Міжнародні відносини та промислові групи

1. Теорія конкурентних переваг М. Портера.

2. Міжнародні тендери (торги).

3. Міжнародні фінансові інститути.

4. Європейський союз (ЄС).

5. Фінансово-промислові групи (ФПГ).

Список використаної літератури.

1. Теорія конкурентних переваг М. Портера

Під час формування й аналізу стратегічних альтернатив важливу роль відіграє модель, розроблена американським дослідником М. Портером, що слугує основою для створення конкурентних стратегій. Активне обговорення питань конкуренції розпочалося після виходу у 1980 р. його книги «Стратегії конкуренції». Пізніше, через п'ять років, учений узагальнив свої ідеї в монографії «Конкурентні переваги». Запропонований ним підхід до генерування стратегічних альтернатив базується на тому, що стабільність позицій компанії на ринку залежить від витрат на виробництво та реалізацію, ступеня унікальності продукту та масштабу конкурентної боротьби.

Визначення природи конкурентної переваги є першим кроком у виборі стратегії розвитку. Як зазначалося раніше, М. Портер стверджував, що конкурентна перевага може бути двох типів: нижчі витрати виробництва (так звана «продуктивність») або вища ціна продажу («ринкова сила»). При цьому постає питання: який із цих типів переваги є визначальним?

Для виявлення конкурентної переваги аналіз ринкової ситуації проводиться за певною схемою: спочатку визначаються ключові фактори успіху для конкретного товарного ринку чи сегмента; далі оцінюються сильні та слабкі сторони стратегічних господарських одиниць за цими факторами; потім аналогічно аналізуються позиції головного конкурента. На основі зібраної інформації компанія обирає ту перевагу, де її позиції найсильніші, ухвалює рішення щодо її досягнення у визначеній сфері та прагне нівелювати переваги суперників.

Перед організацією також постає вибір сфери конкуренції: працювати на всьому ринку чи зосередитися на окремому сегменті. Цей вибір можна зробити, скориставшись схемою, запропонованою М. Портером, яка ілюструє залежність між часткою ринку та рентабельністю (рис. 1).

Компанії, які не мають ресурсів для завоювання лідерства на всьому ринку, мають сконцентрувати зусилля на конкретному сегменті та зміцнювати свої позиції відносно конкурентів. Найчастіше успіху досягають або великі корпорації, що контролюють значну частку ринку, або невеликі вузькоспеціалізовані фірми. Спроби малих підприємств наслідувати великих без урахування власних можливостей зазвичай призводять до втрати конкурентних позицій.

Основна заслуга М. Портера полягає у визначенні двох шляхів досягнення оптимальної діяльності на ринку: забезпечення найнижчих у галузі витрат або диференціація продукції (послуг) відповідно до потреб споживачів, готових платити вищу ціну. Ці стратегії можуть застосовуватися як на широкому ринку, так і на вузькому сегменті, на якому зосереджена діяльність компанії.

Відповідно до теорії М. Портера, існують три базові конкурентні стратегії: лідерство у витратах, диференціація та спеціалізація.

Стратегія лідерства у витратах передбачає, що, пропонуючи стандартний продукт чи послугу, компанія може досягти значно нижчої собівартості порівняно з іншими виробниками. Низька собівартість дозволяє вести цінову конкуренцію, отримувати вищий прибуток і реінвестувати його у виробництво для покращення якості, зберігаючи середньогалузеві ціни. Отже, конкурентною перевагою є не сама низька собівартість, а можливості, які вона відкриває для підвищення конкурентоспроможності. Однак ця стратегія пов'язана з ризиками: компанія може втратити споживачів через копіювання її методів конкурентами, появу нових технологій або ігнорування маркетингових аспектів. Тому потрібні значні інвестиції, ефективна система нормування та розподілу, а також особливі вимоги до менеджменту, зокрема регулярний контроль витрат і надійна організаційна структура.

