Міжнародні фінансові організації та їх вплив на соціально-економічні реформи постсоціалістичних країн

Вступ

Ключовим напрямом роботи міжнародних фінансових організацій у різних країнах світу є надання технічної та фінансової підтримки для реформування соціальної сфери. Варто відзначити, що понад 30 держав із низьким рівнем доходів, які отримували фінансову допомогу від цих організацій, за останні роки змогли наростити соціальні видатки та покращити відповідні показники. Хоча результати суттєво різняться між країнами, загалом у цій групі держав щорічне зростання витрат на освіту на душу населення в середньому склало 4,3%, а на охорону здоров'я — 4,2%. У найбідніших країнах цієї категорії рівень неграмотності щороку знижувався на 2,2%, кількість учнів початкових шкіл збільшувалася на 1%, а дитяча смертність падала на 1,5% на рік. Доступність медичних послуг у цей період зростала на 11,2% щороку. Водночас у короткостроковій перспективі окремі заходи, необхідні для забезпечення економічної стабільності, можуть на початковому етапі негативно вплинути на найвразливіші групи населення. Реформи зазвичай спричиняють зміни в розподілі доходів, оскільки через коригування економічної політики одні верстви населення отримують більше вигод або втрат, ніж інші. Наприклад, інфляція може зашкодити малозабезпеченим міським жителям, які споживають імпортне зерно, але водночас бути вигідною для фермерів із низькими доходами, що вирощують експортні зернові культури. Саме тому діяльність міжнародних фінансових організацій, які прагнуть пом'якшити вплив реформ на бідне населення, дедалі частіше базується на рекомендаціях щодо ефективної політики та програм із економічно виправданими системами соціального захисту. Близько 75% країн, які в 1994–2001 роках реалізовували програми Міжнародного валютного фонду (МВФ) у межах механізму розширеного фінансування структурної перебудови, включали до своїх програм елементи соціального захисту. Такі системи можуть передбачати субсидії або виплати окремим групам населення, покращення розподілу товарів першої необхідності, тимчасовий контроль цін на деякі з них, матеріальну підтримку звільнених державних службовців або їх перепідготовку, а також сприяння зайнятості через участь у програмах громадських робіт [1].

1. Міжнародні фінансові організації в подоланні бідності в країнах з перехідними економіками

В останні роки країни Східної Європи та Центральної Азії демонстрували різні показники економічного розвитку, однак уперше після падіння "берлінської стіни" у першій половині 2000 року для всіх держав регіону прогнозувалося економічне зростання. Водночас сукупне зростання в країнах Центральної та Південно-Східної Європи навіть дещо сповільнилося, що частково пояснювалося неадекватною економічною політикою. Проте головними причинами уповільнення стали погіршення зовнішніх умов, зокрема фінансова криза в Російській Федерації 1998 року, ускладнення доступу до міжнародних ринків капіталу, а також спроби стримати зростання для протидії нестабільним макроекономічним тенденціям і пом'якшення наслідків відкладених реформ. Нові уряди, сформовані в країнах Балтії, Хорватії, Румунії, Словаччині та Україні, розпочали вирішення нагальних економічних завдань.

Основною особливістю політики Світового банку щодо надання допомоги в останні роки стала адаптація до швидкоплинних умов як у окремих країнах, так і на субрегіональному рівні.

Станом на початок 2001 фінансового року кредитний портфель Світового банку для проектів соціального захисту в регіоні (47 проектів під наглядом банку) сягнув 2,4 млрд доларів, тоді як у 1991 фінансовому році він становив лише 100 млн доларів. Операції банку здійснюються відповідно до ключових положень Стратегії соціального захисту для регіону Східної Європи та Центральної Азії, розробленої у 1999 фінансовому році. Цей документ містить аналіз розвитку систем соціального захисту в перехідний період, оцінку накопиченого досвіду та визначає основні напрями діяльності банку: підтримка пенсійних реформ, покращення функціонування ринків праці, зміцнення формальних систем соціального захисту та сприяння місцевим ініціативам.

Реалізація проектів Світового банку сприяла проведенню пенсійних реформ у Болгарії, Угорщині, Казахстані, Латвії, Литві, Республіці Македонії, Молдові, Киргизстані, Румунії та Російській Федерації. Крім того, банк надавав консультаційну підтримку Естонії у визначенні параметрів багаторівневої пенсійної системи та конкретних напрямів політики в цій сфері.

