Міжнародно - правова відповідальність

Вступ.

1. Види та форми міжнародно-правової відповідальності держав.

2. Обставини, що унеможливлюють притягнення держав до відповідальності.

3. Міжнародно-правова відповідальність міжнародних організацій.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Міжнародно-правова відповідальність — це обов'язок суб'єкта-порушника усунути наслідки шкоди, завданої іншому суб'єкту міжнародного права через скоєне правопорушення, або ж юридичні наслідки, що виникають для суб'єкта міжнародного права внаслідок порушення ним своїх міжнародно-правових зобов'язань.

У міжнародному праві прийнято розрізняти два види відповідальності: нематеріальну (її також називають політичною, моральною або морально-політичною) та матеріальну.

Форма відповідальності — це конкретний спосіб застосування до держави-порушниці несприятливих наслідків за невиконання міжнародного зобов'язання.

Для притягнення держави до відповідальності потрібні щонайменше такі елементи: а) наявність дії або бездіяльності, яка є порушенням певного міжнародного зобов'язання. Таке зобов'язання може випливати з норми загального міжнародного права або з двостороннього чи багатостороннього договору; б) протиправна дія чи бездіяльність має бути інкримінована державі як суб'єкту міжнародного права; в) наслідком дії або бездіяльності мають бути збитки чи шкода, завдані іншій державі. Варто зауважити, що в міжнародних відносинах шкода не завжди означає ураження інтересів конкретної держави. Агресивна війна, апартеїд тощо завдають шкоди всьому міжнародному співтовариству, навіть якщо ці діяння не спричиняють матеріальних втрат окремому суб'єкту міжнародного права.

У деяких джерелах згадується вина як умова відповідальності. Однак вина — це психологічне ставлення індивіда до діяння та його наслідків, що неможливо встановити щодо дій держави.

1. Види та форми міжнародно-правової відповідальності держав

Підставою для міжнародно-правової відповідальності держави є порушення нею міжнародного зобов'язання, тобто вчинення міжнародного правопорушення. Для встановлення факту такого правопорушення необхідно переконатися, що мала місце дія або бездіяльність посадових осіб чи органів держави, яку за чинними нормами міжнародного права можна поставити за провину державі, і що саме така поведінка призвела до порушення міжнародного зобов'язання цією державою.

Юридичними підставами міжнародно-правової відповідальності держав є будь-які міжнародно-правові акти, приписи яких закріплюють юридично обов'язкові для держав правила поведінки.

Відповідальність поділяють на матеріальну та політичну (нематеріальну). У вітчизняній літературі до політичної відповідальності відносять міжнародні санкції та сатисфакцію (задоволення) постраждалій державі. До матеріальної — репарації та реституції. Проте в зарубіжній міжнародно-правовій доктрині існує інша термінологічна система. Зокрема, репарація — це родове поняття, що охоплює різні заходи, які держава може вжити для реалізації або погашення відповідальності. Формами репарації можуть бути реституція, відшкодування збитків та сатисфакція. Таким чином, сатисфакція як форма політичної відповідальності входить до ширшого поняття репарації. Я. Броунлі визначає репарацію як будь-які заходи, яких позивач очікує від держави-відповідача: виплату компенсації (або реституцію), вибачення, покарання винних фізичних осіб, заходи для запобігання повторенню порушень та інші форми сатисфакції.

У вітчизняній правовій традиції до політичної відповідальності відносять сатисфакцію та міжнародні санкції, а до матеріальної — репарації та реституції. Іноді виділяють також таку форму, як ресторація.

Прийнятий у нашій літературі поділ відповідальності на політичну та матеріальну не заперечує можливості використання зарубіжних критеріїв щодо видів відповідальності.

Сатисфакція як форма політичної відповідальності може виражатися через вибачення, висловлення співчуття, віддання почестей постраждалій державі, покарання винних, вжиття організаційних чи законодавчих заходів для запобігання подібним випадкам у майбутньому, виплату компенсації за моральну шкоду постраждалим особам тощо. Віддання почестей постраждалій державі здійснюється шляхом виконання її гімну, підняття її прапора в столиці держави-деліквента, іноді поєднання обох цих дій, направлення спеціальної місії до постраждалої держави тощо.