Стратегія диференціації передбачає виробництво продукції чи послуг з унікальними властивостями. Успішна реалізація цієї стратегії послаблює конкуренцію, особливо серед виробників споживчих товарів. На практиці компанії рідко пропонують ідентичні товари; вони відрізняються стилем, дистриб'юторською мережею, рівнем сервісу тощо. Якщо ці відмінності дозволяють встановити ціну вищу за середньогалузеву, можна говорити про стратегію диференціації. Якщо ж продукція має відмінності, але вищу ціну встановити неможливо, ця стратегія не застосовується. Недоліками стратегії є ризик копіювання унікальних властивостей конкурентами, значні витрати на дослідження та розробки, результатами яких можуть скористатися конкуренти, а також можливість витіснення компаній, орієнтованих на широку диференціацію.

Стратегія спеціалізації передбачає фокусування на одному сегменті ринку чи певній групі товарів. Її може застосовувати як лідер за витратами у цьому сегменті, так і диференціатор, який обслуговує той самий сегмент і може встановлювати вищі ціни.

Компанії також можуть конкурувати на всьому ринку. Відмінність між широкою та сфокусованою диференціацією полягає в тому, що «широкий» диференціатор орієнтується на унікальні властивості продукції, визнані покупцем (наприклад, «Ай Бі Ем» у комп'ютерній сфері), тоді як «сфокусований» виробник працює на конкретний сегмент зі специфічними потребами та задовольняє їх повніше.

Стратегія спеціалізації дозволяє завоювати значну частку на вузькому сегменті, але малу частку ринку загалом. При цьому різниця в цінах між спеціалізованими компаніями та компаніями, що обслуговують весь ринок, може не відповідати перевагам специфічних товарів, а конкуренти можуть прагнути ще більшої спеціалізації.

Отже, рекомендації М. Портера щодо генерації стратегічних альтернатив виходять з того, що організація вже має певні конкурентні переваги, хоча не завжди зрозуміло, за рахунок чого вони досягнуті. Цю модель найчастіше застосовують у галузях із уповільненим зростанням або стагнацією.

2. Міжнародні тендери (торги)

Міжнародні торги (тендери) — це змагальна форма закупівлі, за якої покупець оголошує конкурс для продавців із різних країн на товар чи послугу, що відповідають певним техніко-економічним вимогам. Розрізняють відкриті, закриті та одиничні тендери. Найбільшого поширення тендери набули на світовому ринку машин і устаткування.

Міжнародні тендери, як і товарні біржі, аукціони, виставки-ярмарки, є формою організованих ринків, оскільки у визначений час і в певному місці відбувається зіставлення організованої пропозиції із заздалегідь визначеним попитом. Посередницькі функції між покупцем (імпортером) і продавцем (експортером) виконує тендерний комітет, який створює імпортер.

Міжнародний тендер — це метод міжнародної торгівлі, сутність якого полягає в конкурентному відборі зарубіжних постачальників і підрядників через організований товарний ринок. Це відбувається шляхом залучення до певної дати пропозицій від зарубіжних і національних постачальників, проведення конкурсу (порівняння) представлених умов та укладання контракту з тим учасником, чиї пропозиції найповніше задовольняють потреби імпортера-замовника.

Термін «тендер» походить від англійського tender — офіційна пропозиція, замовлення на підряд, та to tender — подавати заявку на участь у торгах. Посередником між покупцем і продавцем виступає тендерний комітет, створений імпортером. Його основна функція — організація надходження заявок на участь у торгах та робота з ними. Термін «тендер» охоплює п'ять основних понять:

– повідомлення про проведення торгів;

– комплект тендерної документації, тобто умови проведення торгу;

– проформа пропозиції, складена організатором торгів і включена до комплекту тендерної документації (це формуляр, який заповнює оферент, якщо він згоден з умовами та готовий взяти на себе зобов'язання);

– власне оферта;

– власне торг як процедура.

