Міжнародні економічні відносини. Економічні проблеми

1. Зовнішня торгівельна політика держави.

2. Інжиніринг та його форми. Поняття реінжирингу.

3. Світовий ринок робочої сили.

4. Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ).

5. Економічні проблеми світогосподарської інтеграції України.

Список використаної літератури.

1. Зовнішня торгівельна політика держави

Зовнішньоторговельна політика — це система заходів, за допомогою яких держава цілеспрямовано впливає на торговельні відносини з іншими країнами.

Головні цілі, які ставить перед собою зовнішньоторговельна політика:

• коригування ступеня та способу інтеграції країни в міжнародний поділ праці;
• регулювання обсягів експорту та імпорту;
• трансформація структури зовнішньої торгівлі;
• забезпечення держави необхідними ресурсами, такими як сировина та енергоносії;
• вплив на співвідношення цін на експортовані та імпортовані товари.

Виділяють два основні вектори зовнішньоторговельної політики: лібералізацію (політику вільної торгівлі) та протекціонізм.

Політика вільної торгівлі у її класичному розумінні передбачає відмову держави від прямого втручання у зовнішню торгівлю, покладаючись на ринкові механізми як головний регулятор. Втім, це не означає повного усунення держави від цієї сфери. Вона активно укладає міжнародні угоди, щоб забезпечити максимальну свободу дій для своїх суб'єктів господарювання.

Найбільшу вигоду від політики вільної торгівлі отримують, як правило, економічно розвинені країни, хоча на практиці вона ніколи не застосовувалася у повному обсязі.

Протекціонізм, навпаки, спрямований на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Ця політика виходить з того, що економічний потенціал та конкурентоспроможність країн на світовому ринку є нерівними, тому вільна гра ринкових сил може завдати шкоди менш розвинутим державам. Необмежена конкуренція з боку сильніших гравців здатна призвести до економічного застою та формування неефективної структури економіки у відсталих країнах.

Протекціоністські заходи сприяють розвитку окремих галузей промисловості. Для аграрних країн вони часто є обов'язковою умовою індустріалізації. Така політика також допомагає скоротити безробіття. Однак, якщо протекціонізм застосовується надто довго, він може призвести до економічного застою, оскільки відсутність іноземної конкуренції знижує стимули вітчизняних підприємців до підвищення технічного рівня та ефективності виробництва.

Протекціонізм може набувати різних форм:

• селективний — застосовується проти конкретних країн або товарів;
• галузевий — захищає певні галузі, зокрема сільське господарство;
• колективний — впроваджується групами країн щодо третіх держав;
• прихований — реалізується через інструменти внутрішньої економічної політики [1, c. 127-128].

Різні історичні епохи характеризувалися різними системами зовнішньоторговельної політики.

В епоху первісного нагромадження капіталу домінував протекціонізм. Високі ввізні мита на промислові товари захищали вітчизняну промисловість від іноземної конкуренції. Тоді протекціонізм відігравав прогресивну роль, стимулюючи швидке зростання промисловості та економіки загалом.

Сучасне регулювання зовнішньоторговельного обміну відображає об'єктивну потребу у полегшенні міжнародного спілкування. У сфері міжнародних економічних відносин це проявляється у послабленні обмежень та прагненні усунути перешкоди на шляху торгівлі. Такий курс відповідає політиці лібералізації, яка охоплює комплекс державних заходів для стимулювання зовнішньоторговельного обороту та зниження митних та інших бар'єрів.

Елементи лібералізації існували й до Другої світової війни у формі політики вільної торгівлі. Проте сучасна лібералізація має суттєві відмінності:

• сфера регулювання значно розширилася, вийшовши за межі тарифної політики та охопивши всі галузі господарського життя;
• зросла роль узгоджених міжнародних дій та скоординованих зусиль різних країн для багатосторонньої лібералізації;
• вдалося досягти довгострокового зниження загального рівня перешкод для розвитку зовнішньої торгівлі.

