Найважливіші етапи розвитку психіатрії, роль психоаналітичних і психофізіологічних теорій у поясненні психічних і психопатологічних явищ

Вступ

Історію становлення вітчизняної психіатрії, представлену в публікаціях минулих років, сьогодні суттєво доповнюють сучасні наукові відомості про здобутки українських лікарів і дослідників у світовому контексті цієї галузі.

Доцільно окреслити ключові напрями майбутнього реформування психіатричної служби, зокрема:

• посилення ролі амбулаторної ланки;
• розширення мережі денних стаціонарів, створення психосоматичних відділень та психотерапевтичних кабінетів у закладах загальномедичного профілю;
• активізація психогігієнічної та психопрофілактичної роботи, передусім через первинну ланку охорони здоров'я, на підприємствах, в аграрному секторі, освітніх установах;
• підвищення якості викладання психолого-психіатричних дисциплін на всіх рівнях підготовки як профільних фахівців, так і лікарів загальної практики, медичних психологів, соціологів, молодшого медичного персоналу;
• регулярне висвітлення тематики психічного здоров'я в медіа задля подолання стигматизації пацієнтів, підвищення рівня знань населення про біологічні, психологічні та соціальні чинники розладів і досягнення сучасної медицини.

1. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПСИХІАТРІЇ

Розвиток психіатрії нерозривно пов'язаний із загальним поступом людської цивілізації.

1.1. Донауковий період

Цей період охоплює час від найдавніших часів до античності. У ту епоху людей із вираженими психічними розладами, які могли бути небезпечними, вважали одержимими злими силами — їх виганяли, карали фізично, могли закидати камінням. Натомість тих, хто поводився спокійно, нерідко шанували, оточували турботою та повагою. Так поступово накопичувалися перші знання про поведінку людей із психічними порушеннями, які згодом відображалися в міфах, легендах та переказах.

У добу античної медицини (VI ст. до н. е. — III ст. н. е.) формується професійна лікарська спільнота, а погляди на природу душевних недуг суттєво змінюються. Піфагор одним із перших висловив думку, що мозок є органом психічної діяльності, а епілепсія виникає через його порушення. Він також наголошував на значенні спадковості, зазначаючи, що людина має схильність як до здоров'я, так і до хвороб. Гіппократ систематизував наявні знання в різних галузях медицини. Він стверджував, що мозок відповідає не лише за пізнання та адаптацію, але й за психічне здоров'я, оскільки саме від нього залежить поява божевілля. Гіппократ описав типи темпераменту, пов'язав їх із психозами, розробив гуморальну теорію психіки, детально охарактеризував епілепсію, назвавши її "священною хворобою", та підкреслив роль спадковості.

У роботах Гіппократа також зазначалася роль алкоголізму, соматичних недуг і психічних травм у виникненні божевілля. Він запровадив такі терміни, як меланхолія, манія, параноя, епілепсія, які використовуються в психіатрії й донині. Арістотель, своєю чергою, дійшов висновку, що недоумкуватість може бути наслідком епілепсії та божевілля.

У середньовіччі (IV—XVII ст.) після занепаду Римської імперії греко-римська медицина занепала, настав період темряви. Психічно хворих, які становили небезпеку, ізолювали від суспільства, утримуючи в підвалах, хижах і навіть в'язницях.

У деяких країнах Західної Європи, починаючи з кінця XV ст., після булли папи Іннокентія VIII та публікації "Молота відьом" — посібника з виявлення зв'язку з дияволом — розгорнулися масштабні кампанії полювання на відьом і чаклунів. Інквізиція за допомогою жорстоких тортур домагалася від жертв "щирих" зізнань, які ставали доказом провини. Десятки тисяч людей, серед яких було багато психічно хворих, були спалені живцем. Панівною була думка, що божевілля спричиняє диявол, який вселяється в людину та керує її поведінкою.

У XV—XVI ст. почали з'являтися примітивні заклади для утримання душевнохворих. У вологих темних підвалах їх тримали на ланцюгах, у кайданах, жорстоко карали. Основною метою була ізоляція, а не лікування. Така ситуація зберігалася до XVII—XVIII ст. [3, c. 26-27]

Період реформ у психіатрії розпочався з діяльності французького лікаря Ф. Пінеля (1745—1826). У 1792 р. він зняв ланцюги з пацієнтів у лікарнях Бісетр та Сальпетрієр, скасував тюремний режим, запровадив гуманне ставлення до хворих, облаштував лікарні та розділив відділення для спокійних і збуджених пацієнтів. Лікування він поєднував із диференційованою фізичною працею. Ці заходи сприяли впорядкуванню поведінки хворих і дали змогу вивчати психози в їхньому природному вигляді. Реформа Пінеля поширилася у Франції та інших країнах.

У 1801 р. Ф. Пінель опублікував "Медико-філософський трактат про душевні хвороби", у якому систематизував та описав їх. Серед причин психічних розладів він виділяв ті, що сприяють їхньому розвитку (спадковість, вік, конституційні особливості), та похідні (черепно-мозкові травми, інфекції, алкоголізм).

Учень Пінеля Ж. Ескіроль (1772—1840) продовжив реформи та активно захищав права пацієнтів. Він запровадив лікарняні обходи та історії хвороби. Ескіроль зробив вагомий внесок у клінічну психіатрію, опублікувавши двотомний посібник "Про душевні хвороби" (1838). Він першим розмежував ілюзії та галюцинації, вроджене та набуте недоумство, а також увів поняття ремісії та інтермісії.