Найпоширенішими об'єктами тендерів у міжнародній торгівлі є:

– підряди на спорудження підприємств, будівель і споруд виробничого та невиробничого призначення, зокрема «під ключ»;

– виконання комплексів будівельних і монтажних робіт та окремих їх видів;

– виконання комплексу пусконалагоджувальних робіт;

– постачання комплектного устаткування;

– концесії на розробку корисних копалин;

– імпортні закупівлі;

– проекти на основі підприємств з іноземними інвестиціями;

– надання державних кредитів;

– розробка проектів і виконання робіт у сфері природоохоронної діяльності;

– залучення експертів і консультантів;

– поставки, підряди, закупівлі для створення об'єктів національної економіки.

Тендери сьогодні дуже поширені у світовій практиці, особливо на ринках машинно-технічної продукції. За оцінками експертів, вартість замовлень на поставку обладнання та об'єктів капітального будівництва, отриманих через торги, становить близько 1/3 загальної вартості експорту машинно-технічної продукції з промислово розвинутих країн. Проблеми збуту на світовому ринку стимулюють імпортерів не лише розширювати використання тендерів, а й застосовувати їх як механізм створення переваг при розміщенні імпортних замовлень. За даними західних фахівців, ціни на енергетичне обладнання за замовленнями, розміщеними через міжнародні торги, в середньому на 20—25% нижчі, ніж при підписанні контрактів у результаті двосторонніх переговорів. Це пояснюється тим, що міжнародні торги стимулюють конкуренцію між продавцями, дозволяють покупцям обирати найбільш технічно досконалий та комерційно доцільний варіант, а для переможців тендеру це є офіційним визнанням їх конкурентоспроможності.

Міжнародні тендери використовують як індустріально розвинуті країни, так і країни, що розвиваються, але мотиви їх застосування різні. Розвинуті країни здебільшого використовують тендери в межах політики прихованого протекціонізму та стимулювання національного виробництва. Законодавство більшості розвинутих країн дозволяє організаціям з переважанням державного капіталу розміщувати замовлення на придбання товарів і послуг тільки через систему тендерів. Проведення імпортних операцій без торгів дозволяється лише у випадках придбання унікального обладнання, запасних частин, а також при екстреній закупівлі для ліквідації наслідків стихійного лиха або за рахунок спеціальних міждержавних угод.

Для країн, що розвиваються, домінуючими мотивами застосування тендерів є відсутність досвіду укладання великих міжнародних контрактів і прагнення знизити вартість замовлення. Практика показала, що найбільшого поширення тендери як інструмент держави, великих державних організацій та муніципальних органів набули саме в країнах, що розвиваються, які характеризуються значною питомою вагою державного сектора, здійсненням індустріалізації та відсутністю необхідних технічних знань для самостійного вирішення техніко-технологічних проблем.

Міжнародні тендери виконують такі основні функції:

– торговельну (як метод реалізації товарів та отримання замовлень для експортерів і метод закупівлі продукції та розміщення підрядів для імпортера);

– науково-технічну (як процес, що сприяє відбору найпрогресивніших техніко-технологічних рішень і сучасного високотехнологічного обладнання);

– цінову (як механізм пошуку відповідності між ціною та рівнем вартості проекту чи партії товару та інструмент мінімізації кінцевої (контрактної) ціни);

– фінансову (як механізм оптимізації витрат на реалізацію проекту чи закупівлю товарів не тільки за допомогою ціни, а й шляхом отримання кредитів і раціоналізації системи розрахунків);

– маркетингову (як можливість вибору найкращого партнера, адаптації ціни до власних можливостей і впливу на ефективність каналів надходження товарів — з одного боку, і можливість створення позитивного іміджу країни та замовника як надійного партнера — з іншого);

– регулятивну (як інструмент впливу на обсяги, динаміку, ціни та національне походження імпорту).

