Курсова робота

Моделі ринкової організації економіки

У матеріалі розглядаються ключові моделі ринкової організації економіки США, Німеччини, Франції та Швеції. Автор аналізує шляхи виходу України з кризи через відмову від «шокової терапії» на користь протекціонізму та змішаної економіки. Особливу увагу приділяється визначенню нової моделі розвитку, що поєднує ефективні ринкові механізми з активною державною політикою.

Опубліковано 11 вересня 2026 р.Економіка

Економіка Курсова робота Коледж

Вступ.

1. Моделі ринкової організації економіки.

1.1. Американська (ліберальна) модель.

1.2. Німецька (неоліберальна модель)

1.3. Європейсько-кейсіанська модель.

1.4. Шведська (соцiал-демократична) модель.

2. Утвердження ринкових відносин.

3. Світ і Україна на порозі третього тисячоліття: шляхи розвитку

Висновки.

Використана література.

Вступ

У реальній економічній політиці сучасних розвинених держав різні концепції економічного розвитку постійно й динамічно поєднуються — залежно від конкретних умов, що виникають, економічної ситуації тощо. Тож радше можна вести мову про наявність окремих моделей господарського розвитку, які являють собою сукупність елементів, що забезпечують функціонування економіки (технологічних, економічних, соціальних, політичних, психологічних, релігійних та інших) у їхньому взаємозв'язку та взаємодії. Конкретна форма втілення моделей постійно змінюється, проте їхня загальна орієнтованість, що спирається на структуру продуктивних сил, особливості суспільних відносин, національний менталітет, і становить зміст моделей, виявляє значну автономність щодо коливань економічної політики урядів.

У сучасній економічній літературі виокремлюють кілька видів моделей розвиненого ринкового господарства. Зокрема, виділяють моделі: американську, німецьку, європейську кейнсіанську, шведську, японську.

Критеріями класифікації зазвичай виступають питома вага держвласності, її якісний склад, напрямки і засоби здійснення державної політики, форми ринкових відносин тощо. Відповідно видається неможливим достеменно зарахувати до певної моделі економіки переважне число країн, що розвиваються, через їхню різноманітність і нестабільність, а також, за подібними причинами, — економіки постсоціалістичних і соціалістичних країн.

Мета: розкрити моделі ринкової організації економіки.

Основні завдання: 1. охарактеризувати моделі ринкової організації економіки; 2. показати утвердження ринкових відносин на Україні; 3. визначити проблеми розвитку ринкових відносин на Україні.

1. Моделі ринкової організації економіки

1.1. Американська (ліберальна) модель

Американська (ліберальна) модель у чистому вигляді реалізується в США і виходить з ідеї максимізації свободи економічної діяльності. Вона передбачає участь держави в регулюванні за "залишковим принципом": втручання в аспекти, які не в змозі регулювати ринок; держава створює максимально сприятливі умови для функціонування приватного капіталу.

Початок 80-х років у США ознаменувався різким посиленням неокласичних тенденцій, що дало змогу говорити про "неокласичну революцію". В комплексі підхід до цієї "революції" описувався документом адміністрації Р. Рейгана "Новий початок для Америки. Програма економічного оздоровлення", опублікованим у 1981 р. Програма передбачала лібералізацію податкової системи, скорочення граничних термінів амортизації, стримування росту державних витрат і державного боргу, скорочення асигнувань на соціальні програми та збільшення військових витрат [15, с. 164].

Адміністрація президента Б. Клінтона, зіткнувшись з негативними наслідками "рейганоміки", продовженої урядом Дж. Буша (скорочення темпів зростання, прискорення інфляції, бюджетний дефіцит, структурні проблеми) на тлі розгортання світової економічної кризи, змушена була зробити ряд відступів від традиційної неокласики. Наприкінці 1992 р. на конференції з питань економіки у м. Літтл-Рок, де був присутній Б. Клінтон, прийнято комплекс завдань нової адміністрації, який, зокрема, включав збільшення капіталовкладень для пожвавлення економіки, підвищення доступності капіталу через перегляд правил роботи кредитних установ, поєднання інвестиційних програм з планом скорочення бюджетного дефіциту, зниження витрат на медобслуговування та підвищення загального медичного страхування для скорочення дефіциту. Багатьма економістами та урядовцями Європи перемога Клінтона в США розглядається як сигнал до відходу від стратегії "laissez-faire" [15, с. 165].

Основним важелем регулювання виступає бюджетно-фінансова політика. В 1990-1993 рр. через держбюджет перерозподілялось понад 36 % ВВП [15, с. 165]. США відомі жорстким кредитно-фінансовим регулюванням. Податкова система зорієнтована на стимулювання приватних інвестицій.

Для економіки США характерна невисока частка держвласності, державні інвестиції спрямовуються здебільшого у капіталомісткі галузі і такі, що не викликають інтересу у приватного капіталу. Практикується створення підприємств з наступною передачею їх до приватного сектора. Майже 50 % витрат на НДДКР здійснюється державою.

Орієнтир соціальної політики — сприяння акумуляції та перерозподілу коштів населення в цілому. Так, пенсійний фонд лише на 1 % формується за рахунок державних внесків. Водночас активно діє система державної соціальної допомоги, 2/3 видатків якої мають негрошову цільову форму. 21,1 % населення на кінець 80-х років був охоплений державним медичним страхуванням [15, с. 166]. На той же час соціальні витрати становили 50 % видатків федерального бюджету, 60 % — місцевих бюджетів [15, с. 166].

Важливими специфічними рисами економічної моделі США є федеративний державний устрій і зумовлена ним багатополюсність економічної системи. З одного боку, це сприяє підвищенню економічної безпеки країни, з іншого — вимагає проведення особливої політики з координації впливових регіональних інтересів.

Таким чином, американська модель спирається і розраховує на економічну активність громадян, скеровуючи їхній інтерес до максимізації прибутку у суспільно вигідне річище.

1.2. Німецька (неоліберальна модель)

Німецька (неоліберальна) модель, яка здійснюється у ФРН, орієнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренції, для чого підтримуються умови відтворення, зокрема — стимулювання дрібного бізнесу, політика зайнятості тощо. Гаслом цієї моделі є "Ринок — для всіх", тому значна увага приділяється соціальній спрямованості дії ринку, існує розгалужена система соціальних виплат.

Фундамент німецької моделі сформувався під дією концепції "соціального ринкового господарства". Ця концепція вперше сформульована у 1948 р. А. Мюллером-Армаком як синтез ордолібералізму (В. Ойкен) та неолібералізму (Ф. Хайек) і проводилася урядом Л. Ерхарда. З ордолібералізму взято положення про важливу роль держави в охороні економічного та соціального порядків, з неолібералізму — про важливість саморегулювання ринку за підтриманням державою рамкових умов.

Основні елементи економічної політики держави А. Мюллер-Армак вбачав у:

створенні на підприємстві соціального порядку, який оцінює робітника не лише з економічної точки зору;
здійсненні конкурентної організації економіки, політики зайнятості та надання робітникові економічної безпеки у рамках можливого;
вирівнюванні доходів людей економічними засобами;
соціальному житловому будівництві;
підтримці рівних шансів підприємництва, кооперативної взаємодопомоги;
запровадженні соціального страхування;
забезпеченні мінімуму оплати праці тощо [10, с. 219].

Отже, на відміну від лібералізму концепція соціального ринкового господарства передбачає сильну державу.

