Міжнародно - правовий режим космічного простору

Вступ

Складнощі у формулюванні універсального визначення космічної діяльності випливають із специфіки самого космічного простору як нової сфери людської активності. Водночас беззаперечним є теоретичний постулат про те, що правовий режим космосу та регулювання діяльності в ньому можуть базуватися виключно на загальновизнаних засадах міжнародного права. Більше того, питання дефініції космічного простору розглядається в нерозривному зв'язку з практикою його освоєння [3, c. 492].

Відомо, що Генеральна Асамблея ООН резолюцією 2222 (XXI) від 19 грудня 1966 року поклала на Комітет ООН з космосу завдання дослідити питання визначення космічного простору та особливості використання небесних тіл. Проте через теоретичну складність це завдання досі залишається невиконаним. Саме тому в міжнародному космічному праві відсутнє чітке визначення цього поняття, хоча сам термін "космічний простір" активно використовується, зокрема, у Договорі про космос, де він згадується 37 разів.

Космічний простір — це простір, який знаходиться за межами земної атмосфери.

Метою роботи є розкриття міжнародно-правового режиму космічного простору.

1. Поняття міжнародного космічного права

Міжнародне космічне право, як порівняно нова галузь міжнародного права, являє собою систему міжнародно-правових норм і принципів, що визначають режим космічного простору та небесних тіл і регулюють відносини між державами, міжнародними організаціями та комерційними структурами в процесі дослідження й використання космосу [4, с. 522].

У червні 1998 року в Україні було опубліковано перший збірник "Космічне право України", який підготували фахівці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України спільно з Вищою школою права та Національним космічним агентством. У передмові наголошується, що друга половина XX століття стала періодом прориву людства в космос, до чого дедалі активніше долучаються як держави, так і приватні компанії. Ця діяльність має не лише наукове, а й практичне значення: за допомогою супутників здійснюються розвідка природних ресурсів, прогнозування погоди, телекомунікації, контроль за озброєннями. Останнім часом космос усе частіше освоюється з комерційною метою. Відносини між державами у космічній сфері регулюються космічним правом — новою галуззю міжнародного та внутрішнього права, що забезпечує правопорядок у космосі [4, 523]. Відлік космічної ери розпочався із запуском першого штучного супутника Землі 4 жовтня 1957 року. Його радіосигнали не лише сповістили про початок освоєння космосу, а й суттєво вплинули на міжнародні відносини [4, с. 524].

Формування світового правопорядку в космічну еру розпочалося зі становлення принципів дослідження та використання космічного простору. Ці принципи виникли з усвідомлення світовою спільнотою, особливо наддержавами, що освоєння космосу одними країнами не має зачіпати інтереси та суверенітет інших. Перші запуски відбувалися в контексті формування таких галузевих принципів, як свобода дослідження космосу, непоширення державного суверенітету на космічний простір, заборона його національного присвоєння. Як зазначають дослідники, "ще до розробки першого спеціального Договору про космос 1967 року низка принципів і норм міжнародного космічного права склалася як звичаєво-правові" [1, с. 207].

Із самого початку космічної діяльності було очевидно, що "використання космосу у військових цілях являє собою ні з чим не порівнянну небезпеку" [1, с. 207]. Тому вже 14 листопада 1957 року резолюцією 1148 (ХІІ) Генеральна Асамблея ООН закликала до укладення міжнародної конвенції про роззброєння та створення системи контролю за запусками об'єктів у космос виключно в мирних цілях. Це стимулювало розвиток юридичної думки щодо заборони військового використання космосу та розміщення в ньому військової техніки.

Завдяки тривалій роботі юристів, міжнародних організацій та комітетів ООН 19 грудня 1966 року Генеральна Асамблея ухвалила Договір про принципи діяльності держав у галузі дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Основні галузеві принципи цього договору проголошують, що дослідження космосу є надбанням усього людства; космічний простір відкритий для всіх країн на засадах рівності; держави несуть міжнародну відповідальність за свою космічну діяльність; така діяльність має здійснюватися в інтересах миру та міжнародного співробітництва. Договір набрав чинності 10 жовтня 1967 року, і цю дату вважають днем народження міжнародного космічного права.

2. Правовий режим космічного простору і небесних тіл

Складність універсального визначення космічної діяльності зумовлена особливостями самого космічного простору як нової сфери людської діяльності. Безперечним є те, що правовий режим космосу може встановлюватися лише на основі загальновизнаних норм міжнародного права, а питання дефініції космічного простору нерозривно пов'язане з діяльністю щодо його використання [4, с. 537].

Генеральна Асамблея ООН резолюцією 2222 (XXI) від 19 грудня 1966 року доручила Комітету ООН з космосу вивчити питання визначення космічного простору та використання небесних тіл. Однак через теоретичні труднощі це завдання досі не виконане, тому в міжнародному космічному праві відсутнє чітке визначення цього поняття. Водночас термін "космічний простір" широко вживається, зокрема, у Договорі про космос, де він зустрічається 37 разів.