Банк також володіє значним портфелем заходів для оцінки ефективності політики розвитку систем соціального захисту. У цьому контексті банк допомагав покращувати планування та моніторинг у низці країн. Зокрема, підтримку в розробці програм допомоги бідним домогосподарствам отримали Азербайджан, Киргизстан, Латвія, Республіка Македонія та Румунія.

Створення Фонду соціальних інвестицій спільно зі Світовим банком має сприяти покращенню умов життя бідних місцевих громад та найбільш уразливих верств населення України через полегшення доступу до соціальних послуг і підвищення їх якості, розширення можливостей громад вирішувати найгостріші соціальні проблеми на місцевому рівні, а також просуванню реформ у сфері соціального захисту шляхом створення ефективних моделей соціальних послуг і розвитку стратегії їх адресності. Відповідно, 20 грудня 2001 року українська сторона та Світовий банк підписали кредитну та проектну угоди, а Верховна Рада України згодом ратифікувала Закон України "Про ратифікацію Угоди про позику (Проект "Фонд соціальних інвестицій") між Україною та Європейським банком реконструкції та розвитку".

Інший проект Світового банку, спрямований на підвищення ефективності соціального захисту в Україні, має допомогти уряду в реформуванні системи соціального захисту через покращення адресності та підвищення ефективності управління програмами соціальної допомоги. Проект передбачає вдосконалення системи соціальної допомоги, розширення аналітичних можливостей Міністерства праці та соціальної політики України та покращення моніторингу показників бідності. Паралельно Світовий банк веде переговори з донорами щодо залучення гранту Фонду розвитку людських ресурсів уряду Японії для підготовки проекту.

Операції банку зі стимулювання створення оптимальних ринків праці охоплювали підвищення ефективності служб зайнятості, адресне надання допомоги з безробіття, фінансування програм створення малих підприємств та перепідготовку кадрів [2].

Сьогодні в усіх країнах регіону національні системи охорони здоров'я стикаються з серйозними викликами, зумовленими політичними та економічними перетвореннями за останні 10 років. У ході цих змін кількість проблем у сфері охорони здоров'я значно зросла, тоді як можливості для їх вирішення суттєво скоротилися. СНІД швидко поширюється регіоном, і в ряді країн темпи зростання захворюваності збільшилися більш ніж утричі порівняно з 1994 роком. Одночасно спостерігаються епідемії туберкульозу, спричинені бідністю, переповненими в'язницями та застарілими методами діагностики й лікування.

Багато проектів, що фінансуються банком у регіоні, включають компоненти, спрямовані на запобігання та контроль таких захворювань, як СНІД і туберкульоз. Прикладами є Проект розвитку базової охорони здоров'я в Боснії та Герцеговині та Інвестиційний фонд розвитку охорони здоров'я Молдови. Наразі триває підготовка проектів боротьби з туберкульозом і СНІДом у Білорусі, Російській Федерації та Україні.

Реалізація спільного зі Світовим банком Проекту подолання епідемій туберкульозу та СНІДу має забезпечити контроль за поширенням цих хвороб в Україні шляхом впровадження сучасних та ефективних протиепідемічних заходів у стислі строки та з мінімальними фінансовими витратами. На виконання домовленостей, досягнутих під час 12-го спільного перегляду кредитного портфелю України зі Світовим банком, уряд України надіслав банку лист із детальним описом компонентів проекту та їх кошторисом. Термін дії гранту Фонду розвитку людських ресурсів уряду Японії для підготовки проекту було подовжено. Також розроблено план закупівель товарів та послуг. Водночас необхідно остаточно визначити обсяг та джерела фінансування проекту з української сторони.

У Болгарії Проект реформування системи охорони здоров'я вартістю 63,3 млн доларів спрямований на покращення якості медичних послуг, що надаються практикуючими терапевтами, особливо в сільських і віддалених районах, а також на підтримку заходів уряду щодо створення нової системи управління страховою медициною.

У Казахстані Проект реформи охорони здоров'я вартістю 42,5 млн доларів спрямований на допомогу уряду у виконанні довгострокової стратегічної програми перебудови системи охорони здоров'я.

Обсяги кредитування проектів у сфері охорони здоров'я, покращення харчування та підвищення чисельності населення в регіоні зросли з 987 млн доларів у 1996 фінансовому році до майже 2 млрд доларів на кінець 2004 фінансового року. У середньому Світовий банк щорічно оцінює близько п'яти нових проектів у сфері охорони здоров'я за регіонами з огляду на їх можливе фінансування.