Ключовим елементом концепції стало поняття господарського порядку, який є сукупність форм координації економічного процесу, і форми ці тісно пов'язуються з порядком у суспільній системі в цілому. Порядок, на думку теоретиків, можливий лише в тому разі, коли поведінка людей відзначається дисципліною, а дисципліна визначається саме ринком, або, за висловом В. Ойкена, "така поведінка можлива лише там, де з духу правильно осягнутої свободи виходить підтвердження необхідності бажаного порядку" [10, с. 220].

Коаліційний кабінет Коля-Геншера у ФРН у 1983 р. розробив "Програму оновлення", яка передбачала підтримку приватного підприємництва шляхом зниження податків на прибуток, підвищення непрямих податків, скорочення державного регулювання та скасування регламентації діяльності компаній, зниження соціальних витрат з метою збільшення бюджетних ресурсів для розвитку виробництва, підвищення капіталовкладень для скорочення безробіття та підвищення темпів збільшення, причому військові витрати продовжували зростати [10, 221]. Але попри такі заходи "консервативний зсув" лише надав інших форм специфічним рисам "соціального ринкового господарства".

Регулювання здійснюється кредитно-фінансовими та валютно-фінансовими важелями. У 1990-1993 рр. через бюджет перерозподілялося 46-50 % ВВП [10, с. 222]. Реалізовується понад 10 тис. державних програм різних рівнів, що передбачають перерозподіл коштів підприємствам. Податкова система орієнтується на перерозподіл доходів та стримування їх зростання. Під пряме державне регулювання підпадає близько 50 % новостворюваної вартості [10, с. 223].

У державному секторі в 1990 р. вироблялося 10,9 % доданої вартості. Держвласність зосереджується в банківській сфері, вугільній, сталевій промисловості, машинобудуванні. На початку 80-х частка активів, що належала державним кредитним установам, складала 62 % [10, с. 225].

Завдяки поєднанню економічних і соціальних орієнтирів німецька модель досягає оптимального співвідношення суспільних та індивідуальних інтересів.

1.3. Європейсько-кейсіанська модель

Європейсько-кейнсіанську модель інколи називають англійською, хоча сьогодні вона більш чітко виражена у Франції, Італії, Австрії. За цієї моделі значну роль відіграє державний сектор в економіці, який досягає значних розмірів.

Зокрема, уряд соціалістів, прийшовши до влади у Франції в 1981 р., виступив з програмою націоналізації частини виробничої та невиробничої сфери, реформи системи індикативного планування, стимулювання державних витрат та особистого споживання, боротьби з безробіттям.

На початку 80-х років у Франції держава виробляла 10 % ВНП, здійснювала 30 % валових капіталовкладень, їй належало 2/5 національного багатства [13, с. 243]. Державна власність концентрувалася в електроенергетиці, вугільній, газовій промисловості, машинобудуванні, фінансовій сфері. 50 % поточних вкладів підприємств і 70 % приватних вкладів перебували у державних банках [13, с. 243]. Внесок держави в економіку Італії в 1985 р. складав 20,3 %, наприкінці 80-х питома вага держсектора економіки тут складала 39-42 %, причому 30-35 % держпідприємств перебували під прямим державним контролем. Висока питома вага держсектора спостерігається також в Іспанії, Португалії. Через державний бюджет в 1990-1993 рр. було перерозподілено: у Франції — 50 % ВВП, в Італії — понад 53 %, у Великобританії — майже 40 % [13, с. 244].

Незважаючи на високий рівень перерозподілу коштів, питома вага державних соціальних витрат не дуже висока, оскільки бюджет розглядається як засіб впливу на попит і витрачається значною мірою на інвестиції та структурні зміни. Так, у Великобританії на потреби соціального забезпечення на початку 90-х років витрачалася третина державного бюджету.

Важливою рисою системи державного регулювання економіки у Франції є високий рівень узгодженості заходів, що вживаються. Для цього існує економічна та соціальна Рада, до якої входять представники уряду, підприємців та профспілок. Адміністративні Ради, що включають робітників, адміністраторів, споживачів та спеціалістів, існують також на кожному публічному підприємстві. Як правило, держпідприємства користуються тактичною самостійністю, причому її ступінь тим вищий, чим успішніша діяльність підприємства. Водночас оцінка інвестиційних програм здійснюється спеціальним Фондом економічного та соціального розвитку, який може також надавати субсидії і дотації.

Державні економічні органи Франції розробляють на базі консультацій з економічними суб'єктами індикативні гнучкі узгоджені плани, як загальні, так і спеціальні, цільові. Відносно держсектора економіки плани імперативні. Виконання плану в приватному секторі забезпечується і шляхом держзамовлень, і через податкову, цінову, кредитну політику, тому плани у Франції, не будучи імперативними, є активними. Особливе місце посідають програмні закони, які фінансуються з бюджету. У 60-х-70-х роках широко розповсюдилася практика угод між державою і підприємствами про виконання планових показників в обмін на фінансові та матеріальні ресурси.

Головною метою кейнсіанської моделі є забезпечення максимально ефективного розподілу ресурсів з певним страхуванням від непередбачуваного впливу взаємодії приватних економічних інтересів.

Наростання негативних тенденцій в середині 80-х років зумовило певні консервативні зрушення в країнах європейського кейнсіанства. Зокрема, програма уряду Ж. Шірака, який прийшов до влади у Франції у 1986 р., спиралася більше на неокласичні постулати та передбачала денаціоналізацію, фінансове оздоровлення через скорочення податків і дефіциту бюджету, дерегламентування.

1.4. Шведська (соціал-демократична) модель

Шведська (соціал-демократична) модель практикується у скандинавських країнах, а також, частково, в Португалії, Іспанії, Греції. Головна увага тут приділяється соціальній сфері, політиці зайнятості та соціального забезпечення, регулюванню трудових відносин, жорсткій політиці доходів.

Уряд соціал-демократів Швеції у 1982 р., зіткнувшись із структурним спадом, оголосив про програму "третього шляху", відмінного як від стимулювання пропозиції, так і від підтримки попиту. Пріоритетними було оголошено досягнення повної зайнятості, розширення обсягів виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатності, підвищення темпів зростання, високий рівень життя, регіональна збалансованість, стабільність державних фінансів, підтримання зовнішньоторговельного та платіжного балансів.

На державних підприємствах наприкінці 80-х років працювало 11-13 % всіх зайнятих, держвласність мала високу питому вагу у гірничовидобувній, сталеплавильній промисловості, електроенергетиці, сфері послуг, причому на державних підприємствах системи соціальних послуг працювало 92 % зайнятих у галузі.

У 1987 р. на соціальні потреби витрачалось 31-35 % ВНП [], а на початку 90-х державні витрати на соціальне забезпечення складали понад 40 % ВВП []. На відміну від американської моделі переважна частка соціальних коштів формується за рахунок внесків підприємців, існує система страхових зобов'язань підприємців. 31 % пенсійного фонду вноситься державою [5, с. 311].

Головним орієнтиром шведської моделі є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву індивідом його суспільно-корисної активності.

Значні специфічні риси має модель ринкового господарства Японії. Основним суб'єктом у японській моделі виступають корпорації та їх об'єднання у фінансово-промислові групи — "кейрецу". Незважаючи на незначну частку держвласності (на 1983 р. — близько 20 % національного багатства [5, с. 312]), економіка країни має досить високий ступінь керованості завдяки існуванню позадержавних об'єднань і рад, особливій ролі кредитно-банківських установ, а також об'єднанню функцій управління в рамках Міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості. Лише у 80-ті роки тут було здійснено фінансову лібералізацію, за повоєнні роки набуто величезної практики проведення промислової політики. 9/10 основних фондів держави зосереджено в галузях інфраструктури, що створює оптимальні умови для приватного капіталу. Водночас держава фінансує майже 100 % нових розробок.

