Національна - етнічна структура суспільства

Вступ

Українське суспільство за своєю природою не було і не може бути однорідним в етнічному плані. На землях, що є етнічною територією українців, у межах їхніх політичних формувань поряд із титульним автохтонним народом завжди мешкали представники інших етносів. Це, звісно, породжувало міжетнічну взаємодію, соціально-економічні та культурні контакти між різними спільнотами, що позначається на стані суспільства загалом та його перспективах.

Формування етнічної структури суспільства зумовлене комплексом чинників — політичних, релігійних, економічних, географічних, військових, культурних тощо. Іноді ці чинники або їхнє поєднання спричиняють значні іноетнічні впливи на територію автохтонного етносу, а інколи, навпаки, стимулюють еміграцію українців з власних земель та утворення численної діаспори по всьому світу.

Особливої ваги етнокультурний аналіз набуває в сучасних умовах, коли, з одного боку, українське суспільство переживає демографічну кризу, а з іншого — триває збереження його етнічної ідентичності (Демографічна криза в Україні, 2001; Демографічна криза в Україні, 2003; Плав'юк Микола, 2003 та ін.). Отже, йдеться про збереження та відтворення українства як унікального цивілізаційного явища.

1. Народність

Відомо, що соціальні спільноти формуються природно-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивних потреб, незалежно від волі та свідомості людей. Дослідження підтверджують, що історично першими формами спільності були рід і плем'я. Саме вони забезпечували виробництво засобів до існування, їх обмін, розподіл і споживання, а також відтворення людини. Згодом, на зміну родоплемінному ладу прийшли класи та народності, а ще пізніше соціальна структура доповнилася нацією.

Відомий російський історик В. Ключевський зазначав: «На основах кровних зв'язків будувалася первісна сім'я. Сім'ї, що виходили з єдиного кореня, утворювали рід, другий кровний союз, до складу якого входили вже релігійні та юридичні елементи, шанування засновника роду, авторитет старійшини, спільне майно, кругова самооборона (родова помста). Рід через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виявлявся в спільності мови, спільних звичаях і легендах, а з племені чи з племен шляхом поділу, об'єднання та асиміляції складався народ, коли до зв'язків етнографічних приєднувались моральність, усвідомлення духовної єдності, виховане спільним життям та спільною діяльністю, спільністю історичної долі та інтересів. Нарешті, народ стає державою, коли почуття національної єдності відбивається у зв'язках політичних, у єдності верховної влади і закону. В державі народ стає не тільки політичною, а й історичною особистістю, з більш-менш означеним національним характером і усвідомленістю свого світового призначення».

1) Рід — це група кровних родичів, які ведуть походження по одній лінії (материнській або батьківській), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я. Рід виник із первісного людського стада як осередок суспільного життя та регуляції шлюбних відносин. Л. Морган, вивчаючи родові відносини в ірокезів, виділяв такі основні риси: рід обирає старійшину чи вождя і може усунути його; регулює шлюбні стосунки; забезпечує рівний поділ майна померлих; здійснює взаємодопомогу, захист і кровну помсту; має власне ім'я, спільне місце поховання та демократичні збори для вирішення ключових питань.

Етнографічні, історичні та археологічні дані свідчать, що визначальними рисами родових відносин є рівність усіх членів роду та відсутність майнових відносин між родичами.

2) Плем'я охоплює кілька родів, але не зводиться лише до їх кількості. Воно визначається спільністю території, економічними зв'язками, відносинами одноплемінників, єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та традиціями.

3) Народність виникає з потреби збереження внутрішньої спільності людей, яка формується під впливом проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв і рис характеру [4, c. 11-12].

Народність — це історична спільність людей, що утворюється з племен і передує нації. У нерозвиненому вигляді вона має всі ознаки нації: проживання на спільній території, одна мова, спільний психологічний склад, що виявляється в особливостях культурного розвитку та побуту. Однак для народності характерні слабкість внутрішніх економічних зв'язків, відносна ізоляція (натуральне господарство, замкнутий спосіб життя, труднощі зв'язків населення різних областей).

Проблема формування української народності в минулому трактувалася по-різному залежно від політичних уподобань істориків. Показовим є порівняння позицій видатного російського історика М. П. Погодіна та батька сучасної української науки М. С. Грушевського. «Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі».

