Вступ

1. Поняття валютних відносин та валютної системи

1.1 Сутність міжнародних валютних відносин

1.2 Грошова структура міжнародної валютної системи

2. Еволюція міжнародних валютних відносин

2.1 Система золотого стандарту

2.2 Бреттон-Вудська валютна система

2.3 Ямайська валютна система

2.4 Перспективи створення біполярної валютної системи

3. Головні напрями удосконалення міжнародної валютної системи

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Перехід від аграрного до індустріального суспільства, що супроводжувався первісним накопиченням капіталу, посиленням суспільного та міжнародного поділу праці, а також інтернаціоналізацією господарського життя, спричинив формування світового господарства і світового ринку. Це, своєю чергою, дало поштовх розвитку міжнародних економічних відносин, зокрема валютно-фінансових, та вдосконаленню їхньої функціонально-інституційної структури.

Поява світового ринку як підсистеми господарства, що забезпечує обмін товарами поза межами національних економік та його валютно-фінансове обслуговування, сприяла перетворенню грошей на валюту (національну, іноземну, міжнародну). Це зумовило виокремлення валютно-фінансових відносин у самостійну сферу, ключовими елементами якої стали національні, регіональні та міжнародна (світова) валютні системи.

Міжнародна (світова) валютна система є інституційно-функціональною формою організації міжнародних валютно-фінансових відносин, що сформувалася в процесі еволюції світового господарства та юридично закріплена міждержавними угодами.

Її головне завдання полягає в регулюванні міжнародних розрахунків і валютних ринків, забезпеченні платежів за експортно-імпортними операціями, рухом капіталів, послуг та інших видів міжнародної діяльності, а також у створенні умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці. Ця динамічна система пройшла кілька етапів розвитку, кожен з яких відображав рівень зрілості валютно-фінансових відносин.

Основною метою цієї курсової роботи є дослідження особливостей функціонування та перспектив розвитку міжнародних валютних систем.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

• розкрити сутність міжнародних валютних систем;
• проаналізувати еволюцію міжнародних валютних відносин;
• розглянути можливості формування біполярної валютної системи;
• визначити основні напрями вдосконалення міжнародної валютної системи.

Предметом дослідження є економічні відносини, що виникають у процесі функціонування міжнародних валютних систем.

Об’єктом дослідження виступають міжнародні валютні системи.

Робота складається зі вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, предмет та об’єкт. Основна частина присвячена дослідженню проблеми. У висновках узагальнено основні результати роботи.

1. Поняття валютних відносин та валютної системи

1.1 Сутність міжнародних валютних відносин

Валютні відносини як сукупність зв’язків, що виникали між країнами та суб’єктами міжнародного обміну, з’явилися давно. Їх виникнення було зумовлене двома основними чинниками. По-перше, запровадженням та використанням грошей і грошових систем різних країн. По-друге, розвитком товарного виробництва та значним розширенням обміну, що опосередковувався грошима різної державної приналежності. Рушійною силою формування валютних відносин стали грошова економіка та торговий капітал, які активно розвивалися з ХІІІ століття.

У міжнародних валютних відносинах використовуються такі поняття, як валютний паритет, валютний курс, конвертованість валют. Валютний паритет є відносно стабільною величиною, що визначається співвідношенням між валютами різних країн або економічних угруповань. За часів золотого стандарту визначальним був золотий паритет, який оцінював купівельну спроможність грошової одиниці залежно від її золотого вмісту. Сьогодні паритет валют, особливо наднаціональних, формується на основі кошика валют.

Валютний обмінний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої. Процес встановлення валютного курсу називається котируванням. Зазвичай використовується пряме котирування, коли одиниця іноземної валюти оцінюється в національній. Винятком є Великобританія, де застосовується обернене котирування: фунт стерлінгів оцінюється в іноземній валюті [1].

Валютна конвертованість означає можливість вільного обміну однієї валюти на інші. Конверсія може бути повною, коли обмін здійснюється на будь-яку валюту за поточними операціями та операціями з капіталом, або частковою, якщо валюта обмінюється лише на деякі валюти та за окремими видами операцій.

Валютні відносини функціонують на національному та міжнародному рівнях. На національному рівні вони формують національну валютну систему, яка включає валютні відносини країни, їх інституційні форми, визначені законодавством, та інфраструктуру. Основними компонентами національної валютної системи є:

• національна грошова (валютна) одиниця;
• офіційні золотовалютні резерви;
• паритет національної валюти та механізм формування валютного курсу;
• умови конвертованості валюти;
• наявність або відсутність валютних обмежень;
• банківські та кредитно-фінансові установи, валютні біржі;
• порядок здійснення зовнішньоторговельних розрахунків;
• система валютного регулювання і контролю.

Регіональні валютні системи створюються в межах інтеграційних угруповань та валютних блоків. Вони характеризуються наявністю власної міждержавної або наднаціональної валюти, механізму взаємної валютної координації (наприклад, європейська змія) та інших атрибутів, що виокремлюють їх у відносно відособлені ланки міжнародних валютно-кредитних відносин.

