Місце і роль людини в економічній системі суспільства

Вступ

Розвиток суспільства ґрунтується на створенні матеріальних і духовних благ, а також інших цінностей, що в сукупності формують умови для життя людини. Сучасне суспільство, особливо високорозвинене, є складною соціальною системою — впорядкованою цілісністю, до якої входять індивіди та соціальні групи, пов'язані між собою різноманітними відносинами та взаємодіями.

Економічна система виступає ключовою підсистемою суспільства та основою соціального устрою. У процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками формуються економічні відносини, які постійно розвиваються та вдосконалюються. Їхній прояв відбувається через економічну поведінку суб'єктів господарювання.

Сутність економічної системи суспільства визначається конкретно-історичною сукупністю економічних відносин, що відповідають рівню продуктивних сил і взаємодіють із ними. Ця взаємодія відбувається під впливом як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних чинників.

Актуальність теми зумовлена тим, що людина є головним фактором виробництва та носієм виробничих і суспільних відносин. Дослідження її ролі та місця в економічній системі набуває особливого значення на сучасному етапі становлення та розвитку економіки.

Отже, економічна система — це простір, де функціонують продуктивні сили та економічні відносини, взаємодія яких визначає сукупність організаційних форм і видів господарської діяльності, а людина відіграє в ній визначальну роль.

Розділ І. Зміст і складові елементи економічної системи суспільства

Економічна система є складною категорією з розгалуженою структурою та власними законами функціонування й розвитку. Вона являє собою не простий набір елементів, а ієрархічну побудову, де існують основні системоутворюючі компоненти, що визначають природу економічних систем. Поняття «економічна система» активно використовується в економічній науці, політології та політиці, однак єдиного підходу до його трактування не існує. Це пояснюється тим, що дане поняття є складним системним утворенням із багатьма характеристиками, кожна з яких відображає лише окремі суттєві аспекти. Тому в науковій літературі економічну систему визначають як економіку, спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих відносин (економічний базис), сукупність видів господарської діяльності тощо. Часто ці поняття ототожнюються та розглядаються як синоніми.

Поняття «економічна система» доцільно доповнити суб'єктивним фактором, оскільки, по-перше, економічна система неможлива без людей, а по-друге, продуктивні сили включають не лише людей, а й результати їхньої інтелектуальної діяльності (науку, технології), а також менталітет, який відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою економічної системи виступає природне середовище, яке люди перетворюють. Економічна система — це підсистема суспільства, що інтегрує всі компоненти економіки (галузі, підприємства, індивідуальні господарства, людей), природне середовище та виробничі відносини. [2, c. 49-50]

Економічне життя суспільства визначається функціонуванням і розвитком економічної системи. Вона формується на основі суспільного виробництва та спрямована на його розвиток і якісне вдосконалення, що є базою для задоволення різноманітних потреб та інтересів усіх членів суспільства. На основі суспільного виробництва виникають економічні відносини між людьми щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання створених матеріальних і нематеріальних цінностей. Основними елементами економічної системи є:

• соціально-економічні відносини, що ґрунтуються на формах власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності;
• організаційні форми господарської діяльності;
• господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні;
• економічні зв'язки між господарськими суб'єктами.

Отже, економічна система — це складне утворення, що включає продуктивні сили та виробничі відносини, тобто спосіб виробництва на певному етапі розвитку. До неї також входять економічна роль держави та її політико-правові форми. [8, c. 57-59]

Розділ ІІ. Роль людини в економічній системі суспільства

2.1. Людина як елемент продуктивних сил, суб'єкт суспільних відносин і кінцева мета виробництва

Людина виступає головним фактором виробництва та носієм виробничих і суспільних відносин. Продуктивні сили та виробничі відносини постійно змінюються й розвиваються, відповідно зростає роль людини у виробничому процесі, особливо в умовах сучасного науково-технічного прогресу. З одного боку, людина звільняється від безпосереднього виконання певних функцій у виробництві завдяки механізації та автоматизації, а з іншого — підвищується значення її професійної підготовки та здатності забезпечувати роботу складного технічного обладнання.

Людина як біосоціальна істота є частиною природи та суспільства. Вона взаємодіє з іншими людьми в процесі спільної трудової діяльності. Розуміння діалектичної єдності біологічного та соціального в людині має принципове значення, оскільки недооцінка будь-якого аспекту призводить до викривлень у розвитку суспільства.

