Моральна свідомість та проблеми естетики

1. У чому виявляються головні функції моральної свідомості?

Моральна свідомість є однією з форм суспільної свідомості, що відображає норми, оцінки, погляди та уявлення про поведінку як окремої особи, так і соціальних груп чи суспільства загалом. Залежно від носія, вона поділяється на індивідуальну та суспільну, хоча інколи виокремлюють і так звану колективну свідомість.

У структурі моральної свідомості прийнято розрізняти два рівні: суспільну ідеологію, до якої належать етичні теорії, принципи та моральні норми, і суспільну психологію, що охоплює моральні почуття, уявлення про елементарні правила співжиття, звичаї, традиції, моральні якості особистості та мотиви повсякденної поведінки.

Моральна практика та моральна свідомість перебувають у постійній взаємодії та взаємозумовлюють одна одну. Свідомість формує нормативний зразок поведінки, тоді як практика знаходить своє відображення у свідомості. Водночас ступінь відповідності між ними може бути різним, а критерієм цієї відповідності виступає дотримання моральних норм, що є своєрідним моментом істини. Саме в єдності практики та свідомості функціонує мораль як складне і суперечливе соціальне явище.

Моральній свідомості притаманна універсальність — здатність робити будь-який об'єкт предметом судження та оцінки з позицій абстрактних принципів справжньої людяності.

Оскільки мораль регулює поведінку людини та оцінює її вчинки й дії соціальних суб'єктів, важливе місце в теоретичній структурі моральної свідомості посідає моральна оцінка. Вона являє собою уявлення про моральну цінність вчинків та їх відповідність належному. У процесі оцінки використовуються категорії добра і зла, справедливого й несправедливого, чесного та безчесного, а виражається вона через схвалення або засудження поведінки особистості чи дій соціальних інституцій.

У процесі розвитку моральності у свідомості поступово формуються уявлення про моральні якості особистості та її чесноти, які уможливлюють життя згідно з вимогами моралі. Саме в цих якостях конкретизуються ціннісні уявлення про добре й зле, праведне та грішне у характеристиці людини, а їх зміст відображає вимоги до людини як суб'єкта моральних відносин.

З часом у моральній свідомості виникає поняття морального ідеалу — гіпотетичного образу морально досконалого суспільства та людини, що виступає кінцевою метою морального розвитку. Ідеал особистості постає як критичне заперечення недосконалої дійсності та її духовне перетворення задля власного вдосконалення. Уявлення про суспільний моральний ідеал завжди відображали недосконалість реального життя та сподівання на краще майбутнє, що знаходило вияв у літературно-художніх пошуках та соціально-філософських утопіях [4, c.25-26].

Невід'ємним елементом моральної свідомості є ціннісна орієнтація — здатність за різних обставин спрямовувати думки й дії людини на досягнення певної моральної мети. Моральні цінності формують своєрідний довготривалий план поведінки та діяльності. Тривалий час загальноприйнятим було визначення цінності як суб'єктивної значущості явищ реальності з точки зору людини, суспільства та їхніх потреб. Виокремлюють два типи цінностей: ті, що визначаються наявними потребами й інтересами людини та обслуговують її самоствердження, і ті, що надають сенсу існуванню людини, творять її в принципово новій якості. Цінності другого типу в сучасній літературі називають вищими, культурними, сенсожиттєвими або самоцінностями, оскільки вони є самодостатніми і вимагають морального ставлення до себе.

Норми моральної свідомості стосуються конкретних виявів суспільного життя. Морального нормативу можуть набувати як позитивні вимоги, що зобов'язують до певних учинків («поважай батьків!», «повертай борги!»), так і заборони («не вбивай!», «не вкради!», «не кажи неправду!»).

Сучасні моральні норми надзвичайно різноманітні — від найзагальніших фундаментальних основоположень до суто ситуаційних нормативів, що не виходять за межі часткового аспекту поведінки. Найфундаментальніші норми часто постають у вигляді релігійних заповідей, щодо яких існує переконання про їхнє божественне походження (класичний приклад — Декалог Мойсея). Поверхові ж нормативи межують із правилами етикету та зовнішньої культури поведінки [6, c. 107-108].

