Міжнародні економічні відносини в Україні

1. Тарифні методи регулювання міжнародної торгівлі

Митні тарифи вважаються класичним інструментом регулювання зовнішньої торгівлі та належать до економічних методів впливу. Під митним тарифом розуміють систематизований перелік зборів, що застосовуються при ввезенні товарів, а іноді й при їх вивезенні з країни.

а) Митно-тарифне регулювання в промислово розвинених країнах.

У розвинених країнах митні тарифи зазвичай є багатоколонковими, тобто один і той самий товар може оподатковуватися по-різному залежно від країни походження. Найвищі ставки встановлюються для держав, які не мають режиму найбільшого сприяння.

За способом стягнення митні збори поділяються на:

• адвалорні — нараховуються у відсотках від вартості товару;
• специфічні — встановлюються у вигляді фіксованої суми за одиницю товару, обсяг або вагу;
• комбіновані — поєднують обидва попередні способи;
• сезонні — діють у певні періоди року, наприклад, під час збору врожаю.

За економічним призначенням мита поділяються на:

• фіскальні — спрямовані на поповнення державного бюджету;
• протекціоністські — використовуються для захисту вітчизняного виробника;
• преференційні — пільгові ставки для окремих товарів із певних країн;
• пільгові — запроваджуються для стимулювання імпорту конкретних товарів з окремих держав;
• врівноважуючі — вирівнюють ціни імпортних товарів до рівня аналогічних вітчизняних;
• компенсаційні — застосовуються, коли імпортні товари постачаються в умовах державного субсидування або протекціонізму;
• антидемпінгові — спрямовані проти демпінгового імпорту.

б) Митні тарифи країн, що розвиваються.

Для країн, що розвиваються, характерні значно вищі митні тарифи порівняно з розвиненими державами. Такі тарифи виконують дві основні функції:

• захист національного виробника;
• наповнення державного бюджету.

За рівнем тарифного захисту країни, що розвиваються, можна умовно поділити на три групи.

У першій групі ставки зазвичай не перевищують 50%, і для багатьох товарів діє безмитний режим. Сюди належать Ангола, Нігерія, Болівія, Чилі, Філіппіни, Тонга.

Друга група — це країни зі ставками на рівні 50–100%. До них відносяться Алжир, Лівія, Танзанія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Іран, Індонезія.

У третій групі митні збори перевищують 100%. Це Єгипет, Марокко, Колумбія, Пакистан, Сирія, Таїланд, Туреччина.

Структура тарифів у країнах, що розвиваються, суттєво відрізняється: поряд із одно-, дво- та триколонковими тарифами деякі держави використовують значно більше колонок. Наприклад, у Венесуелі їх сім, у Сенегалі — дев'ять, а в Малі — сімнадцять.

Окрім власне митних платежів, багато менш розвинених країн включають до фінансових зборів також адміністративні та інші внутрішні податки.

Тарифи в першу чергу спрямовані на захист національного виробника, особливо щодо імпорту високотехнологічної продукції, при цьому ввезення сировини зазвичай не обмежується. Така політика отримала назву тарифної ескалації — підвищення митних бар'єрів у міру зростання ступеня обробки товару. Оптимальними вважаються ті ставки, які найповніше забезпечують реалізацію національних економічних інтересів.

2. Міжнародні виставки/ярмарки

Ярмарок — це періодичний ринок, на якому зустрічаються продавці та покупці. Історія ярмарків сягає епохи раннього феодалізму. У минулому великі ярмарки були центрами міжнародного товарообігу та відігравали ключову роль у торгівлі, сприяючи виникненню бірж і аукціонів.

Ярмарки поділяються на місцеві, національні та міжнародні. За складом експонатів вони бувають універсальними та спеціалізованими.

Виставка — це публічна демонстрація досягнень у певній сфері економіки, науки чи культури. Торговельно-промислові виставки зазвичай організовуються з рекламною метою. В Україні, зокрема, діють постійні виставки досягнень народного господарства.

Сьогодні спостерігається зростання кількості виставок, розширення їхніх площ, збільшення частки машин і обладнання, особливо новітньої техніки, у загальній номенклатурі товарів. Держава нерідко субсидує організацію ярмарків і виставок за кордоном. Ярмарки відіграють дедалі більшу роль у міжнародних економічних відносинах, будучи ефективним засобом розширення міжнародної торгівлі, сприяння науково-технічному обміну та встановлення міждержавних зв'язків.