На сучасному етапі перетворювальна діяльність людини в природі досягла такого рівня, що виникла реальна загроза екологічної катастрофи. Забруднення повітря, води та землі негативно впливає на життя людей, спричиняючи тяжкі захворювання. Антропоцентристське розуміння цивілізації формує в людини переконання, що вона може брати від природи все необхідне, а цінність природи полягає лише в служінні людині. Такий підхід призводить до глибокої екологічної кризи, що ставить під загрозу збереження та розвиток людської цивілізації. [4, c. 27-28]

Саме життя вимагає відновлення та дотримання принципу гармонійного співіснування людини та природи. Людина повинна вміти відновлювати природне середовище та будувати відносини з природою на гуманістичних засадах. Тому сучасний розвиток продуктивних сил тісно пов'язаний із підвищенням освіченості людини. Інженер і робітник мають володіти не лише технічною, а й гуманітарною культурою, яка дає змогу цілісно сприймати природу та суспільство.

Сьогодні швидко розвивається екологія — наука про збереження навколишнього середовища, яка дедалі більше впливає на розвиток суспільного виробництва та економіки загалом.

Економічна теорія певною мірою описує взаємодію людини з природою, але не вивчає розвиток природи в цілому, тому не охоплює весь комплекс екологічних проблем. Однак економічний аспект екології органічно входить до проблем розвитку суспільного виробництва.

Людина має створити гармонійну еколого-економічну систему, яка б поєднувала сприятливі економічні умови життєдіяльності зі збереженням природного середовища, щоб соціально-економічна якість життя доповнювалася екологічно безпечними умовами.

Суспільні відносини відіграють вирішальну роль у розвитку людини. Без сприятливих умов людині важко, а іноді й неможливо виявити свій талант. Проте не можна ігнорувати й те, що людина — біосоціальна істота, і природа відіграє величезну роль у її формуванні. Саме тому існують люди з великими здібностями та менш обдаровані. Створення умов для реалізації здібностей усіх людей — один із основоположних принципів розвитку суспільства.

В економічній теорії використовуються такі поняття, як «працівник», «трудящий», «робоча сила», «особистий фактор виробництва», «людський фактор», «суб'єктивний фактор» та інші. Щоб зрозуміти їх співвідношення, слід звернутися до визначення поняття «робоча сила».

Робоча сила — це сукупність фізичних і духовних здібностей, які має організм людини, її жива особистість, і які вона застосовує щоразу, коли виробляє будь-які споживні вартості. Це означає, що здатність до праці є важливою, але не єдиною якістю людини.

Категорія «особистий фактор виробництва» характеризує людину як головний і вирішальний елемент продуктивних сил. Проте людина є також суб'єктом виробничих відносин і носієм системи інтересів. Тому категорія «людський фактор» значно ширша за «особистий». Вона характеризує діяльність людей, їхнє активне функціонування в системі не лише виробничих, а й усіх суспільних відносин. Людський фактор — це органічна єдність свідомості та діяльності людини як рушійної сили та найвищої мети суспільного прогресу.

Категорія «суб'єктивний фактор» є ширшою, ніж «людський фактор», оскільки характеризує свідому діяльність окремих індивідів, трудових колективів, партій, верств, громадських організацій і навіть держави. Економічна теорія вивчає конкретні прояви людського та суб'єктивного факторів, пов'язані з економічною діяльністю, але не може охопити всього багатства суспільних відносин, втілених у цих поняттях.

Продуктивні сили — це єдність матеріально-речового та особистого факторів виробництва. Головну роль відіграє особистий фактор — людина, яка створює засоби виробництва та приводить їх у дію. Людина — головна продуктивна сила суспільства. Разом із тим засоби виробництва, насамперед знаряддя, є найреволюційнішим елементом продуктивних сил. Вони швидко змінюються та вдосконалюються, що пов'язано з розвитком людини, підвищенням її освітнього та кваліфікаційного рівня, поліпшенням організації праці та управління. [5, c. 61-64]

До певного часу існувала концепція щодо зниження ролі людини в системі автоматизованого виробництва, пристосування її до дедалі досконалішої техніки. Ця концепція розглядала людський фактор як ненадійну деталь у складній технічній системі. Проте це не відповідає реальним процесам суспільного розвитку.

Роль людини при всіх глибоких змінах у техніці та технології не знижується, а зростає, адже саме діяльність людини визначає розвиток науки й техніки, вдосконалення виробництва та суспільного життя загалом.