Хоча Ф. Пінель зняв ланцюги, для збуджених пацієнтів усе ще використовували гамівні сорочки. В Англії в 40-х роках XIX ст. Д. Коноллі заснував систему нетиснення, стверджуючи, що будь-який механічний тиск принижує хворого та перешкоджає одужанню. Збуджених пацієнтів він рекомендував короткочасно ізолювати.

У 1803 р. Й. Рейль запропонував термін "психіатрія" (від грец. psyche — душа, iatrea — лікування) [8, c. 32-33].

1.2. Епоха нозологічної психіатрії

Основи нозологічного підходу в психіатрії (1834) заклав П. О. Бутковський у фундаментальній праці "Душевні хвороби...". Згодом нозологічні критерії розвинув К. Кальбаум (1828—1899), який запропонував вивчати психічні та соматичні симптоми психозу, його перебіг, послідовність клінічних проявів і завершення. Він увів поняття симптомокомплексу, або синдрому. На основі цих критеріїв Е. Геккер (1868) описав гебефренію як окреме захворювання, а К. Кальбаум — кататонію (1874).

Е. Крепелін (1856—1926), спираючись на підходи Кальбаума, у 1896 р. виділив як окремі хвороби маніакально-депресивний психоз і раннє недоумство. Останнє Е. Блейлер (1911) назвав шизофренією. Крепелін систематизував психічні хвороби та написав "Підручник психіатрії", який витримав 8 видань і довгі роки був настільною книгою психіатрів. Його колега К. Бродман дослідив гістологію кори головного мозку та виділив її зони. Ф. Ніссль зробив значний внесок у патологічну анатомію душевних хвороб, а А. Альцгеймер описав клініку та морфологію передчасної атрофічної недоумкуватості, яку назвали на його честь [7, c. 18-19].

2. ІСТОРІЯ ПСИХІАТРІЇ УКРАЇНИ ТА ІНШИХ СЛОВ'ЯНСЬКИХ КРАЇН і психофізіологічних теорій

2.1. Донаукова психіатрія

У дохристиянські часи, в період язичництва, на території давньої Русі душевнохворих лікували чаклуни, волхви та відуни, яких називали "лечці". Вони використовували трави, квіти та коріння, поєднуючи це із замовляннями та ворожіннями.

Після прийняття християнства в Київській Русі (988) опіку над душевнохворими взяла на себе православна церква. Князь Володимир (966) у грамоті для церковної ієрархії узаконив форми первинної благодійності, зобов'язавши церкву піклуватися про старців, прочан, убогих, серед яких було багато психічно хворих. Передбачалося будівництво при церквах готелів та притулків. Для їхнього забезпечення князь Володимир запровадив податок — десятину на користь церкви.

Із середини XI ст. розпочався період монастирської психіатрії, який тривав до XVIII ст.

У Київському князівстві преподобний Феодосій Печерський, а в Переяславському — Святий Єфрем Переяславський підняли благодійність на високий рівень, створюючи благочинні установи "на всію Русь". "Причинних" не ув'язнювали, а надавали їм право вільного вибору — вони могли лікуватися амбулаторно. У монастирях ними займалися лікарі, цілителі, знахарі та монахи, використовуючи цілюще зілля та молитви. Серед монахів-цілителів Києво-Печерського монастиря був відомий Григорій Чудотворець, який "зціляв бісних і мав дар навіювати те, що він хоче". Зціленням від душевних хвороб займався також монах Лаврентій.

Ставлення слов'ян до душевнохворих і п'яниць висловив Феодосій Печерський: "Бесный же сражает неволею и добудет себе вечные жизни, а пьяный волею стража добудет себе вечные муки". Законодавчі заходи проти пияцтва відображені в Статуті Володимира Мономаха (1117).

У XI ст. почалося розмежування лікарських спеціальностей. У "Изборнике Святослава" всі хвороби поділялися на "недуги плотные" (соматичні) і "недуги душевные", причина яких — в ушкодженні мозку. Лікарям рекомендували для виявлення душевних хвороб викликати пацієнта на щиру розмову та спостерігати за його поведінкою, позою, ходою та усмішкою. У працях цього періоду описуються епілепсія, післятифозний психоз, реактивна маячня переслідування, а також алкогольний делірій, за якого хворому ввижаються диявол та інша нечисть. У 1263 р. було перекладено рукописний анатомо-фізіологічний твір філософа XI ст. Іоанна Болгарського "Шестоднев", де містилися відомості про нервову систему та душевні хвороби.

Правовий стан "причинних" у родині та охорона їхнього майна відображені в 12 статтях "Градских законов", які ввійшли до "Судного закону" Володимира, а пізніше — в "Уложение" царя Олексія Михайловича (1669). Зокрема, зазначалося, що діти повинні піклуватися про лікування хворих батьків, а батьки — про дітей. У разі невиконання цих умов родичів позбавляли спадщини. Душевнохворі не могли "дарів давати", свідчити на суді, а заповідач мав мати "здравий ум, а не тіло". "Біснуватий", який учинив убивство, не підлягав смертній карі — його направляли в монастир [6, c. 26-28].