Системи освіти в країнах Східної Європи та Центральної Азії свого часу відповідали умовам планової економіки та авторитарного політичного режиму, проте зараз вони погано узгоджуються з відкритою ринковою економікою та відкритою політичною системою. Різні можливості навчання для дітей у цих країнах стають дедалі помітнішими, оскільки людський ресурс, що визначається як набуті навички та знання, все більше впливає на рівень особистих і сімейних доходів та ймовірність успадкування бідності наступними поколіннями. Крім того, нездатність країн регіону раціонально фінансувати систему освіти призводить до втрати досягнень, накопичених ще до початку перехідного періоду.

Банк розпочав надавати допомогу у сфері освіти країнам Східної Європи у 1991 році. Станом на червень 2000 року кредитний портфель банку за проектами у сфері освіти (діючі проекти) для країн регіону становив 973,5 млн доларів (18 проектів у 12 країнах).

Нещодавно було впроваджено два нові інструменти кредитування — Навчальна інноваційна позика та Гнучка програмна позика, які виявилися особливо ефективними при реалізації освітніх проектів. Необхідність проведення експериментів із альтернативними підходами до реформ та інституціональної реорганізації підвищує роль Навчальної інноваційної позики на початкових етапах допомоги урядам. Гнучка програмна позика свідчить про готовність банку продовжувати довгострокову допомогу урядам, які розпочинають реформування системи освіти та інституціональний розвиток, що потребує тривалого часу.

У Латвії Проект поліпшення системи освіти вартістю 39,9 млн доларів спрямований на допомогу латвійському уряду у виправленні недоліків існуючої системи освіти, підвищенні її якості, а також рівня знань і навичок учнів.

Ключовим елементом програм, спрямованих на інтеграцію двох головних завдань — зниження рівня бідності та сприяння економічному зростанню, є ставлення країни до цієї проблеми. Підготовка відповідних програм передбачає активну участь громадянського суспільства, неурядових організацій, донорів та міжнародних організацій. Такі програми мають висувати нові ідеї щодо стратегії та заходів, необхідних для досягнення загальних цілей, а також сприяти зацікавленості країн у досягненні цих цілей та прийнятті відповідних зобов'язань. Саме такому процесу сприяють ЄБРР, МВФ та Світовий банк, інші організації та донори, які надають фінансові ресурси на багато- та двосторонній основі.

Для ефективності стратегій та заходів політики вони мають формуватися в процесі загальнонаціональних дискусій з урахуванням думки всіх верств населення, насамперед найбідніших. Основні макроекономічні напрями структурної політики, включаючи цільові показники темпів економічного розвитку, інфляції, спрямованість податково-бюджетної, грошово-кредитної та зовнішньоекономічної політики, а також прискорення економічного зростання, мають здійснюватися лише з урахуванням результатів консультацій із різноманітними верствами суспільства. При цьому мають бути виділені ключові соціальні й секторні програми та складові структурної реформи, спрямовані на підвищення добробуту населення та сприяння економічному зростанню, визначені відповідні пріоритети та уточнені можливі наслідки реалізації таких програм і реформ для бюджету. Органам державного управління необхідно враховувати можливий вплив реформ на внутрішній попит у країнах та можливості їх проведення. Також важливо, щоб методи фінансування програм видатків виключали можливість інфляційних наслідків у середньо- та довгостроковій перспективі. Програми, які підтримуються міжнародними фінансовими організаціями, спрямовані переважно на вдосконалення управління державними ресурсами, встановлення дієвого контролю з боку суспільства та поліпшення звітності уряду в галузі управління державними фінансами [3].

2. Трансформація економічних систем: роль міжнародних фінансових організацій

Драматичний і раптовий розвал економічної системи радянського типу десять років тому зумовив потребу в теоретичному осмисленні та політичному оформленні економічних трансформацій і практичних кроків на шляху розбудови відкритого громадянського суспільства. Вітчизняна економічна наука, обтяжена на той час догматами ортодоксального марксизму, була непридатною для серйозної теоретичної розробки трансформаційної проблематики й орієнтувалася переважно на інтелектуальні сигнали із Заходу. Останні виявилися досить розпорошеними, невиразними та часто суперечливими, що відображало загальний стан певної розгубленості в поєднанні з ейфорією серед західних аналітиків перед бурхливою динамікою, насамперед політичних змін у посттоталітарних країнах Східної Європи.