До великих міжнародних ярмарків належать постійно діючі торговельні ярмарки в Нью-Йорку, Монреалі, Чикаго, Франкфурті-на-Майні, Ганновері, Мілані, Палермо, Парижі, Ліоні, Бордо, Марселі, Токіо, Осаці. У Східній Європі вирізняються ярмарки в Лейпцигу, Брно, Пловдиві, Белграді, Загребі. Серед країн, що розвиваються, найвідоміші ярмарки в Тунісі, Касабланці, Дамаску, Алжирі, Тріполі.

Такі заходи проводяться й в Україні. Наприклад, у роботі "Київської контрактової ярмарки-95" взяли участь 203 фірми, підприємства й організації, з яких 33 були іноземними. Свої експонати представили 21 держава ближнього та далекого зарубіжжя. Учасниками було підписано або узгоджено понад 3 тисячі контрактів.

Оскільки ярмарки зазвичай не публікують даних про укладені угоди, оцінити їхнє значення в міжнародній торгівлі досить складно.

Організаторами торговельних ярмарків і виставок виступають торговельні палати, асоціації та федерації торговців і промисловців, державні й муніципальні органи, а також приватні підприємства.

Організації, що займаються влаштуванням ярмарків і виставок, є юридичними особами: вони реєструються та відповідають за своїми зобов'язаннями в межах свого майна. Ці організації створюють ярмаркові комітети або управління, до функцій яких належать: розробка положень про ярмарок і правил участі; будівництво та технічне облаштування павільйонів; залучення іноземних учасників; підготовка готелів, ресторанів і кафе; забезпечення через урядові органи імпортних квот і валюти для учасників; розробка правил митного огляду ярмаркових вантажів; забезпечення пільгових тарифів для вантажів; надання транспорту, реклами та інших засобів; організація протокольної та технічної служб, бюро перекладів, відпочинку й культурного обслуговування делегатів.

Питаннями регулювання діяльності ярмарків і виставок (складання загального розкладу, ратифікація правових питань, вироблення спільних правил участі тощо) займаються Спілка міжнародних ярмарків, яка об'єднує 50 держав, і Міжнародне бюро виставок, членом якого є й Україна.

3. Вільні економічні зони

За останні десятиліття розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ) став одним із помітних явищ у світовій економіці. Вони з'явилися наприкінці 50-х — на початку 60-х років і набули широкого поширення в багатьох країнах. На початку 90-х років у світі налічувалося понад тисячу таких зон, через які проходить приблизно 1/10 світового торгового обороту, а працює в них понад 3 мільйони осіб.

Ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі досі немає єдиного визначення вільної економічної зони. У найзагальнішому вигляді ВЕЗ — це територія з вигідним географічним розташуванням, що має пільговіший порівняно із загальноприйнятим для даної держави режим господарської діяльності. Іншими словами, це анклав, де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто відокремлена частина національного економічного простору з особливою системою пільг, які не застосовуються на інших територіях країни.

Світова практика організації спеціальних економічних зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.

По-перше, головна мета створення ВЕЗ — глибше включення країни в міжнародний поділ праці. Йдеться про збільшення випуску конкурентоспроможної експортної продукції та зростання валютних надходжень. Якщо країна не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземного капіталу, вона може зробити це в рамках ВЕЗ, де уряд здатен створити сприятливіший інвестиційний клімат.

По-друге, ВЕЗ потрібні для насичення внутрішнього ринку високоякісною продукцією, насамперед імпортозамінюючими товарами. Для цього на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організовується відповідне виробництво.

По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає глибше включення в МРТ не лише у виробничій сфері, а й у галузі туризму, культури та санаторно-курортного обслуговування, що також сприяє збільшенню валютних надходжень.

По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних та іноземних науково-технічних розробок із подальшим використанням результатів у всій національній економіці.

По-п'яте, для країн, що розвиваються, однією з цілей створення ВЕЗ є навчання та підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ — стимулювання економічного розвитку певної території або конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США та Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х років для пожвавлення дрібного та середнього бізнесу в депресивних районах. Підприємцям надавалася більша свобода господарської діяльності та помітні фінансові пільги, однак ці програми не були спеціально орієнтовані на залучення іноземного капіталу.

4. Зона Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС)

Чорноморське економічне співробітництво було започатковане з ініціативи колишнього Президента Туреччини Т. Озала, яку він висунув наприкінці 1990 року з метою активізації співпраці причорноморських та прилеглих до регіону держав.

Ця пропозиція була реалізована в Стамбульській Декларації про Чорноморське Економічне Співробітництво, підписаній 25 червня 1992 року, яка визначила загальні рамки діяльності цього міждержавного об'єднання.

Декларацію підписали 11 країн: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна.