Всупереч економістам, які перебільшують роль уречевленої в засобах виробництва праці та принижують живу працю, пріоритет належить останній — саме людина є головною продуктивною силою суспільства.

Науково-технічний прогрес постійно вносить зміни в продуктивні сили суспільства, засоби виробництва, уречевлену та живу працю. Вони дедалі більше стають втіленням знання, значення якого незмірно зростає. Наука перетворюється на безпосередню суспільну продуктивну силу. Якщо в засобах праці вона виступає як уречевлене знання, то в людині вона існує як жива свідомість, що визначає науково-технічну та економічну діяльність. Якщо робоча сила не відповідає вимогам нової техніки та технології, останні не використовуватимуться. Суперечлива взаємодія матеріально-речового та особистого елементів продуктивних сил об'єктивно спрямовує дії людей на забезпечення прогресивного розвитку в їх єдності.

Відбувається паралельний розвиток засобів виробництва та людини. Ручні знаряддя праці вимагали працівника певного типу без особливої підготовки. Застосування промислових машин висунуло нові вимоги до робочої сили — освіченість, професійна майстерність. Сучасна науково-технічна революція піднесла ці вимоги на ще вищий рівень.

Праця людини, яка застосовує досконалі знаряддя, стає продуктивнішою. За одиницю часу виробляється більше продукції, що дає змогу зменшувати робочий день і змінювати його структуру. Зростає додатковий робочий час, за який створюється додатковий продукт — джерело розширеного відтворення виробництва. Водночас відносно скорочуються, але абсолютно зростають розміри необхідного продукту, що є джерелом відтворення робочої сили відповідно до вимог суспільного виробництва. Потреба заміщення витрат робочої сили визначає об'єктивні межі необхідного продукту на кожному етапі розвитку суспільства.

З часом змінюються потреби людини в матеріальному забезпеченні, охороні здоров'я, фізичному розвитку, освіті, культурі, духовному житті. Від цього дедалі більше залежить розвиток суспільного виробництва, що потребує зміни умов відтворення робочої сили. [3, c. 71-74]

Суспільне виробництво та його фактори завжди мають конкретно-історичну соціально-економічну форму. Тому людина як головний фактор продуктивних сил водночас є суб'єктом економічних, виробничих та всіх суспільних відносин, адже економічні відносини виникають у процесі спільної трудової діяльності людей.

Виробничі відносини — це відносини людей у процесі виробництва. Панівні виробничі відносини визначають суспільно-економічний тип людини (рабовласник і раб, феодал і селянин, капіталіст і найманий робітник, колективний власник у системі соціально організованого ринкового господарства). Форма власності на засоби виробництва визначає місце людини в системі суспільного виробництва, її частку в створюваному суспільному продукті, інтереси та мотивацію діяльності. Поєднання людини із засобами виробництва може здійснюватися на основі позаекономічних (насильницький примус) або економічних методів.

У процесі розвитку суспільства як соціально організованого ринкового господарства відбуваються глибокі якісні зміни в становищі людини. Науково-технічний прогрес зумовив перехід до працезберігаючого типу виробництва, підніс роль і значення живої висококваліфікованої праці. Це поставило питання про поліпшення умов життя та праці людей, розвиток освіти, підвищення кваліфікації, охорону здоров'я, забезпечення вільного часу та відпочинку, піднесло значення розвитку соціальної сфери.

Відмітною рисою сучасних розвинутих країн є широке використання суспільних і державних коштів для розв'язання економічних і соціальних проблем. Це виявляється в державному забезпеченні розвитку науки, освіти, охорони здоров'я, соціальному забезпеченні людей. У провідних розвинутих країнах на соціальні потреби використовують не менш як 50 відсотків витраченої частини державних бюджетів.

Глибоку внутрішню суперечливість будь-якого ладу становить наявність, з одного боку, суб'єктів виробничого процесу, а з іншого — тих, хто виконує функції управління. Ця проблема активно розв'язується в умовах сучасного соціально орієнтованого ринкового господарства, коли поряд із приватною власністю розвиваються державна, колективна (пайова) власність та змішані її форми. Удосконалюються форми господарювання, поширюються форми розподілу доходів, у яких беруть участь усі працівники («участь у прибутках»). Прискорено розвивається наука про людські відносини, предметом якої є дослідження умов забезпечення партнерства всіх працюючих. [1, c. 47-49]

Нині відбувається глибокий якісний переворот у розвитку продуктивних сил. Йде процес докорінної зміни становища людини у виробництві, вивільнення її праці з-під гніту машин, створення «нефабричних» виробництв, технологічних ліній, які самоорганізуються та працюють без відходів.

