Міжнародні економічні відносини, теоретичні питання

1. Комерційні операції міжнародних корпорацій.
2. Міжнародна банківська діяльність.
3. Портфельні інвестиції міжнародних корпорацій.
Список використаної літератури.

1. Комерційні операції міжнародних корпорацій

Договір купівлі-продажу є однією з найпоширеніших комерційних угод. Відповідно до нього, продавець бере на себе зобов'язання передати товар у власність покупцю, тоді як покупець зобов'язується сплатити узгоджену ціну.

У торгівлі, особливо на міжнародному рівні, покупець часто перебуває на значній відстані. У такому разі процедура передачі товару набуває особливої ваги.

Ключові відмінності між внутрішньою та міжнародною купівлею-продажем:

• внутрішні угоди зазвичай регулюються законодавством однієї країни, а міжнародні — двох або більше держав;
• вартість товару в міжнародній торгівлі визначається двома або більше сторонами;
• при міжнародних операціях необхідно враховувати вплив міждержавних угод на права та обов'язки сторін.

Під час укладання договору міжнародної купівлі-продажу варто звернути увагу на такі аспекти:

1) повне найменування (або прізвища, імена) та контактні дані сторін (телефон, факс, електронна пошта);

2) детальний опис товарів;

3) кількість товару (для поетапних поставок — кількість на кожному етапі);

4) строки поставки (для поетапних поставок — строки на кожному етапі);

5) спосіб та місце поставки, а також перелік документів на товар, які має надати продавець;

6) ціна товару;

7) строк здійснення платежу;

8) спосіб та місце платежу (включаючи валюту та коригування суми з урахуванням інфляції);

9) умови страхування;

10) гарантія виконання зобов'язань продавцем (резервний акредитив);

11) гарантія платежу покупцем (документарний акредитив);

12) митне оформлення товарів у країні продавця;

13) митне оформлення товарів у країні покупця (зокрема, сплата мита, зборів, податків);

14) права покупця при порушенні договору продавцем:

• непоставка товарів;
• неповна поставка;
• невчасна поставка;
• поставка пошкоджених, неякісних товарів або товарів, що не відповідають умовам договору;

15) ризик випадкової втрати майна;

16) права продавця при порушенні договору покупцем:

• відмова від прийняття товару;
• неплатіж або затримка платежу;

17) припинення або розірвання договору:

• умови та обставини;
• передумови для припинення або розірвання.

18) порядок розрахунку збитків;

19) виконання зобов'язань у натуральному вигляді (поставка саме тих товарів, що зазначені в договорі);

20) інші засоби правового захисту;

21) неможливість виконання (форс-мажор, комерційна нездійсненність, інші причини);

22) права та зобов'язання третіх сторін;

23) наслідки банкрутства продавця;

24) наслідки банкрутства покупця;

25) вибір застосовуваного права;

26) вирішення спорів:

• третейський суд;
• вибір суду (визначення юрисдикції);

27) повідомлення:

• форма повідомлень;
• час та місце їх передачі;

28) внесення поправок або одностороннє припинення договору;

29) мова договору;

30) документи, що становлять офіційний текст договору, та їх мова. Як свідчить цей перелік, під час укладання та виконання договору міжнародної купівлі-продажу може виникнути чимало питань, зокрема:

• що необхідно для визнання угоди укладеною;
• момент переходу права власності на товар;
• момент переходу ризику випадкової втрати товару;
• хто має застрахувати товар і оплатити страховку;
• хто організовує транспортування товару та оплачує його;
• хто сплачує мита, податки, збори;
• коли сторона вважається такою, що виконала всі свої зобов'язання за договором;
• наслідки невиконання договору;
• неможливість виконання [6, c. 169-171].

Міжнародна діяльність ТНК суттєво впливає на розвиток світового товарообміну. ТНК контролюють понад половину світової торгівлі, а більше третини міжнародного товарообміну перетворили на внутрішньокорпоративні поставки неторгового характеру. Це дає їм змогу регулювати міжнародну торгівлю, застосовуючи власні форми та методи. Оскільки внутрішньокорпоративний обіг ТНК має певною мірою планомірний характер, ця планомірність впливає на міжнародні економічні зв'язки, сприяючи їхній збалансованості.

Відносини між найбільшими компаніями на світовому ринку дедалі більше переходять у площину регулювання номенклатури, масштабів виробництва та участі в міжнародному поділі праці. Зміна форм і методів діяльності ТНК на світовому ринку відображає їхній пошук шляхів вирішення економічних проблем в умовах посиленої конкуренції.

