Міжнародна економічна історія

1. Теорія конкурентних переваг М. Портера

М. Портер стверджує: що інтенсивніша конкуренція на внутрішньому ринку та що вищі вимоги споживачів, то більше шансів у місцевих компаній досягти успіху на світовій арені. І навпаки, послаблення суперництва всередині країни зазвичай веде до втрати конкурентних позицій. Досліджуючи чотири типи стратегій — на основі факторів (природні ресурси, дешева праця тощо), інвестицій, інновацій та багатства (накопиченого капіталу), — він довів, що лідерства в економіці досягають ті країни, які роблять ставку на інноваційний розвиток.

Майкл Портер також дійшов висновку, що подолання природних перешкод (наприклад, спричинених складними кліматичними умовами) за умови правильно обраної стратегії сприяє посиленню конкурентних переваг. Інакше кажучи, саме через вирішення таких труднощів народжується технологія, яку згодом можна застосовувати в інших країнах, де ці проблеми менш гострі.

Щоб зрозуміти, чому окремі країни виграють конкуренцію в певних галузях, і визначити основи політики фірм і національної економіки, професор Гарвардської школи бізнесу, радник багатьох великих компаній і член Президентської комісії з промислової конкуренції Майкл Портер наприкінці 80-х років провів чотирирічне дослідження десяти країн, що відіграють значну роль у світовій торгівлі: Великобританії, Німеччини, Данії, Італії, Кореї, Сінгапуру, США, Швейцарії, Швеції та Японії.

У центрі цього дослідження опинилося питання завоювання та утримання конкурентної переваги у понад 100 порівняно складних галузях та індустріальних сегментах. Саме вони, на думку Портера, є запорукою високої та зростаючої продуктивності в країні, і саме їх найважче аналізувати за допомогою традиційних чи новітніх теорій міжнародної торгівлі. Для аналізу, як видно зі списку, обрано країни, що різняться за рівнем економічного розвитку (ПРК та ПІК), розмірами, державною промисловою політикою, суспільною філософією, географією та розташуванням. Проте всіх їх об'єднує спільна риса: вони вже успішно конкурують у багатьох із досліджуваних галузей або демонструють зростаючу здатність до цього. Конкурентоспроможність галузей оцінювалася за три періоди: 1971, 1978 та 1985 роки.

Результатом дослідження стала всеосяжна теорія конкурентної переваги країн, підкріплена значною кількістю фактів. Вона викладена у фундаментальній праці Майкла Портера «Конкурентна перевага країн», опублікованій у 1991 році.

Ця теорія відповідає на питання: «Чому країна досягає міжнародного успіху в конкретній галузі?» Відповідь передбачає чотири загальні властивості країни, які формують середовище для конкуренції місцевих фірм. Таке середовище може як сприяти виникненню конкурентної переваги, так і перешкоджати йому. Ось ці чотири властивості:

1. Факторні умови — конкретні фактори (наприклад, кваліфікована робоча сила певного профілю або інфраструктура), необхідні для успішної конкуренції в галузі.
2. Умови попиту — характер попиту на внутрішньому ринку на продукцію чи послуги, що пропонуються галуззю.
3. Споріднені та підтримувальні галузі — наявність чи відсутність у країні суміжних галузей, які є конкурентоспроможними на міжнародному рівні.
4. Стратегія фірми, її структура та конкуренти — умови в країні, що визначають, як створюються й управляються фірми, а також характер внутрішньої конкуренції.

Ці детермінанти національної конкурентоспроможності утворюють комплексну систему, що постійно розвивається. Майкл Портер назвав її «ромбом» (в оригіналі — алмаз, діамант). Кожен елемент цієї системи впливає на всі інші.

Перевага теорії полягає в тому, що вона демонструє роль економічного середовища, інституцій, політики, культурних цінностей та лідерів країни у забезпеченні успіху її фірм у конкретних ринкових сегментах і галузях. Іншими словами, вона пояснює ті властивості нації, які є передумовою успіху національної промисловості в міжнародній конкуренції.

