Міфологічні витоки культури стародавнього сходу. Язичницький пантеон і культ

1. Міфологічні витоки культури стародавнього сходу. Язичницький пантеон і культ

Релігійні уявлення, що сягають корінням первісної доби, ґрунтувалися на анімізмі (від лат. anima — душа). Суть цього світогляду полягала в прагненні наділити всі довколишні явища, передусім людину, особливими душами — тваринними началами, що керували циклом життя і смерті. Із анімізмом тісно пов'язане виникнення тотемізму — віри в існування прабатька роду, його покровителя й захисника, яким могла бути тварина чи рослина. Утім, тотем не вважався божеством, а сприймався як «друг» або «родич», на якого можна вплинути через магічні дії. Відлуння тотемізму досі помітні в українських прізвищах, що походять від назв тварин чи рослин (Горобець, Заєць, Лисиця тощо).

Анімістичний комплекс, як прояв ірраціональної фантазії первісної свідомості, існував поряд з іншими культами — магією та фетишизмом. Магія (від грец. mageia — чаклунство, волхвування) була невід'ємним елементом культових обрядів. Чільне місце у світосприйнятті первісної людини посідав фетишизм (від фр. fetiche — ідол, талісман) — поклоніння речам, яким приписували надприродні властивості.

На межі мезоліту монументальна сюжетно-анімалістична традиція попередньої епохи поступається місцем схематично-знаковій та орнаментальній образотворчості, здебільшого малих форм. У художній творчості домінують антропоморфні мотиви — зображення людини, її рухів і дій. Мезолітичні митці створювали багатофігурні композиції, об'єднані спільним сюжетом, часто на мисливську тематику. Такі «картини» розміщувалися не в печерах, а на відкритих скелях. На них відтворювалися сцени полювання та збройних сутичок. Чоловічий образ стає провідним, витісняючи жіночий. Саме тоді з'являється перший жіночий одяг — «спіднички».

Неоліт, що приніс кардинальні зміни в побуті, позначився в мистецтві появою найдавніших астрально-космічних символів. У цей період успішність господарської діяльності дедалі більше залежала від урахування руху небесних світил, визначення часу прильоту й відльоту птахів, нересту риб, орієнтації в просторі. Особливу роль відіграв осілий спосіб життя. Прив'язаність до певної території формувала уявлення про впорядкований простір — космос, центром якого було поселення людини. Навколо цих орієнтирів (територія — космос — людина) почала творитися міфологія (від грец. mythos — передання, легенда) — оповіді про богів, духів, легендарних героїв та пращурів [2, c. 31-32].

У міфології тісно перепліталися зачатки науки, релігії, філософії, мистецтва та самого буття. Міфологічне мислення заполоняло свідомість, творячи штучний світ фантастичних образів. Проте для первісної людини міф слугував життєвим дороговказом: у будь-якій ситуації він допомагав віднайти сенс буття й душевну рівновагу. Міф був конкретним і реальним, поєднуючи дійсність із фантастичною уявою. Поза міфом із його героями та образами людина не могла існувати.

Міф вибудовував модель світу як завершену систему знань та уявлень про довкілля в межах певної традиції. Міфологія — це особливий тип мислення, що протистояв історичному та природничо-науковому світоглядам. Водночас міфологічні перекази разом із генеалогічними схемами правили за часовий трансляційний механізм, що пов'язував буття кількох поколінь через систему термінів, понять і традицій. Міф синтезував в єдину нерозривну систему розповідь про минуле та пояснення сьогодення, а можливо, й майбутнього. Головним його завданням було поєднання просторово-часових параметрів Всесвіту. Образами такого космічного континуума (від лат. continuum — неперервне) були рік, небо, Світове древо.

У первісну добу міфи були чи не головним засобом пізнання світу, що спирався на символи та своєрідну логіку. Міфологічна модель світу — це насамперед тотожність макро- і мікрокосмосу, природи й людини. Це виявлялося в поясненнях космічного простору та Землі, у побутовій сфері (будівництво житла, орнаментація посуду, декорування одягу), в антропоморфізації неживих об'єктів у мові (сонце сходить і заходить, падає дощ, підніжжя гори, ніжка стола). Елементи міфології досі збереглися у свідомості людей у формі расових та класових міфів, культу вождів, ритуалів масових збіговищ.