Як зазначалося, до політичної відповідальності належать також санкції. Характер та обсяг санкцій залежить від характеру правопорушення: чи це звичайний делікт, чи міжнародний злочин. У разі вчинення такого злочину, як агресивна війна, держава-порушниця може бути окупована, від неї може бути відторгнуто частину території. Прикладом є відторгнення м. Кенігсберга та прилеглих районів від Німеччини на користь СРСР на підставі розділу VI Рішень Берлінської конференції трьох держав від 17 липня — 2 серпня 1945 року.

Санкції передбачені Статутом ООН щодо держав-членів, які порушують положення Статуту та інші норми міжнародного права. До таких санкцій належать: призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в організації; позбавлення права голосу, права на отримання технічної чи матеріальної допомоги; виключення з членства або зі співробітництва з окремих питань тощо. Крім того, міжнародному праву відомі такі традиційні заходи впливу на порушників, як реторсії та репресалії. Реторсії — це правомірні індивідуальні дії у відповідь на недружній акт іншої держави. Вони, як правило, мають характер адекватних дій і мають на меті відновити принцип взаємності у відносинах між державами. Реторсії застосовуються, наприклад, при висилці дипломатів "за дії, несумісні з їхнім статусом". У відповідь постраждала держава висилає таку саму кількість дипломатів держави-порушниці; нерідко такі дії застосовуються щодо журналістів, пересування яких обмежується в країні перебування у відповідь на аналогічні обмеження в країні-порушниці.

Репресалії — це правомірні примусові дії, що застосовуються до держави-порушниці міжнародного права як засіб примусити її відмовитися від своїх незаконних акцій. Репресалії не передбачають застосування збройної сили, але можуть бути пов'язані з демонстрацією збройної сили чи мирною блокадою. Демонстрація збройної сили застосовувалася США під час блокади американського посольства в Тегерані. Різновидом репресалій є ембарго — дія держави, що обмежує, призупиняє чи припиняє її торгово-економічні зв'язки з іншою країною або країнами. Ембарго як засіб економічного тиску застосовується до держави, дії якої загрожують міжнародній безпеці і, отже, є протиправними. Ембарго може застосовуватися як індивідуально, так і колективно, вводитися як у мирний, так і у воєнний час.

Матеріальна відповідальність покладає на винну державу обов'язок відшкодувати завдану правопорушником шкоду (збитки). Як згадувалося, відшкодування збитків включено в загальне поняття репарації. Історично репараціям передували контрибуції, які були інститутом "старого" міжнародного права. Контрибуції — це грошові суми, які виплачувалися переможцем переможеній державі і не були пов'язані із заподіяною шкодою. Такої шкоди могло й не бути, існував лише факт воєнної поразки. Тому контрибуція мала характер середньовічної данини. Після поразки Франції у франко-прусській війні 1870—1871 рр. вона була змушена платити Німеччині величезну контрибуцію, що дозволило Німеччині створити міцну, повністю оновлену промисловість і підготуватися до світової війни. Після Першої світової війни міжнародне право відмовилося від контрибуцій, а у Версальських мирних договорах було введено поняття репарації. Репарації як спосіб відшкодування збитків, заподіяних агресивною війною, утвердилися в документах союзних держав, що боролися з гітлерівською Німеччиною. У Протоколі Кримської конференції керівників трьох великих держав з питання про репарації зазначалося: 1) Німеччина зобов'язана відшкодувати в натурі збитки, заподіяні нею під час війни союзним націям. Репарації мають отримуватися в першу чергу тими країнами, які винесли головний тягар війни, зазнали найбільших втрат і організували перемогу над ворогом; 2) репарації мають стягуватися з Німеччини в трьох формах: а) одноразові вилучення протягом двох років після капітуляції з національного багатства Німеччини; б) щорічні товарні поставки з поточної продукції; в) використання німецької праці. Крім того, учасники конференції домовилися про орієнтовну суму репарацій у 20 млрд доларів, 50% яких переходило до СРСР. Ці рішення були підтверджені рішеннями Потсдамської конференції (розд. IV "Репарації з Німеччини"). Таким чином, принцип і розмір стягнення репарацій визначається не лише відшкодуванням реальних збитків, заподіяних агресією, але й внеском у розгром Німеччини. Репарації виплачували союзним державам й інші країни фашистського блоку: Угорщина, Італія, Фінляндія, Болгарія. Так, відповідно до ст. 12 Угоди про перемир'я з Угорщиною від 20 січня 1945 р., остання відшкодувала збитки, заподіяні воєнними діями та окупацією СРСР, Чехословаччині та Югославії. Зважаючи на те, що Угорщина не лише вийшла з війни, але й оголосила війну Німеччині, сторони погодилися, що відшкодування буде частковим, складе суму 300 млн доларів протягом 6 років і виплачуватиметься не грошима, а товарами: 200 млн — СРСР, а 100 млн — Чехословаччині та Югославії. Репарації виконували не лише компенсаційну функцію, але й послаблювали або знищували воєнний потенціал переможеного противника, щоб не допустити повторення агресії в майбутньому.