У середньовіччі в слов'янських країнах психічно хворі майже не постраждали, на відміну від Західної Європи. Спроби нав'язати думку про необхідність знищення відьом і чаклунів зустріли опір християнської церкви, оскільки "християнська істина може бути поширена лише мирним шляхом". Слов'яни завжди ставилися до душевнохворих як до нещасних, які мають право на прихисток і допомогу. Божевілля розглядали як хворобу, що виникла під впливом бісів, диявола чи зурочення, тому хворий потребував людяного поводження та лікування, бажано в монастирі.

У XVII—XVIII ст. роль монастирів як притулків для душевнохворих знижується, оскільки держава більше сприяла розширенню церковнопарафіяльних закладів. На монастирі покладали переважно обов'язки з утримання небезпечних пацієнтів: "имея над ними надзирание, чтобы не учинили себе и другим повреждения".

Після введення в 1775 р. Положення про губернії почали споруджувати будинки для божевільних на чолі з лікарем. Ця система стаціонарної допомоги прийшла на зміну монастирській.

2.2. Становлення наукової психіатрії

Розвитку науки про психічні хвороби сприяло відкриття університетів. Основоположником наукової психіатрії слов'янських країн, першим університетським викладачем і професором психіатрії є харківець П. О. Бутковський.

Петро Олександрович Бутковський (1801—1844) після закінчення греко-латинської колегії в Харкові та Петербурзької медико-хірургічної академії, а також роботи військовим лікарем, у 1830 р. подав на захист дисертацію "Міркування про душевні хвороби" і наприкінці 1832 р. отримав ступінь доктора медицини. У 1834 р. вийшла його книга "Душевные болезни, изложенные сообразно начала нынешнего учения психиатрии в общем и частном, теоретическом и практическом содержании" — перший у Російській імперії підручник із психіатрії.

П. О. Бутковський (1834) відстоював матеріалістичні погляди та першим увів фізіологічний напрямок у психіатрію, за що зазнав жорсткої критики. Іронія долі: пізніше його несправедливо висміювали за релігійний містицизм.

Автор детально описав почуття, аферентні та еферентні функції нервової системи, розподілив маячню на розумову та чуттєву. Він першим описав стан каталепсії, висвітлив емоційні розлади при захворюваннях внутрішніх органів і дійшов висновку, що тіло, мозок і психічні процеси тісно взаємопов'язані. Він описав "феномен загального чи темного почуття", який пізніше аналізував І. М. Сеченов, проте не визнав пріоритету Бутковського. "Хвороби серця,— писав Петро Олександрович,— супроводжуються похмурістю, нудьгою, страхом, сумом". Він також помітив, що тяжкі форми туберкульозу легенів супроводжуються ейфорією.

"При душевній хворобі уражається переважно орган розумової сфери — мозок",— зазначав П. О. Бутковський. Він визначив душевне здоров'я як "гармонію душевних проявів чи той стан душевного життя, в якому людина вільно володіє всіма функціями і діями душі". Із цього визначення виводиться поняття душевної хвороби: "Хвороба душевна є той стан, за якого втрачається влада над усіма чи тільки деякими проявами психічного життя. При всякому душевному стражданні внутрішньо розладжуються розум, уява, пам'ять, сила почування і хтивості, порушується гармонія духовного життя" [4, c. 29-32].

П. О. Бутковський після У. Келлена детально виклав онейроїдні переживання фантастичного характеру з втратою відчуття часу та частковою амнезією, яка характеризується "суперечливими спогадами моментів хворобливого стану ніби після справжнього сну, який не можна пригадати". Він зазначив, що у хворих на сказ, який за перебігом відповідає параноїдній формі шизофренії, "почуття, думки і схильності виявляються без зв'язку та порядку". Це відповідає поняттю інтрапсихічної атаксії, описаній у 1909 р. Е. Странським.

Учений першим зауважив сприятливий вплив соматичних та інфекційних хвороб на перебіг психозів. Пізніше одеський психіатр А. С. Розенблюм (1876) описав випадки одужання чи значного поліпшення стану хворих із різними психозами та прогресивним паралічем після черевного й поворотного тифу та малярії.

Він привернув увагу до межової психіатрії, описавши психопатії під назвою "клас диваків". На відміну від "божевільних, у них інтелект та мислення не страждають, не можна відмовити їм у здоровому глуздові". Згодом Є. Крепелін (1915) у класифікації психопатій виділив групу "диваків". П. О. Бутковський (1834) раніше за К. Кальбаума втілив у психіатрію нозологічний напрямок і визначив критерії виділення окремих хвороб.

У "Душевних хворобах" П. О. Бутковський присвятив розділ "розпізнаванню сумнівної душевної хвороби" та чітко визначив критерії неосудності: "Людина, позбавлена розуму, не може володіти собою і користуватися правильно вільним самовизначенням". Для виявлення "симульованого божевілля" він запропонував методи, які не втратили актуальності й сьогодні. Ці факти свідчать про те, що П. О. Бутковський заклав основи судової психіатрії.

П. О. Бутковський навчав гуманно ставитися до душевнохворих і звертав увагу на жахливі умови утримання "нещасних страдників". Він детально описав будову та оснащення психіатричних лікарень. Попри значний внесок ученого, його ім'я тривалий час перебувало в забутті.

Після смерті П. О. Бутковського понад 30 років курс психіатрії у Харківському університеті читали професори, які не мали належної підготовки з цього предмета. Ситуація змінилася з приходом П. І. Ковалевського.