Міжнародна валютна система охоплює всю світову економіку. Її розвиток пов’язаний із формуванням світового ринку та єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації економічного життя та глобалізації. Головними елементами сучасної міжнародної валютної системи є:

• національні резервні та колективні (наднаціональні) валютні одиниці;
• склад і структура міжнародних платіжних активів;
• механізм валютних паритетів та обмінних курсів;
• умови взаємної конвертованості валют;
• форми міжнародних розрахунків;
• умови функціонування міжнародних валютних ринків та ринків золота;
• статус міждержавних валютно-кредитних організацій.

Міжнародна валютна система регулюється нормами національного та міжнародного права, інструментами, що випливають із спільно прийнятих країнами документів та угод [2].

Отже, міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини — це сукупність відносин у сфері грошей і кредиту, які опосередковують рух товарів, капіталів і послуг між країнами, регіонами, фірмами, банками та фізичними особами.

Ці відносини виникають і функціонують на основі міжнародного поділу та кооперації праці, міжнародного обміну діяльності, глобалізації та диверсифікації світогосподарських зв’язків.

Концентрований вираз вони знаходять у таких категоріях, як валютні курси, платіжний та розрахунковий баланси, платежі за грошовими вимогами та зобов’язаннями, кредитні операції, валютні ризики.

Система валютних відносин є важливою субстанціональною структурою сучасного світового господарства. Перспективи його стабільного розвитку та досягнення глобальної рівноваги значною мірою визначаються життєздатністю, гнучкістю та мобільністю саме цієї системи.

Водночас слід зазначити, що валютна система є однією з найскладніших за внутрішньою будовою та найвпливовішою за функціональним призначенням ланкою світогосподарських зв’язків [3].

Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між країнами та створення сприятливих умов для розвитку міжнародного виробництва, поділу праці, торгівлі та інвестиційної діяльності.

1.2 Грошова структура міжнародної валютної системи

Міжнародна валютна система включає два головні грошові блоки:

• резервні національні валюти;
• наднаціональні валюти [4].

Світові гроші є головною ланкою міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей та вищою формою їх функціонального застосування. Першими світовими грошима були дорогоцінні метали, головним чином золото і срібло. Однак поступово вони витіснялися з міжнародного обміну та замінювалися національними валютами, що виконують роль міжнародних грошей. Тенденція до розширення використання національних грошових одиниць у міжнародних відносинах є відображенням процесів міжнародного поділу праці та визнання національних господарських систем органічною частиною світового господарства.

Зростаюча інтернаціоналізація виробництва викликає потребу в тіснішій міжнародній валютній координації.

Прийнято розрізняти міжнародну торгову та міжнародну резервну валюту, функції яких виконують деякі національні гроші.

Міжнародна торгова валюта використовується для оцінки та опосередкування міжнародних торгових операцій, таких як експорт та імпорт товарів, послуг, капіталів. У цьому випадку вона виконує функції міри вартості, засобу платежу та нагромадження.

На міжнародних валютних ринках торгова валюта виступає як товар, що купується та продається. Її ціна (валютний курс) змінюється залежно від попиту та пропозиції. Йдеться про операції переважно приватного характеру. Державні органи використовують міжнародні гроші у випадку, якщо вони здійснюють подібні операції як приватні організації.

Інша сфера обертання світових грошей пов’язана із взаємодією країн як суб’єктів міжнародних економічних відносин. У цьому випадку світові гроші, будучи валютним резервом держави, використовуються для покриття дефіциту платіжного балансу, надання позик, кредитів, допомоги. На цьому рівні валютні резерви забезпечують здійснення офіційних, тобто державних, фінансових операцій, де суб’єктами виступають держави та їхні уряди. Мова йде про однакові за якістю гроші, але про різні рівні суб’єктів їх використання [5].

Головна функція міжнародної резервної валюти — створення валютних державних резервів (функція нагромадження). Вона також виступає інтегруючою одиницею, в якій визначається паритет національних валют та здійснюється їх зіставлення. Міжнародна резервна валюта використовується для збереження стабільного валютного курсу шляхом інтервенцій на валютних ринках.

Міжнародними стали валюти тих держав, національна економіка яких мала найбільшу вагу у світовому господарстві та значною мірою впливала на міжнародну торгівлю і вивіз капіталу.

Інші валюти виконують лише окремі функції, виступаючи, наприклад, як міжнародна торгова валюта.

Ступінь розвинутості міжнародних грошей можна визначити залежно від таких факторів:

• всі чи лише обмежені функції вони виконують як торгова чи резервна валюта;
• який масштаб міжнародних операцій вони забезпечують;
• діють вони в межах усієї системи світового господарства чи лише на обмеженій території.

Найбільш поширеною міжнародною торговою та головною резервною валютою є долар США, за допомогою якого здійснюється майже 2/3 міжнародної торгівлі. Долар США також є важливою міжнародною резервною валютою, оскільки становить вирішальну частину міжнародних валютних інтервенцій [6].