Звичайно, сучасне соціально організоване ринкове господарство ще не позбулося внутрішніх суперечностей. Проте досягнутий високий рівень продуктивності праці дає змогу не лише значно збільшити додатковий продукт, а й розширити необхідний, що приводить до значного підвищення рівня заробітної плати та доповнення її суспільними фондами споживання.

Людина є головним елементом продуктивних сил і суб'єктом виробничих відносин. Щоб полегшити працю та підвищити її продуктивність, людина створює нові засоби виробництва, вдосконалює організацію праці та виробничі відносини. Своєю чергою, виробничі відносини активно впливають на діяльність людини, її розвиток, породжують заінтересованість у вдосконаленні та ефективному використанні засобів виробництва.

Відповідно до змін у техніці та технології виробництва має вдосконалюватися система підготовки кадрів, розгортатися підготовка за новими науково-технічними напрямами, відбуватися якісні зміни в галузі народної освіти та культури.

Управління підготовкою кадрів з урахуванням перспектив розвитку виробництва дає змогу в найкоротші історичні строки розв'язати складні проблеми науково-технічного, економічного та соціального прогресу. Разом із тим зростання ролі суб'єктивного фактора в регулюванні розвитку виробництва приховує небезпеку волюнтаризму — розв'язання проблем без урахування об'єктивних тенденцій розвитку — або призводить до застою, коли штучно гальмується розв'язання назрілих проблем.

Виробництво підпорядковане споживанню, без якого воно втрачає сенс. Тому споживання людини, задоволення її потреб, розвиток фізичних і розумових здібностей — це кінцева мета будь-якого суспільного виробництва незалежно від його суспільної форми.

Однак суспільне виробництво завжди має конкретно-історичний характер. Тому кінцева мета виробництва опосередковується метою, яка визначається відносинами власності. Зосередження засобів виробництва в певної частини суспільства означає, що суспільне виробництво та створювані продукти безпосередньо задовольняють її потреби. Безпосередня мета виробництва в таких суспільствах не збігається з його природним призначенням. [10, c. 146-149]

Найглибиннішою економічною сутністю сучасної людини є діалектично суперечливе поєднання колективної та індивідуальної власності, у якому приватна форма трудової власності відповідає природним властивостям людини, відображає людську природу, розкриває належність людини до продуктивних сил і є основою економічної незалежності та свободи індивіда. Це дає змогу раціонально використовувати та ефективно контролювати розвиток суспільної власності в інтересах усіх трудящих. Колективна власність у такій суперечності відображає соціальну якість економічної сутності людини, розкриває її належність до виробничих відносин. З розвитком продуктивних сил соціальна сторона сутності людини все більше заперечує біологічну, а колективна та суспільна форми власності — приватну форму. Водночас із послабленням соціальної сторони людини посилюється її біологічна сторона.

Природу людини можна розглядати як сукупність її потреб і захоплень. Потреби, їх обсяг і спосіб задоволення є продуктом історії. Оскільки історія промисловості — це розкрита книга людських сутнісних сил, розвиток потреб залежить насамперед від рівня розвитку техніки, технології та всієї системи продуктивних сил, а також техніко-економічних відносин. Значною мірою їх обсяг, структура та спосіб задоволення зумовлені рівнем розвитку культури.

Економічні потреби тісно пов'язані з виробництвом, обміном і споживанням. Необхідність задоволення потреб спонукає до виробництва необхідних життєвих благ. Своєю чергою, виробництво, створюючи нові товари та послуги, стимулює розвиток потреб людини. Так, винайдення телевізора, магнітофона значно розширило коло економічних потреб. Такий самий діалектичний характер має взаємодія потреб та обміну. Задоволення економічних потреб здійснюється в процесі споживання. Спожитий продукт або послуга народжує нові потреби, таким чином відбувається відтворення економічних потреб.