Попри всю різноманітність, будь-які моральні норми мають спільні сутнісні риси, що визначають їхню належність до сфери моралі:

• Імперативність — обов'язковість втіленого веління. Обов'язковість моральних норм має не умовний, а категоричний характер: людина має виконувати їх незалежно від сторонніх міркувань. Чесноти, за якими стоїть лише бажання сподобатися начальству, називаються показними на відміну від справжніх. Загалом обов'язковість закладена в моральній нормі як такій і має саме категоричний характер;
• Здатність до універсалізації (термін сучасного англійського етика P. M. Гейєра). У різних регіонах світу можна зустріти найрізноманітніші за змістом моральні імперативи, і стовідсотково універсальних серед них небагато. Однак кожна норма моралі, якщо вона гідна цієї назви, містить у собі універсалізуючий потенціал і може за певних обставин набувати універсального значення. Не може бути норм, обов'язкових для одних осіб і не обов'язкових для інших: мораль «подвійного стандарту» засуджується всім цивілізованим співтовариством [5, c. 52-53].

2. Які нові теоретичні проблеми естетики розробляла естетика Відродження

Доба Відродження в європейській естетиці охоплює період від останньої третини XIII до кінця XVI століття, а в окремих країнах тривала до початку XVII століття. Ренесансні процеси виявлялися по-різному залежно від історичних умов конкретної країни, але найпослідовніше еволюція відбувалася в Італії, де чітко вирізняються конкретні етапи.

Характерними ознаками культури Ренесансу були:

1. Світський, нецерковний характер культури, що стало наслідком секуляризації суспільного життя.
2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, майже повністю забутої в середні віки.
3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті середньовіччя.
4. Повернення у філософських дослідженнях до античної філософії та антисхоластична спрямованість філософських вчень.
5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії існування.
6. Переміщення людини як основної цінності у центр світу, філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, особливо періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку. У XIV–XV століттях відбувалося швидке піднесення економіки та культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія), розвинулися кораблебудування та мореплавство, здійснено великі географічні відкриття. У культурній царині посилюється боротьба за звільнення філософської думки від церковних догматів, з'являються нові знання та течії, що не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Ці явища підготували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким стало Відродження. Проте переворот не був універсальним: він не охоплював соціально-економічні чинники і суттєво не змінював основ феодального ладу.

Другим чинником, що відіграв величезну роль у становленні культури Відродження, була античність. Саме звідси походить назва доби: її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину та надати їй великого практичного значення [2, c. 126-128].

З епохи Відродження починається становлення сучасної науки, передусім природничого знання. Джерелами наукового процесу були, по-перше, антична культура та філософія, ідеї античних матеріалістів-натурфілософів, а по-друге, східна, зокрема арабська, філософія та наука, яка у XII–XVIII ст. збагатила Західну Європу природничими знаннями.

Естетика Відродження, як і філософія цього періоду, зумовлена розвитком товарного виробництва, торгівлі та розквітом міської культури на межі XIV–XV ст. У цей період виникає професійне мистецтво, відбувається остаточний розрив мистецтва і ремесла, повністю визначається поняття «ремесло» як досконале знання справи та шлях до професіоналізму. Формується зв'язок «ремесло – професіоналізм – творчість», який чітко простежується в науковій та художній діяльності.

Достатньо згадати наукові розробки Леонардо да Вінчі в царині механіки, оптики, хімії; винахід друкарського верстата та компаса; геліоцентричну концепцію Міколая Коперника; географічні відкриття Христофора Колумба, Васко да Гами та Фернана Магеллана; досвідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона; морально-етичну безкомпромісність Джордано Бруно, щоб усвідомити велич Відродження та його особливе місце в історії людської цивілізації.

В естетиці Відродження наголошується на ролі людини як у реальному житті, так і в мистецтві. Значно поширюється проблематика науки, відбувається активна взаємодія естетичного та мистецтвознавчого підходів до дійсності. Леонардо да Вінчі, зокрема, звертав увагу на проблеми кольору, перспективи та законів просторового зображення: «Предмет, що віддаляється від ока, втрачає у величині та барвах стільки, скільки він набуває на відстані». Специфіка естетики Відродження полягає також у тому, що саме в цей час відбувається поступовий розподіл естетики й теорії мистецтва. Необхідність глибокого зв'язку між науковими знаннями та мистецькою практикою сприймалася як шлях до істинного відбиття дійсності мистецтвом. Найчіткіше це висловлено Леонардо да Вінчі: «Вивчай спочатку науку, а потім звернись до практики, народженої цією наукою».

