Микола Вінграновський як український шістедесятник

ВСТУП

Актуальність теми. Микола Вінграновський — постать рідкісного мистецького хисту. Його обдарування з однаковою силою розкрилося в поетичних рядках, прозових творах, акторській грі та режисерських рішеннях. Від самого початку творчого шляху — від перших віршів і ролей — у його доробку домінувало глибоко національне світобачення, яке проступало крізь ключові мотиви волі, незалежності, любові та краси. Закономірно, що одна з головних вулиць Первомайська, де народився митець, сьогодні носить його ім'я. У 2013 році завдяки зусиллям «Благодійного фонду імені Миколи Вінграновського», який заснував син письменника Андрій, квітень було проголошено «Місяцем Миколи Вінграновського». Цю ініціативу підтримали громадські діячі, представники культури, медіа та державні установи. У межах акції в школах проходили поетичні вечори, демонструвалися художні стрічки, видавалися пам'ятні листівки з цитатами з віршів класика. Зокрема, у київському кінотеатрі «Мегаплекс» відбулися безкоштовні покази найкращих фільмів митця, серед яких була й каннська лауреатка «Повість полум’яних літ». Об’єкт дослідження — Микола Вінграновський як один із перших представників українського шістдесятництва. Предмет дослідження — ключові ідеї, переконання та характерні риси творчої спадщини Миколи Вінграновського. Хронологічні рамки роботи охоплюють період 1936–1999 рр. Нижня межа пов’язана з народженням митця та початком становлення його як шістдесятника. Верхня межа визначена 1999 роком, коли було завершено роботу над останньою стрічкою — «Гетьман Сагайдачний». Мета дослідження полягає у визначенні ролі світогляду та творчості Миколи Вінграновського у процесі становлення українського шістдесятництва. Відповідно до мети було сформульовано такі завдання:

• схарактеризувати основні ідеї та погляди Миколи Вінграновського;
• проаналізувати значення літературної спадщини митця для зародження й розвитку українського шістдесятництва;
• виявити визначальні ознаки індивідуального стилю Миколи Вінграновського.

Стан наукової розробки проблеми. Різні аспекти біографії та творчого феномену М. Вінграновського досліджували такі науковці, як: А. Афоніна [20], О. Безручко [25, 26, 26, 28], Ю. Гладир [30], Т. Салига [43, 44, 45, 46, 47, 48, 49], Л. Старовойт [51, 56], Ю. Бабенко [21, 22], І. Дзюба [11, 15, 16, 32, 54], М. Ільницький [35], І. Коляда [38, 39, 40], Л. Тарнашинська [52], Н. Трефяк [53] та інші. Окремо варто згадати дисертаційні праці, присвячені різним граням літературної діяльності Вінграновського. Так, Т. В. Бахтіарова дослідила особливості поетики митця 60–80-х років [58]; Д. В. Семичишин проаналізував систему організації віршованої мови [60], а О. О. Каленченко розкрила багатоголосся поетичного дискурсу шістдесятників, до якого належав і Микола Степанович [59]. Джерельну базу дослідження становить творчий доробок Миколи Вінграновського [1, 2, 3, 4, 5, 9, 10]. Найповнішим виданням літературної спадщини поета є «Вибрані твори в трьох томах» (2004) [6, 7, 8]. Методологічну основу дослідження становлять такі методи: теоретичні: історико-логічний, системний підхід, дедукція та індукція; теоретичний аналіз наукової та навчальної літератури для відбору й осмислення фактичного матеріалу; емпіричні: біографічний метод; аналіз процесу та результатів творчої діяльності М. Вінграновського. Наукова новизна полягає в тому, що вперше:

• проаналізовано передумови формування Миколи Вінграновського як одного з перших українських шістдесятників.

Удосконалено:

• розкриття основних ідей та поглядів М. Вінграновського як українського шістдесятника.

Подальшого розвитку набули:

• положення щодо ознак індивідуального стилю літературного та режисерського доробку М. Вінграновського.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання узагальненого матеріалу під час підготовки до семінарських занять, написання наукових публікацій, а також у процесі педагогічної практики. Структура дослідження включає вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел та додатки.

Розділ 1. Передумови формування Миколи Вінграновського як першого українського шістдесятника

Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в селянській родині на Миколаївщині. Батько, Степан Миколайович, походив із села Кумар (Первомайський район) і заробляв на життя столярством. Мати, Зінаїда Олексіївна (до шлюбу Садовжченко), була родом із містечка Велика Корениха Одеського повіту Херсонської губернії (нині — частина Миколаєва). Микола був другою дитиною в сім’ї, де загалом виховувалося четверо дітей [38, с. 31]. Дитинство майбутнього митця припало на один із найтрагічніших періодів української історії: сталінська індустріалізація, Голодомор 1932–1933 років, Друга світова війна, що прокотилася українським степом. У пам’яті п’яти-восьмилітнього хлопчика закарбувалися артилерійські обстріли, відсутність батька та побутові труднощі, які, як зазначає М. Лазарук, згодом стануть основою багатьох його поетичних творів. Вічним нагадуванням про війну залишилося каліцтво: через необережне поводження з покинутими боєприпасами вибухом йому відірвало мізинець правої руки [18, c. 93]. Письменник згадував, що змалечку перед його очима був лише степ: «скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Саме дитячі роки, проведені серед природи, суттєво вплинули на його творчість. Твори Вінграновського сповнені любов’ю до всього живого, автор помічав найменші деталі, виводячи на перший план політ бджоли чи відблиск сонця в росі. Саме гіперболізація ледь помітних процесів і явищ змушує зачитуватися його творами [36, c. 49]. Сестра поета розповідала про сімейні традиції. Найбільшим святом у родині був Новий рік: до хати приносили ялинку, прикрашали її іграшками та цукерками, дарували скромні подарунки. Різдво відзначали тихо, по-домашньому. Попри ідеологічний тиск, у родині святкували й Великдень. Бабуся Євдокія водила онуків до церкви на нічну службу, звідки вони поверталися втомлені, з посвяченими пасками [34, c. 126]. Наступний важливий етап життя Вінграновського пов’язаний із навчанням у школі. Однокласниця Алла Ільницька-Рожковська згадувала: «Думаючи про шкільні роки, проведені разом із Миколою, перебираю у пам’яті чимало днів-епізодів, коли мала щастя бути поруч із ним, грати з ним в шкільному драматичному та танцювальному гуртках. Адже це був незабутній друг нашого дитинства та юності... У нас склався гарний колектив, жили однією сім'єю, дякуючи і Миколі. Особливо в старших класах ми школу вважали своєю домівкою. Окрім предметних гуртків, була гарна художня самодіяльність. Душею школи і її художньої самодіяльності був усюдисущий Микола…» [17, c. 242]. Шкільним театральним гуртком тоді керував Кузьма Герасимович Шокотко, а Микола часто виконував роль режисера, сам добираючи виконавців. Молоді актори ставили «Молоду гвардію» Фадєєва, «Ревізора» Гоголя, водевілі Чехова, а також п’єсу на колгоспну тематику. З української класики особливо полюбляли «Лісову пісню» [34, c. 127]. Сестра згадувала про шкільні роки так: «Миколи майже не було вдома, після школи ходив на репетиції, бо при школі був драматичний гурток, він мав майже професійну дикцію, виразний, чіткий голос. Брав участь і у виставах міського рівня, неодноразово у Будинку культури читав так, що публіка «завмирала» від захоплення». Він надзвичайно любив читати, постійно відвідував міську бібліотеку. Цю любов йому передала мати. Вдома була невелика книгозбірня, зокрема два «Кобзарі», з якими Микола не розлучався. Також у родині була велика географічна карта, придбана матір’ю, яка висіла на стіні, і всі діти захоплювалися географією [34, c. 127]. Окрім театру, майбутній митець брав участь у літературній студії при редакції газети «Прибузький комунар». Про цей період згадував О. С. Різниченко: «А стрілися ми у літстудії, яку при районній газеті організував Василь Годований, санітарний лікар і поет, який, по суті, дав нам усім путівку у життя, бо вперше привів на радіо, і ми прозвучали на весь район, бо вперше надрукував нас у «Прибузькому комунарі»...». Олекса Сергійович зазначав, що керівник студії ставився до Миколи упереджено, підозрюючи його у списуванні віршів. Тому Микола якось пожартував: «…каже, давай перевіримо, як він знає літературу; я прочитаю вірша Сосюри – чи узнає він, чий це вірш?». Треба було бачити занепокоєння Василя Полір’яновича, коли він прослухав чудовий ліричний вірш, застукав пальцями по столу… Потім сказав свою знамениту фразу: «А тепер, товариші початківці, вийдемо на свіже повітря». А через тиждень на черговому засіданні учасники і раділи, і дивувалися, коли Василь Годований урочисто оголосив, що вірш, прочитаний Миколою, є у збірці Володимира Сосюри! Чимало труду доклали поети-початківці, щоб заспокоїти наставника за цей жарт [18, c. 174]. Отже, на формування шістдесятницького світогляду Миколи Вінграновського вплинули родинні традиції та важке дитинство. Форсована колективізація, Голодомор 1932–1933 рр. на Миколаївщині та Друга світова війна показали малому Миколці справжнє обличчя радянської влади. Ще в школі він займався художньою самодіяльністю, грав у театральному гуртку, багато читав, був учасником літературної студії при газеті «Прибузький комунар». Тож не дивно, що важке дитинство та шкільне життя вплинули на становлення молодого поета-шістдесятника, прозаїка та режисера.