Міжнародна валютна система розвивається двома взаємопов’язаними суперечливими шляхами. З одного боку, посилюється роль глобальних валютно-фінансових структур (МВФ, Група Світового банку), що відповідає потребам транснаціоналізації та глобалізації. З іншого боку, відбуваються процеси регіоналізації валютно-кредитних відносин, формування валютних блоків (зон), основою яких є долар США, євро та ієна. Яка з тенденцій стане домінуючою, покажуть події в міжнародній валютній сфері в найближчі десятиліття.

2. Еволюція міжнародних валютних відносин

2.1 Система золотого стандарту

Практика використання золота в міжнародних розрахунках була узаконена в 1867 році на Паризькій конференції укладанням міждержавної угоди, що визнавала золото єдиною формою світових грошей. Відповідно до угоди в міжнародних розрахунках застосовувалися національні золоті монети, але визначальним був не їхній номінал, а вага.

Паризька валютна система офіційно закріпила золотий стандарт, який базувався на таких структурних принципах:

• кожна валюта мала золотий вміст;
• курс національних валют був прив’язаний до золота, і через золотий вміст валюти співвідносилися одна до одної за твердим валютним курсом;
• відповідно до золотого вмісту встановлювалися золоті паритети;
• валюти вільно конвертувалися в золото;
• золото використовувалося як загальноприйняті світові гроші.

На практиці склався режим вільно плаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах «золотих крапок» (максимальні границі відхилення валютного курсу від золотого паритету, що визначаються витратами на транспортування золота за кордон). Якщо ринковий курс золотих монет відхилявся від паритету, боржникам було вигідніше розраховуватися за міжнародними зобов’язаннями золотом, а не іноземними валютами. Для нормального функціонування валютної системи, заснованої на золотомонетному стандарті, була необхідна наявність золотих запасів у кожної країни та достатня кількість золотих грошей в обігу. Обмеженість світових запасів золота визначила неминучість кризи та зміни цієї системи. Основна частина міжнародних розрахунків здійснювалася за допомогою тратт (переказних векселів), виписаних у будь-якій національній валюті. Основною валютою при укладанні торговельних угод був англійський фунт стерлінгів, а золото застосовувалося для оплати пасивного сальдо міжнародних розрахунків. Країни з дефіцитним платіжним балансом змушені були проводити дефляційну політику, обмежувати грошову масу в обігу, щоб перешкоджати відпливу золота. Виняток складала Великобританія, оскільки її валюта де-факто була резервною.

З прискоренням економічного розвитку та поглибленням господарських зв’язків золотомонетний стандарт зжив себе. Кризу золотого стандарту прискорила Перша світова війна, з початком якої центральні банки припинили розмін банкнот на золото та збільшили їх емісію для покриття військових витрат, що спровокувало інфляцію та хаос у валютних відносинах.

Вихід був знайдений після війни у встановленні золотодевізного стандарту, заснованого на золоті та провідних валютах, які конвертувалися в золото. Девізами стали називати засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків. Новий устрій світової валютної системи було юридично закріплено міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922 році.

Генуезька валютна система базувалася на таких принципах:

1. Її основою були золото і девізи (іноземні валюти). Національні гроші використовувалися як міжнародні платіжно-резервні засоби, що знімало обмеження золотомонетного стандарту, але ставило світову валютну систему в залежність від стану провідних національних економік. Однак у період між двома світовими війнами статус резервної не був офіційно закріплений ні за однією з валют.
2. Збереглися золоті паритети. Розмін валют на золото здійснювався безпосередньо (валюти США, Франції, Великобританії) чи побічно, через іноземні валюти.
3. Був відновлений режим вільно плаваючих валютних курсів.
4. Валютне регулювання стало новим елементом світової фінансової системи та здійснювалося у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій і нарад. Спроби регулювати валютні відносини, у першу чергу валютні курси, фактично означали визнання неефективності теорії ринкової рівноваги у сфері зовнішньоекономічних зв’язків [7].

Нова валютна система принесла відносну стабільність у сферу світових торгово-фінансових відносин, але одночасно створила передумови для валютних воєн і девальвацій. Переміщення основного світового валютно-фінансового центру із Західної Європи в США також повинно було знайти відображення в устрої світової валютної системи. США прагнули до затвердження гегемонії долара в міжнародних розрахунках, що призвело до суперництва між доларом і фунтом стерлінгів. Стабільність валютної системи була підірвана світовою економічною кризою. Велика депресія 1929-1933 років вдарила по долару США, що призвело до хаотичного переміщення капіталів, валютних криз, девальвацій, збільшення дефіциту державних бюджетів та відпливу золота. У результаті Генуезька валютна система втратила стабільність. Був припинений розмін банкнот на золото у внутрішньому обороті всіх країн, і збереглася тільки зовнішня конвертованість валют у золото за згодою центральних банків США, Великобританії і Франції.

Ще одним потрясінням стала економічна криза 1937 року, що викликала нову хвилю знецінення валют. До початку Другої світової війни не залишилося жодної стійкої валюти.