1 травня 1999 року набув чинності Статут Організації Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС), підписаний 5 червня 1998 року під час Ялтинського саміту глав держав/урядів країн-учасниць ЧЕС. Це ознаменувало трансформацію структури у повноцінну міжурядову регіональну організацію. У процесі розвитку ЧЕС, а потім ОЧЕС, статус спостерігача отримали: у 1992 році — Польща та Ділова Рада ЧЕС; у 1993 році — Туніс, Ізраїль, Єгипет, Словаччина; у 1995 році — Італія та Австрія; у 1999 році — Франція та Німеччина. Низка країн заявила про намір приєднатися до ОЧЕС або набути статус спостерігача.

Запропонована модель економічного співробітництва орієнтована насамперед на розвиток ділових зв'язків за підтримки на державному рівні шляхом забезпечення умов для вільного пересування товарів, послуг та капіталів. Вищим органом ОЧЕС є Засідання Ради міністрів закордонних справ (до набуття чинності Статутом — Нарада міністрів), яке зазвичай організовується країною-учасницею після завершення її піврічного головування в цьому інтеграційному угрупованні.

Відповідно до Статуту держави-члени співпрацюють у таких напрямках: торгівля та економічний розвиток; банківська справа і фінанси; зв'язок; енергетика; транспорт; сільське господарство та агропромисловість; охорона здоров'я і фармацевтика; охорона навколишнього середовища; туризм; наука і техніка; обмін статистичними даними та економічною інформацією; співробітництво між митними та прикордонними органами; гуманітарні контакти; боротьба з організованою злочинністю, незаконною торгівлею наркотиками, зброєю та радіоактивними матеріалами, тероризмом і нелегальною міграцією тощо.

Для координації взаємодії між країнами-членами ОЧЕС у визначених Статутом напрямках були створені робочі групи, які є основними допоміжними органами Організації. Наразі функціонують робочі групи з таких питань: організаційних; банківської та фінансової діяльності; транспорту; зв'язку; торгівлі та промислового розвитку; сільського господарства; обміну економічною інформацією та статистичними даними; екології; науки і технології; туризму; енергетики; охорони здоров'я і фармацевтики; співробітництва у надзвичайних ситуаціях; боротьби зі злочинністю тощо. Крім постійних робочих груп, створюються також тимчасові групи експертів із конкретних питань.

Серед проектів співробітництва, що перебувають на різних стадіях розробки або впровадження, варто відзначити: створення Чорноморського транспортного кільця, об'єднання електромереж країн-членів Організації, створення мережі офіцерів зв'язку з питань боротьби з організованою злочинністю тощо.

5. Ціноутворення на світовому ринку

В умовах ринкової економіки ціноутворення у зовнішній торгівлі, як і на внутрішньому ринку, відбувається під впливом конкретної ринкової ситуації. Спочатку варто згадати, що таке ціна, зокрема на міжнародному ринку.

У науковій та навчальній літературі існує багато визначень ціни. Її трактують і як грошовий вираз вартості, і як кількісне вираження попиту та пропозиції, і як грошовий вираз споживчої цінності товарів і послуг. Узагальнюючи різні дефініції, суть ціни можна визначити як грошову суму, яку сподівається отримати продавець, пропонуючи товар або послугу, і яку готовий заплатити покупець. Збіг цих вимог залежить від багатьох умов, які називаються ціноутворюючими факторами. За характером, рівнем і сферою дії їх можна згрупувати в п'ять блоків.

Загальноекономічні. Діють незалежно від виду продукції та конкретних умов її виробництва і реалізації. До них належать:

• економічний цикл;
• стан сукупного попиту та пропозиції;
• інфляція.

Конкретноекономічні. Визначаються особливостями конкретної продукції, умовами її виробництва та реалізації. Сюди відносять:

• витрати;
• прибуток;
• податки та збори;
• попит і пропозицію на даний товар або послугу;
• споживчі властивості: якість, надійність, престижність тощо.

Специфічні. Діють лише щодо деяких видів товарів і послуг:

• сезонність;
• експлуатаційні витрати;
• комплектність;
• гарантії та умови сервісу.

Спеціальні. Пов'язані з дією особливих механізмів та економічних інструментів:

• державне регулювання;
• валютний курс.

Позаекономічні:

• політичні;
• військові.

Процес ціноутворення на світовому ринку має свої особливості, зокрема щодо формування співвідношення між попитом і пропозицією. Головним чином на це впливає значно гостріша конкуренція та складніший, порівняно з національною економікою, рух товарів і факторів виробництва.