ТНК особливо зацікавлені у безперешкодному русі товарів між країнами, оскільки лібералізація полегшує їхні внутрішньокорпоративні постачання.

Держави, які дотримуються протекціоністської політики, використовують різні інструменти, вибір яких залежить від конкретних цілей. Вони можуть надавати рекомендації та заохочувати суб'єктів господарювання до певних дій. До інструментів також належить система двосторонніх та багатосторонніх договорів. Однак у розвинутих ринкових економіках найчастіше застосовуються тарифні та нетарифні бар'єри. Класичним інструментом є митні тарифи.

Митний тариф — це систематизований перелік ставок мита.

Мито — це податок, що стягується при перетинанні товарами митного кордону держави.

Мита класифікуються за різними ознаками.

1. За напрямком руху товару:

• імпортні — найпоширеніші, використовуються для захисту національного виробництва, підтримки внутрішніх цін, а також з фіскальною та політичною метою;
• експортні — застосовуються рідше, зазвичай при дефіциті певної продукції на внутрішньому ринку або з фіскальних міркувань;
• транзитні — використовуються дуже рідко.

2. За способом встановлення:

• адвалорні — найбільш розповсюджені, встановлюються у відсотках від ціни товару. Оцінка вартості здійснюється згідно з Угодою про оцінку товарів у митних цілях, укладеною в рамках ГАТТ. Середній рівень таких ставок відносно невисокий (близько 6%);
• специфічні — встановлюються у абсолютному виразі за одиницю виміру;
• комбіновані — поєднують обидва вищезазначені способи.

Нетарифні бар'єри поділяються на три групи.

1. Заходи прямого обмеження імпорту для захисту окремих галузей: квоти (контингенти), ліцензії, компенсаційні збори, імпортні депозити, антидемпінгові та компенсаційні мита.

2. Адміністративні заходи, які прямо не спрямовані на обмеження торгівлі, але призводять до такого результату: митні формальності, технічні та санітарні стандарти, вимоги до упаковки та маркування тощо [4, c. 219-221].

2. Інжиніринг та його форми. Поняття реінжирингу

Послуги типу "інжиніринг" виникли у розвинених країнах у 60-ті роки і з того часу набули значного поширення. Міжнародний інжиніринг — це діяльність з надання комплексу послуг виробничого, комерційного та науково-технічного характеру, яку здійснюють як спеціалізовані фірми, так і промислові, будівельні та інші компанії.

Інжиніринг — це надання технологічних знань, необхідних для придбання, монтажу та використання купленого або орендованого обладнання. Він охоплює широкий спектр заходів: від підготовки техніко-економічних обґрунтувань до консультацій, нагляду, проектування, випробувань та гарантійного обслуговування.

У рамках інжинірингу можуть надаватися послуги з підготовки нового виробництва. Це включає складання техніко-економічного обґрунтування, розробку генеральних планів та креслень, керівництво будівництвом та приймально-здавальні роботи. Після завершення будівництва та запуску об'єкта, інжиніринг зосереджується на організації виробничого процесу та управлінні підприємством, іноді поширюючись на сферу збуту продукції.

Оплата інжинірингових послуг може здійснюватися різними способами: погодинна оплата праці інженерів-консультантів, відшкодування фактичних витрат плюс винагорода, або оплата у відсотках від вартості будівництва.

Таким чином, інжиніринг є важливим засобом підвищення ефективності капіталовкладень. Його мета — забезпечити замовникам оптимальні результати від інвестицій завдяки:

1) системному підходу до реалізації проектів;

2) багатоваріантності технічних та економічних розробок, їх фінансовій оцінці та вибору найкращого варіанту;

3) розробці проекту з урахуванням можливості застосування прогресивних технологій, обладнання та матеріалів;

4) використанню сучасних методів організації та управління на всіх стадіях проекту [2, c. 67-68].