У радянській історіографії післявоєнних років утвердилася концепція компромісу між цими двома крайнощами: єдина давньоруська народність нібито дала початок трьом спорідненим народам — російському, українському та білоруському. Цей компроміс мав на меті обґрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй. Якщо колись існував єдиний народ, який через зовнішні несприятливі обставини (монголо-татарську навалу) роздрібнився, то після возз'єднання вони поступово позбудуться національних відмінностей і повернуться до першооснови [6, c. 14-15].

2. Етнічність

Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної спільності східних слов'ян, яка отримала назву давньоруської. Зовнішнім виявом її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення держави — Київської Русі. Її населення було поліетнічним та етнографічно складним за структурою: воно включало не лише різноетнічні вкраплення та іншоетнічні субстрати у складі слов'янського населення (балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), а й територіально-племінні компоненти.

Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальних утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII ст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи, відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII—XIII ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основні етапи. Перший охоплює VI—X ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичи, руські люди)».

Другий етап відбувається у XI—XIV ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному ґрунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя [7, c. 26].

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф XIX ст. Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити, національні права й переваги, своїх особливих правителів, котрі титулувалися князями, господарями та дідичами землі».

Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі. Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янських земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.

Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності. Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма — русичі та етнополітоніма — Русь (Київська Русь). Отже, структура етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й багатьма спільними ознаками.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, Чехословаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу [2, c. 78-80].

Отже, враховуючи вище сказане, до національних меншин в Україні, на моє переконання, є підстави зараховувати такі етнічні групи населення: росіяни (понад 11 млн.); євреї (близько 500 тис); білоруси (понад 400 тис); молдовани (понад 300 тис); болгари (понад 200 тис); поляки (понад 200 тис), угорці (понад 160 тис), румуни (понад 130 тис), греки (близько 100 тис), татари (близько 90 тис), вірмени (близько 55 тис), німці (близько 50 тис), рома (близько 50 тис), азербайджанці (приблизно 37 тис), грузини (близько 24 тис), литовці (понад 11 тис), чехи (близько 10 тис), словаки (близько 8 тис), естонці (понад 4 тис). Завважу, що ця пропозиція не є остаточною і категоричною.

Інші громадяни України неукраїнського етнічного походження не відповідають визначеним вище критеріям, і їх я би класифікував як представників етносів, поділяючи на групи представників етносів і окремих представників етносів. Останнє зумовлено їхньою чисельністю — від кількох тисяч до 2-3 чоловік. Завважу також, що у багатьох етнічних груп населення України існують внутріетнічні групи — субетнічні групи, котрі внаслідок різних причин зберігають свої специфічні риси культури, діалектні особливості мови та самоназву (мікроетнонім). Це, зокрема, в українців — бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщуки, русини; у росіян — козаки; у кримських татар — південнобережні („ялтинські"), гірські („татлар"), центральнокримські („орта-полак"), степові („ногайлар"); у татар — волго-уральські, сибірські, астраханські; такі групи існують також серед греків, молдован, рома, угорців, поляків. Кожному із перерахованих компонентів етнонаціональної структури українського суспільства різною мірою властивий етнічний ренесанс. На мій погляд, найбільш очевидно він виявився в українського етносу і окремих національних меншин [5, c. 22].

3. Етнічні спільноти, національно-етнічні характеристики України

У минулі часи на теренах України існувало чимало етносів різного походження з різною історичною долею: кіммерійці, амазонки, скіфи, сармати, роксолани, таври, готи, авари, гуни, булгари, печеніги, хозари, монголи, татари та багато інших. Одні з них уже зійшли з цивілізаційної арени, інші дали життя новим етнічним спільнотам, ще деякі практично повністю знялися з української землі й подалися шукати щастя в інших краях. Знання і врахування ролі таких етносів у цивілізаційному поступі України мають неоціненне значення для розуміння її непростого шляху до сьогодення.

Водночас, низка етнічних спільнот в Україні, з'явившись на її теренах у різні часи, зуміла зберегти свою присутність аж до наших днів. Надзвичайно важлива при цьому обставина — про кожну з них існують досить достовірні дані щодо часу і причин їх появи в Україні. Про кожну, окрім української: при всьому розмаїтті концепцій етногенезу українців та протяжності цього процесу жодна з них не ставить під сумнів автохтонність українців, їхнє походження і розвиток саме на цій землі (огляд концепцій див.: Крисаченко В., Мостяєв О., 2002). Це — неспростовний доказ права українців самим вирішувати власну долю в рідній домівці.