Специфічними особливостями моделі є політика вирівнювання доходів, особлива політика робочої сили, ефективне використання національного менталітету. В Японії успішно інтегровано державні і приватні інтереси із застосуванням низки позаекономічних важелів. Досягнення національного консенсусу дає змогу створити мережу національних планів на термін від 1 до 20-30 років, що надає японській економіці стратегічної орієнтації.

Держава в Японії має потужний апарат регулювання діяльності економічних суб'єктів усіх сфер діяльності. Загалом на початку 90-х рр. тут діяло 453 регулюючих закони, з них 220 — у сфері економіки. Із цих останніх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр. [5, с. 314]. Державне регулювання охоплює понад 10 тис. позицій у сферах регламентування підприємництва, цін, експорту тощо. Крім економічних важелів, до приватного капіталу застосовуються адміністративні вимоги, рекомендації, "посередництво" держструктур.

Керує проведенням промислової політики Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (MITI), яке має право на певну свободу дій в управлінні галузями і якому підзвітна переважна більшість галузей економіки. До сфери дії MITI входять зовнішня торгівля, промисловість і торгівля, новітні технології, розміщення промислових підприємств та екологія, енергетика, питання промислової власності, підтримка дрібних і середніх підприємств. Міністерство будується на принципі поєднання вертикальних (галузевих) і горизонтальних (функціональних) структур.

Дієвості політики MITI й досягненню консенсусу значно сприяють контакти з союзом найбільших корпорацій і банків "Кайданрен", союзом найбільших фірм "Ніккейрен", об'єднанням великих, середніх і малих підприємств "Ніссе", організаціями ділових кіл різних галузей промисловості, сервісу, фінансової сфери, які утворюються в приватному секторі для обміну інформацією та обговорення макроекономічної політики. Забезпеченням національної згоди займається Економічна Рада при прем'єр-міністрі, до якої входять науковці, бізнесмени, трудящі, споживачі, управлінці тощо. Консенсус з питань подальшого розвитку японської економіки знаходить своє вираження у створенні національних планів. Перший національний економічний план було сформульовано у 1955 р., відтоді розроблено 11 планів. Національний план включає середньостроковий економічний прогноз, оцінки та завдання для економічного управління, перелік цілей та макро- і мікроекономічних засобів їх досягнення.

Економіку Японії називають "двоструктурною" завдяки системі субпідрядів, що має широкий розмах. Відмінність від традиційної субпідрядної схеми полягає в тому, що великі підприємства не лише передають частину отримуваних контрактів малим і середнім фірмам, а й здійснюють переплетення акціонерних капіталів, практикують відрядження працівників у дочірні фірми, передачу технічних засобів тощо. З одного боку, така система дає змогу маневрувати ресурсами, економити на витратах на робочу силу, з іншого — веде до банкрутств і змушує MITI проводити політику підтримки малих фірм.

Специфічною особливістю японської економіки є існування розвиненої системи "кейрецу" — фінансово-промислових груп з еластичними зв'язками на базі взаємного володіння акціями, договорів, постійних контактів. Практика показує, що часто підтримка постійних контактів важить для членів "кейрецу" більше, ніж отримання прибутку, і норма прибутку, звичайно, є нижчою за потенційну. Водночас на випадок економічної небезпеки члени угруповання можуть розраховувати на взаємопідтримку, а MITI убезпечене від необхідності прийняття екстрених заходів.

Звичайно, у "кейрецу" існує лідер, який охоплює понад 33 % ринку у групі, а також потужний фінансовий інститут. Важливо, що кожна "кейрецу" зосереджується, як правило, на виробництві в обраній галузі і не конкурує з іншими групами.

На думку японських економістів, висока керованість економіки країни спирається на існування різноманітних об'єднань у промисловості, високий рівень спеціалізації та кооперації, існування системи субпідрядів, угруповань "кейрецу" і тісний взаємозв'язок промислових підприємств з банками. Фахівці МВФ вважають, що причинами успішної економічної політики Японії в минулому і сучасності є значні вкладення в людський капітал та технологію, ефективна адміністративна система, сильна, але не інтервенціоністська держава, прагнення постійно підтримувати консенсус, "ненав'язливе партнерство" держави щодо приватних фірм.

Отже, використовуючи національну специфіку, японська модель сприяє структуруванню й узагальненню індивідуальних інтересів, максимально ефективному і стратегічно виваженому їх поєднанню.

Таким чином, сучасне розвинене ринкове господарство представлене цілою низкою моделей, які мають істотні розбіжності. Однак попри ці розбіжності кожна з розглянутих країн змогла на базі власної моделі знайти шлях до національного успіху. Чинником, який зумовив конкретну будову кожної з моделей, виступив комплекс національних специфічних характеристик: стан виробничого потенціалу, можливість забезпечення матеріальних передумов економічної безпеки, національний менталітет і ціннісні орієнтації тощо. Отже, не видається за можливе розробити універсальну схему економічної системи, яка була б застосовуваною за будь-яких умов. Водночас порівняльний аналіз моделей дає основу для розробки методології формування державної економічної політики залежно від соціально-економічної системи. Практика функціонування моделей ринкової економіки передбачає складне переплетення різноманітних заходів економічної стратегії і тактики, серед яких можна виділити блоки грошово-фінансової, бюджетної, структурної та соціальної політики.

2. Утвердження ринкових відносин

Організоване суспільство є суспільством реального переходу від державної власності до плюралізму форм власності з домінантним статусом приватної. Здійснити означений перехід не просто. Для цього потрібні час, терпіння і державний розум (державна організація справи). Рішення, прийняте без достатньої теоретичної та практичної апробації, може ввести країну в хаос, спричинити соціальні колізії, викликати масові конфлікти і зіткнення.

Власне, щось подібне відбулося (і відбувається) в країнах, що утворились на терені колишнього СРСР. Утвердження ринкових відносин супроводжує сонм суперечностей, а в деяких із них – конфронтації групових інтересів із перерозподілу колишнього державного майна і, навіть, прямих збройних зіткнень. Україна, здається, подібних колізій уникла. Глибокі економічні негаразди першого десятиріччя незалежного розвитку відійшли в історію. Ринкові перетворення, здійснені в останні роки, забезпечили відчутну макроекономічну стабілізацію української економіки.

Звичайно, показники минулих економічних перетворень можна оцінювати по-різному. Сучасні керівники держави, які прийшли до влади у 2005 р., висловлюють що до них певні сумніви. І в цьому немає нічого дивного. Економічна ситуація в Україні залишається все ще досить складною. Нові політичні сили, які прийшли до влади в результаті виборів Президента України в 2004 р., порушують питання про зловживання, допущені в ході роздержавлення та приватизації, які привели до пограбування значної частини населення, про необхідність часткової „реприватизації” економіки, перерозподіл власності, а головне – про зміну ролі держави в стратегії економічної модернізації.