Як самостійний вид міжнародних комерційних операцій, інжиніринг передбачає надання на основі договору однією стороною (консультантом) іншій стороні (замовнику) комплексу або окремих інженерно-технічних послуг, пов'язаних з проектуванням, будівництвом, введенням об'єкта в експлуатацію, розробкою нових технологічних процесів та вдосконаленням існуючих.

Отже, інжиніринг є лише непрямою формою передачі технології [9, c. 294-296].

Інжинірингові послуги поділяються на три групи:

1) послуги з підготовки виробництва:

• передпроектні послуги (соціально-економічні дослідження, вивчення ринку, топографічна зйомка, дослідження ґрунтів, розвідка корисних копалин, підготовка техніко-економічних обґрунтувань, а також консультації та нагляд);
• проектні послуги (складання генеральних планів, робочих креслень, технічних специфікацій, консультації та нагляд);
• післяпроектні послуги (підготовка контрактної документації, ведення проекту, нагляд та інспекція, керування будівництвом, приймально-здавальні роботи);

2) послуги з організації процесу виробництва та управління підприємством;

3) послуги із забезпечення реалізації продукції. Існує три основні методи будівництва, які визначають зміст контрактів на інжинірингові послуги.

При першому методі більшість робіт виконується персоналом замовника або місцевими фірмами. Іноземна інжинірингова фірма виступає лише як консультант і не несе відповідальності за реалізацію проекту.

Другий метод передбачає виконання іноземною фірмою більшої частини або всіх інжинірингових послуг, що відповідно покладає на неї відповідальність за виконання проекту.

Третій метод застосовується при будівництві об'єктів «під ключ», коли інжинірингові послуги надаються генеральним підрядником як складова частина всього комплексу послуг. Спеціалізовані фірми можуть залучатися як субпідрядники.

Міжнародний контракт на інжинірингові послуги включає обов'язкові пункти, що регулюють умови участі фірми в будівництві об'єктів за кордоном:

• зобов'язання інжинірингової фірми та замовника з переліком робіт;
• терміни та графіки виконання робіт;
• чисельність та склад персоналу;
• ступінь відповідальності сторін за порушення зобов'язань;
• умови та ставки оплати;
• умови укладання субпідрядних контрактів.

Укладання контракту на інжинірингові послуги часто відбувається через проведення торгів. При оплаті використовуються три основні методи.

1. Погодинна оплата на основі ставок заробітної плати інженерів-консультантів.

Цей метод застосовується для оплати персональних послуг, таких як консультування, навчання фахівців та інших робіт, обсяг яких неможливо визначити заздалегідь. Розцінки встановлюються на основі ринкових погодинних або денних ставок, включаючи доплати, витрати на соціальне забезпечення тощо.

2. Оплата фактичних витрат плюс фіксована винагорода.

Цей метод використовується при проведенні робіт з невизначеним заздалегідь обсягом та структурою. Замовник відшкодовує всі фактичні витрати (прямі та накладні) та виплачує фіксовану суму або процентну надбавку. Частка такої надбавки коливається від 10% для великих проектів до 25% для невеликих.

3. Оплата у відсотках від вартості будівництва.

Цей метод застосовується при наданні повного комплексу інжинірингових послуг. На міжнародному ринку такі контракти займають провідне місце, тому цей метод найчастіше використовується в експортних угодах.

Ціни на експортовані інжинірингові послуги зазвичай вищі за внутрішні на 40-50% для імпортерів з промислово розвинутих країн і вдвічі для імпортерів з країн, що розвиваються. Така цінова політика пояснюється підвищеним попитом на ці послуги в країнах, що розвиваються, та фактичною монополією промислово розвинутих країн на їх надання.

Серед експортерів інжинірингових послуг домінують американські компанії. Їхніми основними конкурентами є фірми Великобританії, Німеччини, Японії, Франції та інших розвинутих країн. Останнім часом на світовому ринку з'явився новий вид послуг — реінжиніринг.

Реінжиніринг — це інженерно-консультаційні послуги з перебудови систем організації та управління виробничо-торговими й інвестиційними процесами підприємства з метою підвищення його конкурентоспроможності та фінансової стійкості. Він поділяється на два види: кризовий та реінжиніринг розвитку.

