Місце і роль праці в системі факторів розвитку виробництва

Вступ.

1. Праця як сфера життєдіяльності і основний фактор виробництва.

1.1. Технологічний зміст праці.

1.2. Суспільний характер праці як економічна категорія.

2. Особливості організації праці на виробництві.

2.1. Організація суспільної праці.

2.2. Організація праці на підприємстві. Зміст і складові елементи.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Праця є фундаментальною умовою існування та поступу людського суспільства. Саме завдяки їй було створено могутній виробничий потенціал, накопичено суспільне багатство та сформовано сучасну цивілізацію. Без праці немислимий будь-який прогрес.

Вона була і продовжує залишатися ключовим чинником існування людини.

Якщо розглядати працю за її конкретним змістом, то вона є активним, цілеспрямованим процесом, у ході якого людина створює суспільно корисні продукти — як матеріальні, так і духовні. Технічний аспект праці у виробництві розкриває її зміст, під яким розуміють сукупність трудових функцій, що їх виконують працівники. Зміст праці зумовлює її різноманітність не лише за функціями, а й за видами: фізична та розумова, управлінська й виконавча, проста і складна тощо. Також зміст праці характеризується її змістовністю, тобто ступенем складності, різноманітністю функцій, насиченістю та інтелектуальністю. Головним чинником, що визначає зміст, є продуктивні сили, які розвиваються завдяки науково-технічному прогресу.

Норми праці є технічною основою для раціональної організації виробництва. Організувати працю на підприємстві означає, передусім, правильно розподілити людей, які виконують спільне завдання. Для цього потрібно знати, скільки праці та якої якості необхідно для виконання конкретної операції чи частини виробничого процесу. Правильна організація праці передбачає, насамперед, встановлення кількісних пропорцій між різними видами праці з урахуванням їхніх якісних відмінностей.

1. Праця як сфера життєдіяльності і основний фактор виробництва

1.1. Технологічний зміст праці

З технічного погляду, процес праці — це свідома та доцільна діяльність людей, спрямована на видозміну сил природи для задоволення власних потреб. Результатом такої діяльності може бути виробництво споживчих товарів, послуг або засобів, необхідних для їхнього створення. Це також може бути виробництво енергії, інформаційних ресурсів, ідеологічних продуктів, а також застосування управлінських та організаційних технологій. При цьому необхідність і спрямованість трудової діяльності визначаються суспільством, тому вона за своєю суттю є суспільно необхідною та визнаною. Для функціонування робочої сили в процесі праці необхідні три компоненти: предмети праці, засоби праці та люди як суб'єкти праці.

Основними елементами праці виступають: сама праця, засоби праці та предмети праці. Праця є процесом функціонування робочої сили.

Революційним чинником технологічного вдосконалення праці є засоби та предмети праці.

Предметом праці є речовина природи, на яку людина цілеспрямовано впливає за допомогою засобів праці. Предмети праці формують матеріальну основу продукту й поділяються на основні та допоміжні матеріали. До них належить усе, що добувається, обробляється чи формується, зокрема матеріальні ресурси, наукові знання тощо. В умовах науково-технічного прогресу створюються нові матеріали із заздалегідь заданими властивостями, яких немає в природі.

Засоби праці включають знаряддя праці та робоче місце, за допомогою яких людина впливає на предмети праці, перетворюючи їх на необхідний для споживання продукт.

Саме розвиток засобів і предметів праці зумовив три історичні епохи:

— доіндустріальну, яка тривала тисячоліття. Для неї характерне ручне виробництво.

— індустріальну, що охоплювала століття (друга половина XIX — перша половина XX століття). Ця епоха відзначається зародженням, розвитком і вдосконаленням великого машинного виробництва. Значний поштовх її розвитку дала науково-технічна революція, пов'язана з упровадженням атомної енергії, автоматизацією та створенням синтетичних матеріалів.

— постіндустріальну (друга половина XX та XXI століття).