Розділ 2. Акторська та режисерська діяльність Миколи Вінграновського

У 1955 році Микола Вінграновський вступив на акторське відділення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (КДІТМ, нині — Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого) (Додаток А.3), проте менш ніж за два тижні перейшов до майстерні режисерів художнього фільму під керівництвом О. П. Довженка у Всесоюзному державному інституті кінематографії [28, c. 5]. У спогаді «Рік з Довженком» знаходимо чимало деталей зовнішнього портрета режисера, що склали початкове враження. Перша зустріч Вінграновського з Довженком відбулася 1955 року, за рік до смерті митця. Коли Довженко прибув до Київського театрального інституту для набору учнів на свої режисерські курси в Москві, йому рекомендували активного студента, який навчався одночасно на двох курсах — акторському та режисерському. Ось враження юнака, що вперше побачив людину, яка згодом змінить усе його життя: «За красивим блідо-гороховим столом сидить наш ректор, а на дивані в голубу сосонку, навпроти вікна з призахідним сонцем, – сивий широкоплечий, міцний чоловік. М’яким уважним поглядом дивиться на мене. Це був Довженко» [13, c. 136]. Після короткої розмови Вінграновського просять щось почитати, він обирає епізод «Гонта в Умані». Прослухавши, Довженко «раптом рвучко встав, (…) встав і враз зміненим, різким, беззаперечним владним голосом сказав, що забирає мене в Москву, в кіноінститут». Майбутній поет у цьому вольовому жесті відчув неймовірну впевненість, що стала маркером його долі: «Поволі підвівся й ректор. А я вже знав: хто б і що б зараз мені не сказав, заборонив, не пустив – я вже належу цій людині, Довженку. Він – мій». Оте власницьке «мій Довженко» для Вінграновського буде своєрідним оберегом протягом усього життя. У цій фразі — його сприйняття і тонке розуміння свого вчителя. Це той знак, який поет відчув інтуїтивно, ще ледве знаючи самого Довженка. І коли він отримає телеграму-виклик режисера, знову прохопиться тим же піднесеним займенником «мій»: «У бібліотеці на столі лежала телеграма: мій Довженко кликав мене до себе в Москву…» [13, c. 137]. Варто зазначити, що Вінграновський ще навіть не знав, хто такий Довженко. Тому, коли у своїй кімнаті він читав «Зачаровану десну», необережно запитавши після завершення читання: «А хто це написав?», Микола відчув себе ніяково, показавши свою необізнаність із творчістю цієї людини. Як пише автор, «у школі і вже в інституті всі мої вчителі читали і говорили з книг і по книгах письменників. Письменник для мене – було і є щось на зразок всесвіту. І коли я знову запитав: – Ви письменник? – Довженко поклав аркуш на стіл, сів, про щось подумав, і йому стало сумно» [13, c. 139]. Це перше велике враження, яке справив на Вінграновського Довженко-митець, можна назвати першим, але величезним кроком на шляху до осягнення цього великого образу, що триватиме протягом усього життя. Це відчуття ще не усвідомлене, не відшліфоване розумом, але за якістю пережитого емоційного потрясіння воно сильніше за будь-які раціональні спостереження і висновки, адже саме від нього розпочинається великий відлік Вінграновського як митця і продовжувача справи свого вчителя [30, c. 39]. Однак згодом учителя не стало. Серце О. Довженка зупинилося 25 листопада 1956 року [31, c. 68]. Ще студентом кіновузу Микола Вінграновський зіграв головну роль Івана Орлюка у широкоформатному художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (Додаток А.2), знятому у 1961 році на кіностудії «Мосфільм» Юлією Солнцевою за сценарієм Олександра Довженка. М. Вінграновський вважав, що втілив на екрані самого О. П. Довженка: «Мій учитель Олександр Довженко у своєму щоденнику писав: «Іван Орлюк – це я, Довженко». Отже, у якійсь мірі я зіграв у цьому фільмі самого Довженка… Горджуся, що мав змогу зустрічатися з великим художником, учитися в нього» [28, c. 5]. «Повість полум’яних літ» був першим широкоформатним фільмом у світі. Права на показ придбали в 100 країнах. Згодом М. Вінграновський у розмові з кореспондентом газети «Літературна Україна» скаже, що коли грав Івана Орлюка, то найближче відчув свого Вчителя — Олександра Петровича Довженка. У своїх спогадах (есе «Хто і що для мене незалежність України» та в повісті «Пересадка») він розкаже про широке глядацьке визнання фільму і його акторської гри: «З трьох сторін на мене дивився я! Грізний, в шоломі і з автоматом у піднятій руці – на одних афішах, на інших – з усміхненою нареченою. І на кожній афіші стрімкими червоними літерами написано: «перший в Радянському Союзі кольоровий широкоформатний фільм «Повість полумʼяних літ». Автор фільму Олександр Довженко. Постановка Юлії Солнцевої. В головній ролі Микола Вінграновський. Виробництво кіностудії «Мосфільм». Так, на тих афішах був я. Після смерті Олександра Петровича лишився його сценарій «Повість полумʼяних літ», написаний під час війни. Роки змінилися й по тому сценарію кінофільм поставила дружина Довженка Юлія Іполитівна Солнцева. На головну роль солдата Івана Орлюка вона взяла мене, хоча за фахом я не актор. Фільм мав успіх, на кінофестивалях у Каннах, Лондоні та Лос-Анджелесі отримав призи. Його купили понад сто країн – від Японії до Бразилії» [29, c. 6]. Проте молодому дипломованому випускнику єдиного в СРСР кінематографічного ВНЗ, чиє обличчя було на афішах «Повісті полум’яних літ», розклеєних по всьому Києву, на Київській кіностудії художніх фільмів, яка носила ім’я його вчителя, не давали гарних сценаріїв для дебютного фільму. Але молодий режисер і поет вирішив написати сценарій сам, а тому постійно працював: писав сценарії і вірші. Тим не менш, Вінграновському довго не вдавалося запуститися на Київській кіностудії з власним режисерським дебютом — ні зі сценарієм «Світ без війни» 1962 р., ані з екранізацією роману О. Гончара «Людина і зброя» 1963 р. [33, c. 128]. Відсутність творчих перспектив із режисерським запуском власного фільму та, як наслідок, зазначає О. Безручко, безгрошівʼя призводили до того, що молодий митець погоджувався на будь-яку роботу — знявся в епізодичній ролі сержанта, який грав на роялі (ця роль не була навіть зазначена в титрах) у фільмі Сергія Параджанова «Українська рапсодія» (1961) та виконав роль Дончака у фільмі Ісака Шмарука «Сейм виходить з берегів» (1962). Після головної ролі на «Мосфільмі» другорядні ролі в Києві могли зламати будь-якого молодого митця, лише не Миколу Вінграновського [27, c. 45]. Він навіть у найскладніші моменти намагався вірити в себе: «Дуже важливо не посваритися з собою. Бо душевний неспокій приносить суєту, випадковість, а цього не терплять ні кіно, ні поезія» [39, c. 87]. Прагнучи довести власну майстерність як режисера, М. С. Вінграновський вирішує полишити Київ і влаштуватися на Одеську кіностудію художніх фільмів як другий режисер на зйомках воєнно-драматичного фільму «Донька Стратіона» (1964 р.) за мотивами повісті Василя Земляка «Гнівний Стратіон», режисером-постановником картини був Василь Левін. У творчому тандемі з М. Билінським уже як режисер-постановник М. Вінграновський знімає свій перший фільм і другий на Одеській кіностудії «Ескадра повертає на Захід» («Эскадра уходит на запад») (1966). Микола Степанович Вінграновський, як відзначає О. Безручко, довів власну творчу спроможність, знявши в ролі режисера-постановника на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. П. Довженка та Одеській кіностудії художніх фільмів пʼять повнометражних художніх фільмів. Крім «Ескадра