Кризовий реінжиніринг спрямований на вирішення кризових проблем підприємства. Він застосовується, коли результати фінансово-комерційної діяльності постійно знижуються, конкурентоспроможність падає, з'являються тенденції до банкрутства. Сьогодні в кризовому реінжинірингу потребують багато підприємств Донецької області та України.

Реінжиніринг розвитку використовується, коли динаміка розвитку сповільнюється, а існуюча структура управління досягла межі прибутковості. У процесі реорганізації здійснюється перехід від бізнес-процесу до бізнес-процес-реінжинірингу. Бізнес-процес — це дія персоналу управління в господарському процесі. Бізнес-процес-реінжиніринг — це оптимізація системи управління господарськими процесами з урахуванням зовнішньоекономічної діяльності [6, c. 142-144].

3. Світовий ринок робочої сили

Світовий ринок трудових ресурсів — це система відносин, що виникають з приводу постійного балансування попиту та пропозиції на світові трудові ресурси, яка склалася через нерівномірність кількісного та якісного розміщення робочої сили по світу. Іншими словами:

Світовий ринок робочої сили — це сукупність трудових ресурсів світу, які пропонуються та купуються на міжнародній арені.

Трудові ресурси розміщені по світу нерівномірно, тому в одних країнах спостерігається нестача робочої сили, а в інших — населення значно перевищує потреби в робочих руках. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах та малорозвинених країнах, що часто збігається.

Густонаселеними вважаються Південна та Південно-Східна Азія, Північна та Центральна Африка, північна частина Латинської Америки.

Світовий ринок трудових ресурсів постійно змінюється, переживаючи тенденційні трансформації.

Основні особливості динаміки професійної структури та форм зайнятості активного населення світу:

• зростає потреба в освічених висококваліфікованих працівниках у галузі електронної техніки, відповідно збільшується кількість людей, чиї професії відмирають;
• у розвинених країнах настає насиченість економіки «білими комірцями», тому вони стають безробітними.

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини виникли через нерівномірність розміщення робочої сили та відмінності в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, які набувають постійного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває міжнародний ринок робочої сили, який є не просто сумою національних ринків, а системою, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.

Формування міжнародного ринку праці відбувається двома шляхами: по-перше, через міграцію трудових ресурсів і капіталу; по-друге, шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого усуваються юридичні, національно-етнічні, культурні та інші перегородки. Це призводить до утворення «спільного ринку праці». Становлення міжнародного ринку праці свідчить про те, що процеси світової інтеграції охоплюють не лише економічну та технологічну сфери, а й соціальні та трудові відносини, які стають глобальними. Це відображається в координації та зближенні соціальної політики різних країн. Таке регулювання відбувається у багатьох напрямах. Головні серед них:

• умови праці, способи найму і звільнення працівників;

• оплата праці, зокрема системи додаткових виплат;

• надання відпусток, вільних від роботи днів, тривалість робочого дня;

• соціальне страхування;

• надання різних пільг, у тому числі матеріального постачання, відпочинку тощо [8, c. 314-315].

Виникнення та розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення мобільності капіталу означає, що він пред'являє попит не лише на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну, яка нерідко має переваги (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати). Попит на іноземну робочу силу почав зростати з виникненням масового експорту приватного виробничого капіталу та створенням підприємств з використанням місцевої робочої сили.

Капітал, як правило, рухався в місця концентрації дешевшої робочої сили. Навіть у «нових індустріальних країнах» ставки заробітної плати у 80-х роках були в 5-10 разів нижчі, ніж у розвинутих країнах Заходу. Практична необмеженість дешевих трудових ресурсів на периферії світового господарства сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування продуктивного капіталу розвинутих країн.

Об'єктивні можливості для залучення робочої сили різної національної належності пов'язані з розвитком ТНК, які розгорнули великомасштабне міжнародне виробництво з ієрархічним поділом праці. У межах ТНК виник свій внутрішній ринок праці, який характеризувався частими переміщеннями працівників (особливо керівної ланки) з однієї країни в іншу.