Розвиток продуктивних сил цієї епохи характеризується комп'ютеризацією виробництва, комплексною автоматизацією, розвитком біотехнологій та обробкою нових матеріалів. Її визначальною рисою є всеохоплююча інформатизація всіх сфер діяльності.

Варто також пам'ятати, що в процесі праці на людину діє безліч зовнішніх виробничих і невиробничих чинників, сукупність яких називають умовами праці. До них належить комплекс елементів виробничого середовища, що впливають на працездатність і здоров'я людини.

Психофізичні фактори праці дають змогу вдосконалювати організацію праці, встановлювати раціональні режими праці та відпочинку, покращувати умови праці, стимулювання та соціально-психологічний клімат у колективі [13, c. 64-66].

Слід ураховувати, що трудовий процес — це не механічне поєднання трьох основних компонентів (предметів праці, засобів праці та умов), а органічна єдність, центральним елементом якої є суб'єкт трудової діяльності — носій і власник робочої сили, тобто сама людина та її трудова діяльність. Людині як суб'єкту праці притаманні індивідуально-психологічні та фізіологічні особливості, рівень знань, кваліфікація, уміння, навички тощо. Однією з умов праці є її техніко-технологічне оснащення: енергооснащеність, технічна оснащеність, техніка безпеки. У сукупності ці фактори формують індивідуальну продуктивну силу праці, що визначає її ефективність і продуктивність.

Одним із суттєвих наслідків праці та формою її прояву є затрати нервової та м'язової енергії людини, у результаті чого створюються споживчі вартості. Для відновлення цих затрат працівнику потрібні вільний час і матеріальні ресурси.

Впливаючи на навколишнє середовище та змінюючи його, люди, спонукувані зростаючими потребами, змінюють і власну природу: розвивають здатність до праці, збагачують знання, розширюють можливості їх застосування, удосконалюють сам процес праці та розширюють сферу трудової діяльності.

Отже, діяльність людини спрямована на створення прогресивних машин, механізмів, нових матеріалів із заданими властивостями, засобів передачі та збереження інформації, творів мистецтва й літератури, а також на вдосконалення наукових відкриттів. У міру розвитку продуктивних сил змінюється саме людське суспільство та спосіб життя людей. Сучасне виробництво активно впливає на природне середовище: у виробничі процеси залучаються не лише традиційні ресурси (ґрунт, вода, ліси, корисні копалини), а й атмосфера, Світовий океан, космос.

Під впливом науково-технічного прогресу систематично змінюється зміст праці, підвищується культурний рівень і кваліфікація працівників, зростає рівень і якість життя населення.

Органічне поєднання науки з виробництвом спричиняє глибоку перебудову всього технічного базису виробництва, форм його організації та управління.

Стрімке зростання прогресивних інформаційних технологій, комп'ютеризація робочих місць і обладнання сприяють переходу від екстенсивних методів до інтенсивних. Інтенсифікація виробництва веде до збільшення обсягів виробництва та якісного покращення продукції завдяки підвищенню ступеня використання засобів виробництва (знарядь праці, матеріалів, потенціалу робочої сили).

Технологічні особливості прояву конкретної праці виражаються через її зміст.

Зі сказаного вище випливає, що праця — явище багатогранне, тому існують різні схеми її класифікації. Основні з них такі:

1. Залежно від виду діяльності:

а) творча праця:

— переважно інтелектуальна (науково-дослідницька, конструкторська, праця письменника, викладача тощо);

— переважно фізична (робота скульптора, живописця);

б) керівна праця:

— переважно інтелектуальна (підприємницька, праця в лінійному управлінні підприємством, ділянкою, менеджери);

— переважно фізична (ремісник, комірник тощо);

в) виконавча праця:

— переважно інтелектуальна (діловодство, консультант, референт тощо);

— переважно фізична (робітники різної кваліфікації, підсобні робітники).