2. Міжнародні тендери (торги)

Міжнародний тендер — це метод міжнародної торгівлі, суть якого полягає в конкурентному відборі зарубіжних постачальників і підрядників через організований товарний ринок. Це відбувається шляхом подання до певної, заздалегідь визначеної дати пропозицій від зарубіжних і національних постачальників, проведення конкурсу (порівняння) представлених умов та укладання контракту з тим учасником, чиї пропозиції найкраще відповідають потребам і вимогам імпортера-замовника.

Слово «тендер» походить від англійського tender — офіційна пропозиція, замовлення на підряд, та to tender — подавати заявку на участь у торгах. Посередником між покупцем і продавцем виступає тендерний комітет, який створює імпортер. Його головна функція — організація надходження заявок на участь у торгах та робота з ними. Варто зазначити, що термін «тендер» охоплює п'ять основних понять.

Найпоширенішими об'єктами тендерів у міжнародній торгівлі є:

• підряди на спорудження підприємств, будівель і споруд виробничого та невиробничого призначення, зокрема «під ключ»;
• виконання комплексів будівельних і монтажних робіт та окремих їх видів;
• виконання комплексу пусконалагоджувальних робіт;
• постачання комплектного устаткування;
• концесії на розробку корисних копалин;
• імпортні закупівлі;
• проекти на основі підприємств з іноземними інвестиціями;
• надання державних кредитів;
• розробка проектів і виконання робіт у сфері природоохоронної діяльності;
• залучення експертів і консультантів;
• поставки, підряди, закупівлі для створення об'єктів національної економіки.

З огляду на це, тендери сьогодні дуже поширені у світовій практиці, особливо на ринках машинно-технічної продукції. За оцінками експертів, вартість замовлень на обладнання та об'єкти капітального будівництва, отриманих через торги, становить близько третини загальної вартості експорту машинно-технічної продукції з промислово розвинутих країн.

Динамізація конкурентного середовища, ускладнення предметів торгівлі та глобалізація світових товарних ринків призвели до таких тенденцій у проведенні міжнародних тендерів: збільшення кількості фірм-учасниць; зростання кількості торгів на нові види машин, обладнання, техніки та послуг; загальне збільшення кількості торгів на будівництво комплексних об'єктів; зміщення пріоритетів із цінових факторів на техніко-економічні показники та пільгові умови фінансування; поширення торгів на інженерно-консультаційні послуги; зростання кількості консорціумів; практика проведення торгів із розбивкою об'єктів на частини для залучення вузькоспеціалізованих фірм; розвиток багатостороннього співробітництва з будівництва об'єктів; активніша участь місцевих фірм-замовників.

Отже, міжнародні торги (тендери) — це змагальна форма закупівлі, за якої покупець оголошує конкурс для продавців із різних країн на товар чи послугу, що відповідають певним техніко-економічним вимогам. Існують відкриті, закриті та одиничні тендери. Найбільшого поширення вони набули на світовому ринку машин і устаткування.

3. Міжнародні фінансові інститути

Міжнародні фінансові інститути надають кредити країнам, що розвиваються, на певних умовах. Ці умови висуваються для того, щоб гарантувати: кредитування відбуватиметься лише за умови проведення певної політики, а її реалізація стане запорукою подальшої фінансової допомоги. Примітно, що існують країни, які отримують міжнародні кредити, навіть не виконуючи первинних умов їх надання.

Міжнародні фінансові інститути поділяються на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх належать Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною ознакою: Європейський банк реконструкції та розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку та інші.

Міжнародний валютний фонд — провідний світовий фінансовий інститут, що має статус спеціалізованої установи ООН. Він був заснований на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 році, а розпочав роботу в 1947 році. Основними цілями МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі та співробітництва у сфері валютного регулювання, а також надання кредитів в іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн-членів.