Міжнародні тендери розрізняють за такими критеріями: національний склад учасників, мета організаторів, юридичний статус учасників, предмет торгівлі, свобода доступу до участі, фінансові умови, відкритість інформації щодо учасників і переможців тощо.

3. Міжнародні фінансові інститути

Міжнародні фінансові інститути поділяються на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх належать Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною ознакою: Європейський банк реконструкції та розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку та ін.

Міжнародний валютний фонд є провідним світовим фінансовим інститутом, який має статус спеціалізованої установи ООН. Він був заснований на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., а почав функціонувати у 1947 р. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів в іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн-членів Фонду.

Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн-членів. Розмір внеску визначається рівнем економічного розвитку країни та її місцем у світовій економіці й міжнародній торгівлі. Станом на 01.01.1999 членами МВФ була 181 країна, зокрема з вересня 1996 р. Україна. Внесок України становить 997,3 млн SDR. Внесок кожної країни є її квотою. Чверть внеску проводиться у вільно конвертованій валюті, решта — в національній. Кількість голосів у Фонді визначається так: 250 голосів незалежно від розмірів квот плюс один голос на кожні 100 тисяч SDR квоти. Статут МВФ передбачає періодичний (не менше одного разу на п'ять років) загальний перегляд квот, оскільки змінюється як рівень розвитку окремих країн, так і їх місце у світовій торгівлі.

При необхідності, крім власного капіталу, МВФ може використовувати позикові кошти. За статутом він може отримувати кошти в будь-якій валюті як від офіційних органів, так і на приватному ринку позикових капіталів.

Досі позики отримувались від казначейств та центральних банків країн-членів Фонду, а також від Швейцарії та Банку міжнародних розрахунків. На приватному ринку кошти не залучались.

Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою економікою.

Кредитування здійснюється з різними цілями, у різних формах та на різних умовах. Воно включає кредитування для потреб вирівнювання платіжного балансу, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам. Фінансові операції, які є основним напрямом діяльності, МВФ здійснює тільки з офіційними органами країн-членів Фонду.

Другим основним напрямом діяльності МВФ є регулювання валютних взаємовідносин. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваючими, а не фіксованими, роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн-членів. Кожна країна повинна відповідно до статуту МВФ співробітничати з Фондом та з іншими країнами для забезпечення і підтримки стабільних валютних курсів. Її економічна та фінансова політика має спрямовуватись на забезпечення економічного зростання при розумній стабільності цін. Неприпустимими є валютні маніпулювання з метою отримання переваг у міжнародній торгівлі. МВФ установлює певні валютні обмеження: країни-члени не можуть без його згоди вводити обмеження за платежами і переказами з поточних міжнародних операцій, використовувати дискримінаційні валютні засоби, застосовувати систему кількох видів валютних курсів.

Виступаючи провідним міжнародним фінансовим інститутом, МВФ здійснює постійний нагляд і спостереження за світовою економікою. Він формує значний масив інформації як у цілому по світовій економіці, так і в розрізі окремих країн. Щомісячний збірник фінансової статистики, що видається МВФ, включає дані про динаміку економічного зростання і цін, грошовий обіг, експорт та імпорт, стан платіжного балансу, величину офіційного золотого запасу, рівень валютних резервів, розміри зарубіжних інвестицій, динаміку валютних курсів та ін. Країни-члени Фонду зобов'язані без перешкод надавати всю необхідну інформацію.

Нагляд за макроекономічною та валютною політикою країн здійснюється насамперед за допомогою консультування. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн. На основі аналізу готується доповідь, що подається країні, в якій формулюються певні рекомендації щодо вироблення та коригування економічної, фінансової та валютної політики. Важливою формою нагляду є також публікація та обговорення доповіді «Світовий економічний огляд». На підставі аналізу наявної інформації розробляються середньострокові економічні прогнози, які дають можливість координувати макроекономічні політики країн-членів Фонду.