У науковому та прикладному контексті широко використовуються терміни "космос" та "космічний простір". Енциклопедія "Космонавтика" пропонує такі визначення [4, с. 538].

Космос — це синонім астрономічного поняття Всесвіту. Часто з цього поняття виключають Землю з її атмосферою. Розрізняють ближній космос (навколоземний простір) та далекий космос (світ зірок і галактик).

Космічний простір — це простір, що простягається за межами земної атмосфери. Іноді розглядають окремі його частини з різними властивостями: навколоземний, міжпланетний, міжзоряний простір тощо. Для характеристики умов пілотованих польотів використовуються поняття "ближній" та "далекий (відкритий) космос", що відображають висоту польоту та перехід космонавтів у стан невагомості. Міжнародна авіаційна федерація (ФАІ) умовно вважає польоти космічними, якщо їх висота становить не менше 100 км. У міжнародному космічному праві немає договірної норми, що встановлювала б межу між повітряним і космічним простором. Переважає думка, що така межа має проходити на висоті приблизно 100 км над поверхнею Землі.

Попри складність визначення поняття "космічного простору", правовий режим космосу та небесних тіл у міжнародному космічному праві окреслений досить чітко завдяки принципам діяльності держав, закріпленим у Договорі про космос та інших джерелах. Основний принцип цього режиму полягає в тому, що "космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, не підлягає національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими засобами" (ст. II Договору про космос). Отже, космічний простір є відкритим і вільним для дослідження та використання всіма державами, і на нього не поширюється державний суверенітет.

Водночас свобода дослідження космосу не є абсолютною — вона має обмеження, закріплені в міжнародно-правових актах. Договір про космос містить такі положення: "Дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, здійснюються на благо і в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку, і є надбанням усього людства" (ст. І); "Держави-учасниці Договору повинні керуватися принципом співробітництва і взаємної допомоги і повинні здійснювати усю свою діяльність у космічному просторі... із належним урахуванням відповідних інтересів усіх інших держав-учасниць Договору" (ст. IX) [5, с.383]. Неможливість розвитку міжнародного космічного права без загальновизнаних норм міжнародного права закріплена в ст. III Договору, де зазначається, що держави здійснюють космічну діяльність "відповідно до міжнародного права, включаючи Статут Організації Об'єднаних Націй, в інтересах підтримання міжнародного миру і безпеки та розвитку міжнародного співробітництва і взаєморозуміння" [5, с. 384]. Йдеться про такі документи, як Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 року, Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року. Основні принципи міжнародного права є загальними щодо спеціальних принципів міжнародного космічного права [4, с. 539].

Активне освоєння космосу, польоти на Місяць та до інших небесних тіл породили ідеї про можливе право фізичних і юридичних осіб на присвоєння ділянок космічного простору. У зв'язку з цим Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах від 5 грудня 1979 року спеціально забороняє будь-які форми такого присвоєння не лише державами, а й міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами. У п. 3 ст. 11 угоди зазначено: "Поверхня і надра Місяця, а також ділянки його поверхні або надр чи природні ресурси там, де вони є, не можуть бути власністю якої-небудь держави, міжнародної міжурядової або неурядової організації, національної організації або неурядової установи чи якої-небудь фізичної особи" [4, с. 542]. При цьому наголошується, що "розміщення на поверхні Місяця або в його надрах персоналу, космічних апаратів, устаткування, установок, станцій і споруд... не створює права власності на поверхню або надра Місяця або їхні ділянки" [4, с. 542].

Усвідомлюючи важливість дослідження космосу, держави-учасниці угоди зобов'язалися "встановити міжнародний режим, у тому числі відповідні процедури, для регулювання експлуатації природних ресурсів Місяця" (п. 5 ст. 11). Основні цілі такого режиму включають:

• впорядковане і безпечне оволодіння природними ресурсами Місяця;
• раціональне регулювання цих ресурсів;
• розширення можливостей у справі використання цих ресурсів;
• справедливий розподіл між усіма державами-учасницями благ, отриманих від цих ресурсів (п. 7 ст. 11).

Остання мета робить правомірним збір зразків мінеральних та інших речовин на Місяці. Ст. 6 угоди зазначає: "При проведенні наукових досліджень... держави-учасниці мають право збирати на Місяці зразки мінеральних та інших речовин і вивозити їх із Місяця. Такі зразки залишаються у розпорядженні тих держав-учасниць, що забезпечили їхній збір, і вони можуть користуватися ними для наукових цілей" [4, с. 546]. Висловлюється побажання надавати такі зразки для досліджень іншим зацікавленим державам.