Національні меншини, які компактно проживають в Україні протягом 10-12 поколінь, можна назвати історичними, на відміну від модерних національних меншин, чий час перебування в Україні є меншим від указаного, а розселення нерідко є дисперсним. Показник у 10-12 поколінь визначено на основі узагальнень генетики людини та культурної антропології щодо формування за цей час в етносі-популяції певного спадкового адаптивного типу та архетипів поведінки. Інакше кажучи, коли проживання на цій землі й спосіб природокористування накладають свій відбиток на спадковість та ментальність спільноти, тобто на норму її спадкової реакції на довкілля, особливості мислення, поведінки й діяльності, тоді можна вести мову про історичну закономірність цієї меншини на українській землі.

Найповажніший час перебування в Україні з усіх існуючих нині історичних меншин мають греки — їхні перші поселення в Північному Причорномор'ї з'явились у VII-VI ст. до н. е.; далі було ще кілька міграційних хвиль греків із Візантії, Оттоманської Порти тощо. Перші єврейські громади також з'явилися на півдні України, очевидно, ще до нової ери. За часів Візантійської імперії там само з'являються вірменські переселенці. Дещо пізніше українська земля привабила до себе караїмів та кримчаків. Предки нинішніх кримських татар уперше з'явилися на теренах України 1223 р. У часи Речі Посполитої, починаючи з XVI ст., на українських землях активно осідали поляки. Приблизно в цей самий час в Україні з'являються перші циганські табори-громади. Перебування України в складі різних імперій та держав, насамперед Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, означилося появою російсько- та німецькомовних спільнот, насамперед росіян та німців. Іншою стороною імперської політики щодо України було намагання колонізувати її землі переселенцями з інших країн — тими ж німцями, а також сербами, чорногорцями, чехами, болгарами. Нарешті, на контактних територіях українських етнічних земель з ареалами інших етносів відбувалася взаємна міграційна дифузія: цій обставині не в останню чергу зобов'язані своїм існуванням в Україні компактні поселення білорусів, словаків, угорців, молдован, росіян, румун [4, c. 5-7].

Як правило, історичні національні меншини, справляючи той чи інший вплив на розвиток України в минулому, досить активні та чисельні й нині. Вони, за деяким винятком (кримські татари, кримчаки і караїми), мають деінде етнічні державні утворення або ж (якщо немає таких) — історичну батьківщину. Відповідно, в Україні вони можуть бути чинником утвердження добросусідства та партнерських взаємин між нинішньою та предківською батьківщинами, або ж, на жаль, інколи вносити елементи напруженості у відносини між країнами (наприклад, індукування деякими зовнішніми і внутрішніми силами статусу російської мови в Україні як другої державної).

На відміну від історичних, модерні національні меншини живуть на теренах України не такий тривалий час, однак це не применшує їхнє місце і значення в сучасному суспільстві. Такі меншини розселені менш компактно, інколи — просто дисперсно. Не завжди вони прагнуть до збереження власної ідентичності, або ж не мають можливості зробити це. Модерні меншини менш консолідовані та згуртовані, що пов'язано як із дисперсністю розселення, так і пошуком власного місця в українському суспільстві. Показовими в цьому контексті є національні спільноти азербайджанців, осетинів, грузинів, корейців, узбеків, турків, арабів, казахів.

Серед модерних меншин особливе місце займають спільноти, які опинилися в Україні під тиском обставин, що пригнічують чи обмежують права людини в них на батьківщині. Внаслідок цього в Україні з'явилися жителі низки конфліктогенних країн та регіонів — Кавказу, Середньої Азії, Афганістану, Близького Сходу, Іраку, Балкан, деяких африканських країн. Так в українському суспільстві склалася ситуація, коли постали нові й непрості проблеми інтеграції нових мігрантів (досить часто — нелегальних) у свою структуру. Цьому безумовно не сприяє також віддаленість мовна, культурна, конфесійна, звичаєва тощо існуючого суспільства з новоприбульцями.

У цьому контексті постає проблема кодифікації низки людей певної національності саме як меншин. Скажімо, коли така група нечисельна, розселена дисперсно, етнокультурно не зорганізована тощо, то немає базових критеріїв щодо категорії меншин. У такому випадку справді йдеться саме про групу чи навіть про окремих репрезентантів етносу. Подібна ситуація створює проблеми як для держави, так і для самих мігрантів у плані збереження їхньої національної ідентичності [1, c. 6-7].