2. Залежно від рівня освіти:

а) праця, що вимагає тривалої підготовки;

б) праця, що не потребує значної підготовки;

в) праця, що не потребує підготовки.

3. Залежно від ступеня механізації:

а) ручна;

б) машинно-ручна;

в) механізована та автоматизована;

г) апаратурна.

4. Залежно від умов праці:

а) підземна;

б) на шахтній поверхні;

в) у нормальних умовах;

г) у шкідливих умовах;

д) у гарячих цехах;

5. За психофізіологічними показниками:

а) регламентована;

б) нерегламентована;

в) монотонна;

г) приваблива (неприваблива) та ін. [8, c. 51-53]

1.2. Суспільний характер праці як економічна категорія

Економічна наука, аналізуючи процес суспільного розвитку, виокремлює в ньому періоди не лише за рівнем розвитку продуктивних сил (характером знарядь праці), а й за формою їх застосування (характером відносин між людьми у процесі створення матеріальних благ і послуг). Праця має двоїсту природу, на що справедливо вказував К. Маркс. Це виявляється в єдності простого процесу праці та його суспільно-визначеної форми, тобто в єдності матеріально-речовинного змісту та суспільного соціально-економічного характеру.

У постіндустріальну епоху суспільний характер праці визначається змішаною власністю на засоби виробництва, де над державною переважає приватна власність в акціонерній формі. Суспільний характер праці опосередковується товарно-грошовими відносинами, на відміну від соціалістичної системи господарювання, де панує державна власність, а характер праці є опосередковано-суспільним. Суспільна форма праці є категорією виробничих соціально-економічних відносин.

Характер праці відображає ступінь розвитку виробничих відносин і розкриває процес взаємодії людини та суспільства.

До показників характеру праці відносять:

а) форму власності;

б) ставлення працівників до роботи;

в) відносини розподілу виробничих продуктів і послуг;

г) ступінь соціальних відмінностей у процесі праці.

В умовах ринкового виробництва суспільний характер праці опосередковується через обмін. У цій якості виявляється абстрактний характер праці, що створює вартість, обумовлену кількістю суспільно необхідного часу праці. Звідси очевидно, що різні види праці та їхні продукти можуть бути якісно різними, але кількісно порівнянними, оскільки в їхній основі лежить певна кількість затрат суспільної праці, вимірювана суспільно необхідним часом. Така праця створює вартість, величина якої визначається середніми витратами часу за середньої кваліфікації працюючих і середньої інтенсивності їхньої праці. Питання суспільно необхідної праці, як і форми суспільних відносин, вивчає економічна теорія.

Соціально-економічний характер праці відображає форму її громадської організації та являє собою сукупність відносин між учасниками трудового процесу за певного способу виробництва.

Праці властива певна громадська організація. Завдяки поділу праці виробництво продуктів у суспільстві одночасно створює певні суспільні відносини людей у процесі праці щодо розподілу, обміну та споживання її продуктів.

Таким чином, праця є умовою життєдіяльності окремих людей у структурі суспільства будь-якої його організації, підприємства [4, c. 58-61].

Як свідчить досвід, головне в змінах громадської організації праці у зв'язку з переходом до ринку — це зміни в пріоритетності інтересів і стимулів до праці. Ринкові відносини передбачають ієрархію пріоритетності інтересів. Якщо реалізовані особисті інтереси, то відповідно будуть реалізовані й колективні. У цих умовах зростає значущість проблем мотивації трудової діяльності, стимулювання праці, а також необхідності підвищення статусу працівника в системі соціально-трудових відносин. Саме в процесі праці формується певна система соціально-трудових відносин, які є стрижнем суспільних відносин на будь-якому рівні управління працею.

Основним фактором, що визначає характер праці в певній суспільній формації, є форма власності на засоби виробництва. Похідним від цього фактором є форма розподілу та споживання продуктів праці.