Теоретики доби Відродження не обминали найскладніших проблем естетики — прекрасного, специфіки художньої творчості, естетичного ідеалу. На їхню думку, краса та ідеал є свідченням естетичної наповненості реального світу, природи та людини. Естетичне, за Лоренцо Валла, стимулюється людськими чуттями, передусім зором і слухом. Орієнтація на чуттєві можливості людини та красу її реального земного життя дала змогу добі Відродження сформувати свій ідеал — яскрава, сильна, непересічна особистість, яка прагне досконалості та щастя через саморозвиток і реалізацію творчих можливостей. Людина нової доби — натура активна, навіть титанічна за своїм інтелектуальним та емоційним потенціалом. Важливе місце в історії ренесансної естетики посідають проблеми теорії мистецтва. Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер та нідерландський мистецтвознавець Варель ван Мандер продовжують розвивати запропоновану Арістотелем тезу про мистецтво як наслідування природи («мімесис»). Дюрер стверджує: чим точніше твір мистецтва відповідає природі, тим прекраснішим він здається: «Не фантазуй ніколи, що ти можеш зробити що-небудь краще, ніж та творча сила, яку бог надав створеній ним природі».

Близькі думки можна зустріти в роботах практично всіх теоретиків доби Відродження. Найпоширенішою точкою зору цього періоду є визнання живопису «найгіднішим і найрозумнішим» видом мистецтва, а інші мистецтва — музика, архітектура — мають підкорятися його вимогам. Така висока оцінка живопису зумовлювалася переконанням, що мистецтво повинно спиратися на принципи реалізму, а живопис найбільш виразно втілював уявлення про реалізм.

Оцінюючи естетику доби Відродження, слід враховувати, що вона, як і всі гуманітарні науки, спиралася на принципи гуманізму (від лат. — людський, людяний) — головну ідеологію епохи, світське вільнодумство. Започаткований у середині XIV ст. прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширився Європою й став визначальною течією в духовному житті. Він проголошує людину найвищою цінністю, утверджує її здатність до пізнання та творчої діяльності. У широкому тлумаченні гуманізм — це прогресивний напрям у суспільній думці, ознаками якого є захист гідності людини, її свободи та права на всебічний, гармонійний розвиток.

Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема на Україну. Творчу спадщину Ф. Петрарки, Д. Боккаччо, Н. Макіавеллі використовували у своїх доробках З. Копистенський, І. Галятовський, М. Смотрицький. Викладачі та студенти Київської академії перекладали староукраїнською мовою твори Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо та ін. Провідниками ідей Відродження в Україні були релігійно-націоналістичні об'єднання-братства [3, c. 164-166].

3. Поясніть значення понять «ідеал», «прагматизм»

Ідеал — це найвище удосконалення, кінцева мета бажань. Слово грецького походження, що означає «взірець», «норма». Ідеалом називають уявлення про найдосконаліші предмети, явища, якості, а також найвищу мету, якої прагнуть люди. Часто вживаються словосполучення «ідеальна дружба», «ідеальний урок», «ідеальний костюм», де слово «ідеальний» означає «найкращий», «найдосконаліший». У цьому сенсі поняття «ідеал» близьке до поняття «моральні цінності». Будь-яка з моральних цінностей — добро, любов, щастя, справедливість — є тим ідеалом, якого прагнемо в стосунках з іншими людьми. Оскільки досвід у кожного з нас різний, то й уявлення про ідеальне є різними [3, c. 121].

Прагматизм — це напрямок у філософії, який виходить із того, що інтелектуальні й моральні якості особистості закладені в її унікальній природі, а їхній прояв пов'язаний насамперед з індивідуальним досвідом людини. Основна проблема прагматизму: оскільки люди прагнуть не істинних, а стійких вірувань і переконань, то функція мислення полягає в тому, щоб адаптувати людину до реальності шляхом подолання неприємного стану сумніву та досягнення стану стійкої віри, на підставі якої людина могла б діяти без вагань (формування людських переконань).

Центральним пунктом прагматизму можна вважати зображення саме людських дій в історії, хоча б і не винятково політичних і не заради повчання, але таке, у якому розшукуються насамперед їхні причини й наслідки, тобто мотиви й мети діючих осіб. У цьому змісті прагматична історія відрізняється від культурної, котра займається не подіями, що складаються з людських діянь (res gestae), а станами суспільства в матеріальних, розумовому, моральному й суспільних відносинах, і зв'язує окремі факти не як причини й наслідки, а як різні фазиси в розвитку тієї або іншої форми. Із цього погляду історичні факти можуть бути розділені на прагматичні (події й людські вчинки) і культурні (стани суспільства й форми побуту), а історичний зв'язок може бути або прагматичний (причинний), або еволюційний [1, c. 153].

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. - К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. - 2-ге вид., доп. і перероблене. - К.: Вища школа, 2005. - 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно-, телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко. - К.: Вища школа, 2000. - 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж; Київський міжнародний ун-т. - К.: Кондор, 2005, 2007. - 333 с.