт, створений у процесі виробництва, підлягає розподілу. Під розподілом розуміють визначення частки виробленого продукту, яка надходить окремим суб'єктам економічної системи або спрямовується на виробничі потреби.

Основними каналами розподілу виступають ринки ресурсів, товарів і послуг. Через ринок ресурсів відбувається розподіл доходів на фактори виробництва, а також засобів виробництва як складової виробленої продукції. Споживчий ринок, своєю чергою, розподіляє предмети особистого споживання та визначає частку доходів виробників (фірм). В основі розподілу лежать відносини власності на виробничі ресурси. Виокремлюють економічну та соціальну функції розподілу. Економічна функція полягає у впливі розподілу на національну економіку через потреби, інтереси та стимули. Соціальна функція спрямована на задоволення й розвиток соціальних потреб.

У період переходу до ринкових відносин питання розподілу доходів набувають особливої ваги.

Розподіл можна трактувати як процес визначення частки виробленого продукту для окремих суб'єктів економічної системи чи виробничих факторів.

Розподіл відбувається через ринки виробничих ресурсів, товарів і послуг. Ринок ресурсів розподіляє доходи на фактори виробництва та засоби виробництва як частини виробленого продукту. Споживчий ринок розподіляє предмети особистого споживання, визначаючи також частку виробників (фірм) у доходах.

Завдяки розподілу національного доходу забезпечується існування та розвиток суспільства загалом. Пропорції розподілу національного доходу безпосередньо впливають на особисті та сімейні доходи, визначаючи матеріальний і соціальний статус окремих людей і соціальних груп. Від цих пропорцій залежать також темпи економічного зростання країни.

В умовах трансформації економіки України — переходу від командно-адміністративної до ринкової системи, від державної до приватної власності, розвитку конкуренції та підприємництва — гостро постала проблема соціального захисту населення. Становлення ринкової економіки супроводжується швидким майновим і соціальним розшаруванням суспільства. Перед державою виникло завдання підтримки малозабезпечених верств населення.

Актуальність теми зумовлена тим, що однією з функцій держави є запобігання зростанню соціальної напруги через майнову нерівність, передбачення та фінансування негативних наслідків ринку для громадян (безробіття, втрата працездатності), а також створення ефективної пенсійної системи.

1. Сутність і розподіл національного доходу

Результатом національного виробництва є суспільний продукт. Його вартість поділяється на дві частини: 1) стару перенесену вартість та 2) нову вартість, створену під час виробництва цього продукту. Стара перенесена вартість повертається у виробництво у вигляді фонду заміщення (для відновлення спожитих засобів виробництва), що забезпечує просте відтворення. Новостворена вартість, яку називають національним доходом, використовується суспільством для особистого споживання та розвитку виробництва. Отже, національний дохід — це нова вартість, створена суспільством за певний період (зазвичай рік). Кількісно національний дохід визначається як різниця між сукупним суспільним продуктом і фондом заміщення.

Національний дохід існує у вартісній та натурально-речовій формах. За вартістю він є сукупністю чистого продукту всіх галузей виробництва. У натурально-речовій формі національний дохід включає всі вироблені за рік предмети особистого споживання, а також ту частину засобів виробництва, яка використовується для розширеного відтворення.

У системі національних рахунків національний дохід (НД) — це весь дохід, зароблений протягом року власниками ресурсів, які є резидентами певної держави, незалежно від місця використання цих ресурсів — у власній країні чи за кордоном. Для розрахунку національного доходу з ВНП необхідно відняти амортизацію та непрямі податки на бізнес:

НД = ВНП — Амортизація — Непрямі податки.

Національний дохід можна також отримати прямим додаванням усіх факторних доходів резидентів — заробітної плати, ренти, процента та прибутку.

Національний дохід можна розглядати як показник того, скільки коштує суспільству отримання обсягу національного виробництва.