Відносини розподілу, як і вся система виробничих відносин, залежать від відносин власності. Власники робочої сили у виробничому процесі отримують дохід залежно від того, яку роботу вони виконують і як вони це роблять, тобто основним критерієм розподілу є праця. Дохід власників засобів виробництва визначається розміром власності та умовами її реалізації. Тому в основі розподілу в ринковій економіці лежить розподіл за працею та капіталом.

Спільна праця передбачає певну суспільну форму, оскільки є суспільним процесом. Суспільний характер праці виявляється у взаєминах окремих людей, трудових колективів і суспільства в цілому щодо форми суспільного зв'язку та власності на засоби виробництва. Тому реальні досягнення виробництва завжди визначаються тим, наскільки ефективно використовується головна продуктивна сила суспільства — робоча сила, що приводить у рух засоби та предмети праці. Отже, організація виробництва та управління працею мають бути підпорядковані меті досягнення високих виробничих результатів на основі поєднання робочої сили із засобами виробництва. Таким чином, підвищення ефективності виробництва повністю залежить від економії сукупних затрат суспільної праці. У цьому зв'язку суспільство має вміти управляти суспільною працею, вирішувати завдання стимулювання економічного зростання, регулювати зайнятість, зменшувати різницю в розподілі доходів.

Функції організації управління працею в Україні виконує держава, застосовуючи різні методи впливу на економіку.

Управління працею включає сукупність органів державної законодавчої, виконавчої та судової влади, що регулюють основні соціально-економічні відносини в країні, а також сукупність методів управління та механізмів їх використання. Необхідні не лише прийняття законів і контроль за їх виконанням, а й вироблення та реалізація політики й рекомендацій у сфері соціально-трудових відносин [11, c. 68-69].

Зміна та розвиток соціально-трудових відносин у суспільстві пов'язані з такими важелями економічного регулювання, як потреби, інтереси, мотиви та стимули до праці.

Перехід до ринкових відносин суттєво змінив пріоритетність інтересів і стимулів до праці. Особисті інтереси стали головними в реалізації інтересів колективів і суспільства.

Визнання первинності особистих інтересів стало найважливішою умовою визнання значущості проблем мотивації трудової діяльності, стимулювання праці, а також необхідності підвищення статусу працівника в системі соціально-трудових відносин. Завданням суспільства є забезпечення узгодженості інтересів різних соціальних груп, суспільних, колективних та особистих інтересів, подолання протиріч між ними. Суспільні інтереси полягають у розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, охороні навколишнього середовища, підвищенні рівня добробуту людей.

Таким чином, пріоритет задоволення особистих інтересів та їх узгодження із загальнодержавними є запорукою безконфліктного вирішення проблем управління соціально-трудовими відносинами суспільства на шляху соціально-економічного розвитку [12, c. 36-37].

2. Особливості організації праці на виробництві

2.1. Організація суспільної праці

Основні елементи організації суспільної праці зводяться до наступного:

1. Організоване залучення працездатного населення до праці.

2. Суспільний поділ і кооперація праці в масштабі держави.

3. Загальнодержавна система регулювання заробітної плати.

4. Загальнодержавна система підготовки та розширеного відтворення робочої сили.

У ринкових умовах виробництва всі ці елементи організації суспільної праці приводяться в дію за допомогою товарної форми виробництва й обміну. Так, наприклад, залучення робочої сили до праці, оплата праці та інші елементи організації суспільної праці проявляються через купівлю-продаж специфічного товару — робочої сили. Робоча сила, як і будь-який інший товар, має споживчу вартість і вартість; через вартість робочої сили реалізується закон мотивації та оплати праці.

Усі елементи організації суспільної праці (у масштабі держави) мають свій показник — продуктивність суспільно-визначеної праці, тобто оціненої через ринок праці. Затрачена, але не оцінена ринком праця не має громадського визнання та потреби. Таким чином, організація суспільної праці зайнята регулюванням не будь-якої праці, а лише тієї, що отримала оцінку на ринку товарів.