повертає на захід» (1966, спільно з Мироном Львовичем Билінським), це такі фільми, як «Берег надії» (1967, де також зіграв роль Вацлава Купки), «Дума про Британку» (1969, роль Несвятипаски) [25, c. 144]. На думку Т. Ковтун, «антиімперіалістична спрямованість фільму «Берег надії», його гуманістичне звучання, співзвучна сучасності думка про неминучу перемогу прогресивних сил в боротьбі за мир і людське щастя – ці фактори головні в картині» [29, c. 6]. Робота над фільмом «Дума про Британку» познайомила М. Вінграновського з талановитим композитором Платоном Майбородою. У фільмі звучить дума, текст якої написав сам Микола Степанович, а музику — Платон Майборода. Режисер залишився задоволений співпрацею: «Я не зробив помилки, запросивши композитором фільму Платона Майбороду. Це дійсно наймелодійніший, по-справжньому народний композитор. Його музика до фільму допомагає глядачу краще сприймати й зрозуміти образи, створені акторами» [20, c. 2]. У своїх фільмах М. Вінграновський, як і його вчитель О. П. Довженко, прагнув працювати над важливими та складними злободенними темами: «У своїх художніх широкоекранних фільмах «Дума про Британіку», «Берег надії» я прагнув вирішити глобальні проблеми людства (перший фільм присвячено подіям громадянської війни в Україні (подіям 1917–1921 рр. в Україні), другий фільм – присвячено найгострішій проблемі сучасності – збереженню миру і недопущенню нової світової війни на планеті» [39, c. 87-88]. Уже під час зйомок фільму «Дума про Британіку» Микола Степанович виношував план нової картини. У 1970 р. на Одеській кіностудії художніх фільмів, як стверджує А. Афоніна, він планував зняти повнометражний ігровий фільм «Один проти Гітлера», сценарій якого написав Василь Земляк за своїм романом «Полковник Шиманський». Але проект залишився не реалізованим. Проте вже 1972 р. на Київській кіностудії художніх фільмів М. Вінграновський зняв ігровий фільм «Тихі береги», у якому розкрито історію слідства в справі вбивства інспектора рибнагляду в одному з українських сіл [42, c. 10]. У 1978 р. М. С. Вінграновський планував зняти 7-серійний телевізійний фільм про Ф. Дзержинського за сценарієм письменника, сценариста й поета, журналіста Ю. Семенова, автора сценаріїв відомих радянському глядачеві серіалів: «17 миттєвостей весни», «Майор-Вихор»: «Роботи як режисера-постановника буде вдосталь – і роботи складної: бо ж 1900-ті рр., народження більшовицької партії, 30-річний В. Ленін, 27-річний Дзержинський, сивочолий Плеханов, Володарський […]. І далі – Литва, Польща, Росія, царська поліція, жандарми, кабінет Вітте, цар […] і далі – очікування бурі 1905 року. Робота має бути значною за обʼємом, проблемами, складною для втілення» [42, c. 10-11]. Ця тема, як відзначає О. Безручко, привабила режисера своєю революційною романтикою, бо в радянські часи постать Ф. Дзержинського міфологізувалась і романтизувалася як «рицаря революції», який уважав, що «чекістами мають бути люди з холодною головою, полумʼяним серцем і чистими руками». Саме цей образ людини з полумʼяним серцем, людини-романтика революції був близький поетові-романтикові Миколі Вінграновському. Проте цей кінопроект залишився не реалізованим [25, c. 144]. У 1983 р. М. Вінграновський продовжує свою творчість у жанрі кінодокументалістики, знявши на київській кіностудії «Укртелефільм» документальний фільм за власним сценарієм «Слово про Андрія Малишка», про українського поета, перекладача, літературного критика Андрія Самойловича Малишка [39, c. 88]. Наступною віхою (1984 р.) на Київській кіностудії в кінорежисурі М. С. Вінграновського стає повнометражний художній фільм «Климко» за мотивами двох повістей Гр. Тютюнника «Климко» та «Вогник далеко у степу». Свій творчий вибір автор пояснював так: «Я – ровесник Гр. Тютюнника, і на мою дитячу долю випало багато труднощів. Як діти пережили роки Великої Вітчизняної війни – це питання довго не давало мені спокою. Своїм фільмом я прагнув закликати, що таке ніколи більше не повинно повторитися. Діти мають бути щасливими». Крім «Климка», у ці роки митець створив сценарії ще низки документальних і художніх фільмів. Проте кінопроекти за його сценаріями художніх фільмів «Світ без війни», «Людина і зброя» (за однойменним романом О. Гончара), «Северин Наливайко» залишилися вкотре не реалізованими [26, c. 190]. У 1984 р. М. С. Вінграновський за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «На добраніч» став лауреатом Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (нині — Національна премія України імені Тараса Шевченка). Утім, лауреату найпрестижнішої мистецької премії в Україні більше не дали зняти жодного ігрового фільму, тому він зосередився на документальних фільмах і літературі. У цьому Микола Вінграновський, як слушно зауважує О. Безручко, наслідував свого вчителя Олександра Довженка, який при неможливості творчого виявлення в одному виді мистецтва працював в іншому, а тому зумів реалізуватися, попри численні перепони [28, c. 5-6]. На відміну від ігрового кінематографа, у якому найціннішим є режисерське бачення світу, у документальному кіно нас, передусім, цікавить дійсність як така, тож фігура «автора» тут має бути майже непомітною. Проте до субʼєктивного погляду режисера додається й своєрідна «субʼєктивність» камери, яка пропонує окремі фрагменти дійсності й персонажів у певному ракурсі. Дебют Миколи Степановича як кінодокументаліста відбувся в 1966 р. Це був документальний фільм за його власним сценарієм — «Голубі сестри людей», який присвячено притокам Дніпра — Псьол, Ворскла, Сула, Тетерів, Рось. Тут порушено проблему чистоти довкілля. Режисер уважав, що навіть «маленькі теми» будуть цікаві глядачеві, якщо вони розкриватимуть зміст людських надій, сподівань, страждань, кохання» [42, c. 11]. Найбільш удалими зі своїх фільмів М. Вінграновський називав «насамперед ті, які поставив за власними сценаріями. Так вважаю не тільки я, а й мої друзі. І це, мабуть, справедливо. Коли сценарист і режисер-постановник є однією особою, відкриваються широкі можливості у досягненні художньої довершеності твору, процес роботи не переривається, він розвивається від першої написаної ремарки в сценарії до останньої безсонної ночі режисера за монтажним столом» [42, c. 12]. Удале поєднання М. С. Вінграновським в одній особі актора, сценариста, режисера з письменником стало можливим завдяки душевному спокою: «Дуже важливо не посваритися з собою. Бо душевний неспокій приносить суєту, випадковість, а цього не терплять ні кіно, ні поезія. Кіно допомагає поетові писати «видимі» вірші. Читач в них бачить і колір, і конкретні деталі, відчуває рух. А поезія допомагає режисерові створювати стрічки, сповнені певного характерного саме для цього митця, ритму» [20, c. 2]. Кінодовженкіана стає однією зі складових частин кінорежисури М. Вінграновського. Український кіномайстер О. Довженко своїм прикладом здійснив визначальний вплив на майбутнього шістдесятника. Слушно зауважує М. Ільницький, що «у формуванні творчої особи М. Вінграновського основну роль відіграли два джерела: народна пісня і творчість Олександра Довженка» [35, c. 204]. Здобуття Україною незалежності, крах радянської тоталітарної моделі розвитку на початку 90-х рр. ХХ ст. здавалося, відкривали перед М. Вінграновським нові, такі давно омріяні перспективи — реалізації своїх творчих мрій та планів, визначивши новий етап у його творчій та життєвій біографії. У ці роки одним із напрямків творчості митця стає історична кінодокументалістика [40, c. 211]. Творча ідея зняти 44 документальні фільми із серії «Чотирнадцять столиць України» позначена продовженням справи свого вчителя О. Довженка. Чи не довженківська мета проступає в цьому його великому, хоч так і не реалізованому задумі: «Коли я це зроблю, світ зможе познайомитися з Україною не з газетних публікацій і не з Чорнобиля, а з її глибинних протягів, чесно, точно і зримо зроблених мовою кіно» [29, c. 6]. Як згадував згодом сам М. Вінграновський, поштовхом до цього задуму стала його разом із кіноактрисою Оленою Пархоменко та режисером Станіславом Клименко участь у «першому за всі роки та часи українському кінофестивалі», що проходив на Пряшівщині, Закарпатська область [18, c. 347]. Творчий проєкт підтримав Микола Жулинський (у той час радник президента з питань культури), надавши йому офіційного листа, в якому зобов’язували органи місцевої влади всіляко сприяти роботі М. Вінграновського. Але відразу приступити до створення «кіноенциклопедії» про історію України, сповнений амбіцій, режисер не зміг. Його активної участі вимагав фільм про О. Довженка, зйомки якого на той момент тягнулися вже кілька років [18, c. 349]. Спогади, публіцистичні замальовки М. Вінграновського про О. П. Довженка «Рік з Довженком», «Голос таланта, мужества и любви» змальовують той шлях, яким автор ішов до «свого» Довженка — і як людини, і як великого митця. Поступово, як слушно зазначає Ю. Гладир, він відкривав найкращі якості його характеру — оптимізм, любов до життя, до рідного народу. Це, зі свого боку, створювало чітке уявлення про Довженка як високообдаровану в мистецькому плані особистість. Поет глибоко цінував його геніальність, тонко розумів усю драму його понівеченого сталінською добою життя, бо володів такою ж тонкою душевною конструкцією, яка відгукувалася резонансом [30, c. 41]. Він вирішує зняти фільми про свого Вчителя. Так, за його власними сценаріями зʼявляються документальні фільми «Щоденник О. П. Довженка» (у співавторстві з Л. Осикою, 1989 р.) і «Довженко. Щоденник, 1941–1945 роки» (1993) (Додаток А.4). М. С. Вінграновський також знявся в документальному фільмі свого одногрупника Р. Сергієнка «Сповідь перед учителем» (1995), який присвячено О. Довженку та його учням [39, c. 89]. У серпні 1992 р. на київській студії документальних кінофільмів «Укркінохроніка», хоча на той час М. Вінграновський ще офіційно працював на Київській кіностудії імені О. Довженка, розпочалися зйомки документальних фільмів. Першим фільмом із цієї серії став «Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи». Планувалося випустити його двома частинами. Сценарій було написано за мотивами історичного нарису І. Борщака та Р. Мартеля «Мазепа». Головний редактор картини А. Комарницький схвально відгукнувся і про культурний потенціал картини, і про мистецький талант М. Вінграновського, але перед тим, як фільм було запущено у виробництво, висловив ряд критичних зауважень. Зокрема, в недолік майбутньому проекту ставилася надмірна героїзація образу І. Мазепи. Поставивши в назву фільму «Батурин», М. Вінграновський фактично не розкриває історію самого міста, особливості його функціонування в період правління І. Мазепи, значення Батурина для свого регіону, не розкривається також його етнічний склад чи економічний стан розвитку. З метою уникнення відмічених редакторами огріхів до знімальної групи був залучений історичний консультант Євген Лук’яненко. Виробництво фільму було завершено весною 1993 року [40, c. 213]. Продовженням «кінематографічної читанки» М. Вінграновського став фільм «Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького», при зйомках якого він виступив у якості сценариста, режисера та диктора закадрового голосу. Своїм документальним фільмом Микола Степанович прагнув познайомити широку українську громадськість з подіями Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648–1657 рр. Особливий акцент митець робив на звільненні українського народу від польсько-шляхетського гніту, отриманні ним довгоочікуваної можливості творити власну державу. Директор студії «Укркінохроніка» О. Мухамедова звернулася по допомогу до тогочасного заступника міністра культури І. Лимаря. Його просили викупити коштом державного бюджету вже майже готовий фільм «Чигирин – столиця гетьмана Б. Хмельницького» і забезпечити державне фінансування зйомки наступного фільму «Чигирин – столиця гетьмана Івана Виговського». У зв’язку зі скрутним фінансовим становищем в країні міністерство культури не змогло профінансувати останній проект [40, c. 214]. Про подальші свої творчі плани М. Вінграновський писав у листі від 2 вересня 1993 року до США В. Біляєву: «…Особливо за «УПА». Бо в Україні цю нашу національну армію, завдяки радянській пропаганді, або ж проклинають, або ж ніхто про неї не чув і не знає. Через те майбутнє моє кіно про УПА – це моя принципова позиція, як би не дивилася на неї частина нашого народу Східної і Центральної України. В цьому фільмі я викладуся увесь, і він має бути одним з найголовніших із тих двадцяти серій про національну історію України, що я задумав» [41, c. 89]. Однак через брак коштів це не вдалося здійснити. Відсутність належного фінансування змушує митця на деякий час припинити реалізацію кінопроекту. З 1993 по 1997 рр. він переносить реалізацію ідеї кіноенциклопедії з історії України зі сфери кінематографії у сферу літератури. У 1997 р. митець знову повертається до реалізації проекту «кіноенциклопедії України». Повернутися до процесу створення документального серіалу про історію України вдалося у 1997 р. Йому вдається залучити до реалізації проекту кошти приватного інвестора. М. Вінграновський розпочав зйомки документального фільму «Гетьман Сагайдачний». Нове джерело фінансування було незвичним для Миколи Степановича, і він постійно переживав, аби інвестор «не охолов». Ще однією складністю при зйомках фільму став брак полотен живопису, які б мали забезпечити візуальний картинний ряд фільму. Виробництво фільму було досить повільним і зайняло два роки. Лише у квітні 1999 р. зйомки фільму було завершено [18, c. 362]. Проблема подальшого фінансування проекту стала ключовою при його реалізації. М. Вінграновський встиг створити лише: «Хортиця – столиця Запорізької Січі» (1993), «Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1994), «Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич – столиця князя Данила Галицького» (1995), «Дмитро Вишневецький – Байда» (1993) та «Гетьман Сагайдачний» (1999) [14]. Разом з тим, дослідники зазначають, що, на жаль, у кінематографії поет не зміг у всій повноті виявити всю глибину свого таланту. Як і сам говорив, великою мірою через тоталітарну епоху. «Візуальне кіномистецтво, очевидно, не могло «вмістити» всю степову широку й рвійну натуру М. Вінграновського – і потреба вербального, словесного самовираження, коли у рядок, строфу можна вкласти так багато почуттів, зробила його неперевершеним поетом такого високого мистецького рівня, що ним могла би пишатися будь-яка національна література», – зазначає Л. Тарнашинська [30, c. 41; 52, c. 5]. Таким чином, М. Вінграновський як представник шістдесятництва, будучи приналежним до кіномистецтва, творчо втілював його принципи у своїй творчій діяльності, відповідно реалізуючи специфіку вітчизняного екранного мистецтва у кінематографі. За образним висловом самого Миколи Степановича Вінграновського, усе його життя й творчість – це політ на двох крилах, одне з яких – література, друге – кінематограф [28, c. 6].