П. І. Ковалевський (1849—1923) після духовної семінарії закінчив медичний факультет Харківського університету. Його залишили асистентом при кафедрі нервових і душевних хвороб. У 1877 р. він захистив докторську дисертацію на тему "Зміни чутливості шкіри у меланхоліків" і був обраний приват-доцентом. Протягом 15 років він викладав психіатрію. П. І. Ковалевський має численні праці з різних розділів клінічної та судової психіатрії, а також проблем обдарованості й божевілля. Він розробив оригінальну класифікацію психічних хвороб. Одним із перших обстоював роль сифілісу в прояві неврозоподібних порушень та епілептичних нападів. Вивчав клінічні прояви, причини та методи лікування алкоголізму.

Перу вченого належить унікальна серія патографічних нарисів, створених на підставі генеалогічних, анатомо-фізіологічних і психічних характеристик видатних історичних осіб. Це глибоко психологічні та патопсихологічні дослідження, позначені тонкою спостережливістю.

З появою губерній почали будувати психіатричні лікарні, тому виникла потреба в підручниках і фахових виданнях. П. І. Ковалевський у 1880 р. випускає підручник "Психіатрія" та монографії "Суворо-психіатричні аналізи" й "Первинне божевілля". З 1883 до 1899 р. у Харкові виходить перший у Росії психіатричний журнал "Архів психіатрії, неврології і судової психіатрії". У перекладі вченого побачили світ монографії відомих зарубіжних психіатрів.

У 1884 р. П. І. Ковалевський отримав звання професора та організував при Харківському університеті самостійну кафедру психіатрії. Завдяки його ініціативі в 1887 р. було проведено I з'їзд психіатрів Росії. Під керівництвом професора захищено 11 докторських дисертацій [2, c. 37-40].

У Київському університеті імені Св. Володимира медичний факультет було відкрито в 1842 р. Лекції з психіатрії читали Покровський, а з 1855 р. — Ергард, які не мали психіатричної підготовки. Поглиблено викладати дисципліну почали з приходом І. О. Сікорського.

Іван Олексійович Сікорський (1842—1919) після закінчення в 1869 р. Київського університету був залишений на медичному факультеті "для підготовки до професорського звання". Він займався патологічною анатомією та в 1872 р. захистив докторську дисертацію "Про лімфатичні судини легень". Наступного року його відрядили для наукового вдосконалення до Петербурзької медико-хірургічної академії, де під керівництвом професора І. М. Балинського він працював у галузі психіатрії та медичної психології. З 1892 р. І. О. Сікорський — штатний ординатор у Петербурзькій психіатричній лікарні. На початку 1885 р. він повертається до Київського університету, де його обирають професором "кафедри систематичного клінічного учення про душевні хвороби". Наукові дослідження вчений присвятив питанням загальної та медичної психології, дитячої психіатрії, алкоголізму, фізіогноміці, психогігієні та психопрофілактиці. У розвитку психічних хвороб І. О. Сікорський відводив велику роль генетиці: "Спадковість полягає в біологічній передачі нащадкам родових властивостей. Таким шляхом можуть бути успадковані як нормальні, так і хворобливі риси організації". У 1906 р. учений організував приватний лікувально-педагогічний інститут для "неповноцінних і відсталих у розумовому відношенні дітей", де широко використовували різні методи відновного лікування, передусім медичну педагогіку. У 1912 р. у Російській імперії, за даними І. Т. Юдіна (1951), було 34 приватні психіатричні клініки, зокрема п'ять у Києві, чотири в Харкові, три в Одесі та одна в Чернігові.

З 1896 р. І. О. Сікорський у Києві видавав журнал "Питання нервово-психічної медицини". Його публікації узагальнено в "Збірнику науково-літературних статей" (1900) у п'яти книгах. Напрацювання викладено в монографіях "Загальна психологія з фізіогномікою" (1904) та "Основи теоретичної і клінічної психіатрії з коротким нарисом судової психології" (1910).

Валентин Михайлович Гаккебуш (1881—1931) після закінчення Московського університету повернувся в Україну та працював у Полтавській і Харківській психіатричних земських лікарнях. Брав активну участь у створенні Київського психоневрологічного інституту, завідував кафедрою психіатрії Київського медичного інституту. Наукові інтереси В. М. Гаккебуша були спрямовані на дослідження органічних психозів пізнього віку, травматичних уражень головного мозку, неврозів і психопатій, а також питань судової та дитячої психіатрії. Він активно впроваджував експериментально-психологічні методи обстеження. Ним у співавторстві описано особливу форму психічної патології пізнього віку, опубліковано сім монографій, серед них — "Курс судової психопатології" (1928) та "Середовище і дитяча істерія" [1, c. 21-23].

У Петербурзькій медико-хірургічній академії психіатрію почали викладати в 1835 р., проте не на найвищому рівні. Ситуація поліпшилася з приходом І. М. Балинського.

Іван Михайлович Балинський (1827—1902) народився в родині польських інтелігентів. У 1846 р. закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, а в 1855 р. захистив докторську дисертацію, присвячену "аналізові історичного розвитку концепції гарячок". У 1857 р. очолив щойно організовану самостійну кафедру психіатрії. Через два роки опублікував "Конспект лекцій з психіатрії".