Другою за значенням у системі міжнародних фінансів є група Світового банку, яка включає чотири міжнародні фінансові інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародну асоціацію розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію та Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій.

Серцевиною групи виступає МБРР, який був заснований разом з МВФ в 1945 р. і почав функціонувати в 1946 р. Учасниками банку можуть бути лише країни-члени МВФ. Основною метою діяльності банку є сприяння розвитку економіки країн-членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій. Спочатку ця діяльність була спрямована на країни, що потерпіли внаслідок Другої світової війни. Нині головним напрямом діяльності є країни, що розвиваються. Джерелами ресурсів банку виступають:

– статутний капітал;

– залучення коштів шляхом випуску облігаційних позик;

– резервний фонд.

Статутний капітал сформовано за рахунок внесків країн-членів. Внески здійснюються шляхом підписки на акції в межах встановлених квот. Квоти кожної країни визначаються відповідно до її економічного потенціалу. Резервний фонд утворюється за рахунок банку.

Основними напрямами кредитування виступають галузі інфраструктури (енергетика, транспорт, зв'язок), а також сільське господарство, охорона здоров'я та освіта. Кредити видаються на термін до 20 років під гарантії урядів. МБРР може виступати також гарантом за аналогічними довгостроковими кредитами комерційних банків. Виділення кредитів обумовлюється наданням інформації про фінансовий стан країни, що позичає кошти, та про об'єкти кредитування. Кредити надаються на основі дольової участі банку у фінансуванні певних об'єктів — до 30% їх вартості.

Міжнародна асоціація розвитку надає кредити терміном до 50 років на пільгових умовах — 0,75%.

Міжнародна фінансова корпорація надає кредити високорентабельним приватним підприємствам країн, що розвиваються, без гарантії уряду.

Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій проводить страхування капіталовкладень у країнах, що розвиваються, на випадок політичних ризиків: від експропріації, воєн, заворушень, зривів контрактів та ін., чим сприяє розвитку діяльності інститутів Світового банку.

Банк міжнародних розрахунків є першим в історії міжнародним фінансовим інститутом. Він був створений у 1930 р. Основне завдання банку полягає у налагодженні співробітництва між центральними банками провідних країн світу та здійсненні розрахунків між ними. Банк забезпечує також здійснення розрахунків між країнами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.

У цілому всесвітні міжнародні фінансові інститути відіграють важливу роль у світовій економіці, забезпечують надійний рух міжнародних грошових потоків. Тим самим вони сприяють і надійному функціонуванню національних фінансових систем. Крім того, їх кредити є важливим джерелом фінансування країн, що розвиваються.

У Європі в рамках ЄС функціонують Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва та Європейський банк реконструкції та розвитку.

ЄБРР, який був створений у 1990 р. і відкритий у 1991 р., аналогічно МБРР, діяльність якого спрямована на країни, що розвиваються, здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять ринкові реформи. Засновниками банку є країни Європи та провідні країни світу. Україна є членом ЄБРР з 1992 р. Не менше 60% кредитів ЄБРР має спрямовуватись у приватний сектор економіки і не більше 40% у державну інфраструктуру.

Завданням Європейського інвестиційного банку, який був створений в 1958 р., є фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та загальноєвропейське значення. Кредити надаються терміном від 20 до 25 років. У галузевому плані пріоритетними є такі галузі інфраструктури, як енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища. Кредити банку видаються на ринкових умовах. Пільги встановлюються лише в тих випадках, коли передбачається боніфікація за рахунок бюджету ЄС.

Європейський банк валютного співробітництва, створений у 1973 р. в рамках Європейської валютної системи, виконує функції, аналогічні МВФ — надає кредити на покриття дефіциту платіжного балансу.

4. Європейський союз (ЄС)

Європейський Союз (ЄС) був створений як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) у 1967 р. після злиття таких регіональних організацій:

• Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.);
• Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС;
• Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ, 1957 р.)