Так, із розпадом СРСР зник сам предмет дослідження економічної радянології, яка зробила вагомий внесок у тривалий інтелектуально виснажливий процес розхитування ідеологічних і теоретичних підмурків замкнутої неосталіністської моделі соціалізму. Проте короткострокові прогнози переважної більшості економістів-радянологів перебудовчої доби не витримали перевірки наступним перебігом подій початку 90-х років минулого століття. Натомість основні школи й течії сучасної економічної науки вдалися до аналізу трансформаційних процесів, спираючись лише на притаманні їм теоретичні інструментарії. Запропоновані ними традиційні методологічні підходи були здебільшого адекватні дослідженням внутрішньосистемної трансформації розвиненого ринкового господарства, але не виглядали самодостатніми й досить переконливими в аналізі міжсистемного переходу від центрально-керованого господарства до ринкової економіки в постсоціалістичних країнах. Крім того, на тлумаченні економічних проблем перехідного суспільства відчутно позначилися традиційні розбіжності й особливості теоретико-методологічного характеру між різними напрямами й течіями світової економічної думки. Це значною мірою ускладнило розробку єдиних теоретичних підходів принаймні для розв'язання однотипних проблем перехідної економіки.

Саме за таких обставин на передній план почали висуватися доволі прагматичні концепції аналітиків міжнародних фінансових інститутів. Із розгортанням трансформаційних процесів у Східній Європі та країнах СНД вони зайнялися активними пошуками ефективної стратегії ринкових перетворень, переважно з огляду на специфіку завдань і логіку економічної поведінки зазначених організацій. Тому досить швидко все звелося до випробуваних у третьому світі рецептів, відомих як "Стандартна програма" або "Вашингтонський консенсус".

Реалізація програм співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями в Україні, Росії та інших державних утвореннях, що виникли на пострадянському просторі, справила далеко неоднозначний вплив на реформування їх економічних систем. Навряд чи коректно говорити про неспроможність або невдачу подібних зусиль хоча б тому, що країни-реципієнти не завжди були послідовними й сумлінними у виконанні укладених угод. Проте досвід останнього десятиліття свідчить, що в господарському розвитку країн із перехідною економікою залишається ще чимало аномалій і загадок, помічених теоретиками, але так і не розв'язаних до сьогодні. Дана стаття якраз і присвячена аналізу найбільш поширених у 90-х роках теорій і моделей трансформаційних процесів, зіставленню розроблених на їх основі прогнозів й алгоритмів ринкових перетворень із реальними наслідками й проблемами економічних реформ у постсоціалістичних країнах.

Великі західні фінансові інститути, основні постачальники грошей, насамперед Міжнародний валютний фонд, Світовий банк і Європейський банк реконструкції та розвитку, спочатку не поспішали займатися пошуками спеціальних теорій трансформації та програм заходів, які б із них випливали для постсоціалістичних країн. Вони звернулися до вже наявного теоретичного арсеналу, відомого під назвою "Структурні пристосування для країн, що розвиваються", і запропонували його урядам країн із перехідною економікою або принаймні поставили свою допомогу в залежність від застосування цих рецептів [4].

Для третього світу, як і для східноєвропейських країн, завдання з точки зору цих міжнародних фінансових інститутів полягало в скороченні надмірного державного сектора, згортанні державного регулювання — особливо встановленні цін — та забезпеченні відкритості трансформаційних економік для світового ринку. Пакет заходів, який у літературі ще відомий як "Вашингтонський консенсус" або "Стандартна модель", мав на меті, з одного боку, монетарну стабілізацію (подолання інфляції), вимагаючи вирішення проблем платіжного балансу, а з другого — пожвавлення економічного зростання через структурну перебудову шляхом приватизації.

Порівняно зі звичайними програмами адаптації для країн, що розвиваються, було запропоновано більш швидке забезпечення зовнішньоекономічної відкритості (відміна експортно-імпортного контролю, перебудова всієї системи обмінних курсів і впровадження конвертованості валют), оскільки вважалося абсолютно необхідним посилити конкурентний тиск на державні підприємства, які інакше ще тривалий час зволікали б із реструктуризацією та приватизацією. При цьому виявився зворотний зв'язок у наступності заходів порівняно з країнами Латинської Америки та післявоєнної Європи, для яких була характерною орієнтація на зовнішні чинники трансформації, оскільки внутрішні економічні реформи не обіцяли швидкого успіху.