Завдяки його старанням при кафедрі створено психіатричну клініку, де хворим надавали й амбулаторну допомогу. Він брав активну участь у плануванні психіатричних лікарень у Росії. І. М. Балинський наголошував, що без належних умов утримання психічно хворих "жоден метод лікування не може бути застосований з успіхом". Період його діяльності збігся з введенням у Росії суду присяжних, де він виявив себе блискучим експертом із психіатрії. І. М. Балинський наукових праць не лишив, проте під час лекцій увів такі поняття, як "нав'язливі стани", "кристалізація маячні". Під його керівництвом захищено три докторські дисертації. Помер у 1902 р., заповівши написати на надгробку: "Тут покоїться Іван Балинський — друг і слуга душевнохворих".

Наступником І. М. Балинського став його учень Іван Павлович Мержеєвський (1838—1908). Саме при ньому в клініці почалася активна науково-дослідна робота. Він підходив до вивчення психіатричних хвороб із біологічних позицій. У докторській дисертації "Соматичне дослідження нестямних" (1867) І. П. Мержеєвський довів, що в маніакальному збудженні обмін речовин підвищується. У 70-х роках XIX ст. ним та його учнями закладено підвалини дитячої психіатрії. На основі мікроскопічних досліджень мозку він дійшов висновку, що при макроцефалії затримується розвиток мозку, і виступив проти теорії атавізму, згідно з якою мозок при цьому захворюванні подібний до мозку антропоїдних мавп. Під його керівництвом виконували дисертаційні роботи, присвячені психозам у дітей, змінам нервової системи при зовнішніх шкідливих впливах, отруєннях спиртом і голодуванні. І. П. Мержеєвському належить пріоритет в описі переродження мієлінових нервових волокон, зміни епендими шлуночків і судин при прогресивному паралічі. Високий науковий авторитет сприяв обранню його головою Першого з'їзду психіатрів Росії. За 16 років керівництва кафедрою він створив петербурзьку школу психіатрів, підготував 26 дисертацій та опублікував майже 150 наукових праць. У 1893 р. І. П. Мержеєвський пішов у відставку, і кафедру психіатрії Військово-хірургічної академії очолив його учень професор В. М. Бехтерев.

Володимир Михайлович Бехтерев (1857—1927) після закінчення Петербурзької Військово-медичної академії отримав звання лікаря-докторанта та залишився працювати в клініці душевних і нервових хвороб. У 1878 р. під керівництвом І. П. Мержеєвського захистив дисертацію, у якій доводив, що психічні прояви мають певні об'єктивні причини. Кілька років він вивчав сутність гіпнозу та лікував ним хворих. З 1885 по 1893 р. В. М. Бехтерев керував кафедрою психіатрії в Казанському університеті, де створив першу в Росії психофізіологічну лабораторію. У цей період він продовжував розвивати анатомо-фізіологічний напрямок психіатрії та неврології. Результати досліджень викладено в монографії "Провідні шляхи спинного і головного мозку" (1892) та у фундаментальній праці "Основи вчення про функції мозку" (1907). У монографії "Об'єктивна психологія" (1903) він на основі сполучно-рухових рефлексів намагався описати анатомо-фізіологічний субстрат усіх психологічних і психопатологічних понять. Він указував на зв'язок підвищення частоти душевних розладів, алкоголізму та самогубств із тяжким соціально-економічним становищем. У питаннях "алкогольної політики" був прихильником крайніх заходів і виступав за повну заборону міцних напоїв. У 1910 р. він організував у Петербурзі протиалкогольний інститут, а також заснував дев'ять наукових журналів та низку науково-дослідних установ. В. М. Бехтерев опублікував понад 600 наукових праць, більшість із яких присвячено анатомо-фізіологічним і психологічним проблемам, систематиці психічних хвороб, клініці фобій і нав'язливих ідей.

Віктор Хрисанфович Кандинський (1849—1889) — талановитий психіатр із трагічною долею. Його нетривала діяльність, розпочата 1881 р., була високопродуктивною в науковому сенсі. Він створив неперевершені описи псевдогалюцинацій, проявів психічного автоматизму та онейроїдних порушень. Він дав визначення психопатій як психічного потворства, дисгармонії особистості. В. X. Кандинський був прихильником нозологічного напрямку. У 1892 р. він запропонував класифікацію психічних хвороб і описав як самостійне захворювання ідеофренію (за сучасною термінологією — шизофренію). Будучи душевнохворим, він у клінічних дослідженнях користувався не лише спостереженням і розпитуванням пацієнтів, але й ретроспективним самоописом. Найзначнішою з його праць є книга "Про псевдогалюцинації" (1890).

У Московському університеті психіатрію почали викладати з 1837 р., зобов'язавши це робити професорів внутрішніх хвороб. З 1869 р. психіатрія стала предметом вивчення на кафедрі нервових і душевних хвороб, яку очолював Олексій Якович Кожевников [5, c. 42-45].

Значний внесок у розвиток московської психіатричної школи вніс Сергій Сергійович Корсаков (1854—1900). У 80-х роках XIX ст. у психіатрії панував симптоматологічний напрямок. У 1887 р. С. С. Корсаков захистив докторську дисертацію "Про алкогольний параліч", у якій виділив поліневротичний психоз як нозологічну одиницю. У 1897 р. на XII міжнародному з'їзді лікарів у Москві за пропозицією професора Жоллі цю хворобу вирішили називати корсаковським психозом. Згодом амнестичний синдром, який спостерігається при інших недугах, дістав назву корсаковського синдрому.