Реституція — це спосіб відшкодування збитків, але не шляхом компенсації, а повернення в натурі вилученої противником власності. Принцип реституції під час Другої світової війни був проголошений у Декларації Об'єднаних Націй від 5 січня 1943 р., якою держави гітлерівського блоку попереджалися про недопустимість вилучення власності та недійсність будь-яких форм заволодіння нею. У перемир'ях, а згодом і в мирних договорах з переможеними країнами гітлерівського блоку містилися положення про необхідність реституції всієї впізнаної власності. Звичайно, цілям реституції найбільше відповідали індивідуально визначені речі. Так, під час окупації Одеси румунськими військами до королівських палаців Румунії були вивезені унікальні речі з Одеського оперного театру (головна люстра), палацу Воронцова (двері з натурального червоного дерева) та інші. Все це в порядку реституції було повернено законному власнику. Разом з тим у мирних договорах з переможеними встановлювалося, що в разі неможливості повернення в натурі вилучених предметів художньої, історичної або археологічної цінності вони підлягають заміні предметами такого самого роду або приблизно рівноцінними.

Слід підкреслити, що репарації як засіб матеріального відшкодування застосовуються не лише у зв'язку з війною, але й у мирний час, у зв'язку з міжнародними правопорушеннями. Однак у цих випадках не завжди легко визначити їхній розмір, оскільки репарації нерідко мають не лише компенсаційний, але й штрафний характер.

Складність полягає в об'єктивній оцінці розміру збитків і відповідності їм відшкодування, щоб не допустити несправедливого (необґрунтованого) збагачення.

Міжнародне право не виключає звільнення держави від відповідальності. За загальноприйнятою позицією, таке звільнення можливе у двох випадках: а) за наявності згоди, санкцій і непереборної сили; б) у разі відмови від претензій і за давністю. У першому випадку йдеться, зокрема, про здійснення державою міжнародно-правових санкцій або самооборони; крім того, йдеться також про надання державою згоди на недодержання щодо неї міжнародного зобов'язання. Слід пам'ятати також про ст. 103 Статуту ООН, яка передбачає, що в разі укладення договору, який суперечить зобов'язанням держави за Статутом ООН, діють вимоги останнього. Тому невиконання договору не є протиправним. Інші фактори утворюють ситуацію фактичної неможливості виконання міжнародних зобов'язань (подія, непереборна сила, стихійне лихо).

2. Обставини, що виключають відповідальність держав

Відповідно до загальних принципів міжнародної відповідальності держав, будь-яке міжнародно-правове діяння держави тягне за собою її міжнародну відповідальність. Міжнародно-правове діяння завжди наявне, якщо держава своєю поведінкою порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому слід погодитися з позицією, що склалася в доктрині міжнародного права, згідно з якою з цих основних принципів не може бути жодних винятків, доки міжнародне зобов'язання є чинним для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть виникати обставини, що перешкоджають на певному етапі виконанню державою своїх зобов'язань, зокрема виконанню їх у строк, або обумовлюють їх невиконуваність. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави, оскільки в таких випадках відсутнє протиправне діяння держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав у 1980 році розробила статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:

• згода держави;
• відповідні заходи щодо міжнародно-протиправного діяння;
• форс-мажор і непередбачений випадок;
• лихо;
• стан необхідності;
• самооборона.

Щодо обставини, яка має назву «згода держави», стаття 29 Проекту говорить: «Правомірним способом дана згода держави на вчинення іншою державою певного діяння, що не відповідає зобов'язанню останньої щодо першої держави, виключає протиправність цього діяння, оскільки це діяння знаходиться в межах вищевказаної згоди». Наприклад, введення іноземних військ на територію держави зазвичай розцінюється як серйозне порушення суверенітету, а найчастіше — як акт агресії. Проте така дія не буде визнана протиправною, якщо вона здійснена на прохання або за згодою держави (прикладом може слугувати введення індійських військ на територію Шрі-Ланки в 1987 році за взаємною згодою для боротьби проти угруповання ТОТІ).