Міжнародний ринок робочої сили має явно сегментований характер. У межах цього ринку створюються окремі, відносно автономні ринки зі специфічними закономірностями руху. Така сегментація відображає як міжнародний поділ праці, так і особливості кваліфікації робочої сили та попиту на неї. Сегментування урізноманітнює склад робочої сили. У суб'єктів міжнародного ринку праці послаблюються національні уподобання, вони мобільніші та більш пристосовані до вимог наймачів.

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший охоплює робочу силу з відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації та зарплати. Це привілейований шар працівників з розвинутих країн та країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг). Слід згадати й нечисленний шар зайнятих у міжнародних організаціях (ООН, МВФ, ВТО, ЮНЕСКО). Наймання в такі організації відбувається на міжнародній основі з урахуванням професійної придатності. Цей ринок має тенденцію до розширення.

Другий великий сегмент — робоча сила з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників вирізняють специфічний загін «нелегальної робочої сили», чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії можна приєднати «екологічних біженців», які через катастрофічні природні умови змушені шукати роботу в інших країнах [10, c. 142-144].

4. Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ)

Економічна інтеграція в Латинській Америці у 80-90-ті роки отримала нові стимули та змінила свій зміст після переходу від державного протекціонізму до лібералізації економіки та зовнішньої торгівлі. Інтеграційні процеси особливо активізувалися в 90-ті роки. Основною тенденцією стало приєднання регіону до єдиного світового господарського комплексу.

Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) — торговельно-економічна організація, створена в 1981 р. за «Договором Монтевідео-80» замість Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), що діяла з 1961 р. Учасниками ЛАІ є: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. У рамках ЛАІ зберігається розподіл на три субрегіональні угруповання:

• договір басейну Ла-Плати;
• Андський пакт;
• Амазонський пакт.

Деякі країни є одночасно членами інших регіональних угруповань.

Система управління ЛАІ представлена вищим органом — Радою міністрів (штаб-квартира в Монтевідео, Уругвай).

Внутрішньозональна торгівля та регіональна інтеграція ЛАІ здійснюються шляхом укладання регіональних, субрегіональних та функціональних (двосторонніх і багатосторонніх) угод, що передбачають конкретні заходи з торгівлі та митних питань. Договірні відносини можуть поширюватися на питання торгівлі, співробітництво в промисловості, сільському господарстві, транспорті, валютно-фінансових відносинах.

З історичних та географічних причин економіка Південної Америки розвивалася переважно на узбережжі. Відсутність розвинутого транспортного сполучення між країнами (несприятливий рельєф) створила ускладнення для інтеграції, на відміну від компактної території Західної Європи.

Більшість латиноамериканських країн у 80-ті роки проводили політику «відкритої економіки», але це не принесло відчутних результатів, оскільки знижувалися ціни на сировину та необхідно було обслуговувати зовнішній борг.

Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв'язків Латинської Америки з іншими регіонами світу отримала назву концепції «відкритого регіоналізму», тобто інтеграції, що ґрунтується на низьких митних бар'єрах та більш відкрита для світового ринку.

Причини прискорення інтеграції в регіоні:

1) конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків;

2) лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках;

3) радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні.

Мета ЛАІ — створити латиноамериканський Спільний ринок, сприяти співробітництву в промисловості, сільському господарстві, валютно-фінансовій сфері.

Торгівля та інтеграція стимулюються шляхом укладення регіональних і субрегіональних багато- та двосторонніх угод з торговельних і митних питань.

Вищим органом ЛАІ є Рада міністрів. Штаб-квартира розташована в Монтевідео — столиці Уругваю [5, c. 267-269].