Завдяки економічним потребам здійснюється взаємозв'язок інтересів і цілей людини, з одного боку, та засобів і умов життя — з іншого. Потребами та прагненнями до їх задоволення зумовлені економічні відносини між людьми та країнами. [7, c. 86-89]

2.2. Зміна місця і ролі людини у виробництві в процесі науково-технічного прогресу

Науково-технічний прогрес означає формування нового технологічного способу виробництва. Він відбувається поступово, але невпинно, оскільки йдеться про величезні масштаби виробництва. Сьогодні поряд із високотехнічним автоматизованим виробництвом існують галузі, де застосовують ручну працю.

Одне з найважливіших економічних і соціальних завдань — зменшення частки фізичної ручної праці у виробництві. Це потребує істотних змін в умовах життя та праці людини, освоєння складніших професій, що можливо лише для людей із достатнім культурним, освітнім та професійним рівнем.

Сьогодні в науково-популярній і спеціальній літературі багато уваги приділяється «безлюдним технологіям» — автоматизованим, гнучким системам, які нібито повністю усувають людину з виробництва. Проте на практиці, хоч кількість персоналу, який обслуговує таке устаткування, знижується, роль людини у виробництві не зменшується, а значно зростає. Характер трудової діяльності людини істотно змінюється: вона виконує функції проектувальника, програміста, налагоджує всю технологічну систему. До того ж «безлюдна технологія» у матеріальному виробництві доповнюється значним збільшенням кількості фахівців, зайнятих розробками нових технологічних систем та устаткування. Ці працівники є практично учасниками кінцевого виробництва. Так, на заводі в одну зміну можуть працювати лише 10-20 чоловік, а в конструкторському бюро при цьому заводі — кілька сотень.

Людина поєднує фізичну та розумову діяльність, проте співвідношення між цими складовими праці різне. З розвитком суспільного виробництва на основі нової техніки та технології у загальних витратах праці підвищується значення її розумової частини. Виникає багато професій, які все менше передбачають виконання фізичних дій і все більше — розумових. Це наладчики електронного устаткування, оператори на автоматичних лініях, гідро-, тепло- та атомних електростанціях. [6, c. 74-76]

На початку XX ст. набула поширення організація виробництва за методом американського інженера Ф. Тейлора, що ґрунтувалася на функціонуванні робітника як простого додатка до машини, який у виконанні певної операції досягав автоматизму. Система Тейлора була характерною для масового потокового виробництва та приводила до значного зростання продуктивності праці. Суть її полягала в поєднанні людини та машини в одне ціле. Досягалося це раціоналізацією та прискоренням рухів людини, приведенням її дій у відповідність із роботою машин. Саме завдяки цьому виникла система «людина — машина».

За цих умов розумова діяльність людини обмежувалася та усувалася від виробничого процесу, оскільки була непотрібною. Це неминуче призводило до зниження ролі професійних знань робітників, їхнього інтелектуального рівня, було реальним підпорядкуванням праці капіталу та спотворенням особистості людини.

У другій половині XX століття можливості зростання продуктивності праці за рахунок раціонального використання фізичних можливостей людини були вичерпані. Завдання полягало в тому, щоб привести в рух можливості розуму та духу людини. У зв'язку з цим виникло багато теорій «людських відносин», «соціального партнерства», спрямованих на те, щоб довести, що підприємці та робітники через купівлю акцій та участь у розподілі прибутку є рівноправними соціальними партнерами. У ряді країн (Японії, США, Скандинавських країнах) ці теорії вдалося реалізувати на практиці.

Людина з виконавця виробничих операцій усе більше перетворюється на контролера та наладчика складного устаткування, автоматичних систем. Від рівня її освіти, культури, професійної майстерності залежить їх функціонування. Ускладнення матеріально-речових знарядь виробництва стимулює появу робітника нової якості: вільного, освіченого, культурного, розвиненого як фізично, так і розумово. Тому, наприклад, у США мінімальна тривалість освіти робітників (враховуючи різного роду курси без відриву від виробництва) досягає 14,5 року. Варто підкреслити, що в нашій країні асигнування на освіту не відповідають вимогам науково-технічного прогресу, що позначається на якості підготовки спеціалістів, розвитку науки та техніки.