Отже, така згода фактично є міжнародною угодою, що виникає між уповноваженим і зобов'язаним суб'єктами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому конкретному випадку.

Виключення відповідальності держави в разі згоди настає за наявності таких умов:

• згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;
• згода повинна бути ясно вираженою, а не такою, що припускається;
• згода повинна передувати вчиненню дії;
• діяння, на вчинення якого отримана згода, повинно відбуватися в межах узгоджених умов, що стосуються місця, часу, засобів та інших обставин діяльності зобов'язаної держави.

Проте міжнародне право пред'являє певні вимоги і до уповноваженої держави, що дає згоду:

• уповноважена держава вправі давати згоду на діяльність іншої держави тільки в межах своєї території, а також стосовно своїх суверенних прав і юрисдикції, що діють у межах недержавної території (континентальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите море тощо);
• згода уповноваженої держави не може бути дана на вчинення дій, що суперечать імперативним нормам міжнародного права (наприклад, згода на використання своєї території для вчинення агресії щодо третьої держави).

Під відповідними заходами щодо міжнародно-протиправного діяння, що виключають відповідальність держави, стаття 30 Проекту розуміє дії держави, викликані протиправними діями іншої держави. Таким чином, дії держави щодо держави-правопорушниці, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, оскільки є провина самої потерпілої сторони. Мова, таким чином, йде про закономірні «відповідні заходи» — санкції, що будуть розглянуті в наступному розділі цієї глави. Такі заходи можуть бути застосовані не тільки потерпілою державою, але також за її дорученням компетентною міжнародною організацією (ООН, відповідною регіональною організацією).

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою) або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).

Ці дві підстави розглядаються разом, оскільки ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чіткої і визначеної різниці між ними. Стосовно цих подій передбачається, що вони не дозволили державі діяти належним чином — відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або зрозуміти, що її поведінка не відповідає цьому зобов'язанню.

При форс-мажорі і непередбаченому випадку мова може йти про ситуації, викликані явищами природи (землетрус, повінь, епідемія, епізоотія тощо) або діяльністю людей. В умовах таких ситуацій держава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'єктивної неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам свого міжнародного зобов'язання, або встановити, що дана її поведінка не відповідає необхідному. Слід зазначити, що форс-мажор як підстава для звільнення від відповідальності передбачений, наприклад, у статті 18 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Ситуація крайнього лиха (стаття 32 Проекту) дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим випадком. Вона передбачає виключення протиправності діяння держави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану державу, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей.

Таким чином, дії суб'єкта поведінки, що представляє дану державу в ситуації крайнього лиха, тобто дії органу або особи, що присвоюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які піддаються надзвичайній небезпеці.

Найбільш яскравим прикладом зазначеної ситуації є дії капітана морського судна, яке терпить лихо, з укриття від шторму в іноземному порту, що чиняться без відповідного на це дозволу. У цьому випадку формально має місце порушення меж іншої держави, проте ці дії відбулися в силу виняткових обставин.

Лихо як обставина, що виключає відповідальність держави, передбачено, наприклад, у статті 98 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід, проте, мати на увазі, що держава все ж буде відповідати, якщо вона сама сприяла виникненню ситуації крайнього лиха або якщо її поведінка, про яку йде мова, могла викликати більш тяжке лихо. Наприклад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що потерпів серйозну аварію, може викликати ядерний вибух у порту іншої держави, де він намагається укритися і провести необхідний ремонт. У цьому випадку під загрозу буде поставлене життя величезної кількості людей і виникнуть найтяжчі наслідки. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути звільнена від відповідальності.

Стан необхідності (стаття 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави. Правова регламентація такої ситуації в пункті 1 зазначеної статті виглядає таким чином:

«Держава не може посилатися на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, за винятком тих випадків, коли:

а) це діяння було єдиним засобом захисту суттєвого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої загрози і

б) це діяння не завдало серйозної шкоди суттєвому інтересу держави, щодо якої існує зазначене зобов'язання».

Слід мати на увазі, що посилання держави на крайню необхідність правомірні лише за наявності ряду одночасно діючих умов:

• абсолютно винятковий характер ситуації, на яку посилається держава;
• неминучість характеру небезпеки, що загрожує життєво важливим інтересам держави та її населення;
• неможливість усунути таку небезпеку іншими засобами;
• в обов'язковому порядку тимчасовий характер дії, обмежений рамками періоду небезпеки.