Міфологічній свідомості було властиве вироблення бінарної системи ознак — універсальної семантичної матриці (семантика — від грец. semantikos — позначення; змістовна сторона мови). Вона охоплювала 10-20 пар протиставлених ознак із позитивним і негативним значенням. Ці протиставлення характеризували структуру простору (верх-низ, небо-Земля, Земля-підземелля, схід-захід), часу (день-ніч, літо-зима), кольору (білий-чорний, чорний-червоний), соціально-віковий статус (чоловік-жінка, старший-молодший, пращури-потомки, свій-чужий), абстрактні числові співвідношення (парний-непарний). Існували й загальні протиставлення, що визначали модус буття в міфологічній моделі світу (щастя-нещастя, життя-смерть, доля-недоля). На основі таких бінарних ознак створювалися універсальні знакові комплекси — ефективний засіб освоєння світу [5, c. 18-20].

2. Особливості розвитку літератури і мистецтва стародавнього сходу. Поняття ”синкретизм ” і “канон”

Перші давньосхідні держави виникли в південній частині долини Тигру і Євфрату на Близькому Сході (територія сучасного Іраку). Саме в Дворіччі вперше склалися початкові форми цивілізації, пов'язані з урбанізацією. У першій половині III тис. до н.е. на півдні Месопотамії внаслідок злиття сільських общин виникли шумеро-аккадські міста-держави: Ур, Урук, Кіш, Ларса, Ніппур, Лагаш, Умма, а згодом — Вавилон, Мітанні, Ассирія. Месопотамія була сільськогосподарською цивілізацією, заснованою на іригації.

Найбільшим культурним досягненням шумерів стала писемність. З її появою виникли нові форми збереження та передавання інформації, зокрема наукової. Винайдення клинопису, що налічував понад 600 знаків, відкрило нову сторінку в історії месопотамської цивілізації та визначило обличчя всієї Передньої Азії. Навіть після занепаду політичної могутності Вавилона в другій половині II тис. до н.е. клинопис залишався єдиним засобом міжнародного спілкування на Близькому Сході, що свідчило про величезний престиж месопотамської культури.

За шумерської доби розвивалася освіта. Школи були платними й переважно світськими. Туди приймали дітей 5-7 років, здебільшого хлопчиків. Поділу на класи не існувало — молодші й старші навчалися разом. В одній школі зазвичай було 20-30 учнів. У великих культурних центрах (Ур, Ніппур, Вавилон та ін.) діяли школи вищого рівня та своєрідні «наукові академії», де готували духовну еліту: вчителів, жерців тощо.

У Месопотамії з'явилися бібліотеки, зокрема приватні. Найдавніші у світі бібліотеки створено в Ассирії. Однією з найкращих вважалася ніневійська бібліотека царя Ашшурбаніпала, фонди якої налічували понад 25 тис. глиняних клинописних табличок. Вона також використовувалася як державний архів, де зберігалися царські укази, податкові списки, контракти, донесення намісників, купчі та інші документи.

Месопотамська література бере початок ще з шумерської доби. Виникнувши з усної народної творчості, вона оформилася в такі жанри: міфи, епос, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні та любовні пісні, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів'я, казки, анекдоти. Значне місце серед них належить епосу, сюжети якого тісно пов'язані з міфами. Розквіту література Месопотамії досягла за вавилонської доби. Найкращим її твором є «Епос про Гільгамеша», ім'я якого збереглося в царських списках І династії Урука. Цикл шумерських поем та аккадські версії розповідають про безсмертя, яке людина увічнює героїчними вчинками. Гільгамеш шукає безсмертя не лише для себе, а й для всього народу, що робить його народним героєм. Саме тому епос набув великої популярності далеко за межами Месопотамії.