У вітчизняній практиці національний дохід поділяють на фонд споживання та фонд нагромадження.

Фонд споживання — це частина національного доходу, що забезпечує задоволення матеріальних і культурних потреб людей та потреб суспільства загалом (освіта, оборона тощо).

Фонд нагромадження — це частина національного доходу, що забезпечує розвиток виробництва [7, c. 106-108].

Величина національного доходу є одним із найважливіших макроекономічних показників. Він найповніше відображає рівень економічного розвитку країни та її потенційні можливості забезпечувати добробут населення й вирішувати соціальні проблеми. Точніше, це економічний ефект, якого досягає суспільне виробництво на певному етапі свого розвитку.

Західна економічна наука трактує національний дохід як суму доходів, отриманих учасниками суспільного виробництва. Про це йшлося в попередній темі. У вітчизняній економічній теорії та практиці національний дохід досі розуміється як заново створена вартість у галузях матеріального виробництва.

Не слід ототожнювати національний дохід із національним багатством. Національний дохід — це сума новоствореної вартості за рік. Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, створених працею людей за весь період існування країни, розвіданих природних ресурсів і нагромаджених культурних та духовних цінностей.

Сукупний суспільний продукт за вирахуванням матеріальних витрат (проміжного продукту) становить національний дохід. Він створюється у формі необхідного та додаткового продукту. У результаті розподілу й перерозподілу національний дохід використовується на споживання та нагромадження.

Розподіл національного доходу — це сукупність відносин, що виникають з приводу поділу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва — власниками факторів виробництва (капіталу, праці, землі, інтелекту).

Створений національний дохід (v + m) розподіляється на v — заробітну плату та m — додаткову вартість. Додаткова вартість, своєю чергою, поділяється на прибуток, позичковий процент, ренту та дивіденди.

Далі національний дохід перерозподіляється. У результаті перерозподілу доходи отримують не лише власники ресурсів, а й суб'єкти нематеріального виробництва.

Завдяки перерозподілу формуються вторинні, або похідні, доходи. Механізм перерозподілу національного доходу включає державний бюджет, ціноутворення, кредитні відносини, державні позики тощо. Саме в результаті перерозподілу формуються фонди споживання та нагромадження [9, c. 76-77].

Для виробництва національного доходу використовуються чотири основні групи ресурсів — праця, капітал, земля та підприємницький хист. Їх можна розширити, виокремивши також технологію, організацію виробництва, енергію, інформацію тощо.

Виробництво — це не просто механічне поєднання факторів, а складна взаємодія цих факторів через технологію та організацію виробництва. Технологія відображає характер взаємодії факторів виробництва: люди опановують секрети виготовлення нових видів продукції, створюють прогресивні технології, використовують якісно нові матеріали. Одночасно зі зміною технологічного процесу змінюється й організація виробництва, яка узгоджує взаємодію всіх залучених до виробництва факторів.

Зі зростанням обсягів виробництва національного доходу змінюються фактори виробництва, зокрема зростає значення енергії. Спочатку енергія не виділялася як самостійний фактор виробництва — її забезпечувала рушійна сила людини або робоча худоба. Згодом проблема енергетичного забезпечення виробництва національного доходу стала першорядною. Без потужних джерел енергії взаємодія факторів виробництва вже неможлива.

В умовах науково-технічної революції неодмінним фактором виробництва стала інформація; неухильно зростає значення виробничої (транспорт, інформаційне забезпечення тощо) та соціальної (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення) інфраструктури.

Необхідною умовою виробництва певного обсягу національного доходу є наявність відповідної кількості потрібних ресурсів. Відсутність деяких із них, наприклад енергетичних, може паралізувати господарське життя країни або виробничу діяльність в окремих галузях національної економіки. Тому економічні ресурси є взаємодоповнюваними.