Щодо світових цін: на практиці це ціни великих експортно-імпортних контрактів, які укладаються в основних центрах світової торгівлі (великі біржі, аукціони тощо), або виражаються в систематичних експортно-імпортних операціях. Характерною рисою світових цін є їх множинність на один і той самий або аналогічний товар.

Практично на ціну товару впливають:

• купівельна спроможність покупця даного товару;
• обсяг попиту (скільки товару покупець здатен придбати);
• корисність товару, його споживчі властивості.

На боці пропозиції основними ціноутворюючими факторами є:

• витрати виробництва та обігу під час реалізації товарів на ринку;
• кількість товару, що пропонується продавцем;
• ціни на ресурси та засоби виробництва, що використовувалися під час виробництва.

У практиці зовнішньоекономічної діяльності рішення щодо експортної ціни приймається виходячи з умов поставки експортної продукції. Існують такі основні умови комерційних пропозицій.

1. Пропозиція на умовах франко-пункт відправки. Передбачає, що експортна ціна виплачується за товар, який перебуває в експортера на вихідному пункті. Експортер бере на себе всі витрати по експорту.

2. Пропозиція на умовах ФОБ.

Перший варіант. Умови — франко-вагон — вказаний пункт відправки. Продавець оплачує всі витрати до завантаження включно. Транспортні та інші витрати, пов'язані з експортом, покладаються на імпортера.

Другий варіант. Умови — франко-вагон — вказаний пункт відправки з попередньою оплатою транспортних витрат до місця призначення. Покупець не оплачує перевізнику вартості транспортних витрат.

Третій варіант. Умови — франко-вагон — вказаний пункт відправки із включенням у ціну вартості перевезення. Відрізняється від попереднього тим, що експортер вираховує із фактурної вартості товару вартість транспортування, яка оплачується імпортером у пункті призначення.

Четвертий варіант. Експортер та імпортер домовляються, що в ціну включаються витрати на перевезення до пункту призначення. Експортер оплачує вартість транспортування, а покупець бере на себе всі інші витрати.

П'ятий варіант. Експортер оплачує всі витрати з доставки товару на транспортний засіб імпортера.

Шостий варіант. Франко-пункт призначення в країні імпортера. Експортер бере на себе всі витрати з доставки та обслуговування вантажу до обумовленого пункту призначення.

3. Пропозиції на умовах ФАС. Експортер включає в ціну товару витрати з доставки на причал і розміщення вздовж борту судна або причалу, який вказує покупець. Експортер оплачує вантажні роботи та відповідає за випадкове псування або втрату товару.

4. Пропозиції на умовах КАФ. Ця форма ціноутворення також називається "вартість плюс фрахт" до порту призначення. Експортер включає в ціну витрати на перевезення товару до визначеного імпортером пункту призначення, а також усі інші витрати з доставки.

5. Пропозиції на умовах СІФ. У цій формі ціноутворення експортер, окрім обов'язків за КАФ, бере на себе зобов'язання з морського страхування.

6. Пропозиція на умовах франко-пристань. Експортер додає до вартості товару всі додаткові витрати з доставки в порт призначення країни-експортера, оплату мита та розміщення на причалі.

Під час аналізу та роботи з цінами світового ринку слід враховувати таке:

1. Ситуацію, коли має місце "викривлення співвідношення попиту і пропозиції".
2. На ринку можуть переважати "ціни продавця" або "ціни покупця". Звідси поняття "ринок покупця" і "ринок продавця".
3. Вплив на ціни супутніх (супроводжуючих) послуг (допродажні, продажні та післяпродажні).
4. Вплив новітніх технологій на ціни (двоякий — на підвищення та зниження).
5. Вплив фаз економічного циклу на ціни.

Головним критерієм класифікації ринків, у тому числі світових, є рівень конкуренції. Виходячи з цього критерію, економісти розрізняють чотири типи ринків:

• ринок досконалої, або чистої конкуренції;
• ринок чистої монополії;
• ринок монополістичної конкуренції;
• ринок конкуренції небагатьох постачальників (олігополія).

Насамперед ці типи ринків відрізняються кількістю суб'єктів, головним чином продавців, на ринку.

Ринок досконалої, або чистої конкуренції. Характеризується великою кількістю продавців і покупців на ринку певної (однорідної) продукції. Цьому типу ринку притаманне:

• зниження цін на продукцію з метою утриматися на ринку;
• прагнення постачальників до максимального задоволення потреб споживача;
• поява в рамках однорідної продукції безлічі продуктів, які відрізняються не змістом (якістю), а формою.