Літературним шедевром Месопотамії є релігійно-філософський твір «Діалог пана і раба про смисл життя», у якому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У VII-VI ст. до н.е. було складено вавилонську збірку афоризмів «Повчання Ахікара». З шумерської доби дійшли перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Серед ліричних творів популярності набули «Поема про страждаючого праведника» та «Бесіда пана з рабом». Література Месопотамії істотно вплинула на культурний розвиток інших країн, зокрема європейських [1, c. 54-56].

Месопотамська цивілізація зробила внесок у розвиток політичної теорії та практики. Адміністративну систему, створену в Ассирії, перейняли перси (поділ країни на сатрапи, розподіл військової та цивільної влади). Месопотамська ідея «царственості» влади переходила з країни в країну й воскресла в ранньохристиянській історіософській традиції. Вавилон довго лишався в пам'яті поколінь «світовим царством», а його наступниками виступали великі імперії.

Високого розвитку досягла художня культура Месопотамії, особливо архітектура та скульптура. Широко відомі зікурати — масивні східчасті три-, п'яти- чи семиярусні споруди у формі поставлених одна на одну зрізаних пірамід, що звужувалися догори. Їх будували для головних богів. В Уруку звели цілий комплекс зікуратів, що став центром релігійного культу. Враження від дев'яностометрового зікурату Етеменанки (VI ст. до н.е.) збереглося в біблійній притчі про Вавилонську вежу. Сім його уступів увінчувалися блакитним святилищем бога Мардука, символа родючості.

Серед скульптурних зображень особливий інтерес становлять месопотамські рельєфи, що вражають монументальністю. Об'єктом зображення були царі та пов'язані з ними події державного чи церемоніального змісту. Для рельєфів характерні пластичність, дивовижна майстерність у передаванні рухів у сценах полювання та воєнних сюжетах. Чудовий зразок «живого» рельєфу — сцени полювання на левів із палацу Ашшурбаніпала. Переважали традиційні кольори: червоний, блакитний, зелений, чорний, рудий.

Ще однією найдавнішою цивілізацією був Єгипет (назва походить від грецької «Айгюптос» — чорна земля). Сільськогосподарська діяльність, заснована на поливній іригаційній системі, створювала умови для етнічної та господарської стабільності й тривалої культурної традиції, що зумовило «культурний вибух». Ознаки єгипетської цивілізації виявилися в 3300-3000 pp. до н.е. в різних галузях: матеріальному виробництві (перехід до мідних знарядь, удосконалення іригації, розвиток ремесла й торгівлі), суспільному житті (урбанізація, соціальна ієрархія), духовній сфері (заупокійні уявлення, культ володаря, солярний культ) та появі ієрогліфічного письма. Завдяки цьому сформувалася своєрідна єгипетська культура [6, c. 37-39].

Давні єгиптяни залишили багату літературну спадщину. Від Раннього царства дійшли частини «Текстів пірамід». Найвищого розвитку єгипетська література досягла в період Середнього царства, який по праву називають класичним літературним періодом. У ній відбилися мотиви народної творчості, виникають нові жанри. На основі «біографій» вельмож з'являються белетристичні твори (белетристика — від франц. красне письменство; художня проза для масового читача). До таких творів належить «Розповідь Сінухета», який вважають зародком пригодницької повісті. Це були описи подорожей та воєнних походів Аменемхета І, у яких Сінухет супроводжував царевича.

Поширювалася драматична поезія. Єгипетське віршування не знало рими, повторення перших частин у рядку, ритмічних паралелізмів. Багато віршів мали філософську тематику. Поети Середнього царства залишили зразки прекрасної любовної лірики. У період Нового царства в окремий жанр виділилася релігійна поезія, зразком якої є «Гімн богу Атону». Складалися оди та гімни на честь фараонів. Героїчні подвиги Рамсеса II під час Кадешської битви з хеттами оспівані в «Поемі про Кадешську битву». Від Нового царства дійшло багато повчань. Популярними були робочі пісні, у яких трудівники скаржилися на життя, та казки, що перегукувалися з міфами. Поширеними були й пісні про кохання.