Розділ 3. Літературна діяльність. Ознаки індивідуального стилю Миколи Вінграновського

Вплив О. Довженка на літературну творчість Миколи Вінграновського є відчутним. Довженківський добротворчий пафос, його розуміння творчості як торжества свободи і краси резонуватимуть у кожному слові Миколи Степановича. Ніде — ні в кіно, ні в прозі (не кажучи вже про поезію) він не повторюватиме О. Довженка, буде свавільнішим, розшарпанішим, уразливішим за нього (у цілковитій відповідності до різниці епох!). Але все, що створюватиме Вінграновський, відповідатиме гуманістичній тезі видатного художника: «...Митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ» [55, c. 126]. Під час навчання кінорежисурі Микола Вінграновський творив не лише сценарії, а й написав свої перші вірші. У студента-режисера Вінграновського в Україні були надруковані ці вірші на сторінках журналів «Дніпро» (1957, ч. 2), «Жовтень» (1958, ч. 8, нині «Дзвін»), «Вітчизна» (1960, ч. 5), «Прапор» (1960, ч. 8, нині «Березіль») тощо [27, c. 44]. В той же час митець вважав, що поєднання кінематографічної і літературної діяльності не заважають йому, а, навпаки, допомагають краще творити: «Кіно допомагає поетові писати «видимі» вірші. Читач в них бачить і колір, і конкретні деталі, відчуває рух. А поезія допомагає режисерові створювати стрічки, сповнені певного, характерного саме для цього митця, ритму» [20, c. 2]. Однак справжній розголос принесла його велика — на цілу сторінку — добірка віршів у «Літературній газеті» 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої». Наступного року та книга, названа «Атомні прелюди», вийшла у світ і стала одним з головних збудників полемічного виру навколо нової поетичної генерації. Це позначилося вже і на обговоренні дебютів В. Симоненка і М. Вінграновського 1963 р., де, крім захоплених виступів (М. Сома, В. Іванисенка, Л. Коваленка, Л. Забашти), прозвучала й така симптоматична теза Т. Масенка: «Я люблю всією душею молодших товаришів, але не будемо виділяти їх в якесь незвичайне явище в літературі...». Та історія підтвердила, що «незвичайне явище» було, і полягало воно у неприйнятті трафаретної ідеологічної схоластики, у запереченні уніфікованості людини, що заявила своє право мислити й переживати індивідуально. Саме цим і зумовлюється множина стильових новацій у поезії 60-х років — від каскадної метафоричності І. Драча до національно піднесеного неореалізму В. Симоненка. Вельми красномовною, як на сьогодні, є також реакція тогочасної критики, що і в доброзичливих своїх розумуваннях виказувала переляк не перед художніми пошуками як такими, а їх «недостатньою» ідеологічною забезпеченістю Вінграновського: «Він зловживає нагнітанням трагічних образів-символів, і це заважає виявленню позиції поета з достатньою ясністю і чіткістю» [55, c. 126]. Як і мало бути, радянська система зустріла ці віяння негативно. На поета посипалися звинувачення в абстракціонізмі та сюрреалізмі, вкладені в уста людей, які зеленого поняття не мали про смисл уживаних термінів. Вгомоненню пристрастей посприяв М. Рильський, котрий 1962 р. у своїх «Вечірніх розмовах» відзначив обдарованість Вінграновського, сказав про виняткову національну виразність його лірики, вдалі й, на думку автора, невдалі образи [12, c. 563]. Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим вона виходила з попередньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю поривань та ідей, а не форм, у чому й відбилася залежність «раннього» М. Вінграновського від соцреалістичної естетики з типовим для неї диктатом належного. З тією лише різницею, що належне суспільству тут віддавалося особистості. І все ж таки для творчого прориву у світ свободи, правди і краси, на що був настроєний М. Вінграновський і все його покоління, цього було недостатньо. Саме звідси — почуття невдоволеності, неповноти, непритульності, що є зворотним боком життєлюбних поетових поривань [55, c. 128]. Патетика суджень (властива ще «Атомним прелюдам») дедалі рішучіше витіснятиметься патетикою художніх форм і незглибимих образних значень, щирий громадянський порив, гострота соціального бачення обертатимуться винятковою естетичною зіркістю, жагою остаточних, універсальних втілень. Подібна тенденція відбита ще у вірші «Вже зеленіє синій сніг» (1963), наскрізь сучасний образливий пафос якого монументалізується, підноситься над історичною миттю «вийнятим» із цієї миті художнім образом народу. Тут «Мій кукурудзяний народ» — цей образ настільки етично глибокий, віковий, художньо достатній, що, звичайно, виходить за межі асоціацій з хрущовськими абсурдними ідеями [28, c. 5]. Кажучи про ознаки глобальності в поетичному мисленні М. Вінграновського, слід памʼятати, що в ньому завжди відчутно «знак» його суто особистісного, виразно національного світосприймання, його індивідуальності. Почуття любові до колиски людства Землі – це неодмінно любов до Батьківщини, рідної землі («нема мене, якщо тебе нема, немає космосу, якщо тебе не буде!»). Найзагальніші почуття, «образи почуттів» конкретизуються властивою саме для М. Вінграновського інтимізацією глобальних понять (у «Колисковій Землі» кожному материку «двадцять столітечок сниться світ без війни»), повсякчасною присутністю поетового діяльного, активного «я»: «хочу, щоб на чолі народу / Світився знак і від мого життя» («Я повен дум про велелюдну згоду») [57, c. 7]. 1967 року побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99 [54]. «Сто поезій» свідчать про активні творчі пошуки самовираження. М. Вінграновський випробовує місткість форм, вдаючись до верлібру («Я сів не в той літак») і хокку. Та, певно, найзначущіші відміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і, ширше, живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло...»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні — ударили в скроні...»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу—Безнебна ніч — татари де?! — прийшла...»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що лишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні) [16, c. 556]. Нова хвиля репресій на початку 70-х років, ідеологічна тарабарщина, руйнація народної моралі та багато іншого, що вийшло із присмерку останньої імперії, рвуть зв'язки живого слова із сучасністю. За таких умов інтуїтивно безпомилковим видається шлях М. Вінграновського, котрий послідовно відходить од загальносуспільної тематики як предмета ненадійного, тимчасового, штучного, чужого, перекладаючи в образне слово самого себе, власну духовну сутність [55, c. 129]. Кінець 1960-х років був особливо позначений інтересом митців до національної історії, народних традицій, фольклору. М. Вінграновський (Додаток А.1), який відзначався також тонкою чутливістю і до нових зрушень, і до змін у літературі, мав, як зазначалося, відпочатку глибинні «кодові», кревні звʼязки з народнопоетичною традицією, усною, пісенною творчістю (в основі його стилю – «народ, люди, безпосередній культурний і моральний ґрунт» – І. Дзюба) [57, c. 8]. Важливою сторінкою творчості поета є проза, до якої він звернувся ще в 60-ті роки. Дослідники відзначають взорованість ранніх його повістей («Світ без війни», 1958, «Президент», 1960) на піднесену стилістику О. Довженка [11, c. 20]. В наступних творах, зокрема повістях і оповіданнях 80-х років, Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими щедро наділяються звірі, птахи, рослини і води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений натужним дослідженням тих чи тих питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, супутньо вчуванню в соковиті форми, звуки й кольори життя. Як, скажімо, стоїчна витривалість народу, неубієнність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні» [55, c. 135-136]. Предметність, наявність соціально-історичного тла часу, яскраві народні характери вповні виявилися в його новому й на сьогодні центральному прозовому творі — романі «Наливайко» (1991), який за всіма підставами можна визнати явищем сучасної української літератури. У найщільнішому образному письмі розкривається трагічна й героїчна українська історія, а точніше — її увічнений поетом дорогий лик. Авторові залежить не стільки на тому, як воно було (хоча сумлінність роботи з історичним матеріалом, як і з кожним іншим у Вінграновського — найвища), скільки на тому, як воно є — сьогодні, в наших душах, у нашому ставленні до життя — оце високе й горде начало народної самості, оця неповторна ментальність наддніпрянця — єдина і незрадлива запорука майбутнього. В цьому розумінні роман «Наливайко» — не повернення до історії народу, а повернення йому майбутнього [55, c. 136]. Таким чином, літературна творчість Миколи Вінграновського часто є глибоко ідеалістичною, патріотичною та народною, і саме ці якості дозволили йому подолати межі, гальмівні традиції соцреалістичної естетики, із якими продовжують перебувати чи не всі інші його літературні ровесники.