У період війни валютні обмеження ввели як воюючі, так і нейтральні країни. Заморожені офіційні курси валют практично не змінювалися, хоча купівельна спроможність грошей постійно знижувалася внаслідок інфляції. Знову зросла роль золота як світового резервного і платіжного засобу, оскільки військові та стратегічні товари можна було придбати тільки за золото. Валютний курс втратив активну роль в економічних відносинах. Війна ще більше поглибила кризу Генуезької валютної системи, і вона була розділена на валютні блоки. Головними з них були стерлінговий та доларовий. Ряд країн намагався зберегти золотий стандарт, і в червні 1933 року Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія на Лондонській міжнародній економічній конференції створили золотий блок, до якого пізніше приєдналися Італія, Чехословаччина та Польща. Проте золотий блок проіснував тільки до 1936 року, коли Франція скасувала золотий стандарт [8].

Тогочасна реальність вимагала створення нової, більш ефективної валютної системи, розробка якої почалася вже в роки війни англійськими та американськими фахівцями.

2.2 Бреттон-Вудська валютна система

Експерти, що працювали над проектом, прагнули розробити принципи валютної системи, здатної забезпечити економічне зростання та обмежити негативні соціально-економічні наслідки криз. Були підготовлені проекти, що базувалися на теоретичних розробках Г. Уайта (США) і Дж. Кейнса (Великобританія), для яких були характерні такі загальні принципи:

• вільна торгівля і рух капіталу;
• урівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси;
• золотодевізний стандарт;
• створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, взаємного співробітництва та покриття дефіциту платіжного балансу.

За основу було взято американський варіант, і третя світова валютна система була оформлена на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі в 1944 році та отримала назву Бреттон-Вудська валютна система.

Початок формування післявоєнної світової валютної системи було закладено в принципах Бреттон-Вудської угоди. Розглянемо їх детальніше [9]:

1. За золотом зберігалася роль загального еквівалента, паритети всіх валют виражалися в золоті. Це було зафіксовано в статуті МВФ (стаття IV, розділ І): «Паритети валют всіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 року». По суті був уведений золотодевізний стандарт, заснований на золоті та двох резервних валютах — доларі США і фунті стерлінгів. Проте на практиці лише долар зберігав зовнішню конвертованість, а зв’язок усіх інших валют із золотом здійснювався опосередковано. Казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам за офіційною ціною, виходячи із золотого вмісту долара.
2. Золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб.
3. Курсове співвідношення валют та їх конвертованість стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах.
4. Для девальвації валюти більш ніж на 10% був потрібний дозвіл МВФ. Межі відхилення ринкового курсу від паритету були встановлені за Статутом МВФ в 1%. Задача дотримання меж коливань курсів лягла на центральні банки відповідних країн, для чого вони були зобов’язані здійснювати доларові інтервенції.
5. Були створені міжнародні валютно-кредитні організації — Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Основними задачами МВФ стали надання кредитів в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют, здійснення контролю за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи та забезпечення валютного співробітництва країн.

У перспективі передбачалися введення взаємної конвертованості валют і поступове скасування валютних обмежень, для введення яких був потрібний дозвіл МВФ. Основні зусилля МВФ та МБРР були направлені на відновлення системи багатосторонніх платежів та конвертованості валют за рахунками поточних операцій [10].

Основні положення Бреттон-Вудської угоди були напрацьовані переважно в дискусіях між американцями та англійцями, однак в остаточному варіанті угоди позиція США була відбита набагато повніше. План створення валютного союзу, висунутий Кейнсом, був відхилений, проте вдалося домовитися про створення Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), статут якого містив три головних положення.

По-перше, кожна країна-учасниця угоди повинна була встановити офіційний курс національної валюти до золота чи резервної валюти (валютний паритет) і не допускати відхилення курсу від паритетного більш ніж на 1% у той чи інший бік. У статуті формально всі валюти визнавалися рівнозначними, проте стаття IV основою валютної системи визнавала золото та долар США. Ціна 1 унції золота на той момент дорівнювала 35 доларам США. США були єдиною країною, яка виражала вартість своєї національної валюти в золоті, всі інші країни повинні були зафіксувати паритети національних валют у доларах США і не допускати відхилення валютного курсу більш ніж на 1% від паритетного. У статуті також було встановлено поняття «фундаментального порушення рівноваги», суть якого зводилася до того, що в разі порушення рівноваги платіжного балансу країною-учасницею валютний паритет міг бути змінений лише після консультацій з іншими членами організації. Проте саме поняття «фундаментального порушення рівноваги» ніколи не було чітко визначено і пізніше неодноразово ставало предметом спорів між державами-членами МВФ.

По-друге, стаття VIII статуту передбачала, що держави-члени МВФ повинні ввести вільну конвертованість національних валют за поточними операціями, і для вирішення цієї задачі, згідно зі статтею ХІ, передбачався трирічний період. Не заборонялося встановлення контролю на національному рівні за рухом капіталу, однак державам-учасницям пропонувалося утримуватися від введення дискримінаційних валютних заходів і встановлення декількох валютних курсів.