У межах ЛАІ зберігається поділ на три групи: група країн басейну Ла-Плати, група країн Андського пакту і група країн Амазонського пакту. Членство відкрите для будь-якої латиноамериканської країни за умови схвалення Радою міністрів. У сучасних умовах 15 країн є спостерігачами, серед них — країни різних континентів, у тому числі Росія, Китай, Італія, Іспанія, Швейцарія. Метою створення ЛАІ є:

• сприяння та регулювання взаємної торгівлі між країнами регіону;
• розвиток та активізація економічного співробітництва;
• створення латиноамериканського спільного ринку шляхом утворення зони економічних преференцій. Окремі країни-учасниці ЛАІ є водночас членами інших регіональних організацій.

До складу ЛАІ входять: Рада міністрів закордонних справ (збирається раз на рік); Комітет представників, що діє на постійній основі на рівні експертів; Генеральний секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем організації.

Латинська Америка посідає залежне місце в системі міжнародного поділу праці, відповідно до якого вона часто є постачальником продовольчо-сировинних товарів для промислово розвинутих держав, ринком збуту готової продукції та сферою прибуткового розміщення капіталів.

Про це свідчить той факт, що за століття боротьби за політичну та економічну незалежність країнам Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна відсталість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-технічного потенціалу та глибока залежність від імпорту досягнень НТР; економічна й технологічна залежність; нерівноправність у МПП; втрата капіталів у результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу прибутків і відсотків; перманентно зростаюча фінансова заборгованість. За рівнем розвитку суспільного виробництва, продуктивності праці, обсягом ВНП на душу населення латиноамериканські країни значно поступаються економічно розвинутим країнам.

Країни Латинської Америки — а це 33 суверенні держави та деякі залежні території — характеризуються спільною історичною долею, близькістю мов і культури. Проте країни регіону істотно різняться за рівнем економічного розвитку, економічним і технічним потенціалом. Вони також відрізняються природничо-географічними умовами, чисельністю населення, особливостями розвитку та включення в МПП.

Економіка Латинської Америки характеризується нерівномірним розміщенням продуктивних сил, значною строкатістю в рівнях і темпах зростання, величезною концентрацією господарської діяльності в небагатьох промислових центрах. Приблизно третина промислового потенціалу регіону сконцентрована в зонах трьох міст-гігантів: Мехіко, Сан-Паулу, Буенос-Айреса. Ще вищий рівень концентрації в окремих країнах: 65% промислової продукції Аргентини виробляється в районі Великого Буенос-Айреса та Росаріо; 80% промислової продукції Бразилії припадає на трикутник Сан-Паулу — Белу-Орізонті — Ріо-де-Жанейро; 75% промислового виробництва Уругваю зосереджено в Монтевідео. Величезні диспропорції існують у розподілі енергопостачання, шосейних доріг, залізниць, засобів зв'язку.

Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв'язків Латинської Америки з іншими регіонами світу отримала назву концепції «відкритого регіоналізму», тобто інтеграції, що ґрунтується на низьких митних бар'єрах та більш відкрита для світового ринку.

Причини прискорення інтеграції в регіоні:

1) конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків;

2) лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках;

3) радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні.

Основні напрямки роботи ЛАІ полягають у:

• розширенні й регулюванні двосторонньої торгівлі;
• сприянні взаємодоповнюваності національних економік;
• повномасштабному розвитку економічного співробітництва й створенні загального ринку латиноамериканських країн [2, c. 151-152].

5. Економічні проблеми світогосподарської інтеграції України

Україна та ЄС. Європейський Союз свого часу визнав проголошення незалежності України, запропонував реальну підтримку шляхом передачі ноу-хау в рамках програми ТАСІС та оцінив глобальність завдання економічної та соціальної перебудови.

З 1991 року Європейський Союз виступає найбільшим надавачем двосторонньої підтримки України, а загальна допомога від ЄС та його країн-членів склала понад 3 млрд. ЕКЮ на кінець 1996 року, з яких близько 1/3 становлять гранти.

Програма ТАСІС (Technical Assistance Section) Європейського Союзу передбачає надання ноу-хау для підтримки політики реорганізації та перетворень у країнах-партнерах.

