Вступ.

1. Лютнева революція та зростання національно-визвольного руху в Україні.

2. Заснування Центральної Ради та її діяльність у боротьбі за автономію.

3. Перший і Другий Універсали.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поразки та колосальні втрати, яких зазнала Російська імперія в роки Першої світової війни, значною мірою були наслідком некомпетентного монархічного керівництва. Економічний занепад і падіння життєвого рівня населення дедалі більше загострювали соціальне невдоволення. Кульмінацією цих процесів стали масові страйки в столиці. До робітників, яких очолювали соціалістичні партії, долучилися солдати петроградського гарнізону, що проходили переформування, що й призвело до перемоги другої демократичної революції та повалення самодержавства. Формальна влада перейшла до Тимчасового комітету Державної думи, який 2 березня, після зречення царя, сформував Тимчасовий уряд. Водночас, ще 27 березня, робітники столиці створили Раду робітничих і солдатських депутатів, яка, спираючись на озброєний народ, мала реальну силу, хоча часто підтримувала Тимчасовий уряд. Так у країні встановилося двовладдя.

В Україні звістка про революцію та повалення царя з'явилася в пресі 3 березня. Це спричинило хвилю маніфестацій, створення нових громадських об'єднань та вихід із підпілля політичних партій. Старі царські адміністративні органи ліквідовувалися, а влада переходила до комісарів, призначених Тимчасовим урядом. Паралельно формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, які, однак, в Україні не мали такого впливу, як у Петрограді, і перебували під контролем загальноросійських соціалістичних партій — меншовиків та есерів.

1. Лютнева революція і піднесення національно-визвольного руху в Україні

Останні дні лютого 1917 року стали фатальними для російського царизму. Стрімке зростання народного невдоволення переросло в революцію, яка за лічені дні (з 23 лютого по 2 березня) повалила самодержавство, змусивши Миколу II зректися престолу. Така швидка перемога пояснюється глибокою кризою імперії, загостренням політичних, соціально-економічних і національних суперечностей, а також слабкістю влади. Перша світова війна стала потужним каталізатором цих подій.

Лютнева революція лише тимчасово розрядила політичну напругу. Перед суспільством постали нові виклики: потреба у створенні стабільної держави, визначення позиції щодо війни, подолання економічної кризи та розв'язання аграрного й національного питань.

Перемога революції кардинально змінила політичний ландшафт колишньої імперії. Вакуум влади, поява конкуруючих центрів (Тимчасовий уряд і Ради), залучення до політики широких народних мас, політизація армії, зростання ролі партій та активізація національних рухів — усі ці процеси визначили розвиток України протягом усього 1917 року. Водночас місцеві особливості надавали суспільному життю українських земель специфічного характеру.

Формально влада належала Тимчасовому уряду, який спирався на ліберальні кола Державної думи. На місцях, зокрема в Україні, його опорою були буржуазія, землевласники та інтелігенція кадетського спрямування. Саме вони формували громадські комітети, які уряд вважав представницькими органами влади. Спочатку демократичні реформи нового уряду (політичні свободи, амністія, скасування обмежень) здобули йому популярність. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання та неспроможність уряду проводити радикальні зміни до скликання Установчих зборів призвели до падіння його авторитету та перманентної кризи влади.

Як альтернатива офіційній владі виникали Ради депутатів, що продовжували традиції 1905—1907 років. В Україні до середини 1917 року їх налічувалося 252. У їхній діяльності домінували есери та соціал-демократи. Найбільший вплив вони мали в Донбасі (180 рад), великих містах (Харків, Київ, Катеринослав) та прифронтовій смузі.

Питання самовизначення України одразу опинилося в центрі політичної боротьби. Незважаючи на розбіжності в соціально-економічних питаннях, кадети та есеро-меншовицький блок сходилися в унітарному баченні російської держави, визнаючи за Україною лише право на культурну автономію. Така позиція не відповідала рівню національного руху та призвела до появи ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради, створеної 4 березня 1917 року. Вона швидко перетворилася на впливовий представницький орган. Ключову роль у її створенні відіграли три партії: УПСР (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), УСДРП (В. Винниченко, С. Петлюра) та УПСФ (Д. Дорошенко, С. Єфремов). Головою було обрано М. Грушевського.

Популярність Центральної Ради зростала завдяки її близьким народу гаслам національно-територіальної автономії та соціалізму. Демократичний принцип формування, що поєднував національне, соціальне та територіальне представництво, забезпечив їй широку підтримку, яку висловили всеукраїнські військовий, селянський та робітничий з'їзди у травні 1917 року.

Отже, наслідками Лютневої революції для України стали: загострення політичної боротьби, вихід мас на арену, перетворення армії на впливовий фактор, зростання ролі партій та поява конкуруючих владних структур — Тимчасового уряду, Рад із соціальним акцентом та Центральної Ради, яка зосередилася на національних питаннях.