Якщо читати "між рядками" офіційні документи й роз'яснення з даного питання, то можна назвати 4 основні елементи застосованої прикладної програми реформування.

По-перше, стандартна модель із її заходами щодо дерегуляції економіки повинна була запустити ринковий механізм економічного зростання.

По-друге, очікувалося, що залучені іноземні капітали істотно сприятимуть приватизації та забезпеченню підприємств кваліфікованим менеджментом і сучасною технологією.

По-третє, великі сподівання покладалися на становлення сектора малих і середніх підприємств, які б абсорбували звільнену з державних підприємств робочу силу й дали поштовх до утворення середнього класу.

По-четверте, вважалося, що ринкові сили самі по собі економічно дисциплінують не тільки нові приватні підприємства, але й старі державні підприємства. Низькі доходи в поєднанні з девальвованою валютою забезпечать вітчизняним підприємствам конкурентні переваги не тільки на внутрішніх, але й на світових ринках.

Те, що в Східній Європі мали справу не з деформованою через надмірне державне втручання ринковою економікою, на яку й була розрахована стандартна модель, а з неефективним і теж деформованим, але принципово по-іншому структурованим плановим господарством, не бралося до уваги. Такий підхід ґрунтувався, з одного боку, на припущенні універсальності дії економічних законів, а з другого — на недостатніх знаннях економіки радянського типу. Із зрозумілих причин не передбачалося, що програма МВФ і Світового банку не дасть однозначно позитивних результатів.

У різних країнах із перехідною економікою стандартна модель застосовувалася по-різному й не обов'язково повною мірою, не кажучи вже про залежність обраного шляху ринкових перетворень від суб'єктивних уподобань відповідних урядів й особистостей реформаторів. Так, Польща продемонструвала загальновідомий зразок так званої шокової терапії; більш градуалістська стратегія була здійснена в Угорщині; в Україні, у Росії та більшості інших країн СНД, навпаки, мала місце суміш шокової терапії і градуалізму [5].

Реальний економічний розвиток розчарував і вразив не тільки політиків східноєвропейських країн, але й західних експертів. Польський уряд очікував спад ВВП у 1990 році на 3%, а в 1991 році вже сподівався на 3,5% приросту. Насправді ж ВВП скоротився за ці роки відповідно на 12 і 7%. Не такими значними були похибки в оцінках економічного розвитку на початковому етапі реформ у Чехії та Угорщині. У свою чергу, російський уряд прогнозував закінчення фази падіння виробництва на кінець 1992 року, фактично ж стабілізація економіки (і то нетривка) була досягнута лише в 1997 році. Наступного року вона була перервана гострою фінансовою кризою, що розпочалася в Південно-Східній Азії і охопила, насамперед, країни з перехідною економікою. В Україні падіння ВВП тільки в 1994 році складало 23%, і це за умов рекордної порівняно зі світовими стандартами інфляції, що в 1993 році сягнула 10256% внаслідок переходу на світові ціни енергоносіїв. Економічне зростання розпочалося лише в 2000 році.

У цілому передбачувана фахівцями рецесія перехідного періоду виявилася набагато глибшою і тривалішою. У деяких країнах вона продовжувалася протягом усіх 90-х років, супроводжуючись гіперінфляцією. Реструктуризація економіки зволікалася або відбувалася значно жорсткіше, із більшими витратами, ніж очікувалося. Проте причини такого становища пояснювали (звісно заднім числом) багатьма зовнішніми стосовно трансформації економічних систем чинниками, а саме — тривалістю комуністичного панування, гіпертрофованою часткою важкої індустрії в народногосподарському комплексі, культурними традиціями, менталітетом нації тощо. Абсолютно не ставилося під сумнів теоретико-економічне підґрунтя пропонованих рецептів оздоровлення перехідного суспільства, швидкого подолання системної кризи. Аргументація за допомогою гасел про "тягар минулого", "тяжку історичну спадщину" виглядає малопереконливою і не спрацьовує хоча б тому, що добре продумана стратегія ринкової трансформації економіки й суспільства повинна наперед враховувати зазначені негативні чинники, а не спекулювати на них, знімаючи будь-яку відповідальність із реформаторів "першої хвилі" [6].