Загалом, форми та методи міжнародних економічних зв'язків, які застосовували БНК, сприяли їхньому перетворенню на ТНК. Зростання потужності ТНК та їхньої домінуючої ролі на світовому ринку зумовлене розвитком організаційних форм і методів їхньої міжнародної діяльності. Це свідчить про те, що розвиток форм і методів діяльності ТНК є діалектичним процесом, який веде до появи якісно нових рис і водночас потребує подальшої адаптації до умов світового ринку.

Нові явища в організаційних формах управління міжнародною діяльністю ТНК випливають насамперед із їхньої політики переорієнтації від експорту товарів із країни базування материнської компанії до виробничої діяльності на підконтрольних закордонних підприємствах із подальшою реалізацією продукції на закордонних ринках. Це зумовлено прагненням ТНК використовувати відносний надлишок капіталу для збільшення норми прибутку в країнах із нижчою заробітною платою, меншими податками та витратами на сировину й транспортування [10, c. 139-141].

2. Міжнародна банківська діяльність

Формування сучасної міжнародної фінансової системи зумовлене низкою об'єктивних економічних чинників, головним із яких є інтернаціоналізація господарського життя. Активізація економічних зв'язків між країнами та компаніями, а також зміцнення транснаціональних корпорацій зумовили необхідність відповідної перебудови банківських послуг.

Сьогодні найбільші банки мають розгалужену мережу закордонних філій та відділень, через які контролюють фінансові операції на міжнародному рівні. Це транснаціональні банки (ТНБ), основною клієнтурою яких є промислові ТНК. Останні часто самі активно беруть участь у міжнародних фінансових операціях. Важливе місце серед учасників міжнародних фінансових операцій посідають країни, які виступають як кредиторами, так і позичальниками. Ця діяльність здійснюється через національні та транснаціональні банки.

Крім того, існує система міжнаціональних банківських інституцій, серед яких група Світового банку (СБ), що спеціалізується на кредитуванні окремих країн для економічного розвитку. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) надає кредитну підтримку країнам Східної Європи. Банк міжнародних розрахунків (БМР) у Базелі відіграє значну роль у вирішенні проблем взаємної заборгованості між країнами [2, c. 23-24].

Як і будь-яка інша, торгівля банківськими та фінансовими послугами швидко стає міжнародною.

Міжнародні правові питання у сфері банківської діяльності виникають:

- коли банк надає іноземний кредит або іншу послугу, бере участь в угоді з міжнародними наслідками;

- коли банк створює постійне підприємство в іншій країні;

- коли банк здійснює операції зі своєї країни в іншій країні, не підпадаючи під деякі вимоги та обмеження, що застосовуються за правом його країни.

Банківська діяльність, по суті, є ефективним аналізом ризиків. Банк може процвітати або збанкрутувати залежно від того, наскільки вміло він оцінює ризики.

Велику роль відіграють і так звані "системні" ризики, коли крах одного банку може призвести до краху всієї банківської системи. Криза банківської системи неминуче позначається на економіці загалом. Тому суспільство зацікавлене в стабільній роботі банків. Для цього до банків застосовуються особливі заходи контролю, наприклад:

- мінімальні вимоги до розміру статутного фонду;

- вимоги до кваліфікації головних менеджерів і бухгалтерів банку;

- вимоги до співвідношення між різними показниками діяльності банку.

Раніше системні ризики були здебільшого обмежені рамками однієї країни, оскільки:

- у багатьох країнах існували обмеження на валютні операції та інші міжнародні банківські операції;

- рівень розвитку засобів комунікації та транспорту обмежував можливості банків надавати послуги в інших регіонах.

Останнім часом розвиток комунікацій, транспорту та зниження обмежень на валютні операції привели до серйозних змін у банківській сфері. Сучасні банки щодня здійснюють великі транскордонні угоди, їхні клієнти можуть бути з різних країн, а кошти, отримані у вигляді кредитів чи відсотків, можуть використовуватися будь-де. Місцезнаходження банків часто не має принципового значення. Усі банки світу фактично становлять єдину банківську систему.

Цей процес змін у характері банківських і фінансових послуг називають глобалізацією. Сьогодні вже можна говорити про наявність глобальних системних ризиків [4, c. 326-328].

Зміни в характері банківської системи приводять до нових підходів у її регулюванні.

У регулюванні глобальної банківської системи останнім часом виділилися дві тенденції:

- з одного боку, зниження обмежень банківської діяльності в багатьох країнах для стимулювання її активізації;

- з іншого боку, поява глобальних системних ризиків зумовила необхідність створення узгоджених між країнами стандартів банківської діяльності.