З 1 січня 1994 р. на основі Маастрихтського договору (1992 р.) ЄЕС стало називатися ЄС. Інтеграційний процес у ЄС йде двома напрямками — всередину і вшир. Інтеграція вшир означає збільшення кількості повноправних членів Союзу й асоційованих членів. На даний час учасниками ЄС є 15 держав Західної Європи (за чергою вступу): з 1957 р. — Німеччина, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Бельгія; з 1973 р. — Великобританія, Данія, Ірландія; з 1981 р. — Греція; з 1986 р. — Іспанія, Португалія; з 1995 р. — Фінляндія, Австрія, Швеція. Крім того, у період з 1991 р. по 1995 р. були укладені угоди про економічне і торговельне співробітництво з країнами Східної Європи і колишнього СРСР. У 2004 р. членами ЄС стали 10 країн Центральної та Східної Європи — Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Болгарія, Румунія, Словакія, Латвія, Літва, а також Мальта і Кіпр.

Інтеграція всередину означає формування регіонального господарського механізму Західної Європи і розширення сфер, що піддаються міждержавному регулюванню й уніфікації.

Виникнення ЄЕС мало за мету створення загального ринку і підвищення на цій основі економічної стабільності та життєвого рівня. Договір про ЄЕС визначив послідовність заходів:

1) скасування мита, імпортних і експортних кількісних обмежень, а також усіх інших торговельних обмежень на шляху руху товарів усередині співтовариства;

2) уведення загального митного тарифу і єдиної торговельної політики відносно третіх країн;

3) забезпечення вільного руху факторів виробництва (капіталу і робочої сили), свободи створення філій на території ЄЕС і вільної торгівлі послугами між країнами-учасницями;

4) проведення загальної аграрної і транспортної політики;

5) створення валютного союзу;

6) координація і поступове зближення економічних політик країн-учасниць;

7) уніфікація податкових законодавств;

8) вирівнювання внутрішньодержавних правових норм, що мають значення для загального ринку.

Зазначені цілі ЄЕС реалізовувалися поступово в міру його еволюції.

Перший етап еволюції ЄЕС — це етап створення зони вільної торгівлі (1958—1966 рр.). На ньому були досягнуті перша та друга цілі, передбачені Римським договором. Крім того, з 1962 р. була введена в дію єдина сільськогосподарська політика, що передбачає для національних сільськогосподарських виробників можливість продавати свою продукцію за цінами, значно перевищуючими середньосвітові (на 30% і більше) — створений єдиний аграрний ринок. З підписанням у 1963 р. Яундської угоди ряд країн, що розвиваються (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія), вступили в асоційовані відносини з ЄЕС, що означало для них можливість безмитного ввозу в ЄЕС промислових і традиційних сільськогосподарських товарів. У 1965 р. три європейські співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів.

Другий етап — формування митного союзу (1968—1986 рр.). Відбулося подальше розширення сфери діяльності ЄС. Цілеспрямована аграрна політика доповнилася єдиною політикою в сфері охорони навколишнього середовища й в області досліджень і технологічного розвитку. Спільна науково-технічна політика на цьому етапі розвитку ЄС була зосереджена у вугільній, металургійній промисловостях і в ядерній енергетиці. У 1984—1987 рр. була прийнята «рамкова» комплексна програма, що вводила середньострокове планування науково-технічної діяльності. У її рамках з 1985 р. діє незалежна великомасштабна багатоцільова програма співробітництва 19 країн Європи — «Еврика».

У 1971 р. укладена Угода про створення зони вільної торгівлі між ЄС і ЄАВТ. У 1975, 1979 і 1984 рр. були прийняті Ломейські конвенції, на основі яких кількість країн, що розвиваються, асоційованих з ЄС, збільшилася з 20 до 66.