Капітал МВФ формується з внесків країн-членів. Розмір внеску залежить від рівня економічного розвитку країни та її місця у світовій економіці й міжнародній торгівлі. Станом на 01.01.1999 членами МВФ була 181 країна, зокрема з вересня 1996 року — Україна. Внесок України становить 997,3 млн SDR. Внесок кожної країни є її квотою. Чверть внеску сплачується у вільно конвертованій валюті, решта — у національній. Кількість голосів у Фонді визначається так: 250 голосів незалежно від розміру квоти плюс один голос на кожні 100 тисяч SDR квоти. Статут МВФ передбачає періодичний (не рідше ніж раз на п'ять років) загальний перегляд квот, оскільки змінюється як рівень розвитку окремих країн, так і їх місце у світовій торгівлі.

За потреби МВФ може використовувати не лише власний капітал, а й позикові кошти. За статутом він може отримувати кошти в будь-якій валюті як від офіційних органів, так і на приватному ринку позикових капіталів.

Досі позики надходили від казначейств і центральних банків країн-членів Фонду, а також від Швейцарії та Банку міжнародних розрахунків. На приватному ринку кошти не залучалися.

Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, регулювання міжнародних валютних відносин та постійний нагляд за світовою економікою.

Кредитування здійснюється з різними цілями, у різних формах та на різних умовах. Воно включає кредитування для вирівнювання платіжного балансу, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам. Фінансові операції, які є основним напрямом діяльності, МВФ проводить лише з офіційними органами країн-членів.

Виділення кредитів залежить від трьох основних чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квоти країни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну валюту. Обсяги кредитування насамперед залежать від резервної та кредитної часток і кредитної політики.

Резервна частка становить 25% квоти країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У межах цієї частки кредити надаються на першу вимогу країни без сплати відсотків і комісійних. Кредитна частка дорівнює повній величині квоти країни. Ця сума поділяється на чотири рівні частини, які становлять окремі транші.

Другим важливим напрямом діяльності МВФ є регулювання валютних взаємовідносин. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваючими, а не фіксованими, роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн-членів. Кожна країна відповідно до статуту МВФ має співпрацювати з Фондом та іншими країнами для забезпечення і підтримки стабільних валютних курсів. Її економічна та фінансова політика має бути спрямована на економічне зростання за розумної стабільності цін. Неприпустимим є валютне маніпулювання для отримання переваг у міжнародній торгівлі. МВФ також установлює певні валютні обмеження: країни-члени не можуть без його згоди вводити обмеження на платежі та перекази з поточних міжнародних операцій, використовувати дискримінаційні валютні засоби чи застосовувати систему кількох валютних курсів.

Як провідний міжнародний фінансовий інститут, МВФ здійснює постійний нагляд за світовою економікою. Він формує значний масив інформації як загалом по світовій економіці, так і в розрізі окремих країн. Щомісячний збірник фінансової статистики МВФ містить дані про динаміку економічного зростання та цін, грошовий обіг, експорт та імпорт, стан платіжного балансу, обсяг офіційного золотого запасу, рівень валютних резервів, розміри зарубіжних інвестицій, динаміку валютних курсів тощо. Країни-члени зобов'язані безперешкодно надавати всю необхідну інформацію.

Нагляд за макроекономічною та валютною політикою країн здійснюється насамперед через консультування. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну та валютну політику, а також стан платіжних балансів. На основі аналізу готується доповідь для країни з рекомендаціями щодо вироблення та коригування економічної, фінансової та валютної політики. Важливою формою нагляду є також публікація та обговорення доповіді «Світовий економічний огляд». На підставі аналізу інформації розробляються середньострокові економічні прогнози, які дають змогу координувати макроекономічні політики країн-членів.

Другою за значенням у системі міжнародних фінансів є група Світового банку, до складу якої входять чотири інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація та Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій.

Серцевиною групи є МБРР, заснований разом із МВФ у 1945 році, який розпочав функціонування в 1946 році. Учасниками банку можуть бути лише країни-члени МВФ. Основна мета МБРР — сприяння розвитку економіки країн-членів через надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій. Спочатку діяльність була спрямована на країни, що постраждали від Другої світової війни. Нині головний напрям — країни, що розвиваються. Джерелами ресурсів банку є:

• статутний капітал;
• залучення коштів через випуск облігаційних позик;
• резервний фонд.