Таким чином, у всіх випадках міжнародної торгівлі банківськими та фінансовими послугами банки стикаються з низкою державних вимог. Ці вимоги можна поділити на три групи:

- вимоги, що ставляться до всіх банків на території країни, незалежно від того, хто їх контролює;

- норми, що встановлюються лише для іноземних банків або банків, що належать іноземним особам;

- спеціальні норми в країні банку, що регулюють позики іноземним особам та інші банківські операції, спрямовані "за кордон".

У цьому розділі розглядаються чотири аспекти регулювання міжнародної банківської діяльності.

1. Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Вони зазвичай є рекомендаціями для державних органів, що регулюють торгівлю банківськими послугами.

2. Внутрішньодержавний нагляд за всіма банками, включаючи іноземні банки та банки, що належать іноземним особам.

3. Внутрішньодержавні обмеження на здійснення закордонної комерційної діяльності.

4. Обмеження на створення постійних банківських установ іноземними банками та іншими іноземними підприємствами.

Вимоги до банків у різних країнах змінюються іноді щодня. Тому метою цього параграфа є окреслення найважливіших питань, що можуть виникнути в банківській діяльності, а не відтворення всіх можливих відповідей на них.

Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Процес глобалізації банківської системи став усеосяжним. Глобалізація потребує, принаймні в деяких випадках і для деяких банків, глобальної координації та гармонізованих правил.

Прагнення багатьох країн забезпечити стабільність банківської системи призвело до створення в 1930 році Банку міжнародних розрахунків. Його засновниками були центральні банки країн Західної Європи та США. Банк міжнародних розрахунків надає короткострокові кредити в періоди банківських криз і вживає інші заходи стабілізації. Він, проте, не має права вживати заходів, обов'язкових для банків.

У 1974 році був сформований Базельський наглядовий комітет. Його головна мета — надати всім зацікавленим центральним банкам форум для обговорення питань міжнародного банківського регулювання. Час від часу він видає рекомендації з питань банківського регулювання. Хоча вони не є обов'язковими для виконання, багато центральних банків прагнуть ними керуватися.

Серед питань, з яких Комітет давав рекомендації, найважливіше значення мали:

- регулювання діяльності дочірніх банків і філій іноземних банків. Базельський комітет рекомендував у Базельському конкордаті 1975 року:

- як приймаюча країна, так і країна материнського банку повинні нести спільну відповідальність щодо ліквідності філій і дочірніх банків та їхньої платоспроможності;

- центральний банк материнської компанії має здійснювати нагляд за платоспроможністю філій;

- у 1992 році Базельський комітет опублікував рекомендації з мінімального розміру статутного фонду банків;

- у 1997 році Базельський комітет опублікував "Базельські загальні принципи ефективного банківського нагляду". Цей документ містить найважливіші рекомендації щодо втручання держави у торгівлю банківськими послугами.

Внутрішні заходи регулювання для всіх банків. Кожна країна має свою систему банківського регулювання. Контролюючі органи (наприклад, центральні банки) видають різні вимоги та правила, в основному з таких питань:

- банкам забороняється здійснювати будь-які види діяльності, крім тих, що перераховані в законодавстві як види банківської діяльності;

- у деяких країнах (наприклад, у США) банкам заборонено бути засновниками або акціонерами інших підприємств, за деякими спеціальними винятками. Вважається, що дозвіл банкам контролювати інші підприємства може обмежити економічну конкуренцію. В інших країнах банки можуть контролювати інші підприємства;

- у деяких країнах заборонено одному підприємству контролювати занадто велику частину статутного фонду банку (наприклад, понад 25%) або ж потрібно пройти спеціальні дозвільні процедури для отримання такого контролю;

- у багатьох країнах існують обмеження іноземної участі на ринку банківських та інших фінансових послуг, наприклад: заборона іноземним громадянам керувати банками; заборона іноземним банкам створювати філії в країні або обмеження на створення таких філій; заборона іноземним банкам або іншим підприємствам викуповувати вітчизняні банки або обмеження таких операцій (наприклад, вимога пройти спеціальну процедуру повідомлення контролюючого органу) [2, c. 314-316].

Доступ іноземних банків на ринок банківських послуг. Доступ іноземних банків на ринки деяких країн може бути обмежений або неможливий:

- в силу прямих заборон або обмежень. Наприклад, одна країна може встановити ліміт коштів, які підприємства цієї країни можуть отримати у вигляді кредитів від іноземних банків;

- через дискримінаційне оподаткування іноземних банків, дискримінаційні заходи контролю, що стосуються лише іноземних банків.