До цього ж етапу відноситься і початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введене спільне плавання валют деяких країн-членів ЄС у визначених межах (+2,25 — «валютна змія»), а з 1979 р. почала функціонувати Європейська валютна система.

Третій етап — створення загального ринку (1987—1992 рр.). На основі Єдиного Європейського акта, а також підписаного в 1985 р. документа «White Paper» про програму створення внутрішнього ринку країни, ЄС ліквідував бар'єри, що залишилися, на шляху пересування товарів і факторів виробництва. Найбільшим досягненням інтеграційного процесу в цей період стало прийняття і реалізація Програми створення до кінця 1992 р. єдиного внутрішнього ринку ЄС, у результаті проведення якої між країнами ЄС були досягнуті наступні цілі:

1. усунуті всі тарифні і нетарифні обмеження у взаємній торгівлі товарами і послугами, ліквідовані всі обмеження на міждержавне пересування капіталу усередині ЄС і введене взаємне визнання фінансових ліцензій;
2. усунуті національні обмеження імпорту промислових товарів із третіх країн;
3. введені мінімальні технічні вимоги до стандартів, взаємне визнання результатів іспитів і сертифікації;
4. відкриті ринки державних закупівель для фірм інших країн ЄС.

У цей же період країни ЄС перейшли до проведення єдиної політики в окремих галузях: в енергетиці, транспорті, у питаннях соціального і регіонального розвитку.

Четверта Ломейська конвенція 1989 р. розширила число країн, що розвиваються, які знаходяться в асоціації з ЄС, до 69. У 1991 р. підписана Угода про створення Єдиного Європейського економічного простору (ЄЕП) між ЄС і трьома країнами ЄАВТ. Договором про ЄЕП передбачається вільний рух товарів, послуг, капіталів і людей між країнами Західної Європи; співробітництво в області науки, освіти, екології і соціального забезпечення; створення єдиної правової системи.

Четвертий етап — створення економічного союзу (з 1993 р. по теперішній час). Посилення політичної інтеграції і форсований розвиток валютного союзу на основі підписаного на початку 1992 р. в голландському місті Маастрихті договору про ЄС (набрав сили з 1 листопада 1993 р.). Для цього було заплановано пройти три етапи:

1-й етап — 1990—1993 рр. — валюти всіх країн включаються в спільне плавання в рамках Європейської валютної системи й усуваються валютні обмеження;

2-й етап — 1994—1998 рр. — створюється Європейський валютний інститут і підсилюється координація макроекономічної політики;

3-й етап — з 1999 р. — взаємна фіксація курсів валют, уведення єдиної валюти і створення Єдиного європейського ЦБ.

Механізм функціонування ЄС ґрунтується насамперед на політико-правовій системі керування, до якої входять як загальні, або міждержавні, органи, так і елементи національно-державного регулювання. Як міждержавні органи керування ЄС виступають:

Рада Міністрів — законодавчий орган. На його рівні приймаються рішення з реалізації єдиної політики ЄС;

Європейська Рада — директивний орган, створений у 1974 р.; до його складу входять глави держав і урядів країн-учасниць ЄС;

Комісія Європейських Співтовариств (КЄС) — виконавчий орган, що має право подавати на затвердження Раді міністрів проекти законів. КЄС здійснює контроль за дотриманням митного режиму, за діяльністю аграрного ринку, за податковою політикою і т. д.; складається з 20 чоловік;

Європейський Парламент — представницький, консультативний і контролюючий орган, обирається з 1979 р. До нього входять 26 депутатів. Взаємодіє з КЄС і Радою міністрів, затверджує бюджет (який складається з внесків у розмірі 1,2—1,3% ВВП вхідних у ЄС держав і власних коштів);

Суд Європейських Співтовариств — вищий судовий орган, покликаний забезпечувати виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.