У стародавньому Єгипті освіта дуже цінувалася. Хлопчики, а іноді й дівчата навчалися в платних школах при храмах. Спочатку писали на розбитих глиняних черепках, а потім — на папірусах. Учні переписували тексти, вірші, казки. У суспільстві шанувався культ грамотності. Синкретизм (від грец. — з'єднання, об'єднання) — форма релігії, що сполучає елементи різних релігій. Релігійний синкретизм певною мірою характерний для всіх релігійних течій. Християнство, наприклад, поєднує уявлення староіудейських течій, східних релігій, грецької та римської філософії [8, c. 45-47].

3. Система життєвих цінностей в культурі Греції та Риму (порівняльний аналіз)

Визначальною у формуванні грецької культури стала межа III і II тисячоліть до н.е. Саме тоді на островах та узбережжі Егейського моря розвивалася егейська, або крито-мінойська, цивілізація, відкрита в XIX ст. англійським археологом А. Евансом. Її центрами спочатку був о. Крит, а пізніше — Мікени в північно-східній частині Пелопоннесу. Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству (звідси його особлива роль у міфології), морській справі й торгівлі. Критська культура уславилася вазовою керамікою. Інша унікальна ознака — палаци, що являли собою комплекси будівель навколо великого внутрішнього двору.

У період архаїки (VIII—VI ст. до н.е.) грецька культура зазнає бурхливих змін, що виявляються у виробленні етнічної самосвідомості та відчутті культурної ідентичності. З розрізнених племен почала виникати єдина грецька народність зі своїм психологічним складом, однією мовою (хоч і поділеною на діалекти) та своєрідною культурою. До кінця VI ст. до н.е. Греція за короткий проміжок часу перейшла від варварства до цивілізації, випередивши в царині культури всіх сусідів, зокрема країни Середньої Азії, які досі очолювали культурний прогрес.

Етнічна самосвідомість виявлялася в різних формах суспільного життя. Культурними настановленнями, що пов'язували міста в одне ціле, були олімпійські ігри. Вони проходили в Олімпії на Пелопоннесі на честь Зевса Олімпійського, де стояв його храм із величезною статуєю. Ігри проводилися раз на чотири роки; перша олімпіада відбулася в 776 р. до н.е. На час п'ятиденних ігор війни припинялися, щоб дороги до Олімпії були безпечними. Олімпійські ігри ставали провісниками миру.

Крім свят та ігор, важливу роль в об'єднанні греків відігравали оракули — не окремі особи, а цілі храми, що займалися віщуванням майбутнього. Особливо прославився Дельфійський оракул. Головним святилищем був храм Аполлона, збудований у IV ст. до н.е. За часів архаїки склалися основи давньогрецької етики та моралі, в основу яких покладено дві протилежні тенденції: колективізм та агон (змагальність, боротьба) чуттєвого (діонісійського) і розумового (аполлонійського) начал. Створення культурних цінностей було неможливим поза полісом, а агонічний характер став рушійною силою культурного процесу [9, c. 32-34].

Трансформаційні зміни торкнулися релігійної сфери, що відобразилося в міфології — продукті колективної творчості багатьох поколінь. Релігійна свідомість греків, сформована в VIII—VII ст. до н.е., була не лише політеїстичною. Для неї характерний антропоморфізм — обожнення людини, уявлення про богів як прекрасних безсмертних і вічно молодих людей, одухотворення природи. На світ богів переносяться риси соціальної структури суспільства, внаслідок чого виникає ієрархія богів, напівбогів і героїв.

На межі V і IV ст. до н.е. світ грецьких полісів охопила всебічна криза. Суспільна нестабільність, зменшення ролі Афін, загроза македонського вторгнення спричинили зневіру в полісних цінностях. Традиційні уявлення витіснялися новими настроями та ідеями. В усіх сферах духовної культури IV ст. до н.е. з'явилися ознаки нового, що виходило за рамки класичних норм та ідеалів, сповіщаючи про настання нового етапу в культурному бутті античного світу.

