Міжнародна торгівля: форма та характеристика

1. Форми міжнародної торгівлі (за специфікою взаємодії суб’єктів)

Серед усіх форм міжнародної торгівлі найбільш поширеною є традиційна (проста), яка передбачає «вільний» експорт та імпорт товарів і послуг, не обтяжений коопераційними зв’язками чи зобов’язаннями щодо збалансованого обміну. Ця форма регулюється Конвенцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, більш відомою як Віденська конвенція. У межах традиційної торгівлі продавець (експортер) зобов’язаний поставити товар, передати супровідні документи та право власності згідно з умовами договору й положеннями Конвенції, тоді як покупець (імпортер) має сплатити ціну та прийняти поставку. Жодних додаткових обов’язків у сторін не виникає, тому після завершення угоди експортер може вільно змінити споживача, а імпортер — постачальника без жодних юридичних наслідків.

Торгівля на основі кооперації, на відміну від традиційної, базується на довгострокових і узгоджених виробничих зв’язках. Ключовими ознаками міжнародної виробничої кооперації виступають:

• попереднє договірне узгодження умов спільної діяльності;
• участь промислових підприємств із різних країн як безпосередніх суб’єктів кооперації;
• координація господарської діяльності партнерів у визначеній сфері як головний метод співпраці;
• договірне закріплення основних об’єктів кооперування — готової продукції, компонентів, напівфабрикатів, технологій;
• розподіл завдань між партнерами з урахуванням виробничої спеціалізації та цілей угоди;
• здійснення взаємних або односторонніх поставок згідно з узгодженим графіком, а не на підставі звичайних договорів купівлі-продажу;
• довгостроковість і стабільність відносин, що сприяє формуванню стійких виробничих і технологічних зв’язків.

За таких умов виробник має заздалегідь знати, хто і в яких обсягах придбає його продукцію, а також узгодити всі якісні, експлуатаційні та техніко-економічні параметри. Отже, сутність коопераційної торгівлі полягає в тому, що юридично незалежні виробники з різних країн через спільну договірну діяльність створюють продукцію, яка має чітке адресне призначення і є частиною кінцевого продукту [4, c. 65-68].

Міжнародна виробнича кооперація є закономірним результатом спеціалізації та зростаючої взаємозалежності фірм із різних країн. Найбільшого поширення вона набула в автомобілебудуванні, суднобудуванні, тракторобудуванні, електротехнічній промисловості (особливо у виробництві побутової техніки).

Маркетингова кооперація на міжнародному рівні зазвичай поєднується зі збутовою діяльністю та проявляється у спільних рекламних кампаніях, акціях зі стимулювання продажів, обміні комерційною інформацією, узгодженні товарної та цінової політики.

Промислове співробітництво може комбінувати різні форми виробничої, науково-технічної, збутової та маркетингової кооперації. Такі угоди передбачають обмін товарами й послугами, а іноді продукція, отримана в результаті співпраці, використовується для оплати інших поставок або послуг у межах угоди.

У компенсаційній (зустрічній) торгівлі взаємовідносини експортера та імпортера будуються так, що продаж товарів (послуг) пов’язується із закупівлею, або навпаки. Оплата може здійснюватися поставками товарів чи послуг замість фінансового розрахунку, а угода оформлюється одним або кількома пов’язаними контрактами.

За термінологією Європейської економічної комісії ООН (ЄЕК), усі товарообмінні та зустрічні операції об’єднуються поняттям «міжнародні компенсаційні угоди». У таких угодах фірми з різних країн домовляються, що дії однієї сторони (поставка товарів, послуг або технології) компенсуватимуться конкретними діями іншої сторони у визначених розмірах. При цьому бартерні операції не входять до поняття «зустрічної торгівлі».

Угоди зі зворотною закупівлею зазвичай укладаються під час продажу підприємств, комплектного обладнання або технологій. Експортер зобов’язується закуповувати частину або всю продукцію, вироблену на поставленому обладнанні. Особливості таких угод:

• оплата здійснюється продукцією, отриманою в результаті угоди;
• вартість угоди зазвичай значна;
• термін дії може сягати 10-20 років;
• зобов’язання щодо зворотної закупівлі часто перевищують вартість початкової експортної угоди.

Компенсаційні угоди є більш поширеною та різноманітною групою. Експортер зобов’язується закуповувати (або забезпечити закупівлю третьою стороною) певну кількість товарів імпортера протягом узгодженого періоду. Експортні та імпортні товари зазвичай не пов’язані між собою. Такі угоди укладаються на менші суми та на термін від одного до трьох років.