Перехід до широкого застосування обчислювальної техніки, інформатики, комп'ютеризації багатьох сфер діяльності людини, створення розгалуженої системи персональних комп'ютерів знаменував інформаційний переворот у світі, який вніс якісно нові риси у працю та життя людини. Нині докорінно змінюється взаємодія нових поколінь техніки та нових поколінь людей. Новими поколіннями техніки вважаються такі вдосконалені засоби праці, які хоча б в одному або кількох параметрах принаймні в 2 рази переважають попередні за своєю ефективністю. Зміна поколінь техніки супроводжується зміною поколінь людей, безпосередніх виробників. Вважається, що протягом століття змінюється три покоління людей. [9, c. 67-69]

Сучасна НТР внесла істотні зміни в суспільно-економічний розвиток: зміна поколінь нової техніки почала значно випереджати зміну поколінь працівників. Тепер за життя одного покоління людей у передових галузях виробництва змінюється кілька поколінь техніки. Сучасна НТР охоплює майже чотири десятиріччя. За цей невеликий історичний проміжок часу в електроніці змінилося чотири покоління комп'ютерів, створюється п'яте, одне покоління супутників зв'язку замінюється новим, в авіації використовують реактивні двигуни, створено надзвукові літальні апарати.

Це свідчить про те, що не фізичне старіння машин, а моральне викликає заміну діючої техніки новою, що наукові знання, втілені як в уречевленій, так і в живій праці, морально застарівають. Швидкість цього процесу визначається часом, за який наявне знання, у тому числі й кваліфікація робітника, наполовину знецінюється.

Старіння знань із науки та техніки відбувається нерівномірно. Воно коливається в межах 5-7 років у галузях, що швидше розвиваються, 10-12 років в інших і 10-15 років у деяких науково-прикладних та інженерно-технічних галузях.

Ще на початку XX ст. людині вистачало на весь період трудової діяльності знань, здобутих під час загального та професійного навчання. НТР змінила ситуацію докорінно. Усе ширшим стає коло професій і спеціальностей, знання в яких швидко старіють, а набута кваліфікація знецінюється. Щоб підтримувати необхідний рівень знань, людина повинна періодично підвищувати кваліфікацію. Система освіти перетворюється на безперервну, гнучку, яка дає можливість підвищувати або змінювати кваліфікацію працівників з відривом і без відриву від виробництва, виховує в людині потяг до постійного здобуття нових знань, уміння оволодівати інформацією, сприймати соціально-економічні та науково-технічні нововведення.

Поряд із традиційною освітою поширюється «електронна» грамотність людей, яка поступово охоплює все більше коло професій. Вона має стати обов'язковою для всіх, оскільки визначає кваліфікованість спеціалістів, їхню здатність обробляти та використовувати інформацію.

Поверховий погляд на сучасні процеси, викликані НТР, створює враження, ніби стрімке зростання знарядь виробництва, уречевленої праці відбувається на фоні незначних змін у живій праці, людському факторі виробництва. На фоні океанських супертанкерів, велетенських аеробусів, комп'ютерів четвертого покоління сама людина виглядає применшено. Проте насправді це не так. Хоч витрати на технічні засоби виробництва швидко зростають, але й витрати на виховання, освіту, професійну підготовку одного робітника становлять значну суму. Про це свідчать дані країн із розвинутою економікою.

Якщо враховувати кошти, які держава виділяє на навчання в дошкільних, середніх та вищих навчальних закладах, на виробниче навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікацію працівників (до них додаються особисті витрати людей на придбання книг, передплату періодичних видань, оплату навчання), на виховання дітей, охорону здоров'я, то витрати на відтворення робочої сили стають порівнянними з вартістю матеріально-речового багатства суспільства. До того ж, хоч яким величезним є останнє, людина — головне багатство суспільства.

На основі зростання суспільного виробництва змінюється співвідношення між зайнятістю в матеріальному та нематеріальному виробництві, особливо в соціальній сфері. Нині в розвинених країнах частка зайнятих у соціальній сфері більша, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Це пов'язано з тим, що продуктивність праці в матеріальному виробництві на основі науково-технічного прогресу зростає та дає можливість при відносно, а потім і абсолютно меншій кількості зайнятих забезпечувати потреби суспільства та переводити все більше працівників у сферу, яка задовольняє соціальні, культурні та духовні потреби людей.