Зусилля багатьох банків домогтися полегшення доступу на іноземні ринки останнім часом починають приносити результати.

Багато міжнародних спільних угод знімають обмеження на створення банків особами інших країн.

Значну роль тут відіграють договори про уникнення подвійного оподаткування. Наприклад, подібний договір між Україною та Німеччиною встановлює правило, за яким постійні представництва німецьких підприємств в Україні сплачують податки лише в Україні (за деякими спеціально оговореними винятками).

Обмеження на створення банків іноземними підприємствами. Ще один можливий засіб обмежити створення банків іноземцями — заборона іноземним особам мати у власності більше визначеного відсотка капіталу вітчизняного банку.

Інший засіб — встановити дискримінаційні заходи контролю щодо банків, які є власністю іноземних громадян.

Офшорні банки та спроби обмежити їхню діяльність. Вимоги до банків суттєво відрізняються в різних країнах. Наприклад, Сполучені Штати та Велика Британія жорстко регулюють торгівлю банківськими послугами. Деякі інші країни (та інші території, що здійснюють самостійну "банківську юрисдикцію") мають "м'які" вимоги до банків або майже не мають таких вимог. Як правило, у таких країнах (територіях) діють суворі законодавчі акти про комерційну таємницю, що сприяють створенню банків. Це вигідно для країн, де організовуються такі банки, оскільки приносить прибуток у скарбницю у вигляді ліцензійних зборів та інших платежів. З іншого боку, місцеве законодавство захищає підприємства, утворені в офшорних зонах, від посягань на їхню структуру, види діяльності, обсяг активів, а іноді навіть на їхнє фірмове найменування. Дуже часто в ролі таких "вільних податкових зон" згадують Швейцарію, Гонконг і Сінгапур, але є й інші зони, наприклад:

- Нідерландські Антильські острови;

- Кайманові острови;

- близько двадцяти п'яти інших невеликих острівних держав.

З часом посилилися спроби багатьох країн зменшити їхню привабливість. Найбільш типові засоби, до яких вдаються уряди, такі.

1. При укладанні договору про запобігання подвійному оподаткуванню з вільною податковою зоною вносити в договір вимоги про обмін інформацією.

2. Встановлювати в податковому законодавстві спеціальні жорсткі норми про оподаткування підприємств, що отримують прибутки з вільних податкових зон.

Наприклад, 18 листопада 1997 року до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" № 283/97 від 22 травня 1997 року зі змінами було внесено зміну, що передбачає: у разі укладання договорів, що передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, розташованих в офшорних зонах, або при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів, або через їхні банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється така оплата (у грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів чи нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їхніх валових витрат у розмірі 85% від сплаченої вартості цих товарів (робіт, послуг).

3. Створювати свої власні території з пом'якшеним режимом банківського регулювання. Наприклад, у США були створені "Зони міжнародної банківської діяльності" (International Banking Facilities). У них банки не зобов'язані сплачувати місцеві податки. Привабливість таких зон порівняно з традиційними офшорними та іншими вільними податковими зонами — насамперед у більшій надійності та відсутності політичних ризиків.

Міжнародні зусилля щодо зниження "невиправданих" обмежень міжнародної банківської діяльності. У 1995 році набрала чинності Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС). У ній беруть участь усі країни — члени Світової організації торгівлі (СОТ).

Мета цієї угоди:

- домогтися зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими та фінансовими послугами;

- у випадках, коли якась країна зменшує обмеження щодо банків та інших фінансових установ іншої країни, вони повинні, по можливості, зменшуватися щодо всіх країн — членів СОТ, без дискримінації.

ГАТС є основою для переговорів про зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими та фінансовими послугами. Переговори щодо банківських і фінансових послуг уже почалися й дедалі продовжуються [9, c. 251-254].

3. Портфельні інвестиції міжнародних корпорацій

Портфельні інвестиції — це акції, облігації та інші форми капіталовкладень, що не дають можливості безпосереднього контролю над діяльністю зарубіжного підприємства. Інвестори можуть отримувати прибуток лише відповідно до встановлених правил про цінні папери. Портфельні інвестиції є важливим джерелом залучення іноземного капіталу для фінансування облігаційних позик, що випускаються найбільшими корпораціями, державними та приватними банками. Посередниками при здійсненні зарубіжних портфельних інвестицій виступають, як правило, великі інвестиційні банки. На рух портфельних інвестицій значний вплив справляє різниця в нормі процентних ставок, що виплачуються за облігаціями в окремих країнах.