Така організація суспільної праці визначає організацію праці й на окремому підприємстві [7, c. 78-79].

2.2. Організація праці на підприємстві. Зміст і складові елементи

Організація праці на підприємстві являє собою розподіл загального обсягу робіт і встановлення необхідних пропорцій у чисельності виконавців, розміщення працівників і досягнення узгодженості в їхніх діях, за якої продуктивно використовуються техніка, матеріальні та трудові ресурси.

Організація праці на підприємстві включає такі елементи:

а) форми організації праці;

б) організація та планування робочих місць;

в) обслуговування робочих місць;

г) багатоверстатне обслуговування;

д) прийоми та методи праці;

є) режими праці та відпочинку;

ж) методи оцінки ефективності заходів наукової організації праці.

Схема класифікації показників, що визначають характер поділу та кооперації праці на виробництві, представлена на рис. 1, форм організації праці — на рис. 2, факторів, що визначають форми організації праці, — на рис. 3.

Розподіл праці має межі:

— економічні (ураховуються витрати робочого часу);

— технологічні (ураховується час виконання операцій, прийомів тощо);

— фізіологічні (ураховується інтенсивність праці);

— соціальні (ураховуються змістовність праці, задоволеність, монотонність тощо).

У промисловості відомі такі види розподілу праці:

— за характером виконуваних робіт (основна діяльність, обслуговування виробництва, управління);

— за функціональними ознаками (за професіями, спеціальностями);

— за рівнем кваліфікації та складності робіт [14, c. 112-115].

Суміщення професій є формою кооперації.

Суміщення значень факторів у сформованих техніко-організаційних умовах виробництва змінює розрахункові умови, що визначають форми організації праці. До таких умов належать: обсяг продукції, що випускається (кількість операцій) за один цикл, кількість виконуваних операцій, тривалість і послідовність їх виконання, режим праці та спосіб виконання робіт тощо.

Найбільш впливовим фактором є техніка та її параметри. Змінюється техніка, послідовно вводяться нові технології, раціоналізується організація виробництва, нормування тощо [18, c. 64-66].

Вивчення й освоєння передових прийомів і методів праці здійснюється за такими етапами:

— вивчення та узагальнення досвіду передових робітників;

— розробка карти описання передових методів праці та підготовка інформації про це;

— упровадження передових методів праці через школи передового досвіду, курси, семінари та інші засоби.

Аналіз передового досвіду проводиться відповідно до річного графіка.

Трудовий процес вивчається двома способами:

— безпосереднім спостереженням;

— за допомогою реєструючих приладів.

При вивченні прийомів і методів праці аналізують зміст трудового процесу в цілому та за складовими його елементами. Розчленування трудового процесу на складові елементи дозволяє визначити вплив окремих факторів на їх тривалість. Аналізу підлягають:

— зміст трудового процесу;

— порядок і послідовність виконання трудового процесу;

— зміст прийомів, методи їх виконання та траєкторії рухів. При розчленуванні операції на прийоми забезпечується їх розмежування як за призначенням, так і за способами виконання. Встановлюється порядок виконання прийомів. Прийоми можна здійснювати послідовно або паралельно. Найбільш ефективним є проектування комплексного методу робіт на підставі вибору кращих прийомів не одного, а декількох робітників. Критеріями відбору передових прийомів служать:

— найменша трудомісткість виконання;

— мінімальна тривалість;

— якість роботи.

Практично напрацьовані такі принципи раціоналізації рухів:

— скорочення кількості та тривалості рухів;

— суміщення рухів (рухи обох рук мають бути узгодженими);

— раціональність напрямків рухів;

— ритм і темп роботи [25, c. 84-86].

Висновки

Категорія «зміст праці» відображає професійну приналежність праці, склад виконуваних робіт, їх складність і послідовність виконання. Це функціональні особливості конкретної праці, обумовлені предметом праці, засобами праці та формою організації виробничого процесу.