Раніше у вітчизняній статистиці до складу сукупного суспільного працівника включалися лише робітники, службовці, інженерно-технічні працівники, які безпосередньо брали участь у створенні матеріальних благ та виробничих послуг. Сфера послуг була малорозвинутою, а її вплив на суспільне виробництво майже непомітним. Сьогодні у зв'язку зі зростанням вимог до людини, її фізичних та розумових здібностей ступінь розвитку соціальної сфери безпосередньо впливає на розвиток економіки та культури країни. Тому не можна не відносити до сукупного суспільного працівника вчителів, лікарів, працівників культури, побутового та житлово-комунального господарства, пасажирського транспорту. Вони відіграють дедалі зростаючу роль у розвитку економіки та суспільства. Ось чому нині при визначальній ролі матеріального виробництва треба забезпечувати пріоритетний розвиток соціальної сфери.

Водночас треба зазначити, що в країнах, які розвиваються та переходять до ринкових відносин, зростання зайнятих у сфері обслуговування відбувається за рахунок роздрібної торгівлі, надання різних побутових послуг, а не за рахунок обслуговування матеріального виробництва. Це наслідок не прогресу, а відсталості, форма прихованого безробіття.

На сучасному етапі посилюється процес перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, органічного поєднання науки та виробництва. У сфері науки та наукового обслуговування в Україні зайнято понад 1,5 млн чоловік.

Наукові дослідження, а також інформатика впливають на зростання суспільного продукту. Результати наукових досліджень є проміжним, а нерідко кінцевим продуктом суспільного виробництва. У загальному обсязі виробництва швидко зростає наукоємна продукція, яка є результатом втілення наукових розробок. Якість таких товарів, їх асортимент, техніко-економічні показники визначають нині науково-виробничий потенціал країни.

Врешті-решт істотно змінюється співвідношення між галузями самого матеріального виробництва, насамперед між промисловістю та сільським господарством.

Щодо промисловості, то тривалий час частка зайнятих у ній зростала. Тепер ця тенденція в розвинених країнах уже не спостерігається. Наблизилася до цього й більшість східноєвропейських країн, коли весь приріст промислової продукції досягається за рахунок підвищення продуктивності праці при абсолютному скороченні чисельності працівників.

Важливим напрямом якісного вдосконалення сукупного суспільного працівника є швидке підвищення загальноосвітнього рівня працівників, інтелектуалізація праці. [10, c. 155-156]

Останнім часом в Україні у зв'язку зі структурною трансформацією істотних змін зазнала мережа вищих та професійних навчальних закладів. Перепрофільовано 250 профтехучилищ, у вищих навчальних закладах зменшено підготовку студентів із 60 інженерних спеціальностей і збільшено (на 15 відсотків) з економічних, юридичних та інших спеціальностей. Здійснюється перехід на багаторівневу систему підготовки спеціалістів. Уперше в Україні розроблено та запроваджено єдиний державний перелік спеціальностей та кваліфікаційних рівнів.

Усе більшого значення набуває підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Наприклад, у Франції лише 20 відсотків кваліфікованих робітників одержують підготовку на виробництві, у Німеччині ж — 90 відсотків. Аналогічна ситуація в Японії, де кваліфікованих робітників навчають в основному фірми.

Такі відмінності у формах професійної підготовки робітників у зарубіжних країнах свідчать, що обидві мають свої переваги. Завдання в тому, щоб раціонально їх поєднувати та використовувати. Це тим більш важливо, що за рівнем професійної підготовки робітників Україна значно відстає від розвинутих країн. Так, строк навчання безпосередньо на виробництві в нас становить 3-6 міс., а в розвинутих країнах — 3-4 роки.

Науково-технічний прогрес висуває високі вимоги до інженерної праці. У колишньому СРСР щорічний випуск інженерів був у 3,5 раза більшим, ніж у США. Проте в деяких галузях економіки кількість їх значно перевищувала реальні потреби. До того ж значна частина інженерно-технічного персоналу використовувалася не за призначенням. Нарешті, масовий потоковий випуск інженерів, як і інших фахівців, неминуче призводив до зниження якості їхньої підготовки.

Значно відстає розвиток матеріально-технічної бази вищих навчальних закладів України від міжнародних вимог. Усе це позначається на якості підготовки фахівців. Тому реформа системи освіти, у тому числі й вищої, повинна розв'язати проблему індивідуалізації навчання кадрів, істотного підвищення його ефективності. Необхідно встановлювати тісніші безпосередні зв'язки навчальних закладів із підприємствами, об'єднаннями та відомствами, що дасть змогу організувати підготовку кадрів за цільовим призначенням з оплатою витрат на це самими замовниками.