Розвиваючи нозологічний напрямок, С. С. Корсаков у 1891 р. виділив нову нозологічну одиницю — дизною. Клінічна картина її відповідає такій при загостренні шизофренії. Учений працював і в анатомо-фізіологічному напрямку. Ним опубліковано "Курс психіатрії" (1893) і численні праці, які ввійшли у "Вибрані твори" (1954).

С. С. Корсаков сприяв упровадженню системи організованої гуманної психіатричної допомоги.

Після смерті С. С. Корсакова кафедру очолив його учень і послідовник Володимир Петрович Сербський (1859—1917). У 1890 р. він захистив дисертацію "Форми психічних порушень, описуваних під найменням кататонії". В. П. Сербський є одним із основоположників судової психіатрії. Найвідоміші його книги — "Курс судової психіатрії" (1907) та "Підручник психіатрії" (1912).

Петро Борисович Ганнушкін (1875—1933), учень С. С. Корсакова, після закінчення Московського університету залишився на кафедрі психіатрії, яку очолив у 1918 р. У 1904 р. захистив докторську дисертацію за монографією "Гостра параноя", у якій доводив, що параноя існує не лише як окреме захворювання, а й як параноїдальний синдром, що може спостерігатися при різних недугах, зокрема й при шизофренії.

П. Б. Ганнушкін зробив неоціненний внесок у розвиток суміжної психіатрії, розробляючи її аспекти з позицій перебігу захворювання та співвідношення "грунту" й психічного розладу. Він описав параноїчні, психастенічні та істеричні характерологічні особливості. У монографії "Клініка психопатій, їх статика, динаміка, систематика" (1933) навів діагностичні критерії та детально схарактеризував клінічну симптоматику розладів особистості. Активно пропагував психогігієну, соціальну психіатрію, позалікарняну та профілактичну допомогу. Підготував плеяду талановитих психіатрів. П. Б. Ганнушкін опублікував 3 монографії, 22 статті, 19 передмов до монографій та збірників і майже 100 рецензій. Організував видання журналу "Сучасна психіатрія".

Тихін Іванович Юдін (1879—1949) після закінчення Московського університету з 1904 до 1907 р. навчався в клінічній ординатурі психіатричної клініки, яку очолював В. П. Сербський. Пізніше працював психіатром у харківській та московській психіатричних лікарнях. У 1924 р. його обирають професором і завідувачем кафедри Казанського університету, де він працював вісім років. З 1932 до 1945 р. Т. І. Юдін знову в Харкові. Спочатку очолив Український психоневрологічний інститут, а коли його реорганізували в Українську психоневрологічну академію, став її віце-президентом. У 1937 р. академію перетворили на Науково-дослідний інститут неврології та психіатрії, який Т. І. Юдін очолив, а з 1945 р. і до кінця життя завідував кафедрою психіатрії Московського медичного інституту.

Т. І. Юдін — основоположник генетики психічних хвороб. У монографії "Психопатичні конституції" (1926) він з еволюційно-генетичних позицій розглядав шизофренію та маніакально-депресивний психоз. Першим описав психопатологічні прояви в межах сім'ї та вважав, що в їхній основі лежать мутантні генокомплекси.

Учений визначив стратегію дослідження патогенетичних маркерів під час вивчення захворювань зі спадковою схильністю, а також заклав підвалини епідеміологічної генетики у процесі визначення частоти випадків шизофренії в популяції.

Профілактика психічних захворювань, на його думку, має ґрунтуватися на медико-генетичному консультуванні. Т. І. Юдін (1936) наголошував: "Окремі, що складають шизофренію, гени надто поширені у населення, тому думка про стерилізацію як метод оздоровлення людства генетично абсурдна".

Учений довів, що психічні недуги починаються з невротичних розладів, за якими йдуть особистісні (психопатичні) розлади, а завершує порушення психоз. Саме Т. І. Юдін першим встановив закономірності екзогенних реакцій. Його перу належать монографії "Психопатичні конституції" (1926) та "Нариси історії вітчизняної психіатрії" (1951) [6, c. 53-55].

2.3. Сучасний період психіатрії в Україні

Віктор Павлович Протопопов (1880—1957) після закінчення з відзнакою в 1906 р. Військово-медичної академії в Петербурзі був залишений В. М. Бехтерєвим на кафедрі психіатрії. У 1909 р. захистив докторську дисертацію "Про сполучнорухові реакції на звукові подразники", у якій обґрунтував новий метод вивчення умовних рефлексів у руховій сфері. Досліджуючи соматичні особливості при маніакально-депресивному психозі, він виділив симпатикотонічні розлади, які назвали тріадою Протопопова (1920). Для лікування маніакальної фази психозу він згодом запропонував поперекову новокаїнову блокаду.

У 1923 р. В. П. Протопопов переїхав до Харкова, де в Медичному інституті організував кафедру психіатрії, а при Психоневрологічному інституті кадрів — кафедру психіатрії та вищої нервової діяльності. Він був організатором і директором Українського науково-дослідного інституту клінічної психіатрії та соціальної психогігієни, який реформували в Психоневрологічну академію. Крім того, активно займався реорганізацією найбільшої харківської лікарні ("Сабурова дача"). З 1944 р. і до кінця життя В. П. Протопопов працював у Києві, де створив відділ психіатрії та патології вищої нервової діяльності в системі Академії наук України. Його обрали академіком. З 1945 р. очолював кафедру психіатрії при Київському інституті вдосконалення лікарів.