Пункт 2 статті 33 Проекту містить вказівку на випадки, коли держава не може посилатися на стан необхідності, а саме:

• міжнародне зобов'язання виникає з імперативної норми загального міжнародного права;
• міжнародне зобов'язання встановлене договором, що прямо або побічно виключає таку можливість;
• держава, про яку йде мова, сприяла виникненню стану необхідності.

З огляду на той факт, що дуже серйозні утруднення виникають на практиці при визначенні того, чи є недотримання міжнародного зобов'язання державою єдиним засобом захисту її суттєвого інтересу, здається, що цінність правової регламентації цієї ситуації, що представляє собою обставину, яка виключає міжнародно-правову відповідальність держав, полягає саме у визначенні випадків неприпустимості посилань на стан необхідності.

Міжнародно-правова відповідальність держави виключається, якщо держава, яка завдає шкоду іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з метою самооборони від агресії, відповідно до статті 51 Статуту ООН, що чиниться цією іншою державою.

Стаття 34 Проекту, названа «Самооборона», говорить: «Протиправність діяння держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, прийнятим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй».

Згаданий у цій статті законний захід самооборони держави, відповідно до Статуту ООН, відповідає умовам його статті 51. Такими умовами є:

• наявність збройного нападу на державу іншої держави, що створює винятково серйозну і явну загрозу її територіальній цілісності і політичній незалежності, як це випливає з коментарю Комісії міжнародного права;
• самооборона здійснюється доти, поки Рада Безпеки ООН не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки;
• Раді Безпеки повинно бути негайно повідомлено про вжиті заходи самооборони;
• такі заходи не торкаються повноважень і відповідальності Ради Безпеки в справі підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Таким чином, самооборона розглядається як припустимий захід захисту територіальної цілісності та політичної незалежності держави, що піддалася збройному нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена Статутом ООН система колективної міжнародної безпеки. Більш докладне освітлення самооборони як одного з видів міжнародних санкцій буде дано нижче.

3. Міжнародно-правова відповідальність міжнародних організацій

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується у зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості та посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, що виступає від імені всіх. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів. Тільки за такої передумови, як відзначав В. Моравецький, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має який-небудь сенс.

На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації включає такі чотири елементи:

• а) правоздатність, тобто здатність мати права й обов'язки;
• б) дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здійснювати права й обов'язки;
• в) здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;
• г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організація володіє тільки властивим їй обсягом правосуб'єктності, межі якої визначені насамперед в установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті, що передбачені в її статуті й інших документах (наприклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу).

Виступаючи на міжнародній арені як самостійні утворення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може настати й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами.

ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність.

Політична відповідальність організації може настати в разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з іншими організаціями та державами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права.

Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути в разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, перебору грошових сум тощо. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї держави, на території якої розміщуються їхні штаб-квартири, за протиправні дії, наприклад за необґрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та інше.

Висновки

У дослідженні питань відповідальності та в практиці її застосування намітилися два основних етапи, що відповідають історичній еволюції цього інституту. У старому міжнародному праві основне значення надавалося матеріальній відповідальності та її формам. Сучасне міжнародне право, не відкидаючи важливості й необхідності матеріальної відповідальності, висуває на перший план політичну відповідальність.

Відповідальність передбачає винну поведінку. Не є винятком і міжнародне право. Але воно встановлює відповідальність не тільки за неправомірну поведінку держави, але й за правомірну діяльність.

До винної поведінки належать неправомірні дії, а також неправомірна бездіяльність або упущення.

У міжнародному праві, як і у внутрішньодержавному, "відповідальність" слід розуміти в позитивному і негативному значенні. Коли йдеться про позитивну відповідальність, мається на увазі відповідальність, що покладається на суб'єкта внаслідок його стану (у внутрішньодержавному праві — внаслідок посади чи функції, що виконується). Так, у ряді міжнародних документів йдеться про особливу відповідальність, що лежить на великих державах у справі підтримки миру і безпеки в усьому світі. Це — позитивна відповідальність. Коли ж йдеться про відповідальність за шкоду, заподіяну діяннями держави або її органів (агентів) іншій державі, наприклад, природному середовищу чи свободі судноплавства, — мається на увазі негативна відповідальність.

Міжнародно-правова відповідальність може настати за здійснення правомірних дій. Відповідальність за правомірні дії іноді називають абсолютною відповідальністю. Слід підкреслити, що абсолютна відповідальність обмежена певним переліком дій і обставин.