Окрім взаємодоповнюваності, виробничі ресурси характеризуються взаємозамінюваністю. У процесі виробництва національного доходу ресурси можуть замінювати один одного, змінюючи пропорції їх поєднання. Відсутність певної кількості одного фактора можна компенсувати певною кількістю іншого. Наприклад, в економічно відсталих країнах нестачу капіталу заміщують широким використанням трудових ресурсів. Проте взаємозамінюваність ресурсів у національній економіці є обмеженою. Межі заміщення одних факторів виробництва іншими визначаються науково-технічним прогресом і рівнем технології. Наприклад, сучасний стан науки, техніки і технології дає змогу замінювати ресурси у виробництві енергії, але замінити капітальне устаткування у високотехнологічних галузях збільшенням кількості зайнятих працівників неможливо.

Фонд споживання включає:

— особисте споживання населення;

— матеріальні витрати в закладах, що обслуговують населення;

— матеріальні витрати в закладах науки, культури, освіти та ін.

У результаті перерозподілу формуються доходи домогосподарств, які є основою особистого споживання населення.

Доходи населення поділяють на економічні та соціальні. Економічні доходи отримуються на основі права власності на певний фактор виробництва: робочу силу, засоби виробництва, землю, грошовий капітал, інтелект. Ці доходи виступають як форма реалізації права власності на капітал для своїх власників. Згідно з теорією Ж. Б. Сея — трьох факторів виробництва (праця, земля, капітал) — кожному фактору відповідає своя форма доходу: праці — заробітна плата, капіталу — прибуток, землі — рента.

Соціальні доходи — це доходи, що надходять від держави через суспільні фонди споживання, трансфертні платежі тощо, незалежно від трудового внеску або участі в підприємницькій діяльності. Джерелами таких доходів можуть бути: компенсації по безробіттю, виплати по соціальному страхуванню, допомоги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо.

Також доходи поділяють на трудові — отримані від участі в праці та підприємницькій діяльності, та нетрудові — які не залежать від трудових зусиль (дивіденди, проценти, доходи від власності та ін.) [5, c. 261-263].

В Україні існують такі доходи: заробітна плата, доходи від підприємництва, суспільні фонди споживання, доходи від особистого підсобного господарства, доходи від індивідуальної трудової діяльності тощо.

Про заробітну плату та доходи від підприємництва йшлося в попередніх темах. Зупинимося тут лише на суспільних фондах споживання. Ця форма розподілу зумовлена, по-перше, необхідністю соціального захисту населення, особливо малозабезпечених верств, по-друге, необхідністю задоволення тих потреб, які суспільство вважає найбільш суспільно значущими й тому прагне забезпечити відносно однаковий доступ до них усіх членів суспільства. Це — освіта, охорона здоров'я, культура тощо. Суспільні фонди споживання за функціональним призначенням поділяють на дві групи: а) фонди суспільного задоволення потреб (безоплатні послуги); б) фонди непрацездатних.

До першої групи відносять: освіту, службу охорони здоров'я, житлово-комунальне господарство, культурно-освітні заклади. Завдяки їм передбачається створення приблизно рівних умов для всіх членів суспільства в задоволенні особливо значущих потреб. Їх задоволення не залежить від рівня оплати праці й має не адресний, а, як правило, колективний характер.

Друга група — фонди непрацездатних — це пенсійне забезпечення, допомога тимчасово непрацюючим, допомога безробітним, допомога на дітей, інвалідам, малозабезпеченим. Ці фонди розподіляються в грошовій формі, значною мірою залежать від трудового внеску громадян (трудовий стаж та зарплата при нарахуванні пенсій) і переходять в особисту власність.

У розвинутих країнах Заходу суспільні фонди споживання існують у вигляді таких блоків: а) соціальне страхування; б) державна допомога; в) система «універсального» забезпечення. Вони функціонують головним чином за рахунок різного роду податків і виплат із заробітної плати (самі робітники через податки сплачують певну частину страхових внесків). Частину цих коштів вносять підприємці, включаючи їх до витрат виробництва.