Інвестиційні стратегії багатонаціональних підприємств (multinational enterprises, MNEs) можуть забезпечити додаткове проникнення іноземного капіталу. В останні роки глобалізація стала складовою частиною корпоративної стратегії, а прямі іноземні інвестиції зробилися невід'ємними, а не просто можливими.

Окрім того, прихід нових технологій (наприклад, Інтернет) надає компаніям можливість посилити дієвість стратегії, за допомогою якої вони проникають на зарубіжні ринки, а також підвищити ефективність своїх інвестицій.

Тим не менш, зростання іноземних інвестицій є до певної міри взаємопроникненням: конкуренти слідують один за одним на ринок, а прямі іноземні інвестиції можуть стимулювати інші інвестиції, утворюючи вертикальний ланцюг постачальників або провайдерів бізнес-послуг. Тому короткострокова перспектива для потоків інвестицій видається сприятливою, і зараз прогнозується тенденція їх постійного зростання.

Характерна риса прямих інвестицій, за визначенням МВФ, — особиста участь інвестора у виборі об'єкта інвестування, вкладенні засобів і управлінському контролі над об'єктом, у який інвестований його капітал. Портфельні інвестиції такого контролю не дають, вони здійснюються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками, що розміщують засоби інвестора в найбільш ефективні, на їхній погляд, об'єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а отримані доходи розподіляють потім серед своїх клієнтів. Портфельні інвестиції зазвичай являють собою пакети акцій, на які припадає менш ніж 10-20% власного капіталу фірми, а також облігації та інші цінні папери.

Однак реальної межі між прямими та портфельними інвестиціями немає, хоча в багатьох країнах вона формально визначена законодавчими актами.

Вивіз прямих інвестицій може здійснюватися або через створення за кордоном нової фірми (самостійно або з місцевим партнером), або через покупку істотної частки у вже діючій за кордоном фірмі чи повне поглинання цієї фірми. За кордоном усі ці фірми зазвичай називаються закордонними філіями батьківських компаній (в Україні під філією мають на увазі те, що на Заході називають відділенням). Ці філії поділяють на відділення, дочірні та асоційовані компанії [1, c. 159-162].

Здійснюючи прямі інвестиції за кордоном, компанії керуються переважно одним із наступних мотивів.

Основним мотивом є прагнення до найбільш вигідного вкладення капіталу, що досягається виробництвом товарів і послуг на місці.

Значна частина прямих інвестицій здійснюється з техніко-економічних причин і націлена на створення за кордоном власної інфраструктури сучасних зовнішньоекономічних зв'язків (складів, баз підробітку, транспортних підприємств, банків, страхових компаній тощо), тобто товаро- та послугопровідної мережі, переважно для збуту товарів і послуг, вироблених у країні-експортері.

Частина інвестицій вивозиться в рамках так званої втечі капіталу, особливо це характерно для країн із нестабільним економічним, соціальним і політичним життям, високими податками та інфляцією, жорсткими обмеженнями на господарську діяльність, а також із високим рівнем злочинності. Цей мотив є на даний час провідним для більшості нових компаній з українським капіталом за кордоном.

Активність участі країни у світовому ринку інвестицій і готовність інвесторів до експорту капіталу в яку-небудь країну залежить від інвестиційного клімату в країні, що імпортує капітал.

Інвестиційний клімат являє собою сукупність економічних, політичних, юридичних і соціальних факторів, що визначають ступінь ризику іноземних капіталовкладень і можливість їхнього ефективного використання в країні. Інвестиційний клімат є комплексним поняттям і включає ряд параметрів: національне законодавство, економічні умови (спад, підйом, стагнація), митний режим, валютну політику, темпи економічного зростання, темпи інфляції, стабільність валютного курсу, рівень зовнішньої заборгованості тощо.

Отже, портфельні інвестиції — це вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвестору відповідний дохід, але не дають права контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобов'язання; інструменти грошового ринку та інші).

Портфельні інвестиції — це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така форма міжнародного підприємництва набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була заінтересована в отриманні в такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претендував тільки на чистий дохід фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед за допомогою банків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише в 60-ті роки [8, c. 346-348].

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К.: Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук; Міжнар. акад. управл. персонал. — К.: МАУП, 2002. — 214 с.

3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. — 406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча; Ред. Анатолій Румянцев; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Знання-Прес, 2003. — 447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К.: Знання, 2005. — 397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби / Євген Савельєв; За ред. Олександра Устенка. — Тернопіль: Економічна думка, 2002. — 495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т "Запорізький ін-т державного та муніципального управління". — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 231 с.