Власне компенсаційні угоди передбачають, що імпортер повністю або частково оплачує поставки товарами, а угоди на купівлю та продаж поєднані в одному контракті.

Зустрічна закупівля відрізняється тим, що оформлюються два окремі договори — на продаж і на закупівлю. Вона може мати форму паралельної закупівлі (продаж і закупівля відбуваються одночасно) або попередньої закупівлі (експортер спочатку виконує імпортні зобов’язання, щоб потім здійснити експорт).

Угоди з відшкодуванням є гнучкішою формою зустрічної закупівлі та характерні для великих міжурядових контрактів (поставки озброєння, літаків, енергетичного обладнання) [7, c. 59-62].

Фахівці ОЕСР, як і експерти ООН, розрізняють торговельну та промислову компенсацію як основні форми зустрічної торгівлі.

Найстарішою формою компенсаційних угод є бартер — натуральний обмін товарами без валютно-фінансових розрахунків. Використання бартеру допомагає сторонам пом’якшити проблеми валютного фінансування імпорту, спростити розрахунки, розширити доступ до зарубіжних ринків та отримати високотехнологічне обладнання в обмін на сировинні товари.

Орендна торгівля відрізняється тим, що продаж товарів (переважно машин та обладнання) перетворюється на процес, який може тривати кілька років, і не завжди завершується переходом права власності. Основою цієї форми є орендні відносини. Залежно від термінів розрізняють:

• рейтинг (renting) — короткострокова оренда від кількох днів до кількох місяців (транспорт, туристичне обладнання);
• хайринг (hiring) — середньострокова оренда від кількох місяців до року (транспортні засоби, будівельна та сільськогосподарська техніка);
• лізинг (leasing) — довгострокова оренда понад один рік (обладнання, нерухомість).

Сутність лізингу полягає в оренді основних засобів виробництва, коли орендодавець купує товари та зберігає право власності до кінця угоди. Найчастіше лізинг є формою фінансування за участю спеціалізованої лізингової компанії [9, c. 34-37].

Специфіка міжнародного лізингу:

• угода зазвичай укладається через спеціалізовану лізингову компанію;
• лізингова компанія, орендар та постачальник можуть перебувати в різних країнах;
• перехід права власності відбувається за фінансового лізингу або не відбувається взагалі за оперативного.

За напрямом операції міжнародний лізинг поділяється на:

• експортний — продуцент продає предмет лізингу компанії, яка укладає угоду із зарубіжним лізингоодержувачем;
• імпортний — лізингодавець купує предмет в іноземної фірми та передає його вітчизняному користувачу;
• транзитний — предмет лізингу продається компанії з іншої країни, яка укладає угоду з лізингоодержувачем у третій країні.

За джерелами фінансування лізинг буває:

• за власний кошт;
• за залучені кошти (кредити банків і фінансових компаній);
• з частковим фінансуванням лізингодавцем — лізингодавець сплачує 60-80% вартості, а решту залучає як позичку, борг виплачується з лізингових платежів.

Предметом лізингу може бути як нове майно, так і таке, що було в експлуатації. Це впливає лише на розмір платежів та ефективність угоди [12, c. 121-123].

2. Основні форми та методи міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу є однією з ключових форм міжнародних економічних відносин. Капітал — це ресурс, без якого неможливе виробництво будь-якого товару. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі створює іноземну власність або зобов’язання, що дають право на отримання прибутків. Країна може інвестувати за кордон підприємницький капітал, надавати та отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу є джерелом фінансування імпорту.

За джерелами походження капітал поділяється на державний (офіційний) та недержавний (приватний).

Державний капітал — це кошти державного бюджету, що спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. Сюди належать державні позики, гранти, допомога за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це кошти приватних фірм, які переміщуються за рішенням їх керівних органів. Це інвестиції, торгові кредити, міжбанківське кредитування.

У першому випадку рішення про переміщення капіталу приймає уряд спільно з парламентом, у другому — уряд лише регулює та контролює процес.

За характером використання капітал поділяється на підприємницький та позиковий. Основними формами вивезення капіталу є:

• вивезення підприємницького капіталу;
• вивезення позикового капіталу.

Підприємницький капітал — це кошти, вкладені у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення підприємств на території іншої країни [10, c. 171-173].