По-третє, МВФ одержував право надання фінансової підтримки країнам, які мають коротко- чи середньострокові проблеми з платіжним балансом, і введення санкцій проти країн з великим позитивним сальдо платіжного балансу. Кожній країні встановлювалися закріплені за нею квоти на запозичення з Фонду, розміри внесків і кількість голосів при проведенні голосування. Квота визначалася з урахуванням частки країни в сукупному світовому доході, обсязі світової торгівлі і міжнародних резервів. Внески країн-членів складалися із золота чи доларів США (25%) і національної валюти (75%). Країнам дозволялося вільно робити запозичення в межах їхніх квот, однак будь-які додаткові запозичення були пов’язані з дотриманням ряду строгих умов. Щодо країн, що мали велике позитивне сальдо платіжного балансу, МВФ мав право вдатися до застереження про «дефіцитну валюту». При вступі в силу даного застереження країни-члени МВФ повинні були ввести валютний контроль, що обмежує імпорт та інші поточні операції щодо країни з великим активом платіжного балансу [11].

Економічна перевага США і слабкість їхніх конкурентів, що виражалася в дефіциті платіжних балансів і невеликих золотовалютних резервах, викликали загальний попит на долари та породили «доларовий голод», що призвело до посилення валютних обмежень у більшості країн.

В результаті кризи платіжних балансів, посилення інфляції, нестійкості економіки валютні курси, завдяки численним девальваціям, зазнали істотного зниження по відношенню до долара.

У той же час це відіграло позитивну роль у відновленні зруйнованої війною економіки Західної Європи та Японії, призвело до заохочення експорту з цих країн. Бреттон-Вудська валютна система протягом чверті століття сприяла росту світової торгівлі і виробництва. Одночасно накопичувалися протиріччя, що стали причиною її кризи і руйнування. Долар поступово втрачав монопольне положення у валютних відносинах, а марка ФРН, швейцарський франк і японська ієна стали широко використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб. Зникла економічна і валютна залежність Західної Європи від США, характерна для післявоєнних років. Сформувалися три світових валютних центри — США, ЄС і Японія. Одночасно відбулося величезне збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості США у вигляді доларових нагромаджень іноземних банків — «доларовий голод» перемінився «доларовим перенасиченням» [12].

Хоча традиційно вважається, що Бреттон-Вудська система існувала в період з 1944 по 1971 рік, у дійсності вона успішно функціонувала лише між 1959 і 1968 роками. З 1946 до січня 1959 року валютні курси підтримувалися за рахунок стабілізаційних кредитів, Програми відновлення Європи і регіональних платіжних та інших угод типу Європейського платіжного союзу. Лише в 1959 році, коли валюти країн Західної Європи стали вільно конвертованими, Бреттон-Вудська система почала функціонувати в повному обсязі, і саме в 1960-х роках вона фактично розпалася. З 1968 року вся система «коректованої прив’язки» знаходилася на межі розвалу й у 1971 році припинила своє існування.

Криза Бреттон-Вудської валютної системи породила багато проектів валютної реформи: від створення колективної резервної одиниці, випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення до золотого стандарту. Пошуки виходу з валютної кризи велися довго — спочатку в академічних, а потім у правлячих колах і різних комітетах. У 1972-1974 роках «комітет двадцяти» МВФ підготував проект реформи світової валютної системи [13].

2.3 Ямайська валютна система

На зміну Бреттон-Вудській системі прийшла нова валютна система, контури якої були визначені на нараді представників країн-членів МВФ, що відбулася в січні 1976 року в м. Кінгстоні (Ямайка). Ця система отримала назву Ямайська валютна система. Вона почала функціонувати з квітня 1978 року після її ратифікації державами-учасницями. Четверта валютна система, яка діє й понині, базується на таких принципах:

• введено стандарт СДР замість золотодевізного стандарту;
• країнам-учасницям надавалося право вибору будь-якого режиму валютного курсу;
• ослаблений американський долар був позбавлений статусу єдиної офіційної резервної валюти;
• юридично була оформлена демонетизація золота, тобто були скасовані офіційна ціна золота, золоті паритети валют, припинений розмін доларів на золото. За Ямайською угодою золото не повинне було більше служити мірою вартості і точкою відліку валютних курсів;
• збережений на руїнах Бреттон-Вудської системи МВФ покликаний був підсилити міждержавне валютне регулювання.

За задумом Ямайська валютна система повинна була стати більш гнучкою, ніж Бреттон-Вудська, та еластичніше пристосовуватися до нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Одержавши волю у виборі режиму валютного курсу, різні країни пішли різними шляхами. Так звані «великі економіки», типу США і Японії, ввели вільно плаваючі курси. Для малих країн, що залежать від експорту, і особливо для країн, що розвиваються, зі слабкими фінансовими ринками відпускати свої валюти «у вільне плавання» представлялося занадто ризикованим. Вони, як правило, намагалися зберегти в тій чи іншій формі систему фіксованих курсів і контроль за рухом капіталів [14].

Західноєвропейські країни — члени ЄС не могли дозволити собі проведення автономної валютної політики без ризику поставити під загрозу торгівлю і взагалі всю систему економічного співробітництва усередині Співтовариства. На початку 70-х років вони ввели режим, що одержав назву «валютна змія». На практиці це означало встановлення твердих меж взаємних коливань курсів валют країн-учасниць по відношенню один до одного та їх «спільне плавання» стосовно долара. Для координації валютної інтервенції і взаємної кредитної підтримки був створений Європейський фонд валютного співробітництва — деяка подоба МВФ у європейському форматі.