Статутний капітал формується з внесків країн-членів через підписку на акції в межах установлених квот. Квоти кожної країни визначаються відповідно до її економічного потенціалу. Резервний фонд утворюється за рахунок прибутку банку.

Основними напрямами кредитування є інфраструктура (енергетика, транспорт, зв'язок), а також сільське господарство, охорона здоров'я та освіта. Кредити надаються на термін до 20 років під гарантії урядів. МБРР може також виступати гарантом за довгостроковими кредитами комерційних банків. Виділення кредитів обумовлюється наданням інформації про фінансовий стан країни-позичальниці та об'єкти кредитування. Кредити надаються на основі пайової участі банку у фінансуванні об'єктів — до 30% їх вартості.

Міжнародна асоціація розвитку надає кредити терміном до 50 років на пільгових умовах — 0,75% річних.

Міжнародна фінансова корпорація кредитує високорентабельні приватні підприємства країн, що розвиваються, без гарантії уряду.

Банк міжнародних розрахунків — перший в історії міжнародний фінансовий інститут, створений у 1930 році. Його основне завдання — налагодження співробітництва між центральними банками провідних країн світу та здійснення розрахунків між ними. Банк також забезпечує розрахунки між країнами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.

Загалом всесвітні міжнародні фінансові інститути, як видно з їхніх функцій, відіграють важливу роль у світовій економіці, забезпечуючи надійний рух міжнародних грошових потоків. Тим самим вони сприяють стабільному функціонуванню національних фінансових систем. Крім того, їхні кредити є важливим джерелом фінансування для країн, що розвиваються.

У Європі в рамках ЄС функціонують Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва та Європейський банк реконструкції та розвитку. ЄБРР, створений у 1990 році та відкритий у 1991 році, аналогічно МБРР, але спрямований на країни Східної та Центральної Європи, що проводять ринкові реформи. Засновниками банку є країни Європи та провідні країни світу. Не менше 60% кредитів ЄБРР має спрямовуватися в приватний сектор економіки, і не більше 40% — у державну інфраструктуру.

4. Європейський союз (ЄС)

Європейський Союз (ЄС, Європейська Унія, Європейська Співдружність) — союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВГ, ЄВВіС, ЄВРАТОМ), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський трактат), підписаним у лютому 1992 року та чинним із листопада 1993 року.

Європейський Союз об'єднує 15 європейських країн заради спільної мети — миру та процвітання своїх народів у рамках тіснішого союзу зі спільними економічними, політичними та соціальними цілями. Країни Союзу зробили незворотний вибір на користь вивіреного та стабільного соціального й економічного прогресу. Це досягається, зокрема, через створення зони без внутрішніх кордонів, посилення економічної та соціальної єдності та заснування економічного й монетарного союзу. Єдиний спільний ринок для близько 369 мільйонів європейців забезпечує свободу руху людей, товарів, послуг і капіталу.

У внутрішній політиці ЄС розробляє спільну політику в таких галузях, як сільське господарство, телекомунікації, транспорт, енергетика та навколишнє середовище. У зовнішній політиці він формує політику зовнішньоекономічних зв'язків та торгівлі, поступово посилюючи свою міжнародну роль через втілення спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Інтереси європейських громадян на міжнародному рівні представляють спільні інституції:

Рада Міністрів, до складу якої входять п'ятнадцять глав держав та урядів ЄС, визначає загальні політичні ініціативи та напрямки і є головним органом, що приймає рішення. Рада скликається двічі на рік на рівні глав держав і урядів; ця зустріч називається Європейською Радою. Для обговорення кожного конкретного питання до роботи Ради Міністрів залучаються профільні міністри з країн-членів.

Президент і 19 членів Європейської Комісії здійснюють контроль за практичним втіленням Європейських угод. Вони виконують рішення Ради Міністрів і мають право ініціювати підготовку та пропозиції щодо спільного законодавства. Комісія здійснює виконавчу владу та управляє такими програмами, як Тасіс.