Ринок чистої монополії. Характеризується наявністю єдиного постачальника товару. Ціноутворення в цьому випадку диктується виробником. Варіюючи обсяги, він встановлює найвигідніший для себе рівень цін. Ціни, як правило, орієнтовані на отримання максимально високого валового прибутку, а не прибутку на один виріб. Встановлення дискримінаційно високих цін часто супроводжується додатковими обмеженнями для покупця, наприклад, забороною на реекспорт. Прикладів чистих монополістів на світовому ринку навести непросто, оскільки на практиці їх дуже мало, і вони існують відносно недовго. Свого часу таким монополістом були США, які через компанію НАСА повністю контролювали запуск комерційних супутників. Практично чистим монополістом є компанія "Де Бірс" на ринку алмазів.

Ринок монополістичної конкуренції. Цей тип ринку передбачає змішаний варіант. На такому ринку присутні великі монополії та значна кількість менш сильних, середніх і навіть дрібних фірм, які посідають помітне місце на ринку. Для такого ринку характерні:

• цінова боротьба між монополістичним і немонополістичним секторами;
• конкуренція не лише внутрішньогалузева, а й міжгалузева (наприклад, металургійна галузь і галузі хімічної промисловості через замінники).

Ринок конкуренції небагатьох постачальників — олігополія. Характеризується наявністю кількох великих компаній-виробників окремих продуктів, які володіють значним сегментом ринку. Умовою існування такого ринку є, як правило, неофіційні домовленості основних конкурентів про ціни, обсяги виробництва та поділ ринку збуту. Найпростішою формою реалізації таких домовленостей є картель.

Прикладом картелю може бути ОПЕК. На олігополістичному ринку рівень цін залежить від рівня монополізації ринку, а також від типу продукції — чи то сировина та напівфабрикати, чи то продукція машинобудування.

Вплив держави на зовнішньоторговельні ціни здійснюється головним чином через протекціоністську політику, яка проявляється в таких заходах:

• регулювання внутрішніх цін;
• експортні субсидії, дотації та гарантії суб'єктам зовнішньоекономічних відносин;
• митно-тарифна політика;
• експортні дотації та гарантії;
• фінансування державою науково-дослідних і конструкторських робіт;
• державна демпінгова політика.

Щодо останньої позиції слід зауважити, що це політика завоювання зовнішнього ринку через витіснення конкурентів ціновою політикою. Суть її полягає в тому, що продаж товарів на зовнішньому ринку здійснюється за цінами, значно нижчими від внутрішніх. Вони можуть бути навіть нижчими за собівартість, а збитки покриваються головним чином за рахунок надприбутків від реалізації товарів на внутрішньому ринку.

Висновки

Міжнародна економіка як наука вивчає рух потоків товарів, послуг та платежів на міжнародному рівні з метою виявлення сталих причинно-наслідкових зв'язків між ними та внутрішньогосподарськими явищами і процесами, а також економічну політику, яка регулює ці потоки та їх вплив на суспільний добробут.

Унаслідок зростання взаємозалежності світогосподарські зв'язки поступово переходять до нового якісного стану, який характеризується тим, що світове економічне співтовариство з сукупності більш чи менш економічно об'єднаних країн перетворюється на цілісну економічну систему, в якій національні господарські системи виступають складовими елементами єдиного світового господарського організму, а їхня доля визначається насамперед процесом розвитку цього організму в цілому.

Таким чином, постановка питання про заходи наднаціонального регулювання, пов'язаного з діяльністю міжнародних товарних ринків, об'єктивно обумовлена подальшою інтернаціоналізацією господарського життя, зростанням економічної взаємозалежності та інтеграційними процесами в міжнародній торгівлі.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К. : Кондор, 2005. — 263 с.
2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук ; Міжнар. акад. управл. персонал. — К. : МАУП, 2002. — 214 с.
3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін. ; За ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К. : Знання-Прес, 2003. — 405 с.
5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов ; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. — Харків : ВД "ІНЖЕК", 2005. — 406 с.
6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини : Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко та ін. — К. : Либідь, 1992. — 256 с.
7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин : Підручник для екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К. : Либідь, 1992. — 190 с.
8. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча ; Ред. Анатолій Румянцев ; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К. : Знання-Прес, 2003. — 447 с.
9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К. : Знання, 2005. — 397 с.
10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій ; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.
11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби / Євген Савельєв ; За ред. Олександра Устенка. — Тернопіль : Економічна думка, 2002. — 495 с.
12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов ; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т "Запорізький ін-т державного та муніципального управління". — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 231 с.