З’явилися і нові моделі фіксації валютних курсів. Одну з них, апробовану спочатку в Гонконгу і на Бермудах, у 80-і роки — в Аргентині, а в 90-і — в Естонії. Мова йде про так звану систему «currency boards». «Валютне керування» чи «валютна рада» — так це зазвичай звучить в українському перекладі. Суть системи «валютного керування» полягає в тому, що курс національної валюти в законодавчому порядку фіксується і жорстко прив’язується до курсу однієї зі стійких іноземних валют. Центральний банк зобов’язаний підтримувати встановлений курс із наявних валютних резервів [15].

Німецький економіст Айхенгрін вважає систему «валютного керування» вкрай ризикованою і радить використовувати її лише в екстремальних ситуаціях, щоб придушити галопуючу інфляцію. Удавана простота досягнення стабільності валютного курсу, попереджає він, — лише ілюзія. В умовах «валютного керування» уряд приречений на «драконівські» заходи для урізування бюджетних витрат, щоб забезпечити точну відповідність грошової маси розміру валютних резервів. Соціально-політична напруженість і повна відсутність можливості маневру в питаннях грошової емісії — така лише частина ціни, яку необхідно заплатити за введення режиму «валютного керування». Узагалі, вважає Айхенгрін, ефективним цей рецепт може бути тільки в малих країнах з нерозвиненим фінансовим ринком, де влада може розраховувати в разі потреби на фінансову підтримку з-за кордону [16].

Наприкінці 1984 року у світі існували такі режими «плаваючих» валютних курсів:

• вільно плаваючі курси валют мали США, Канада, Великобританія, Японія, Греція, Ізраїль, ПАР, Ліван;
• країни, що входять у європейську валютну систему (ЄВС), зафіксували курси взаємного обміну своїх валют (так звана «європейська валютна змія»), але ці курси «плавали» стосовно третіх валют;
• 16 країн визначали центральні курси своїх валют стосовно СДР;
• ряд країн, включаючи країни Північної Європи, прив’язували курси своїх національних валют до «кошика» іноземних валют;
• валюти 38 країн були прив’язані до долара США, 13 — до французького франка, 5 країн — до інших валют [17].

На сьогодні у світі існує близько десятка різних режимів валютного курсу. Але жоден з них не можна назвати ідеальним.

2.4 Перспективи створення біполярної валютної системи

Процес трансформації долароцентристської світової валютної системи в біполярну модель розвивається протягом досить довгого періоду часу. Наприкінці ХХ століття значно зросла роль ряду факторів у посиленні тенденцій до створення біполярної міжнародної валютної системи. До їх числа можна віднести такі:

1. Зростаючий потенціал країн Європейського союзу у світовій економіці та його невідповідність непропорційній ролі західноєвропейських валют у міжнародних валютно-фінансових і торгових відносинах.
2. Широкомасштабна глобалізація міжнародних фінансових потоків у зв’язку з розповсюдженням плаваючих валютних курсів і лібералізації ринків капіталів, потенційно посилююча внутрішня нестійкість долароцентристської світової валютної системи.
3. Об’єктивна взаємна зацікавленість ЄС і США в створенні стійкого економічного і валютного союзу в Європі [18].

Введення в обіг євро та пов’язаний з ним процес формування біполярної моделі нового світового валютного порядку являє собою прагнення підтримати стабільність міжнародної валютно-фінансової системи і в кінцевому рахунку відповідає інтересам як усього світового співтовариства, так і самих США. Дану позицію розділяють провідні європейські та американські економісти. Як вважає лауреат Нобелівської премії в галузі економіки Р. Манделл, народження євро є найбільш значимою подією минулих десятиліть, навіть більш важливою, ніж крах Бреттон-Вудської валютної системи, оскільки в історії з’явилася реальна можливість змінити силову конфігурацію міжнародної валютної системи. На думку Р. Манделла, у перспективі міжнародна валютна система може стати триполярною і буде базуватися на доларі США, євро і золоті. Золото буде покликане виконувати роль наднаціонального гаранта проти проведення потенційно інфляційної політики в зоні євро і зоні долара США [19]. У цьому контексті необхідно відмітити спроби створення єдиної ісламської грошової одиниці — золотого динара, який поряд з євро і доларом може стати основою можливої п’ятої міжнародної валютної системи.

Сама ідея організації сильної мусульманської валюти з’явилася в середині 70-х років, коли мусульмани нанесли перший серйозний удар по економіці країн Заходу, піднявши світові ціни на нафту. Саме тоді стало ясно, що в руках у нафтовидобувних країн є реальна зброя, і відразу виникла ідея «вийти» з економічної вторинності в золотий динар. Уведення золотого динара в міждержавній торгівлі дозволило б застрахуватися від утрат на різниці валютних курсів. Причому золото не тільки здатне захистити платіжний баланс від стрибкоподібного коливання курсів валют, але це і єдині адекватні гроші в рамках ісламського погляду на економіку. Використання золота дозволяє уникати речей, що не відповідають ісламським уявленням про економіку, наприклад позичкового відсотка. Однак тоді від подібного плану довелося відмовитися. Для цього було кілька причин. По-перше, арабські держави групувалися навколо Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК). Саудівська Аравія, що відігравала провідну роль у картелі, споконвічно виступала в союзі із США на відміну від іншого ісламського світу: Індонезії, Малайзії, Пакистану. Крім того, на початку 80-х у результаті громадянської війни і вторгнення ізраїльської армії був практично цілком знищений Ліван, що претендував на роль фінансового і банківського центру арабського світу.