2. Створення Центральної Ради та боротьба за автономію України

У розмаїтті політичних сил бракувало єдиного координаційного центру. 3 березня на зборах у клубі ТУП виникла ідея створення Центральної Ради. Після кількох днів дискусій, 7 березня, було обрано її перший склад, голову та секретарів. Цю дату історики вважають початком діяльності Ради. Головою став видатний історик та громадський діяч Михайло Грушевський. Перші тижні Рада проходила процес організаційного становлення, що відображало зміцнення національного руху. З поверненням Грушевського із заслання рух активізувався. Під його керівництвом Рада визначила програмні завдання. 18 березня у Києві відбулася грандіозна маніфестація, яка підтримала резолюції про автономію України.

Наприкінці березня — на початку квітня Грушевський публікує статті, в яких пропонує перейти від культурно-освітніх вимог до політичних, головною з яких була національно-територіальна автономія у складі Федеративної Росії. Він закликав рішуче, але тактовно домагатися виконання цих вимог від Тимчасового уряду.

Центральна Рада вживає заходів для піднесення національної свідомості та організованості мас. Особлива роль відводилася Українському національному конгресу. Його підготовка активізувала політичні сили: з'їзд ТУП підтримав гасло автономії та перейменувався на Союз автономістів-федералістів. 4-6 квітня відбулися з'їзди УПСР та конференція УСДРП, а також форум радикал-демократів. Усі ці організації підтримали ідею автономії, а більшість — і соціалізму.

Прихильність до соціалізму була специфічною рисою українського руху. Починаючи від М. Драгоманова, І. Франка, значна частина інтелігенції вивчала соціалістичні вчення. Проте українські соціалісти поєднували соціальне визволення з боротьбою за національну свободу. Національна ідея була для них пріоритетною. Тому Центральна Рада, що складалася з соціалістів різних відтінків, головним завданням вважала автономію, а соціально-економічні перетворення планувала на пізніші етапи. Твердження про соціалістичний характер Ради як основну причину її невдач є непереконливими. УСДРП та інші партії схилялися до європейської соціал-демократії, відстоювали демократичні свободи та відкидали терор і диктатуру пролетаріату. Консервативні сили в Раді були нечисленними й не впливали на її діяльність.

Національний конгрес, що відбувся 6-8 квітня, вражав єдністю та ентузіазмом. Він одностайно підтвердив вимогу автономії та обрав новий склад Центральної Ради (118 членів). Головою знову став М. Грушевський, заступниками — В. Винниченко та С. Єфремов. До складу увійшли відомі діячі: І. Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська, С. Русова, Д. Дорошенко, Є. Чикаленко, М. Міхновський та інші. Конгрес вирішив розширити склад Ради, кооптуючи представників військового, селянського, робітничого з'їздів та національних меншин. До кінця серпня Рада нараховувала близько 800 членів.

Конгрес завершив формування УЦР, надавши їй статус крайового законодавчого органу. Повний склад збирався на загальні збори (Велика Рада), яких було дев'ять. Між сесіями діяв Комітет, який у липні перетворився на Малу Раду. Формування відбувалося за партійним принципом. Найбільшою була фракція УПСР (понад 300 тис. осіб). УСДРП, хоч і менша, завдяки авторитету лідерів (Винниченко, Петлюра) тривалий час відігравала провідну роль. Таким чином, на першому етапі революції було створено революційний парламент — фактичний керівний орган України. М. Грушевський розгортає активну пропагандистську діяльність, видаючи брошури «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації?». Він наголошував, що автономна Україна має вершити всі внутрішні справи, мати своє військо, законодавство, адміністрацію та суд, а до функцій федерації відносив лише війну, мир та міжнародні питання.

Під впливом конгресу та пропаганди в Україні розгортається боротьба за автономію, попри погрози з Петрограда. Вимогу автономії підтримали конференції студентства та селянської спілки. Особливо вагомою вона була на І Всеукраїнському військовому з'їзді (5-8 травня), де делегати від імені майже мільйона солдатів заявили про готовність підтримати автономію зі зброєю в руках. ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд (18-23 червня), що представляв близько 2 млн солдатів, відбувся всупереч забороні Керенського та запропонував Центральній Раді негайно приступити до фактичного впровадження автономного ладу.

3. І і ІІ Універсали

Виконуючи ухвали з'їздів, УЦР затверджує І Універсал, у якому категорично заявляє: «Однині самі будемо творити наше життя». Тимчасовий уряд 29 червня опублікував негативне «Звернення до українського народу».

Незважаючи на протидію, УЦР поступово бере управління в свої руки. 28 червня вона створює український уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Попри опір, фінансову кризу та зневагу уряду, Секретаріат стає дієвою виконавчою структурою.

І Універсал викликав нову хвилю патріотичного піднесення. Тисячі мітингів підтримували автономію. Це був час найбільших успіхів УЦР.