Залежно від ступеня контролю розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

Інвестиції — це всі види активів, вкладених у господарську діяльність для отримання доходу (фінансове визначення) або витрати на створення, розширення, реконструкцію основного капіталу (економічне визначення). Іноземні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни та вкладені в підприємства на території іншої.

Прямі інвестиції — це підприємницький капітал, що забезпечує контроль над підприємствами. За міжнародною статистикою частка іноземної участі для контролю становить 25%, за американською — 10%, за австралійською та канадською — 50%.

За кордоном створюються фірми у формі дочірніх компаній, асоційованих компаній, відділень. Дочірня компанія реєструється як самостійна юридична особа з власним балансом, але контролюється батьківською компанією, яка володіє основною частиною акцій.

Асоційована (змішана) компанія відрізняється меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділення не є самостійними юридичними особами та на 100% належать батьківській фірмі.

Зарубіжними філіями також можуть вважатися підприємства, в яких батьківська компанія не має акцій, але здійснює управлінський контроль через угоди (наприклад, для спільного видобування сировини).

Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу. Якщо іноземному інвестору належить більше половини акцій — це компанії переважного володіння, якщо 50% — компанії однакового володіння, якщо менше 50% — змішане підприємство з участю іноземного капіталу.

До прямих іноземних інвестицій належать як початкове придбання власності, так і всі наступні операції між інвестором і підприємством. Прямі інвестиції поділяються на (за класифікацією МВФ, ОЕСР та ООН):

• вкладання компаніями власного капіталу за кордон;
• реінвестування прибутку;
• внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик.

Ознакою прямих інвестицій є встановлення тривалих ділових стосунків, за яких інвестор має значний вплив на рішення підприємства.

Портфельні інвестиції — це вкладення в цінні папери, які не забезпечують права контролю. Такими паперами можуть бути:

• акціонерні цінні папери;
• боргові цінні папери: облігації, векселі, боргові зобов’язання, інструменти грошового ринку (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти), фінансові деривативи (опціони, варанти, ф’ючерси, свопи) [2, c. 89-91].

3. Міжнародний ринок інжинірингових послуг. Поняття реінжинірингу

Термін «інжиніринг» має кілька значень:

Звуження до консультаційних послуг:

• виконання за контрактом інженерно-консультаційних послуг з підготовки, забезпечення процесу виробництва та реалізації продукції, обслуговування будівництва й експлуатації об’єктів;
• технічна розробка проектів, складання кошторисів, фінансове та екологічне обґрунтування.

Звуження до послуг у зовнішньоекономічній діяльності (поширене в російськомовних джерелах, особливо періоду СРСР).

Послуги типу «інжиніринг» з’явилися в розвинених країнах у 60-ті роки. Міжнародний інжиніринг — це діяльність з надання комплексу послуг виробничого, комерційного та науково-технічного характеру, які здійснюються спеціалізованими фірмами та промисловими компаніями.

Інжинірингові послуги поділяються на дві групи:

1. пов’язані з підготовкою виробничого процесу (передпроектні, проектні, післяпроектні, спеціальні);
2. із забезпечення нормального ходу виробництва та реалізації продукції (оптимізація експлуатації, управління підприємством).

Інжиніринг є засобом підвищення ефективності капіталу. Його завдання — отримання оптимальних результатів від вкладень за рахунок:

1. системного підходу до проектів;
2. багатоваріантності технічних та економічних розробок;
3. розробки проекту з урахуванням прогресивних технологій;
4. застосування сучасних методів організації та управління [2, c. 67-68].

Інжиніринг як вид міжнародних комерційних операцій передбачає надання на основі договору консультантом замовнику комплексу інженерно-технічних послуг, пов’язаних із проектуванням, будівництвом, введенням об’єкта в експлуатацію, розробкою нових технологічних процесів.

Комплексний інжиніринг — це надання повного обсягу послуг і поставок для будівництва нового об’єкта. Він включає три види послуг:

1. консультативний інжиніринг — інтелектуальні послуги при проектуванні та контролі за роботами;
2. технологічний інжиніринг — надання технологій для будівництва та експлуатації промислових об’єктів;
3. будівельний (загальний) інжиніринг — постачання обладнання, техніки, монтаж устаткування.

Інжиніринг має специфічні особливості:

• це форма послуг виробничого призначення, яка не втілюється в речовій формі, а в корисному ефекті;
• пов’язаний з підготовкою та забезпеченням процесу виробництва матеріальних благ;
• носить комерційний характер, тобто є об’єктом купівлі-продажу;
• відрізняється від ліцензій та «ноу-хау»: інжинірингові послуги є відтвореними, мають багато продавців, тоді як ліцензії пов’язані з новими знаннями, що мають обмежену кількість продавців.