Однією з головних цілей ООН є підтримання міжнародного миру і безпеки. Принцип мирного співіснування відображено в галузевих нормах міжнародного космічного права щодо обмеження військової діяльності в космосі. Ст. IV Договору про космос проголошує: "Держави-учасниці Договору зобов'язуються не виводити на орбіту біля Землі будь-яких об'єктів з ядерною зброєю або якимись іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати такої зброї на небесних тілах і не розміщати такої зброї у космічному просторі будь-яким іншим способом" [4, с. 546].

Більш детально питання заборони використання небесних тіл у військових цілях розглядається в Угоді про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах (1979 р.). Ст. 1 угоди поширює її положення на всі небесні тіла Сонячної системи. Ст. 3 підкреслює, що Місяць використовується всіма державами-учасницями виключно в мирних цілях. Забороняється створювати на Місяці військові бази, споруди і укріплення, проводити випробування будь-яких типів зброї і військові маневри. Таким чином, держави висловили позицію про неприпустимість використання небесних тіл у військових цілях, що загрожує міжнародному миру і безпеці.

Міжнародно-правові акти про космос висловлюють стурбованість не лише за мир і безпеку, а й за виживання людства. Науково-технічний прогрес та неминучість космічних досліджень зумовлюють необхідність обмежень на космічну діяльність для запобігання негативним наслідкам. Безконтрольна космічна діяльність може призвести до збільшення космічного сміття, хімічного, біологічного, радіоактивного забруднення навколишнього середовища. Небезпечною для цивілізації є доставка позаземних речовин, що потребує обережного поводження та стерилізації космічних об'єктів для запобігання біологічному зараженню Землі.

У цьому контексті важливим є положення ст. IX Договору про космос, яке вказує на необхідність проведення наукових досліджень так, щоб "уникати їх шкідливого забруднення, а також небажаних змін земного навколишнього середовища внаслідок доставки позаземної речовини", і з цією метою вживати відповідних заходів.

Україна як космічна держава здійснює космічну діяльність, використовуючи свій науково-технічний потенціал. Закон України "Про космічну діяльність" від 15 листопада 1996 року зазначає: "Україна як суб'єкт міжнародного космічного права здійснює свою космічну діяльність на умовах рівноправності з іншими державами з урахуванням своїх національних інтересів. Україна забезпечує виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань у сфері космічної діяльності і несе відповідальність за загальновизнаними нормами міжнародного права і положеннями міжнародних договорів України" (ст. 17) [1, с. 295].

У Законі України "Про космічну діяльність" імплементовані міжнародно-правові норми щодо правового режиму космічного простору. Ст. 9 закону встановлює:

"При здійсненні космічної діяльності в Україні забороняється:

• виведення на орбіту або розміщення у Космосі яким-небудь способом ядерної зброї і всіх інших видів зброї масового знищення або випробування такої зброї;
• використання космічної техніки як засобу впливу на навколишнє середовище для військових або інших небезпечних для людства цілей;
• використання Місяця та інших небесних тіл для військових цілей;
• створення безпосередньої загрози життю і здоров'ю людей, завдання шкоди навколишньому середовищу;
• порушення міжнародних норм і стандартів щодо забруднення космічного простору;
• інші дії, пов'язані з космічною діяльністю, що не допускаються міжнародним правом" [1, с. 296].

Аналіз національного законодавства України свідчить, що космічна діяльність має здійснюватися з суворим додержанням міжнародного космічного права та правового режиму космічного простору і небесних тіл.

Висновки

Міжнародна авіаційна федерація (ФАІ) умовно вважає польоти космічними, якщо їх висота не менше 100 км. У міжнародному космічному праві відсутня договірна норма, яка б визначала межу між повітряним і космічним простором. Переважає точка зору, що така межа має бути встановлена на висоті приблизно 100 км над поверхнею Землі.

Незважаючи на складність визначення поняття "космічного простору", правовий режим космосу та небесних тіл у міжнародному космічному праві окреслений чітко завдяки принципам діяльності держав, що містяться в Договорі про космос та інших джерелах. Основний принцип полягає в тому, що "космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, не підлягає національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими засобами" (ст. II Договору про космос). Таким чином, космічний простір є відкритим і вільним для дослідження і використання всіма державами, і на нього не поширюється державний суверенітет.

Список використаних джерел

1. Антонович М. Міжнародне публічне право: Навч. посібник для студ. вузів. - К.: КМ Академія: Алерта, 2003. -307, с.
2. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право: Підручник для студентів вищих навч. закладів. -К.: Алерта, 2005. - 424 с.
3. Баймурато М. А. Международное публичное право: Учебник. - К.: Истина, 2004. -549, с.
4. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право: Навч. посібник. -К.: Юрінком Інтер, 2000. -638, с.
5. Тодоров И. Я. Международное публичное право: Учебное пособие. -К.: Знання, 2005. -414 с.