Загалом основні тенденції розвитку останнього десятиліття, включаючи навіть невдачі в перебігу економічних реформ, підтвердили в цілому обраний теоретичний підхід до ринкових перетворень: східноєвропейські й прибалтійські країни, де були реалізовані найважливіші пункти стандартної програми міжнародних фінансових організацій, змогли порівняно швидко подолати трансформаційну кризу. Водночас менш сумлінні й послідовні в здійсненні запропонованої програми країни СНД, зокрема Росія та Україна, ще й досі продовжують боротися за оздоровлення економіки. Найбільш наочним прикладом успішної реалізації стандартної моделі, вдало модифікованої відповідно до специфіки національної економіки, можна вважати Польщу, Чехію та Естонію. Таким чином, пануюча в 90-ті роки теоретична парадигма ринкових реформ хоча й отримала певне підтвердження, все ж процеси трансформації економічних систем виявили й достатньо аномалій, загадок у сенсі теорії науки Томаса Кунса, якою все більше сьогодні захоплюються аналітики різних течій і шкіл. Є й прозаїчні пояснення (нехай і нетривкого) інтересу економістів-теоретиків до проблем перехідної економіки: відносно нова тема, як зазначають самі дослідники, надала "багатий матеріал для дисертацій, спільних проектів або навіть для утворення спеціальних робочих груп та інститутів".

Першою загадкою, що залишилася поза увагою фахівців, було не саме настання, а масштаби й глибина падіння виробництва під час трансформації. Розбіжність шляхів розвитку економіки основних країн СНД із більшістю країн Центрально-Східної Європи в середньостроковому періоді дало привід поставити питання про можливу втрату керованості трансформаційних процесів, що небезпідставно ототожнювалося з небезпекою "економічного здичавіння". Процес інституціональних перетворень потрапив у центр уваги теоретиків лише тоді, коли із значним запізненням було усвідомлено, що саме еволюція ринкових інститутів і організацій є ключовою проблемою трансформації економічних систем у Східній Європі [7].

Висновки

Отже, соціальні й економічні наслідки політики міжнародних фінансових організацій неоднозначні, часто-густо суперечливі. Проте, на нашу думку, країни, які обрали шлях формування ринкової економіки, можуть співпрацювати з міжнародними фінансовими організаціями, урізноманітнюючи форми своєї співпраці. У такий спосіб вони будуть здатні досягти успіхів у створенні здорових, цивілізованих засад конкурентно орієнтованої економіки.

Програма допомоги Світового банку та системних трансформацій МВФ уже впродовж тривалого часу реалізується в тандемі, доповнюючи одна одну. Ця спільна для двох міжнародних фінансових організацій діяльність отримала назву Комплексної політики структурної адаптації.

Завдяки наполегливому проведенню такої політики численні країни Східної Європи та низка нових незалежних країн, що виникли на терені колишнього СРСР, також просунулися (одні більше, другі менше) вперед по шляху здійснення ринкових реформ. У річному звіті МВФ за 2004 рік констатувалося, що директорат Фонду "вітає прогрес у здійсненні макроекономічної стабілізації в країнах із перехідною економікою. Цей прогрес знаходить свій вияв у подоланні інфляції і відновленні економічного зростання у більшості країн, що трансформуються".

Список використаних джерел

1. Іваніненко-Свинцицька І. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями // Фінанси України. - 2002. - № 8. - C. 54-59

2. Бодров В. Трансформація економічних систем: роль міжнародних фінансових організацій // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 4. - C. 56-67

3. Вовчак В. Проблеми зовнішніх позик у контексті взаємовідносин з міжнародними фінансовими організаціями // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 2. - C. 149-154

4. Кириченко О. Напрями вдосконалення механізму міжнародної фінансової допомоги // Зовнішня торгівля. - 1998. - № 4. - C. 125-129.

5. Климко Г. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями // Фінанси України. - 2000. - № 11. - C. 39-48

6. Ковбасюк Ю. Міжнародні фінансові організації: хронологія становлення і розвитку // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 1. - C. 150-155

7. Ковбасюк Ю. Міжнародні фінансові організації в подоланні бідності в країнах з перехідною економікою // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 4. - C. 166-171

8. Колосова В.П. Стратегія допомоги Світового банку // Фінанси України. - 2004. - № 7. - С.36-46

9. Поважна Н. Політика міжнародних фінансових організацій у країнах із перехідною економікою // Фінанси України. - 2002. - № 9. - C. 97-101

10. Столярчук Я. М. Пріоритетні напрямки співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями // Актуальні