ВИСНОВКИ

Отже, формування Миколи Вінграновського як українського шістдесятника відбувалося у складних умовах. Важке дитинство відбило у пам’яті поета відповідне враження про радянську владу та її двобічність. Однак літературна та художня діяльність у шкільні роки молодого Миколи згодом дали свої позитивні результати. Поезія, проза та фільмографія Миколи Вінграновського – яскраве, самобутнє художнє явище української культури ХХ століття. Його естетичні відкриття переконливо засвідчили і значну вагу індивідуального новаторського досвіду, і високу співзвучність цієї літератури та фільмографії своєму часові та світовим прямуванням художньої творчості. Акторська та режисерська діяльність Миколи Вінграновського відзначається суттєвим впливом його вчителя Олександра Довженка на його творчий доробок. До 80-х рр. XX століття він працює суто у руслі художніх фільмів. Тут він торкається побутових тем українців, війни, миру у світі тощо. Історична кінодокументалістика, незважаючи на незавершеність окремих проєктів, виявила ще одну із рис феномену М. Вінграновського, засвідчивши високий ступінь його національної самосвідомості й стійкості, вірності ідеалам шістдесятництва та прагнення, незважаючи на суперечливості суспільно-політичних процесів «лихих 90-х рр.», відсутності національно-центричних орієнтирів у тогочасному політикумі незалежної України, весь свій талант митця присвятити справі відродження національної культури та історичної пам’яті українців. Талант митця в 60-х роках ХХ ст. розвивався в контексті літературних тенденцій цього періоду. Визначальними серед них були посилення особистісного начала та розкутість ліричного «я». У цьому виявлялося усвідомлення свободи як основної концептуальної засади творчості. Ближче до розпаду Радянського Союзу у літературній творчості М. Вінграновського помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики. Модерна концепція творчості поета спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу, істотно відмінного в своїй необмеженій субʼєктивності від світу реального, і перебуває в зв’язку з класичними ідеалами краси, свободи і гармонії. В одному літературознавчому дослідженні обіграно прізвище Вінграновського: він-грань-новий… [37, c. 45]. Творчість його дійсно багатогранна: кіно і література, що взаємно впливали одне на одне, різні напрямки й жанри того й іншого. І лише разом формують вони сторони-грані цієї масштабної творчої особистості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Опубліковані документи і матеріали

1. Вінграновський М. Вибрані твори / упор. М. Лазарук. К. : Смолоскип, 2013. 872 с.
2. Вінграновський М. Губами теплими і оком золотим : поезії. Київ : Радянський письменник, 1984. 62 с.
3. Вінграновський М. З обійнятих тобою днів : поезії. Київ : Веселка, 1993. 302 с.
4. Вінграновський М. Київ : поезії. Київ: Дніпро, 1982. 155 с.
5. Вінграновський М. Поезії / Микола Вінграновський. Київ : Дніпро, 1971. 174 с.
6. Вінграновський М. С. Вибрані твори: У 3 т. Т. 1. : Поезії. Тернопіль : Богдан, 2004. 400 с.
7. Вінграновський М. С. Вибрані твори: У 3 т. Т. 2.: Повісті й оповідання. Тернопіль : Богдан, 2004. 352 с.
8. Вінграновський М. С. Вибрані твори: У 3 т. Т. 2.: Северин Наливайко: Роман. Тернопіль : Богдан, 2004. 400 с.
9. Вінграновський М. Сто поезій. Київ : Молодь, 1967. 125 с.
10. Вінграновський М. У глибині дощів : повість. Земля під копитами : роман / Володимир Дрозд. Київ : Дніпро, 1980. 163 с.
11. Дзюба І. Духовна міра таланту. Вінграновський М. С. Вибрані твори. К. : Дніпро, 1986. С. 20.
12. Рильський М. Вечірні розмови. Зібрання творів: У 20 т. Т. 18: Публіцистика, 1953-1964 / ред. С. Д. Зубков. К. : «Наукова думка», 1988. 758 c. С. 563

Щоденники та спогади

1. Вінграновський М. Рік з Довженком. Дніпро. 1980. № 9. С. 136-137,
2. Вінграновський М. Хто і що для мене незалежність. День. № 159. 2010. URL: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/hto-i-shcho-dlya-mene-nezalezhnist-ukrayini (дата звернення: 26.02.2023).
3. Дзюба І. Історичний міф Миколи Вінграновського. З криниці літ. У 3-х т. Т. 3 : Літературні портрети ; Дніпровський меридіан; Зі спогадів. К. : Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2007. С. 577-584.
4. Дзюба І. Микола Вінграновський. З криниці літ : у 3 т. Літературні портрети ; Дніпровський меридіан ; Зі спогадів. К. : Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2007. Т. 3. С. 556.
5. Ільницька-Рожковська А. Миколонько! Спогади про однокласника М. Вінграновського. Одеська хвиля-7. Документи, твори, спогади в’язнів сумління / Упоряд. П. Отченашенко, В. Барсуківський, О. Різників. Одеса : Друкарський дім, Фаворит, 2013. С. 242.
6. Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв'ю) / укл. П. Волвач. К. : Ярославів Вал, 2011. 480 с.