Культура Стародавнього Риму проіснувала з VIII ст. до н.е. до 476 р. н.е. Донедавна її не розглядали як самостійну, виділяючи з античної цивілізації. О. Шпенглер і А. Тойнбі вважали римську добу лише кризовою стадією античності. Однак більшість сучасних учених стоять на тому, що Рим створив власну своєрідну культуру зі своєю системою цінностей. Вона виявлялася в пануванні ідеї патріотизму, богообраності римлян та Риму як найвищої цінності, громадському обов'язку служити йому, в даних долею перемогах і світовому пануванні, суворому дотриманні закону та звичаїв шанувати богів-покровителів сімей і родів.

Значення римської культури для світової цивілізації важко переоцінити. Досі більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, системі державного та приватного права, адміністративного управління.

Кризові явища в Римській імперії спонукали до пошуку нових генераторів культурного розвитку. Сполучення елементів різних світоглядних систем не мало успіху, адже знайти єдине ідеологічне підґрунтя в рамках філософії виявилося неможливим. Ідеологічні акценти зміщувалися від філософії до релігії. Період імперії був часом поширення різноманітних сектантських учень, містичних культів, переважно східного походження. Посилилася тенденція до єдинобожжя: на єдину релігію з єдиним богом-Спасителем покладали надію як на засіб збереження імперії. Такою релігією мало стати християнство, яке кілька століть існувало як опозиція до існуючих цінностей, переслідувалося державою, вело боротьбу з іншими течіями. У 313 р. едикт імператора Костянтина заборонив переслідування християн і визнав свободу віросповідання, що означало перетворення християнської субкультури на пануючу релігійно-ідеологічну доктрину.

У 395 р. відбувся остаточний розподіл Римської імперії на Західну і Східну з центрами в Римі та Константинополі. Західна Римська імперія в 476 р. припинила існування. Стара імперія відійшла в небуття, але антична культурна спадщина стала надбанням історії. «Римський міф» в інтерпретації Тіта Лівія виявив надзвичайну живучість. Де в чому схожий на «американську мрію», він показує, як завдяки доблесті, патріотизму, мужності, дисциплінованості та волелюбству громадян маленьке провінційне містечко можна перетворити на світового владику [7, c. 54-56].

4. Поетика античної літератури. Вплив міфології на розвиток літератури стародавньої Греції та Риму. Поява драми

У період класики зароджується грецька трагедія, дослівно — «пісня козлів» (від грец. tragos — козел, цап, та ode — пісня). Це драматичний твір, у якому невирішений суспільний конфлікт накладався на вчинки людини, що призводило її до страждань і загибелі. У стражданнях героя найяскравіше виявлялася гідність і велич людини. Класичного вигляду трагедія, як і комедія, набула на межі VI—V ст. до н.е., ставши виразником соціальних проблем. Яскравими представниками трагедійного жанру були Есхіл (526-456 pp. до н.е.), Софокл (496-406 pp. до н.е.), Еврипід (480-406 pp. до н.е.).

«Батьком трагедії» вважається Есхіл, автор близько 80 п'єс, з яких збереглося лише сім. Саме він увів другого актора в обрядове дійство, перетворивши його на драматичний жанр. Серед образів Есхіла особливе місце належить Прометею (трагедія «Прометей прикутий») — борцю, який свідомо приймає страждання задля кращої долі людства. Молодшим сучасником Есхіла був Софокл — автор «Антігони», «Едіпа-царя». Намагаючись урівноважити старе й нове, він уславлював силу вільної людини, водночас застерігаючи її від порушення традиційних громадянських та релігійних норм. Родоначальником раціоналістично-психологічної драми став Еврипід. Збереглося 17 його творів, серед них — «Медея», «Іпполіт», «Електра». Для Еврипіда характерне посилення інтересу до долі людини, її приватного життя, критичне ставлення до традиційних норм, започаткування елементів диспутів та судових дебатів.

Стародавня Греція є батьківщиною комедії. Комедія (від грец. komodia) — жанр драми, у якому дійство і характери трактовані у формі смішного, веселого. У Стародавній Греції «комосом» називали виряджену ватагу на сільському святі на честь Діонісія.