На мій погляд, проблема тут є. І зловживання, і несправедливість, і суперечності є постійними (хоча й побічними) супутниками радикальних трансформацій складних соціальних систем. Виявляють вони й людей, які спекулюють посадами, владою, власними можливостями, збагачуються за рахунок інших. Їх треба „приводити до тями” – відсторонювати від влади, обмежувати в спекулятивних можливостях, приводити у відповідність до букви і духу закону. Інша справа, яким чином (і якими засобами), хто має виступити головним суб’єктом забезпечення соціальної справедливості в самому широкому розумінні цього поняття? Профспілки, політичні партії, громадські організації, директорський корпус й інші суб’єкти економічних відносин виконати цю функцію в повному обсязі не в змозі. Те ж саме можна сказати про мораль, релігію, громадську думку, культуру. У всякому разі, в Україні в перше п’ятнадцятиріччя незалежного розвитку вони виявилися економічно безпорадними. Ера громадянського суспільства в Україні ще не настала. Вона формується, зріє, консолідується й от-от вступить у свої права. Сьогодні ж про її повновладність говорити зарано. Аналіз досвіду відповідних перетворень в інших країнах підводить мене до думки, що означені функцію і роль в трансформаційний період має виконати держава. Отже, корінь питання знаходиться у „владно-власних” суспільних відносинах, а якщо говорити ще більш точно, – у визначенні економічної ролі і функцій держави. Організоване суспільство постає як форма їх раціоналізації. Зупинюсь на цьому більш детально.

Світова економічна теорія опрацювала з цього приводу два різнопланових підходи:

1) в регулюванні економіки держава має відігравати активну роль (Дж. М.Кейнс);

2) ринкова економіка самостійно, без втручання держави орієнтує людину на підприємництво, розвиток та реалізацію своїх можливостей, науково-технічний прогрес, що в цілому забезпечує високу ефективність (Л.фон Мізес, Ф.фон Гаєк та М.Фрідман).

Кожен із них у свій час і у своїх умовах забезпечив ефективний вихід з кризових ситуацій і, разом з тим, обидва підходи не витримали випробування новими обставинами, що спричинили нові світові економічні кризи, зокрема, 1974-1975 та 1981-1982 років [4, с. 13].

Дискусії західних економістів про роль держави в економічному житті, з одного боку, виявили, що жодна з концепцій економічної ролі держави не є втіленням абсолютної істини, а з іншого - показали, що в процесі обміну ідеями відбувається розвиток та збагачення економічної теорії, вдосконалення демократичної організації економіки, йдуть пошуки найбільш адекватних методів забезпечення її соціальної спрямованості.

Подібні пошуки ведуться й українськими вченими. Вони спрямовані, насамперед, на визначення характеру утвердження ринкових відносин, виявлення основних тенденцій розвитку економічного життя суспільства, становлення реального власника, регуляції та саморегуляції відносин власності, й знову ж таки, місця і ролі в цьому процесі головного інституту політичної системи суспільства – держави.

Як відомо, ринкова економіка („ринкове господарство”, „ринок”, „ринкова організація виробництва”) є середовищем, в якому відтворюються, функціонують і панують відносини та зв’язки товарного виробництва. В умовах командно-адміністративного диктату, що супроводжував економічне життя колишнього СРСР, ринкові відносини практично не застосовувалися. У процесі розбудови незалежної держави їх треба було створити, налагодити, відрегулювати. А це означає, що суспільство мало вирішити як мінімум три першочергові завдання:

1) „роздержавити” власність, передати її в руки реального господаря;

2) виховати нового власника, навчити його господарювати за ринковими технологіями;

3) створити необхідні умови (економічні, фінансові, правові, інформаційні тощо) для реалізації ринкових форм і технологій господарювання.

До їх вирішення Україна підійшла через лібералізацію – необмежене розширення свободи економічної діяльності господарюючих суб’єктів, що привело до глибокої економічної кризи, руйнування державного управління економічними процесами.

Я не збираюся розмірковувати над тим, хто „підсунув” цю ідею Україні і хто став її безпосереднім виконавцем. Зверну увагу лише на наступне: економічний шлях (і засоби) обрані для виходу з тоталітаризму й створення матеріального підгрунтя повернення в лоно цивілізації виявились якщо й зовсім помилковими, то принаймні не такими ефективними, як бажалося, а головне – надзвичайно болючими і затратними, особливо для людей мало захищених й з особливими потребами.

Незважаючи на певні економічні позитивні зрушення, декілька десятків мільйонів людей жити стали гірше, менш соціально захищено й менш комфортно. Як зазначають автори фундаментального видання „Україна: утвердження незалежної держави. 1991-2001”(2001 р.), економічні перетворення в цей час супроводжувалися активними формами так званої "прихватизації", коли громадське майно масово привласнювалося. Все це не призводило до одержання державою як колишнім головним власником державного майна приросту реального ефекту. Матеріалізоване багатство ("майновий капітал") було пущене державою, як кажуть, на вітер. Держава й суспільство збідніли на величезні суми майнового капіталу. У свою чергу, нові власники, які безкоштовно одержали (якщо висловитись точніше, то розікрали) цей капітал, здебільшого не вміли і не знали як ним по-господарськи розпорядитися. Проголосивши себе підприємцями, вони не підготували програм ефективного використання зазначеного капіталу. Зараз більшість цих "приватизованих" об'єктів та їхніх складових частин застаріла фізично й морально, втратила реальну вартість, то більше, що за цей період інвестиційна та інноваційна діяльність у країні опинилася "замороженою" на мізерно низькому рівні, також як і реальна доходність виробників і споживачів. Відплив валюти з країни за цей період утричі-вчетверо перевищував її приплив, включно з іноземними кредитами. Українському народові довелося пережити пік гіперінфляції, спровокований банківсько-фінансовими та промисловими колами, що прагнули накопичити первісний капітал. Гіперінфляція змінилася стадією гіперстагнації, що не могло не обезкровити весь соціально-економічний організм держави...

Таким чином, у цілому процес приватизації в українських умовах виявився неефективним і логічно не завершеним. Він не приніс прискореного формування ефективного приватного власника, зацікавленого в активній інвестиційній діяльності, прискореному оновленні та економічному оздоровленні господарства. Не досягнута оптимальна глибина приватизаційного процесу. Як наслідок, у перебігу реформування економіки не вдалося забезпечити ефективну структуризацію відносин власності, зміцнення позицій національного капіталу. Нові організаційно-правові форми, що виникли в результаті приватизації підприємств колективами їхніх працівників, своєю чергою, не змогли зробити важливого чергового кроку - масово перетворилися на відкриті акціонерні системи господарювання й таким шляхом підвищити власні доходи та нагромадження для розширеного відтворення. Більшість підприємств, що приватизовані, досі залишається на непродуктивній і неконкурентноздатній стадії акціонування. Точніше кажучи, вони переважно простоюють, не приносячи прибутків, а подеколи й не повертаючи сукупних витрат на їхнє утримання або часткову експлуатацію [4, с. 15].

Мій висновок щодо економічних перетворень також залишається далеко не оптимістичним: як і півтора десятиріччя тому Україна стоїть на порозі ринкових перетворень, які потрібно зробити в найближчий час. І знову ж таки, на передній план виходить питання про роль держави, без вирішення чого про ефективність перетворень не може бути й мови.

Відомо, що роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств на такі, що засновані на інших формах власності, перехід від переважно державно-директивного управління виробництвом до його регулювання переважно на основі ринкових механізмів. У ході роздержавлення змінюються економічна роль і функції держави.

По-перше, держава перестає бути безпосереднім суб'єктом господарювання. Вона лише розробляє норми і правила поведінки та механізми, що забезпечують дотримання їх. Вони мають бути однаковими для приватних і для державних підприємств.