В. П. Протопопов дотримував двох основних наукових тез: 1) психоз є патологією вищої нервової діяльності; 2) психоз — захворювання не лише головного мозку, але й усього організму. Ним сформульовано злагоджену біохімічну концепцію патогенезу шизофренії.

Спираючись на концепцію слабкості нервової системи при шизофренії, В. П. Протопопов розробив принципи та методи охоронної терапії, обґрунтував і запровадив лікування хворих на шизофренію сном. На підставі даних про накопичення токсичних продуктів білкового метаболізму та соматичних розладів у цих хворих запропонував комплекс біологічних методів терапії. В. П. Протопопов зробив великий внесок у розвиток психіатричної допомоги, домагаючись організації психіатричної служби в кожній області. Опублікував майже 150 наукових праць, підготував 11 докторів та 25 кандидатів наук.

Євген Олексійович Попов (1899—1961) закінчив Харківський медичний інститут, обіймав посаду заступника директора з наукової роботи Українського психоневрологічного інституту. З 1938 р. — завідувач кафедри психіатрії Харківського інституту вдосконалення лікарів, з 1951 р. — завідувач кафедри психіатрії І Московського медичного інституту. З 1946 р. — член-кореспондент, а з 1957 р. — дійсний член Академії медичних наук СРСР. Основні праці Є. О. Попова: "Делірій і безсоння" (1934), "Матеріали до клініки і патогенезу галюцинацій" (1949), "До проблеми патогенезу шизофренії" (1957). Вони засвідчують широкий спектр його наукових інтересів. Є. О. Попов запропонував фазно-гальмівну теорію галюцинацій, метод фармакодинамічного експерименту тощо.

Яків Павлович Фрумкін (1902—1978), учень П. Б. Ганнушкіна, з 1932 до 1975 р. завідував кафедрою психіатрії Київського медичного інституту ім. О. О. Богомольця. Захистив докторську дисертацію "Про типи епілептичного слабоумства" (1932). Займався розробкою актуальних питань теорії та практики клінічної психіатрії, методологією психіатричного діагнозу при епілепсії, шизофренії, інфекційній та психічній патології у людей похилого віку. Я. П. Фрумкін є автором понад 150 наукових праць, у яких уперше описав такі клінічні поняття, як "невизначений тип афекту" (при шизофренії), "принцип відповідності". Деталізував клінічні форми епілепсії та типи епілептичного недоумства, клініку атеросклеротичного галюцинозу, "слідові механізми в психопатологічному симптомоутворюванні", "гострі психопатичні стани", "тріаду Фрумкіна" (при шизофренії). Опублікував низку монографій та навчальних посібників: "Психіатрична термінологія" (1939); "Коротка диференціальна діагностика деяких форм психічних захворювань" (1951); "Навчальний атлас психіатрії" (1963; у співавторстві з Г. Л. Воронковим); "Психіатрія. Таблиці і схеми" (1977; співавтори — Г. Л. Воронков, І. Д. Шевчук); "Слідові впливи в клініці психопатології" (1978, співавтор — С. М. Лівшиц). Під керівництвом Я. П. Фрумкіна виконано 9 докторських та 38 кандидатських дисертацій.

Йосип Адамович Поліщук (1907—1978) з 1934 до 1941 р. поєднував обов'язки старшого наукового співробітника Українського науково-дослідного психоневрологічного інституту та асистента кафедри Харківського медичного інституту. З 1944 р. він працював доцентом у Київському інституті вдосконалення лікарів на кафедрі психіатрії. Після смерті В. П. Протопопова професор Й. А. Поліщук протягом 24 років завідував цією кафедрою. Його наукові дослідження присвячені біохімічним, імунологічним і генетичним аспектам етіології, патогенезу та лікуванню шизофренії й маніакально-депресивного психозу.

У хворих на шизофренію Й. А. Поліщук (1938) виявив порушення білкового метаболізму, що призводять до гестозу. Для його ліквідації запропонував дезінтоксикаційну терапію натрію гіпосульфіном та унітіолом. Першим (1956) увів поняття гіпоенергізму для шизофренії та гіперенергізму — для маніакально-депресивного психозу. Розробляв гіпотезу полігенного успадкування шизофренії. З біохімічних позицій ним описано такі синдроми: інтоксикації ендогенного й екзогенного типів; порушення окисних процесів; аліментарної недостатності; порушення ендокринної вегетативної регуляції. Для кожного з них запропоновано методи корекції метаболічних порушень.

Й. А. Поліщук є автором понад 110 наукових праць. Він написав 4 монографії: "Біохімічні синдроми в психіатрії" (1967), "Атлас для експериментального дослідження психічної діяльності людини" (1968), "Шизофренія" (1979), "Клінічна генетика в психіатрії" (1981) [5, c. 54-56].