Однак до кінця століття ідея введення золотого динара в ісламських країнах знову стала актуальною. До середини 90-х років Малайзії вдалося вийти на досить незалежну економічну політику, і відразу постало питання про реанімацію ідеї золотого динара. У результаті провідна роль стабільного острова для реалізації великих фінансових і економічних проектів перейшла від Лівану до Малайзії. Однак особливо авторитет Куала-Лумпура піднявся після того, як Малайзії вдалося, завдяки грамотній політиці кабінету Махатхіра Мохаммада, з найменшими втратами вийти з азіатської фінансової кризи. Саме малайзійський прем’єр і став основним ідеологом уведення єдиної, забезпеченої золотом, ісламської валюти — динара.

У 2000-2001 роках почалися практичні кроки по створенню ісламського загального ринку і введенню загальної валюти. Проблема активно обговорювалася малайзійськими, саудівськими і єменськими фінансистами. У листопаді 2001 року в Дубаї пройшла офіційна церемонія введення в обіг золотих динарів і срібних дирхамів. Уперше в обіг були випущені монети, що поширювалися по офіційних каналах через Thomas Cook і Dubai Islamic Bank. Золотий динар уже емітований і є в обігу в малайзійській офшорній провінції Лабуан і в ОАЕ. Вага монети складає 4,3 грама, що відповідає нормам, прописаним у Корані. Однак у тому ж 2001 році, після того як США перейшли від економічних заходів впливу на близькосхідні справи до військових, монархії Перської затоки забажали дистанціюватися від проекту.

Утім, Малайзія, яка відрізняється незалежною політикою, вирішила не відмовлятися від проекту золотого динара. Уведення золотого динара у взаєморозрахунках між ісламськими країнами дозволило б у перспективі знизити залежність від американського долара експортоорієнтованих економік мусульманських держав. Зрозуміло, що це в першу чергу політичний проект, який при успішному розвитку дозволив би створити незалежну від американців «базу» усередині роздробленого ісламського співтовариства. Те, що піонерами на цьому шляху стануть саме Іран і Малайзія, невипадково. В Ірані з початку 80-х років економіка де-юре ісламізована, а Малайзія є одним з піонерів ісламізації в банківській справі [20].

Таким чином, можна зробити припущення, що, найімовірніше, у найближчі 30 років унаслідок процесів глобалізації буде сформована п’ята міжнародна валютна система, основою якої стануть євро, долар США, золотий динар і, можливо, золото.

3. Головні напрями удосконалення міжнародної валютної системи

Стрімке зростання світового фінансового ринку в останні десятиліття, істотне збільшення прямих іноземних інвестицій після Другої світової війни, світова фінансова криза 90-х років ХХ століття привернули увагу аналітиків, науковців, керівних кіл міжнародних валютно-фінансових організацій до необхідності подальшого вдосконалення сучасної міжнародної валютної системи. Початок широкої дискусії з цих питань було покладено під час відзначення 50-річчя від дня створення Бреттон-Вудської валютної системи, заснування Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції і розвитку.

Суть пропозицій щодо реформування існуючих структур міжнародної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і всебічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації та регулювання валютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання; по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.

Остаточне з’ясування всіх питань та забезпечення практичного функціонування реформованої системи пропонується покласти на МВФ. При цьому МВФ повинен зосередитися переважно на наданні позик, спрямованих на підтримання макроекономічної рівноваги, а не довгострокового розвитку, що входить до функцій Світового банку. Макроекономічне регулювання, уніфіковані валютні курси та відкрита система платежів мають стати наріжним каменем діяльності МВФ, що посилить його системну трансформаційну здатність щодо фінансування і підтримання макроекономічних стабілізаційних програм. Йдеться про всебічне надання допомоги своїм членам у підтримці зорієнтованої на розвиток економічної стратегії, що включає контрольовану інфляцію, кредитні параметри, регулювання валютних курсів та відкриття економік перехідних країн та країн, що розвиваються, для торгівлі та іноземних інвестицій. Безперечно, стратегія МВФ мусить бути гнучкою і враховувати унікальні умови, історичні, геополітичні та інші особливості кожної країни.

Упровадження централізовано-керованої міжнародної валютної системи є тривалим процесом. Її практичне здійснення вирішальною мірою залежатиме від узгодженої політики провідних індустріальних держав світу, насамперед «великої сімки», від перебігу подій у самій розгалуженій системі міжнародних валютних відносин. У цьому зв’язку зростає також значення аналітичної роботи, що здійснюється в рамках МВФ, зокрема шляхом підготовки і видання «Світового економічного огляду» та ін.