На практиці інжинірингові послуги часто поєднуються з продажем «ноу-хау», яке носить прихований характер. Це веде до змішування понять. Насправді інжинірингові послуги — це спосіб передачі знань, але самі послуги є товаром, відмінним від технології. Інжинірингові фірми, наприклад, в галузі управління, займаються не плануванням, а розробкою нових методів планування на основі маркетингових досліджень.

Останнім часом на світовому ринку з’явився новий вид послуг — реінжиніринг.

Реінжиніринг — це інженерно-консультаційні послуги з перебудови систем організації та управління виробничо-торговими й інвестиційними процесами з метою підвищення конкурентоспроможності та фінансової стійкості. Він поділяється на два види:

Кризовий реінжиніринг спрямований на вирішення кризових проблем підприємства, коли результати діяльності знижуються, конкурентоспроможність падає, з’являються тенденції до банкрутства. Сьогодні в ньому відчувають потребу багато підприємств Донецької області та України.

Реінжиніринг розвитку використовується, коли динаміка розвитку знижується і структура управління досягла межі в отриманні прибутку. У процесі реорганізації здійснюється перехід від бізнес-процесу до бізнес-процес-реінжинірингу. Бізнес-процес — це дія персоналу управління в господарському процесі. Бізнес-процес-реінжиніринг — це оптимізація системи управління господарськими процесами, враховуючи зовнішньоекономічну діяльність [6, c. 142-144].

4. Характеристики офшорних зон та їх підвиди

Офшорними зонами називають території (цілі держави або їх частини), де діє пільговий порядок оподаткування. Компанії, зареєстровані в таких зонах, зазвичай звільняються від податків, сплачуючи лише символічні мита та внески.

Компанії в офшорних зонах реєструють підприємці, які є резидентами країн із високим рівнем податків. Переказ капіталу в офшорну зону — це законний спосіб мінімізації податкового тягаря. Вибір зони залежить від особливостей бізнесу, оскільки зони розрізняються за політичною стабільністю, податковим режимом, інфраструктурою, рівнем банківських послуг, ступенем юридичного захисту інформації. Відрізняються також вартість реєстрації, послуги персоналу та щорічні мита.

Прообраз сучасних офшорних зон виник в античній Греції — після введення Афінами податку на експорт та імпорт сусідні острови Егейського моря стали центрами безмитної торгівлі. У Середньовіччі центром торгівлі стала Фландрія з незначними податками.

Співдружність Багамських островів, розташована в Атлантичному океані біля західного берега Флориди, здобула незалежність у 1973 році. Населення — близько 250 тисяч осіб. Податковий клімат сформувався ще за британської колонізації. Політична обстановка стабільна, оскільки британський флот гарантує захист. Середній дохід на душу населення — $9 000 на рік.

Багамські острови відомі нульовими податками — немає корпоративних та особистих прибуткових податків, податків на майно, приріст капіталу та додану вартість. Нерезидентам для ведення бізнесу в іноземній валюті потрібен дозвіл Центрального банку. Бюджет поповнюється лише за рахунок двох податків — за реєстрацію компанії ($865) та митні процедури. Особливостями є повна таємність банківської інформації та відсутність покарань за відхилення від податків в інших країнах. Багами не укладають угод про розкриття фінансової інформації, крім договору зі США про боротьбу з наркоторгівлею [1, c. 215-218].

Британські Віргінські острови розташовані в Карибському басейні біля Пуерто-Ріко. Населення — 11 тисяч осіб. Колонія політично стабільна та фактично незалежна від Великобританії, яка відповідає лише за оборону й судочинство. Фінансову політику здійснює місцевий уряд на підставі Конституції 1976 року. Використовується долар США, валютний контроль відсутній.

Острів Мен, розташований між Великобританією та Ірландією, є самокерованою територією в складі британської Співдружності. Він вигідно відрізняється політичною стабільністю, має гарне транспортне сполучення та сучасні системи зв’язку. Офіційна валюта — англійський фунт стерлінгів.

«Перехідною» офшорною зоною є Ірландська республіка, що входить у Європейське співтовариство. Компанії повинні мати двох акціонерів, двох директорів, офіс і секретаря. Резидентні компанії сплачують прибутковий податок у середньому 40%. Нерезидентні компанії, що належать іноземцям, звільняються від податків, якщо не ведуть бізнес на території Ірландії. Такі компанії не вносяться у відкриті реєстри.