Засновником комедії як жанру вважається Арістофан (445-385 pp. до н.е.) — автор понад 40 п'єс, 11 з яких дійшли повністю. Перша п'єса з'явилася 427 р. до н.е. під чужим ім'ям. Його комедії відрізняються сміливістю фантазії, гумором, нещадним викриттям афінського суспільства: «золотої молоді», аристократів, демагогів, агресивної політики Афін, тягарів Пелопоннеської війни, політиків і філософів (Клеона в «Осах», Сократа в «Хмарах»). Ряд комедій («Ахарняни», «Лісістрата», «Мир») присвячено війні та миру — провідній темі політичних дискусій афінського суспільства [10, c. 52-53].

Лірична поезія в Римі була представлена творами Гая Валерія Катулла (84-54 pp. до н.е.). Він складав невеликі поеми на міфологічні сюжети, писав ліричні вірші й уперше в античній ліриці прославив кохання як могутнє почуття, що звеличує людину.

Вік Августа став не лише злетом римської цивілізації, а й «золотим» віком поезії. Філософія поступається літературі, а філософські роздуми органічно вплітаються в поетичні твори. Виразниками ідеології нової епохи були Публій Вергілій Марон (70-19 pp. до н.е.), Квінт Горацій Флакк (65-8 pp. до н.е.) та Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. — 17 р. н.е.). Вергілій створив безсмертну національну епопею «Енеїду». Перу Овідія належать «Метаморфози» — збірка поем на міфологічні теми про перетворення людей на рослин, тварин, зірки. Горацій оспівував високу місію творця в поезії, який має не лише розважати, а й учити. Майстер слова повинен прагнути досконалості, оскільки пересічність не в пошані ні в богів, ні в людей, ні в книготорговців [13, c. 31].

5. Особливості розвитку архітектури і скульптури Греції та Риму (порівняльний аналіз). Пластичність і натуралістичність як риси мистецтва античності

Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського акрополя (від грец. akro — верхній і polis — місто; укріплена частина міста, фортеця). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом V ст. до н.е., стаючи символом могутності й розквіту Афін. Велика роль у створенні акрополя належала стратегу Периклу та скульптору Фідію (початок V ст. — 432-431 р. до н.е.).

До складу Афінського акрополя ввійшли парадна біломармурова брама Пропілеїв, храм богині Ніке (Безкрилої Перемоги), Ерехтейон (Ерехтей — легендарний цар) та головний храм Афін — Парфенон (храм Афіни-Діви, Парфенос). У центрі Парфенона стояла статуя Афіни Парфенос роботи Фідія, виконана на дерев'яному каркасі із золота (вбрання та волосся) і слонової кістки (тіло). Парфенон, побудований на скелі на висоті близько 150 м над рівнем моря, було видно з усіх куточків міста та з моря. Ще одна гігантська бронзова статуя Афіни Промахос (воїтельниця) — шедевр Фідія. Афіна Промахос, сувора й безпощадна захисниця міста, правицею спиралася на спис, у лівій руці тримала щит, на голові — шолом. Її було видно з моря кораблям, що підпливали до міста.

Комплекс акрополя органічно поєднувався з навколишнім ландшафтом. Акрополь був і святилищем, і укріпленням, і громадським центром, біля якого проходило все суспільне життя громадян. Тут зберігалася державна скарбниця, розміщувалися бібліотека та картинна галерея.

Широко відомі також споруди ранньої класики — скарбниця в Дельфах, храм Афіни на о. Егіна, храм Зевса в Олімпії.

Більшість творів скульптурного мистецтва доби класики стояли в храмах або на відкритому повітрі — на площах, на березі моря, у гімнастичних школах. Біля них проходили процесії, свята, спортивні ігри. Плутарх говорив, що в Афінах було більше статуй, ніж живих людей. Проте до нас дійшла мізерна кількість оригіналів [13, c. 76-78].