По-друге, держава починає регулювати економічні процеси не директивами, а через зміну економічних умов функціонування суб'єктів економічного життя. Приватизація тут виступає як процес, спрямований на скорочення частки державного сектору в економіці. Проте для створення ринкового середовища цього недостатньо. Державний сектор у більшому чи меншому розмірі завжди присутній в економіці кожної країни. Розмір і структура його в країнах ринкової економіки істотно різні. Це зумовлюється особливостями кожної з них, тобто відповідним комплексом політичних, соціально-економічних та історичних умов розвитку. Практично державний сектор у цих країнах охоплює підприємства видобувної промисловості, а також ті, що належать до галузей виробничої та соціальної інфраструктури.

Отже, першим і головним завданням роздержавлення залишається завдання визначення кількості і номенклатури тієї власності, що має залишитись державною або має бути передана у власність громадян. Важливим при цьому є досвід провідних країн світу, зокрема, Австрії, Великої Британії, Італії, Німеччини, США, Франції.

У Франції, наприклад, державна власність є домінуючою в електроенергетиці, газовій, вугільній, металургійній промисловості, на залізничному та повітряному транспорті. Подібна ж ситуація склалася і в США. У державній власності перебувають тут великі підприємства електроенергетики, транспорту, комбінати з переробки уранових руд, деякі заводи військового призначення. Німеччина повністю контролює (як свою власність) залізниці та підприємства зв’язку, 74% внутрішніх та зовнішніх авіаліній, близько 75 % підприємств електроенергетики тощо. Державний сектор займає провідне місце в таких високорозвинених країнах, як Австрія та Фінляндія. Вивчаючи й залучаючи досвід цих країн, Україна має детально проаналізувати економічну ситуацію, що склалася в результаті обвальної лібералізації минулих років, визначитись у пріоритетах й здійснити радикальний поворот, „не витворяючи нове колесо”, а за світовим досвідом. Очевидно, левова частка таких галузей економіки, як електроенергетика, газова, нафтопереробна і вугільна промисловість, залізничний та повітряний транспорт, зв’язок і деякі інші життєво важливі сфери виробництва, мають залишитися державними. У відповідності з цим має змінитись і економічна функція держави.

Я не виключаю, що держава має переглянути рішення щодо раніш приватизованих об’єктів на предмет легітимності цього процесу й його доцільності з точки зору забезпечення національних інтересів. Розкрадання державного майна має бути зупинено. Держава, вірніше, конкретні суб’єкти державної влади несуть відповідальність перед громадянами за процеси, що відбуваються в суспільстві. Бути „при владі” й уникати відповідальності – це нонсенс. Організоване суспільство є суспільством відповідальності влади перед народом за ті процеси, які вона (влада) проводила. Разом із тим, воно не обмежує свободи ринкових перетворень і ринковому господарюванню, а навпаки – цілеспрямовано сприяє її розвитку.

Свобода – ключове поняття ринкової економіки. Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів та грошового капіталу можуть використовувати чи реалізовувати ці ресурси на свій вибір. Ніхто: ні держава, ні інші виробники, - не мають права диктувати підприємцю, що йому виробляти, за якою технологією, скільки, на які ціни та споживачів орієнтуватися. Умови виробництва визначають властивості та розмір заохочуваного капіталу. Для споживачів свобода вибору означає, що вони вільні в межах своїх грошових прибутків купувати товари і послуги в такому наборі, який вони вважають найбільш сприятливим для задоволення своїх потреб. Свобода споживацького вибору є найширшою з економічних свобод. Вона орієнтує виробників на виробництво продукції, товарів та послуг, які користуються попитом.

Слід мати на увазі, що свобода ринкової діяльності, як і свобода загалом (в її філософському розумінні), не є вседозволеність, а має певні межі. Вони розгортаються по контуру того процесу, який порушує свободу іншої людини або втручаються у сферу її особистого інтересу. Окрім цього, потрібно враховувати (й узгоджувати) інтереси суб’єктів підприємницької діяльності й інтереси суспільства загалом, національні інтереси, питання безпеки громадян і національної безпеки. Далі – більше: в умовах науково-технічного прогресу, відкриття нових продуктів, матеріалів, технологій, суспільство не може нехтувати питаннями контролю за екологічними наслідками діяльності підприємств. До цього порядку належать також контроль за розміщенням і будівництвом підприємств; санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове й соціальне законодавство; антимонопольний контроль; умови праці працівників; заробітна плата; якість продукції тощо.

В умовах, коли відповідні механізми, що забезпечують дотримання цих і багатьох інших життєво важливих суспільних вимог, лише формуються, функцію їх врегулювання має взяти на себе держава. У майбутньому, залишивши за собою „контрольний пакет”, вона передасть їх громадянському суспільству. Організоване суспільство є сферою „перерозподілу економічних повноважень” між державою і громадянським суспільством, що формується. Воно забезпечує легітимну передачу контрольних функцій за підприємницькою діяльністю від держави до громадян з одночасним збереженням частини з них за державою й відпрацюванням механізмів їх здійснення організаціями та установами громадянського суспільства.

Економічна свобода, як і свобода загалом, має свої межі. Вони визначаються рівнем розвитку соціально-економічної системи; розбіжностями інтересів індивіда, тих чи інших соціальних груп, суспільства загалом і держави; матеріальними чинниками виробництва (шкідливість матеріалів чи технологій); екологічними чинниками тощо. Безконтрольна економічна діяльність може викликати серйозні соціальні колізії. Для прикладу наведу безконтрольне застосування в сільському господарстві пестициду ДДТ. Згадую не так вже й далекі 60-ті роки. Нас, школярів, виводили на бурякові плантації, опоясані спеціально викопаними канавками, куди ми засипали ДДТ проти такого шкідника, як довгоносик. Парадокс полягав у тому, що довгоносик, як правило, виживав; як отрута ДДТ діяв, насамперед, на людину, її генну структуру. Фактично знаючи про це, колгоспи продовжували користування цим препаратом. І лише заборона застосування ДДТ на державному рівні призупинила його руйнаційний вплив на природу і організм людини [4, с. 17].

Те ж саме стосується вживання нових продуктів (з біодобавками), застосування нових будівельних матеріалів, технологій, здійснення еколого небезпечних проектів тощо. Контрольна функція держави є тут незамінною. Вона розгортається за такими напрямками, як контроль за розміщенням і будівництвом підприємств; екологічний та санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове і соціальне законодавство; антимонопольний контроль.

Організоване суспільство має опрацювати систему відповідного контролю, своєрідні правила реалізації економічної свободи, довести їх до кожного підприємця й пересічного громадянина. Передача контрольних функцій за економічними свободами від держави до громадянського суспільства в найближчі десятиріччя не передбачається.

Загалом, Україна має „повернутись назад” й повторно, але вже остаточно визначитися в моделі ринкової економіки, шляхах та засобах переходу до неї. Зразком у цьому відношенні має слугувати світовий досвід, застосований з урахуванням особливостей України, її економічними, політичними, історичними, психологічними, ментальними та ін. особливостями.

Як правило, вчені-економісти пропонують для розгляду наступні моделі ринкової економіки:

1) французька модель.

Вона виходить із того, що ринкова система не може забезпечити розв'язання багатьох проблем, насамперед соціальних, які мають велике значення для майбутнього країни.