Стурбований Тимчасовий уряд надіслав до Києва трьох міністрів — Керенського, Терещенка та Церетелі — для переговорів. Вони завершилися компромісом: УЦР зобов'язувалася підтримувати уряд, а той визнавав автономію України та Центральну Раду органом влади, хоча остаточне рішення відкладалося до Установчих зборів. Рада мала не допускати самочинних дій, захищати права національних меншин та включити їх представників до владних структур. Ці домовленості було викладено в II Універсалі на початку липня.

Однак через два тижні умови було порушено. Делегація Генерального секретаріату в Петрограді отримала інструкцію, яка звужувала його функції до рівня губернського комісаріату. Територія, якою керувала Рада, обмежувалася п'ятьма губерніями (Київська, Подільська, Волинська, Полтавська, частина Чернігівської). Секретаріат позбавлявся права керувати військовими справами, поштою та шляхами сполучення.

Компроміс спричинив урядову кризу в Росії: троє міністрів-кадетів вийшли з уряду на знак протесту. Проте угоду було підтримано більшістю, і вона лягла в основу II Універсалу, проголошеного 3 липня. Документ передбачав, що поповнена представниками меншин Центральна Рада стане найвищим органом революційної демократії України. Генеральний секретаріат, затверджений Тимчасовим урядом, ставав носієм крайової влади. Рада зобов'язувалася виступати проти самовільного здійснення автономії до Установчих зборів.

Криза, започаткована II Універсалом, стала прологом загальної політичної кризи в Росії, що була спричинена поразками на фронті та економічним занепадом. Спроба більшовиків 3-5 липня захопити владу в Петрограді ще більше загострила ситуацію. Наслідком стало посилення жорсткості влади, що негативно позначилося на спробах української демократії вибороти автономію.

У відповідь активізувалися прихильники самостійності. 4-6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полуботка, який мав на меті проголосити незалежність. Виступ підтримали українізовані частини в інших містах, але спільними зусиллями Центральної Ради та Тимчасового уряду його було придушено.

Дотримуючись домовленостей, Центральна Рада вводить до свого складу 30% представників меншин, а 16 липня приймає «Статут вищого управління України», що фактично був основою конституції. Проте Тимчасовий уряд не затвердив його, а 4 серпня видав «Тимчасову інструкцію», яка суттєво обмежувала права України:

• Генеральний секретаріат ставав органом Тимчасового уряду;
• Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;
• до складу Секретаріату входило лише 7 секретарів, з яких 4 — представники меншин;
• територія України звужувалася до 5 губерній.

Водночас у російській пресі розгорталася антиукраїнська кампанія. Тимчасовий уряд вів замасковану боротьбу проти української революції, захищаючи «єдину і неділиму» імперію. Це було пов'язано з липневими подіями в Петрограді, коли праві сили завдали удару по робітничому руху та почали переслідування лівих. Центральна Рада, розуміючи складність становища, не пішла на відкритий конфлікт, обравши вичікувальну тактику.

У серпні-вересні ситуація потребувала нових рішень: задоволення потреб селянства в землі, підготовки миру, припинення хаосу. Проте українські соціалістичні партії вели довгі дискусії, відштовхуючи від себе селян і робітників.

На початку жовтня УЦР оголосила про підготовку до Установчих зборів, що викликало новий конфлікт із Тимчасовим урядом. Взяття влади більшовиками 25 жовтня кардинально змінило ситуацію.

Більшовики були ліворадикальним крилом соціалістичного руху. Вони боролися проти буржуазії та інших соціалістичних партій, звинувачуючи їх в опортунізмі. Їхні гасла про загальну рівність, світову революцію та мир були привабливими для втомлених війною мас. Підтримуючи селян у поділі землі та робітників у боротьбі з підприємцями, більшовики швидко посилили свій вплив і досить легко захопили владу.

Висновки

Добу Центральної Ради фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 — січень 1918) та самостійницький (січень — квітень 1918).

Всеукраїнський національний конгрес визначив базовий принцип державотворення: «тільки національно-територіальна автономія України в змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Переважання автономістських настроїв після Лютневої революції пояснюється комплексом чинників.

По-перше, програмною засадою більшості партій Центральної Ради була саме політична автономія.

По-друге, ідея самостійності ще не набула популярності в масах, про що свідчить відхилення проекту резолюції Міхновського на військовому з'їзді.

По-третє, серед еліти панували ілюзорні сподівання на справедливе вирішення національного питання революційною демократією Росії. В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію... Всякий сепаратизм здавався смішним».

По-четверте, вважалося, що в межах Росії Україна має реальний шанс вибороти автономію, тоді як проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі війни без армії та фінансування, перетворивши на легку здобич воюючих сторін. Слід також враховувати традиції боротьби за автономію з часів гетьманату, тісні економічні зв'язки з Росією та багатонаціональний склад українських земель.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.