Важливим кроком до подальшої диверсифікації та глобалізації повноважень МВФ є надання йому статусу спостерігача у щорічних нарадах групи Великої вісімки. Особливо зростає його значення як повноважного центру координації економічної і монетарної політики глобального рівня під час гострих фінансових криз [21].

Загроза світових фінансових криз вимагає створення відповідних стримуючих противаг та превентивних захисних засобів у глобальному масштабі. Сприяння з боку МВФ може здійснюватися за двома напрямками. По-перше, надання технічної допомоги країнам в удосконаленні їх економічної політики таким чином, щоб унеможливити перевищення меж валютних диспаритетів та виникнення криз платіжних балансів.

По-друге, якщо криза все ж таки сталася, надання фінансової підтримки для здійснення колекційної політики. Це вимагає створення попереджувальної системи, яка б пильно відслідковувала урядову політику і пропонувала необхідні корективи та створювала можливості для взаємної перевірки та уточнення економічних індикаторів.

Таким чином, сучасні міжнародні відносини потребують оперативних і скоординованих дій національних урядів та міжнародних валютно-кредитних організацій.

Висновок

Підсумовуючи основні результати курсового дослідження, можна зробити такі висновки:

• У міжнародних валютних відносинах використовуються такі поняття, як валютний паритет, валютний курс, конвертованість валют та інші.
• Валютні відносини виникають на національному та міжнародному рівнях. На національно-державному рівні вони формують національну валютну систему, яка включає валютні відносини країни, їх інституціональні форми, що визначаються валютним та іншим законодавством, розгалужену сукупність інфраструктурних підрозділів, що забезпечують функціонування національної валютної системи.
• Регіональні валютні системи створюються в межах міжнародних інтеграційних угруповань та валютних блоків. Вони характеризуються, як правило, наявністю власної міждержавної або наднаціональної (колективної) валюти, механізму взаємної валютної координації та регулювання (європейська змія) та інших важливих атрибутів, які виокремлюють їх у відносно відособлені ланки міжнародних валютно-кредитних відносин.
• Міжнародна валютна система охоплює всю світову економіку. Її розвиток пов’язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення і диверсифікації міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією всіх аспектів господарської діяльності.
• Міжнародна валютна система складається з двох головних грошових блоків: резервні національні валюти та наднаціональні валюти.
• Міжнародна валютна система розвивається в даний час двома взаємопов’язаними суперечливими шляхами. З одного боку, посилюються роль і значення глобальних валютно-фінансових структур (МВФ, Група Світового банку), що відповідає потребам транснаціоналізації та глобалізації економічного розвитку. З іншого боку, відбуваються процеси регіоналізації валютно-кредитних відносин, формування валютних блоків (зон), основою яких є долар США, євро та ієна. Яка з двох тенденцій стане домінуючою, покажуть події у міжнародній валютній сфері в найближчі десятиліття.
• Найімовірніше, у найближчі 30 років унаслідок процесів глобалізації буде сформована п’ята міжнародна валютна система, основою якої стануть євро, долар США, золотий динар і, можливо, золото.
• Суть пропозицій щодо реформування існуючих структур міжнародної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і всебічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації та регулювання валютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання; по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.

Список використаної літератури

1. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини. Київ: Знання, 2004, 409 с.
2. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси. Київ: Знання-Прес, 2002, 311 с.
3. Гальчинський А. Теорія грошей. Київ: Основи, 1998, 415 с.
4. Геращенко А.С. Настольная книга трейдера. С-Петербург, изд-во «V.I.P Капитал», 2002, 368 с.
5. Івасів Б.С. Гроші та кредит. Тернопіль: Карт-бланш, 2000, 510 с.
6. Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник / А.С. Філіпенко, В.І. Мазуренко, В.Д. Сікора та ін.; за ред. А.С. Філіпченка. — К.: Либідь, 1997. — 208 с.
7. Міжнародні фінанси // за ред. О.І. Рогача. Київ: Либідь, 2003, 784 с.
8. Носаченко І.М. Зовнішньоекономічні аспекти ринкової економіки. Львів: Світ, 2000, 112 с.
9. Пищик В.Я. Евро и доллар США. Конкуренция и партнерство в условиях глобализации. — М.: Изд-во «Консалтбанкир», 2002. — 304 с.
10. Предборський В.А., Гарін Б.Б., Кухаренко В.Д. Економічна теорія. Київ: Кондор, 2003, 492 с.
11. Рокоча В.В. Міжнародна економіка. Кн. 2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ: Таксон, 2003, 302 с.
12. Руденко Л.В. Міжнародні кредитно-розрахункові і валютні операції. Київ: ЦУЛ, 2003, 616 с.
13. Тимниченко М.Ю. История становления и развития мировой валютной системы. Менеджмент в России и за рубежом №5 / 2000.
14. Barry EICHENGREEN. Vom Goldstandard zum EURO. Die Geschichte des internationalen Wahrungssystems. Berlin: Verlag Klaus Wagenbach, 1999. 300 S.
15. Central Banking, Vol. IX, #2, 1999, pp. 31-32.