Ця модель характеризується більшою різноманітністю економічних інструментів, включно із стимулюванням конкуренції, регулюванням, гнучкою системою оподаткування. Особливістю її є включення планування в ринковий механізм. Воно пройшло у своєму розвитку декілька етапів - від жорсткого державного регулювання через індикативне планування до стратегічного планування;

2) німецька модель

Наголошує на важливій ролі держави в економічні житті країни. Вона сформувалася в післявоєнний період - під час переходу від нацистського варіанта «соціалізму» до ринкової соціальної економіки. Перехід відбувся в короткі терміни під керівництвом Л. Ерхарда, який спирався на теоретичні розробки В. Ойкена. Поділяючи ідеї лібералізму, Л. Ерхард водночас вважав, що вільна приватна ініціатива та конкуренція неприпустимі без активної ролі держави. Для нього ринок не був самоціллю, а ще засобом для вирішення соціальних проблем.

Особливостями ринкового реформування в Німеччині можна вважати: соціальну спрямованість реформ, їх ретельну теоретичну опрацьованість, підготовленість державних чиновників до проведення реформ (перед тим вони пройшли відповідну атестацію) і відповідальність за свою діяльність;

3) польська модель

Є втіленням зразка «шокової терапії», запропонованої міністром фінансів Польщі Л. Бальцеровичем.

Програма передбачала ведення стрімкої лібералізації економічних процесів з можливим короткочасним зниженням життєвого рівня, за яким приходить швидке «одужання» економіки і стабільне покращання соціально-економічної ситуації вже на основі нових, ринкових механізмів. Важливою умовою успіху цієї програми була її підтримка великою частиною населення Польщі. Адже в структурі господарства цієї країни питома вага приватної власності завжди була значною, й багатьом людям були зрозумілі заходи, які пропонувалися. Велике значення мало також залучення до вироблення й реалізації програми спеціалістів із МВФ, які забезпечили отримання Польщею допомоги в 1990 р. розміром у 3 млрд. дол.;

4) китайська модель.

Особливістю китайського переходу до ринкових відносин було оновлення командно-адміністративної системи управління економікою і допущення вільних економічних зон, де система централізованого управління економікою взагалі не застосовувалася. Під керівництвом Комуністичної партії Китаю була ретельно опрацьована концепція вбудови ринкових відносин у народне господарство країни з залученням великих міжнародних інвестицій [4, с. 21-22].

Організоване суспільство має обрати одну із найбільш ефективних моделей ринкової економіки, визначити шляхи переходу до неї в найближчі 5-10 років. При цьому має бути врахованим, по-перше, досвід ринкових трансформацій попереднього п’ятнадцятиріччя; по-друге, нові економічні, політичні і соціокультурні реалії, що виникли в Україні в результаті їх реалізації; по-третє, обставини й особливості світової соціокультурної динаміки, що складуються в результаті глобалізації та інформаційної революції.

Серед найбільш проблемних завдань ринкових трансформацій слід виокремлювати, насамперед:

1) форми, методи й механізми приватизації;

2) оптимізація впливу державних та громадських механізмів регулювання підприємницької діяльності;

3) налагодження соціального партнерства між підприємцями, робітниками (профспілки) й державою;

4) боротьба з бідністю та безробіттям;

5) подолання тіньової економіки, організованої злочинності і корупції;

6) впровадження системи стабілізуючих заходів у мікро- та макроекономічній сферах (призупинення обсягу падіння національного виробництва, висока зайнятість населення, стабільність цін та інфляційних коливань, структурна перебудова і удосконалення галузевих, міжгалузевих та територіальних виробничих співвідношень і т. ін.);

7) державна підтримка підприємництва (визначення пріоритетних напрямків розвитку підприємництва, акумуляція коштів, підготовка й перепідготовка кадрів, залучення іноземних інвестицій тощо);

8) формування ринкової свідомості нової української еліти і пересічних громадян;

9) прогнозування і планування економіки в умовах ринкових відносин;

10) входження в європейську і світову систему економічних відносин.

Організоване суспільство в цьому розумінні можна розглядати як десять послідовно-поступових державно-регульованих кроків у напрямі до ринку, до ефективної, оптимально саморегульованої системи ринкових відносин. Без таких кроків про демократію ринкового самоврегулювання не може бути й мови.

3. Світ і Україна на порозі третього тисячоліття: шляхи розвитку

Результати глобалізації економіки в межах земної кулі породили могутні транснаціональні компанії, вплив яких відчувають не тільки уряди своїх країн, але й уряди країн, ринки яких поглинаються.

Неоднорідність, неоднаковість економічного розвитку країн на земній кулі веде до певних об’єднань заради виживання та відновлення справедливості в межах земного простору. Супердержава Сполучені Штати Америки намагається встановити єдиний, свій порядок на всій території земної кулі. Розвал СССР сприяв вирішенню цього завдання США.

Тому, щоб зрозуміти, яким шляхом іти Україні, до чого, куди може привести Україну нинішній курс реформ, потрібно провести аналіз на основі проблем геоекономіки та геополітики.

На сьогодні виділяють такі світові цивілізації, які перебувають у постійному стані розвитку та інтеграції: європейську, північноамериканську, Південно-Східної Азії, ісламську, латиноамериканську та африканську.

Найбільш розвинена, впливова і одночасно найбільш “агресивна” з точки зору завоювання ринків, як підкреслюють у своїх роботах акад. Ю. М. Пахомов [4, с. 20] та чл.-кор. НАНУ О. Г. Білорус [10, с. 438] - це європейська цивілізація.

Кожне із цих об’єднань намагається мати ядерну зброю, створює спеціальні інститути, що координують економічні, політичні, культурні процеси в об’єднанні та сприяють розширенню сфер впливу.

Все це викликає протистояння, боротьбу за сфери впливу геополітичних гігантів. У цьому процесі особливий інтерес викликають постсоціалістичні країни, в числі яких перебуває і Україна з її особливим географічним положенням, багатими природними ресурсами та великим ринком збуту.

З точки зору економічного розвитку і багатства в світі сформувались два полюси [10, с. 439]: “...країни золотого мільярда” - розвинуті країни та периферія світового господарства. “Країни золотого мільярда” споживають 80% природних ресурсів, що видобуваються на земній кулі, з яких 40% США забирають собі.

Розвинуті країни в 60-ті роки XX століття, перш за все європейська цивілізація, нав’язали світу свою ідеологію розвитку: лібералізацію та відкритість суспільства, яка виявилась для них дуже корисною.

Дійсно, якщо в 60-ті роки стандарт життя на земній кулі як відношення багатства країн “золотого мільярда” до багатства країн із периферії світового господарства з такою ж кількістю населення, становив 39 : 1 [4, с. 16], то в кінці XX століття, через 40 років проведення цієї політики, коли розвинуті країни стали “допомагати” третім країнам, це співвідношення стало майже 80 1. Отже, безумовно, політика відкритості суспільства та лібералізації виявилась дуже вигідною розвинутим країнам, бо, як писав наш класик, “більший меншого штовхає та ще й б’є за тим, що сила є” [4, с.16].

Це співвідношення зайвий раз доводить справедливість першої основної теореми Паретто [4, с. 18]: “Через обмежені ресурси на земній кулі, якщо якась країна чи фірма збагачується, то лише завдяки збіднінню інших”. “Західна допомога” Україні, яку через міжнародні фінансові інститути - Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, через інститути іноземних радників-консультантів, через їх програму “шокової терапії” нав’язали Україні, та нинішній курс реформ є шлях до однофакторної моделі вільного ринку - максималізації прибутку, до моделі ринку Адама Сміта (XVIII ст.) та Чиказької школи (XIX ст.).