Найбільшою офшорною зоною в Південно-Східній Азії є Сінгапур — місто-держава з населенням 2,6 мільйона осіб [8, c. 148-149].

5. Особливості валютного регулювання міжнародної економічної діяльності

Складовою грошової системи країни є національна валютна система як форма організації валютних відносин. Її формування в Україні ще не завершено. Основою національної валютної системи є встановлена законом грошова одиниця, яка в міжнародних відносинах стає валютою.

Валюта як економічна категорія — це основний елемент валютно-фінансового механізму.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності має забезпечити:

• захист економічних інтересів України та законних інтересів суб’єктів ЗЕД;
• створення однакових можливостей для суб’єктів ЗЕД незалежно від форм власності;
• розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму.

Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з метою:

• забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку;
• стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;
• створення сприятливих умов для входження України в систему міжнародного поділу праці.

Регулювання ЗЕД здійснюється:

• Україною як державою в особі її органів;
• недержавними органами управління (біржами, торговельними палатами);
• самими суб’єктами ЗЕД на основі угод між ними.

Регулювання ЗЕД здійснюється за допомогою:

• законів України;
• актів тарифного та нетарифного регулювання;
• економічних методів оперативного регулювання (валютних, фінансово-кредитних операцій);
• рішень недержавних органів управління;
• договорів суб’єктів ЗЕД, що не суперечать законам України [8, c. 224-226].

Яку політику має обирати держава щодо валютного регулювання?

Передусім необхідно узгоджувати економічну політику держави з валютною політикою НБУ. Сьогодні всі дії щодо валютного регулювання спрямовані або на ліквідацію наслідків фінансової кризи, або на адміністративне утримання курсу гривні у валютному коридорі. Немає жодної програми, спрямованої на ліквідацію причин нестабільності національної валюти, яка не підтверджена підвищенням макроекономічних показників.

Щодо залежності валютного ринку від іноземних інвестицій, НБУ має визначити оптимальні обсяги інвестування, які не впливали б значно на тенденції валютного ринку. Уряд має знайти внутрішні резерви для розміщення коштів в економіку.

Функції агента валютного контролю — це обов’язки уповноваженого банку щодо контролю за валютними операціями резидентів і нерезидентів. Зміст контролю — запобігання незаконним валютним операціям та інформування державних органів про порушення законодавства.

Відсутність в уповноважених банках протягом трьох років документів, що підтверджують правомірність валютних операцій клієнтів, кваліфікується як нездійснення функцій агента валютного контролю.

Відповідальність за порушення валютного законодавства

1. Здійснення комерційними банками операцій з валютними цінностями без генеральної ліцензії НБУ тягне штраф у сумі, еквівалентній вартості валютних цінностей, перерахованій за обмінним курсом НБУ, з виключенням банку з Реєстру або без такого.

2. Здійснення резидентами і нерезидентами операцій без індивідуальної ліцензії НБУ тягне штраф в еквівалентній сумі, за винятком:

• вивезення фізичними особами-резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;
• вивезення валюти, раніше ввезеної в Україну на законних підставах;
• платежів в іноземній валюті за межі України на виконання зобов’язань перед нерезидентами (крім оплати валютних цінностей);
• платежів у вигляді процентів за кредити, доходу від іноземних інвестицій;
• вивезення іноземної інвестиції в разі припинення інвестиційної діяльності;
• відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками за межами України;
• відкриття рахунків дипломатичними представництвами України за кордоном.

3. Торгівля іноземною валютою без ліцензії НБУ або з порушенням порядку торгівлі тягне штраф в еквівалентній сумі з виключенням банку з Реєстру або без такого [1, c. 215-217].

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К.: Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук. — К.: МАУП, 2002. — 214 с.

3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець та ін.; За ред. В. М. Тарасевича. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Підручник / А. С. Філіпенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 256 с.

7. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча; Ред. Анатолій Румянцев. — К.: Знання-Прес, 2003. — 447 с.

8. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К.: Знання, 2005. — 397 с.

9. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

10. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник / Євген Савельєв; За ред. Олександра Устенка. — Тернопіль: Економічна думка, 2002. — 495 с.

11. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов. — 2-ге вид. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 231 с.

12. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин : Навчальний посібник / Василь Цимбалістий. — 3-є вид. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 320 с.

13. Школа І. Міжнародні економічні відносини : Навч. посібник. — Чернівці: Рута, 1996. — 204 с.