Європейський Парламент — це асамблея з 626 членів, які обираються прямими виборами громадянами країн-членів. Члени Парламенту вивчають законодавчі пропозиції та затверджують бюджет. Вони приймають спільні з Радою Міністрів рішення з окремих питань і наглядають за роботою Ради ЄС та Європейської Комісії. Вони також сприяють розробці власних напрямків у відносинах із третіми країнами. Щодо України, це втілюється, зокрема, у прикордонному співробітництві, ініціативах зі встановлення демократії та дотримання прав людини, співробітництві у галузі вищої освіти, проектах із захисту навколишнього середовища та забезпечення свободи преси.

5. Фінансово-промислові групи (ФПГ)

Фінансово-промислові групи створюють реальні можливості для підтримки вітчизняних товаровиробників, розвитку інфраструктури переробної промисловості та одночасно — для зміцнення торговельної системи.

Світовий досвід і вітчизняна практика дають підстави вважати, що створення ФПГ може бути доцільним у таких напрямах: структурна перебудова торгівлі для ліквідації дисбалансу розвитку її окремих ланок (роздрібна, оптова торгівля та громадське харчування); активізація внутрішнього потенціалу господарських структур, що входять до групи, та створення на цій основі механізмів самофінансування; підвищення інвестиційної діяльності на споживчому ринку; поява нових технологій складських і комерційних операцій, а також надання транспортно-експедиційних послуг із перевезення торговельних вантажів із мінімальними витратами в максимально короткі терміни та раціональним використанням техніки. Пропонується у сфері товарного обігу створення таких корпоративних структур, як торгово-фінансово-промислові групи.

У світовій практиці значне місце на споживчому ринку займають кооперативи різних видів. Їхній розвиток дає змогу краще поєднувати переваги цивілізованого ринку з вирішенням соціальних проблем та створенням умов для повного задоволення потреб у товарах і послугах найменш забезпечених верств населення.

В українській практиці вже розвиваються фінансово-промислові групи, у рамках яких об'єднуються інтереси товаровиробників, торговельних підприємств і фінансових установ.

Порівняно з іншими політико-економічними угрупованнями, ФПГ — відносно новий тип актора суспільно-політичного життя в країні. Поряд із корпоративними групами, успадкованими з пізньої радянської політичної практики (галузеві лобі та регіональні політико-адміністративні «клани»), ФПГ становлять основний реєстр політико-економічних утворень, які формують системні контури української політики. Понад те, роль та значення ФПГ останнім часом стрімко зростає.

Про фінансово-політичні групи серйозно й багато говорили в середині 90-х років минулого століття. Облаштування діяльності ФПГ стало одним із ключових програмних положень перших років президентства Л. Кучми. У його доповіді «Шляхом радикальних економічних реформ», презентованій у жовтні 1994 року, зазначалося, що нова влада орієнтована приділяти особливу увагу «такому дієвому важелю структурної перебудови економіки України, здійснення взаєморозрахунків, залучення інвестицій, як створення фінансово-промислових груп, що об'єднають інтереси підприємців, які пов'язані між собою єдиним технологічним циклом» [2]. На ФПГ покладалися великі сподівання: за їхньою допомогою планувалося виконувати великі довгострокові державні, регіональні та міждержавні цільові програми; розширювати експортний потенціал вітчизняної економіки; підвищувати конкурентоздатність українських виробництв; залучати іноземні інвестиції тощо. Іншими словами, ФПГ розглядалися як своєрідний організаційний локомотив, покликаний витягнути українську економіку з трясовини проблем системної реконструкції та модернізації.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К. : Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук ; Міжнар. акад. управл. персонал. — К. : МАУП, 2002. — 214 с.

3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін. ; За ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К. : Знання-Прес, 2003. — 405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов ; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. — Харків : ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини : Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко та ін. — К. : Либідь, 1992. — 256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин : Підручник для екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К. : Либідь, 1992. — 190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча ; Ред. Анатолій Румянцев ; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К. : Знання-Прес, 2003. — 447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К. : Знання, 2005. — 397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій ; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби / Євген Савельєв ; За ред. Олександра Устенка. — Тернопіль : Економічна думка, 2002. — 495 с.