Гармонія і пропорція стають ідеалом культури античної Греції, трактуючись як краса людського тіла в поєднанні з величчю духу. Митці античності піднесли людську подобу до досконалості, передаючи через пластику тіла сутність душі. Класична скульптура зображувала тіло в русі, що давало змогу передавати не лише рухи тіла, а й порухи душі. Найвидатнішим скульптором ранньої класики був Мірон (V ст. до н.е.), який відзначався реалістичністю образів. Йому належать знамениті бронзові статуї «Дискобол» (відома лише в римській копії), «Афіна і Марсій», «Корова» тощо.

Фідій, на відміну від Мірона, відходить від індивідуальності героя, намагаючись втілити загальний ідеал прекрасного. Грецьке пластичне мистецтво стало втіленням, за висловом Ф. Ніцше, аполлонійської моделі античної культури. Аполлон уособлював не лише ідеал краси, а й раціоналістичне сприйняття світу. Тому пластичному мистецтву притаманні почуття міри, самообмеження, свобода від диких порухів, раціоналізм пропорцій у їх божественній гармонії. Гарні овальні форми набувають ідеальних рис: великі очі з підкресленими віками, виразний рот, високе чоло — це так званий «класичний грецький профіль». Узагальнених рис набувало й тіло. Епоха класики відкидала вади моделі, роблячи її досконалою. Найвидатнішою скульптурою Фідія самі греки вважали Зевса Олімпійського, створеного для храму Зевса в Олімпії.

Молодшим сучасником Фідія був скульптор Поліклет із Аргоса (друга половина V ст. до н.е.), який зображував переважно атлетів. Його статуї «Дорифор» та «Діадумен» відомі в римських копіях. Поліклет був також архітектором театру в Епідаврі, розрахованого на 10 тис. глядачів, багато працював над ідеальними пропорціями людського тіла, що виклав у трактаті «Канон».

Найвидатнішими зодчими IV ст. до н.е. були Скопас із Пароса (380-350 pp. до н.е.), Пракситель з Афін (близько 390-330 pp. до н.е.), Лісіпп (друга половина IV ст. до н.е.) — придворний скульптор Александра Македонського. Скульптуру, як правило, розписували: спочатку покривали воском, а потім трохи підфарбовували.

Скопас розвинув мотиви патетичної (патетика — уславлення) героїки в мистецтві. Він один із скульпторів Галікарнаського мавзолею — чуда античного світу. Відомою скульптурою Скопаса є «Вакханка», що зображує пластику рухів, вирізняється виразністю та емоційністю композиційного рішення. Одним зі сподвижників Скопаса по роботі над Галікарнаським мавзолеєм був Леохар (середина IV ст. до н.е.), якому приписують статую «Аполлона Бельведерського» (назва походить від Ватиканського палацу Бельведер, де знаходиться статуя).

Пракситель вніс у мистецтво елементи лірики, відзначався майстерністю божественних образів. Він перший почав зображати красу оголеного жіночого та чоловічого тіла, активно працюючи в мармурі. Йому належать такі відомі праці, як «Афродіта Кнідська», скульптури «Сатирів», «Ерот» тощо.

На стику грецької класики й доби еллінізму працював ще один видатний зодчий — Лісіпп. Це був надзвичайно багатогранний художник, який створив скульптурні групи «Подвиги Геракла», атлетів, окремі статуї та портрети. Серед них — найвідоміший скульптурний портрет Александра Македонського [4, c. 62-64].

Творчий геній римлян яскраво виявився в архітектурі. Будували головним чином споруди практичного призначення — міські дороги, мури, мости, акведуки (водогони), базиліки, складські приміщення, цирки. До нашого часу функціонує Аппієва дорога (312 р. до н.е.), уздовж якої розташовані сімейні гробниці римської знаті. Було збудовано водогін Аква Аппія завдовжки 16 км 617 м — критий канал, місцями пробитий у скелі або складений із кам'яних плит і піднятий на підпори. На межі III—II ст. до н.е. римські будівельники вперше використали міцний і водостійкий бетон. Коринфський та композиційний ордери стали улюбленими в римській архітектурі.