Крім перерахованих, існують й інші владні структури. Наприклад, спільні фінансові інститути:

Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), що надає фінанси для стабілізаційних фондів Стабекс (фонд стабілізації доходів від експорту) і Сисмін (фонд стабілізації видобувної промисловості), надає надзвичайну допомогу у випадку природних лих, фінансує допомогу біженцям і структурні перетворення в країнах, що здійснюють економічні реформи;

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), головним завданням якого є сприяння вирівнюванню рівнів економічного розвитку країн-членів ЄС шляхом фінансування проектів державних структур у менш розвинутих країнах союзу, а також підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в області транспорту, зв'язку, охорони навколишнього середовища, енергетики;

Європейський соціальний фонд, Фонд орієнтації і гарантування сільського господарства (ФЕОГА); різного роду комітети, комісії, підкомісії.

У рамках ЄС сформований єдиний правовий простір. Правові документи, прийняті міждержавними органами ЄС, підрозділяються на дві категорії:

первинне законодавство, що включає міждержавні угоди про створення і розширення ЄС, а також інші угоди, що стосуються функціонування Союзу;

вторинне законодавство, представлене: регламентами; директивами; законодавчими актами, що містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-членів ЄС; рішеннями; рекомендаціями і думками.

У фінансовому аспекті ЄС володіє власними фінансовими коштами незалежно від бюджетів вхідних у нього країн. Розмір бюджету ЄС визначається Радою та Європарламентом і щорічно затверджується останнім.

Дохідна частина бюджету складається з:

1) власних коштів:

а) увізного мита, яке компенсує різницю в цінах на сільськогосподарські продукти в країні, що імпортує, і на зовнішньому ринку;

б) мита за загальним митним тарифом, крім мита ЄОВС;

в) визначеної частини відрахувань від ПДВ та інших коштів;

2) коштів, що нараховуються державами-учасниками ЄС. Кожна країна-учасниця ЄС виділяє 1,2—1,3% свого ВВП.

У цілому вже реалізовані кроки інтеграції в рамках ЄС впливають на економіку країн-учасниць і на процеси інтернаціоналізації в масштабах усього світового господарства. Так, якщо в 1958 р. частка внутрішнього експорту ЄЕС складала 37% від загального експорту вхідних країн, а частка внутрішнього імпорту — 35% від загального імпорту, то в 1992 р. вони досягли 59% і 62% відповідно. За рахунок збільшення взаємної торгівлі країни Західної Європи менше інших країн світу піддаються зміні кон'юнктури світового ринку.

5. Фінансово-промислові групи (ФПГ)

Новою організаційно-економічною формою підприємництва служать фінансово-промислові групи (ФПГ). Вони являють собою об'єднання промислового, банківського, страхового і торгового капіталів, а також інтелектуального потенціалу підприємств і організацій.

Фінансово-промислові групи (ФПГ) — це об'єднання підприємств різних форм власності та фінансово-кредитних установ, яке дозволяє:

стабілізувати виробництво (ФПГ створюють сприятливі умови для об'єднання підприємств з технологічними та коопераційними зв'язками, завантажити виробничі потужності з випуску продукції за рахунок тісних господарських відносин між учасниками ФПГ);

прискорити інноваційні процеси на підприємствах (ФПГ сприяють чіткій стратегічній орієнтації розвитку своїх учасників. Зміцнення зв'язків у рамках науково-виробничих, виробничо-технологічних комплексів сприятиме проведенню єдиної інвестиційної політики. При цьому знижується ризик, пов'язаний з розробкою і виробництвом нової техніки, удосконалюється фінансування науково-дослідних проектів);

забезпечити фінансову стабілізацію підприємств (ФПГ здійснює взаєморозрахунки між підприємствами, що стабілізує платежі між учасниками ФПГ).

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К.: Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук; Міжнар. акад. управл. персоналом. — К.: МАУП, 2002. — 214 с.

3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча; Ред. Анатолій Румянцев; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Знання-Прес, 2003. — 447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К.: Знання, 2005. — 397 с.