Зміст праці висуває певні вимоги до освіти, кваліфікації та здібностей індивіда. Він виявляє ставлення до праці та задоволеність нею, інтерес до праці, розподіл функцій на робочому місці, характеризує рівень розвитку продуктивних сил. Залежно від переважання тих чи інших функцій у трудовій діяльності людини визначається складність праці, утворюється конкретне співвідношення функцій розумової та фізичної праці. Головні фактори, що змінюють зміст праці, — розвиток засобів виробництва, науково-технічний прогрес, перебудова техніки та технології виробництва. За змістом розрізняють: працю у сфері матеріального виробництва, послуг, науки, культури та мистецтва, в інших сферах; працю в окремих галузях матеріального та нематеріального виробництва.

Під формою організації праці розуміється об'єднання працюючих у певній структурі на принципах раціонального поділу та кооперації їхньої праці. Під поділом праці розуміється спеціалізація працюючих на виконанні певних функцій або їх комплексу. Кооперація є системою виробничих взаємозв'язків між групами чи окремими виконавцями в процесі роботи. Глибина поділу та кооперації праці визначається факторами техніки, технології та організації виробництва, що постійно змінюються і впливають на форми організації праці через зміну обсягу та тривалості виконуваних робіт.

Умови праці формуються та визначаються типом і рівнем техніки, технології та організації виробництва. До них відносять природні, санітарно-гігієнічні умови, виробниче середовище, можливість повноцінного відпочинку, умови побуту тощо.

Список використаної літератури

1. Конституція України (Основний закон) // Голос України. -1996.

2. Закон України "Про інформацію" // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48.

3. Закон України "Про Державну службу" // Голос України. -1994.— 5 січ.

4. Агапова Е. Г. Основи фізіології та психології праці. — Самара, 1991.

5. Білоус О. Г. Менеджмент: конкурентоспроможність та ефективність. — К., 1992.

6. Васшіьченко Ю. Л. Механизм времени: Тайм-менеджмент: теория, практикум — К.: Наша культура и наука, 2001.

7. Виханский О. С., Наумов А. И. Менеджмент. — М.: Гардарика, 1998.

8. Виноградский М. Д., Виноградская А. М., Шкапова О. М. Организация работы менеджера. — К.: Кондор, 2002.

9. Задачник по научной организации и нормированию труда в машиностроении. — М.: Машиностроение, 1997.

10. Зайверт Л. Ваше время в ваших руках. — М.: Економика, 1989.

11. Журавль П. В., Карташов С. П. Технология управления персоналом — М.: Экзамен, 2000.

12. Карпіловська С. Я., Мітельман Р. Й та ін. Основи професіогра-фії. — К.: МАУП, 1997.

13. Колпаков В. М., Дмитрето Г. А. Стратегический кадровый ме-недмжент. — К.: МАУП, 2003.

14. Методы и приемы деятельности менеджера и бизнесмена. К, 1993.

15. Научная организация труда в управлении трудовым коллективом. — М.: Экономика, 1991.

16. Научная организация труда и управления. — М., 1996.

17. Панасюк А. Ю. Управленческое общение.—- М.: Экономика, 1990.

18. Рапорт В. С. Основы нормирования управленческого труда.-М.: Экономика, 1968.

19. Рофе А. И. Научная организация труда: Учеб. пособие. М.: МИК, 1998.

20. Справочное пособие по НОТ / В. А. Смирнов. — М.: Экономика, 1986.

21. Ткачук В. Г., Хапко В. Б. Психофизиология труда. — К.: МАУП, 1999.

22. Федотов В. В. Рациональная организация умственного труда. — М.: Экономика, 1987.

23. Фельзер А. Б., Добровольский О. Д. Техника работы руководителя: Учеб. пособие. — К.: Выща шк.

24. Щёкин Г. В. Практическая психология менеджмента. - К.: МАУП, 1994.

25. Экономика труда и социально-трудовые отношения / Н. И. Еси-нова и др. — К.: Кондор, 2003.