Тим часом в розвинутих країнах ця модель вільного ринку, модель класичного (дикого) капіталізму вичерпала себе на початку XX століття під час кризи США 1929-1933 рр. Отже, класичний капіталізм (вільний ринок) - це вже данина історії в розвинутих країнах, а нинішній курс реформ - це рух назад у ХVIII-ХІХ століття з точки зору економічної моделі.

Саме така економічна модель - модель “периферійного” капіталізму є невичерпним джерелом організованої економічної злочинності та корупції, тому ніяке підсилення поліцейських функцій держави не покінчить із злочинністю, бо вона закладена в ідеології нинішніх реформ.

Відповідно до першої основної теореми Паретто - чим більшим буде зубожіння українського народу, тим більшим буде збагачення Заходу.

Так, 20 млрд. дол. США, які “втекли” за кордон, успішно інвестують економіку Заходу. Те, що на ринку України 92% імпортних товарів - це теж велике надбання, великий успіх реформ в інтересах Заходу.

А те, що за 8 років реформ Україна втратила понад 74% свого економічного потенціалу (зазначимо, що за 4 роки Другої світової війни Україна втратила близько 40% економічного потенціалу) [10, с. 451], завершила деіндустріалізацію країни, майже повністю знищивши 8 промислових галузей (легка промисловість скоротилась у 8 разів, електронна промисловість більш ніж в 100 разів тощо) - це теж корисно Заходу, бо Україна перестала бути конкурентом навіть на своєму внутрішньому ринку.

Високий рівень безробіття, яке стимулює Захід в Україні - в цілому з прихованим 40%, а в науці 90% - це теж корисно для Заходу, бо іде декваліфікація робочої сили і деінтелектуалізація суспільства, що в кінцевому результаті буде сприяти зниженню якості робочої сили і, отже, зниженню конкурентоспроможності українських товарів.

В цілому знищення України як конкурента на світовому ринку іде досить успішно.

Якщо Україна стартувала в реформи, перебуваючи в першій десятці найбільш розвинутих країн світу, то сьогодні вона посідає місце далеко за сотим!

Відбулось це через антинауковий характер та помилки з точки зору економічної науки тих рекомендацій та вимог, які давали і ставили Президенту і Уряду іноземні радники-консультанти і які відображались в меморандумах між Урядом України та МВФ.

Україні, щоб вийти з кризи, щоб перейти до стану економічного зростання, звичайно, потрібні інвестиції, в тому числі й іноземні, але, як показано в роботі виконання саме умов МВФ спричиняє в Україні таке соціально-економічне середовище, яке по чотирьох напрямках відлякує приватних інвесторів і, отже, допомагає Заходу поглинати ринок України.

Зазначимо, що в 1992 році група “Адженда” в книзі “Рыночный шок” виділила 12 помилок “Програми шокової терапії”, до яких автор в роботі додав ще 7 пунктів антинауковості.

А оскільки економічна криза - це порушення законів економіки, то, не змінивши умови співпраці із МВФ в інтересах України, вийти з кризи в принципі неможливо, іншими словами - не змінивши курсу реформ, вийти з кризи неможливо навіть теоретично.

Як міняти курс реформ, що потрібно робити, аби відродити своє виробництво, як перейти від падіння виробництва, від зубожіння широких верств населення до економічного зростання та зростання добробуту народу України — на це дає відповідь економічна наука і, зокрема, розробки вітчизняних вчених [13, с. 321].

1. Розробити свою, без участі іноземців (радників МВФ чи СБ) програму виходу з кризи та економічного зростання України.

Рішуче відкинути послідовну трьохфазну стратегію економічного розвитку Дж. Сакса [10, с. 456], яка, хоча і була покладена в основу всіх програм урядів Росії, як показано в роботах, задовольняє всі умови закону деградації ринку.

Замість неї потрібно використати трьохфазну паралельну стратегію економічного розвитку, яка відповідає закону розвитку ринку і яка була використана тими країнами, які досягли економічного прогресу, а то й “дива”.

2. Для того, щоб вийти з кризи, потрібно обіпертись на сукупність економічних теорій, серед яких провідними мали би бути українська інноваційна, що започаткована М.Туганом-Барановським, та Кейнса, бо, як показано в роботах багатьох вчених, монетаристська економічна теорія Фрідмена це велике досягнення економічної науки, але лише для врівноважених, усталених економічних систем.

Використання тільки монетаристської економічної теорії як базової - це шлях до національної катастрофи, бо вона здатна погасити інфляцію, але завжди викликає падіння виробництва.

На цьому тлі розширити поняття інфляції від чисто грошового явища, як це має місце в монетаристській теорії, до комплексного поняття інфляції, яка породжується великою групою чиновників, що формують економічну політику в цілому.

3. Змінити банківську систему таким чином, щоб із нестійкої економічної системи, як це має місце сьогодні, вона формувала стійку економічну систему.

Тільки сформувавши стійку економічну систему, можна забезпечити її якість через справедливу та ефективну податкову систему.

Не підпорядкувавши банківську систему інтересам власного виробництва, неможливо забезпечити стійкість економічної системи, неможливо вийти з-під впливу міжнародної фінансової кризи і неможливо досягнути приросту виробництва через будь-яку зміну податкової системи, навіть відмінивши податки зовсім.

Зазначимо, що саме виконання умов цього пункту становило основу нового курсу Рузвельта в США. Тобто Рузвельт своїми відомими рішучими діями щодо комерційних банків забезпечив у першу чергу стійкість економічної системи. Підпорядкувавши комерційні банки інтересам виробництва, Рузвельт відновив дію в економіці США основної ланки ринку Т - Г - Т (товар американський - гроші американські - товар американський).

На етапі виходу із кризи в США були встановлені при Рузвельті такі процентні ставки під довгострокові кредити у виробництво США (7): 1934 рік - 0%, 1935-1940 рр. - 0,8%, 1941-1942 рр. - 0,6%, і економіка США вийшла із кризи. При цьому дефіцит бюджету США становив в останній рік 33% до ВВП (55 млрд. дол. США).

4. Із досвіду виходу із кризи США, Японії, Німеччини та прогресу розвинутих країн маємо висновок: із кризи можна вийти тільки на основі політики протекціонізму - підтримки свого виробника та захисту свого ринку [4, с.14].

Політика лібералізації зовнішньоекономічної діяльності - це ефективний механізм завоювання ринків та нищення конкурентів з боку розвинутих країн [4, с.14].

Це підтверджується такою теоремою про лібералізацію: якщо на земній кулі будь-яка країна, особливо мала, перебуває в кризі, а її Президент чи Уряд проводять чи продовжують політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, то своє виробництво ця країна не відродить навіть теоретично.

Відповідно до цієї теореми можна стверджувати, що програма “Україна - 2010” не буде виконана ніколи, це програма-міф, бо її головним механізмом виконання є політика лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Альтернативою може стати програма, головним механізмом виконання якої є протекціонізм.

5. Необхідною умовою виходу з кризи є відновлення купівельної спроможності населення, тобто підвищення рівня зарплат, пенсій та стипендій; віднова довіри народу до Президента та Уряду настільки, щоб населення змогло трансформувати свої заощадження (12 млрд. дол. США) в інвестиції.