Істотною рисою сукупного суспільного працівника на сучасному етапі є зростання значення управлінської праці. В умовах науково-технічного прогресу техніка та технологія висувають високі вимоги до професійних знань і вмінь людини-виконавця, її загальної та спеціальної освіти. Вона незмірно підвищується, коли йдеться про людей, які управляють іншими людьми. Управлінська праця своєрідна та надзвичайно складна; вона пов'язана з прийняттям рішень, які потребують знання не тільки техніки та технології, а й економіки, психології, менеджменту, маркетингу. Управлінець — це керівник високої компетенції та культури.

Перебудова економіки, перехід від адміністративних до економічних методів управління передбачають істотне підвищення кваліфікації управлінського персоналу. Чиновників адміністративної системи повинні замінити енергійні люди, які компетентні самостійно приймати рішення та нести за них відповідальність. Наприклад, у Китаї при переході до нової системи господарювання близько 40 відсотків управлінців були звільнені або самі залишили свої пости, оскільки не відповідали підвищеним вимогам. Проте така реформа проводилася розсудливо, поступово, порайонно, з улаштуванням звільнених, у тому числі через перепідготовку.

У нашій країні гостро стоїть проблема економічної підготовки кадрів. Майже половина керівників і спеціалістів чітко не розуміють суті ринкових методів господарювання. Кожний другий інженерно-технічний працівник не володіє необхідним обсягом економічних знань. Особливо негативно позначилася багатолітня ізоляція нашої економічної освіти від світової в таких напрямах, як менеджмент, маркетинг, основи бізнесу, пов'язаних з оволодінням законами ринку.

Водночас слід подолати відставання в реалізації досягнень науки та техніки. Науково-технічний прогрес як фундаментальний закономірний процес дає змогу суттєво розширити виробничі можливості працівників, збільшуючи плідність їхніх зусиль. У сучасних умовах він є могутнім фактором розвитку продуктивної сили праці. [7, c. 79-81]

Висновки

Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб та інтересів, вона поєднує та узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер економічної системи. Поліструктурність і поліфункціональність людини визначають двоїстий характер продуктивних сил.

З одного боку, вони постають як натурально-речові, а з іншого — як суспільні. З останніми пов'язане поняття технологічного способу виробництва, що відображає поєднання засобів праці з організацією виробництва. Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого відбувається завдяки якісним змінам у характері засобів праці, прогресу науки та техніки.

Відповідно до свого двоїстого характеру продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм. Специфіка процесу праці людей полягає в тому, що одночасно відбувається взаємодія їх із природою та між собою з приводу виробництва.

У структурі продуктивних сил людині та її праці належить центральне місце не лише як найактивнішій складовій частині, а й як безпосередньому джерелу матеріально-речових елементів, що входять до їх складу. Це надзвичайно важливе теоретичне положення було доведено ще представниками класичної школи політичної економії А. Смітом і Д. Рікардо.

Матеріально-речові засоби виробництва розглядаються двоїсто: як матеріалізація праці людини та як знаряддя цієї праці. Як головний елемент засобів виробництва останні можуть реалізувати свою суспільну корисність лише в процесі використання їх у предметній діяльності людини. Поза таким споживанням вони виступають як потенційні структурні елементи виробництва.

Отже, за своїм змістом матеріально-речові продуктивні сили є органічним втіленням уречевленої та живої праці, функціональним поєднанням людини та засобів праці, що здійснюється у виробничому процесі. У ході виробничого споживання матеріально-речові продуктивні сили набувають нової якості — перетворюються на продуктивну силу людини.

Список використаної літератури

1. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі / Марк Блауг; пер. з англ. Іван Дзюб. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — 670 с.

2. Економічна теорія: Посібник для вищої школи / ред. Є. М. Воробйов. — К.; Харків: ТОВ «Корвін», 2003. — 702 с.

3. Економічна теорія: Макро- і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів / за ред. Зіновія Ватаманюка, Степана Панчишина. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 2001. — 606 с.

4. Економічна теорія: Підручник / Національний банк України. — К., 1998. — 169 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник для студ. вищ. закладів освіти / ред. В. Д. Базилевич. — К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; за ред. В. Д. Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.

7. Мочерний С. Економічна теорія: Підручник / Степан Мочерний, Михайло Довбенко. — К.: Вид. центр «Академія», 2004. — 855 с.

8. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.

9. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.

10. Черленяк І. Суспільні та економічні чинники становлення ефективної системи державного управління // Вісник Національної Академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 3. — С. 146-156.