За системою соціального страхування страхові внески обов'язково утримуються із заробітної плати працівників. Соціальне страхування передбачає: а) виплату пенсій за віком та інвалідністю; б) допомогу в разі безробіття, хвороби, трудового каліцтва й професійного захворювання; в) надання медичних послуг (так звана страхова медицина).

Державна допомога надається малозабезпеченим сім'ям або одиноким громадянам, якщо рівень доходів сім'ї тих, хто звертається за допомогою, не перевищує певної суми.

«Універсальна» система соціального забезпечення (найпоширеніша в Швеції, Фінляндії, Норвегії, Канаді, Ісландії) передбачає, наприклад, право на пенсію всіх громадян, які досягли пенсійного віку, стали інвалідами або втратили годувальника. Пенсії виплачуються в однаково для всіх твердо фіксованих розмірах. Кошти для цих виплат отримуються в результаті стягнення спеціального податку з усіх громадян з 16–18 років до пенсійного віку.

Доходи населення також поділяють на грошові, натуральні та сукупні. Грошові — у формі грошей, натуральні — у вигляді продуктів, сукупні — у грошовій та натуральній формі, а також у вигляді пільг із суспільних фондів.

Також розрізняють номінальні та реальні доходи. Номінальні — це вся сума доходів у грошовій формі, отриманих з різних джерел. Реальні — це кількість матеріальних і духовних благ та послуг, яку реально можна придбати за отримані грошові доходи. Рівень реальних доходів населення залежить від рівня оплати праці, роздрібних цін на товари народного споживання й тарифів на послуги, насичення ними ринку, можливості їх придбати, а також від податків і обов'язкових платежів [6, c. 184-186].

2. Фактори, які впливають на обсяг національного доходу

Усі фактори виробництва, що визначають обсяг виробленого національного продукту, можна виразити через кількість праці та її продуктивність. Річ у тім, що реальний ВВП країни в будь-який рік можна визначити як добуток затрат праці, виміряних у людино-годинах, та продуктивності праці (реальний щогодинний виробіток на одного зайнятого).

У національній економіці кількість відпрацьованих годин залежить від чисельності зайнятих і середньої тривалості робочого року. Чисельність зайнятих в економіці визначається кількістю населення працездатного віку та коефіцієнтом участі в робочій силі. Середня тривалість робочого року залежить від середньої тривалості робочого дня, кількості вихідних і святкових днів у році та тривалості відпустки.

Продуктивність праці залежить від таких чинників, як науково-технічний прогрес, кількість капіталу (капіталоозброєність), якість робочої сили, ефективність розподілу ресурсів, організація управління ресурсами та ін.

Найважливішим чинником підвищення продуктивності праці є науково-технічний прогрес. Він охоплює не лише нові методи виробництва, а й нові методи управління та форми організації виробництва. Загалом під технічним прогресом розуміють відкриття нових знань, які дають змогу принципово інакше поєднувати економічні ресурси для досягнення більшого обсягу виробництва.

Науково-технічний прогрес забезпечується через інвестиції у виробництво нових машин та устаткування. Тому він тісно пов'язаний із капіталовкладеннями. Праця буде продуктивнішою, якщо робітник застосовуватиме більшу кількість капітального устаткування. Отже, обсяг капіталу на працівника є важливим показником динаміки продуктивності праці.

Значний вплив на підвищення продуктивності праці справляє рівень освіти та професійної підготовки кадрів. В аналітичній економії часто використовують термін «людський капітал», який відображає обсяг знань та рівень кваліфікації, що їх набувають працівники через освіту, професійну підготовку, у процесі праці тощо. Як і фізичний капітал, людський капітал підвищує спроможність нації до продукування товарів і послуг.

Продуктивність праці в національній економіці підвищується, коли робоча сила країни переміщується з низькопродуктивних галузей у відносно продуктивніші. Історично склалося так, що робоча сила переміщувалася із сільського господарства, де продуктивність праці була низька, в обробну промисловість, де продуктивність праці висока.