За цих умов суттєво зменшиться або й відпаде зовсім потреба у зовнішніх запозиченнях, і тоді Україна матиме ознаку розвинутої країни.

6. Виконання попередніх рекомендацій дає підстави визначити новий курс реформ - як шлях у коло розвинутих держав на основі моделі змішаної економіки. В цілому ж в суспільстві можливі три шляхи розвитку, якщо врахувати, що в XX столітті суспільство сформувало дві крайності свого розвитку: державний соціалізм та класичний (дикий) капіталізм. Між цими крайнощами знаходиться простір змішаної економіки - моделі розвинутих країн.

В тому ж XX столітті крайнощі себе вичерпали - спочатку класичний капіталізм (вільний ринок) під час кризи США 1929-33 рр., а потім в кінці XX століття державний соціалізм.

Отже суспільство має три шляхи розвитку: два назад до крайностей: до державного соціалізму та до класичного капіталізму (вільного ринку) і один вперед, до моделі змішаної економіки, до моделі розвинутих країн.

Зазначимо, що розвинуті країни виштовхують всіх, хто не входить до їх кола, на периферію світового господарства, до “периферійного” дикого капіталізму.

Причому в обох крайностях розвитку з однаковою легкістю встановлюються тоталітарні режими.

Особливістю країн “периферійного” капіталізму є те, що розвинуті країни сприяють прямо чи опосередковано встановленню диктаторських режимів у них, створюючи одночасно міфи про підтримку і розвиток демократії, про відстоювання прав людини.

Наприклад, диктаторський режим Піночета в Чилі був встановлений за сприянням МВФ.

Сьогодні МВФ веде політику змов із урядами країн, яким він допомагає, в боротьбі проти їх парламентів і, отже, проти демократії.

Нинішній курс реформ - це рух від однієї крайності державного соціалізму до іншої - класичного (дикого) капіталізму (вільного ринку) моделі ХVIII-ХІХ століть. Прикладом позитивних, прогресивних курсів реформ є, зокрема, новий курс Рузвельта у США - це рух від крайності класичного (дикого) капіталізму (вільного ринку) до моделі змішаної економіки; курс реформ Китаю - це рух від крайності (державного соціалізму) до моделі змішаної економіки, моделі розвинутих країн. Тому не випадково китайські реформи не несуть страждання своєму народу, а ведуть до економічного зростання, до зростання добробуту і тривалості життя населення.

Наші ж реформи вилились у геноцид українського народу (за роки реформ населення скоротилось майже на 2,5 млн. чоловік, смертність в 2 рази перевищує народжуваність, а із тих 100 дітей, що народжуються, 80 хворі).

Тривалість життя населення в Україні скоротилась для чоловіків на 14 років, для жінок на 13 років.

Відзначимо, що всі диктаторські, тоталітарні режими мають однаковий економічний критерій: власність і влада зростаються.

Сьогодні в Україні тіньова економіка сягнула 60%.

Мають місце такі ознаки тоталітарних режимів:

- скорочуються витрати на соціальні програми;

- відбувається монополізація влади;

- посилюється боротьба, аж до ліквідації, з опозицією;

- підсилюються поліцейські функції держави при неувазі до Збройних сил;

- створюється монополія на інформацію;

- ігнорується або забороняється та чи інша наука (50-ті роки - кібернетика лженаука, сьогодні відкидаються, ігноруються економічні теорії, що можуть змінити нинішній курс реформ, визнається лише одна-єдина економічна теорія - монетаристська).

7. Для того, щоб ввійти в коло розвинутих держав, а не йти на периферію світового господарства, потрібно в економіці, політиці та культурі відтворювати всі десять ознак розвинутих держав, які виписані в роботах [7, с. 98], зокрема - не протиставлення, а органічна єдність ринкової саморегуляції та державного регулювання економіки;

- розвиток на основі сукупності економічних теорій, серед яких провідною є українська інноваційна теорія;

- розвинена демократія, незалежність і патріотизм засобів масової інформації;

- заборона продажу землі іноземцям, обмеження іноземних інвестицій в свої фірми;

- використання національної ідеї, національних інтересів як ідеології розвитку країни;

- збереження незалежності і керованості в політиці, економіці та культурі, забезпечення всіх умов для національної безпеки;

- політика односторонньої лібералізації зовнішньоекономічної діяльності щодо країн, ринок яких завойовується з одночасним захистом свого ринку та підтримкою свого виробника, тощо.

8. Потрібно враховувати подвійну мораль Заходу. Захід ніколи не проводив у себе реформи за моделлю МВФ. Це рецепт Заходу для слаборозвинутих країн.

Всі ті країни, які досягли успіхів в економічному розвитку, ніколи не співпрацювали із МВФ. Всі ті, хто виконує умови МВФ, крім боргів та фінансового закабалення, нічого не мають. Чехія, Словенія досягли успіху тільки після того, як відмовились від умов МВФ, а Польща після того, як “підіграла” МВФ. Дж. Стігліц сказав стосовно “порад” фанатиків монетаризму МВФ: “Якби цих порад дотримувалися, то не вдалося б досягти в США значного економічного зростання”. Ще сильніше висловився відомий економіст США Дж. Гелбрайт: “Ті, хто говорить про повернення до вільного ринку часів А. Сміта, - люди з психічними відхиленнями клінічного характеру”. Такої ж думки про модель МВФ лауреат Нобелівської премії С. Джордж: хоч вона й застосовується вже більше 20 років, але пішла на користь лише західним банкам.

Таким чином, для розвинутих країн Україна приваблива як сировинний придаток (займаючи 1% території земної кулі, Україна має 5,2% природних ресурсів). Заходу Україна потрібна слухняна і деградована, українському народу - сильна і незалежна!

Заходу потрібен нинішній курс реформ на периферію світового господарства, Україні потрібен новий курс реформ - в коло розвинутих держав!

Висновки

Використана література

Білоконенко О.В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89, с.
Гайдуцький П.І. Утвердження соціально-ринкової моделі економіки в Україні // Економіка АПК. -2006. -№ 8. - С.3-9
Дзюбик С. Д.Основи економічної теорії: Навчальний посібник. -К.: Знання , 2006. -481 с.
Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. -1999. -№ 6. - С. 13-22
Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
Економічна теорія: Посібник для вищої школи/ Ред. Є. М. Воробйов,. -К.; Харків: ТОВ "Корвін", 2003. -702, с. –
Карп І. Україна - вибір моделі ринкового господарства // Молода нація. Альманах. -2000. -Спецвипуск. - С. 279-289
Лановик Б. Д.Економічна теорія: Курс лекцій. -К.: Вікар, 2006. -405 с.
Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. -К.: Інститут аграрної економіки, 1999. -466, с.
Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. -К.: Алерта, 2005. -510 с.
Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник для вузів/ За ред.: Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. -К.: Вища школа, 1994. -559 с.
Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2005. -508 с.
Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. -К.: Кондор, 2006. -405 с.
Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. Під ред. В. А. Предборського. -К.: Кондор, 2003. -491, с.
Трансформація моделі економіки України: Ідеологія, протиріччя, перспективи/ Ред.: В.М. Гейць, Б.Є. Кваснюк; НАНУ, Ін-т економічного прогнозування. -К.: Логос, 1999. -497, с.
Уразов А. У. Основи економічної теорії: Навчальний посібник; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . -К.: МАУП, 2005. -323, с.
Юхименко П. І. Економічна історія: Навчальний посібник. -К.: Вікар, 2004. -341 с.