Монографії та статті

1. Антонюк А. А. Микола Вінграновський: до 80-річчя від дня народж. Шкільний бібліотекар. 2016. № 7. С. 46-47.
2. Афоніна А. Режисер і поет. На екранах України. 23 серпня1969. С. 2.
3. Бабенко Ю. С. Метафоризація стихії води в ліриці Миколи Вінграновського. Творчість Миколи Вінграновського в літературному контексті ХХ століття : матеріали міжвузівської студентської наукової конференції. Миколаїв : Наукова бібліотека Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського, 2007. С. 40-48.
4. Бабенко Ю. С. Образи-домінанти як маркери гуманістичного світовідчуття в поетичній творчості М. Вінграновського. Науковий вісник Миколаївського державного університету : збірник наукових праць. Філологічні науки. Вип. 14. Миколаїв : Миколаївський державний університет, 2007. С. 6-11.
5. Баранов В. «І понад нами – місяць-однолюб…»: про творчість М. Вінграновського. Київ. 2004. № 6. С. 115-117.
6. Бахтіарова Т. В. Міфологема міста у поетичному доробку М. Вінграновського та Б.-І. Антонича. Філологічні трактати. 2013. № 1. Т. 5. С. 21-27.
7. Безручко А. Грани киноискусства Н. С. Винграновского (к 80-летию со дня рождения). Пытинні мастацтва знауства этналогіі і фалькларыстыкі. 2017. Вып. 22. C. 144.
8. Безручко О. В. Творча і мистецько-наставницька діяльність в Україні діячів театру і кіно: монографія. Київ : Вид. центр Київського національного університету культури і мистецтв, 2017. Т. 1. 211с.
9. Безручко О. Витоки творчої діяльності видатного українського кінематографіста і поета М. С. Вінграновського. Сучасне мистецтво. 2016. № 12. С. 44-45.
10. Безручко О. Геніальний український митець М. С. Вінграновський: між літературою і кінематографом. Національна ідентичність в мові і культурі : зб. наук. праць. Київ : Талком, 2017. C. 5-6.
11. Вінграновський М. Все на світі – з людської душі. Вечірній Київ. 13 січня 1999. С. 6.
12. Гладир Ю. Довженкіана Миколи Вінграновського. Наукові записки. Художня література і кінематограф: проблеми інтерактивності. Серія: Філологічні науки. 2012. Вип. C. 39-41.
13. Гриневич В. Постать О. Довженка крізь призму щоденника. Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : зб. наук. пр. Ужгород : Вид-во Ужгородського національного університету «Говерла», 2011. Вип. 15. С. 68.
14. Дзюба І. Микола Вінграновський: чарівник слова. Українське слово: хрестоматія. Кн. 3. К.: Рось, 1994. С. 330-336.
15. Добролежа А. Микола Вінграновський у спогадах, листах і кіно: до 70-річчя поета, кінореж., кіноактора. Вітчизна. 2006. № 9 (10). С. 128.
16. Дорошенко О. Микола Вінграновський у спогадах земляків із Первомайщини. Краєзнавство. 2018. № 1. С. 126-127.
17. Ильницкий М. В современном – прошлое и будущее (Микола Винграновский). От поколения к поколению: Литературно-критические очерки и портреты. Москва : Советский писатель, 1984. С. 204.
18. Камінська І. Творчість поетів-миколаївців, лауреатів Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Феномен особистості та творчості Т. Г. Шевченка в сучасному культурологічному просторі : зб. тез доповідей Всеукраїнської наук.-практ. конф. (м. Миколаїв, 10-12 березня 2014 р.). Миколаїв : Миколаївська філія Київського Національного університету культури та мистецтв, 2014. Ч. 2. С. 49.
19. Канівець А. Кіноіпостасі Миколи Вінграновського. Кіно-Театр. 2022. № 2. С. 45.
20. Коляда І. А. Роль О. Довженка у формуванні та становленні М. Вінграновського як кінорежисера. Науковий вісник Чернівецького університету. Історія. 2018. № 1 (47). С. 31.
21. Коляда І. А., Гудима В. Національно-культурний вимір творчості Миколи Вінграновського: кінорежисура. Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Серія: Історичні науки. № 6. C. 87-89.
22. Коляда І. Історична кінодокументалістика Миколи Вінграновського. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис Галичина. 2019. № 32. С. 211, 213, 214.
23. Лист М. Вінграновського до В. Біляєва. Кур’єр Кривбасу. 2005. № 182. С. 89.
24. Савчак В. Уроки великого майстра. Ленінська молодь (Львів). 11 лютого 1978. С. 10-12.
25. Салига Т. «Я - гнівний меч..., що від Дніпра до зірок...»: Микола Вінграновський проти другої державної мови в Україні. Літературна газета. 15 квітня 2010. С. 1, 6.
26. Салига Т. Микола Вінграновський: Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою... Слово і Час. 2013. № 1. С. 3-16.
27. Салига Т. Микола Вінграновський: не одійде мій голос, голос мій не відлюбиться…. Слово і Час. 2012. № 1. С. 17-29.
28. Салига Т. Поет - це слово, це його життя. Дзвін. 2004. № 10. С. 120-133.
29. Салига Т. Ю. Микола Вінграновський: літературно-критичний нарис / ред. А. М. Макаров. К. : Радянський письменник, 1989. 167 с.
30. Салига Т. Я син зорі його, що з кобзаря росте. Літературна Україна. 9 листопада 2006. № 44. С. 1, 7.
31. Салига Т. Микола Вінграновський сьогодні, або Дискурс української історії в його поезії. День. 4 серпня 2010. № 137. С. 7.
32. Словотворчість шістдесятників. Ліна Костенко. Микола Вінграновський : зб. наук. пр. / ред.: Г. М. Вокальчук, С. Я. Єрмоленко, К. Ф. Шульжук та ін. Острог : вид-во Національного авіаційного університету «Острозької академії», 2010. 176 c.
33. Старовойт Л. Розмаїття строфічної палітри лірики Миколи Вінграновського. Українська література в загальноосвітній школі. 2011. № 10. С. 15-17.
34. Тарнашинська Л. Микола Вінграновський: Все на світі з людської душі : біобібліографічний нарис. Вип. 10. К. : Національна парламентська бібліотека України, 2006. 108 с.
35. Трефяк Н. Рецептивно-комунікативний вимір прози письменників-шістдесятників Миколи Вінграновського та Григора Тютюнника. Іноземна філологія. Вип. 126. Ч. 2. С. 154-161.

Підручники і посібники

1. Дзюба І. Чарівник слова. Українське слово: хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. : навч. посіб. : У 3 кн. Кн. 3 / упоряд. В. Яременко, Є. Федоренко. Київ : Рось, 1994. URL: https://web.archive.org/web/20140512225517/http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=40&type=biogr (дата звернення: 26.02.2023).
2. Історія української літератури XX століття : навчальний посіб. для студентів філол. ф-тів вищ. навчальних закл : у 2 кн. Кн. 2. Ч. 2. (1960 - 1990-ті роки) / за ред. В. Г. Дончика, В. Г. Андрусів та ін. К. : Либідь, 1994. 512 c.
3. Старовойт Л. В. Гуманізм світовідчуття як домінанта ознака лірики Миколи Вінграновського. Письменники Миколаївщини: Літературно-критичні матеріали до курсу «Літературне краєзнавство» : навчальний посібник. Миколаїв : Іліон, 2007. С. 60-68.

Дисертації та автореферати дисертацій

1. Бахтіарова Т. В. Поетична творчість М. Вінграновського 60-80-х років : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : 10.01.01. Херсон, 2007. 20 с.
2. Бахтіарова Т. В. Поетична творчість М. Вінграновського 60-80-х років : дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : 10.01.01. Херсон, 2007. 210 с.
3. Каленченко О. О. Поліфонізм поетичного дискурсу шістдесятників (В. Симоненко, М. Вінграновський, В. Підпалий) : дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : 10.01.0. К., 2009. 163 с.
4. Семичишин Д. В. Версифікація Миколи Вінграновського (метрика, ритміка) : дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. Наук : 10.01.06. Миколаїв, 2005. 262 c.