Підвищення продуктивності праці певною мірою залежить і від місткості ринку та розмірів підприємств. У великої фірми більше можливостей вибрати з наявних методів виробництва ефективніші, ніж у малої фірми [2, c. 93-95].

У другій половині XX ст. у розвинутих країнах збільшення затрат праці забезпечувало приблизно третину приросту реального національного доходу, а дві третини приросту припадало на підвищення продуктивності праці. Отже, нині підвищення продуктивності праці є найважливішим чинником зростання реального обсягу виробництва й національного доходу.

У виробництві національного доходу використовуються чотири основні види ресурсів, які можна розширити, виокремивши ще технологію й організацію виробництва, енергію, інформацію тощо. Технологія виражає характер взаємодії факторів виробництва, а організація виробництва узгоджує взаємодію всіх залучених до виробництва факторів. В останні роки у виробництві національного доходу дедалі важливішу роль відіграють енергія, інформація, виробнича та соціальна інфраструктура.

Фактори виробництва та виробнича технологія визначають величину виробленого економікою національного доходу. Збільшення кількості факторів виробництва або технологічні нововведення збільшують величину національного доходу. Наявний рівень технології виражають, використовуючи виробничу функцію. Сукупна виробнича функція відображає залежність між вхідними виробничими ресурсами та величиною створеного національного доходу чи продукту. Якщо з попередньої кількості ресурсів отримують більший обсяг національного продукту, то рівень ефективності функціонування економіки зростає.

Усі фактори, що визначають величину національного доходу, можна виразити через трудозатрати та продуктивність праці. За такого підходу обсяг національного продукту є добутком затрат праці, виміряних у людино-годинах, та продуктивності праці, виміряної в реальному погодинному виробітку на одного зайнятого [12, c. 144-145].

3. Перерозподіл національного доходу та значення державного бюджету в цьому процесі

Перерозподіл доходів — необхідний елемент функціонування економічної системи. Він дає змогу існувати державі з її апаратом управління, утримувати непрацездатних, долати надмірну нерівність, забезпечувати гармонію суспільних та особистих економічних інтересів.

Перерозподіл національного доходу забезпечує остаточне його використання на споживання та нагромадження.

Нагромадження — це використання частини національного доходу для розширення виробництва, або капіталізація доходу. Сума додаткового продукту, що йде на нагромадження, утворює фонд нагромадження. Нагромадження передбачає: по-перше, збільшення виробничих і невиробничих доходів; по-друге, використання додаткової робочої сили, її підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації. Для здійснення реального нагромадження суспільство повинно мати: а) додаткову кількість речових та особистих факторів виробництва; б) додаткову кількість предметів споживання.

Нагромадження здійснюється в таких формах:

1. Виробниче нагромадження — розширення обсягів виробництва, засобів виробництва.

2. Невиробниче нагромадження — збільшення виробництва предметів особистого й суспільного споживання.

3. Приріст резервів і страхових запасів.

Основним джерелом нагромадження виступає додатковий продукт, однак ним може бути й частина необхідного продукту. За певних умов джерелом нагромадження може виступати також амортизаційний фонд.

Важливу роль в економіці відіграє розподіл національного доходу на фонд споживання та фонд нагромадження. При одному й тому самому рівні національного доходу зростання фонду споживання веде до зниження нагромадження, тобто розвиток економіки сповільнюється. Зростання фонду нагромадження веде до зниження фонду споживання, що врешті-решт призводить до зниження матеріальної зацікавленості людей у поліпшенні стану справ в економіці. Тому для кожної країни існує певне оптимальне співвідношення між споживанням і нагромадженням, яке забезпечує достатній рівень добробуту населення та необхідний розвиток економіки (зростання виробництва). Таке співвідношення може характеризуватися нормою нагромадження, тобто відношенням фонду нагромадження до обсягу національного доходу: НН = ФН : НД • 100% [4, c. 271-272].