Георгій Леонідович Воронков (1923—1992) — ветеран Другої світової війни, учасник Параду перемоги на Червоній площі в Москві. У 1953 р. закінчив Київський медичний інститут. З 1953 до 1992 р. працював у цьому інституті: спочатку асистентом, потім доцентом, а з 1975 до 1991 р. — завідувачем кафедри психіатрії. Протягом 18 років був головним психіатром та головою проблемної комісії з психіатрії Міністерства охорони здоров'я і Академії медичних наук. У 1972 р. захистив докторську дисертацію "До проблеми дебютів і ранньої діагностики епілепсій". Описав чинники ризику щодо епілепсії (епілептичні радикали), особливу форму епілепсії — цефалголепсію. До напрямків його наукових досліджень також належать: інші форми психозів; алкоголізм; симптоматичні психічні розлади; організація психіатричної допомоги. Він автор майже 100 наукових праць, серед них — "Учбовий атлас психіатрії" (1962; співавтор — Я. П. Фрумкін); "Психіатрія. Таблиці і схеми" (1977; співавтори — Я. П. Фрумкін, І. Д. Шевчук). За його редакцією побачив світ "Довідник лікаря-психіатра" (1990). Лауреат премії ім. акад. В. П. Протопопова (1990).

Із 50-х років XX ст. розпочинається ера психофармакотерапії, що ознаменувалася широким упровадженням у лікарську практику препаратів цієї групи. Цьому передувало вивчення нейромедіаторів при шизофренії, маніакально-депресивному психозі та інших психічних хворобах. Відтоді змінилися клінічні прояви шизофренії, епілепсії, маніакально-депресивного психозу та інших психічних недуг, що дістало назву патоморфозу. Почали активно проводити дослідження з розшифровки структури генів, які зумовлюють психози, що сприятиме розробці методів лікування.

В останні десятиліття, крім класичних проблем психіатрії, пріоритетними стали вивчення нейропсихіатричних наслідків шкідливих екологічних впливів та відродження особистісно орієнтованих підходів (психоаналітичних, біхевіоральних тощо), розвиток яких з відомих причин було припинено ще в 30-ті роки [2, c. 34-35].

Висновки

Одним із магістральних шляхів прогресу сучасної психіатрії є розробка та впровадження в практику нових, ефективніших психотропних лікарських засобів. У підручнику звернено увагу на низку нейролептичних (антипсихотичних), антидепресивних, протиепілептичних, транквілізуючих та інших препаратів, які нещодавно розроблено та успішно використовують у медицині.

Згідно з концепцією реформування психіатричної допомоги в Україні, першочерговим завданням є гарантія соціального захисту пацієнтів із психічними розладами, їхніх родичів і тих, хто надає допомогу цьому контингентові хворих. Правове забезпечення охорони психічного здоров'я в межах норм цивілізованих країн закріплено першим Законом України "Про психіатричну допомогу", прийнятим у 2000 році. Він визначає правові та організаційні засади цього виду допомоги, виходячи з пріоритету прав і свобод особистості. Значущість соціальних питань у психіатрії зростає разом із демократизацією українського суспільства.

Соціальні аспекти психіатрії визначають потребу в посиленій увазі до суспільного становища душевнохворих, до прав на висококваліфіковане лікування та інформовану згоду пацієнтів на отримання відповідної медичної допомоги, на конфіденційність цієї допомоги та на відмову від неї, на послуги адвоката, професійну діяльність, певні пільги тощо. Важливою складовою соціальних прав психічно хворих є дотримання етичних принципів у психіатрії.

Список використаної літератури

1. Абрамов В. А., Абрамов А. В., Бурцев А. К., Воропаев Н. Е., Лебедев Д. С. Частная психиатрия: Учеб. пособие для самоподготовки студентов / Донецкий гос. медицинский ун-т им. М.Горького / В.А. Абрамов (ред.). — 2.изд., доп. и перераб. — Донецк, 2001. — 144с.

2. Бітенський В. Психіатрія. Курс лекцій: Навч. посіб. / Валерій Семенович Бітенський (ред.). — О. : Одеський медуніверситет, 2005. — 336с.

3. Голдберг Д. Психиатрия в медицинской практике / В.И. Полтавец (науч.ред.) Александра Абессонова (пер.с англ.), Денис Полтавец (пер.с англ.). — К. : Сфера, 2003. — 303с.

4. Кирпиченко А. Психиатрия и наркология: Учебник для студ. спец. "Лечебное дело" учреждений, обеспечивающих получение высшего образования / Александр Андреевич Кирпиченко (общ.ред.). — Минск : Вышэйшая школа, 2005. — 574с.

5. Напрєєнко О. Психіатрія: Підручник для студ. вищих мед. навч. закл. ІІІ-ІV рівнів акредитації / Олександр Костянтинович Напрєєнко (відп.ред.). — К. : Здоров'я, 2001. — 584с.

6. Психіатрія / В.М. Заболотько (голов.ред.). — К. : МВЦ "Медінформ", 2003. — 528с.

7. Психіатрія, психологія, психотерапія — шляхи взаємодії: Матеріали всеукр. наук.-практ. кон., 21-22 жовтня 2005 р. / Українська спілка психотерапевтів. Дніпропетровський осередок / С.С. Светашев (ред.) — Д., 2005. — 120с.

8. Юр'єва Л. Психіатрія. (Клініко-діагностичні алгоритми): Навч.-метод. посіб. для лікарів-інтернів вищ. мед. закл. освіти IV рівня акредитації / Дніпропетровська держ. медична академія / Людмила Миколаївна Юр'єва (ред.). — Д. : АРТ-ПРЕС, 2002. — 168с.