Висновки

Всеукраїнський перепис 2001 р. зафіксував практично всі нові реалії та тенденції у формуванні етнічної структури українського суспільства (Див.: Національний склад ..., 2003). Цей перепис — перший всебічний, науково заангажований, об'єктивний образ сучасного українського суспільства, зокрема і його етнічної структури. Для повноти останньої особливе значення мало те, що перепис відбувся у вільній, незалежній, правовій державі, в якій громадянам не було причин приховувати свою національність. Так в Україні «з'явилися» етнічні групи, навіть їх десятки, яких не було в попередніх «всесоюзних» переписах. У цьому виняткова цінність результатів перепису, оскільки вони відображають повну етнічну палітру українського суспільства. Водночас, перепис у черговий раз переконливо довів, що питомою більшістю населення України було і є етнічне українство.

В основу аналізу етнічної структури українського населення покладено етнічне походження його громадян, точніше — етнічна самоідентифікація громадян, зафіксована Всеукраїнським переписом 2001 р. Це дає змогу зрозуміти розмаїття суспільства, витоки і стан сучасної етнічної структури, визначити конкретні проблеми і шляхи інтеграції неавтохтонних громадян в українське суспільство. Етнічне розмаїття найповніше, порівняно з географічним, расовим, культурним та іншими критеріями, відображено в системі класифікації існуючих мов. Саме цей принцип і покладено в основу подальшої структуризації етнічної палітри України.

Отже, аналіз тенденцій етнонаціональних процесів в Україні, ситуації у міжетнічній взаємодії й деяких аспектів державної етнополітики дають підстави для висновку, що в Україні формуються передумови для втілення концепції багатоетнічного, багатокультурного розвитку. Є можливості подолання як крайньо правих національно-патріотичних тенденцій (етнічної гомогенізації, етнічної нетерпимості), так і тенденції до штучної інтенсифікації етнічного фактора з боку лідерів етнічних рухів, певної відокремленості, а почасти й сепаратизму, як також випадків протиставлення інтересів етнічних спільнот. Важливим чинником, а на мій погляд вирішальним, в утвердженні тенденцій багатокультурного розвитку українського суспільства, є державна етнополітика, яка пропонує правові засади регулювання усіх аспектів етнонаціональних процесів. Основними напрямками її вдосконалення на даному етапі і на найближче майбутнє мають стати: 1) внесення змін до існуючого законодавства у сфері міжетнічних відносин, які враховували б міжнародний досвід, рекомендації міждержавних європейських інституцій (скажімо, Рада Європи, Європейський Союз, Організація Безпеки і Співробітництва у Європі), консультативних, дорадчих органів при цих інституціях (наприклад, Федеральний союз європейських національностей), міжнародних форумів тощо. Усе це у висліді сприяло б адаптації українського законодавства до міжнародних стандартів у цій сфері суспільного життя; 2) формування матеріально-фінансової бази вдоволення передовсім етнокультурних потреб різних компонентів етнонаціональної структури суспільства; 3) децентралізація управлінської влади з одночасним впорядкуванням системи розширення можливостей участі представників етнічних спільнот у прийнятті рішень на різних рівнях.

Список використаної літератури

1. Головатий М. Етнічна ідентифікація українства //Персонал плюс. - 2006. - № 43. - C. 6-7

2. Зорько В. Етнічна та релігійна толерантність в українському суспільстві: соціологічний вимір //Стратегічні пріоритети. - 2007. - № 4. - C. 76-85

3. Колісник В. Національно-етнічний чинник в Конституції України //Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 3. - C. 13-24

4. Крисаченко В. Етнічна структура українського суспільства //Вісник УВКР. - 2004. - № 8. - C. 11-15.; № 9. - C. 5-7

5. Наулко В. Динаміка етнічного складу населення України в ХХ столітті //Український географічний журнал. - 1997. - № 2. - C. 17-22.

6. Толочко П.П. До проблеми етнічної історії Київської Русі //Український історичний журнал. - 2001. - № 3. - C. 14-15

7. Третяк Н. Обличчя України - в етнічному розпису //Українська культура. - 2007. - № 10. - C. 26-27

8. Шабашова Л.Ю. Тенденції формування етнічної структури населення Закарпатської області: етномовний аспект //Український географічний журнал. - 2004. - № 4. - C. 49-53