Діяльність ТАСІС зосереджується на чотирьох основних сферах:

1. Інституційна реформа та розвиток.

2. Підтримка економічних реформ та розвиток приватного сектора.

3. Енергетика та навколишнє середовище.

4. Ядерна безпека.

1. Заходи в сфері інституційної реформи та розвитку зосереджуються на адаптації інституційної структури, яка сприяє розвитку суспільства на базі демократичних принципів та ринкової економіки. Розвиток здійснюється в контексті Угоди про Партнерство та Співробітництво, якою визначено структуру політичного, економічного та культурного співробітництва між Україною та ЄС.

Суть таких заходів полягає в наступних положеннях:

- сприяння адаптації українського законодавства до вимог світового ринку;

- забезпечення підтримки процесу реформ шляхом підготовки державних службовців на центральному та місцевому рівнях;

- сприяння розробці всебічної політики зайнятості та вирішенню питань безпеки праці, а також перепідготовки та перекваліфікації працівників;

- забезпечення підтримки в посиленні соціального захисту населення;

- сприяння розвитку системи кваліфікованого навчання менеджменту для підтримки підприємництва в Україні.

2. Заходи в сфері розвитку приватного сектора зосереджені на сприянні реструктуризації підприємств, забезпеченні довготермінового фінансування приватних підприємств та підтримці розвитку підприємництва.

3. У ряді пріоритетних секторів ТАСІС розробляє проекти з урахуванням екологічних чинників і фінансує велику кількість центрів з проблем енергетики в нових незалежних державах, розробляючи стратегію енергозабезпечення, налагоджуючи діалог між фахівцями різних країн з питань енергетики.

Потрібно відмітити, що в рамках проектів частково вирішуються проблеми нерентабельної вугільної промисловості.

Охорона навколишнього природного середовища розглядається в Міждержавній програмі прикордонного співробітництва.

4. З метою надійного забезпечення ядерної безпеки в рамках ЄС була розроблена багатостороння програма ТАСІС з ядерної безпеки з урахуванням стану АЕС, механізмів управління, експлуатації та обслуговування атомних станцій [11, c. 156-157].

У 1994 році Європейська Рада на о. Корфу (Греція) та саміт Великої Сімки в Неаполі запропонували Україні всебічний план дій з ядерної безпеки та енергетики, спрямований на закриття ЧАЕС до 2000 року в контексті ринкової реформи в енергетичному секторі.

Європейська Рада виділила значну фінансову допомогу для підтримки втілення плану дій — 100 млн ЕКЮ в грантах від Програми ТАСІС на три бюджетні роки (1994-1996 pp.).

Цікавим є той факт, що у вересні 1996 року було підписано нову Індикативну програму ТАСІС, яка охоплює 4 роки (1996-1999 pp.). Внаслідок цього фінансова допомога становила близько 540 млн ЕКЮ в грантах для проектів з модернізації державного управління та політики, сприяння розвитку приватних підприємств, відновлення енергетичного сектора та захисту навколишнього середовища.

Сфера співробітництва між ЄС та Україною дуже різноманітна: наука і технологія, вища освіта, промисловість, сільське господарство, енергетика, транспорт і телекомунікації.

ЄС надає гранти, економічну, технічну та фінансову допомогу у формі позик для підтримки платіжного балансу, а також виступає найбільшим торговельним партнером за межами СНД і найбільшим інвестором в Україні.

У червні 1994 року між ЄС та Україною підписана Угода про Партнерство і Співробітництво, яка набрала чинності в березні 1998 року. Її мета — сприяння розвитку політичних, торговельних, економічних та культурних відносин. Цією ж Угодою передбачена допомога Співтовариства у справі поступового зближення валютної політики України з політикою Європейської валютної системи. Інтеграція у світові валютні системи має стати для України стратегічно важливим напрямом, оскільки для економічних та соціальних зрушень потрібні доступ до міжнародного капіталу та валютна стабільність. Однак вирішальну роль тут має відіграти ефективна координація нефінансованих стратегій держав [1, c. 179-180].