Як зазначалося вище, у перерозподілі національного доходу суттєву роль відіграє державний бюджет. Схему цього процесу подано на малюнку:

Громадяни, отримуючи доходи, сплачують до бюджету певні податки та інші платежі. Те саме стосується підприємств, які з прибутку також сплачують податки до бюджету та інші платежі. Завдяки податковим і неподатковим надходженням формуються доходи бюджету.

Податкові надходження здійснюються у формі податків на доходи населення (прибутковий податок з громадян та ін.), податків із підприємств (на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизні податки тощо).

До неподаткових надходжень відносять доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу, надходження від штрафів та фінансових санкцій тощо.

Видатки державного бюджету спрямовуються на:

• Державне управління — законодавчу владу, виконавчу владу, Президента України;

• Судову владу;

• Міжнародну діяльність;

• Науку;

• Національну оборону;

• Правоохоронну діяльність;

• Освіту;

• Охорону здоров'я;

• Соціальний захист та соціальне страхування;

• Культуру і мистецтво та інше.

Суттєву роль у перерозподілі доходів, окрім державного бюджету, відіграють також бюджети областей, міст, районів, сіл, селищ та їхніх об'єднань, тобто місцеві бюджети [7, c. 364-366].

Висновки

Сучасна теорія розподілу включає аналіз розподілу так званих соціальних доходів, тобто доходів, наданих економічним суб'єктам незалежно від їхнього внеску у створення валового національного продукту. Держава через податкову систему вилучає частину винагород за використання ресурсів у державний бюджет, а потім розподіляє ці ресурси через витрати на соціальні потреби.

Класифікація доходів відбувається за різними критеріями:

— за суб'єктами привласнення: доходи домашніх господарств; доходи фірм; доходи держави; доходи нації;

— за величиною отриманого доходу: номінальний дохід, чистий дохід і реальний дохід;

• доходи підприємства: валовий дохід, середній дохід, граничний дохід;

— за факторами: заробітна плата, рента, прибуток і процент.

У цілому розподіл поряд із виробництвом поєднує виробництво зі споживанням.

У ринковій економіці найзагальнішою причиною нерівного розподілу доходу є ринковий механізм. Проте існують й інші, конкретніші причини. Серед них можна назвати відмінності у здібностях людей, рівні освіти та професійної підготовки працівників, професійні смаки й схильність людей до ризику, володіння власністю, талан, зв'язки, дискримінацію тощо. Нерівність доходів не є наслідком нерівності в продуктивності праці чи ефективності виробництва; значною мірою вона визначається нерівністю в розподілі на основі приватної власності на засоби виробництва, а також правових норм, які її закріплюють (зокрема, передачу доходів у спадщину).

Величина національного доходу країни впливає на його розподіл. Якщо країна багата, це сприяє зростанню подушного рівня доходу, а відтак зменшується ступінь нерівності в розподілі доходів. Проте ця закономірність не є стійкою.

Особливу роль у посиленні економічної нерівності людей відіграють майнові доходи — від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами. Держава впливає на нерівність розподілу особистих доходів, знижуючи її через податкову систему та трансферні платежі.

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник / Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / Степан Дзюбик, Ольга Ривак. — К.: Знання, 2006. — 481 с.

3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник / Борис Дратвер, Наталія Пасічник; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. К. Винниченка. — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.

4. Економічна теорія: Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В. Д. Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В. Д. Базилевича. — 6-те вид., доп. і перероб. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.

7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник / Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — К.: Атіка, 2001. — 343 с.

8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 6-те вид., стереотип. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.

9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.

10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г. Н. Климко. — 5-те вид., виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.

11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.

12. Основи економічної теорії: Навч. посібник / Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

13. Основи економічної теорії: Підручник / В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко та ін.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.