Особливу сторінку в культурному розвитку стародавнього Риму являє період імперії. В архітектурному мистецтві приходить пишність і розкіш. Ідея величі Риму знайшла втілення в грандіозних пам'ятках архітектури. Тут малась на увазі політична мета — підкреслити щедрість правителя та зберегти його ім'я в пам'яті нащадків. Імператор Август прийняв Рим цегляним, а залишив мармуровим. Знаменитими спорудами був форум Августа — площа, обнесена муром, із храмом Марса на високому подіумі. При імператорах Веспасіані та Титі в 75-80 pp. н.е. для гладіаторських боїв збудовано величезний амфітеатр Флавіїв, або Колізей (від лат. colosseus — колосальний). В основу його покладено еліпс завдовжки 188 м і завширшки 156 м. Висота триярусної стіни — 50 м. Одночасно на арені Колізею могли вести поєдинок 3000 пар гладіаторів, за яким спостерігали 55 тис. глядачів. Зовні амфітеатр був прикрашений колонами доричного, іонічного та коринфського ордерів, розташованих в арках [8, c. 57-59].

Новим словом в архітектурі став «храм усіх богів» — Пантеон, збудований у 118-125 pp. н.е. за наказом імператора Адріана. Перекритий високим куполом діаметром 43,2 м, цей храм вражає ідеальними пропорціями, а техніка купольного перекриття була перевершена лише в XIX ст. Його архітекторові, Аполлодору, належить ще одна споруда — форум імператора Траяна (103-113 pp. н.е.). У центрі форуму стоїть сорокаметрова колона, від п'єдесталу до капітелі облицьована плитками мармуру, на якому спіральною стрічкою викладено рельєфи 2500 різноманітних фігур. Рельєфи, що читаються зліва направо, роблять 23 оберти навколо ствола колони, нагадуючи «кадри» сучасних прийомів кінематографії.

На честь перемог імператорів споруджувалися тріумфальні арки, такі як арка Тіта, поставлена в 81 р. н.е. на честь перемоги над Іудеєю. Поширеними спорудами були громадські лазні — терми. На кінець IV ст. налічувалося 12 імператорських терм, що були місцем відпочинку та розваг. Вони могли вміщувати до 1600 чоловік. Одним із «чудес Риму» вважаються терми імператора Каракалли (211-217 pp. н.е.). З часом у містах імперії зводяться численні двійники римських споруд — місцеві колізеї, амфітеатри, театри, кількаповерхові палаци, терми.

Видатним досягненням образотворчого мистецтва епохи імперії є скульптурний портрет. Для нього характерні глибока життєва правдивість, реалістичний метод, уміння передати неповторні індивідуальні риси. Скульптурні портрети 70-90 pp. н.е. відзначаються підкресленою виразністю (портрет імператора Веспасіана). Один із напрямів цього мистецтва прагнув до максимальної зовнішньої фізіономічної схожості; інший поєднував римську точність у зображенні рис із засобами узагальнення, у чому проявився вплив елліністичної культури. Загалом римській культурі того періоду притаманне раціональне ставлення до навколишнього світу, поєднане з умінням бачити дійсність у всій її різноманітності.

У портретах, створених у другій половині II ст. н.е., скульптори досягають глибокого психологізму в розкритті душевних почуттів людини. Образ людини в портретному мистецтві Риму знаходить нові риси в II ст. На жаль, зразків високого портретного живопису не збереглося. Портрети виконувалися на дерев'яних дощечках, інколи на полотні в техніці темпери та воскового живопису. У пластичному мистецтві до кращих творів цієї епохи належить знаменита кінна статуя імператора Марка Аврелія (бронза, бл. 170 p.).

Мистецтво більше ніж коли виявляє інтерес до тонких відтінків стану душі. Грубі та жорстокі обличчя рельєфних портретів, що прикрашають римські саркофаги III ст. н.е., свідчать про войовничий і суворий дух римської цивілізації. За цих часів знижується художній рівень образотворчого мистецтва та монументальної архітектури [12, c. 33-35].

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159 с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248 с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408 с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинський держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202 с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567 с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240 с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. — К. : Либідь, 2005. — 512 с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285 с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія» / О. І. Погорілий (упоряд.), М. А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 314 с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун-т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136 с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І. І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368 с.