Нині ЄС є другим найбільшим торговельним партнером України після Росії, в торгівлі з якою, як відомо, переважає імпорт енергоносіїв.

Україна підписала Угоду про торгівлю з країнами ЄС, але вона має тимчасовий характер і для її реалізації потрібно укласти цілу низку домовленостей, зокрема у сфері стандартизації та сертифікації товарів.

Зрушення в Західній Європі свідчать, що критерії щодо бюджету, визначені Маастрихтською угодою, змусили всі країни, які є потенційними членами ЄВС, зосередитися на консолідації бюджету та проведенні структурних та інституційних реформ. Україна ще не досягла такого рівня конвергенції з економікою країн Західної Європи і не може відповідати висунутим критеріям (обмеження щодо темпів інфляції, банківських процентних ставок, процентів за державними цінними паперами, обмінних курсів валют, основних параметрів податкової політики), необхідним для майбутньої валютної інтеграції в найближчому майбутньому. В Україні потрібно прискорити, перш за все, структурну, інституційну та податкову реформи.

Звичайно, кінцевою стратегічною метою України є її приєднання до Європейського Союзу, тобто повна інтеграція України у світову економіку, що і підтвердив уряд, підписавши угоду про співробітництво з ЄС та подавши ще в 1993 році заяву про приєднання до ГАТТ/СОТ.

З 1996 до 2003 р. частка зовнішньоторговельного обороту України та країн ЄС зросла з 12,9% до 22,5% від загальної суми, а в абсолютних показниках відповідно з 4,9 млрд. дол. до 10,4 млрд. дол. США. Згідно з прогнозами Міністерства економіки у 2004 р., після вступу до ЄС країн-кандидатів Україна може збільшити зовнішньоторговельний оборот з ЄС приблизно в 1,5 рази — до 12,5-13,0 млрд. дол. США на рік.

Найбільшими торговельними партнерами України серед країн-членів ЄС традиційно залишаються Німеччина, Італія та Великобританія. Найбільшими торговельними партнерами України серед десяти країн-кандидатів до ЄС є Польща, Угорщина та Словаччина.

В економічних відносинах України з країнами ЄС активізується секторальне співробітництво. У 2000-2003 pp. активізувався діалог між Україною та ЄС в енергетичній сфері, реалізуються угоди між урядом України та ЄС щодо адаптації енергетичного законодавства України до законодавства ЄС, ратифіковано угоди про співробітництво з ЄС з питань атомної енергії та ядерної безпеки та в галузі керованого термоядерного синтезу. Задовільно розвиваються стосунки України з ЄС і в інших напрямах, зокрема в питаннях, що стосуються захисту навколишнього середовища, транспорту, юстиції та внутрішніх справ. Нових імпульсів набуває міжрегіональне та транскордонне співробітництво, зокрема в рамках діючих єврорегіонів та нових транскордонних об'єднань. Підписано угоду між Україною та ЄС про наукове і технологічне співробітництво, а також співробітництво у сфері дослідження космосу.

Перспективним напрямом інтегрування України в економіку світового господарства є створення українських транснаціональних корпорацій, банків, торгівля об'єктами інтелектуальної власності. Поки що Україна через відсталість технологічного способу виробництва, низьку конкурентоспроможність продукції, слабке втягування в міжнародний поділ праці є периферією світового господарства.

Процес інтеграції України у світову економіку відбувається за умов реформування власної економіки при одночасній трансформації зовнішньоекономічних зв'язків, зокрема з країнами СНД [5, c. 173-175].

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К.: Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук; Міжнар. акад. управл. персонал. — К.: МАУП, 2002. — 214 с.

3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горо-бець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча; Ред. Анатолій Румянцев; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Знання-Прес, 2003. — 447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К.: Знання, 2005. — 397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби / Євген Савельєв; За ред. Олександра Устенка. — Тернопіль: Економічна думка, 2002. — 495 с.